Эмиграция.

http://kamunikat.fontel.net/www/czasopisy/bzh/24/05.htm

Одним из наиболее уважаемых украинских эмигрантских учебных заведений была Украинская хозяйственная академия в Подебрадах (далее: УХА). Она была основана по инициативе УОК в 1922 г. 31 января 1922 г. на общем собрании УОК была избранна организационная комиссия, председатель которой Н. Шаповал наладил отношения с руководством Всеукраинского Союза сельскохозяйственных техников, который находился на эмиграции в Польше (Тарнов), для того, чтобы последний помог создать украинскую высшую техническую школу. Члены Союза И. Шовгенов, Б. Иваницкий, В. Чередиив, Л. Фролов, И. Шереметинский, О. Михайловський и др. разработали проект технической школы. Кроме того, Союз предоставил и значительную часть професорско-преподавательского состава, а также первый президиум новообразованной Академии — ректор И. Шовгенов, проректор Б. Иваницкий, секретарь профессорского совета И. Шереметинский.

Организационной комиссии при УОК по созданию Академии в Подебрадах в невероятно короткое время удалось достичь юридической регистрации Академии (19 мая 1922 г.), раздобыть финансы для ее существования и начать прием студентов на 1922/1923 учебный год. Для подавляющего большинства студентов были выделены стипендии от Министерства иностранных дел, которому в административных и хозяйственных вопросах Академия подчинялась до 1928 г.

Свою деятельность Академия начала 22 апреля 1922 г. Изначально Академия основывалась как трехлетняя школа, но уже с 1924 г. стала четырехлетней.

В УХА сначала действовало 3 факультета: 1) агрономично-лесной (19 кафедр) с отделами — агрономическим и лесным; 2) экономико-кооперативный (20 кафедр) с отделами — экономическим, кооперативным, статистическим; 3) инженерный (20 кафедр) с отделами — гидротехническим и химико-технологическим.

Общее руководство УХА осуществлялось профессорским советом, а исполнительным органом профессорского совета был сенат в составе ректора, проректора, секретаря профессорского совета и деканов факультетов.

Лекторский состав Академии на 1 февраля 1923 г. был таким: профессоров — 9, доцентов — 16, лекторов — 8.

Материальное обеспечение УХА при ее образовании было скромным (70 000 крон ежемесячно), но дотации чехословацкого правительства на нужды Академии со временем увеличились и в разные годы были разными: от 2 777 848 крон в 1927, до 1 600 000 крон в 1931. Во время наивысшего развития УХА началось сокращение дотаций на ее нужды. В 1928 г. Министерство сельского хозяйства запретило принимать на этот год новых студентов и распорядилось приступить к постепенной ликвидации Академии. Причинами изменения благосклонного отношения чехословацкого правительства к эмигрантам в целом, и эмигрантским учебным заведениям в частности, был как экономический кризис конца 20-х начала 30-х годов ХХ века, который вызвал значительное сокращение бюджета ЧСР, в связи с чем наступил самый тяжелый период существования эмигрантов в стране, так и то, что именно с этих пор начинается ликвидация Русской акции, в процессе чего было закрыто несколько эмигрантских учебных заведений. В 1933 г. по этой причине был ликвидирован Украинский педагогический институт имени Драгоманова, а УХА существовала еще до 1935 г.

С докладной записки районного политического управления в Подебрадах по поводу структуры и состава УХА от 2 декабря 1927 г. узнаем о национальном составе студентов академии в разные годы.

Так, в 1922/1923 учебном году в УХА было 216 студентов:
украинцев 197
чехословаков 1
россиян 1
кубанцев 10
белорусов 7
Стипендии получало 200 чел.

В 1923/1924 гг. — 349 студентов:
украинцев 309
кубанцев 31
белорусов 5
россиян 2
донцев 1
Стипендии получало 347 чел.

В 1924/1925 гг. — 495 студентов:
чехословаков 1
украинцев 443
кубанцев 36
белорусов 9
россиян 2
других 3
Стипендии получало 466 чел.

В 1925/1926 гг. — 541 студент:
чехословаков 2
украинцев 490
кубанцев 40
белорусов 6
россиян 2
других 1
Стипендии получало 508 чел.

В 1926/1927 гг. — 613 студентов:
чехословаков 3
украинцев 530
украинцев из Польши 32
кубанцев 40
белорусов 8
Стипендии получало 508 чел.

Для того, чтобы в Академии могла учиться молодежь, у которой не было законченного среднего образования, при УХА, посредством Украинского Общественного Комитета в 1922 г. были организованы матуральные курсы, которые в целом закончило 127 чел. В 1923 г. эти курсы были перенесены в Прагу, где их до 1 марта 1924 г. преобразовали в трехлетнюю реальную гимназию.

Материальное обеспечение студентов УХА, помимо государственной поддержки, осуществлялось с помощью двух организаций: Комитета помощи студентам и Благотворительного комитета. Первый — состоял из представителей профессуры и студенчества УХА и проводил свою работу при поддержке финансово-хозяйственной комиссии; второй — приобретал себе средства путем пожертвований и опекал, в основном, тех студентов, которые не были обеспечены правительственной помощью.

Студенчество Академии объединялось в своих общинах, обществах, кружках, клубах и т.п. Общестуденческими организациями были Академическая община УХА и Община студентов при УХА. Обе организации входили в состав Центрального союза украинского студенчества и заботились о материальных и интеллектуальных интересах своих членов. При студенческих общинах действовали, также, свои библиотеки, читальные залы, спортивные клубы, хор, оркестр, кружок бандуристов, музыкальный кружок и др. При Академической общине существовало также Бюро, которое занималось трудоустройством выпускников УХА.

Кроме того, студенты Академии организовали несколько профессиональных студенческих обществ, среди них: агрономическое общество, общество пчеловодов, мелиоративный кружок, общество украинских кооператоров, союз украинских мелиораторов и украинских гидротехников и мелиораторов и др.

Ввиду того, что студенческий состав УХА был многонациональным, то самими же студентами было создано несколько территориальных объединений, например: Кубанское землячество, Кружок студентов из северо-западных земель Украины, Белорусская община.

http://www.archives.gov.ua/Rozsekr_mat/R_F_T1_09.pdf

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИЧНИЙ АРХІВ ЛЬВІВ

Ф 430 Товариство опіки над українськими емігрантами, м. Львів
Книги обліку емігрантів.
1930 – 1939 42 справи

Ф 804 Українське товариство допомоги емігрантам з України та їх родинам у Львові
1921 – 1936
18 справ

Ф 819 Українське товариство допомоги емігрантам з України та їх родинам, м. Каліш
1921 – 1933
168 справ



ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ КІНОФОТОФОНОАРХІВ УКРАЇНИ ІМЕНІ Г.С. ПШЕНІЧНОГО

Ф 168 Фотоальбом української поетеси Теліги О.І.
122 фотопозитива
1919 – 1933
м. Подєбради

bibl.kma.mk.ua/pdf/historyarchive/29/21.pdf

А. А. Песчаный
УКРАИНСКАЯ ХОЗЯЙСТВЕННАЯ академия в Подебрадах

УГА была политехнической учебной учреждением. Она выпускала инженеров разных специальностей. Когда узнаешь, что это были за специальности, то сразу же приходит в голову, как были бы уместными ее выпускники нынешнем народному хозяйству Украины.
Если перечислять все те специальности, по которым готовила академия своих студентов, то это заняло бы много места. Поэтому возьмем в пример только один из факультетив - инженерный. Он готовил специалистов в области сахароварения, ферментационной
химической промышленности (винокурение, броварство, производство дрожжей, уксуса,
вина, обработка кожи, технологии туков, дерева), а также специалистов в области
переработки и т.д.

Когда же возник замысел основать такой институт? Мысль создать школу политехночного направления возникла в 1920 г. в лагере для интернированных воинов украинский армий в Тарнове (Польша). Именно здесь находилось эвакуировано Министерство земель-
них дел Украинской Народной Республики, которое мало разработан план обучения для факультетов Киевской сельскохозяйственной академии. Эти программы хотела использовать в 1922 г. Союз украинских инженеров и техников сельского хозяйства для организации Агрономическое-лесной академии в упомянутом лагере. Однако проект реализовать не удалось, поскольку польское правительство ликвидировало лагерь.
И все же намерен не погиб. Его воплощение подхватил украинский общественный комитет (УГК), который исходил из того, что нужно физическое, нравственное и культурное спасения украинской молодежи в эмиграции, а также поддержка и защита украинский
интеллигенции. УГК принял решение принять все меры к сплочению широких действующих сил украинской эмиграции для культурно-национальной труда с целью исвания пребывания за рубежом для воспитания молодого поколения на основе европейского образования и созидания за рубежом очага украинской культуры [1, c. 4].
Для выполнения принятых решений УВК на общем собрании от 31 января 1922 избрал специальную организационную комиссию. В ее состав входили лесовод М.Ю. Шаповал (Он же председатель УВК), писатель и педагог Н.Я. Григорьев, доценты Б.П. Матюшенко и
О.К. Мицюк, инженер-лесовод М.К. Косюра, кооператор Б. Мартос, ученый-экономист С.И. Гольдельман и педагог И.С. Сорванец.

Изначально планировалось, что эта техническая школа должна была состоять из двух отделов и как отдельное подразделение должна была входить в Украинского свободного университета в Праге. И организационная комиссия, ознакомившись с положением дел, пришла к высновку, что нужно создавать отдельную высшую школу, самостоятельную как средствами, так и
управлением.
Свое существование Украинская хозяйственная академия в Подебрадах начала 22 апреля 1922 Скромно разворачивала она свою деятельность: с малым количеством и преподавателей и учебных средств. То были семь членов первой профессорского совета,
два канцелярские сотрудники, печатная машинка, бумага и карандаши и несколько комнат в бывшем отеле «U krale Jiřigo». В распоряжении преподавательского состава не было ни таблиц, ни сборников, ни одной профессиональной книги, ни одного украинского учебников ника [2, c. 3]. В то же время украинская политехника структурно состояла из семи отделов и имела перед собой значительные цели по развитию научных дисциплин и подготовки квалифицированных инженеров в областях сельского хозяйства, лесоводства,
химической технологии, гидротехники, экономики, кооперации и статистики. Поэтому по завдань УГА в § 1 ее устава говорится, что целями институты являются «подготовка своих слушателей к самостоятельной хозяйственной и технической работы, доследственной, творческой,
проектной, организационной, исполнительной и административной во всех областях агрономии, лесоводства, технологии, межевого дела, гидротехники, экономики, статистики и кооперации. Академия имеет подпирать научными опытами и художественным трудом
развитие наук и умений и заботиться о техническом, сельскохозяйственный и промышленный продвижение Украинского народа и всего человечества »[3, c. 5].

Исходя из этих целей, академия имела три отдельных факультеты: 1. Агрономически- лесной, что, в свою очередь, делился на два отдела: а) агрономический и б) лесной; 2. Экономически кооперативный с тремя отделами: а) экономическим б) кооперативным
и в) статистическим. Экономический отдел делился еще на четыре подотдела: 1) банковско-коммерческий, 2) промышленный, 3) местного самоуправления и 4) консульского службы и торговой агентуры. 3-м факультетом был инженерный с двумя отделениями:
а) гидротехническим и б) химико-технологическим.
В академии было всего 59 кафедр. По факультетам они распределялись следующим образом: при агрономически-лесном факультете - 19 кафедр, при экономически-кооперативном - 20 и при инженерном - 20.

Курс обучения в академии сначала был трехлетним, и с 1924 г. стал четырехлетним и состоял из четырех семестров.
Тех, кто должен был пройти учебный период, разделяли на две категории: действительных студентов и вольнослушателей. Основную часть тех, кто учился, составляли действительные студенты. Вольнослушателей было немного. Прием в УГА происходил всего шесть
раз, и в академию было принято в целом 786 человек. По национальному составу, разумеется, большинство студентов были украинский (448 человек). Среди других национальность были представлены русские, белорусы, евреи, чехи, болгары.
На порах существования хозяйственной академии украинская молодежь для обучения приезжала основном из-за пределов этнически украинских земель, в основном из Чехо-Словакии, а также Австрии, Болгарии, Латвии, Германии, Польши, Румынии и других стран. Под конец приемов в УГА, в 1926-1927 годах, начали поступать также Абитуриенты из западноукраинских земель.

Учебное загрузка была очень напряженной. Непосредственно на обучение студенты, в отдельных отделах, тратили 50-60 часов в неделю и это при том, что во время этого периода они должны были работать с полной отдачей. В целом же, например, на статистическом отделе экономического факультета нужно было сдать экзамены и зачеты с 62 дисциплин, а на кооперативном отделе того же факультета - 70 и,
кроме того, написать дипломную работу [3]. За время обучения студенты должны переделать упражнения в различных лабораториях. На химико-технологическом отделе то были задачи в сахароваренной, ферментационный химической технологии, технической микологии.
Кроме того, была работа в специальных лабораториях. Работа там представляла собой самостоянно научную деятельность аналитического и синтетического характера. После прослушивания всех дисциплин и выполнения лабораторных работ, студенты готовили дипломные труда. В них они, например, разрабатывали проекты фабрик и полного оснащения их
оборудованием с подробным чертежам и расчетам.
Думаю, что нет нужды перечислять все дисциплины, которые изучались в академии. Достаточно остановиться на названиях некоторых общественных наук. Юноши и девушки (Последних было пятьдесят первой за годы существования УГА) изучали украинский и чешский языки, политэкономию, законодательство (специальное), историю кооперации, новейшую историю, некоторое время историю Украины и другие.
Обучение в академии проводили высококвалифицированные профессора, доценты, лекторы, ассистенты. Были также и другие научные и технические силы. На протяжении 1922-1932 лет в украинской политехнике работало 118 преподавателей. Из них 31 профессор, 19 до-
центов, 21 лектор и 21 ассистент. Кроме украинских специалистов, которые были 92 человека, работали чешские профессора и специалисты.

Среди украинский, преподававших в УГА, можно назвать таких профессоров, как Максим Славинский - новейшая история, Василий Биднов - история Украины, Оттон Ейхельман - административное и международное право, Федор Щербина - статистика, Иван Горбачевский - органическая химия, Владимир Старосольский - государственное право и др. Среди чешских преподавателей находим имена профессоров Яна Грасько - водно-санитарная техника, Теодора Еждика - использование водной энергии, Рудольфа
Кукача - строительная механика, железобетон и др.
Некоторые из педагогов академии работали в других високошкильських учреждениях:
Украинском свободном университете и украинском высоком педагогическом институти. Такое стремление к работе преподавателей можно понять. Кроме творческих вдохновений ния, был интерес и к увеличению финансового достатка. Оклады педагогов во всех
названных учебных учреждениях были ненормально низкими. Так, УГА месячная плата профессора равнялась около 48 долларам США, доцента - 41 доллар и так далее по убывающей. Нельзя не сказать, что в сегодняшних профессоров, доцентов,
научных сотрудников всех уровней в Украине финансовые дела еще более ненормальные.

Кроме преподавательской работы, педагоги академии активно работали над написанным учебников из своих дисциплин на украинском языке. Особенно этим отличалась начальная эпоха существования подебрадськои политехники. В те времена это было одно
из основных задач академии, и ее сотрудники принимали все возможные меры для выполнения этой важной работы. Ученые достойно вправились с ответственным завданиям. За первые четыре-пять лет было подготовлено 165 учебников на
1722 нормальных печатных листах (40 тысяч печатных знаков на странице) [4, c. 5]. Таким образом получалось, что почти каждую неделю появлялся в мир один учебник. Нужно отметить, что это были, за редким исключением, пионерские издание. То есть это были первые учебники по своей отрасли украинском языке.

Всего же за первое десятилетие существования УГА ее лекторский персонал выдал 698 разнообразных научных публикаций - монографий, учебников, пособий, рефератов, исследований и т.п. Основная часть этих изданий была украинская мовом. Кроме того, около четверти публикаций вышли других языках (английском, немецкой, английском, испанском и сербской. Отдельных книг было издано 229 за-
щих размером 2149 печатных листов. Из этих книг подавляющее большинство (157) была издана литографическим способом, 35 - в форме скрипт и всего 37 получилось печатью. Такое отношение объясняется только состоянием средств. Также большое количество
публикаций появилась вне издательской деятельностью Украинской академии.

Большим достижением сотрудников академии были «Записки УГА», начавшие выходить в 1927 г. Всего их было издано три тома в семи выпусках в которых было размещено 65 научных трудов ученых украинский политехники.
За нехватки средств многие работ, написанных персоналом УГА, остались неизданными. В рукописях остались и 485 дипломных работ и проектов, 48 лаботорных-экспериментальных работ выпускников, 672 докладов зачитанных на
семинарах УГА и других исследований [5, c. 161-162].
Несмотря на большое учебное и преподавательское загрузки и студентов, и преподавателей, в Подебрадах велось интенсивное общественное и союзной жизни. Ака- ства Национальная академия за первые три года существования буквально обросла многочисленными союзами и обществами. Это были организации как научного характера, например, агрономическое
общество и общество по распространению кооперативного образования, так и те, которые Торкались других сфер жизни: кооперативные организации, союз пчеловодов, несколько музыкальных объединений и многие другие.

Чем занимались эти создания? Здесь можно привести пример химико-технологического кружка. Существовал он с 1924 г. и объединял в своих рядах химиков УГА как профессуру, так и студентов. Деятельность кружка, главным образом, состояла из подготовки и чтения
научных докладов, организации экскурсий в фабричные центры (преимущественно безкош- товних для членов кружка), подписки профессиональных журналов [6].
Всего же за годы существования хозяйственной академии в Подебрадах существовало 50 разних организаций. Из них 9 образований были научно-профессиональными и профессиональными, 10 - культурно-просветительных, 12 - культурно-экономическими, 19 - сугубо культурными, мыс-Тецкое и спортивными. Вот названия еще некоторых из тех кружков: общество украинских экономистов, агрономическое общество, союз Украинская техников сельского хозяйства, академическая община, кооперативный фонд им. В. Доманицкого, боб-
библиотечной кружок и другие [5, c. 163-164].

Значительное место в повышении эффективности труда преподавателей и студентов занимала библиотека. Библиотека УГА была одной из немногих иностранных учреждений, имевшая обширный материал для изучения хозяйства Украины.
Пополнение библиотеки книгами проводилось постоянно. На первом января 1931 фонд книгохранилища насчитывал 28 845 томов книг 17 002 названий. По своему содержанию 90 процентов всех книг касались тех предметов, преподавались в академии. Наибольшее же
количество томов касалась социально-экономических вопросов. Она насчитывала 46,2% названий всех книг. Что же касается языков, которыми были написаны книги из библиотеки УГА, то они распределялись следующим образом: 27% на русском языке, 22% -
Украинская, 21,3% - немецким, 11,5% - чешском, 9% - на английском, 7% - фран- цузской и 2,2% - другие языки.
Кроме библиотеки существовали и другие учебно-вспомогательные учреждения, опираясь на которые студенты и слушатели имели возможность находить нужный материал для своих исследований и выполнять практические упражнения. Во время полнокровного функционирования академии то были 33 кабинеты, 14 лабораторий, 2 фермы, 1 лесной питомник, 2 учебных кооперативы,
1 метеорологическая станция, 1 тракторный гараж и т.п. [3, c. 24-25].

Опираясь на все факторы, о которых шла речь выше, за все время существования УГА ее закончило й инженерный титул получило 559 человек. Относительно дипломов по специальностям, то они распределялись следующим образом - инженеров-экономистов - 167, инженеров- агрономов - 125, инженеров-гидротехников - 117, инженеров-лесоводов - 92, инженеров- химиков-технологов - 58. Выпускники академии работали в 16 странах мира: Аргентине, Бельгии, Болгарии, Бразилии, Канаде, Китае, Литве, Люксембурге, Германии, Польше,
Советской Украины (5 человек), Румынии, США, Франции, Чехословакии, Швейцарии. Найбольше их, разумеется, было в ЧСР и довоенной Польши (в том числе и на украинском землях).

Плодотворно работала украинская политехника, но для ее существования с 1927 г. наступили тяжелые времена. Вследствие экономического кризиса началось систематическое сокращение асигнувань на все эмиграционные акции чехословацкого правительства. Понятно, что эта непопулярна среди эмигрантов мера распространилась и на деятельность УГА. Назывались эмигрант-
скими кругами и другие причины уменьшения средств для академии, среди них вспоминал вались деятельность государств, враждебных к делам национального возрождения украинского народа, и проявление нерасположения к УГА министра земледелия ЧСР доктора
Срдиткы. Сами же педагоги политехники в лице профессора С. Гольдельман из причин затруднения высказались так: «Меньше всего смеем мы сетовать на Чехословацкий Правительство за эту нашу печальную судьбу (закрытие УГА - О П). Наоборот, Мусий с чувством искренней благодарности признать жидкий в межнациональных отношениях факт искренней допомоговой акции с
стороны Чехословакии украинский беглецам, оказавшиеся на ее территории »[7, л. 10]

Но как бы там ни было, в 1928 г. Министерство земледелия ЧСР, в ведение которого перед тем перешла академия от Министерства иностранных дел, запретило хозяйственной академии дальнейший прием новых студентов и поставило перед
руководством УГА задачи по медленной ликвидации ее до конца 1931/32 учебной ного года, когда должны были закончить полный курс обучения слушатели последнего приема.
После этого начались поиски путей для предотвращения закрытия политехники. Кроме преподавателей УГА, к акции присоединились украинские парламентарии в Польши, обратившихся к чешскому консулу в Варшаве с просьбой не допустить закрытия академии. Также митрополит Андрей Шептицкий направил письмо к лидеру чешской католической партии мон. Шрамека и заместителя премьер-министра правительства ЧСР. Однако эти попытки не дали результатов.

Из вышеприведенного становится ясно, что главной проблемой относительно существования УГА выступала отсутствие средств для содержания этого института. Чтобы функционировали три факультета с семью отделами нужно было иметь как минимум 1 миллион
900 000 крон чехословацких. Инициативу по их нахождения и т.ч. дело с продления жизни УГА взяли в свои руки преподаватели академии. На профессорской совете від 15 травня 1931 р. вони прийняли рішення створити Товариство для утримання Української господарської академії в ЧСР, котре мало стати пайовою організацією. Це означало, що кожен, будь-то колектив чи окрема особа, хто підтримує цілі това-
риства, повинен був брати один або кілька паїв. Ціна одного паю встановлювалася в розмірі 100 доларів, котрі можуть вноситися до скарбниці товариства впродовж десяти років, але не менше, ніж по 10 доларів щорічно.

21 квітня 1932 р. був затверджений статут Товариства прихильників Української господарської академії, діяльність якого дала змогу відстрочити дату закриття УГА на три з половиною роки. Українська політехніка припинила своє існування 31 грудня 1935 р.
Говорячи про історію закриття академії, потрібно зауважити, що вона має своєрідний кінець. Всі вищі (високі) учбові заклади української еміграції в Чехословаччині відчули на собі фінансову скруту. Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова ця обставина призвела до закриття. Український вільний університет в Празі з великими труднощами вижив і продовжував навчати студентів на стаціонарі.
Що стосується Української господарської академії а Подебрадах, то вона трансформувалася в Український технічно-господарський інститут позаочного навчання (УТГІ), який почав функціонувати ще при існуванні УГА, з 1932 р. При цьому інститут не мав претендувати на будь-яку фінансову підтримку з боку уряду ЧСР.

Керівництво УТГІ перебрала до своїх рук Спілка професорів УГА. В основу навчального процесу технічно-господарського інституту були покладені програми академії. До роботи в інституті перейшли професорські кадри УГА. Чого не залишилося, то це аудиторного навчання студентів і всього, що з цієї обставини випливало. Звідки ж бралися кошти для існування УТГІ? Вони формувалися з платні від
студентів-заочників за навчання та надходжень від Товариства прихильників УГА, а також добровільних пожертвувань. Те, що попадало до інституту, витрачалося, в основному, на утримання технічного персоналу (канцелярія, видавництво), на видання підручників і поштові видатки, котрі були пов'язані з шкільним листуванням і розсилкою навчальної літератури. Педагоги, як і адміністративний персонал
(дирекція, керівники відділів і т. п.), за свою працю нічого не отримували. І це не дивлячись на те, що їх матеріальне становище було тяжким. Бо фінансова підтримка, яку видавав професорам Червоний Хрест, з 1938 р. була зведена до мінімуму і дорівнювала 400 кчс у місяць холостим і 600 кчс – одруженим.

Що ж стосується майна академії, то найбільш цінне було передане до різних чехословацьких шкіл та культурних інституцій. Бібліотека, наприклад, налічувала в собі близько 30 тисяч назв фахової літератури і була депонована Чехословацькій хліборобській академії в Празі.
Підводячи підсумки щодо існування УГА і говорячи про її значення, хотілося б привести слова директора УТГІ професора Л. Бича: «Головне значіння Академії – це те, що вона була єдиною українською високою політехнічною школою по цей бік Збруча. Але цим її значіння не обмежувалося. Вона була не лише школою й центром наукової діяльності, але також одним із видатніших українських громад-
ських і культурних центрів в найширшому розумінні. Біля гуртувалися десятки наукових, культурно-просвітніх, мистецьких, економічних, професійних та спортивних організацій, що своїми зв'язками зі співзвучними їм чужинськими організаціями пропагували українську національну справу. За складом своєї професури й студентства УГА була соборно-українською установою й чимало сприяла зміцненню ідеї
духовної соборності української нації» [7, арк. 45].

http://histpol.narod.ru/person/pers-13/pers13-030.htm

Борис Миколайович Мартос

(1879 - 1977) (керував урядом: квітень – серпень 1919 р.)

Народився 20 травня 1879 р. у м. Градизьк Полтавської губернії, нині смт Глобинського району Полтавської області. Виходець із старовинного козацького роду Мартосів.

У 1897 р. закінчив із срібною медаллю класичну гімназію у м. Лубни (нині Полтавської області). Потім навчався на математичному відділі Харківського університету. У 1899 р. вступив до таємної Української студентської громади Харкова. У 1900 р. на влаштованих громадою нелегальних шевченківських роковинах виступив з доповіддю про соціально-політичні погляди Кобзаря. Тут він познайомився з С. Петлюрою і зустрів свою майбутню дружину М. Кучерявенко. Влітку цього року взяв участь у 1-му Українському студентському конгресі у Галичині. Після повернення до Харкова виступав з доповідями про галицький кооперативний та культурно-освітній рух.


[ Изображение на стороннем сайте: 2ec7c970bb82.jpg ]


У 1901 р. після арешту за участь у студентській демонстрації його вислано на два роки з Харкова «під нагляд поліції». Працював на Полтавщині, де в тісному контакті з РУП вів національну пропаганду серед селянства, організовував по селах таємні бібліотеки, викладав політичну економію та українську літературу у таємних гуртках. Нехтуючи переслідуваннями жандармів та незважаючи на неодноразові обшуки й допити, допомагав РУП у друкуванні та поширенні відозв. 1901 р. брав участь у підпільній конференції Українських студентських громад у Полтаві.

У 1903 р. вернувся до Харкова і активно включився у діяльність Української студентської громади. Відбув півроку ув’язнення за членство у РУП та участь у транспортуванні шрифту для нелегальної друкарні. Двічі оголошував голодування. Після звільнення поринув у вир подій революції 1905 р. Вступив до УСДРП, брав участь у виробленні її програми, розповсюджував відозви та видання партії, виступав на мітингах, виїздив у села для боротьби з пропагандою серед селян російських есерів. На життя заробляв приватними уроками, лекціями, бо лише у 1908 р. йому вдалося закінчити математичний відділ Харківського університету. Певний час викладав математику у жіночій гімназії та на різних курсах, доки йому не заборонили педагогічну діяльність. Потому виїхав на Волинь і у 1909–1911 рр. працював старшим інструктором кооперації.

У 1910 р. відбув десятимісячну практику у Волзько-Камському банку в Києві. Згодом, рятуючись від переслідувань поліції, виїхав на Кубань, де протягом 1911–13 рр. керував фінансовим відділом Управління Чорноморсько-Кубанської залізниці і входив до дирекції Кубанського кооперативного банку (1913 р.). Паралельно вів курси української мови та літератури у таємному гуртку школярів середніх класів.

Через два роки вернувся в Україну і протягом 1913–17 рр. працював інспектором кооперації у Полтавському губернському земстві. Продовжував опановувати економічну науку. Приділяв особливу увагу розбудові споживчих та промислових кооперативів і поширенню в масах економічних знань. Уже на схилі життя згадував, як місяцями жив на селі, навчаючи дітей і спілкуючись з представниками сільської інтелігенції.

Після Лютневої революції поринув у громадсько-політичне життя і на конференції УСДРП 4–5 квітня 1917 р. у Києві виступав уже як один із провідних діячів цієї партії. 21– 22 травня керував роботою Українського національного з’їзду Полтавської губернії, який вітав ЦР, склав їй подяку за прагнення об’єднати національні сили й визнав її «єдиним компетентним органом, признаним рішати всі справи, що належать цілій Україні», та визначити відносини з Тимчасовим урядом.

На початку червня увійшов до президії Всеукраїнського селянського з’їзду і був обраний до Тимчасового ЦК Селянської спілки, став членом ЦР, а 23 червня 1917 р. – і Малої ради. У складі Генерального секретаріату 15 липня 1917 р. затверджений генеральним секретарем земельних справ.

20 червня 1917 р. Б. Мартос як представник ЦР на екстреному засіданні Полтавського губернського земського зібрання після читання 1-го Універсалу виступив з промовою про передумови появи цього історичного документа. Наголосив на тому, що ЦР чекає на підтримку українського народу. Захищаючи інтереси українського селянства, на засіданні Генерального секретаріату 29 червня 1917 р. заперечував проти переважання у ЦР представників міських організацій. Він вважав, що це може «підірвати довіру до неї з боку селянського населення». Під час обговорення Малою радою 22 липня 1917 р. політичної кризи у Петрограді запропонував порадити направленій туди делегації ЦР заявити, що «Україна завше уявляла з себе найбільший грунт для соціалістичних ідей, і через це для неї цілком приємлемо чисто соціалістичне міністерство». Але Мала рада схвалила резолюцію про коаліційний уряд «на основі платформи Тимчасового уряду від 8 липня».

На Всеукраїнському робітничому з’їзді, який працював у Києві 11– 14 липня, Б. Мартос виступив із доповіддю з земельного питання. Він підкреслив, що селянство, яке становить більшість населення, перебуває в найгіршому становищі, хоч інтереси робітників і селян тісно пов’язані. «Вісті з Української Центральної Ради», оцінюючи цю доповідь, писали: «промовець показав вагу аграрного питання для робітництва».

До складу Генерального секретаріату, який у серпні доручили сформувати Д. Дорошенку, Б. Мартоса не запрошували, але коли до керівництва цим органом повернувся В. Винниченко, йому запропонували посаду товариша генерального секретаря земельних справ. У цьому статусі 5 жовтня 1917 р. він представив Малій раді вироблений генеральним секретарством земельних справ Статут крайового українського земельного комітету, яким передбачалося порядкування останнього не лише в межах п’яти губерній, що вже отримали автономію, а й в інших українських губерніях, «якщо земельні комітети забажають цього».

Б. Мартос став одним із фундаторів утвореного у березні 1917 р. Українського центрального кооперативного комітету (Коопцентру) – найвищого органу кооперації в Україні, який спрямовував її виробничу, наукову, статистично-економічну та освітню діяльність. За ініціативи Б. Мартоса в Україні у 1917 р. відбулися два кооперативні з’їзди, для яких він підготував «Схеми дальшої господарської розбудови кооперативів».

У 1918 р. очолив управу Центрального українського кооперативного комітету та наглядову раду «Дніпросоюзу», читав лекції у кооперативній школі “Дніпросоюзу” та в Київському кооперативному інституті, входив до наглядової ради “Українбанку”, був членом редакційної комісії журналу “Українська кооперація”. Разом з економістом М. Туган-Барановським та К. Мацієвичем взяв участь в організації у Києві першої в світі вищої кооперативної школи – Кооперативного інституту.

За часів Директорії йому довелося очолювати міністерство фінансів у кабінеті В. Чехівського (до кінця січня 1919 р.), а потім в уряді С. Остапенка. Після призначення 9 квітня 1919 р. у Рівному прем’єром він зберіг за собою і цю попередню посаду. Очоливши РНМ, Б. Мартос діяв не лише як теоретик, але й як досвідчений практик-господар, забезпечуючи державний апарат та армію усім необхідним в складних умовах військового часу.

В оголошеній 12 квітня 1919 р. Декларації уряду йшлося про наміри будувати єдину самостійну й незалежну УНР, боротися за її утвердження без залучення «чужинської військової сили», а міжнародні договори укладати лише в разі визнання партнерами самостійності України і невтручання в її внутрішні справи. Прем’єрство Б. Мартоса припало на дуже важкий період українських національних змагань. Згоду на створення нового уряду з українських есерів та соціал-демократів дали лише два члени Директорії – С. Петлюра та А. Макаренко. Декларація уряду була проголошена без згоди інших членів Директорії, які перебували у Станіславі. Особливо різко проти двопартійного лівого кабінету виступав П. Андрієвський, бо він піклувався про інтереси соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народних республіканців, а також колишніх міністрів уряду С. Остапенка. На пропозицію Б. Мартоса вернутися до Рівного і з’єднатися з іншими членами Директорії він відповів відмовою. Тоді на нараді у Радивілові 13 травня П. Андрієвського вивели з неї на основі прийнятого 7 травня цього року «Закону про склад Директорії».

Ситуація, в якій діяв новостворений уряд, ускладнилася ще й тим, що навіть дуже поміркована програма кабінету Б. Мартоса зустріла рішучий протест соціалістів-самостійників та народних республіканців. Їх підтримав командувач Волинською групою республіканського війська соціаліст-самостійник отаман В. Оскілко. 29 квітня він вдався до спроби державного перевороту. І хоча січові стрільці ліквідували виступ протягом дня, ця акція завдала великої шкоди українській справі: через стягування В. Оскілком сил до Рівного оголився фронт, що полегшило наступ радянських військ. (Б. Мартос у 1958 р. назвав виступи В. Оскілка та П. Болбочана «жалюгідним епізодом» на тлі героїчних національно-визвольних змагань, безоглядним «переслідуванням дрібних, егоїстичних амбіцій», тоді як усе мало бути підпорядковане загальнонаціональним інтересам.)

Уряд Б. Мартоса під подвійним тиском поляків і більшовиків змушений був переміститися до кордону з Галичиною, а 17 травня 1919 р. уже був на її території. За свідченням «Робітничої газети», головним негативним наслідком згаданих вище подій стало те, що з часу виступу отамана В. Оскілка «перестав існувати навіть формально єдиний національний фронт», бо «суперечності всередині самого українського громадянства, всередині так званої свідомої його частини виявилися з цілою силою, у всій своїй непримиримості».

Політика кабінету Б. Мартоса викликала дедалі більше незадоволення правого крила українського табору: 20 відомих культурно-освітніх та земських діячів під час перебування Ради міністрів у Кам’янці-Подільському направили Директорії меморандум з вимогами припинення «соціалістичних» експериментів, пропонуючи скасувати, зокрема, постанову про трудові ради на місцях, передавати селянам землю у власність за викуп та сформувати новий уряд «з людей безпартійних». До того ж після виходу Є. Петрушевича з Директорії ускладнилися стосунки з ЗОУНР. 1 липня 1919 р. Кабінет міністрів розглянув питання про створення у складі уряду міністерства у справах Галичини. Очолити його Б. Мартос запропонував галицькому соціал-демократові С. Вітику. 7 липня Кабінет міністрів по доповіді прем’єра та С. Вітика ухвалив “негайно подати на затвердження Директорії наказ про призначення останнього міністром і просити його негайно приступити до виконання обов’язків”. Але, як засвідчили події осені 1919 р., спроби консолідації національних сил бажаних наслідків не дали. Насамперед це стосується намагання узгодити дії Наддніпрянської республіканської армії та УГА.

До послаблення сил українського національного табору спричинилася і втрата урядом шансу на підтримку з боку повстанців, які діяли у радянському тилу. Коли 18 липня 1919 р. члени Головного штабу повстанського війська пробилися до Кам’янця-Подільського, сподіваючись на «об’єднання фронту по цей і той бік при спільній політичній платформі», уряд українського соціал-демократа Б. Мартоса не міг погодитися з їхньою заявою: «Ми повстаємо проти більшовиків, але стоїмо за радянську владу» і обстоюємо організацію влади «на трудовому принципі».

В українському визвольному русі існували глибокі незгоди між різними течіями. Зрештою, повстанське керівництво відмовилося від контактів з урядом УНР, а тим часом соціалісти-самостійники, хлібороби-демократи та соціалісти-федералісти за участі представників галицького уряду готували в оточенні Директорії грунт до нового перевороту з метою скинення уряду Б. Мартоса. Змагання особистих амбіцій, прагнення будь-що здобути владу відсували на другий план головне завдання українського руху – розбудову національної державності.

Про надзвичайну складність ситуації на території, де ще трималася влада уряду Б. Мартоса, свідчило наростання незадоволення селянства, роз’єднаного партійною боротьбою на кілька ворожих таборів. Про це повідомляв у звіті про поїздку по волостях Старокостянтинівського повіту Волині товариш міністра внутрішніх справ УНР. Якщо до радянської влади висловлювалися претензії щодо несправедливості виборчого закону, який забезпечував п’ятикратне переважання робітників над селянами, то до уряду УНР – насамперед із земельного питання. Селяни особливо обурювалися наданням пільг іноземним громадянам, що вело до повернення, зокрема на Волинь, великих польських землевласників. Протести саме з останнього приводу ставали настільки серйозні, що товариш міністра внутрішніх справ направив особисто С. Петлюрі телеграму про «необхідний коректив цього пункту». В одному з липневих повідомлень цей високий урядовець змушений був написати, що кілька сіл «цілком большевицькі, не визнають Української республіканської влади».

Наприкінці червня – початку липня 1919 р., коли радянська армія оволоділа м. Проскурів (нині Хмельницький), відтіснивши сили УНР до м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.), а польська армія поступово окупувала Галичину та частину Волині, Кам’янець-Подільський перетворився на тимчасову столицю УНР. Сюди стягувала сили і опозиція урядові Б. Мартоса. Починався так званий «Кам’янецький період» Директорії, що тривав до листопада 1919 р. і став чи не найтрагічнішим в історії українського національного руху.

Внутрішні незгоди серед українців поглибилися також через намагання проводу УНР наприкінці літа 1919 р. налагодити тісніші контакти з Польщею. Тут слід зазначити, що Б. Мартос з самого початку був налаштований проти переходу польського війська через Збруч (прит. Дністра) і неодноразово порушував це питання на засіданнях Кабінету та Ради міністрів. Дослідники цього періоду вважають істотною невдачею уряду Б. Мартоса провал спроб об’єднання сил Наддніпрянщини та Галичини, що відповідало загальним інтересам українського народу. Не випадково український есер П. Христюк і український соціал-демократ І. Мазепа, погляди яких багато в чому різнилися, пізніше у своїх працях висловлювали схожі думки про необхідність такого об’єднання. Можливо, іншим був би перебіг київських подій останніх днів серпня 1919 р., коли б командування УГА без бою віддало місто денікінцям.

На кінець серпня 1919 р. в Україні з усією очевидністю виявилася урядова криза, тоді як кабінет Б. Мартоса, за твердженням П. Христюка, гаяв час у «суперечках та змаганнях між двома урядовими партіями – соц.-дем. і соц.-рев. – про форму влади, тобто в дійсності про основний напрямок соціально-економічної політики уряду». Iншої версії дотримувався I. Фещенко-Чопівський, який вважав, що причиною відставки Б. Мартоса став його особистий конфлікт з Є. Петрушевичем. Прийняття 27 серпня заяви Б. Мартоса про відставку і заміна його однопартійцем I. Мазепою стало певною поступкою галицькій опозиції. Але це останню не задовольнило, і вона продовжувала звинувачувати наддніпрянський уряд УНР у нездатності управляти краєм і наполягати на використанні «фахового» досвіду А. Денікіна.

Б. Мартос свою відставку мотивував перевтомою. 29 серпня Кабінет міністрів заслухав його заяву про згоду Директорії на залишення ним поста прем’єра і доручив сформувати новий уряд члену УСДРП міністру внутрішніх справ I. Мазепі. У рішенні засідання записано: «висловити від імені кабінету міністрів жаль з приводу складення Борисом Миколайовичем з себе обов’язків Голови Ради і кабінету міністрів, а також щиру йому подяку за вмілу та корисну в ці тяжкі часи для Батьківщини працю, яка мала своїми наслідками міцне об’єднання кабінету міністрів та тверду і непохитну його політику». Разом з тим члени кабінету висловили задоволення з приводу залишення Б. Мартоса на посаді міністра фінансів в уряді І. Мазепи і висловили впевненість, що його подальша праця також «принесе певні і бажані для республіки наслідки, а також сприятиме загальній праці кабінету міністрів». На цій посаді Б. Мартос залишався до кінця травня 1920 р. І. Мазепа на засі- данні РНМ 30 серпня 1919 р. повідомив про призначення його головою уряду і підтвердив, що увільнення Б. Мартоса відбулося «згідно прохання» і «з огляду на перевтому». У підсумку він висловив попередникові «подяку за його корисну для Республіки працю».

У 1920–21 рр. Б. Мартос з метою вивчення досвіду кооперативного руху подорожував по Німеччині: відвідав Берлін, Дрезден, Лейпціг, Регенсбург, Мюнхен, Гамбург. З 1921 р. оселився у Чехословаччині. Тут він став членом, а потому і директором кооперативного бюро при Українському громадському комітеті у Празі, заснував кооперативні курси, які у 1922 р. за його участі були реорганізовані у дворічний Iнститут сільськогосподарської кооперації, на базі якого невдовзі постала Українська господарська академія у Подєбрадах (нині Чехія). Б. Мартоса у 1922 р. обрано її доцентом з дорученням керувати кафедрами теорії кооперації та споживчої кооперації. У 1924 р. після захисту праці «Теорія кооперації» отримав професорський статус. Протягом 1923–25 рр. виконував функції декана економічно-кооперативного відділу, співробітничав в академічному органі «Економіст». Написані Б. Мартосом підручники друкувалися не лише при Академії, але й у Львові, а статті – у фахових журналах (українських, чеських, французьких). Після ліквідації Академії у Подєбрадах Б. Мартос активно включився в організацію Українського технічно-господарського інституту і спілки професорів, які очолював протягом 1936– 38 рр. Тринадцять років головував у Товаристві українських кооператорів. Редагував «Кооперативний альманах».

У жовтні 1927 р. разом з I. Мазепою та П. Феденком виступав свідком на процесі в справі вбивства С.Петлюри у Парижі.

Протягом 1922–45 рр. Б. Мартос брав участь у діяльності цілої низки наукових товариств, серед яких були: Українське економічне товариство у Подєбрадах, Українська наукова асоціація у Празі, Масарикова академія праці у Празі, міжнародний Iнститут кооперативних студій у Парижі тощо. На численних конференціях він виступав з доповідями. На запрошення Центрального союзу чехословацьких кооперативів у 1936–37 рр. Б. Мартос організував кооперативний семінар і керував ним. У 1930-х рр. представляв українську еміграцію у Чехословаччині на засіданнях Ліги націй у Женеві, де активно виступав на підтримку вимог української делегації, чим сприяв виявленню співчуття до українців. Особливо відчутний був його внесок у роботу дорадчого комітету для біженців.

У 1945 р. переїхав до Німеччини і оселився в Мюнхені. Багато сил віддав створенню Української економічної високої школи, певний час викладав у ній кілька дисциплін і керував кооперативним семінаром. У 1945– 49 рр. – її ректор. У Мюнхені Б. Мартосу присвоєно ступінь доктора «гоноріс кауза». Паралельно з науковою та викладацькою роботою розгортав широку громадську діяльність. У 1946–49 рр. входив до Переселенської комісії та Головної переселенської ради при Центральному представництві української еміграції у Німеччині. 15 лютого 1948 р. його обирають дійсним членом УВАН, 23 квітня цього ж року – дійсним членом НТШ. Деякий час обіймав посади заступника голови УВАН та директора Iнституту для дослідження питань Сходу Європи.

Восени 1951 переїздить до Швейцарії, де живе під опікою уряду, отримуючи від нього регулярну пенсію. У 1954–57 рр. став одним із фундаторів Iнституту з вивчення історії і культури СРСР. Від 13 липня 1954 р. протягом двох років очолює його наукову раду, а 1954–57 рр. і видавничу колегію ради, активно працює як науковець та експерт з економічних та політичних справ у СРСР.

У травні 1958 р. виїхав до США. Певний час (1958–60) навчав дітей української мови у парафіяльній школі у Ньюарку, обіймав професорську посаду в Українському технічному інституті у Нью-Йорку. 1958–66 рр. неодноразово виступав з науковими доповідями в УВАН, НТШ, Українському військовому інституті у Нью-Йорку. У 1961–63 рр. викладав історію господарства України на курсах українознавства. Від листопада 1965 р. – голова Комісії з встановлення фактів і дат, а від липня 1966 р. – голова ініціативного комітету з відзначення 50-ліття відновлення української державності.

Б. Мартос залишив великий науковий доробок з теорії кооперативного руху та фінансової справи («Теорія кооперації» – 1924, «Кооперативна ревізія» – 1927, «Гроші Української держави» – 1972, у співавторстві тощо). Чимало уваги приділяв розвідкам з історії українських визвольних змагань: «Завоювання України більшовиками» (1954); «Оскілко й Болбочан. Спогади» (1958); «Як відновлено Українську державу» (1968); «Перші кроки Центральної Ради» (1973) та ін.

Помер Б. Мартос 19 жовтня 1977 р. у США.

http://www.kmu.gov.ua/control/..._id=661216

http://www.archives.gov.ua/Publicat/Mushynka_M/Part_I-II.php

Симон Наріжний народився 30 січня 1898 р. в селі Сокілка на Полтавщині. Батько - Петро, мати - Варвара, уроджена Наріжна. В 1907-1909 рр. вчився у народній школі в Сокільках, в 1910-1917 - в Середній комерційній школі в Кобеляках. У 1918 р. поступив на історичний відділ Полтавського історично-філологічного факультету, в якому закінчив сім семестрів. 29 серпня 1921 р. він одружився з іриною Сачавець (див. прим. ч. 115), 12 липня 1922 р. в них народилася донька Наталка. В жовтні 1922 р. разом з дружиною та донькою він переселився до Праги, де вже жив його брат Олександер. В 1922-1927 рр. вчився на філософському факультет Карлового університету, а паралельно і на філософському факультеті УВУ, де за чотири роки (1922-1926) прослухав 149 семестральних курсів, лекцій та семінарів. В березні 1927 р. захистив докторську дисертацію на тему "Гетьманування Виговського, Хмельниченка та Тетері" (три товсті томи), яка і донині знаходиться в рукописі (ЦДАВОУраїни в Києві). За визначні успіхи в науці був залишений при УВУ для підготовки до габілітації (керівник Д. Дорошенко). Одночасно він проходив підготовку в Карловому університеті під керівництвом професора Я. Бідла та був лектором Високого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі (1928-1932). В 1933 р. габілітувався на доцента, в 1938 р. - на професора історії Східньої Європи з особливим узглядненням історії України. В УВУ він працював на катедрі історії України і Східньої Європи. В 1929-1944 рр. був вченим секретарем Історично-філософічного товариства у Празі. Опублікував ряд солідних наукових праць, з яких і досі неперевершеною є "Українська еміґрація" (Прага, 1942). З інших його наукових праць на увагу заслуговують: "Гетьман Іван Виговський" (1929), "Гадяцька умова в світлі української історіографії" (1930), "Мусульманське середньовіччя" (1931), "Судівництво й кари на Запоріжжі" (1939), "15 літ діяльности Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі" (1940), "Навідування московських посланців на Україні в другій половині XVII в." (1941), "Історичне товариство Нестора літописця в Києві" (1975) та ін. Для львівської "Української загальної енциклопедії" він опрацював великий розділ "Історія України до 1648 року". Чимало його наукових праць залишилось в рукописі. Умер 23.7.1983 в Сіднеї.

Сірополко Степан - педагог і бібліограф. Народився 15.8.1872 р. у Прилуках на Полтавщині. Після закінчення Московського університету був співредактором ж. "Украинская жизнь". Від 1917 р. - заступником міністра народної освіти УНР, один з творців нового українського шкільництва. Від 1920 р. на еміграції - в Польщі та Чехословаччині. Професор Українського високого педагогічного інституту ім. Драгоманова в Празі (1925-1932) та Українсьького технічно-господарського інституту в Подєбрадах. Засновник і голова Українського товариства прихильників книги та редактор його органу "Книголюб". Голова Українського педагогічного товариства в Празі. Довголітний голова Союзу українських журналісів і письменнків на чужині. Почесний член товариства "Просвіта" у Львові. Основні книжкові публікації: "Нродні бібліотеки" (1919), "Короткий курс бібліотекарства" (1924), "Школознавство" (1926), "Народна освіта на Совітській Україні" (1934), "Історія освіти на Україні" (1937). Умер 21.2.1959 р. в Празі.

Мартос Борис - педагог, громадсько-політичний і державний діяч. Народився 1.6.1879 р. в с. Городище на Полтавщині. Походив із старовинного козацького роду. Ще під час навчання в Харківському університеті був тричі заарештований за активну участь в українському революційно-демократичному русі, зокрема, в Революційній українській партії та Українській соціал-демократичній робітничій партії. В 1910-1914 рр. працював у кооперативних організаціях на Волині, Полтавщині та Кубані. З 1917 р. - член Української Центральної Ради та Генеральний секретар земельних справ УНР. В 1918 р. - Міністр продовольчих справ УНР, в 1919 р. - голова Ради Народних міністрів УНР. Від 1920 р. - на еміграції: в Німеччині та Чехословаччині. Від 1924 р. був професором Української господарської академії в Подєбрадах, в 1936-1938 рр. - директором Українського технічно-господарського інституту там же. В 1945 р. переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української вищої школи економіки, президентом (1954-1958), віце-президентом (1956-1957) і секретарем (1957-1958) вченої ради Інституту вивченння СРСР. В 1958 р. переселився до США, де й помер 19.9.1977 р. Основні праці: "Теорія кооперації" (1924), "Гроші української держави" (1972), "Перші кроки Центральної Ради" (1973), "Визвольний здвиг України" (1979) та ін.

Наріжний Олександр - український кооператор та громадський діяч. Народився 1884 р. в с. Сокілка на Полтавщині. Після закінчення Середньої кооперативної школи в Кобеляках працював у земстві та кооперації. За участь в Республіканській українській партії був переслідуваний царським урядом. В 1917 р. був заступником голови Всеукраїнської Ради військових депутатів у Києві, пізніше - організатором і головою Кобеляцької Спілки споживчих товариств. В 1921 р. через Польщу потрапив у Прагу, де активно залучився до українського студентського руху. Був співзасновником і членом Чесько-українського комітету для допомоги українській студіючій молоді. Від середини 20-х років його доля була пов'язана із Закарпаттям. В селі Зарічево та інших він заснував молочарські кооперативи. Часто виступав в українській пресі. З 1931 р. був редактором ужгородської "Свободи", яку перетворив з партійного органу автохтонів на український національний часопис. Популярними були його фельєтони підписуванні псевдонімом Максим Сливка. Його стаття "Нищення українського народу голодом", опублікована у "Віснику" Донцова, була одною з перших про штучний голод, запланований Москвою для знищення українського народу. В значній мірі спричинився до розбудови МВБУ як жертводавець-фундатор Українського дому в Празі та уповноважений Музею для Карпатської України. Після окупації Закарпаття угорцями 1939 р. повернувся в Прагу. До кінця Другої світової війни працював на Шумаві, звідки через табір УНРРА в Пльзні виїхав до Німеччини, де перебував у різних таборах ДП (Ерлянґен, Ландсґут, Мюнхен, Прін, Дорнштадт). В 1951 р. переїхав до Швейцарії, спочатку у Везен, згодом - у Цюріх. На Заході він розгорнув широку акцію на рятування МВБУ, на жаль, заради байдужості до цієї справи української еміграції, вона не дала позитивних результатів. В 1949 р. посередництвом ІРО та ООН О. Наріжному вдалося брата Симона переправити з Чехословаччини на Захід.

Наріжна Наталія народилася 12.7.1922 р. в Кобеляках. Трьохмісячною дитиною прибула з батьками у Чехословаччину. Закінчила Українську гімназію в Модржанах та УВУ у Празі. З 1961 р. по 1982 р. працювала у Федеральному статистичному бюрі в Канберрі, де живе й досі. Там вийшла заміж за Анатолія Жуківського (1912-1998), журналіста, військового, громадського, політичного і пластового діяча, колишнього учасника похідних груп ОУН (Мельника) на Східну Україну та члена штабу Поліської Січі УПА. В гармонійному подружжі виховали четверо дітей.