Уманский район

1. Київська губернія
2. Київська єпархія
3. Миколаївська церква, с. Христинівка Уманського пов. Оратівської вол.
4. –
5. Народження: 12.1909–08.1910: ф. 931, оп. 1, спр. 2644; 10.1910: ф. 931, оп. 1, спр. 2644; 1911–01.1917: ф. 931, оп. 1, спр. 2644; 02.–06.1917: ф. 931, оп. 1, спр. 2386; 10.–12.1917: ф. 931, оп. 2, спр. 338
6. –
7. –
8. –
9. –
10. –

1. Київська губернія
2. Київська єпархія
3. Різдво-Богородицька церква, с. Христинівка Уманського пов. Оратівської вол.
4. –
5. Народження: 04.1870–11.1879: ф. 931, оп. 1, спр. 2362; 12.1879–06.1891: ф. 931, оп. 1, спр. 2403; 07.1891–07.1897: ф. 931, оп. 1, спр. 2486; 08.1897–1904: ф. 931, оп. 1, спр. 2522; 1905–1906: ф. 931, оп. 1, спр. 2600; 1907–1908: ф. 931, оп. 1,
спр. 2629; 1909–1911: ф. 931, оп. 2, спр. 336; 1912–1915: ф. 931, оп. 1, спр. 2706; 1916: ф. 931, оп. 2, спр. 336; 1917: ф. 931, оп. 1, спр. 2706; 1918–11.1919: ф. 931, оп. 1, спр. 2522; 1918–03.1919: ф. 931, оп. 2, спр. 336; 11.1919–04.1921: ф. 931, оп. 2, спр. 336; 07.–12.1921: ф. 931, оп. 2, спр. 336
6. Шлюб: 1845–1870: ф. 931, оп. 1, спр. 2300; 1871–1897: ф. 931, оп. 1, спр. 2364; 1898–1905: ф. 931, оп. 1, спр. 2525; 1905–1906: ф. 931, оп. 1, спр. 2600; 1907–1908: ф. 931, оп. 1, спр. 2629; 1909–02.1921: ф. 931, оп. 1, спр. 2645
7. –
8. Смерть: 11.1854–07.1875: ф. 931, оп. 1, спр. 2325; 1900–1904: ф. 931, оп. 2, спр. 335; 1905–1906: ф. 931, оп. 1, спр. 2600; 1907–1908: ф. 931, оп. 1, спр. 2629; 1909–1911: ф. 931, оп. 1, спр. 2645; 1912–1913: ф. 931, оп. 1, спр. 2706; 1914–
08.1919: ф. 931, оп. 1, спр. 2645; 1918–04.1921: ф. 931, оп. 2, спр. 335; 07.–12.1921: ф. 931, оп. 2, спр. 336
9. –
10. –

Історія села Дмитрушки
Село Дмитрушки.

Дмитрушки - село, розташоване за 2,5км від автошляху Київ—Одеса і за 7км на північний схід від районного центру та залізничної станції Умань.

Площа територіальних меж сільської ради складає 3092,4 га, села - 591,1га. Сільраді підпорядковане с. Пугачівка (до 1946 року — Ксендзівка). Достовірних джерел про виникнення села немає, та поширеною є легенда. Низовинна частина села заселялася відірваними, роз'єднаними хуторами. Один такий хутір належав двом братам, один з яких звався Дмитро. Дмитро скоро розбагатів, мав навіть декілька наймитів. Хутір, де жив Дмитро, почав розширюватися, заселятися. Його почали називати Дмитрівський.

Уманські землі в документах вперше згадуються у 1609р. «Гуманський грунт», був подарований Річчю Посполитою брацлавському старості Калиновському. В ухвалі відмічалось: «Внесли до нас земські посли, щоб ми за великі та криваві заслуги Валентія Олександровича Калиновського, старости Вінницького та Брацлавського, пожалували йому на правах власності пустиню, що зветься Гумань» [Ткаченко М.Гуманщина в ХVI-XVII вв. – К., 1927. – С.15].

Звернімо увагу: Гуманню тоді називали не місто, а велику територію. Через два десятиліття після такого «пожалування» в місті Гумані вже нараховувалось більше тисячі димів та ще й десяток навколишніх сіл. Тому, природньо допустити, що село Дмитрушки – ровесник Умані і у 16 ст. за адміністративним поділом входило до Брацлавського повіту. У свою чергу граф Калиновський передав його як придане одній зі своїх доньок Гелені, а вона вже згодом, у 1726 році, продала свій маєток магнатові Станіславу Потоцькому.

Запеклі війни проти турків, Польсько-Шведська війна, чвари гетьманів та боротьба Росії з Польщею за українські землі стали причиною того, що « І Умань, преславне місто пограничне українське і навколишні села були зруйновані» [Летопись Самовидца. – К., 1878, С.123-124].Згідно «Вічного миру» (1685р.) Брацлавщина, в тому числі й Уманщина, стала нейтральною незаселеною територією.

Після поділу земель Речі Посполитої територія спочатку називалась Брацлавська губернія, а з 27 січня 1795 року – Вознесенське намісництво, потім – Вознесенська губернія. У переліці повітів Вознесенської губернії зустрічаємо також Уманський. За указом Павла І від 30 листопада 1796 р. Уманський повіт було включено до складу Київської губернії [Петренко О. Брацлавська губернія і Брацлавське намісництво // Київська старовина. – 2000. - №1. - С.45-46; ПСЗ. - Т.ХІІІ. - №17300, 17343; Т.XIV. - №17634].

Занепад Польщі, невдале господарювання українськими землями та маєтками дружини Юзефіни, власна фінансова скрута й бажання одружитися із Софією, спонукали повернувся з німецьких земель власника Уманщини Станіслава Фелікса (Щенсного) графа Потоцького. На той час на території Уманського повіту Київської губернії зафіксовано 159 населених пунктів, і всі вони належали С. Потоцькому, в тому числі і село Дмитрівське [Lojek J. Potomkowie Szczesnego: Dzieje fortuny Potockich z Tulczyna. - Lublin, 1988. - S.58-59; Saturnin Sobol. Polskie rody arystokratyczne. - Poznan, 2001. - S.88-89; Центральний державний історичний архів України в м. Київі. - Ф.49. - Оп.1. - Спр.1828,2169; Ф.2214. - Оп.1. - Спр.7. - Арк.2 зв.; Zychlinski T. Zlota ksiega szlachty polskiej:rocznik XIV. - Poznan, 1893. - S.59].

За часів батька С.Потоцького – Франца в уманських маєтках нараховувалося не менше 60 орендарів. Станіслав розпочав управління з того, що розігнав спочатку їх усіх та влаштував власне управління. Але значні розміри володінь, постійна нестача фінансів, намагання створити власну, тільки ним керовану "партію”, основу якої мали становити безземельні шляхтичі, змусили його відновити оренду і посесії в маєтку. В 1794 р. 23,2% сіл на Уманщині знаходилися в оренді чи посесії, а 76,8% - у безпосередній власності графа Потоцького [Сташевский Е.Д. Указ. соч. - С.155-157,160; ЦДІАК України. - Ф.49. - Оп.2. - Спр.309; цит. за Serczyk W. Op. cit. - S.81.].

По смерті Станіслава Щенсного (1805) розпочалася довготривала боротьба за його спадщину. 18 жовтня 1807 р. укладено мирову угоду, за якою Софія призначалася опікуном для своїх дітей до досягнення ними 18 річного віку і отримала право управляти маєтностями до періоду їхнього повноліття [ЦДІАК України. - Ф.49. - Оп.3. - Спр.268. - Арк.54.].

Землі сіл Дмитрушок Малих та Дмитрушок Старих стали належали Олександру Потоцькому. Станом на 1824 р. кількість селянських дворів у Дмитрушках Малих становила – 61, Дмитрушках Старих – 77. [ДАКО. – Ф.2, оп.2, спр.4745, арк.3 зв.– 14].

У 1830-1831 рр. за участь у польському повстанні володіння Олександра конфіскують. На початку ХІХ століття російський імператор Олександр І вирішив на основі армії створити прибуткові господарства, які б змогли відшкодовувати витрати казни на своє забезпечення. В Київській губернії, за активної участі графа Олексія Аракчеєва, (звідти термін "аракчеєвщина") формуються "військові поселення".

Указом від 1839 р на запроваджують військові поселення в Дмитрівському. Життя поселян стало строго регламентованим. Селяни працювали і проходили військову службу водночас. Чоловіки, починаючи з шестирічного віку мали обов'язково носити військову форму і дотримуватись військового режиму. За барабанними сигналами ішли орати, сіяти, косити, чи виконувати будь-які інші роботи. Жінки забезпечували поселян обмундируванням, доглядали хворих, піклувалися про дітей. За недотримання регламенту або порушення дисципліни мали місце тілесні покарання (різки, шпіцрутени).

За військових поселень село дуже змінилось. Старі і Малі Дмитрушки 1842 року об'єднали в один населений пункт з назвою — Дмитрівське. До того воно не мало вулиць, хати розташовувались розкидано, без системи, в селах розрізняли не вулиці, а кутки. За військових поселень вишневі садки повирубували, а хати кожна рота будувала по лінії.

З часом такі «лінії» перетворились на вулиці, які поселяни називали леніями [За виданням: Д. П. Де ля Фліз. Альбоми. — К., 1996. — Том 1].

Хати стояли не так близько одна від одної, при великих обійстях. Адже кожен господар мав корів, коней, волів, своє поле, тому мав стайню, хлів, комору, клуню, льох, криницю і т. ін. Хати навіть найзаможніші селяни робили глиняними — з вальків чи на слупах, вкривали їх житнім околотом або очеретом. Віконця маленькі — в чотири шибки. В хаті обов'язково була піч, піл, стіл, мисник, скриня, лавки, ослін, цебер. Уся сім'я, яка нерідко нараховувала більше десяти душ, товклась в одній кімнаті, а в зимові дні — ще й телята, ягнята, квочка. Топили здебільшого соломою, дим «висів коромислом», а в холодні дні вікна і одвірки замерзали так, що на них «бурульки» висіли. Навіть найбагатші хати мали глиняні долівки; біля цебра вони мали вигляд болота. На долівках і спали. Тільки тато з мамою спали на полу, баба чи дід з одним-двома онуками на печі, а решта на долівці Встелять, було, її соломою, накриють ряднами — ото й постіль. Укривались свитками та кожухами. Ніяких лазень селяни не мали, перед святами обмивались в ночвах. Воші і блохи, надокучали всім. Тому геть і прилюдно ськали. Жінка ськала чоловіка і дітей, дочка, маму, а нерідко навіть сусідка сусідку. Спідньої білизни селяни не знали. Чоловік носив сорочку і підштанники, жінка —сорочку. Тільки в дуже холодні дні жінки надівали власноручно пошиті матьки. Не всі діти мали чобітки. Старі латані-перелатані татові або мамині чоботи часто слугували для всієї малечі. Коли взимку, хтось взувався в них, щоб піти до нужника чи й погратися з півгодини, інші сиділи в хаті.

Майже всі селяни займались однією й тією ж справою, ходили до однієї церкви, дотримувались прадідівських звичаїв і норм поведінки, були надто консервативними, не знали ні грамоти, ні політики. [Бевз Г.П. Історія Уманщини /За ред. Паєвського П.Б. – К., 1997. – С.52-53].

Опис села Дмитровское зустрічаємо у книзі Похилевича «Сказание о деревнях и селениях Киевской губернии Киев, 1864.». [примечание: страница 347]

Після реформи у 1861 р. майже всю землю Уманщини поділили між селянами. Частину її віддали церкві, частину відвели для вигону, цвинтаря тощо. Решту поділили між господарствами порівняно справедливо, пропорційно до числа душ. Через кожні 10-15 років ті наділи переглядали і змінювали відповідну до зміни кількості членів у родині. Спочатку на душу припадало трохи більше однієї десятини. Цієї землі було досить. Скориставшись дослідженнями родоводу краєзнавця «galochka_i», який переглядав метричні книги 1873 року, дізнаємося, що у тому ж таки 1873 р. народилося 66 жителів: чоловіків – 36, жінок – 30. Взяли шлюб 38 пар. Померло 58 жителів: чоловіків – 29, жінок - 29. Тож потрібно констатувати значний приріст населення. На 58 померлих жителів припадає 66 народжених. Населення зростало і на душу землі приходилось все менше і менше.

Багатьох селян обтяжували тоді і рекрутськими наборами. З тисячі мешканців держава вимагала 6 рекрутів. Отож, хто мав 2—З сини, не молодших 21 року, одного з них мусив віддати для служби в армії. Рекрутські набори починались восени. Щоб рекрути не тікали, приводили їх на прийомні пункти попарно закутими в пута. У 1874 p. рекрутську повинність замінили військовою повинністю.

Значні зрушення в другій половині XIX та на початку ХХ століття намітились у розвитку освіти на селі. В Дмитрівському розпочала свою діяльність церковнопарафіяльна, початкова з трирічним навчанням школа. Фактично відвідували її далеко не всі записані учні. Дівчатка здебільшого ходили тільки в першу групу і то тільки взимку, коли дома роботи було менше. Навчання велося лише російською мовою. Школи, що перебували під наглядом церковного відомства мало чому навчали. Краще йшло навчання у школах, якими відало міністерство народної освіти та земство. Для таких шкіл будувалися цегляні будинки і призначали учителів із спеціальною освітою. Із 17 шкіл, організованих у 1859 і 1860 роках в Уманському повіті, незадовго перед революцією, перейшли до відома земства однокласної школи (трирічні) в Дмитрушках, Кочержинцях і Паланці, а в Бабанці, Краснопілці і Родниківці організували двокласні (з п'ятирічним навчанням). Решта Уманських шкіл залишилась у віданні церкви [Про розвиток народної освіти, відкриття перших шкіл. Статті Т.Ю.Храбана для газети. - ДАЧО. – Ф. № Р 5624. – Оп.№1. – Спр. № 91. арк.№ 1-9].

Важким тягарем лягла на плечі селян перша світова війна. Німеччина оголосила війну Росії 19 червня 1914 р. Багато «чоловіків мобілізовано і відправлено на фронт, значно погіршилось економічне становище, різко підвищились ціни.

Лютнева революція 1917 року, Центральна Рада, Українська Народна Республіка, Директорія, - всі ці події характеризуються відродженням українства і пробудженням соціальної свідомості людей. У 1917 р. село здобуло своє нинішнє ім'я – Дмитрушки.

Жовтнева революція ліквідувала Українську державу і створила червону імперію. Після кількох років громадянської війни нова економічна політика — неп змогла покращити життя селянам. Одержавши трохи волі, люди почали працювати, господарювати. Але Леніна скоро не стало і за кермо державне взявся Сталін.

Переважна більшість населення Дмитрушок не хотіли колективізації. Комнезами (комітет незаможників) організували розкуркулення і масові репресії селян. Відтепер селянин не мав ні своєї землі, ні коней, ні інвентаря. По селі людей в колгосп ім. Сталіна почали згонити у 1929 р.

Про втрати в часи голодомору нагадує пам'ятний знак, що стоїть на кладовищі. Якщо в інших місцевостях голод розгорівся з осені 1932 року, то в селі він почався ще з початку 1932 року. Справа в тому, що при допомозі органів ГПУ–ОДПУ СРСР в Україні опробували технологію знищення українського народу засобом голоду. Для експеременту було взято Вінницьку область. До неї і приєднали десять районів Київщини від Монастирища до Звенигородки. Каральні органи в Україні очолював Всеволод Балицький – ГПУ, НКВС. Одночасно він був і надзвичайним представником ГПУ–ОГПУ СРСР (пізніше органи МГБ, КГБ) в Україні. Технологію голодомору було відпрацьовано і під осінь 1932 року на повну потужність застосовано по всіх областях Радянської України. В селі Дмитрушки щодня помирало по 5–6 чоловік. Голодувало 35–50 відсотків населення [Мицик Вадим. – Технологія голодомору // Українська газета Плюс. - №45 (185). - 18-31 грудня 2008 р.].

Соціалістична революція, Громадянська війна, Велика Вітчизняна війни руйнівною хвилею прокотилися по території нашої України. Ці події чорним крилом торкнули і село Дмитрушки. Та все ж воно мужніло, спиналося на ноги і з гордо піднятою головою йшло назустріч новому, світлому майбутньому.

Святий обов'язок кожного жителя села - зберегти пам'ять про тих, кого вже немає з нами. 457 жителів села брало участь у Великій Вітчизняній війні, з них 284 — загинуло, 373 — нагороджено орденами й медалями. У 1967 році полеглим солдатам у роки війни встановлено обеліск Слави, упорядковано Братські могили.

Понад два з половиною роки німецько-фашистські варвари плюндрували і руйнували місто Умань та Уманський район, катували і знищували місцевих жителів.

Гауляйтер України Е.Кох мав на меті перетворити Умань та навколишні села у власний мисливський маєток і з цією метою збирався спалити села та знищити місцеве населення [Наш рідний край: Хрестоматія з історії Черкащини / Упоряд.: А.І.Кузьмінський, Г.В.Суховершко, В.Я.Чудновський. – К.: Молодь, 1995. – С.103].

Цікаві спогади генерал-майора Витрука А.А., , записав Голодрига М. Колишній замполіт танкового корпуса Витрук А.А. згадує так той день, коли з Дмитрушок утікав останній німець. Звільнення Уманщини від фашистсько-німецьких загарбників відбувалося на початку березня 1944 року, коли танки 16 танкового корпуса 2 танкової армії на одному з Дмитрушківських полів прийняли бій. Шквал артиллерійського і мінометного вогню ворога накривав наші танки. Полягло багато танкістів. Але 8 березня стрілецькі полки подполковника Калгоріна і Маньковского ввійшли в село. Поранених і німців, які відстали і ховалися по людських городах було взято в полон. Між 11 і 12 годинами у Дмитрушки ввійшли основні частини. На перехресті вулиць Червоноармійської та Радянської, котра тягнеться від сусідньої Пугачівки, командир поздоровив місцеве жіноче населення зі святом 8 Березня. "У нас немає квітів, - сказав він, - зате ми даруємо вам свободу". Найстаріша жінка села Варвара Дончук піднесла воїнам хліб-сіль на рушнику. У звільненні села брали участь: 2 танкова армія (16 танковий корпус), 52 стрілецька армія (31 дивізія), 2488, 818 стрілецькі полки, 34 и 38 стрілецькі дивізії, Черкаська стрілецька дивізія, стрілецький полк підполковника Калгоріна, 239 стрілецький полк Маньківского http://goroduman.com/node/849.

Окрему увагу слід приділити місцевій окрасі села - Петро-Павлівській Церкві. Перша згадка про неї датується початком ХІХ століття. Жарких М.І. у своїй праці «Храми Поділля» стверджує, що її засновано у 1816 році. [Жарких М.І. Храми Поділля С. 129].

Похилевич у «Сказаниях о деревнях и селениях Киевской губернии» зазначає, що нову церкву побудовано у 1845-му році на місці попередньої просівшої, дерев’яної. На той час вона мала 35 десятин землі. «В жалование причту назначено 112 рублей».

3 листопада 2006 архієпископ Черкаський і Канівський Софроній освятили хрест на куполі та нові дзвони для Петропавлівського храму, після чого їх встановили на дзвіниці.

В народній пам’яті ще й досі живі комуністичні ідеї та лозунги. Пам’яткою монументального мистецтва Радянської епохи височіє в центрі Дмитрушок самотній Ульянов.

За твердженнями матеріалу з Вікіпедії http://uk.wikipedia.org/wiki/ Дмитрушки в селі виявлено 20 археологічних пам'яток, зокрема, залишки 6 поселень трипільської культури, 6 поселень доби бронзи та 6 слов'янських поселень черняхівської культури.

Ми виявили «залишки поселень» біля пошти і сільської ради. Будемо вдячні за додаткову інформацію про цей ландшафт.

Відділення зв'язку "Укртелекому", філія "Ощадбанку", Сільська рада функціонують в одному приміщенні.

Гордістю села є загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів та дошкільний навчальний заклад. У школі функціонує еколого-краєзнавчий загін "ПРОЛІСОК ".

У 2008 році вчителі та учні загальноосвітньої школи Дмитрушок зустріли з ентузіазмом Народного депутата України Миколу Томенка, завдяки якому вдалося провести ремонтні роботи в приміщенні школи, демонтувати та змінити старі вікна на нові металопластикові, впорядкувати подвір’я, поповнити спортивний зал інвентарем та футбольними м’ячами.

Більшість працюючого населення задіяно на місцевих господарствах. На знімку міжгосподарський комбікормовий завод.

Приємно здивували функціонуючі тваринницькі ферми.

Приватне підприємство "Дмитрушки» займається землеробством, обслуговується тракторна бригада, млин, проводять ремонтні роботи на об'єктах. Працює автопарк.

Краєзнавчі дослідження села завершуються характеристикою найбільш екзотичнішого господарства – страусиною фермою Павла Селецького.

У страусів саме в цю пору шлюбний період

Перші три сім’ї чорних африканських страусів заселилися на територію колишніх конюшень у 2005 році. Зараз їх близько 30. Для вирощування корму фермеру знадобилося 50гектарів землі. За сезон (з квітня по вересень) самка несе від 8 до 20 яєць. Частина йде на продаж, а решта залишається на розведення. Збутом продукції масово фермер не займається. Для збільшення обсягів вирощування та продажу купили інкубатор для молодняка. Птиця неперебірлива в їжі. За день з’їдає до 2,5 кілограмів зерна. Їсть буряк, влітку - люцерну. Страуси мають міцний імунітет. Для них не страшний навіть 20-градусний мороз — взимку їх гріє пір’я товщиною до 10сантиметрів. Загрозу здоров’я несе сира погода, дощ та мокрий сніг. В такі дні їх не випускають з приміщення. Те, що вони боягузи і голову у пісок ховають, – міф, - продовжує господар. Всього, що нижче їх ростом, не бояться. Тому, коли господар заходить за огорожу, бере довгу палю, прив’язує до неї відро чи віник. Але зразу ж треба намічати шляхи відступу, бо страуси можуть ні з того ні з сього кинутися. У світі цінується м’ясо, пір’я, яйця, жир, шкіра та нігті страуса. Дзьоб, кігті використовуються для виробництва прикрас. Кігті також - в алмазному виробництві. Пір’я — для одягу, прикрас, сценічних нарядів та для шліфування високоякісної оптики. Зі шкіри виготовляють взуття, ремені, гаманці та капелюхи. Страусине м’ясо й яйця не містять холестерину. Зі 100-кілограмового страуса, в середньому виходить 35 кілограмів м’яса.

На сьогодні його можна придбати за 100-150 гривень за кілограм, а яйце, в залежності від ваги, коштує 100-250 гривень за штуку. До речі, страусиний бізнес в Україні був ще на початку ХХ століття, тоді діяло близько 500 страусиних ферм. В Російській імперії того часу було більше 3000 "страусятників", їх зусиль вистачало для забезпечення російських модниць пір’ям птахів. М’ясо страусів тоді не визнавалось і майже не вживалось у їжу.

Джерело – Педагогічне краєзнавство

Дмитрушки
Територія теперішнього села була заселена з прадавніх давен.
Це засвідчують археологічні розкопки - виявлено 20 археологічних пам'яток, зокрема, залишки шести поселень трипільської кульгури, шести поселень доби бронзи та шести поселень черняхівської культури.
Задокументовані джерела повідомляють, що у першій половини XVlll ст. існувало два села: Старі й Нові Дмитрушки. У 1768 році в них налічувалось 122 двори, а у 1795 році у 126 господарствах
обох сіл проживало 900 осіб.” * У селі побутує легенда про походження його назви. Старожили розповідали, що в низинній частині села колись було кілька хуторів. Один з хуторів заснували два браги, одного з яких звали Дмитром. Він скоро розбагатів, почав наймати наймитів, а тому хутір швидко зростав і невдовзі його почали звати Дмитровським.
У 1842 році Старі й Нові Дмитрушки були об'єднані до одного населеного пункту з назвою - Дмитрівське. У 1845 році у селі на лінувалось 1402 жителі. Цього ж року було побудовано Петро-Павлівську церкву, якій належало 35 дес. землі. Було 398 дворів І шість вітряків. З такою назвою село проіснувало до 1917 року, і потім йому знову було повернуто назву - Дмитрушки.
У 1917-1920 роках тривав поділ землі. Сільських активістів, що встановлювали радянську владу, очолював Іван Микитович Кравченко
Новим великим випробуванням була Велика Вітчизняна війна, в якій брало участь 457 жителів села. З них 284 загинуло, а 373 нагороджено орденами і медалями.
У 1970 р. на території села Дмитрушки було розпочате будівництво Міжгосподарського підприємства з виробництва комбікормів. 16 жовтня 1972 року пущено цех з виробництва комбікормів,а в травні 1973 року запрацював цех з виробництва трав'яної муки.

БІЛОГРУД Григорій (р. н. і р. с. невід.) — уманcький полковник, дипломат Української козацької держави 2-ї пол. 17 ст. Народився, імовірно, в с. Бабанка (нині селище Уманського р-ну Черкас. обл.). У 2-й пол.
1650-х рр. став бабанським сотником Уманського полку. 2 травня 1659 присягав на вірність умовам Гадяцького договору 1658 у Варшаві, підписався під статтями Чуднівського договору 1660. Від 1665 — уманський
полковник. 18 серпня присягнув на вірність гетьману П. Дорошенку. Відіграв важливу роль у розгромі польського війська у битві 1666 під Браїловим. Влітку наступного року здійснив розвідувальний рейд у Галичину. Наприкінці серпня 1668 разом із Л. Брускевичем виїхав до Стамбула, де вів переговори про умови прийняття протекції Османської імперії. У 1-й пол. 1670 знову двічі відвідував турецьку столицю й добивався відокремлення козацької України від Польщі по етнічному
кордонові розселення українців, стримування ворожих дій щодо України з боку Кримського ханства та надання Україні військової допомоги.
Розчарувавшись у турецькій протекції, разом з іншими правобережними полковниками брав участь у березні 1674 в роботі Переяславської ради, яка обрала гетьманом «обох сторін Дніпра» І. Самойловича. Для обстоювання інтересів правобережного гетьманства у складі посольства виїздив до Москви. Подальша доля невідома.
Літ.: Костомаров Н.И. Руина. В кн.: Собрание сочинений: Исторические монографии и исследования. — СПб., 1905, кн. 6, т. 15; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної
діяльності. — Нью-Йорк, 1985; Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року і відповідь короля Яна Казимира на неї // Україна модерна, 1999, число 2–3.
В.С. Степанков.