Эмиграция.

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

В уголовном деле моего деда, Пономаренко Ильи Степановича, уроженца и жителя села Забредки Новосанжарского района Полтавской области, есть справка от 1937 года, в которой указано:

"За кордоном в еміграції перебувають його двоюрідні брати, які в часи деникінської реакції приймали активну участь - один Пономаренко Павло Миколайович був деникінським старшиною, другий Федір Миколайович - деникінським офіцером".

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ВИЩИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ ТА УПРАВЛІННЯ УКРАЇНИ
(ЦДАВО УКРАЇНИ)
03110, м. Київ-110, вул. Солом’янська, 24
Що стосується відомостей про перебування Пономаренка Павла Миколайовича та Пономаренка Федора Миколайовича в еміграції, повідомляємо, що у фонді № 3795 "Українська Господарська Академія в Ч.С.Р.", який зберігається в ЦДАВО України, були виявлені їх особові справи.

Итак, что известно из личных дел?

Пономаренко Павел Николаевич, 30.05.1894 года рождения

1902 - 19хх - начальная Ново-Сенжарская школа
19хх (1908???) - 1910 - министерская двухклассная Ново-Сенжарская школа
1910 - 1914 - Кобеляцкая мужская гимназия
весна, лето 1915 - Полтавское сельско-хозяйственное опытное поле, практикант
август 1915 - Русская армия, Севастополь, крепостная артиллерия, вольноопределяющийся 1-го разряда
1917 - 19хх (окончил при Центральной Раде) - Киевская Константиновская военная школа
1918 - 1920 - Украинская армия
1924 - частная работа у ксенза в Польше
28.07.1924 - Украинская хозяйственная академия в Падебрадах (Чехословацкая республика), студент (матурант) экономического подотдела экономического отдела.

Пономаренко Федор Николаевич, 07.02.1898 года рождения

1910 - 1914 - начальная Ново-Сенжарская школа
1914 - 1916 - Кобеляцкая мужская гимназия
август 1916 - Русская армия
1917 - организация украинских частей в Саратове
1918 - 1920 - Украинская армия
1924 - частная работа у ксенза в Польше
28.07.1924 - 02.09.1924 Украинская хозяйственная академия в Падебрадах (Чехословацкая республика), отказано в зачислении из-за недостаточного образования.

Что дальше? Не знаю... В списках выпускников их нет.

А может Павел и не учился, раз Федор не поступил?

http://amnesia.pavelbers.com/Armija%20Rossii.htm

Последний юнкерский бал

Мало кто знает, что белогвардейская Добровольческая армия, которой впоследствии командовали генералы Корнилов и Деникин, фактически родилась в Киеве 28 октября 1917 года (по старому стилю)

Рождение белой гвардии

До Киева первые известия о событиях в Петрограде долетели еще днём 25 октября 1917 года. На следующий день на заседании в Мариинском дворце киевские большевики создали военно-революционный комитет, в подчинение которого перешла большая часть воинских частей города. Но были в Киеве и другие претенденты на власть. Во-первых — Центральная Рада, занявшая нейтралитет. А во-вторых, штаб Киевского военного округа и комиссар Временного правительства Кириенко, отказавшиеся подчиняться большевикам. На их стороне оставались четыре расположенных в городе юнкерских училища и три (из пяти) школы прапорщиков.
Уже вечером 28 октября юнкера перешли к решительным действиям. Они окружили и арестовали большевистский ревком, заседавший в Мариинском. А ровно через сутки в Киеве начались кровавые уличные бои между приверженцами большевиков и юнкерами. На Печерске, в районе завода «Арсенал» и нынешней улицы Грушевского, выросли баррикады. На самом «Арсенале» разместился штаб большевиков. Против них выступили юнкера 1-го Киевского Константиновского (располагавшегося в здании нынешнего Военного института связи), Алексеевского инженерного (ныне Военный лицей им. И. Богуна) училищ и 1-й Киевской школы прапорщиков.
Основная тяжесть боев легла на юнкеров старейшего в городе Константиновского училища. Они не раз поднимались в атаку и шли на штурм «Арсенала». Но на сторону большевистского ревкома переходили всё новые и новые части. Вскоре к ним присоединилась и тяжёлая артиллерия, которая стала громить здания военных училищ.

Неизвестно, чем бы всё закончилось, если бы в Киев с фронта не прибыли украинские войска. С их помощью Центральная Рада, занимавшая до того нейтралитет, взяла власть в свои руки.
В трёхдневных уличных боях киевские юнкера понесли серьёзные потери. Только в 1-м Киевском Константиновском училище погибли 2 офицера и 40 юнкеров, около 60 человек были ранены. По особому соглашению с Центральной Радой училищу почти в полном составе было разрешено выехать в Екатеринодар, где вскоре началось формирование белогвардейской Добровольческой армии.
Вместе с первыми белогвардейскими частями киевские юнкера весной и летом 1918 года участвовали в легендарных 1-м Ледяном и 2-м Кубанском походах Добровольческой армии, причём понесли очень большие потери. Из походов училище вернулось в составе лишь 11 офицеров и 14 юнкеров.
1 января 1919 года в Екатеринодаре в учебное заведение был объявлен приём юношей с законченным средним образованием для подготовки офицеров для армии генерала Деникина. Чуть позже училище перевели в Феодосию. Всего было набрано более 200 молодых людей. Среди них было много киевлян — студентов и гимназистов, детей офицеров, благодаря чему училище не утратило связи с родным городом.
Долгое время главком белых армий генерал Деникин берёг юнкеров от потерь. После того как белые вновь заняли Киев, он даже распорядился перевезти училище в родной город. Но преподаватели, побывавшие в его стенах, вынуждены были констатировать, что после хозяйничанья большевиков оно находится в состоянии полного разгрома. Здание требовало ремонта, и училище осталось в Феодосии.

Штыковая на Перекопе

Вскоре красные перешли в контрнаступление, отбили Киев и стали неудержимо продвигаться на юг — к Крыму, где у Деникина почти не было резервов. Именно поэтому 27 декабря 1919 года юнкера получили приказ грузиться в эшелоны и ехать на позиции — под Перекоп. Спустя несколько дней им пришлось участвовать в жесточайшей рукопашной схватке с красными, когда те уже одной ногой стояли в Крыму и вот-вот должны были ворваться на полуостров. Но киевские юнкера остановили красноармейцев. Один из них впоследствии вспоминал: «В Крыму в это время почти не было боевых частей. Военное училище, временно расквартированное в Феодосии, жило нормальной училищной жизнью: лекции, строевые занятия, юнкерский цук. И вот случилось неожиданное: пришёл приказ главнокомандующего немедленно привести юнкеров в полную боевую готовность, погрузить и отправить на передовые позиции в распоряжение генерала Слащева, которому пришлось сдерживать главный натиск красных, решивших использовать отсутствие ударных частей на этом участке, смять своей массой защитников Перекопа и, прорвавшись, занять Крым.
С юношеским восторгом и радостью был принят приказ юнкерами. Несмолкаемое «ура» мешало закончить чтение приказа. Училищное начальство и юнкера поздравляли друг друга с походом.

Объявление приказа совпало с днём, когда училище готовилось к своему ежегодному балу. Всё было подготовлено к предстоящему торжеству: залы, буфет, оркестр; назначены распорядители и участники концерта, среди которых было немало очень талантливых юношей. Явилась невольная тревога — не будет ли отменён бал в связи с выступлением в поход? Но бал, к общей радости, отменён не был.
Вечером в ярко освещенных залах молодые, стройные, подтянутые юнкера с изысканной предупредительностью встречали своих гостей. До утра гремела музыка; до утра танцевали и веселились юнкера и их гости.
По юнкерским традициям, никто из гостей не мог быть оставлен без внимания. Поэтому бал протекал в исключительно тёплой и приятной атмосфере.
Почти на рассвете юнкерам приказали проводить дам и ровно через час быть в ротах, что в точности и было исполнено.
В лихорадочной спешке, в кратчайший срок юнкерский батальон был приведён в боевую готовность и выступил бодрым шагом, направляясь к железнодорожной станции, где был уже приготовлен товарный состав.

Быстро погрузились и тотчас двинулись к Перекопу, а через несколько часов уже разгружались на маленькой станции.
Бодрые, без следа усталости после бессонной ночи, юнкера готовы были немедленно в пешем строю продолжать марш для скорейшей встречи с врагом. Но в этот день их отвели на отдых, и только на рассвете следующего дня батальон в походной колонне, с оркестром впереди, лихо отбивая шаг, маршировал к заставам.

Погода была на редкость отвратительная. Дул сильный встречный ветер, залепляя глаза и обжигая лицо мелким, острым, как иголки, снегом.Пройдя несколько верст, батальон неожиданно был обстрелян с близкой дистанции, почти в упор. Под сильным пулемётным и ружейным огнём юнкера с молниеносной быстротой рассыпались в цепь, но стрелять почти не пришлось.
С диким воем и криком обрушились красные на горстку юных храбрецов.Ни одного мгновения растерянности. В безумном боевом порыве с криком «ура» юнкера бросились в штыки.
Описать этот бой в подробностях невозможно. Все смешалось. Едва различая своих в свирепствующей пурге, дрались с исключительным ожесточением. Не чувствуя усталости, кололи, ломали штыки, били прикладами, душили, грызли друг друга… Красные кричали: «Бей — их мало!» И, действительно, юных героев было мало. Но всё же после ожесточенного рукопашного боя поле осталось за юнкерами. Красные стали отступать и вскоре обратились в бегство. Но кавалерии не было, и преследовать их было некому.

Большие потери понесли юнкера убитыми и ранеными. Незабываемая картина: фельдфебель прикрывает своим безжизненным телом мёртвого командира батальона, тело которого пытался вынести из боя… Обезображенные, растерзанные, исковерканные трупы, в которых оставшиеся в живых юнкера с трудом распознавали своих, близких сердцу, ещё два дня тому назад полных жизни и радости, весело танцующих на последнем юнкерском балу. Но суровая обстановка войны не позволяет давать волю своим чувствам. Подъехали санитары, спешно подобрали раненых и убитых и так же спешно отошли в тыл. Оставшиеся в живых построились, сделали перекличку в своих поредевших рядах, медленно отошли чуть дальше в тыл и залегли в цепь, ожидая повторения атаки».
Психическая атака

В рукопашном бою на Перекопе были убиты 3 офицера и 29 юнкеров, ранены еще 4 офицера и 51 юнкер — четвертая часть училища. Среди погибших попадаются фамилии мальчишек, знаменитые на всю Россию: Мусин-Пушкин, Иловайский, Штакельберг.
В апреле 1920 года Киевское училище ещё раз было вызвано на фронт. Здесь оно особо отличилось, проведя против большевиков знаменитую по советскому фильму «Чапаев» психическую атаку. Вот что об этом вспоминал командовавший атакой генерал Яков Слащев: «Я отдал приказ юнкерам построиться в колонну по отделениям и двинул её на гать с мостом. Артиллерия красных стала стрелять беспорядочно: ни один снаряд не падал на гать. Ружейный огонь был не менее беспорядочен — пули летали через головы.
Батальон втянулся на гать; сначала отдельные красные, а потом и вся их цепь стала отбегать назад, артиллерия смолкла: видимо, взялась в передки, — сзади неслось «ура» бригады 13-й дивизии, нестройными толпами сбегавшей на гать, а юнкера шли с музыкой.
Я невольно подумал, что красным достаточно было бы одного пулемёта и одного орудия, но не в дрожащих руках, чтобы смести всё это, но такова сила нервного шока, который всегда возможен во всяком бою. Ошеломить можно кого угодно».

Всего в период боёв за Крым Киевское училище потеряло убитыми и ранеными около половины своего состава. 45 юнкеров за эти бои были награждены генералом Врангелем Георгиевскими крестами, ещё 17 — Георгиевскими медалями.
2 ноября 1920 года Константиновское военное училище на корабле «Дон» навсегда покинуло родину. Вскоре юнкера разместились в Галлиполи, где 18 ноября состоялся 67-й выпуск. Всего было произведено в офицеры 114 воспитанников. Очень скоро все они разбрелись по свету в поисках лучшей жизни. Само же училище прекратило своё существование в 1925 году — уже во Франции.

http://uchebnikfree.com/page/s...nf-27.html

О. Субтельний. Історія України, 1993

27. ЭМИГРАЦИЯ

Большинство политических эмигрантов из Восточной Украины покинуло родину осенью 1920 г., когда армия Украинской Народной Республики отошла в Польшу. Около 30 тыс. беженцев было интернировано в разных лагерях. Правительство в изгнании, возглавляемое Симоном Петлюрой, нашло приют в Тарнуве. Однако в 1923 г., когда поляки перестали поддерживать Петлюру, Польша не могла больше содержать беженцев. Часть политэмигрантов все же осталась здесь, в основном на оккупированной поляками Волыни, большинство же перебралось в Чехословакию. Чехословацкое правительство вообще гуманно относилось к беженцам, к тому же оно давало возможность украинской молодежи получать высшее образование, поэтому Прага вскоре стала центром украинской политической эмиграции.

Благодаря финансовой поддержке чешского правительства были созданы «Український вільний університет» в Праге и «Українська сільськогосподарська академія» в Подебрадах.
В межвоенный период они выпустили сотни специалистов. Одновременно украинские научные институты были основаны в Берлине и Варшаве. Появились многочисленные издательства и газеты.

http://ukrlife.org/main/evshan/teliha_100about.htm

Олена Телiга

О краю мій… «І злитись знову зі своїм народом»

Народилася Олена 21 липня 1906 року в Іллінському під Москвою в родині талановитого інженера-гідротехніка Івана Опанасовича Шовгенова, який у той час жив і працював у Москві. Батько Олени походив із Слобожанщини. Народився він 12 вересня ст. ст. 1874 року в с. Кам’янці Куп’янського повіту Харківської губернії. У метричній книзі Миколаївської церкви с. Кам’янки записано, що його батьком був державний селянин Опанас Євстафійович Шовгеня, мати — Феодосія Кирилівна. Сім’я мала, очевидно, середні статки, бо, заповнюючи одну з анкет у квітні 1922 року, І. Шовгенів на запитання: «Чи має нерухоме майно, яке і де саме?» відповів: наділ в 4 десятини землі на Харківщині і хату. Мабуть, це був батьківський спадок.
Закінчивши у 1893 році курс Ізюмського реального училища, Іван Шовгенів вступив до Санкт-Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення. Мабуть, саме в цей час його українське прізвище Шовгеня стало писатися на російський лад — Шовгенов. Інститут він закінчив 1899 року за першим розрядом, того ж року одружився з Уляною Нальянч-Качковською і розпочав свою трудову діяльність, займаючи послідовно такі посади: помічника начальника робіт з виправлення перекатів ріки Волги за допомогою регуляційних споруд; начальника Нижньогородської технічної дільниці на Волзі; начальника Московської технічної дільниці та інспектора судноплавства із завідуванням шістьма греблями, а також землечерпальними машинами; інспектора при Московському окрузі шляхів сполучення. Разом з тим він з 1905 по 1911 рік викладав курс лекцій за своїм фахом у Московському інженерному училищі.

Іван Шовгенів на цей час посідав досить високе становище, був відомою в Москві людиною, мав ранг колезького асесора. Родина Шовгенових мешкала в Москві — по Луковому провулку, 4, а влітку відпочивала в підмосковному Іллінському, де й побачила світ Оленка. У сім’ї було вже два сини, і дівчинка стала загальною улюбленицею.
Коли Оленці було п’ять років, Шовгенови 1911 року переїхали до Петербурга, де батько працював інженером-гідротехніком, а потім віце-директором департаменту земельних поліпшень, очолював технічний і гідрологічний комітети, викладав у Петроградському інституті шляхів сполучення. Саме там, у Петербурзі-Петрограді, Олена почала себе усвідомлювати, там минули її дитячі роки, згадки про які в розмовах з друзями дали їм підставу вважати Петербург місцем її народження.

Зростала Оленка в достатках, під опікою гувернантки, яка навчала її німецької, французької та російської мов. Цими мовами вона оволоділа досить добре, а ось української не знала і українкою себе не усвідомлювала, за що пізніше не раз докоряла своїм батькам. У родині Шовгенових усі любили книгу, і Оленка багато читала, була дитиною розвиненою, рухливою, робила спроби складати вірші. Пізніше друзі пригадували, що вона любила бавити їх і себе жартами зі своїх дитячих спроб віршування.
Однак уявлення про її безхмарне дитинство, які випливають із літератури, мабуть, дещо перебільшені. Згадуючи пізніше, в еміграції, свої дитячі роки, Олена писала в листі до Наталі Лівицької-Холодної про відчуття «бездомності»: «Батько, яко інженер, їздив по ріжних кінцях бувшої Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині, але в ріжних місцях, так що і вона не була моїм «домом».

У революційні дні 1917—1918 років, коли після падіння царського самодержавства широко розгорнувся український національно-визвольний рух, професор Петроградського інституту шляхів сполучення, інженер-гідролог Іван Шовгенів, який за сумлінну працю на різних посадах у Російській імперії був відзначений орденами Станіслава III і II ступенів, Анни — III і II ступенів, мав ранг статського радника, вирішив послужити рідній Українській державі.
У травні 1917 року Шовгенови переїхали на Харківщину в м. Ізюм до батькових родичів, а навесні 1918 — до Києва. Іван Шовгенів 1 квітня 1918 року вступив на службу до департаменту водяного і шосового господарства Міністерства шляхів, а з вересня того ж року почав, не припиняючи роботи в департаменті, викладати в Київському політехнічному інституті. 10 вересня він був обраний за конкурсом радою інженерного факультету викладачем КПІ для читання спеціального курсу внутрішніх водних сполучень та настанов при складанні спеціальних проектів, а 14 вересня рада інституту своїм рішенням затвердила І. Шовгенова на цій посаді.

Олена у вересні 1918 року почала навчатися в третьому класі приватної Київської жіночої гімназії Олександри Дучинської, куди була переведена з міста Ізюма. Гімназія О. Дучинської була одним із найстаріших навчальних закладів із гарними традиціями, її заснувала ще 1878 року відома в той час педагог-меценат Віра Ващенко-Захарченко. На момент відкриття гімназія містилася в будинку Язева на Бібіковському бульварі, а пізніше для неї було спеціально споруджено будинок по вулиці Тимофіївській, 7 (тепер — М. Коцюбинського). Саме тут навчалася Олена.
У гімназії вона вивчала закон Божий, російську історію, арифметику, німецьку, французьку й українську мови. Оцінки мала різні, з української — «4». Мешкали Шовгенови на Шулявці, біля Політехніки, де жили родини професорів. У колі їхніх знайомих були Петро Холодний, Софія Русова та інші відомі діячі української культури. Велися розмови про національне відродження, про Українську державу, про зміну влад, та навряд чи цими проблемами дуже переймалася Оленка-підліток. Хоч у пам’яті Київ лишився «в боях ранений», однак, поки родина була разом, життя видавалося більш-менш благополучним.
Батько працював з квітня 1918 по січень 1919 року в Міністерстві шляхів директором департаменту водяного і шосового господарства, а з січня 1919 до евакуації уряду УНР з Києва — товаришем (заступником) голови Вищої технічно-економічної ради. З травня 1919 він — голова меліоративної секції Української Академії наук, а з квітня 1920 — комісар водяних і шосових шляхів України. Увесь цей час І. Шовгенів не полишав роботи в Київському політехнічному інституті, спочатку лектором і керівником дипломних проектів, а з березня 1919 року — професором. Та, очевидно, урядовець УНР дуже незатишно почувався «червоним» професором. І коли Армія УНР разом із польськими військами на короткий час зайняла Київ, І. Шовгенову знову запропонували попередню посаду в Міністерстві шляхів. Оформивши відпустку до Вінниці терміном на 28 діб, починаючи з 30 травня, він разом із старшим сином Андрієм виїхав з Києва. Виїжджав поспіхом, навіть довідки про відпустку не забрав, не був обтяжений і речами, сподівався скоро повернутися. Як згадувала пізніше Олена, «тато виїхав з Києва..., як всі тоді думали, на «два тижня», отже, залишив маму, мене і Сергія без копійки».

Але доля Івана Шовгенова була вже в цей час пов’язана з драмою уряду УНР, і до Києва він більше не повернувся. 12 червня місто зайняли червоноармійці, Армія УНР відступала на захід. На засіданні Ради Народних Міністрів, яке відбулося 17 червня 1920 р. на станції Проскурів, було ухвалено постанову про призначення інженера Івана Шовгенова на посаду директора департаменту водяного та дорожнього господарства Міністерства шляхів з 15 травня 1920 року. Якийсь час він перебував у Кам’янці-Подільському, а 14 листопада разом з іншими урядовцями був евакуйований до польського міста Тарнова, місця осідку уряду УНР. Тут він перебував до квітня 1922 року, займаючи посади: з травня 1920 — товариша міністра шляхів і керуючого цим Міністерством, а також Міністерством пошт і телеграфів з 14 вересня 1921 року.
А в Києві дружина і двоє дітей залишилися під більшовицьким режимом без засобів до існування. Приватні навчальні заклади радянська влада закрила, всі школи стали єдиними трудовими. Одну з таких шкіл до 1920 року відвідувала Олена. Мати її змушена була продавати речі, щоб придбати харчі, але їх завжди не вистачало, і вона з болем у серці просила дітей їсти якнайменше. Для Олени закінчилося те безхмарне дитинство, коли вередливу дівчинку умовляли їсти яйця і пити молоко. Треба було самій дбати про шмат хліба...

На шістнадцятому році свого життя, у травні 1922 року, Олена виїхала з України, надовго залишивши улюблений Київ. З мамою і братом Сергієм вони нелегально перейшли кордон і, після короткочасного перебування в Тарнові, в липні 1922 року переїхали до Чехословаччини, до містечка Подєбради, де батько Олени Іван Шовгенів 28 квітня того року був обраний ректором Української господарської академії (УГА).
Невеличке курортне місто Подєбради в Чехії в 1920-х роках стало одним з осередків культурного життя української еміграції, в яке зразу ж активно включилася Оленка. Її подруга Зоя Плітас згадувала: «Був серпень 1922 року — Подєбради в Чехословаччині. Перша величава українська маніфестація в цьому новому українському осередку, серед чужого нам ще тоді чеського населення. Це було «Свято поневоленої України» з багатьма алегоричними возами, що проїздили вулицями тоді ще невеликого, але славного купелевого міста Подєбрад. На одному з таких возів, що представляв образ багатої і плодовитої України й де центральною постаттю була Україна — гарна висока молодиця, що спиралась із серпом у руці на великий сніп жита (Галя Мельник), напереді вміщено дві родини: одна представляла українське селянство, а друга — українську інтелігенцію. Мене притягнено до інтелігентської групи, а юна Леночка була вбрана як молода селянська дівчина».

У Подєбрадах працювали матуральні курси для юнаків і дівчат — українських емігрантів, які або не мали закінченої середньої освіти, або через складні обставини, які довелося пережити, втратили документи, що давали право вступу до вузу. Отримати такий документ (матуру) після річного навчання і давали можливість курси, на які восени 1922 року вступила Олена.
Навчатися було їй нелегко, бо мала велику перерву та й українською мовою вільно не володіла. Але працювала наполегливо. Жадоба знань, бажання надолужити прогаяний час, неабияка амбітність і допомога друзів, недавніх вояків Армії УНР, які залюбки давали юній доньці ректора уроки не лише математики й української мови, а й національного самоусвідомлення, поступово приносили свій результат. Усвідомлення себе українкою приходило до Олени повільно, бо була вона вихована на російській культурі, давався взнаки вплив столиці Російської імперії, а перебування в зросійщеному Києві мало що змінило в її свідомості.

Середовище української еміграції спочатку приголомшило. Про свої перші враження після прибутгя до Польщі вона так розповідала Уласові Самчукові: «Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сєнкєвіча, не лише «в Европі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»...»
«Опинившись у Подєбрадах,— продовжувала розповідь Олена,— я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри».

Поступово звикала, прислухалася до розмов товаришів по курсах і студентів академії, до палких дискусій про минуле України, про причини поразки недавньої національно-визвольної боротьби, безпосередніми учасниками якої була переважна більшість юнаків з її теперішнього оточення.
Наталя Лівицька-Холодна, пригадуючи ті часи, писала, що в академії всіх вражало те, що Олена і її брат Сергій говорили між собою російською. «Ми зустрічалися з Оленкою тільки на вечірках та всяких товариських сходинах в академії. Вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити її української мови. Найзавзятіше взявся за це кубанець бандурист Михайло Теліга. Та й Леонід Мосендз зробив немало в цій справі, бо підготовляв її до матури»6.
Але спілкувалася вона і з російськими емігрантами в побуті, на молодіжних вечірках. Одна з таких вечірок стала для неї пам’ятною на все життя, бо саме на ній вона гостро відчула, що її рідна мова — українська. Про цей випадок вона так розповідала Уласові Самчукові: «Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Не відомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»... «Мордописня»... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»
Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії».
Українську мову та літературу вона обрала своїм майбутнім фахом, готувалася стати студенткою Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. Та виникла перша перешкода.

Навчання в інституті розпочалось у вересні 1923 року, випуск же матуральних курсів мав бути тільки в жовтні. І 26 жовтня того ж року вона одержить свідоцтво про закінчення повного курсу 7-го класу реальної школи на Українських матуральних курсах у м. Подєбрадах з досить добрими успіхами: з 16 предметів, які викладалися на курсах, задовільну оцінку мала лише з п’яти, чотири були оцінені «дуже добре», останні, в тому числі й українська мова та історія письменства — «добре».

[ Изображение на стороннем сайте: 939813637116.jpg ]

Академія була офіційно відкрита 19 травня 1922 року. Вона розмістилася в старовинному замку короля Юрія Подєбрадського над річкою Лабою. У просторих залах замку студенти академії слухали лекції, тут також працювали бібліотека й численні лабораторії. У ресторані «Україна», який містився в цьому самому замку, відбувалися українські вечірки і бали.
Ця вища спеціальна школа мала подвійну мету: перша — підготовка молодих, національно-свідомих українців, що опинилися за кордоном, до активної участі в майбутній відбудові господарства України і друга — в процесі науково-педагогічної праці в академії згуртувати осередок інтелігенції, яка, фахово підготовлена, ознайомлена з кращими взірцями європейських методів науки і практики, могла б у свій час, коли складуться відповідні умови, стати до послуг українського громадянства в його неминучій, велетенській праці розбудови держави.
Хоч не здійснилася мрія засновників академії про те, що вони і їхні вихованці ближчим часом повернуться в Україну для практичної роботи, академія відіграла велику роль як центр української культури і національного виховання молоді, про що говорилося в багатьох привітаннях, які надійшли на адресу академії в дні святкування її десятилітнього ювілею.

Перший ректор академії професор, інженер І. Шовгенів, який на той час уже працював у Польщі, у своєму привітанні писав: «З нагоди десятиліття існування Української Господарської Академії прошу прийняти моє гаряче сердечне привітання. Душею своєю я завжди з Академією, в ці ж дні з особливою яскравістю пригадую перші наші кроки при утворенню на еміграції рідної вищої школи і почуваю себе щасливим, що в такій важливій національній справі судилося мені взяти близьку участь. Дай же, Боже, щоб Академія й надалі залишилася вогнищем і розсадником української культури».
В іншому привітанні також наголошувалося: «Не тільки наукові скарби, створені професорами Академії, високо цінують її, а й те національне завдання, національне виховання й зміцнення молоді, майбутніх захисників національної ідеї й державности України».
Якими ж методами здійснювалося національне виховання? В УГА працювала студентська Академічна Громада, яка об’єднувала переважну більшість студентів. Вона ставила своїм завданням: ввести студентське життя в організоване русло, налагодити співжиття своїх членів, піднести інтелектуальний рівень членів громади і забезпечити їхнє матеріальне становище. З цією метою Громада вступила до складу ЦЕСУСа (Центральний Союз Українського Студентства), влаштовувала звіти, лекції, дискусії, екскурсії, заснувала бібліотеку, клуб, читальню, видавала часописи й журнали, організовувала акторські та спортивні гуртки.
Крім спортивного гуртка, що налічував 100 осіб, працював хор, у якому було понад 50 осіб, струнний оркестр, репертуар якого складався переважно з творів музичної класики. Гурткові бандуристів «Кобзар», який налічував близько 30 осіб, надавалось особливе значення, оскільки з бандурою, як із національним українським інструментом, пов’язувалися козацьке минуле і козацька традиція. А ще ж існували драматична секція з 25 осіб та інші аматорські гуртки.
У житті студентства академії поважне місце займали лекції, що влаштовувалися у вільні від обов’язкових навчань години. Завданням цих лекцій було з’ясування або цілком нових питань з різних галузей науки, що не входили до циклу обов’язкових занять, або тих проблем, які щоденно висувалися тогочасним життям. З лекціями перед студентами виступали відомі вчені, активні учасники визвольних змагань 1917—1921 років: Дмитро Дорошенко, Олександр Шульгин, Ісаак Мазепа та інші.
Багато студентів, які навчалися у Празі в Українському вільному університеті чи в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, постійно проживали в Подєбрадах і на лекції їздили поїздом (серед них була і Олена Шовгенова). Отже, в Подєбрадах проходила значна частина їхнього життя, спілкування з друзями, відвідування лекцій, участь у різноманітних гуртках.

Олена взяла активну участь у вечорі української поезії, який відбувся у травні 1925 року в помешканні Студентського Дому. «Студентський Вістник» повідомляв, що на цьому вечорі читали свої вірші молоді галицькі поети Юра Шкрумеляк, Василь Софронів-Левицький, Олесь Бабій, «а потім О. Шовгенівна прочитала кілька поезій неприсутніх авторів, а саме Романа Купчинського, Василя Бобинського та Івана Крушельницького». «Перший вечір молодої галицької музи на еміграції зробив приємне враження»44, — відзначалося в повідомленні.
Коло спілкування Олени — її товариші по інституту, їхні спільні з Михайлом друзі й приятелі — студенти УГА. Багато із них з часом стануть відомими українськими письменниками, поетами, громадськими діячами, науковцями, а поки що вони в тиші бібліотек і гаморі дискусій шукали шляхи дальшого розвитку української нації, боротьби за незалежну Українську державу, творили українську літературу. Разом з Оленою на одному курсі навчалися: Василь Куриленко, Галя Мазуренко-Боголюбова, Оля Русова, курсом пізніше йшли: на підвідділі літератури — Юрій Дараган, на підвідділі історії — Олег Кандиба, Юрій Шкрумеляк та інші. У той самий час у педагогічному інституті навчався майбутній член-засновник та ідеолог ОУН Юліян Вассиян. В УГА в цей же час навчалися Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Микола Сціборський.

Серед друзів Олени були також студенти УГА Леонід Романюк і однокурсник Михайла Теліги Євген Науменко, який так згадував про ті часи: «У великій українській колонії в Подєбрадах витворювалося багато товариських гуртків людей, яких зв’язували спільні завдання або інтереси. Одним з таких гуртків був гурток близьких приятелів, який утворився при родині Михайла Теліги, що був надзвичайно здібним бандуристом. Був членом (громади) бандуристів в Празі та по своєму наданню гри на бандурі вважався за популярним бандуристом Ємцем на першому місці перебуваючих в ЧСР майстрів гри на цьому національному музичному інструменті.
Він женився на дочці першого ректора УГА Олені Шовгенівні. Це була надзвичайно талановита, здібна людина, що захоплювалась літературою, і в тому часі почали друкуватись її вірші. Була це широкого уму симпатична та весела жінка, яка находила спільну мову з кожною людиною. Була душею товариства, мала талант чудово оповідати і часто опановувала цілим товариством… Досить часто в цьому маленькому товаристві гралися товариські ігри, фанти, писалися гумористичні вірші та інше… На наших сходинах досить часто читали свої вірші як Олена Теліга, так і я… В моєму записнику заховалося кілька віршів Олени Теліги, що були написані нею ще під час її студій в Празі…» До цього гуртка, за словами Є. Науменка, крім нього, належали: Петро Запорожець, Василь «малий» Куриленко, Василь «великий» Ткаченко, Володимир Стефанович, Леонід Романюк та інші...

Весілля відбулося 1 серпня 1926 року в Подєбрадах. Обряд шлюбу проводив православний священик отець Євген Погорецький. Про наречених у документі зафіксовані такі дані. Наречений — Теліга Михайло, студент Української господарської академії в Подєбрадах, син Якова Филимоновича Теліги, фельдшера станиці Ахтирської, та Єфросинії, народженої Побаженської, православний, народився 21 листопада 1900 р., неодружений. Цікаво, що місце народження Михайла було записане так: «Ст. Ахтирська, область Кубанська, Україна, Росія». Наречена — Шовгенова Олена, дочка Івана Шовгеніва, інженера в Подєбрадах, та Юлії Качковської, мешкає в Подєбрадах в готелі «Централь», народилася в Іллінському, Московської губ. в Росії 8 липня 1906 р., православна, незаміжня. Мабуть, через те, що наречений і наречена народилися в Росії, обоє були записані як російські емігранти. Свідками при реєстрації шлюбу були: Андрій Шовгенів та Петро Петренко, студент в Подєбрадах.

http://kamunikat.fontel.net/www/czasopisy/bzh/24/05.htm

Одним из наиболее уважаемых украинских эмигрантских учебных заведений была Украинская хозяйственная академия в Подебрадах (далее: УХА). Она была основана по инициативе УОК в 1922 г. 31 января 1922 г. на общем собрании УОК была избранна организационная комиссия, председатель которой Н. Шаповал наладил отношения с руководством Всеукраинского Союза сельскохозяйственных техников, который находился на эмиграции в Польше (Тарнов), для того, чтобы последний помог создать украинскую высшую техническую школу. Члены Союза И. Шовгенов, Б. Иваницкий, В. Чередиив, Л. Фролов, И. Шереметинский, О. Михайловський и др. разработали проект технической школы. Кроме того, Союз предоставил и значительную часть професорско-преподавательского состава, а также первый президиум новообразованной Академии — ректор И. Шовгенов, проректор Б. Иваницкий, секретарь профессорского совета И. Шереметинский.

Организационной комиссии при УОК по созданию Академии в Подебрадах в невероятно короткое время удалось достичь юридической регистрации Академии (19 мая 1922 г.), раздобыть финансы для ее существования и начать прием студентов на 1922/1923 учебный год. Для подавляющего большинства студентов были выделены стипендии от Министерства иностранных дел, которому в административных и хозяйственных вопросах Академия подчинялась до 1928 г.

Свою деятельность Академия начала 22 апреля 1922 г. Изначально Академия основывалась как трехлетняя школа, но уже с 1924 г. стала четырехлетней.

В УХА сначала действовало 3 факультета: 1) агрономично-лесной (19 кафедр) с отделами — агрономическим и лесным; 2) экономико-кооперативный (20 кафедр) с отделами — экономическим, кооперативным, статистическим; 3) инженерный (20 кафедр) с отделами — гидротехническим и химико-технологическим.

Общее руководство УХА осуществлялось профессорским советом, а исполнительным органом профессорского совета был сенат в составе ректора, проректора, секретаря профессорского совета и деканов факультетов.

Лекторский состав Академии на 1 февраля 1923 г. был таким: профессоров — 9, доцентов — 16, лекторов — 8.

Материальное обеспечение УХА при ее образовании было скромным (70 000 крон ежемесячно), но дотации чехословацкого правительства на нужды Академии со временем увеличились и в разные годы были разными: от 2 777 848 крон в 1927, до 1 600 000 крон в 1931. Во время наивысшего развития УХА началось сокращение дотаций на ее нужды. В 1928 г. Министерство сельского хозяйства запретило принимать на этот год новых студентов и распорядилось приступить к постепенной ликвидации Академии. Причинами изменения благосклонного отношения чехословацкого правительства к эмигрантам в целом, и эмигрантским учебным заведениям в частности, был как экономический кризис конца 20-х начала 30-х годов ХХ века, который вызвал значительное сокращение бюджета ЧСР, в связи с чем наступил самый тяжелый период существования эмигрантов в стране, так и то, что именно с этих пор начинается ликвидация Русской акции, в процессе чего было закрыто несколько эмигрантских учебных заведений. В 1933 г. по этой причине был ликвидирован Украинский педагогический институт имени Драгоманова, а УХА существовала еще до 1935 г.

С докладной записки районного политического управления в Подебрадах по поводу структуры и состава УХА от 2 декабря 1927 г. узнаем о национальном составе студентов академии в разные годы.

Так, в 1922/1923 учебном году в УХА было 216 студентов:
украинцев 197
чехословаков 1
россиян 1
кубанцев 10
белорусов 7
Стипендии получало 200 чел.

В 1923/1924 гг. — 349 студентов:
украинцев 309
кубанцев 31
белорусов 5
россиян 2
донцев 1
Стипендии получало 347 чел.

В 1924/1925 гг. — 495 студентов:
чехословаков 1
украинцев 443
кубанцев 36
белорусов 9
россиян 2
других 3
Стипендии получало 466 чел.

В 1925/1926 гг. — 541 студент:
чехословаков 2
украинцев 490
кубанцев 40
белорусов 6
россиян 2
других 1
Стипендии получало 508 чел.

В 1926/1927 гг. — 613 студентов:
чехословаков 3
украинцев 530
украинцев из Польши 32
кубанцев 40
белорусов 8
Стипендии получало 508 чел.

Для того, чтобы в Академии могла учиться молодежь, у которой не было законченного среднего образования, при УХА, посредством Украинского Общественного Комитета в 1922 г. были организованы матуральные курсы, которые в целом закончило 127 чел. В 1923 г. эти курсы были перенесены в Прагу, где их до 1 марта 1924 г. преобразовали в трехлетнюю реальную гимназию.

Материальное обеспечение студентов УХА, помимо государственной поддержки, осуществлялось с помощью двух организаций: Комитета помощи студентам и Благотворительного комитета. Первый — состоял из представителей профессуры и студенчества УХА и проводил свою работу при поддержке финансово-хозяйственной комиссии; второй — приобретал себе средства путем пожертвований и опекал, в основном, тех студентов, которые не были обеспечены правительственной помощью.

Студенчество Академии объединялось в своих общинах, обществах, кружках, клубах и т.п. Общестуденческими организациями были Академическая община УХА и Община студентов при УХА. Обе организации входили в состав Центрального союза украинского студенчества и заботились о материальных и интеллектуальных интересах своих членов. При студенческих общинах действовали, также, свои библиотеки, читальные залы, спортивные клубы, хор, оркестр, кружок бандуристов, музыкальный кружок и др. При Академической общине существовало также Бюро, которое занималось трудоустройством выпускников УХА.

Кроме того, студенты Академии организовали несколько профессиональных студенческих обществ, среди них: агрономическое общество, общество пчеловодов, мелиоративный кружок, общество украинских кооператоров, союз украинских мелиораторов и украинских гидротехников и мелиораторов и др.

Ввиду того, что студенческий состав УХА был многонациональным, то самими же студентами было создано несколько территориальных объединений, например: Кубанское землячество, Кружок студентов из северо-западных земель Украины, Белорусская община.

http://ukrcoop-journal.com.ua/2009-2/coops.htm

КОРИФЕЙ КООПЕРАТИВНОЇ СПРАВИ
(До 135-річчя від дня народження С. В. Бородаєвського)

В. М. ВЛАСЕНКО, В. В. ВЛАСЕНКО

У 1921–1922 рр. С. В. Бородаєвський викладав у Міжнародній академії в Брюсселі та Російському відділі Паризького університету. Перебуваючи у Парижі, Сергій Васильович почав обдумувати можливість переїзду до Чехословаччини (ЧСР), де в той час гуртувалися основні сили української і російської еміграції. Він листувався зі своїми давніми знайомими по роботі у Петрограді і Києві. Його запрошували викладати історію кооперації в Українськії господарській академії (УГА) в Подєбрадах та Російському інституті сільськогосподарської кооперації у Празі. С. В. Бородаєвський обрав український заклад. У травні 1922 р. його було обрано доцентом УГА. Проте через матеріальну скруту у вченого виникли труднощі з переїздом до Чехословаччини. У листі до Олександра Мицюка від 15 січня 1923 р. Сергій Васильович писав: "Чекаю моєї візи та грошей. Як не пришлете до кінця січня, то я залишусь на вулиці, бо моє помешкання з 1.02. вже передано готелем комусь. Будь ласка, дошліть скоріш мені візу..". Взимку 1923 р. С. В. Бородаєвський разом з дружиною перебирається до Праги, де і завершується географія його нелегких і непростих мандрів.

В ЧСР Сергій Васильович займався науково-педагогічною діяльністю. У 1924 р. він стає професором історії кооперації та кредитної кооперації, 1928-1931 рр. - деканом економічно-кооперативного факультету Української господарської академії. Неодноразово його кандидатуру висували на виборах ректора вузу, але він не був обраний. Тривалий час вчений очолював кафедри історії кооперації та кооперації продуцентів. Він був членом Головної редколегії академії та головою редколегії факультету. Зазначимо, що за час свого існування (до 1935 р.) УГА видала понад 20 підручників у галузі економічної науки. Три з них - ''Історія кооперативного кредиту" (1923), "Історія кооперації" (1925) та "Теорія і практика кооперативного кредиту" (1925) – написав С. В. Бородаєвський. За оцінкою фахівців, вони належали до числа найповніших і найгрунтовніших посібників з кооперативної справи. УГА видавала ''Записки Української Господарської Академії в ЧСР.", де були надруковані такі праці професора, як "Принципи кооперативного кредиту" (1927) та "Сільськогоспооарський кооперативний кредит в Чехо-Словацькій Республіці (Т.2.1929).

http://www.archives.gov.ua/Rozsekr_mat/R_F_T1_09.pdf

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИЧНИЙ АРХІВ ЛЬВІВ

Ф 430 Товариство опіки над українськими емігрантами, м. Львів
Книги обліку емігрантів.
1930 – 1939 42 справи

Ф 804 Українське товариство допомоги емігрантам з України та їх родинам у Львові
1921 – 1936
18 справ

Ф 819 Українське товариство допомоги емігрантам з України та їх родинам, м. Каліш
1921 – 1933
168 справ

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ КІНОФОТОФОНОАРХІВ УКРАЇНИ ІМЕНІ Г.С. ПШЕНІЧНОГО

Ф 168 Фотоальбом української поетеси Теліги О.І.
122 фотопозитива
1919 – 1933
м. Подєбради

http://movahistory.org.ua/wiki...а_Академія

Українська Господарська Академія
Енциклопедія Українознавства

Українська Господарська Академія (УГА), укр. висока техн. школа в Подебрадах (Чехо-Словаччина), заснована 1922 Укр. Гром. Комітетом у Празі на чолі з М. Шаповалом при фінансовій допомозі мін-ва закордонних справ Чехо-Словаччини. Початковий статут УГА з 3-річним пляном навчання, затверджений Мін-вом Хліборобства Чехо-Словацької Респ. 16.5.1922, був змінений 23.5.1925 Професорською Радою УГА. Згідно з новим статутом, Академія далі існувала як висока школа з 4-літнім пляном навчання у складі трьох фак.: аірономічно-ліс. (відділи — агрономічний і лісовий), інженерного (відділи — хеміко-техн. і гід-ротехн.) та екон.-кооп. (відділи — екон. з численними підвідділами, кооп. та статистичний); по закінченні академії абсольвенти здобували звання інженера.

Своєю орг-ціею УГА відповідала чес. високим школам того типу з тією різницею, що крім фахових предметів введено також українознавчі науки. УГА утримував уряд Чехо-Словаччини (бюджет на 1927 — 2,8 млн. чехо-словацьких корон, 1931 — 1,6 млн.), а підпорядковувалася вона двом чехо-словацьким мін-вам: мін-ву хліборобства {навчання) і до 1928 мін-ву закордонних справ (адміністративно-госп. справи). Упродовж перших 10 pp. УГА мала 118 педагогів (92 українці і 26 чехів) — найбільше у 1928-96. Разом прийнято до УГА 786 студентів (найбільше їх було 1926-27 — 613), з яких закінчило студії зі званням інж. 569 осіб (більшість з них пізніше працювала за своїм фахом на зах. укр. землях): агрономів — 125, лісовиків — 92, хеміків-технологів — 58, гідротехніків та економістів-кооператорів — 167; до 1926-27 більшість з них мала стипендії від чехословацького уряду. Крім українців (до 1926-27 майже виключно з укр. еміірації) студіювало в УГА незначне ч. чужинців, гол. білорусів. Студенти були організовані в більшості в Укр. Акад. Громаді і Громаді студентів УГА.

При УГА діяла низка навчально-допомогових установ: фундаментальна бібліотека (30 000 тт. фахової літератури), 33 кабінети, 14 лябораторій, ряд ферм, ліс. розсадник, метеорологічна станція і дві навчальні кооперативи. Більшість з цих установ містилася в старовинному замку чес. короля Юрія Подєбрадського (1420-71). Чималою була наук.-вид. діяльність УГА і його професури. Вони опублікували за час існування УГА 698 наук. публікацій, у тому ч. 229 кн., здебільша підручники для студентів, у тому ч. низка перших техн. довідників для високих шкіл укр. мовою (тільки 37 випущено друком, ін. здебільша літографічним способом). Велике значення мала розбудова укр. техн. номенклятури (серед ін. ліс. термінологічна комісія видала нім.-укр. «Лісотехн. словник»). {Головою Термінологічної Комісії при Українській Господарській Академії був Євген Чикаленко — ВК} При УГА протягом її існування діяло 50 орг-цій, серед них 9 наук.-проф. та фахових. УГА й її професура брали участь в міжнар. наук. житті (конгреси, публікації тощо). Чимало з проф. були визначними науковцями: серед них — агрономи В. Доманицький, В. Чередіїв, лісовик Б. Іваницький; економісти — О. Мицюк, В. Садовськмй, В. Тимошенко; кооператори — С. Бородаевський, Б. Мартос, статистик — Ф. Щербина; правники — Л. Бич, О. Ейхельман, соціолог О. Бочковськмй; техніки-хеміки — М. Вікул, С. Комарецький; геодезисти Л. Грабина, Л. Флоров та ін.

Як й УВУ, УГА діставала щораз менші дотації від чес. влади, а в 1928 Мін-во Хліборобства заборонило приймати нових слухачів і наказало поступову ліквідацію УГА, яку закінчено в 1935. Для врятування УГА постало Т-во прихильників УГА 1931 (гол. проф. Б. Матюшенко) в Празі, але коли виявилося, що воно неспроможне зібрати потрібні фонди, т-во спрямувало свою енеріію на заочний Техн. Госп. їн-т при УГА, який засновано ще 1932. Він в своїй основі зберігав структуру і програму Академії, але замість авдиторното перейшов на заочне навчання. Його власником стала Спілка професорів УГА з допомоговим опікуном — Т-вом Прихильників УГА. Див. Український Технічно-Господарський інститут. Ректорами УГА були: І. Шовгенів (1922-25 і 1926-27), Б. Іваницький (1925-26 і 1928-35), С. Тимошенко(1927-28).

bibl.kma.mk.ua/pdf/historyarchive/29/21.pdf

А. А. Песчаный
УКРАИНСКАЯ ХОЗЯЙСТВЕННАЯ академия в Подебрадах

УГА была политехнической учебной учреждением. Она выпускала инженеров разных специальностей. Когда узнаешь, что это были за специальности, то сразу же приходит в голову, как были бы уместными ее выпускники нынешнем народному хозяйству Украины.
Если перечислять все те специальности, по которым готовила академия своих студентов, то это заняло бы много места. Поэтому возьмем в пример только один из факультетив - инженерный. Он готовил специалистов в области сахароварения, ферментационной
химической промышленности (винокурение, броварство, производство дрожжей, уксуса,
вина, обработка кожи, технологии туков, дерева), а также специалистов в области
переработки и т.д.

Когда же возник замысел основать такой институт? Мысль создать школу политехночного направления возникла в 1920 г. в лагере для интернированных воинов украинский армий в Тарнове (Польша). Именно здесь находилось эвакуировано Министерство земель-
них дел Украинской Народной Республики, которое мало разработан план обучения для факультетов Киевской сельскохозяйственной академии. Эти программы хотела использовать в 1922 г. Союз украинских инженеров и техников сельского хозяйства для организации Агрономическое-лесной академии в упомянутом лагере. Однако проект реализовать не удалось, поскольку польское правительство ликвидировало лагерь.
И все же намерен не погиб. Его воплощение подхватил украинский общественный комитет (УГК), который исходил из того, что нужно физическое, нравственное и культурное спасения украинской молодежи в эмиграции, а также поддержка и защита украинский
интеллигенции. УГК принял решение принять все меры к сплочению широких действующих сил украинской эмиграции для культурно-национальной труда с целью исвания пребывания за рубежом для воспитания молодого поколения на основе европейского образования и созидания за рубежом очага украинской культуры [1, c. 4].
Для выполнения принятых решений УВК на общем собрании от 31 января 1922 избрал специальную организационную комиссию. В ее состав входили лесовод М.Ю. Шаповал (Он же председатель УВК), писатель и педагог Н.Я. Григорьев, доценты Б.П. Матюшенко и
О.К. Мицюк, инженер-лесовод М.К. Косюра, кооператор Б. Мартос, ученый-экономист С.И. Гольдельман и педагог И.С. Сорванец.

Изначально планировалось, что эта техническая школа должна была состоять из двух отделов и как отдельное подразделение должна была входить в Украинского свободного университета в Праге. И организационная комиссия, ознакомившись с положением дел, пришла к высновку, что нужно создавать отдельную высшую школу, самостоятельную как средствами, так и
управлением.
Свое существование Украинская хозяйственная академия в Подебрадах начала 22 апреля 1922 Скромно разворачивала она свою деятельность: с малым количеством и преподавателей и учебных средств. То были семь членов первой профессорского совета,
два канцелярские сотрудники, печатная машинка, бумага и карандаши и несколько комнат в бывшем отеле «U krale Jiřigo». В распоряжении преподавательского состава не было ни таблиц, ни сборников, ни одной профессиональной книги, ни одного украинского учебников ника [2, c. 3]. В то же время украинская политехника структурно состояла из семи отделов и имела перед собой значительные цели по развитию научных дисциплин и подготовки квалифицированных инженеров в областях сельского хозяйства, лесоводства,
химической технологии, гидротехники, экономики, кооперации и статистики. Поэтому по завдань УГА в § 1 ее устава говорится, что целями институты являются «подготовка своих слушателей к самостоятельной хозяйственной и технической работы, доследственной, творческой,
проектной, организационной, исполнительной и административной во всех областях агрономии, лесоводства, технологии, межевого дела, гидротехники, экономики, статистики и кооперации. Академия имеет подпирать научными опытами и художественным трудом
развитие наук и умений и заботиться о техническом, сельскохозяйственный и промышленный продвижение Украинского народа и всего человечества »[3, c. 5].

Исходя из этих целей, академия имела три отдельных факультеты: 1. Агрономически- лесной, что, в свою очередь, делился на два отдела: а) агрономический и б) лесной; 2. Экономически кооперативный с тремя отделами: а) экономическим б) кооперативным
и в) статистическим. Экономический отдел делился еще на четыре подотдела: 1) банковско-коммерческий, 2) промышленный, 3) местного самоуправления и 4) консульского службы и торговой агентуры. 3-м факультетом был инженерный с двумя отделениями:
а) гидротехническим и б) химико-технологическим.
В академии было всего 59 кафедр. По факультетам они распределялись следующим образом: при агрономически-лесном факультете - 19 кафедр, при экономически-кооперативном - 20 и при инженерном - 20.

Курс обучения в академии сначала был трехлетним, и с 1924 г. стал четырехлетним и состоял из четырех семестров.
Тех, кто должен был пройти учебный период, разделяли на две категории: действительных студентов и вольнослушателей. Основную часть тех, кто учился, составляли действительные студенты. Вольнослушателей было немного. Прием в УГА происходил всего шесть
раз, и в академию было принято в целом 786 человек. По национальному составу, разумеется, большинство студентов были украинский (448 человек). Среди других национальность были представлены русские, белорусы, евреи, чехи, болгары.
На порах существования хозяйственной академии украинская молодежь для обучения приезжала основном из-за пределов этнически украинских земель, в основном из Чехо-Словакии, а также Австрии, Болгарии, Латвии, Германии, Польши, Румынии и других стран. Под конец приемов в УГА, в 1926-1927 годах, начали поступать также Абитуриенты из западноукраинских земель.

Учебное загрузка была очень напряженной. Непосредственно на обучение студенты, в отдельных отделах, тратили 50-60 часов в неделю и это при том, что во время этого периода они должны были работать с полной отдачей. В целом же, например, на статистическом отделе экономического факультета нужно было сдать экзамены и зачеты с 62 дисциплин, а на кооперативном отделе того же факультета - 70 и,
кроме того, написать дипломную работу [3]. За время обучения студенты должны переделать упражнения в различных лабораториях. На химико-технологическом отделе то были задачи в сахароваренной, ферментационный химической технологии, технической микологии.
Кроме того, была работа в специальных лабораториях. Работа там представляла собой самостоянно научную деятельность аналитического и синтетического характера. После прослушивания всех дисциплин и выполнения лабораторных работ, студенты готовили дипломные труда. В них они, например, разрабатывали проекты фабрик и полного оснащения их
оборудованием с подробным чертежам и расчетам.
Думаю, что нет нужды перечислять все дисциплины, которые изучались в академии. Достаточно остановиться на названиях некоторых общественных наук. Юноши и девушки (Последних было пятьдесят первой за годы существования УГА) изучали украинский и чешский языки, политэкономию, законодательство (специальное), историю кооперации, новейшую историю, некоторое время историю Украины и другие.
Обучение в академии проводили высококвалифицированные профессора, доценты, лекторы, ассистенты. Были также и другие научные и технические силы. На протяжении 1922-1932 лет в украинской политехнике работало 118 преподавателей. Из них 31 профессор, 19 до-
центов, 21 лектор и 21 ассистент. Кроме украинских специалистов, которые были 92 человека, работали чешские профессора и специалисты.

Среди украинский, преподававших в УГА, можно назвать таких профессоров, как Максим Славинский - новейшая история, Василий Биднов - история Украины, Оттон Ейхельман - административное и международное право, Федор Щербина - статистика, Иван Горбачевский - органическая химия, Владимир Старосольский - государственное право и др. Среди чешских преподавателей находим имена профессоров Яна Грасько - водно-санитарная техника, Теодора Еждика - использование водной энергии, Рудольфа
Кукача - строительная механика, железобетон и др.
Некоторые из педагогов академии работали в других високошкильських учреждениях:
Украинском свободном университете и украинском высоком педагогическом институти. Такое стремление к работе преподавателей можно понять. Кроме творческих вдохновений ния, был интерес и к увеличению финансового достатка. Оклады педагогов во всех
названных учебных учреждениях были ненормально низкими. Так, УГА месячная плата профессора равнялась около 48 долларам США, доцента - 41 доллар и так далее по убывающей. Нельзя не сказать, что в сегодняшних профессоров, доцентов,
научных сотрудников всех уровней в Украине финансовые дела еще более ненормальные.

Кроме преподавательской работы, педагоги академии активно работали над написанным учебников из своих дисциплин на украинском языке. Особенно этим отличалась начальная эпоха существования подебрадськои политехники. В те времена это было одно
из основных задач академии, и ее сотрудники принимали все возможные меры для выполнения этой важной работы. Ученые достойно вправились с ответственным завданиям. За первые четыре-пять лет было подготовлено 165 учебников на
1722 нормальных печатных листах (40 тысяч печатных знаков на странице) [4, c. 5]. Таким образом получалось, что почти каждую неделю появлялся в мир один учебник. Нужно отметить, что это были, за редким исключением, пионерские издание. То есть это были первые учебники по своей отрасли украинском языке.

Всего же за первое десятилетие существования УГА ее лекторский персонал выдал 698 разнообразных научных публикаций - монографий, учебников, пособий, рефератов, исследований и т.п. Основная часть этих изданий была украинская мовом. Кроме того, около четверти публикаций вышли других языках (английском, немецкой, английском, испанском и сербской. Отдельных книг было издано 229 за-
щих размером 2149 печатных листов. Из этих книг подавляющее большинство (157) была издана литографическим способом, 35 - в форме скрипт и всего 37 получилось печатью. Такое отношение объясняется только состоянием средств. Также большое количество
публикаций появилась вне издательской деятельностью Украинской академии.

Большим достижением сотрудников академии были «Записки УГА», начавшие выходить в 1927 г. Всего их было издано три тома в семи выпусках в которых было размещено 65 научных трудов ученых украинский политехники.
За нехватки средств многие работ, написанных персоналом УГА, остались неизданными. В рукописях остались и 485 дипломных работ и проектов, 48 лаботорных-экспериментальных работ выпускников, 672 докладов зачитанных на
семинарах УГА и других исследований [5, c. 161-162].
Несмотря на большое учебное и преподавательское загрузки и студентов, и преподавателей, в Подебрадах велось интенсивное общественное и союзной жизни. Ака- ства Национальная академия за первые три года существования буквально обросла многочисленными союзами и обществами. Это были организации как научного характера, например, агрономическое
общество и общество по распространению кооперативного образования, так и те, которые Торкались других сфер жизни: кооперативные организации, союз пчеловодов, несколько музыкальных объединений и многие другие.

Чем занимались эти создания? Здесь можно привести пример химико-технологического кружка. Существовал он с 1924 г. и объединял в своих рядах химиков УГА как профессуру, так и студентов. Деятельность кружка, главным образом, состояла из подготовки и чтения
научных докладов, организации экскурсий в фабричные центры (преимущественно безкош- товних для членов кружка), подписки профессиональных журналов [6].
Всего же за годы существования хозяйственной академии в Подебрадах существовало 50 разних организаций. Из них 9 образований были научно-профессиональными и профессиональными, 10 - культурно-просветительных, 12 - культурно-экономическими, 19 - сугубо культурными, мыс-Тецкое и спортивными. Вот названия еще некоторых из тех кружков: общество украинских экономистов, агрономическое общество, союз Украинская техников сельского хозяйства, академическая община, кооперативный фонд им. В. Доманицкого, боб-
библиотечной кружок и другие [5, c. 163-164].

Значительное место в повышении эффективности труда преподавателей и студентов занимала библиотека. Библиотека УГА была одной из немногих иностранных учреждений, имевшая обширный материал для изучения хозяйства Украины.
Пополнение библиотеки книгами проводилось постоянно. На первом января 1931 фонд книгохранилища насчитывал 28 845 томов книг 17 002 названий. По своему содержанию 90 процентов всех книг касались тех предметов, преподавались в академии. Наибольшее же
количество томов касалась социально-экономических вопросов. Она насчитывала 46,2% названий всех книг. Что же касается языков, которыми были написаны книги из библиотеки УГА, то они распределялись следующим образом: 27% на русском языке, 22% -
Украинская, 21,3% - немецким, 11,5% - чешском, 9% - на английском, 7% - фран- цузской и 2,2% - другие языки.
Кроме библиотеки существовали и другие учебно-вспомогательные учреждения, опираясь на которые студенты и слушатели имели возможность находить нужный материал для своих исследований и выполнять практические упражнения. Во время полнокровного функционирования академии то были 33 кабинеты, 14 лабораторий, 2 фермы, 1 лесной питомник, 2 учебных кооперативы,
1 метеорологическая станция, 1 тракторный гараж и т.п. [3, c. 24-25].

Опираясь на все факторы, о которых шла речь выше, за все время существования УГА ее закончило й инженерный титул получило 559 человек. Относительно дипломов по специальностям, то они распределялись следующим образом - инженеров-экономистов - 167, инженеров- агрономов - 125, инженеров-гидротехников - 117, инженеров-лесоводов - 92, инженеров- химиков-технологов - 58. Выпускники академии работали в 16 странах мира: Аргентине, Бельгии, Болгарии, Бразилии, Канаде, Китае, Литве, Люксембурге, Германии, Польше,
Советской Украины (5 человек), Румынии, США, Франции, Чехословакии, Швейцарии. Найбольше их, разумеется, было в ЧСР и довоенной Польши (в том числе и на украинском землях).

Плодотворно работала украинская политехника, но для ее существования с 1927 г. наступили тяжелые времена. Вследствие экономического кризиса началось систематическое сокращение асигнувань на все эмиграционные акции чехословацкого правительства. Понятно, что эта непопулярна среди эмигрантов мера распространилась и на деятельность УГА. Назывались эмигрант-
скими кругами и другие причины уменьшения средств для академии, среди них вспоминал вались деятельность государств, враждебных к делам национального возрождения украинского народа, и проявление нерасположения к УГА министра земледелия ЧСР доктора
Срдиткы. Сами же педагоги политехники в лице профессора С. Гольдельман из причин затруднения высказались так: «Меньше всего смеем мы сетовать на Чехословацкий Правительство за эту нашу печальную судьбу (закрытие УГА - О П). Наоборот, Мусий с чувством искренней благодарности признать жидкий в межнациональных отношениях факт искренней допомоговой акции с
стороны Чехословакии украинский беглецам, оказавшиеся на ее территории »[7, л. 10]

Но как бы там ни было, в 1928 г. Министерство земледелия ЧСР, в ведение которого перед тем перешла академия от Министерства иностранных дел, запретило хозяйственной академии дальнейший прием новых студентов и поставило перед
руководством УГА задачи по медленной ликвидации ее до конца 1931/32 учебной ного года, когда должны были закончить полный курс обучения слушатели последнего приема.
После этого начались поиски путей для предотвращения закрытия политехники. Кроме преподавателей УГА, к акции присоединились украинские парламентарии в Польши, обратившихся к чешскому консулу в Варшаве с просьбой не допустить закрытия академии. Также митрополит Андрей Шептицкий направил письмо к лидеру чешской католической партии мон. Шрамека и заместителя премьер-министра правительства ЧСР. Однако эти попытки не дали результатов.

Из вышеприведенного становится ясно, что главной проблемой относительно существования УГА выступала отсутствие средств для содержания этого института. Чтобы функционировали три факультета с семью отделами нужно было иметь как минимум 1 миллион
900 000 крон чехословацких. Инициативу по их нахождения и т.ч. дело с продления жизни УГА взяли в свои руки преподаватели академии. На профессорской совете від 15 травня 1931 р. вони прийняли рішення створити Товариство для утримання Української господарської академії в ЧСР, котре мало стати пайовою організацією. Це означало, що кожен, будь-то колектив чи окрема особа, хто підтримує цілі това-
риства, повинен був брати один або кілька паїв. Ціна одного паю встановлювалася в розмірі 100 доларів, котрі можуть вноситися до скарбниці товариства впродовж десяти років, але не менше, ніж по 10 доларів щорічно.

21 квітня 1932 р. був затверджений статут Товариства прихильників Української господарської академії, діяльність якого дала змогу відстрочити дату закриття УГА на три з половиною роки. Українська політехніка припинила своє існування 31 грудня 1935 р.
Говорячи про історію закриття академії, потрібно зауважити, що вона має своєрідний кінець. Всі вищі (високі) учбові заклади української еміграції в Чехословаччині відчули на собі фінансову скруту. Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова ця обставина призвела до закриття. Український вільний університет в Празі з великими труднощами вижив і продовжував навчати студентів на стаціонарі.
Що стосується Української господарської академії а Подебрадах, то вона трансформувалася в Український технічно-господарський інститут позаочного навчання (УТГІ), який почав функціонувати ще при існуванні УГА, з 1932 р. При цьому інститут не мав претендувати на будь-яку фінансову підтримку з боку уряду ЧСР.

Керівництво УТГІ перебрала до своїх рук Спілка професорів УГА. В основу навчального процесу технічно-господарського інституту були покладені програми академії. До роботи в інституті перейшли професорські кадри УГА. Чого не залишилося, то це аудиторного навчання студентів і всього, що з цієї обставини випливало. Звідки ж бралися кошти для існування УТГІ? Вони формувалися з платні від
студентів-заочників за навчання та надходжень від Товариства прихильників УГА, а також добровільних пожертвувань. Те, що попадало до інституту, витрачалося, в основному, на утримання технічного персоналу (канцелярія, видавництво), на видання підручників і поштові видатки, котрі були пов'язані з шкільним листуванням і розсилкою навчальної літератури. Педагоги, як і адміністративний персонал
(дирекція, керівники відділів і т. п.), за свою працю нічого не отримували. І це не дивлячись на те, що їх матеріальне становище було тяжким. Бо фінансова підтримка, яку видавав професорам Червоний Хрест, з 1938 р. була зведена до мінімуму і дорівнювала 400 кчс у місяць холостим і 600 кчс – одруженим.

Що ж стосується майна академії, то найбільш цінне було передане до різних чехословацьких шкіл та культурних інституцій. Бібліотека, наприклад, налічувала в собі близько 30 тисяч назв фахової літератури і була депонована Чехословацькій хліборобській академії в Празі.
Підводячи підсумки щодо існування УГА і говорячи про її значення, хотілося б привести слова директора УТГІ професора Л. Бича: «Головне значіння Академії – це те, що вона була єдиною українською високою політехнічною школою по цей бік Збруча. Але цим її значіння не обмежувалося. Вона була не лише школою й центром наукової діяльності, але також одним із видатніших українських громад-
ських і культурних центрів в найширшому розумінні. Біля гуртувалися десятки наукових, культурно-просвітніх, мистецьких, економічних, професійних та спортивних організацій, що своїми зв'язками зі співзвучними їм чужинськими організаціями пропагували українську національну справу. За складом своєї професури й студентства УГА була соборно-українською установою й чимало сприяла зміцненню ідеї
духовної соборності української нації» [7, арк. 45].

http://www.ukrajinci.cz/ua/cec...nn-nn--nn/

У Чехії згадують Українську господарську академію в Подебрадах

Оксана Пеленська

Прага, 30 квітня 2007 (RadioSvoboda.ua) - Цими днями минає 85 років від часу заснування Української господарської академії в чеському місті Подебради - одного з найбільших українських вишів поза межами України. Цій події присвячена велика виставка унікальних архівних документів, яку підготував Державний регіональний архів у місті Лиса над Лабою.

Серед старих, трохи пожовклих паперів на виставці - протоколи, що засвідчують важливий історичний момент: наприкінці квітня 1922 року Громадський комітет заснував у Подебрадах, невеликому курортному містечку поблизу Праги, Українську господарську академію - перший найбільший український виш у міжвоєнній Чехословаччині. Разом із Українським вільним університетом, Педагогічним інститутом та Українською мистецькою студією Академія задовольняла спрагу до знань тисяч українських емігрантів, яких жовтневий переворот вигнав із батьківщини.

Ідею заснування Академії особисто підтримав чехословацький Президент Томаш Масарик і уряд країни. У травні 1923-го Масарик особисто приїхав до Подебрадів, щоб зустрітись із професорами і студентами Академії. Історична подія не забулась: вона зафіксована на фото, яке нинішньому глядачеві виставки відкриває одну з найцікавіших сторінок із історії українсько-чеських відносин.

Історичні скарби в архівах

Як розповіла Радіо Свобода ініціатор виставки, директор Державного архіву в місті Лиса над Лабою Бланка Ржегакова, архів зберігає тисячі унікальних матеріалів про Українську господарську академію.

«У Лисі на Лабою є дуже великий архів Української господарської академії періоду 1922-45 років. Цей архів є водночас і частиною історії нашого міста, про яку ми знаємо дуже мало. Саме тому ми вирішили цього року пригадати 85 років від часу заснування Академії. На виставці ми представляємо тільки невелику частину архівів. Це важлива історія міста Подебради, про яку нам потрібно нагадувати», - каже Бланка Ржегакова.

Серед експонатів виставки - студентський квиток Марини Антонович: на нас дивиться вродлива дівчина з довгими чорними косами. Марина, донька відомого українського історика і громадського діяча Дмитра Антоновича, навчалась на курсах на здобуття атестату зрілості при Українській господарській академії в Подебрадах разом із майбутньою поетесою Оленою Телігою.

Чи знову відродять українську освіту в Чехії?

Академія згуртувала навколо себе потужну групу українських інтелектуалів - учених, письменників, митців. У тяжких умовах еміграції вони зуміли відродити на чужині традиції національної освіти і культури.

Про це йшлося на відкритті виставки в Подебрадах - а також про те, що в нинішній Чехії, де працює близько 80 тисяч українських громадян, немає жодної української школи, газети, клубу, нікому подбати за порослі бур'яном українські могили. І про них також нагадує виставка унікальних українських архівів у Чехії.

http://histpol.narod.ru/person/pers-13/pers13-030.htm

Борис Миколайович Мартос

(1879 - 1977) (керував урядом: квітень – серпень 1919 р.)

Народився 20 травня 1879 р. у м. Градизьк Полтавської губернії, нині смт Глобинського району Полтавської області. Виходець із старовинного козацького роду Мартосів.

У 1897 р. закінчив із срібною медаллю класичну гімназію у м. Лубни (нині Полтавської області). Потім навчався на математичному відділі Харківського університету. У 1899 р. вступив до таємної Української студентської громади Харкова. У 1900 р. на влаштованих громадою нелегальних шевченківських роковинах виступив з доповіддю про соціально-політичні погляди Кобзаря. Тут він познайомився з С. Петлюрою і зустрів свою майбутню дружину М. Кучерявенко. Влітку цього року взяв участь у 1-му Українському студентському конгресі у Галичині. Після повернення до Харкова виступав з доповідями про галицький кооперативний та культурно-освітній рух.

[ Изображение на стороннем сайте: 2ec7c970bb82.jpg ]

У 1901 р. після арешту за участь у студентській демонстрації його вислано на два роки з Харкова «під нагляд поліції». Працював на Полтавщині, де в тісному контакті з РУП вів національну пропаганду серед селянства, організовував по селах таємні бібліотеки, викладав політичну економію та українську літературу у таємних гуртках. Нехтуючи переслідуваннями жандармів та незважаючи на неодноразові обшуки й допити, допомагав РУП у друкуванні та поширенні відозв. 1901 р. брав участь у підпільній конференції Українських студентських громад у Полтаві.

У 1903 р. вернувся до Харкова і активно включився у діяльність Української студентської громади. Відбув півроку ув’язнення за членство у РУП та участь у транспортуванні шрифту для нелегальної друкарні. Двічі оголошував голодування. Після звільнення поринув у вир подій революції 1905 р. Вступив до УСДРП, брав участь у виробленні її програми, розповсюджував відозви та видання партії, виступав на мітингах, виїздив у села для боротьби з пропагандою серед селян російських есерів. На життя заробляв приватними уроками, лекціями, бо лише у 1908 р. йому вдалося закінчити математичний відділ Харківського університету. Певний час викладав математику у жіночій гімназії та на різних курсах, доки йому не заборонили педагогічну діяльність. Потому виїхав на Волинь і у 1909–1911 рр. працював старшим інструктором кооперації.

У 1910 р. відбув десятимісячну практику у Волзько-Камському банку в Києві. Згодом, рятуючись від переслідувань поліції, виїхав на Кубань, де протягом 1911–13 рр. керував фінансовим відділом Управління Чорноморсько-Кубанської залізниці і входив до дирекції Кубанського кооперативного банку (1913 р.). Паралельно вів курси української мови та літератури у таємному гуртку школярів середніх класів.

Через два роки вернувся в Україну і протягом 1913–17 рр. працював інспектором кооперації у Полтавському губернському земстві. Продовжував опановувати економічну науку. Приділяв особливу увагу розбудові споживчих та промислових кооперативів і поширенню в масах економічних знань. Уже на схилі життя згадував, як місяцями жив на селі, навчаючи дітей і спілкуючись з представниками сільської інтелігенції.

Після Лютневої революції поринув у громадсько-політичне життя і на конференції УСДРП 4–5 квітня 1917 р. у Києві виступав уже як один із провідних діячів цієї партії. 21– 22 травня керував роботою Українського національного з’їзду Полтавської губернії, який вітав ЦР, склав їй подяку за прагнення об’єднати національні сили й визнав її «єдиним компетентним органом, признаним рішати всі справи, що належать цілій Україні», та визначити відносини з Тимчасовим урядом.

На початку червня увійшов до президії Всеукраїнського селянського з’їзду і був обраний до Тимчасового ЦК Селянської спілки, став членом ЦР, а 23 червня 1917 р. – і Малої ради. У складі Генерального секретаріату 15 липня 1917 р. затверджений генеральним секретарем земельних справ.

20 червня 1917 р. Б. Мартос як представник ЦР на екстреному засіданні Полтавського губернського земського зібрання після читання 1-го Універсалу виступив з промовою про передумови появи цього історичного документа. Наголосив на тому, що ЦР чекає на підтримку українського народу. Захищаючи інтереси українського селянства, на засіданні Генерального секретаріату 29 червня 1917 р. заперечував проти переважання у ЦР представників міських організацій. Він вважав, що це може «підірвати довіру до неї з боку селянського населення». Під час обговорення Малою радою 22 липня 1917 р. політичної кризи у Петрограді запропонував порадити направленій туди делегації ЦР заявити, що «Україна завше уявляла з себе найбільший грунт для соціалістичних ідей, і через це для неї цілком приємлемо чисто соціалістичне міністерство». Але Мала рада схвалила резолюцію про коаліційний уряд «на основі платформи Тимчасового уряду від 8 липня».

На Всеукраїнському робітничому з’їзді, який працював у Києві 11– 14 липня, Б. Мартос виступив із доповіддю з земельного питання. Він підкреслив, що селянство, яке становить більшість населення, перебуває в найгіршому становищі, хоч інтереси робітників і селян тісно пов’язані. «Вісті з Української Центральної Ради», оцінюючи цю доповідь, писали: «промовець показав вагу аграрного питання для робітництва».

До складу Генерального секретаріату, який у серпні доручили сформувати Д. Дорошенку, Б. Мартоса не запрошували, але коли до керівництва цим органом повернувся В. Винниченко, йому запропонували посаду товариша генерального секретаря земельних справ. У цьому статусі 5 жовтня 1917 р. він представив Малій раді вироблений генеральним секретарством земельних справ Статут крайового українського земельного комітету, яким передбачалося порядкування останнього не лише в межах п’яти губерній, що вже отримали автономію, а й в інших українських губерніях, «якщо земельні комітети забажають цього».

Б. Мартос став одним із фундаторів утвореного у березні 1917 р. Українського центрального кооперативного комітету (Коопцентру) – найвищого органу кооперації в Україні, який спрямовував її виробничу, наукову, статистично-економічну та освітню діяльність. За ініціативи Б. Мартоса в Україні у 1917 р. відбулися два кооперативні з’їзди, для яких він підготував «Схеми дальшої господарської розбудови кооперативів».

У 1918 р. очолив управу Центрального українського кооперативного комітету та наглядову раду «Дніпросоюзу», читав лекції у кооперативній школі “Дніпросоюзу” та в Київському кооперативному інституті, входив до наглядової ради “Українбанку”, був членом редакційної комісії журналу “Українська кооперація”. Разом з економістом М. Туган-Барановським та К. Мацієвичем взяв участь в організації у Києві першої в світі вищої кооперативної школи – Кооперативного інституту.

За часів Директорії йому довелося очолювати міністерство фінансів у кабінеті В. Чехівського (до кінця січня 1919 р.), а потім в уряді С. Остапенка. Після призначення 9 квітня 1919 р. у Рівному прем’єром він зберіг за собою і цю попередню посаду. Очоливши РНМ, Б. Мартос діяв не лише як теоретик, але й як досвідчений практик-господар, забезпечуючи державний апарат та армію усім необхідним в складних умовах військового часу.

В оголошеній 12 квітня 1919 р. Декларації уряду йшлося про наміри будувати єдину самостійну й незалежну УНР, боротися за її утвердження без залучення «чужинської військової сили», а міжнародні договори укладати лише в разі визнання партнерами самостійності України і невтручання в її внутрішні справи. Прем’єрство Б. Мартоса припало на дуже важкий період українських національних змагань. Згоду на створення нового уряду з українських есерів та соціал-демократів дали лише два члени Директорії – С. Петлюра та А. Макаренко. Декларація уряду була проголошена без згоди інших членів Директорії, які перебували у Станіславі. Особливо різко проти двопартійного лівого кабінету виступав П. Андрієвський, бо він піклувався про інтереси соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народних республіканців, а також колишніх міністрів уряду С. Остапенка. На пропозицію Б. Мартоса вернутися до Рівного і з’єднатися з іншими членами Директорії він відповів відмовою. Тоді на нараді у Радивілові 13 травня П. Андрієвського вивели з неї на основі прийнятого 7 травня цього року «Закону про склад Директорії».

Ситуація, в якій діяв новостворений уряд, ускладнилася ще й тим, що навіть дуже поміркована програма кабінету Б. Мартоса зустріла рішучий протест соціалістів-самостійників та народних республіканців. Їх підтримав командувач Волинською групою республіканського війська соціаліст-самостійник отаман В. Оскілко. 29 квітня він вдався до спроби державного перевороту. І хоча січові стрільці ліквідували виступ протягом дня, ця акція завдала великої шкоди українській справі: через стягування В. Оскілком сил до Рівного оголився фронт, що полегшило наступ радянських військ. (Б. Мартос у 1958 р. назвав виступи В. Оскілка та П. Болбочана «жалюгідним епізодом» на тлі героїчних національно-визвольних змагань, безоглядним «переслідуванням дрібних, егоїстичних амбіцій», тоді як усе мало бути підпорядковане загальнонаціональним інтересам.)

Уряд Б. Мартоса під подвійним тиском поляків і більшовиків змушений був переміститися до кордону з Галичиною, а 17 травня 1919 р. уже був на її території. За свідченням «Робітничої газети», головним негативним наслідком згаданих вище подій стало те, що з часу виступу отамана В. Оскілка «перестав існувати навіть формально єдиний національний фронт», бо «суперечності всередині самого українського громадянства, всередині так званої свідомої його частини виявилися з цілою силою, у всій своїй непримиримості».

Політика кабінету Б. Мартоса викликала дедалі більше незадоволення правого крила українського табору: 20 відомих культурно-освітніх та земських діячів під час перебування Ради міністрів у Кам’янці-Подільському направили Директорії меморандум з вимогами припинення «соціалістичних» експериментів, пропонуючи скасувати, зокрема, постанову про трудові ради на місцях, передавати селянам землю у власність за викуп та сформувати новий уряд «з людей безпартійних». До того ж після виходу Є. Петрушевича з Директорії ускладнилися стосунки з ЗОУНР. 1 липня 1919 р. Кабінет міністрів розглянув питання про створення у складі уряду міністерства у справах Галичини. Очолити його Б. Мартос запропонував галицькому соціал-демократові С. Вітику. 7 липня Кабінет міністрів по доповіді прем’єра та С. Вітика ухвалив “негайно подати на затвердження Директорії наказ про призначення останнього міністром і просити його негайно приступити до виконання обов’язків”. Але, як засвідчили події осені 1919 р., спроби консолідації національних сил бажаних наслідків не дали. Насамперед це стосується намагання узгодити дії Наддніпрянської республіканської армії та УГА.

До послаблення сил українського національного табору спричинилася і втрата урядом шансу на підтримку з боку повстанців, які діяли у радянському тилу. Коли 18 липня 1919 р. члени Головного штабу повстанського війська пробилися до Кам’янця-Подільського, сподіваючись на «об’єднання фронту по цей і той бік при спільній політичній платформі», уряд українського соціал-демократа Б. Мартоса не міг погодитися з їхньою заявою: «Ми повстаємо проти більшовиків, але стоїмо за радянську владу» і обстоюємо організацію влади «на трудовому принципі».

В українському визвольному русі існували глибокі незгоди між різними течіями. Зрештою, повстанське керівництво відмовилося від контактів з урядом УНР, а тим часом соціалісти-самостійники, хлібороби-демократи та соціалісти-федералісти за участі представників галицького уряду готували в оточенні Директорії грунт до нового перевороту з метою скинення уряду Б. Мартоса. Змагання особистих амбіцій, прагнення будь-що здобути владу відсували на другий план головне завдання українського руху – розбудову національної державності.

Про надзвичайну складність ситуації на території, де ще трималася влада уряду Б. Мартоса, свідчило наростання незадоволення селянства, роз’єднаного партійною боротьбою на кілька ворожих таборів. Про це повідомляв у звіті про поїздку по волостях Старокостянтинівського повіту Волині товариш міністра внутрішніх справ УНР. Якщо до радянської влади висловлювалися претензії щодо несправедливості виборчого закону, який забезпечував п’ятикратне переважання робітників над селянами, то до уряду УНР – насамперед із земельного питання. Селяни особливо обурювалися наданням пільг іноземним громадянам, що вело до повернення, зокрема на Волинь, великих польських землевласників. Протести саме з останнього приводу ставали настільки серйозні, що товариш міністра внутрішніх справ направив особисто С. Петлюрі телеграму про «необхідний коректив цього пункту». В одному з липневих повідомлень цей високий урядовець змушений був написати, що кілька сіл «цілком большевицькі, не визнають Української республіканської влади».

Наприкінці червня – початку липня 1919 р., коли радянська армія оволоділа м. Проскурів (нині Хмельницький), відтіснивши сили УНР до м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.), а польська армія поступово окупувала Галичину та частину Волині, Кам’янець-Подільський перетворився на тимчасову столицю УНР. Сюди стягувала сили і опозиція урядові Б. Мартоса. Починався так званий «Кам’янецький період» Директорії, що тривав до листопада 1919 р. і став чи не найтрагічнішим в історії українського національного руху.

Внутрішні незгоди серед українців поглибилися також через намагання проводу УНР наприкінці літа 1919 р. налагодити тісніші контакти з Польщею. Тут слід зазначити, що Б. Мартос з самого початку був налаштований проти переходу польського війська через Збруч (прит. Дністра) і неодноразово порушував це питання на засіданнях Кабінету та Ради міністрів. Дослідники цього періоду вважають істотною невдачею уряду Б. Мартоса провал спроб об’єднання сил Наддніпрянщини та Галичини, що відповідало загальним інтересам українського народу. Не випадково український есер П. Христюк і український соціал-демократ І. Мазепа, погляди яких багато в чому різнилися, пізніше у своїх працях висловлювали схожі думки про необхідність такого об’єднання. Можливо, іншим був би перебіг київських подій останніх днів серпня 1919 р., коли б командування УГА без бою віддало місто денікінцям.

На кінець серпня 1919 р. в Україні з усією очевидністю виявилася урядова криза, тоді як кабінет Б. Мартоса, за твердженням П. Христюка, гаяв час у «суперечках та змаганнях між двома урядовими партіями – соц.-дем. і соц.-рев. – про форму влади, тобто в дійсності про основний напрямок соціально-економічної політики уряду». Iншої версії дотримувався I. Фещенко-Чопівський, який вважав, що причиною відставки Б. Мартоса став його особистий конфлікт з Є. Петрушевичем. Прийняття 27 серпня заяви Б. Мартоса про відставку і заміна його однопартійцем I. Мазепою стало певною поступкою галицькій опозиції. Але це останню не задовольнило, і вона продовжувала звинувачувати наддніпрянський уряд УНР у нездатності управляти краєм і наполягати на використанні «фахового» досвіду А. Денікіна.

Б. Мартос свою відставку мотивував перевтомою. 29 серпня Кабінет міністрів заслухав його заяву про згоду Директорії на залишення ним поста прем’єра і доручив сформувати новий уряд члену УСДРП міністру внутрішніх справ I. Мазепі. У рішенні засідання записано: «висловити від імені кабінету міністрів жаль з приводу складення Борисом Миколайовичем з себе обов’язків Голови Ради і кабінету міністрів, а також щиру йому подяку за вмілу та корисну в ці тяжкі часи для Батьківщини працю, яка мала своїми наслідками міцне об’єднання кабінету міністрів та тверду і непохитну його політику». Разом з тим члени кабінету висловили задоволення з приводу залишення Б. Мартоса на посаді міністра фінансів в уряді І. Мазепи і висловили впевненість, що його подальша праця також «принесе певні і бажані для республіки наслідки, а також сприятиме загальній праці кабінету міністрів». На цій посаді Б. Мартос залишався до кінця травня 1920 р. І. Мазепа на засі- данні РНМ 30 серпня 1919 р. повідомив про призначення його головою уряду і підтвердив, що увільнення Б. Мартоса відбулося «згідно прохання» і «з огляду на перевтому». У підсумку він висловив попередникові «подяку за його корисну для Республіки працю».

У 1920–21 рр. Б. Мартос з метою вивчення досвіду кооперативного руху подорожував по Німеччині: відвідав Берлін, Дрезден, Лейпціг, Регенсбург, Мюнхен, Гамбург. З 1921 р. оселився у Чехословаччині. Тут він став членом, а потому і директором кооперативного бюро при Українському громадському комітеті у Празі, заснував кооперативні курси, які у 1922 р. за його участі були реорганізовані у дворічний Iнститут сільськогосподарської кооперації, на базі якого невдовзі постала Українська господарська академія у Подєбрадах (нині Чехія). Б. Мартоса у 1922 р. обрано її доцентом з дорученням керувати кафедрами теорії кооперації та споживчої кооперації. У 1924 р. після захисту праці «Теорія кооперації» отримав професорський статус. Протягом 1923–25 рр. виконував функції декана економічно-кооперативного відділу, співробітничав в академічному органі «Економіст». Написані Б. Мартосом підручники друкувалися не лише при Академії, але й у Львові, а статті – у фахових журналах (українських, чеських, французьких). Після ліквідації Академії у Подєбрадах Б. Мартос активно включився в організацію Українського технічно-господарського інституту і спілки професорів, які очолював протягом 1936– 38 рр. Тринадцять років головував у Товаристві українських кооператорів. Редагував «Кооперативний альманах».

У жовтні 1927 р. разом з I. Мазепою та П. Феденком виступав свідком на процесі в справі вбивства С.Петлюри у Парижі.

Протягом 1922–45 рр. Б. Мартос брав участь у діяльності цілої низки наукових товариств, серед яких були: Українське економічне товариство у Подєбрадах, Українська наукова асоціація у Празі, Масарикова академія праці у Празі, міжнародний Iнститут кооперативних студій у Парижі тощо. На численних конференціях він виступав з доповідями. На запрошення Центрального союзу чехословацьких кооперативів у 1936–37 рр. Б. Мартос організував кооперативний семінар і керував ним. У 1930-х рр. представляв українську еміграцію у Чехословаччині на засіданнях Ліги націй у Женеві, де активно виступав на підтримку вимог української делегації, чим сприяв виявленню співчуття до українців. Особливо відчутний був його внесок у роботу дорадчого комітету для біженців.

У 1945 р. переїхав до Німеччини і оселився в Мюнхені. Багато сил віддав створенню Української економічної високої школи, певний час викладав у ній кілька дисциплін і керував кооперативним семінаром. У 1945– 49 рр. – її ректор. У Мюнхені Б. Мартосу присвоєно ступінь доктора «гоноріс кауза». Паралельно з науковою та викладацькою роботою розгортав широку громадську діяльність. У 1946–49 рр. входив до Переселенської комісії та Головної переселенської ради при Центральному представництві української еміграції у Німеччині. 15 лютого 1948 р. його обирають дійсним членом УВАН, 23 квітня цього ж року – дійсним членом НТШ. Деякий час обіймав посади заступника голови УВАН та директора Iнституту для дослідження питань Сходу Європи.

Восени 1951 переїздить до Швейцарії, де живе під опікою уряду, отримуючи від нього регулярну пенсію. У 1954–57 рр. став одним із фундаторів Iнституту з вивчення історії і культури СРСР. Від 13 липня 1954 р. протягом двох років очолює його наукову раду, а 1954–57 рр. і видавничу колегію ради, активно працює як науковець та експерт з економічних та політичних справ у СРСР.

У травні 1958 р. виїхав до США. Певний час (1958–60) навчав дітей української мови у парафіяльній школі у Ньюарку, обіймав професорську посаду в Українському технічному інституті у Нью-Йорку. 1958–66 рр. неодноразово виступав з науковими доповідями в УВАН, НТШ, Українському військовому інституті у Нью-Йорку. У 1961–63 рр. викладав історію господарства України на курсах українознавства. Від листопада 1965 р. – голова Комісії з встановлення фактів і дат, а від липня 1966 р. – голова ініціативного комітету з відзначення 50-ліття відновлення української державності.

Б. Мартос залишив великий науковий доробок з теорії кооперативного руху та фінансової справи («Теорія кооперації» – 1924, «Кооперативна ревізія» – 1927, «Гроші Української держави» – 1972, у співавторстві тощо). Чимало уваги приділяв розвідкам з історії українських визвольних змагань: «Завоювання України більшовиками» (1954); «Оскілко й Болбочан. Спогади» (1958); «Як відновлено Українську державу» (1968); «Перші кроки Центральної Ради» (1973) та ін.

Помер Б. Мартос 19 жовтня 1977 р. у США.

http://www.kmu.gov.ua/control/..._id=661216

Деникинский офицер и деникинский старшина. "Українська сільськогосподарська академія» в Подебрадах.