Голод в моей семье

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Окрылённый результатами поиска, воплощенными во встречи в телевизионных программах, мой отец написал письмо в редакцию телепрограммы "Жди меня":

"Обращаюсь к Вам с просьбой поиска моих старших братьев, ПОНОМАРЕНКО АЛЕКСАНДРА ИЛЬИЧА (ИЛЬКОВИЧА) и ИВАНА ИЛЬИЧА (ИЛЬКОВИЧА), 1927 и 1929 г.р.
В период голодомора 1932 - 1933 г.г. многочисленные мои родственники умерли, а моих братьев Сашу и Ваню, опухших с голоду, какая-то комиссия забрала в областной центр - Полтаву. Маме через время сообщили, что они умерли, но документов никаких нет. А, может быть, они в действительности пережили то страшное время? Может, их кто-то выходил, даже усыновил, сменил фамилию?
Мама была малограмотной, работала до 1960 года в колхозе, не знала куда обратиться за достоверными сведениями, как по поводу моих старших братьев, так и по поводу моего отца. Я в детстве длительное время считался сыном "врага народа", даже в пионеры не был принят.
В 1964 году я направил в КГБ (Москва) запрос о своем отце, его дело повторно было рассмотрено с опросом старожилов по месту жительства и прислали сообщение о реабилитации отца в 1965 году. Но в то время я ещё не был готов начать поиски своих старших братьев. К тому же о голодоморе тогда повсеместно замалчивалось, моя мама тоже ничего не рассказывала. Сохранилась единственная память - фотография моих братьев, предположительно 1932 года. К сожаленью, к настоящему времени в живых из моих родственников старшего поколения никого не осталось. Мать умерла в 1991 году, её младшая сестра в 2003 году.
Надеюсь, что с Вашей помощью откроется тайная страница моей семьи в страшные 30-е годы прошлого столетия."

[ Изображение на стороннем сайте: 7d5dde3e8d62.jpg ]

Полевые цветы - всем, погибшим в голодовку...

Светлая память ВСЕМ!

[ Изображение на стороннем сайте: 9b5c9dea066a.jpg ]

Ответ:

РОССИЙСКИЙ КРАСНЫЙ КРЕСТ
Центр розыска и информации Общества Красного Креста

Кузнецкий мост, 18/7, Москва, 107031

Сообщаем, что сведений о Пономаренко А.И., 1926 г.р., Пономаренко И.И., 1929 г.р. по картотеке на воспитанников детских домов, находящихся на хранении в нашем Центре, нет.

Ответ:

ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ
ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Пушкіна, 18/24, м. Полтава, 36011

Повідомляємо, що документи установ та організацій Новосанжарського району Харківської області (з 1937 р. - Полтавської області), які містять відомості про голодомор на території Новосанжарської сільради, в тому числі у с. Забрідки у 1932 - 1933 рр., а також документи, містять відомості про осіб, які переселилися в м. Полтава з інших населених пунктів в 1932 - 1933 рр., документи дитячих будинків, інтернатів та інших організацій, де були розміщені діти під час голодомору 1932 - 1933 рр., в Державному архіві Полтавської області не зберігаються, у зв’язку з чим немає можливості надати будь-яку інформацію про долю Пономаренка Івана Ілліча, Пономаренка Олександра Ілліча.

P.S. Запрос посылала на ул. Зыгина, 1а, ответили через 10 дней.

http://vclas.ucoz.ua/publ/10-1-0-19

Ніхто не хотів іти в колгосп....

Спогади про Голодомор Шинкаренко ( Жук) Євдокії Євдокимівни, 1925 року народження.

Я народилися і жила у Великому Хуторі і батьки мої були з цього села. Їхнє дворище було отам, за Шитяковим яром, де зараз живе Грицько Куниця. Мого батька звали Євдоким Іванович, а матір - Лукія Степанівна ( дівочоче прізвище Шутір). Троє нас було у батьків: я найстарша, тоді мої сестри Ольга і Надька.
До колгоспу батько сам хазяйнував у полі, наймаючи землю у степовика Кожушнього. Не знаю скільки було тієї землі, але пам’ятаю, що батько посадить нас маленьких на воза і везе у поле. Батько косить, мати в’яже снопи, а ми гуляємо біля них. Коли ж розпочали організовувати колгоспи, то батько й мати не хотіли туди іти. Через це їх дуже пограбували. Колгосп забрав коня, кобилу ( знаю звали Снігирка), увесь реманент: плуг, борони, воза, сани… Все забрали, а ми остались ні з чим.
Свої ж і грабували, ті що раніше пішли в колгосп. Був такий Криворот Ілько ( він уже помер), який з бригадою ходив по селу і шукав хліб. Забирали все, якщо навіть хто у глечик квасолину заховав. Варенька Никифор тоже печі валяв. У нашій хатині піч розвалили, бо думали що може мати там щось заховала. Тоді батькам прийшлося іти в колгосп, бо дома вже нічого не було. А в колгоспі давали якусь юшку, на трудодень видавали по сто грамів жита. Батько получить те жито, а мати зсипає його в якусь миску. Пам’ятаю, що у жнива батько робив на жатці-лобогрійці, а мати на ланках — полола буряки, карпотлю.
Коли розпочалася голодовка, мені було сім років. Пам’ятаю, що дуже хотілося їсти, а не було чого. То ми було із акації натрусимо стручків і їмо з них зернечко. Також траву по двору збирали, калачики, з них теж зернечко витрушували і їли. Тепер калачиків і немає, тільки спориш.
32-33 роки були найважчими, багато було пухлих, однак я не пам’ятаю щоб хтось умер з голоду. Ходили з чужих сіл, носили якісь тряпки (одежу) і міняли на їжу. До нас теж приходили, та тільки у нас не було на що мінять., бо самі голодали. А тоді вже дозріли шовковиці і ми збирали та харчувалися ними.
Чому був голод? Казали, що рік будто би був урожайний, а зробили все спеціально, щоб люди ішли в колгосп, бо ніхто не хотів. Через те у них все забирали, навіть харчі. Наприклад, за селом на полі було багато степовиків, які жили своїм трудом і не хотіли вступати в колгосп. Черниш, Кожушній.... То їх усіх розкуркулили і вивезли за Урал, а хати порозвалювали і зрівняли з землею. Біля кожної хати степовиків були великі садки, то пам’ятаю, що ми ще ходили туди рвати ягоди. А потім і садки повикорчовували, розорали межі, щоб уся земля була колгоспна. Отак робили щоб усі були рівні: і в тебе нічого немає, і в мене. Потім розвалили церкву в селі і об’явили, що Бога немає. Був такий бригадир Свистільник Григорій Карпович, який знімав ікони і хрести на церкві. А першим головою колгоспу був тоді Сотник Єгор Карпович з нашого села. Колгосп називався “Перебудова”, а контора була отам, де зараз живе Криворот Валентина. На тому місці жили дід і баба, у яких не було дітей, то в їхній хаті організували контору.
Помню я і голодовку, яка була у 47-му. Тоді ми їздили у Западну по шматки. З нашої вулиці ще їздив Толик Орел із сестрою, а я з матір’ю. Поїхали, значить, мінять. А що ж у нас мінять? Батько приїхав з войни та привіз кармані часи, ще був у нас халат шовковий. Пішки прийшли ми у Пальмир, а там сіли у товарняк. Якось люди вже знали куди йде цей товарняк, бо людей їхало багато. З нашого села ще їздив Голосій Іван з матір’ю і Артюшенко Лисавета. Всього сім душ. То ми всі разом і трималися. А як їхали, то поїзд не один раз зупиняли і гонили людей, а ми знову почіпляємося і їдемо. Так приїхали у Здолбунів і там переночували прямо на дворі. Вже була зима, то люди посідали і тряп’ям прикрилися, ні рукавиць не було нічого ( плаче), від морозу і руки порепалися. Тоді пішли по хатах. Зайшли до однієї хати, а там кажуть “ідіть у кантору і там і заночуєте, бо різні люди зараз ходять”. Переночували, а далі пішли по селах. На нічліг зупинилися у якогось діда з бабою, то вони нагодували мене картоплею, постелили на долівці соломи і ми на ній спали. А було й таке, що нас проганяли. Заходимо в одну хату, а там кажуть: “Чого ви до нас прийшли? Ідіть до Сталіна по хліб”.
За часи і халат мати виміняла трохи жита і хлібину, бо якось так сталося, що на Западній хліб був: бачили ми в хатах і булки, і житній хліб на столах. З тим через два тижні й повернулися назад.
У 47-му люди теж пухли з голоду, то виживали хто як міг. Ми ходили в поле збирати колоски. Після жаток багато колосків залишалося. І хоч об’їздчики не давали їх збирати, пам’ятаю, ми з сестрою назбирали тих колосків та принесли додому. Батько зробив жорна і сам молов на них зерно (та ховали ті жорна, бо не можна було їх мати). То мати спекла в печі якихось чибриків, та такі ж вони були нам добрі. Ще ходили аж під Пальмир по гнилу картоплю, яку складали в кагати. Люди зимою одкривали ті кагати, доставали мерзлу картоплю, та з того крохмалю пекли якісь млинці. Отак і вижили....

Записав В.Козоріз, липень 2008 р.

поиск судеб двух детей, родных братьев моего отца, которых, опухших, но живых, комиссия отправила в Полтаву