На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!
Нижний Новгород Сообщений: 6 На сайте с 2012 г. Рейтинг: 4
Наверх##27 октября 2012 2:05 Бугское казацкое (казачье) войско
Бугское казацкое (казачье) войско
Возникло после ликвидации Запорожской Сечи. Начало ему положил Нововербованный казацкий полк майора Василия Петровича Касперова, сформированный в 1769 году на Правобережной Украине из местных добровольцев, большинство которых составляли уцелевшие после разгрома Колиивщины гайдамаки Нововербованный полк отличился в боях под Туртукаем, где он находился в составе отряда тогда еще генерал-майора Александра Васильевича Суворова. В ходе военных действий на сторону русских перешло немало так называемых «арнаутов» - наемников из числа молдаван, болгар, сербов, албанцев, буковинских украинцев. Командиром сформированного из них полка был назначен сын сотника Лубенского реестрового полка Петр Михайлович Скаржинский.
После окончания русско-турецкой войны 1768-1774 годов и ликвидации Запорожской Сечи нововербованные казаки и арнауты заняли земли вдоль левого берега Буга. Таким образом, казаки и арнауты поселились в бывших зимовниках Бугогардовской паланки Славного Войска Запорожского Низового и положили начало Бугскому казачьему войску, к которому также приписали всех запорожцев, которые жили на этих землях.
В фонде Херсонской духовной консистории сохранились исповедные росписи городка Новопетровское за 1782-1785, 1787, 1789, 1790, слобод Соколы (ныне город Вознесенск Николаевской области) по 1787, 1789, 1790, Федоровка (ныне город Новая Одесса Николаевской области) по 1787, 1789, 1790, Арнаутовка (ныне село Дорошовка Вознесенского района Николаевской области) по 1782, Троицкая за 1783, Матвеевка и Касперовка за 1811 Кроме казачьих станиц есть и росписи по 1783 и 1784 годы слободы Трикраты - имении первого войскового атамана Петра Скаржинского, это позволяет установить его год рождения, до сих пор был неизвестен исследователям, - 1739.
Исповедные росписи содержат интересные данные об этническом составе Бугского казачьего войска. Среди бугских казаков встречается немало фамилий западного происхождения: Притуляк, Чорнопищук, Теслюк, Щербинюк и т.д. Среди "молдаван", записанных в армию, не все были этническими молдаванами: украинские беглые крестьяне и гайдамаки часто густо оседали в Молдове и получали там документы, после чего, под чужим именем, вступали в бугские казаки. Другим источником пополнения Бугского казачьего войска стали запорожцы бывшей Бугогардовской паланки, отставные пикинёры Херсонского полка (сформирован из запорожских казаков в 1776) и гайдамаки, последним очагом которых был остров Мигия на Буге. Так, в росписи слободы Соколы за 1789 фигурируют "казаки-бурлаки", которые, вероятно и были гайдамаками. Среди них указан и Герасим Гетьманенко, который в 1817 году в чине урядника возглавит восстание, направленное против превращения Бугского казачьего войска в поселения уланских полков. Административное устройство Бугского казачьего войска было устроен по образцу Войска Донского. В казачьих слободах (после 1803 - станицах), кроме собственно казаков, которые в росписях указаны как военные, проживало немало поселян, статус которых был аналогичный «иногородним» в донских станицах. Однако на Буге процесс перехода из поселян в казаки и наоборот был намного проще, чем на Дону. Бугское казачество в составе Екатеринославской армии принимало активное участие в русско-турецкой войне 1787-1791 годов. Другой яркой страницей боевой летописи Бугского казачества является Отечественная война 1812 года. В составе казацкого корпуса Платова бугские полки участвовали почти во всех главных баталиях этой войны. Отличились бугцы и в партизанских рейдах. Судьба казачьих формирований на Юге Украины последней четверти XVIII - начале XIX веков сложилась довольно трагично. После смерти князя Потемкина в 1791 году, выяснилось, что никому, кроме него, они просто не были нужны. Черноморское казачье войско вскоре оказалось на Кубани, там же поселилась небольшая часть екатеринославских казаков, остальные же из них, как и бугцы в 1796 году стали обычными государственными крестьянами. В 1803 году бугские казаки добились восстановления своего войска, но Уже в 1817 году оно пало жертвой аракчеевского проекта военных поселений.
УДК 94(477.7):355.333”1806/1828” О. С. Ложешник ПОВЕРНЕННЯ ЗАДУНАЙСЬКИХ КОЗАКІВ В МЕЖІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТКУ ХІХ ст.
Досліджено причини переходу козаків після зруйнування Запорозької Січі за Дунай. На основі архівних матеріалів розглянуто способи повернення задунайських запорожців в межі Російської імперії на початку ХІХ ст. Особлива увага звертається на участь депутатів – колишніх старшин у переселенні козаків. Основний акцент зроблено на діяльність Романа Согутчевського, Гаврила Вареника, Дем‘яна Чорнобая та Івана Губи. Також у статті аналізуються способи повернення задунайських запорожців в межі південноукраїнського регіону.
Після зруйнування Запорозької Січі 1775 р. політика Г. Потьомкіна була спрямована супроти зимівників – запорозьких індивідуальних господарств, що базувалися на вільнонайманій праці. В маніфесті Катерини ІІ про ліквідацію Січі вони були названі серед найголовніших ―злочинів‖ запорожців [1, с. 27]. Роль опорних пунктів колонізації Південної України мали перебрати на себе міста, слободи та хутори [2, с. 125]. Та цей урядовий проект не викликав захоплення запорожців-зимівничан, які деякий час опирались політиці уряду, захищаючи старі звичаї землеволодіння та землекористування, що ґрунтувались, в основному, на вільній заїмці [3, с. 122]. Питання переселення козаків на територію Оттоманської Порти та повернення назад, в межі Російської імперії, досліджували в своїх працях А. Скальковський, повідомляючи про повернення задунайських запорожців як про подію державного масштабу; О. Рябінін-Скляревський, використовуючи документи фондів Державного архіву Одеської області, А. Бачинський, О. Бачинська, І. Сапожніков та інші вчені. Новітні дослідження звертають на себе увагу введенням до наукового обігу нових архівних матеріалів, поглибленим вивченням історії задунайського козацтва, як складової частини історії Південної України. Однак, при наявності значної кількості історичних робіт в зазначеній проблематиці залишається ще багато ―білих плям‖. Метою даної статті є поглиблення знань про причини переселення козаків після зруйнування Запорозької Січі та повернення задунайців в межі Російської імперії на початку ХІХ ст. Завдання статті полягають у дослідженні історичних джерел, які визначають способи переселення задунайців у межі Російської імперії та підтверджують участь депутатів – колишніх старшин у цих заходах. Заходи уряду, які унеможливлювали традиційний спосіб життя козаків після ліквідації Запорозької Січі [4, с. 236-237; 5, с. 22], призводили до знищення запорожцями своїх зимівників та господарств і масових втеч за Дунай [6, с. 54]. Так, у 1776 р. полковник І. Сухина перебрався до Очаківського степу разом з усіма своїми людьми, отарами та гуртами, спаливши перед тим власний зимівник на р. Буг [7, с. 27, 29]. У дослідженнях істориків кількість запорожців, що втекли на територію Оттоманської Порти коливається від семи до десяти тисяч [8, с. 8-9]. Ці дані дещо не співпадають з тією кількістю, яку називає Очаківський паша наприкінці 1778 р. – 12 тисяч [10, с. 183]. Вихід запорожців за кордон викликав неабияку стурбованість уряду: адже за відомостями прикордонної адміністрації, турецький султан схильний був розглядати їх як своїх підданих [11, с. 59-60]. Тому в 80-х рр. ХVІІІ ст. він розгорнув ―широкомасштабну кампанію‖ щодо повернення задунайців. Серед її заходів були: формування Війська вірних козаків (Чорноморського війська), куди записувались задунайці; оголошення амністії для тих козаків, які перейдуть в межі Російської імперії; надання пільг та сприяння оселенню задунайців. Зокрема, в 1804 р. царські чиновники неодноразово надсилали листи через спеціальних агентів, серед яких був і задунайський старшина Т. Гайдабура, для того, щоб викликати задунайців до Російської імперії [11, с. 37-38; 12, с.299-300]. 13 грудня 1806 р. із подібним закликом до кошового отамана задунайських козаків Г. Коваля звернувся новоросійський генерал-губернатор Е. Й. Рішельє, обіцяючи від імені Олександра І землю на Кубані, права, привілеї та переваги у присвоєнні запорозьких чинів [11, с. 40; 12, С. 301-302]. Масовий вихід задунайців в межі Російської імперії був пов‘язаний із початком російсько-турецької війни 1806-1812 рр., коли серед задунайських запорожців відбувся розкол: частина дотримувалась протурецької орієнтації, решта – проросійської. Агітуючи до переходу, уряд постійно звертався до тих, хто вагався і не наважувався на перехід, використовуючи для цього, як таємне листування, так і офіційні заклики. Зокрема, перед початком війни ченці, відправляючи службу в січовій церкві, оголосили, що Російська імперія вступила у війну з турками і виголосили прокляття тим запорожцям, які не повернуться в межі Імперії, а наважаться підняти зброю проти неї. Наслідки не заставили себе довго чекати: наступного дня Д. Капінос із 300 запорожцями на човнах прибув до Херсона. Одним із дієвих заходів уряду стало штучне формування Усть-Дунайського Буджацького війська, за зовнішніми ознаками схожого на колишнє Військо Запорозьке. Його формування розпочалось у грудні 1806 р. і вже відразу в Кілію перейшли 60 задунайських запорожців, у тому числі 11 – з турецького гарнізону Ізмаїла, а через декілька днів з Ізмаїла перейшов вищезгаданий Т. Гайдабура зі 103 козаками, а за ними отаман І. Губа з козаками на чотирьох човнах [11. с. 40-41]. Найбільші партії задунайських запорожців перейшли в межі Імперії після ухвалення рішення про формування війська Олександром І – 20 лютого Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2017, вип. 48 66 1807 р. Центрами зосередження усть-дунайських козаків стали міста Кілія та Галац [13, с. 150]. Тобто, територія Буджака та Подунав‘я, ще перебуваючи під владою Туреччини була передана усть-дунайцям для розселення. Слід зазначити, що значний вплив на переселення задунайців мала агітаційна діяльність задунайських осавулів Р. Согутчевського та Р. Циганки, значкових товаришів Г. Вареника та Д. Чорнобая [14, Арк. 156-158]. Усть-Дунайське Буджацьке військо, не дивлячись на участь у бойових операціях під час російськотурецької війни 1806-1812 рр. та сприяння у переселенні задунайських козаків, проіснувало недовго. Починаючи з червня 1807 р. уряд все частіше почав ставити питання про необхідність його ліквідації [15, с. 268]. 20 липня 1807 р. Олександр І в рескрипті на ім‘я генерала І. Міхельсона прийняв рішення припинити формування війська, мотивуючи його виникненням масового руху селян у придунайські землі ―за козацькою волею‖ [16, с. 90; 17, с. 768]. Під час ліквідації війська селян-втікачів мали заарештувати і повернути до Російської імперії, а частину усть-дунайців переселити на Кубань до їхніх родичів – козаків Чорноморського війська [18, арк. 5]. Та багато з козаків, уникнувши арештів, розселилось в Придунайських степах та придністровських повітах Херсонської губернії [18, арк. 5], перейшло за Дунай до запорожців, шукаючи захисту в ―турецькій області‖ [18, арк. 72 зв.]. Зацікавлений у швидкому заселенні новоприєднаних земель, уряд офіційно дозволив козакам селитися в Придунайських степах, де на той час вже проживало понад 1300 усть-дунайських, задунайських та чорноморських козаків [14, арк. 76-77, 83-83зв.]. Організацію їх оселення було покладено на колишніх старшин: полкового осавула Р. Согутчевського, значкових товаришів Г. Вареника, Д. Добровольського та С. Чернявського [20, арк. 46-47, 55, 58-58 зв., 71-72, 74, 135-142; 21, с. 226-229; 22, с. 126], які одержали право збирати козаків з усього краю. Стимулюючи вихід задунайців, 30 серпня 1814 р. уряд видав маніфест, за яким задунайцям дозволялося селитися разом з колишніми усть-дунайськими козаками. Агітація усть-дунайських старшин мала гарні наслідки. Протягом 1815-1817 рр. з-за Дунаю вийшли декілька груп запорожців. В тому числі на заклик Д. Добровольського в межі Російської імперії вийшли 670 козаків [14, арк. 199-199 зв., 206 зв.; 23, с. 112, 115, 118], які не лише оселились в існуючих поселеннях, а й заснували нові. Частина задунайців в 1818 р. отримала землю в Ізмаїльському повіті, де заснувала с. Дракулі (тепер с. Трудове Кілійського району Одеської області), яке невдовзі збільшилось до 45 козацьких родин [20, арк. 4, 30-31, 47-47 зв, 92]. Через значний приріст населення в 1820-1822 рр. деякі з них переселились на лівий берег р. Єнікної, де заснували с. Новопокровське [24, с. 457]. У 1820 р. подібним чином було засноване 38 козацькими родинами в Аккерманському повіті на березі р. Сарата, на місці колишнього ногайського поселення Акмангіт, село з аналогічною назвою [14, арк. 75-75 зв., 86-88, 104-107, 183 зв.] (тепер с. Білолісся Татарбунарського району Одеської області). Серед його першопоселенців були: чорноморці – Євстрат та Семен Тарановські, І. Дидуляка, І. Вареник, Г. Покотило, хорунжий М. Твердохліб; усть-дунайці – хорунжий Й. Губа, осавул Р. Согутчевський, В. Плохий, К. Буздиженко, П. Коваль; задунайці – М. Тищенко, І. Бондаренко. Населення селища постійно зростало, поповнюючись родинами ―вихідців із турецьких володінь‖: на 1826 р. у селі мешкало 611 осіб, з яких лише 30 – були селянами [20, арк. 93-103, 178]. Серед них були й родини козаків Н. Полошенка, П. Славченка, П. Горбенка, М. Вершигори, І. Чернеги тощо [25, с. 185-186; 22, с. 45, 127]. Тому в 1827 р. й постало питання про переселення частини козаків в район колишнього ногайського урочища Чеймакчія, де вони заснували с. Старокозаче (тепер у Білгород-Дністровському районі Одеської області). Привабливим для оселення задунайських запорожців був і Аккерман (Білгород-Дністровський) та селища Аккерманського (Ганкишла, Шабо, Раскаєць, Паланка, Каплани, Коркмази, Слободзея-Ганеси, Нерушай, Пуркар, Чобруч, Толмази, Ташлик), Ізмаїльського (Гричешти, Вилкове, Шагани) та Бендерського (Заїм, Бакчалія, Буди, Спея, Толузи) повітів, де займались риболовлею та сільським господарством. Тут проживали родини козаків В. Бойченка, М. Карпенка, І. Гуся, М. Гуца, Г. Федоренка, А. Молдована, М. Запорожця, І. Чабана тощо [25, с. 185-186; 22, с. 45, 127]. У 1825 р. дев‘ять задунайських козаків висловили добровільне бажання оселитись в болгарській колонії Болград, К. Махнидрал, О. Марченко, І. Таран та О. Мельниченко з родинами – в Аккерманському повіті [20, арк. 21-22, 25, 29-29 зв., 41-42, 45-45 зв., 50-51, 56-56 зв., 60]. В січні 1827 р. були зараховані до с. Акмангіт – О. Соколов, Г. Литвинов, І. Мишинський, П. Чернега, С. Білоглазий, І. Васильєв, С. Головков, С. Іванов, І. Риженков, К. Маличенко та Є. Єрмаков [20, арк. 170-172 зв.]. Уряд, розраховуючи подолати опір козацтва, поділив усть-дунайців та задунайців на дві групи. За наказом намісника Бессарабії генерала І. Інзова усть-дунайці зараховувалися до державних селян з підпорядкуванням земській владі і відбуванням відповідних повинностей. Щодо задунайських запорожців, то сподіваючись схилити їх на свій бік і привернути увагу тих, які лишилися за Дунаєм, уряд надав їм права іноземних колоністів, але з обов‘язковим переселенням у колоністські округи. Через це в 1823 р. частина задунайців була переселена в Ізмаїльську колоністську округу с. Новопокровське (тепер с. Покровка Ізмаїльського району Одеської області) [20, арк. 62-62 зв., 68-70, 75-75 зв., 85]. З середини 20-х рр. ХІХ ст. масовий вихід задунайців у межі Російської імперії був пов‘язаний зі спробами турецького уряду використати їх для придушення національно-визвольного руху в Греції [26, с. 273]. Переважна більшість вихідців оселялась в містах і селах Бессарабії разом з усть-дунайськими козаками, відмовляючись від підпорядкування відомству іноземних колоній [27, арк. 240-243]. Так, в 1826 р. в одеський порт на човнах прибули задунайські запорожці, частина з яких вирішила оселитись в Одесі, а решта у Херсоні. Козаки відмовлялись виконувати повинності та сплачувати податки. Навпаки, вважаючи себе ображеними, ―не отримуючи обіцяного, працею здобутої винагороди за заслуги перед урядом‖, вони Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2017, вип. 48 67 часто звертались до Одеської міської поліції із проханнями видати свідоцтва на вихід в Бессарабську область на заробітки [28, арк. 1-70]. Отже, після ліквідації Запорозької Січі козаки залишили Російську імперію, не бажаючи ставати маріонетками в дворових іграх Імперії, але напередодні російсько-турецької війни 1806-1812 рр. вони, прагнучи допомогти своїм побратимам, а не піднімати зброю проти них, повернулись назад. В агітації та переселенні задунайців активну участь брали агенти з вербування – колишні запорожці-депутати Р. Согутчевський та Р. Циганка, Г. Вареник та С. Чернявський. У Державному архіві Одеської області збереглось чимало документів, які вказують на масовість виходу задунайських запорожців та їх оселення на території Одещини. Текст поданих нижче документів друкується вперше, популярним методом, зі збереженням мовних, граматичних і стилістичних особливостей оригіналу. Пунктуаційні знаки, великі і малі літери поставлені з наближенням до вимог сучасної пунктуації та правопису. Різночитання географічних і власних назв збережені.
Джерела та література
1. Гончарук Т. Г. Григорій Потьомкін – гетьман українського козацтва / Т. Г. Гончарук. – Одеса : Астропринт, 2002. – 141 с. 2. Скальковский А. А. Опыт статистического описания Новороссийского края и Бессарабии / А. А. Скальковский. – Одесса : Тип. Л. Нитче, 1850. – 386 с. 3. Голобуцкий В. А. Черноморское казачество / В. А. Голобуцкий. – Київ : Академия наук УССР, 1956. – 416 с. 4. Савченко И. Козацький фактор в адміністративній політиці російського уроду 70-80 рр. XVIII ст. / И. Савченко // Наукові записки : зб. пр. молодих вчених та аспірантів. – Киів, 2001. – Т. 6. – С. 235-240. 5. Бойко A. B. Запорозький зимівник останньої чверті XVIII століття / А. В. Бойко. – Запоріжжя : Видавець, 1995. – 54 с. – (Історія запорозького козацтва ; Вип. 1). 6. Дубровин Н. Ф. Сборник военно-исторических материалов / Н. Ф. Дубровин. – СПб. : Военная типография, 1893. – Вып. 6 : Бумаги князя Григория Александровича Потемкина-Таврического : 1774-1788 гг. – 378 с. 7. Иванов П. А. К истории запорожских казаков после уничтожения Сечи / П. А. Иванов // ЗООИД. – Одесса, 1904. – Т. 25. – С. 20-40. 8. Бачинский А. Д. Народная колонизация придунайских степей в ХVІІІ – начале ХІХ ст. : дисс. ... кандидата ист. наук / А.Д. Бачинский. – Одесса, 1969. – 378 с. 9. Каюк С. М. Задунайська Січ : автореф. дис. … кандидата іст. наук. / С. М. Каюк. – Дніпропетровськ, 1999. – 15 с. 10. Щебальський П. Потемкин и заселение Новороссийского края / П. Щебальський. – Москва, 2011. – 23 с. 11. Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр. : історико документальний нарис / А. Д. Бачинський. – Одеса, 1994. – 121 с. 12. Рябінін-Скляревський О. О. З життя Задунайської Січі / О. О. Рябінін-Скляревський // Україна. – 1929. – Т. 34. – С. 7-34. 13. Бачинский А. Д. Происхождение и состав украинско-русского населения Буджака и низовий Дуная конца XVIII и начале XIX в. / А. Д. Бачинский // 3аписки Одесского археологического общества. – Одесса, 1967. – Т. 2(35). –С. 136-150. 14. ДАОО. Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 15 за 1817 р. – 336 арк. 15. Бачинська О. А. Придунайський край – територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці ХVІІІ-ХІХ ст. / О. А. Бачинська // Наукові записки : збірник праць молодих вчених та аспірантів. – Київ, 2001. – Т. 6. – C. 263-274. 16. Бачинська О. А. Задунайські запорожці у вирі російсько-турецької війни 1806-1812 рр. / О. А. Бачинська // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. – Запоріжжя, 2005. – Вип. 19. – С. 89-93. 17. Запорожская Сечь на Дунае. Рескрипт генералу от кавалерии Михельсону // Русская старина. – 1900. – №3. – С. 768. 18. ДАОО. Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 55 за 1858 р. – 41 арк. 19. ДАОО. Ф. 1. – Оп. 218. – Спр. 2 за 1807 р. – 312 арк. 20. ДАОО. Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 11 за 1825 р. – 549 арк. 21. Скальковський А. О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорізького / А. О. Скальковський. – Дніпропетровськ : Січ, 1994. – 678 с. 22. Загоруйко В. А. По страницам истории Одессы и Одесщины : историографический и библиографический обзор / В. А. Загоруйко. – Одесса, 1957. – Вып. 1. – 155 с. 23. Рябінін-Скляревський О. О. Задунайська Січ в народних переказах / О. О. Рябінін-Скляревський // Науковий збірник за рік 1928. – Київ, 1928. – С. 108-138. 24. Корнилович С. Статистическое описание Бессарабии собственно так називаемой, или Буджака, с приложением генерального плана его края, составленное при гражданской сьемке Бессарабии, производившей по высочайшему повелению размежевание земель оной на участки с 1822 по 1828 год / С. Корнилович. – Аккерман : Аккерманское земство, 1899. – 523 с. 25. Бачинська О. А. Колонізація українським населенням Придунайських земель. ХVІІІ – початок ХХ ст. : дис. ... доктора іст. наук : 07.00.01 / О. А. Бачинська. – Одеса, 2002. – 401 с. 26. Кондратович Ф. Задунайская Сечь : по местным воспоминаниям и рассказам / Ф. Кондратович // Киевская старина. – 1883. – Т. 5, февраль. – С. 269-300. 27. ДАОО. Ф. 1. – Оп. 190. – Спр. 138 за 1824 р. – 444 арк. 28. ДАОО. Ф. 4. – Оп. 2. – Спр. 459 за 1826 р. – 154 арк.
Додатки
14 (15, 20) генваря 1827 Его Сіятельству Господину управляющему Новороссійскими губерніями и Бессарабскою областію тайному советнику и кавалеру графу Федору Петровичу Палену Одесской градской полиціи 13 генваря 1827 №69 Рапортъ Вышедшіе изъ турецкого владенія чрезъ Одесскій карантинъ запорожцы Александръ Соколовъ, Григорій Литвиновъ, Иванъ Мышинскій, Петръ Чернега, Семенъ Белоглазый, Иванъ Васильевъ, Степанъ Головковъ, Спиридонъ Ивановъ, Иванъ Риженковъ, Кондратъ Малыченко, Егоръ Ерисаковъ (Ермаковъ) и Никифоръ Волощукъ во взятыхъ съ нихъ въ присутствіи показаніях, что они прибыли сюда съ намереніемъ быть во всегдашнемъ подданстве Россіи и причислится первые Аккерманского цинута (арк. 170) въ селеніи Акмангите, а последній Никифоръ Волощукъ въ Херсоне въ тамошные жители. Вашему Сіятельству полиція представляя въ подлинике показанія поименованныхъ выходцевъ честь имеетъ просить разрешеніе предписанія докладывая, что до полученія просимого резрешенія снабжены они срочными билетами на прожитіе въ городе. Полицмейстеръ В... (ДАОО. Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 11 за 1825 р. – Арк. 170-170 зв.)
28 генваря 1827 Одесса №1090 Бессарабскому областному правительству по исполнительной экспедиціи Одессакя градская полиція представляя мне снятые оною показанія съ вышедшіхъ изъ турецкихъ владеній чрезъ Одесскій карантинъ запорожцевъ: Александра Соколова, Григорія Литвинова, Ивана Мышинского, Петра Чернеги, Семена Белоглазова, Ивана Васильева, Степана Головкова, Спиридона Иванова, Ивана Риженкова, Кондрата Малыченка и Егора Ермакова, доноситъ, что все они изъявили желаніе учинитьь присягу на верность подданства Россійскому престолу и поселиться Бессарабской области Аккерманского цинута въ селеніи Акмангите. Препровождая при семъ помянутые показанія означенныхъ запорожцовъ, - я предлагаю Бессарабскому областному правительству (арк. 172) учинить надлежащее распоряженіе на основаніи законныхъ постановленій о приведеніи сихъ выходцовъ на верность подданства Россіи къ присяге и о выбираніи на жительстве въ селеніи Акмангите. При семъ уведомляю правительство, что я предписалъ Одесской полицій объявить о семъ темъ запорожцамъ и снабдить ихъ письменными видами на следованіе въ Бессарабскую область. Управленіе (ДАОО. Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 11 за 1825 р. – Арк. 172 зв.)
№1118 29 генваря 1827 года Одесса Одесской градской полиціи По рапорту ко мне сей полиціи от 13 генваря сего года №69 я ныне же предписалъ Исполнительной экспедиціи Бессарабского областного правительства учинить надлежащее распоряженіе о привиденіи ко присяге на верность подданства Россіи и о водвореніи Аккерманского ценута въ селеніи Акмангите поименнованыхъ въ томъ рапорте запорожцовъ, кроме Никифора Волощука, изъявившего желаніе поселиться въ городе Херсоне. О семъ Одесская полиція имеетъ объявить означеннымъ запорожцамъ, снабдить имъ письменными виддами на следованіе въ Кишиневъ съ темъ, чтобы они по прибытіи туда явились въ Исполнительную экспедицію Бессарабско (арк. 173) го областного правительства. Управитель Новороссійской губерніи № 12151 февраля 1827 Открытое предписаніе Уполномоченный отъ проживающихъ Аккерманского цинута въ селеніи Акмангитъ Усть-Дунайскихъ Буджацкихъ козаковъ, именующійся зауряд-хорунжимъ Демьянъ Чернобай въ подлинномъ ко мне прошеніи жалутся, что ... предположивніемъ перейти в Кавказскую область (на Кубань) не дозволяется делать засевы. После же, на дозволеніе помянутымъ Усть-Дунайскимъ Будацкимъ козакамъ переселиться въ кавказскую область разрешенія еще не последовало, до полученія коего поселенцы сіе не (арк. 174) должны встречать препятствія въ занятіи хлебопашествомъ, для своего пропитанія, то и предписываю ... земской полицейской власти дозволить имъ делать посевы на настоящемъ водвореніи и оградить имъ отъ всякихъ ... препятствій. ((ДАОО. Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 11 за 1825 р. – Арк. 174 зв.)
Списокъ съ рапорта Одесской градской полиціи господину управляющему Новороссійскими губерніями и Бессарабскою областію отъ 31 генваря 1827 года №264 Присланные при отношеніи Одесской карантинной конторы запорожцы Степанъ Федоренко, Лукьянъ Баланъ, Антонъ Сердюкъ, Макаръ Дымченко, Петръ Руденко, Петръ Зверевъ, Моисей Ивановъ, Моисей Запорожценко и Никита Радіоновъ во взятыхъ съ нихъ въ присудствіи полиціи показаніяхъ, между прочимъ показали, что они прибыли сюда съ намереніемъ быть во всегдашнемъ подданстве Россіи и причислиться первые: Федоренко, Баланъ, Сердюкъ, Дымченко, Руденко Таврической губерніи въ городе Алешкахъ; Зверевъ и Моисей Ивановъ въ городе Керчъ Ениколе; Запорожченко Аккерманского цинута въ селеніи Акмангите, а Никита Радіоновъ въ городе Аккермане. Вашему Сіятельству полиція представила въ подлинике показанія поименнованныхъ выходцевъ честь имеетъ просить въ разрешеніи предписанія докладывая, что до полученія просимого разрешенія снабжены они срочными билетами на прожитіе въ городе. Титулярный советникъ. (ДАОО. Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 11 за 1825 р. – Арк. 184)
В статье рассматриваются биографии и деятельность атаманов, которые оставили свой существенный след в истории Бугского войска: П. М. Скаржинского, И. К. Краснова, В. П. Орлова, Н. Р. Кантакузена, в частности рассказывается о материальных состояниях выше упомянутых атаманов, освещает их роль в колонизации южноукраинского региона. Почти все атаманы прошли героический боевой путь, подавая подчиненным пример, во время русско-турецкой войны 1788–1792 гг. и войны с Наполеоном в 1812 г.
УДК 94(477.7):355.331"1785/1817" А. С. Ложешник ОТАМАНИ БУЗЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА: ПРОСОПОГРАФІЧНИЙ ПОРТРЕТ
У статті розглядаються біографії та діяльність отаманів, які залишили свій вагомий внесок у розвиток Бузького війська: П.М.Скаржинського, І.К.Краснова, В.П.Орлова, М.Р.Кантакузена. Зокрема розповідається про матеріальні статки вище згаданих отаманів, висвітлюється їх роль у колонізації південноукраїнського регіону. Майже всі отамани пройшли героїчний бойовий шлях, подаючи підлеглим приклад, під час російсько-турецької війни 1788–1792 рр. та війни із Наполеоном 1812 р. Разом з тим отамани бузького війська використовували своє положення у корисних цілях, привласнюючи собі кошти війська.
Дослідження постатей кошових отаманів тісно переплетені з історією військових формувань, які організовувались на Півдні України наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Функціонування Бузького козацького полку: утворення, реорганізація, участь у російсько-турецьких війнах – все це було безпосередньо пов’язане з діяльністю Петра Михайловича Скаржинського, Василя Петровича Орлова, Івана Кузьмича Краснова та Миколи Родіоновича Кантакузена. Очолюваний ними полк брав участь у боях під Хаджибеєм, Очаковом, Бендерами, проводив військові операції разом із Донськими і Чорноморськими козаками. Військові отамани прославилися як талановиті командири, що дбали про підпорядкований їм військовий загін і не залишалися байдужими до долі мирного населення. Вивчення історичних постатей важливе не лише для історії Бузького козацького війська, а й для вивчення соціально – економічної та військової історії Півдня України в цілому. Перші літературні згадки про отамана П. М. Скаржинського належать Є. Загоровському [1]. Згодом з’являється розвідка Є. Зябловського [2], де автор вперше вказує на те, що військо було об’єднане під проводом «польського емігранта» Петра Скаржинського. Пізніше ці відомості з’являються у роботах А. А. Скальковського [3; 4; 5] та В. Лобачевського [6], які доповнюють їх повідомленнями про роки отаманування І. К. Краснова та М. Р. Кантакузена. Цінний фактичний матеріал, який висвітлює постать І. К. Краснова в історії Бузького козацького війська під час Вітчизняній війні 1812 р. знайшов місце в працях О. Петрова [7; 8].
Різноманітні відомості про отаманів знайшли відображення і в мемуарній літературі дореволюційного часу. Значний інтерес являють, наприклад, записки одного з сучасників і свідків збройного повстання Бузького війська 1817 р. А.Пищевича [9]. У радянські часи історики все більше уваги звертають на внесок отаманів Бузького війська у його розвиток. Серед їх робіт слід виділити праці О. Д. Багалій – Татаринової [10], В. А. Федорова, І. О. Гуржія, С. М. Ковбасюка, В. М. Глинки [11], де на основі архівних джерел висвітлено участь війська під проводом І. Краснова та М. Кантакузена у бойових діях. Деякі нові архівні матеріали, що стосуються діяльності П. Скаржинського, увійшли до праці О. І. Дружиніної [12]. Найповніше, на основі архівних джерел, дослідив постаті отаманів І. О. Хіоні [13; 14; 15]. Його роботи торкаються майже всіх аспектів їх життя. Суспільно-політичні зміни в Україні у 90-х рр. ХХ ст. відкрили нові можливості для вивчення особистостей кошових отаманів та їх відношення з російськими царедворцями [16; 17; 18]. Важливе значення для створення цілісної картини дослідження мають наукові праці загального характеру з історії Південної України, у яких містяться відомості про отаманів Бузького війська. Це роботи А. Бойка [19], М. Шитюка [20], О. Бачинської [21]. На сьогодні найповніше, на основі широкого кола архівних джерел, дослідила постать П. М. Скаржинського О. Дорошенко [22]. Таким чином, попри значну кількість досліджень присвячених історії бузьких козаків, на постаті самих отаманів було звернено мало уваги. Окремих досліджень присвячених місцю і значенню кошових отаманів в історії бузького козацтва не з’являлось. Тому метою розвідки є створення просопографічного портрету керівників бузького козацтва від моменту створення війська до його ліквідації. Першим керівником Бузького війська був син сотника Лубенського козацького полку Михайла Скаржинського, Петро, який походив або з роду польських емігрантів, або з дворян польського походження[21, с. 37]. Відносно перебування П.М.Скаржинського у період російсько-польського та російсько-турецькогопротистояння, яке точилось у 60-70-х рр. XVIIІ ст. існують деякі протиріччя. На думку А. Скальковського він знаходився на чолі полку молдован, болгар та збіднілої шляхти, створеного при сприянні Порти: «…цей полк з’явився вперше у Новоросійському краї у вигляді самостійної одиниці у війну 1768 - 1774 рр. на чолі свого кондотьєра, польського емігранта Петра Скаржинського. Це була, за свідченням їх самих справжняголота, набрана переважно із молдован, болгар, польської шляхти і біглих козаків і взагалі людей бездомних, але хоробрих. Із них турки створили дружину під проводом польських авантюристів і за великі гроші, щоправда лише обіцяні, направили їх проти Росії» [3, с. 598]. А. Скальковський пояснює і перехід Скаржинського на бік російських військ. Після того, як російські війська захопили Хотин, загін Скаржинського перейшов на їх бік, під командування генерал-фельдмаршала П. Румянцева-Задунайського: «… наші молодці, більшою частиною православні, не виправдали очікування турок. Познайомившись із запорозькими загонами, вони за наказом свого командира полковника Скаржинського перейшли під царську руку» [3, с. 598]. Але зовсім іншої думки притримується Хіоні. Він вважає, що П. М. Скаржинський під час протистояння перебував на службі у російських військових частинах у чині поручика. Згодом організував на волонтерських засадах військовий козацький загін, який утримував на власні кошти [13, с. 33]. Через деякий час перейшов на службу у Нововербований полк, який був сформований генералом О.О. Прозоровським. Полк брав участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Після її закінчення козаків полку було поселено на прикордонних землях вздовж Південного Бугу. Розглядаючи розбіжність у поглядах вчених, дослідниця історії козацьких формувань на Півдні О. Бачинська пояснює це тим, що І. Хіоні створив найбільш цілісну наукову концепцію історії цього війська. Вона вказує на те, що дореволюційні історики (А. Скальковський, та В. Лобачевський) користувались одним і тим самим джерелом – наказом Олександра І від 8 травня 1803 р. про відновлення Бузького козацького війська, який передавав історію Бузького козацтва у цілком спотвореному вигляді [23, с. 47]. Але якби там не було, у 1785 р. за наказом Катерини ІІ із колишніх козаків Нововербованого полку й арнаутів був сформований 1500-й козацький полк, так зване Бузьке козацтво, як стверджує «Довідкова книжка Імператорської Головної квартири», в якій хроніку війська укладено за архівними документами — 12 лютого 1785 р. Воно було створене «з бузьких та інгульських поселених козаків і селян, викуплених урядом у бузьких поміщиків». Спочатку це козацтво існувало лише у складі одного полку, що налічував до 1500 шабель, але в червні 1786 р., після суттєвого поповнення людьми, воно було поділене на два - Перший і Другий Бузькі - кінні полки. Другим Бузьким полком, від дня його сформування, командував, тоді ще майор російської армії, П. М. Скаржинський [13, с. 33]. Згодом обидва Бузькі полки були об’єднані в один, про що свідчить ордер князя Г. Потьомкіна підполковнику П. Скаржинському від 25 лютого 1788 р.: «Бузькі два полки об’єднати в один, поділяючи на сотні, кожну скласти у відповідності до табелю, зайві чини розділити за рівним числом по сотні» [24, с. 222]. На чолі об’єднаного полку знову став П. Скаржинський [24, с. 264]. Логічно припустити, що звання полковника П. М. Скаржинський отримав у зв’язку із новим призначенням. Полки зайняли кордонну лінію по Південному Бузі від р. Мертвоводу до р. Інгулу і брали безпосередню участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. [23, с. 48]. Ще у 1770-х рр. П. М. Скаржинському Катерина ІІ подарувала 655,8 га землі, де він заснував село, що дістало назву Скаржинки (Трикрати). На початку 80-х рр. XVIII ст. Петро Михайлович починає зводити там будинок [25]. Будівля на той час вважалася найбільшою за площею світською спорудою у регіоні Вознесенщини. Формування цілісного помістя супроводжувалося з березня 1776 р. безперервними звертаннями Петра Михайловича до межової експедиції розмежування земель з проханнями про відведення йому землі: для заселення на 75 дворів біля р. Арбузинки; насадження лісу 546,5 га.; під будівництво млина 131 га. Улітку 1776 р., він подає клопотання про відведення йому двох ділянок на 100 дворів: однієї по течії р. Мертвоводу з лівого боку, а другої – нижче дороги з Гарду до Січі (по р. Мертвовод із правого боку). Згодом просить про додаткові наділи в урочищі Арбузинка під заселення 25 дворів [19, с. 104]. У 1776 р. він купує у П. Текелія село Мигію, яке входило до Ольвіопольського повіту. Разом із селищем придбав 6895 га землі та 480 кріпаків. Оцінивши вигідне розташування майбутнього маєтку на березі Південного Бугу, він виміряв силу води і побудував там водяний млин, який став одним із перших у краї [26, с. 12]. Головне завдання поміщика на той час полягало у тому, щоб не втратити отриману землю. Для цього необхідно було зробити дві справи: по-перше якнайшвидше залюднити її відповідною кількістю поселян; подруге, – отримати межові плани на землю. Складне становище Бузьких козаків допомогло йому виконати перше завдання. Козаки добровільно йшли на поселення до енергійного отамана, який завдяки своєму чину і авторитетові міг захистити їх від усіх негараздів колонізованого краю [22, с. 105]. Перебуваючи на посаді військового отамана, П. М. Скаржинський неодноразово водив бузьких козаків у запеклі бої. При штурмі Очакова він одним із перших піднявся на вали фортеці, проявивши мужність, однак його поранили. У цей же день 6 грудня 1788 р., він отримав звістку про народження сина, якого на честь перемоги назвав Віктором (Переможцем) [22, с. 95 - 96]. За хоробрість його нагородили орденом Святого Георгія ІІ ступеню. Влітку 1789 р. другий бузький полк Петра Скаржинського увійшов до Південної армії, яку ще називали «Армією Потьомкіна». Після кількох боїв на території сучасної Молдавії та в пониззі Дністра, козацький полк мав змогу відзначитися при штурмі Акерману, а у вересні 1789 р. взяти участь в облозі та здобутті Хаджибею [27, с. 138]. Але особливою славою вкрили козаки себе під час штурму надзвичайно могутньої фортеці Ізмаїл, де серед перших увірвалися в передмістя, прославившись штурмом польових редутів. За цей бій Петра Скаржинського було удостоєно золотого хреста «За відмінну хоробрість». Не був байдужим Петро Скаржинський і до долі мирного населення. Так у результаті рейдів під Бендерами у 1789 р. козаки Скаржинського сприяли тому, що 200 жителів села Чубруч перебрались на поселення у Катеринославську губернію. Бузькі загони за наказом свого командира супроводжували селян, допомагали жінкам і дітям, перевозили їхнє майно [24, с. 253]. Після завершення в 1791 р. російсько-турецької війни, Петро Скаржинський ще певний час, уже в чині генерал-майора, очолював Бузьке військо, а потім пішов у відставку [28, с. 39 - 40]. Восени 1789 р. Г. Потьомкін призначив отаманом Бузького полку підполковника Донського війська Василя Петровича Орлова і разом з ним направив до війська велику групу донських старшин [13, с. 49]. У ході російсько-турецької війни на чолі зі своїм отаманом бузькі козаки брали участь в облозі і штурмі Очакова, Кінбурна, Акермана, Кілії; разом з частинами Донського війська полковника Ісаєва та чорноморцями отамана З. Чепіги воювали під Бендерами, відзначились у штурмі фортець Хаджибей, Ізмаїл, у битві при Мачині [14, с. 127; 17, с. 34]. Та окрім того, що підполковник В. П. Орлов був гарним командиром та стратегом, він дуже погано відносився до козаків свого війська. Зловживання були настільки великими, що у липні 1802 р. було відкрито слідчу справу «про суму, що належала за скаргами колишнього Бузького полку старшинам та козакам» [13, с. 104]. Матеріали справи були насичені різноманітними свідченнями козаків та урядовців про те, що колишній командир Бузького війська В. П. Орлов з метою присвоєння військових грошей вдавався до різних хитрощів [13, с. 105]. Крім того, будь-які спроби козаків скаржитись Орловим суворо карались. Характерним у цьому відношенні є переслідування за його наказом депутації козаків на чолі з Глобою до новоросійського губернатора Бердяєва: козаків наздогнали у станиці Красносільській та уярмили. Вони мали бути відправлені до полку, якби не були звільнені Єлисаветградським нижнім земським судом, після того як розповіли про злодіяння отамана [13, с. 106]. Такі факти непоодинокі. Слідчі матеріали свідчать про те, що з 58 487 карбованців, які надійшли з військової колегії до Бузького полку під час російсько-турецької війни 44 231 карбованець був забраний Орловим. Після ліквідації полку в 1797 р. всі полкові документи Орлов забрав з собою і знищив, «щоб військо не могло довести ніяких претензій до нього». У 1802 р., будучи вже генерал-майором, Орлов по фальшивій довіреності отримав та привласнив з військової колегії 63 600 карбованців, які належали Бузькому війську [13, с. 107]. 8 червня 1803 р. військовим отаманом цар обрав генерал-майора Донського війська Івана Карповича Краснова. Нащадок відомого козацького роду [21, с. 62] очолював військо до 1807-го р. [3, с. 600]. Та знову на заваді «покращення» життя козаків було те, що генерал-майор Іван Краснов, як і його попередник, Василь Орлов, та наступник, Микола Кантакузен, перебуваючи на посаді отамана відзначився зловживанням владою і тим, що практично не дбав про своїх підлеглих. Про це є численні спогади сучасників, документи слідчих справ, відкритих на отаманів, свідченням цього стали також заворушення серед козацького населення станиць Бузького війська. Умови, на яких відбулося відновлення війська, були настільки важкими для козацтва, що формування полків для отамана І. К. Краснова стало дуже важкою справою. Він навіть змушений був звернутися з проханням до херсонського військового губернатора Розенберга про видачу Бузькому війську кредиту на 20 років у сумі 50 000 карбованців. У рапорті з цієї нагоди від 1 березня 1804 р. він писав, що з 3 полків, поки що сформований лише 1. Спорядження решти буде можливе лише після отримання грошей. Все це він пояснював тим, що з бузьких козаків, під час їхнього перебування в «селянському чині» через нижні земські суди були взяті великі податки, через що «багато хто вже був доведений до крайньої нужди, або вимушений був продавати останнє майно для сплати боргів» [13, с. 102]. Отже, решта Бузьких полків була сформована за рахунок великих поборів з козачих поселень, що і відобразилось у скарзі козаків на отамана Івана Краснова. Зокрема козаки писали, що вони не отримали за 1802 р. рекрутських грошей, які привласнив «його превосходительство» генерал-майор Краснов, через це опинились у великому виснаженні, із останніх своїх надлишків, з примусу споряджаючи на службу козаків, зовсім себе розорили [21, с. 63]. Невдоволення Красновим у козаків з кожним днем збільшувалось. Положення було таким напруженим, що Іван Кузьмич змушений був звернутись до шефа Сибірського гренадерного полку Бахматьєва з проханням про військову допомогу. 10 днів гренадери чинили розбій по козачих станицях. Змучені козаки змушені були припинити опір [13, с. 120]. На початку 1804 р. Краснов з відома херсонського губернатора Розенберга територію Бузького війська розділив на 3 округи. У кожному окрузі, для спостереження за внутрішнім порядком було призначено окружне начальство на чолі із старшинами [13, с. 122]. Серед «заслуг» Івана Краснова можна виділити й такі, як: привласнення більше 44 000 карбованців, які належали військові; отримання великих прибутків від перепродажі коней та збруї; привласнення грошей від продажу очерету, який за його наказом привозили козаки до Вознесенська, нібито для опалення військової канцелярії та обпалення вапняку, а насправді продавався стороннім людям [13, с. 126]; використання даремної праці козаків у своєму господарстві. Через ці та інші зловживання Е. де Рішельє з дозволу царя 11 жовтня 1806 р. відсторонив Краснова від займаної посади і відкрив судову справу.Службове розслідування по справі Краснова та Орлова розтягнулось на декілька років. Лише в травні 1811 р. генерал – аудитор виніс вирок, який був затверджений Олександром І 12 березня 1813 р. Але вирок не містив жодного правдивого звинувачення на адресу колишніх отаманів війська [13, с. 130].Після усунення з посади Івана Краснова 11 жовтня 1806 р. отаманом Бузького війська було призначено великого Херсонського поміщика князя Миколу Родіоновича Кантакузена, нащадка волоських вельмож, який з 1790 р. перебував на російській службі, брав участь у російсько-турецькій війні 1787 – 1791 рр., як підполковник Катеринославського козацького війська, а в 1797 р. вийшов у відставку. Однак новопризначений полковник Микола Кантакузен був не кращим за свого попередника. Досить влучну характеристику дав йому Олександр Ланжерон: «Кантакузен упродовж всієї кампанії (російсько-турецької війни 1806–1812 рр.) перебував у Кишиневі під приводом сушіння сухарів для армії, залишаючи козаків і волонтерів битися подалі від себе. У 1788 р. Кантакузен робив вигляд, що служив на війні, у цій війні він навіть і цього не робив. Він дуже погано екіпірував своїх волонтерів, зате збільшив свій кінський завод та стада своїх маєтків» [29, с. 600-601]. Казнокрадство, хабарництво, свавілля і фальсифікації у наданні звань і посад, утиски і пограбування військового населення, у цьому козаки та керівництво армії звинувачували отамана і вимагали негайної передачі його військовому трибуналу, що й було рекомендовано військовому міністру Барклаю де Толлі. У 1814 р. справу було припинено, а Микола Кантакузен зберіг свою посаду отамана.Але не дивлячись на «халатне» відношення до казни, іноді власний приклад отаманів у бою надихавкозаків на великі справи. У 1812 р., військо, наслідуючи приклад М. Р. Кантакузена, сповістило герцоговіРишельє, що козаки під проводом Віктора Скаржинського спорядили за власний рахунок дружину в кількості 500 чоловік. Козаки лише просили зброї, у якій мали потребу. Окрім зазначеної дружини військо готувало ще 500 чоловік для поповнення її рядів у разі можливих втрат [3, с. 604]. У січні 1817 р. М. Р. Кантакузен звернувся до Аракчеєва з ідеями про реконструкцію Бузького війська. Свідченням цього стали його нотатки: «Думки Бузького військового отамана про стан Бузького війська» та «Думки про перетворення Бузького козачого війська на кавалерійські полки». Впертість та рішучість, з якимиМ. Р. Кантакузен опирався перетворенню Бузького війська у військове поселення кавалерії, говорили передусім про власну зацікавленість отамана [29, с. 123 - 125]. Перетворення Бузького війська на Аракчеєвських умовах, позбавляло М. Кантакузена всякої надії зберегти в ньому своє положення [30, с. 358 - 361]. Та Аракчеєву не сподобались ці ідеї. Очікуючи кріпацтва, козаки взялись до зброї. Хвиля протесту прокотилась по всьому військові. Роз’ярені козаки ледве не вбили наказного отамана М. Р. Кантакузена. Для придушення повстання потрібна була допомога більше ніж 10000 уланів Українських полків. Розправа буласуворою: багато козаків загинуло, а ватажки (І. Бабиченко та Г. Гетьманенко) відправлені до Сибіру.Наказом від 8 жовтня 1817 р. бузькі козаки ввійшли до складу двох уланських полків Української дивізії, а 24 грудня того ж року Бузьке військо припинило своє існування. А це означало, що М. Р. Кантакузен склав повноваження отамана Бузького війська. Отже, з вищесказаного можна зробити висновок, що хоча керівники Бузького козацтва були яскравими представниками тогочасної дворянської еліти, вони представляли собою різні соціальні та національні прошарки: двоє з них, І. Краснов та В. Орлов були представниками російського дворянства, П. Скаржинський належав до польської шляхти, М. Кантакузен належав до молдавського боярства. Разом з тим їх діяльність вплинула на формування та розвиток Бузького полку: вони мали досвід ведення бойових дій, під час війни виступали разом зі своїми козаками, хоча й траплялися випадки ухиляння від своїх військових обов’язків. Звертали увагу керівники війська і на його реформування: при П. Скаржинському було створено військо за зразком Донського, І. Краснов же стояв біля джерел його переформування. Але, аналізуючи ретроспективу в історіографії козацтва отаманів Бузького війська кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття можна прослідкувати деградацію посади кошового отамана. Вже в порівнянні з отаманами кінця ХVІІІ століття, ні І. Краснов, ні М. Кантакузен, ні В. Орлов не мають того статусу, що мали отамани до них. Для них на перший план починають виступати не інтереси війська та козаків, а їх власні. Вони не гребують тим, щоб перетворити козаків на власну робочу силу для впорядкування своїх господарств, тим самим втрачаючи свій авторитет у козаків.
Джерела та література
1. Загоровский Е.А. Военная колонизация Новороссии при Потемкине / Загоровский Е.А. – Одесса, 1913. – С.10–11. 2. Зябловський Є. Ф. Статистическое описание Российской империи / Є.Зябловський. – СПб.: Морська типографія, 1815. – 392 с. 3. Скальковский А. Еще о бугских казаках / А. Скальковський // Киевская старина. – 1882. – Т.4. – С. 598–600. 4. Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского края и Бессарабии / А. Скальковський. – Ч. 2. – Одесса, 1853. – 348 с. 5. Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края / А. Скальковський. – Одесса, 1838. – Ч. 2.– 368 с. 6. Лобачевский В. Бугское казачество и военные поселения / Володимир Лобачевський // Киевская старина, 1887. – Т. 33. – С. 592–626. 7. Петров А. Война России с Турцией. 1806 – 1812 рр. / А. Петров.– СПб., 1885. – т. 2 – 587 с. 8. Петров А. Война России с Турцией и польскими конфедератами / А. Петров. – СПб., 1866. – 364 с. 9. Пищевич А.С. Бугские казаки и украинские уланы / А. С. Пишевич // Киевская старина, 1866. - Т. 32. – С. 387 – 394. 10. Багалій-Татарінова О.Д. Нариси з історії військових поселень на Україні / О. Д. Багалій-Татарінова. // Ювілейний збірник на пошану Д. Багалія. - Київ, 1927. – С. 849 – 865. 11. Глинка В.М., Помарнацкий А.В. Военная галерея Зимнего дворца / В. М. Глинка, А. В. Помарнацкий. - Ленинград, 1974. – 204 с. 12. Дружинина Е.И. Северное Причерноморье. 1775 - 1800 гг. / Дружинина Е.И. – Москва, 1959. – 280 с. 13. Хиони И. А. Бугские казаки и их борьба против феодально-крепостнического гнета (посл. четв. XVIII - перв. четв. XIX вв.): Дисертация кандидата исторических наук / И. А. Хиони. – Одесса, 1973. – 195 с. 14. Хіоні І. А. До історії заселення Побужжя: Бузьке козацьке військо 1769–1817 рр. / І. Хіоні // Український історичний журнал, 1965. - № 8. – С. 126–128. 15. Хіоні І. А. Нові матеріали до історії Бузького козацького війська / І. О. Хіоні // Український історичний журнал, 1966. – № 1. – С. 123–127. 16. Горшман А. Краснов. / А. Гошман // Российский архив: История Отечества в свидетельствах и документах XVIII—XX вв. – Т. 7. – Москва, 1996. – С. 23 – 27 17. Шиян Р. Козацтво Південної України в останній чверті XVIII ст. / Р. Шиян. - Запоріжжя, 1998. – 96 с. 18. Цубенко В. Л. Боротьба Бузького козацького війська проти військових поселень кавалерії 1817 – 1818 рр. / В.Л. Цубенко // Історична пам'ять. Науковий збірник. – Полтава, 2011. – С. 43 – 52 19. Бойко А. В. Південна Україна останньої чверті XVIII ст. / А. Бойко. – Запоріжжя, 1997 – 398 с. 20. Шитюк М. М. Миколаївщина: літопис історичних подій / М. М. Шитюк. – Херсон, 2002. – 146 с. 21. Бачинська О. А. Козацтво в «після козацьку» добу української історії / Олена Бачинська. – Одеса, 2011. – 287 с. 22. Дорошенко О.М. Рід Скаржинських в історії Південної України (середина XVIII – початок XX століття) / О. М. Дорошенко. – Одеса, 2011. – 165 с. 23. Козацтво на Півдні України. Кінець XVIII – ХІХ ст. – Одеса, 2000. – 281 с. 24. Дубровин Н. Ф. Бумаги князя Г.А. Потемкина-Таврического: 1774-1787 гг. / Н.Ф.Дубровина. – СПб., 1893. – Вып. 6. – 378 с. 25. Ярошенко В. Віктор Петрович Скаржинський – людина-легенда нашого краю / В. П. Ярошенко // Вісті Вознесенщини – 2003. – 12 жовтня. – С. 3. 26. Филиппович И. Летопись прихода Петропавловской церкви с. Мигея, Елисаетградского уезда Херсонской епархии / И. Филиппович // Записки Одесского общества истории и древностей. – 1902. – Т. 24. – С. 1- 32. 27. Гончарук Т.Г., Гуцалюк С.Б Хаджибей. Одеса та українське козацтво (1415-1797 рр.): до 210-ї річниці штурму Хаджибейського замку / Т. Г. Гончарук, С. Б. Гуцалюк. – Одеса, 1999.– Т. 3. – 400 с. 28. Каюк Д.Г. Нобілітація запорозької старшини наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. / Д. Г. Каюк // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 1999. – Вип. 8. – С. 34–52. 29. Ланжерон А. Ф. Записки графа Ланжерона: Война России с Турцией. 1806 – 1812 гг. / А. Ф. Ланжерон // Русская старина, 1908. - №3. – С. 228 – 310 30. Богданович М. И. История царствования императора Александра I и Россия в его время / М. Богданович. – Москва, 1871. – Т. 5. – 641 с.
Комментарий модератора: Конечно, текст чудесный, но хорошо бы приводить такие тексты в читаемый вид перед публикацией , а не просто копировать.
Сторінки: 348 Обкладинка: M'яка Розмір (мм): 175x245 Рік видання 2019 ISBN: 978-617-569-370-4
Бузьке козацьке військо — одна з численних "білих плям" військової історії України. Пропоноване дослідження створене на підставі автентичних архівних джерел, музейних матеріалів, статистичних даних, свідчень краєзнавців, змальовує героїчну і водночас глибоко драматичну долю Бузького козацтва, якому довелося пережити татарські набіги, війни з Туреччиною та Наполеонівською Францією, сваволю власної старшини й терор російської адміністрації. "Червоною ниткою" крізь сюжет книжки проходить прагнення до свободи і в переважній більшості невідомих героїв, яких не змогли зламати ні царські побоювання нової "мазепинщини", ні самодурство Аракчєєвщини... Книжка містить великий додаток, який становлять документи, що зберігаються в державних архівах Херсонської та Одеської областей. Більшість із них досі не були опубліковані. Пропоноване дослідження — перша в історіографії книжка з історії Бузького козацького війська.
>> Ответ на сообщение пользователя Kashuba от 29 сентября 2020 12:09
Начнем с того, что эту статью дополнял - я, и она ошибочна!!! Сотник Бугского казачества, действительно - был!!! Колчак Лукьян Харитонович - прадедушка Адмирала.
Имел имение в селе Бирносово, остальные Колчаки тоже имели земельные наделы в той же стороне!
У Лукьяна Харитоновича было всего 2 сына и 2 пока найденных дочери.
А Балта была нормальным еврейским городком и торговым центром, в котором проходили хорошие базары...
--- В связи с разрешением модераторов, писать сообщения на данном русскоязычном форуме, на родном языке, согласно заселения и проживания на территории - пишу на болгарском!!!
>> Ответ на сообщение пользователя kolchak73 от 10 ноября 2015 21:09
kolchak73 написал:
[q]
Из казаков было сформировано четыре уланских полка [Ольвиопольский (над бужскими порогами; ныне Первомайск), Бугский, Вознесенский и Одесский[2]], сведённые в Бугскую уланскую дивизию
Дело об устройстве Бугского войска Дело Департамент полиции исполнительной МВД Ф. 1286. Оп. 1 1802 г.. Д. 219 а Дело об устройстве Бугского войска 1802 г.
Дело по отношению министра военных сухопутных сил, об отрешении от команды атамана Бугского войска Краснова и от присутствия членов войсковой канцелярии, и о комиссии для исследования обид и притеснений, причиненных бугским жителям, и прочее, прочее Дело Департамент полиции исполнительной МВД Ф. 1286. Оп. 1 1806 г.. Д. 112
https://www.prlib.ru/item/976865 Дело о землях отведеннных при реке Южный Буг для поселения вышедших из Молдавии арнаутов и вербованных казаков и об отдаче оных бугским казакам (от устья реки Днестр до города Тирасполя в Елизаветградском, Ольвиопольском, Херсонском уездах Новороссийской губернии) Дело Межевой департамент Сената Ф. 1350. Оп. 56. Д. 66. 1802 г.
https://www.prlib.ru/item/974890 Отчет по 3-й и Бугской поселенным уланским дивизиям за 1820 год со сведениями о хлебопашестве, конных заводах, строительных работах, убыли и прибыли населения Дело Васильчиковы, князья (Архив князей Васильчиковых. 1706-1917 гг.) Ф. 651. Оп. 1. Д. 162 Отчет по 3-й и Бугской поселенным уланским дивизиям за 1820 год со сведениями о хлебопашестве, конных заводах, строительных работах, убыли и прибыли населения [1821] г.
--- Платным поиском не занимаюсь. В личке НЕ консультирую. Задавайте, пож-ста, вопросы в соответствующих темах, вам там ответЯТ.
митоГаплогруппа H1b
Подскажите пожалуйста, по ссылке и тексту в вашем посте, например:
[q]
https://www.prlib.ru/item/976865 Дело о землях отведеннных при реке Южный Буг для поселения вышедших из Молдавии арнаутов и вербованных казаков и об отдаче оных бугским казакам (от устья реки Днестр до города Тирасполя в Елизаветградском, Ольвиопольском, Херсонском уездах Новороссийской губернии) Дело Межевой департамент Сената Ф. 1350. Оп. 56. Д. 66. 1802 г.
[/q]
Информация должна выглядеть только в таком виде - просто опись и место физического хранения документа, без доступа к просмотру содержания документа? https://prnt.sc/vem9om
Комментарий модератора: На сайте президентской библиотеки есть карта, на которой видно, в каких местах (городах\библиотеках) можно получить доступ к желаемому документу.
Зайдите на сайт .prlib.ru. и поищите уже сами желаемое. Была дана "наводка" .....
Дело об устройстве Бугского войска Дело Департамент полиции исполнительной МВД Ф. 1286. Оп. 1 1802 г.. Д. 219 а Дело об устройстве Бугского войска 1802 г.
--- В связи с разрешением модераторов, писать сообщения на данном русскоязычном форуме, на родном языке, согласно заселения и проживания на территории - пишу на болгарском!!!
--- В связи с разрешением модераторов, писать сообщения на данном русскоязычном форуме, на родном языке, согласно заселения и проживания на территории - пишу на болгарском!!!
Сторінки: 348 Обкладинка: M'яка Розмір (мм): 175x245 Рік видання 2019 ISBN: 978-617-569-370-4
Бузьке козацьке військо — одна з численних "білих плям" військової історії України. Пропоноване дослідження створене на підставі автентичних архівних джерел, музейних матеріалів, статистичних даних, свідчень краєзнавців, змальовує героїчну і водночас глибоко драматичну долю Бузького козацтва, якому довелося пережити татарські набіги, війни з Туреччиною та Наполеонівською Францією, сваволю власної старшини й терор російської адміністрації. "Червоною ниткою" крізь сюжет книжки проходить прагнення до свободи і в переважній більшості невідомих героїв, яких не змогли зламати ні царські побоювання нової "мазепинщини", ні самодурство Аракчєєвщини... Книжка містить великий додаток, який становлять документи, що зберігаються в державних архівах Херсонської та Одеської областей. Більшість із них досі не були опубліковані. Пропоноване дослідження — перша в історіографії книжка з історії Бузького козацького війська.
Конечно, текст чудесный, но хорошо бы приводить такие тексты в читаемый вид перед публикацией