[ Изображение на стороннем сайте: 5a67a2f3d94a.jpg ]
[ Изображение на стороннем сайте: 1ed7256461cd.jpg ]
[ Изображение на стороннем сайте: 24e1755761e6.jpg ]
Ласточки живут у меня!http://tvori.at.ua/faq/7-1Ластівка. Символізує щасливе родинне життя, ласку, любов і ніжність. Там, де звила гніздо ластівка, живуть добрі господарі. Вона також оберігає житло від грому, блискавки, пожежі. Ластівка пов’язана з Новоліттям, недаремно згадується у щедрівках, які первісно виконували навесні: „Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка”. Вважають, що ластівка – улюблена Богом пташка, своїм щебетанням вона прославляє його, наче молитвою. Тому вважається великим гріхом розорити її гніздо, тим більше не сміли вбивати, бо могли накликати біду на свій дім. У поляків, чехів і словаків ластівка – пташка, яка сприяє закоханим, переносячи їм вісточки.
Загалом у слов’ян ластівка символізує жіноче начало, особливо дівчину. Так, у фольклорі часто дівоча краса порівнюється з ластівкою: „Ой у нашій стороні красні дівки, як ластівки. А тут – як ворони”. Ластівки, за повір’ями, можуть магічно впливати на красу. Тому, коли дівчина навесні вперше побачить ластівку, віддає їй „веснянки” і просить у ластівки „білянки” (щоб було біле лице).Недаремно темні плями на обличчі мають назву „ластовиння”.
Є така легенда про ластівок:
Жили на Росі, в самісінькому гирлі її двоє молодят - Мил і Лепа. Гарні були такі, що на їхнє весілля всі Боги злетілися з Вирію
Нерозлийводою їх називали, бо скрізь вони ходили разом, Мил і Лепа. Навіть на полювання. Меткі в стрільбі з лука обоє. Прудконогі - лише Стрибог міг їх наздогнати під час бігу.
Звагою палали їхні очі. І невимовно палкою любов'ю одне одного. Серця мали добрі і ласкаві: свою здобич вони віддавали найперше старим і немічним людям. Їх любили небо і земля, води й ліси, люди й Боги. Сам Троян, Бог-місяць, Бог-тесля, збудував їм оселю там, де нині Хрещатик біліє біля гирла Росі. Сам громовержець просив Мила полювати в
Перуновій пущі лютих вепрів, яких розвелось багато і які підривали коріння дубів. І Мил ходив до Перунів. Сам. Без чарівної Лепи, бо в Перунову пущу жінкам ходу не було - громовержець уникав жіночої статі. Тож збирається Мил на полювання в Перуни, а Лепа місця не знаходить. Гайне хоч назирці за своїм коханим. Тоді він побачить, заверне її: не можна гнівити Перуна! Та одного разу невгамовна Лепа таки непомітно прийшла назирці. Та й заклякла за кущем папороті. Бачить, аж страшнющий вепр - як гора! - рохкає і риє замлю, коріння дуба вивертаючи.
Кинув у нього дротик Мил і завмер з мечем під дубом.
Заревів поранений сікач, аж листя посипалося з дерев. Помчав на Мила, наставивши ікла.
Завмерла Лепа. І коли кабан ось-ось мав уже прохромити коханого, вона скрикнула. Мил вчасно відскочив, і сікач загородив свої гострі ікла в дуба. мил блискавичним і могутнім ударом гострого меча відтяв звірові голову.
Бризнула кров на груди мисливцеві.
"Коханий мій, ти живий!" - підбігла Лепа й припала до закривавлених грудей Мила.
"Пташечко ти моя!" - скрикнув схвильований Мил.
Поцілувалися молодята і... пташками стали. Бо уздрів їх Перун і розгнівався, що жінка ступила в його пущу.
Полетіли Мил і Лепа у світ гострокрилими красивими пташками, що їх роси ластівками нарекли.
Понесли тії пташки червоні мітки на грудях від крові мила і Лепи.
Гнізда в'ють ластівки на людських оселях, бо люди ж - їхні родичі.
І зустрічають росів з далеких походів щебетом. Так само супроводжують душі померлих у Вирій.
Лариса, спасибо огромное на добром слове! Заходите почаще!