Галицько-волинськое князівство

Изучение генеалогии перемышльской шляхты имеет давнюю традицию. Уже Б. Папроцкий в "Гербах рыцарства польского" (1584 г.) упомянул почти все крупные перемышльские роды русского происхождения: Бажей, Боратынских, Дершняков, Дрогойовских, Прохницких, Сенновских-Кшечовских, Скорутов, Чурилов и других. Они принадлежали к гербу "Корчак", который, по словам Б. Папроцкого, ведет свое начало "от прежних славянских княжат".

Научная библиотека диссертаций и авторефератов disserCat
http://www.dissercat.com/conte...z2qCCaXJzC


Уряд галицького підкоморія протягом майже 20 років (1434 – 1453) займав представник іншої перемишльської родини Анджей Чурило зі Стоянців [135, № 212]. Після Сенька з Сіннова він був напевно найвідомішим з перемишльських Корчаків перших десятиліть XV ст. Впливова позиція Андрія Чурила випливала не лише з займаного ним ключового у системі шляхетського самоврядування уряду підкоморія, а й з приналежності до родинного кола Дмитра з Горая. Батьком Анджея Чурила був Іван з Клєця, рідний брат Дмитра з Горая. Власне сини Івана з Клєця стали спадкоємцями великих маєтків коронного підскарбія, передовсім Горая і Щебрешина, про що вже згадувалося вище. У поділі маєтків між синами Івана з Клєця галицький підкоморій взяв Стоянці, які були, напевно, давнім родовим гніздом цієї родинної групи. Хронологічно майже одночасна поява в джерелах Сенька з Сіннова та Анджея Чурила зі Стояниць, так само як і невеликий часовий проміжок між датами їхньої смерті, дозволяє припускати, що вони належали до одного покоління, період найбільшої активності яких припадає на 10-40-ві роки XV ст. Назагал, присутність родини Чурилів у Перемишльській землі- це єдина, відома на сьогодні вченим, ланка, що дозволяє прослідкувати родинні зв’язки членів родини Дмитра з Горая з іншими перемишльськими родинами Корчаків.

1448-1450 рр., тобто період безпосередньо після смерті Сенька з Сіннова, були, як видаєтся, надзвичайно важливими як у ротації перемишльської владної еліти, зокрема у зміні ключових постатей серед перемишльських Корчаків. Для збереження впливів Корчаків серед перемишльської еліти влади, які могли бути порушені через смерть Сенька з Сіннова, ціла група нових представників родин цієї гербової спільноти отримує номінації на земські уряди у цей час. Якщо судити з зайняття урядів, то у десятиліття після смерті Сенька з Сіннова найвпливовішими Корчаками серед перемишльських дигнітаріїв були Ян-Іван Дершняк з Рокитниці та Петро з Прохника.

http://ruh.znaimo.com.ua/index-2485.html?page=9


Дмитро з Стоянець і Гораю гербу Корчак (*бл. 1340 - †1400) - нащадок галицьких бояр, підскарбій великий коронний 1364-1370 рр. та 1377-1391 рр., маршалок великий коронний. Син старости жидачівського Петра з Клеця; онук галицького боярина, судді холмського Івоні з Гораю.

Батько прилаштував Дмитра при королівському дворі, де він перебував при королях Казимирові ІІІ, Людовику І, Владиславу ІІ Ягайлові. У час чергової війни проти литовців за спадок князів Романовичів король Людовик І Анжуйський за заслуги у захопленні Белза, Холма надав Дмитру з Горая і його брату Іванові 26 липня 1377 р. численні маєтності. Їх ділив поміж братами король Владислав ІІ Ягайло 1388 р., у травні 1389 року. Дмитро отримав Щебрешин, Красник із землями, а Іван - Клеці. Владислав ІІ віддав під зверхність Дмитра з Гораю шляхту навколо Шребрешина, яку він вів на війну під своєю хоругвою, виконував над нею судочинство, приймав ленні присяги, роздавав землі, що було єдиним прикладом у тодішньому королівстві. Дмитро з Гораю, ймовірно, надав Шребречину магдебургію, фундував костел і парафію (1394/97 рр.), кляштор францисканців (1398 р.).

Такі надання пояснюються тим, що Дмитро з Гораю був прихильником польсько-литовського союзу як опікун малолітньої королеви Ядвиґи після її прибуття до польського королівства. Він не допустив до реалізації її одруження з Вільгельмом Габсбурґом, пригрозивши королеві застосувати до неї силу, коли вона пробувала сокирою вирубати зачинену браму на Вавелі.

Біля 1390 одружився з Беатою Мокрською з Божого Дару (р.н.н. - 1424), донькою краківського воєводи. У шлюбі народились доньки, які на час смерті Дмитра з Гораю були малолітніми:
Анна, видана до 1410 р. за підстолія краківського Анджея Тенчиньського
Єлизавета, видана за каштеляна калішського, старосту генерального великопольського Доброгоста з Шамотул
Катерина, видана за воєводу сандомирського, старосту краківського Добеслава Олесницького з Сєнни гербу Девбно

Федор Данилович Острожский (* 1360 - 1446) - князь, луцкий воевода, староста, православный монах и святой. ( 1386 - 1392 гг.)

Положил прочное основание земельному богатству своего рода. 1385 года Чурило-Бродовский записывает (дарит) ему свое родовое имение Бродов, чтобы князь, его жена и потомки "печаловалы са душою моей и жоны моее душой". В 1386 г. грамотой, данной 11 мая в Луцке, Владислав II Ягайло и завоевавший на Волыни места, занятые венграми, Витовт отдали в наследственное владение город Острог с уездом и городами же Славой, Корцем и Хлопотиним князю Федору Даниловичу с его потомством. (В других источниках - подтвердил его права на Острог и, сверх того, дал ему города Корец и сослав со многими селами

Князь Федор Острожский получил популярность в войне русско-литовского князя Свидригайло против польского короля Владислава, мужественно защищая Волынь от поляков. В 1432 году Федор Острожский и его союзники на реке Мурафа окружили поляков и только маленькая кучка спаслась, бежав из Галичины. В 1433 году В.Ф. Острожский после кровопролитного боя взял Каменецкий замок.

Боролся на стороне Яна Гуса против Тевтонского ордена, сам воевал со своим отрядом в Грюнвальдской битве в 1410 г.

Витовт в 1396 г. увеличил его владения. Во время борьбы Витовта со Свидригайло за Волынь Федор стал на сторону последнего и в 1420 г. освободил его из заключения в Кременецком замке. После смерти Витовта Федор употребил все усилия, чтобы возвести на престол Свидригайло, нанес полякам целый ряд поражений и отнял у них Подолию и Волынь.

Воевал на стороне таборитов. В конце своей жизни (по одним данным - ок. 1441, по другим - ок. 1440 г.), кн. Федор Острожский бросил свои светские дела и постригся в монахи Киево-Печерского монастыря под именем Феодосий. Жил он в Дальний Феодосиевой пещере, где и похоронен, скинчавшы монахом. В конце XVI - начале XVII в. был канонизирован. 1638 году Афанасий Кальнофийський свидетельствовал, что "Преподобный Феодор открыто почивает в Феодосиевой пещере в целом теле". Днями памяти преподобного Феодосия Острожского совпадает с Днем Независимости Украины - 24 августа (по ст. ст. 11 августа) и 10 сентября (по ст. ст. 28 августа). Принят к лику святых.

nado.znate.ru›Острожский_Федор_Данилович

Дедько (Детько, Дятько, Дядько) Дмитрий (год рождения неизвестен — скончался около 1349) — галицкий воевода и знатный боярин в правление Юрия ІІ Болеслава и Дмитрия-Любарта. Опираясь на поддержку литовского князя Любарта, Дедько в 1340-х годах возглавлял боярское правительство Галицкого княжества. Проводил умелую политику, защищая княжество от нападений Венгрии, Польши и татар. Имел звание «провизора или управляющего Русской земли». В правление Дедька Галицкое княжество сохраняло независимость. В 1340—1349 годах, когда со смертью Владимира Львовича угас род Романовичей, воевода Дмитрий Детько правил Львовом как наместник волынского князя Дмитрия-Любарта из Гедиминовичей.

После его смерти польский король Казимир ІІІ, заручившись нейтралитетом татар, в 1349 году захватил Галицкое княжество.

Ссылки
Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.-Луцьк: Вежа, 2000.
Довідник з історії України. За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.




Письмо Болеслава-Юрия II от 11 февраля 1334 года было подписано «нашими панами (баронами), а также военными — галицким владыкою Ходором, Дмитром Детьком (Дядьком), судьёй дворцовым Хотком, Юрием Лысым, Михайлом Елизаровичем, Олександром Молдаовичем, Бориском Кракулой»[3]


том, что уже в XIII ст. в Галицко-Волынском государстве, королевстве Руси эта аристократия состояла из родовых кланов, свидетельствует у них наличие родовых имен (фамилий) — Молыбоговичи, Кормильчичи, Арбузовичи. О наследственности их землевладения свидетельствуют такие родовые имена (фамилии), что образованы от названия боярских вотчин (владений) — Семен Кординский, Борис Межибожский, Клымята с Голых Гор и т. д. На наследственность титула «панъ» указывают актовые документы в которых среди древнерусских панов фигурируют личности предки которых, или они сами были среди баронов во времена правления последних Романовичей и Юрия Тройденовича. Например, отцом «пана Глеба Дядьковича» с актовых документов рубежа XIV—XV ст. был Дмитрий Дядько (Детько), управитель и староста земли Русской («provisor seu capitaneus Terrae Russiae»).