✔КИРОВОГРАДСКАЯ область

Друже jakit, не думаю, що ми, представники величної української нації, можемо ображатися на повідомлення малописьменного, необізнаного з азами української історії гваделупця. Не біда, що гваделупець болгарського походження, плутається в нюансах нашої історії, яка творилася на нашій землі. Можна було би щось підказати, десь підправити, пояснити, що українська мова для українців і їх пращурів, принаймні до 20-25 коліна є сакральною, священною, бо вона об'єднала наших прапрапра багато разів пра-щурів у єдиний геосоціальний організм (не важливо, що за тисячу років він називався плем'я, народність, етнос чи як зараз, політична нація). Для окремих представників інших племен, етносів, націй, для яких українська земля стала домівкою стала рідною, на який вони дали потомство - ця земля і мова стали такими ж священними, як і для нас корінних українців. Якщо не священною, то другою рідною. Для гваделупця, розуміння таких речей - непосильно. Причини можуть бути різними, для нас це не важливо. Важливо інше, серед нас, добірного товариства, завелася вівця-полукровка, яка не дасть вовни вищого гатунку. Усвідомлення своєї меншовартісності провокує вівцю на грубість, гумор посудомийки, як Ви вірно зауважили хамство. Я думаю, що ця особина підлого походження. Тому, цей гумор із навозної кучі, пробачати не збираюсь, я припиняю будь-які контакти із гваделупцем.

Чи ходили в наших (причорноморських степах Чорні Болгари?). Так ходили, вірніше кочували (бо кочевники), кочували степами зі сходу на захід років може навіть 150, залишили нам могили, інші археологічні об'екти. Кочували не тільки вони до них Сармати, Скіфи, Після кочових Болгар, були Угри, Торки, Печеніги, Хозари, та інші дрібніші.
Чи було у той час у степах осіле населення? Так було: це Тиверці, Уличі, вище них поляни - слов'янські племена, кров яких тече у наших жилах. Чи контактували вони із кочовиками? Контактували, торгували, воювали? Якщо контактували, то на якій мові? Мова була єдина чи різна? Питання для 5 класу! Прокочувавши нашими степами Чорні Болгари змішалися на Балканах із балканськими слов'янськими племенами і
об'єдналися у союз слов'янсько - болгарський, створивши Болгарське царство. Чи є для союзу слов'ян і болгар, батьківщиною причорноморські степи? Ні не є, їхня батьківщина Балкани. Чи помітний слід кочовиків у генофонді українців? Практично ні! Отже, контактували, воювали, взаємний вплив культури помітний, торгували, але спільні сім'ї не створювали на тому рівні, щоб помітити це у генах сучасних українців. Для кого причорноморські степи є батьківщиною? Для слов'янських племен, які згодом стали українцями і для кримських татар (наприклад Буджакська орда), але це окрема тема.

Чи були солунські брати Кирило і Мефодій українцями? Вони були слов'янами, які згодом стали болгарами. Створили слов'янську абетку, яка лягла в основу письма слов'янських племен, у тому числі українців.
Кирило перебував у причорноморських степах, у Криму у Херсонесі, знайшов мощі вятого папи Климента (помер у 101 році). Череп Климента знаходився у Києві у Святій Софії. Мефодій переклав біблію на староболгарську мову. Є припущення, що помер і похований у Києві.

В Україні всім відомо, що існує розмовна мова (та якою спілкується більшість народа у побуті), і є мова діловодства. За часів Києво-Литовської держави, у Київських землях, яку називали Русь (а згодом Україна) народ розмовляв слов'янською, що згодом стала староукраїнською, діловодство велося староукраїнською мовою, в основі якої лежала абетка, яку створили Кирило і Мефодій. За часів Речі Посполитої (союзу трьох князівств), в Київських землях, яку звали Русь (у титулі короля обов'язково писали король Руський), або Україна, народ розмовляв староукраїнською, діловодство велося в основному польскою.
За часів Московської держави, колишні землі Київські, які називали Мала Русь , мали свою автономію. Народ розмовляв розмовною українською, діловодство велося канцелярською мовою в основі якої лежать староболгарська, староукраїнська з домішкою московського ділового сленгу. Абетка використовувалася староукраїнського зразка, і тільки згодом все більше, ділове мовлення русифіковувалося.

Мій приклад: "Урочище Головатое", при нынѣшнемъ селеніи Успенскомъ, древнѣйшее старожитное займище, въ 1696 году занято было нѣсколькими семействами украинцевъ изъ-подъ Волыни. Въ 1740 году на этой мѣстности значится уже населенная и довольно многолюдная деревня Плахтѣевка. Въ 1744 году жители слободы Плахтѣевки, согласно желанію всего общества, съ разрѣщенія и благословенія преосвященнаго Рафаила, митрополита Кіевскаго, изъ барочнаго лѣса и изъ старыхъ избъ устроили в своей слободѣ церковь во имя Успенія Божіей Матери и открыли у себя самостоятельный приходъ. Въ 1752 г., по Высочай-шему повелѣнію и по распоряженію главнаго командира перешедшихъ на жительство въ Россію и занявшихъ западное Запорожье православныхъ иностранцевъ—Хорвата, слобода Плахтѣевка, подобно многимъ другимъ слободамъ и селеніямъ, отдана была подъ помѣщеніе и въ вѣдѣніе Желтаго гусарскаго полка. Въ Плахтѣевкѣ помѣстились, въ это время, нѣсколько далматинцевъ, сербовъ и другихъ иностранцев Отже 1752 рік у слободі Плахтіївці біля 120 дворов (малоросіян, це не етнічна ознака а територіальна, етнічно це в основному українці, декілька білорусів і молдован) і до них приходять декілька долматинців, сербів, можливо волохів, молдован і болгар. Жодного московита не має. Якою мовою спілкуються переважна більшість українців і інших етносів?
В діловодстві пишуть: родилась дщерь (це якою мовою, слов'янскою, староукраїнською) Явдоха (хто вона за етнічною ознакою?) Якщо із святців записали Феодор, як його кликали у селі? Не Феодором же! Для нас все просто. Тут жили наші прапрадіди, це наша із ними земля, ми розмовляємо мовою наших прадідів (модернізованою) але їхньою мовою. Вони її створили, пронесли через віки і передали нам. Для нас вона сакральна і священна, для неуків - гваделупців, які зневажають своїх прадідів, вона непотріб. Тим самим гваделупці відкривають своє обличчя, а там, як каже наш народ: "Ні ума, ні фантазії! Так, що друже jakit, нам своє робить!

СТАТУТ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО 1529
Звод законів Великого князівства Литовського, створені на основі місц. литов., білорус., укр. (у т. ч. т. зв. руського) права та відповідної останньому суд. практики. Джерелами Статутів також були положення "Руської Правди" , німецьких і польських судебників та певні норми рим. права. Найпрогресивніші й найдосконаліші зводи законів 16 ст., на відміну від судебників Європи та Росії (що узаконювали норми лише кримінального права), об’єднували воєдино осн. положення держ., цивільного, сімейного, земельного, військ., кримінального, процесуального права і проголошували чинність уніфікованих правових норм на всій території д-ви: "Усіх у Великому князівстві Литовському єдиним правом судити належить". Декларували рівні права "шляхті і всьому поспільству і їх підданим, корінним жителям земель Великого князівства Литовського, якого б стану і походження вони не були, всі їхні права і церковні привілеї, як для осіб католицького, так і православного віросповідання". Це були перші в Європі цілком світські зводи законів, які не включали канонів церк. права.
Перший Старий Статут був укладений комісією на чолі з канцлером ВКЛ А.Гаштольдом і набув чинності 29 вересня 1529. Статут 1529 не був надрукований, а поширювався в рукописній формі. Невдовзі з’явилися переклади Статуту латиною (1530) та польс. мовою (1532). Офіційно Статут 1529 іменувався: "Права писані надані державі Великому князівству Литовскому, Руському, Жомойтському й іншим…" і включав 13 розділів, 244 артикули.
Якою ж мовою був написаний Статут, якщо з'явилися переклади?
До сьогодні збереглося 7 примірників/списків Першого Статуту (4 — староукр./старобілорус. мовою , 2 — латиною, 1 — польською), з-поміж яких дослідники пов’язують з Україною переважно т. зв. Фірлейський список (складений у 1530-х рр., очевидно у Володимирі (нині м. Володимир-Волинський), який іменувався "Статут Старий, по-руську писаний").

И охота вам связываться Просто подождите, пока гондурасцу надоест изображать из себя болгарина

«Літопис руський»
Книгу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук вікопомне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.
Книга ця — велетенська історична епопея. Події в ній розпочинаються з пралегендарного «сотворіння світу» і закінчуються 6800 (1292) роком
«Літопис руський» — це південноруське літописне зведення, складене з різних зводів на початку XIV ст. «Літопис руський» ділять на три частини, які в науці дістали такі назви: «Повість минулих літ» («ПовЂсть временныхъ лЂтъ»), Київський літопис, Галицько-Волинський літопис.
Вважають, що найраніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази тощо) постало в Києві у 996 — 997 роках. Його склала, мабуть, група світських та духовних осіб із оточення Володимира Святославича.
«Літопис pycький» за Іпатським списком є своєрідною енциклопедією Русі від найдавніших часів до кінця XIII ст. Тому науковий апарат видання теж має енциклопедичний характер і ставить за мету розкрити енциклопедичність цієї монументальної книги.
Оригінал написано давньоруською мовою, в основі якої лежала жива мова русичів, нерідко навіть з діалектизмами; наявні в літопису також елементи старослов’янської лексики, фразеології, синтаксису. Мова ця нині важко доступна для досконалого розуміння її, вона потребує спеціальних філологічних знань, а літопис як пам’ятка — також знань історичного, хронологічного, археологічного, генеалогічного та іншого характеру, щоб серйозно її осягнути.
«Україна» вперше згадується у Київському літописному зводі за Іпатіївським списком під 1187 роком. Ним окреслювали терени Переяславського князівства, що входило до історичного ядра Русі поруч з Київським і Чернігівським князівствами. Це слово також зустрічається у руських літописах під 1189, 1213, 1280 і 1282 роками, позначаючи Галичину, Західну Волинь, Холмщину і Підляшшя. У литовських і польських хроніках та офіційних документах XIV—XVII століття «Україною» у широкому значенні називали руські землі Галичини, Волині, Київщини, Поділля і Брацлавщини, а у вузькому — територію середнього Подніпров'я. Таке ж двояке значення цього слова зберігалося і з середини XVII століття, після постання руської держави Війська Запорозького.
У зв'язку з входженням Гетьманщини до складу Московії, а згодом і Російської імперії, слово «Україна» закріпилося за регіоном Подніпров'я, виступаючи синонімом слова «Малоросія»; ним також позначали Слобожанщину, заселену вихідцями з цього регіону.
(Москва у літопису вперше згадується тільки за 1147 рік).
Отже, починаючи з 1187 року і до 17 століття, паралельно існувало два терміни Русь і Україна,які позначували одну і туж територію, на який мешкали наші пращури. Ні румуни, ні болгари, ні молдавани, ні московити, ні поляки ніколи не були на цій території автохтонним населенням. У кожного із них є інша "історічєская родіна"

ole68 Пише: И охота вам связываться Просто подождите, пока гондурасцу надоест изображать из себя болгарина
Повірте, мова не про нього. Я ж пишу не для нього, пишу для росіян, які мають українське коріння і заплуталися у "трьох бєрьозках", не можуть зрозуміти хто ж вони! І тут трапився піддослідний екземляр схожий на Шарікова, який удає із себе більшого патрійота Московії, ніж представники народності мордва, які дійсно входять до цього об'єднання. Будемо відверті, багато хто із теперішніх московських земель мислять, як гондурасець. Але давайте подивимось.... Гондурасець заперечуючи мені наводить приклад стосовно СТАТУТу ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО 1529: Він пише: ПРАВА ПИСАНЫЕ ДАНЫ ПАНСТВУ ВЕЛИКОМУ КНЯЗЬСТВУ ЛИТОВСКОМУ, РУСКОМУ, ЖОМОЙТСКОМУ И ИНЫХ ЧЕРЕЗ НАЯСНЕЙШОГО ПАНА ЖИКГИМОНТА, 3 БОЖЕЕ МИЛОСТИ КОРОЛЯ ПОЛСКОГО, ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ЛИТОВСКОГО, РУСКОГО, ПРУСКОГО, ЖОМОЙТСКОГО, МАЗОВЕЦКОГО И ИНЫХ Він тицяє пальцем у назву, показує слово РУСКОГО, мовляв,ніякого українського тут і близько немає. Смайлики у нього от радості скачуть, танцюють. А ума то нет. Головка маленька, розуму на два пальці а решта смалець. Він і не розуміє, стверджуючи, що якщо у титулі КОРОЛЯ ПОЛЬСКОГО ЖИГИМОНТА, слово РУСКОГО означає Московськи землі, то ніякого Московского князівства (царства) не існує, царів московських у цей період немає, а керує Московською землею Польский .король, який знаходився в об'єднанні із Київськими і Литовськими князями. Таким чином гондурасець поставив на коліна все Московське царство. І таке глупство у нього у всіх текстах. Бо науці відомо, що Русь і Україна - територіально-державні терміни, які застосовувалися для земель, які згодом стали називатися Малоросія і Україна.
Нижче наводить (із вікіпедії) листок Літопису руського і наводить правильні факти: список переписаний у 14 столітті у Новгороді, знайдений в Ипатьевському монастирі біля Костроми, зберігається у Санкт Петербурге. Мовляв, бачте де тут Київська земля, де Київські князі? А ума то нет, мозгов на два пальці, решта смалець. Бо науковцям давно відомо (а від них і нам стало відомо) Що Київська Русь простяглася від Києва до Новгорода, яким володіли Київські князі, зокрема Ярослав Мудрий. Він князював у Новгороді а потім у Києві, де помер і похований. Разом із князями до Новгорода із Києва ченці принесли свої літописи, через 300 років, місцеві ченці вирішили їх оновити, переписавши на новий пергамент (і правильно зробили). Яросла́в Володи́мирович (Мудрий)(983 / 987 — 17/20 лютого 1054) — руський князь із династії Рюриковичів. Великий князь київський (1015–1018, 1019–1054). Князь ростовський (988–1010) і новгородський (1010–1034). Другий син київського князя Володимира Святославича від полоцької княжни Рогнеди[3].
Автором-укладачем «Повісті минулих літ» був Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря. Несторів звід, або першу редакцію «Повісті минулих літ», за часів Володимира Мономаха було передано в його родовий Михайлівський монастир на Видобичі, і далі над літописом працював тутешній ігумен Сильвестр. Він завершив роботу над текстом (можливо, лише переписав) у 1116 році, наприкінці зазначивши: (те, що написано на листочку який демонструю гондурасець) «Игуменъ Силивестръ святаго Михаила написахъ книгы си ЛЂтописець, надЂяся отъ бога милость прияти, при князи ВолодимерЂ, княжащю ему КыєвЂ, а мнЂ в то время игуменящю оу святаго Михаїла, въ 6624, индикта 9 лЂта; а иже чтеть книги сия, то буди ми въ молитвахъ». Тим самим гондурасець підтвердив, що літописи були написані у Києві давнослов'янською (теж саме, що давньоукраїнською) мовою, діалектом південної Русі. Наука про це давно знала, а тепер знає і гондурасець.