Бугское казацкое (казачье) войско

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Возникло после ликвидации Запорожской Сечи. Начало ему положил Нововербованный казацкий полк майора Василия Петровича Касперова, сформированный в 1769 году на Правобережной Украине из местных добровольцев, большинство которых составляли уцелевшие после разгрома Колиивщины гайдамаки Нововербованный полк отличился в боях под Туртукаем, где он находился в составе отряда тогда еще генерал-майора Александра Васильевича Суворова. В ходе военных действий на сторону русских перешло немало так называемых «арнаутов» - наемников из числа молдаван, болгар, сербов, албанцев, буковинских украинцев.
Командиром сформированного из них полка был назначен сын сотника Лубенского реестрового полка Петр Михайлович Скаржинский.

После окончания русско-турецкой войны 1768-1774 годов и ликвидации Запорожской Сечи нововербованные казаки и арнауты заняли земли вдоль левого берега Буга. Таким образом, казаки и арнауты поселились в бывших зимовниках Бугогардовской паланки Славного Войска Запорожского Низового и положили начало Бугскому казачьему войску, к которому также приписали всех запорожцев, которые жили на этих землях.

В фонде Херсонской духовной консистории сохранились исповедные росписи городка Новопетровское за 1782-1785, 1787, 1789, 1790, слобод Соколы (ныне город Вознесенск Николаевской области) по 1787, 1789, 1790, Федоровка (ныне город Новая Одесса Николаевской области) по 1787, 1789, 1790, Арнаутовка (ныне село Дорошовка Вознесенского района Николаевской области) по 1782, Троицкая за 1783, Матвеевка и Касперовка за 1811 Кроме казачьих станиц есть и росписи по 1783 и 1784 годы слободы Трикраты - имении первого войскового атамана Петра Скаржинского, это позволяет установить его год рождения, до сих пор был неизвестен исследователям, - 1739.

Исповедные росписи содержат интересные данные об этническом составе Бугского казачьего войска.
Среди бугских казаков встречается немало фамилий западного происхождения: Притуляк, Чорнопищук, Теслюк, Щербинюк и т.д. Среди "молдаван", записанных в армию, не все были этническими молдаванами: украинские беглые крестьяне и гайдамаки часто густо оседали в Молдове и получали там документы, после чего, под чужим именем, вступали в бугские казаки.
Другим источником пополнения Бугского казачьего войска стали запорожцы бывшей Бугогардовской паланки, отставные пикинёры Херсонского полка (сформирован из запорожских казаков в 1776) и гайдамаки, последним очагом которых был остров Мигия на Буге. Так, в росписи слободы Соколы за 1789 фигурируют "казаки-бурлаки", которые, вероятно и были гайдамаками. Среди них указан и Герасим Гетьманенко, который в 1817 году в чине урядника возглавит восстание, направленное против превращения Бугского казачьего войска в поселения уланских полков.
Административное устройство Бугского казачьего войска было устроен по образцу Войска Донского. В казачьих слободах (после 1803 - станицах), кроме собственно казаков, которые в росписях указаны как военные, проживало немало поселян, статус которых был аналогичный «иногородним» в донских станицах. Однако на Буге процесс перехода из поселян в казаки и наоборот был намного проще, чем на Дону.
Бугское казачество в составе Екатеринославской армии принимало активное участие в русско-турецкой войне 1787-1791 годов.
Другой яркой страницей боевой летописи Бугского казачества является Отечественная война 1812 года. В составе казацкого корпуса Платова бугские полки участвовали почти во всех главных баталиях этой войны. Отличились бугцы и в партизанских рейдах.
Судьба казачьих формирований на Юге Украины последней четверти XVIII - начале XIX веков сложилась довольно трагично. После смерти князя Потемкина в 1791 году, выяснилось, что никому, кроме него, они просто не были нужны. Черноморское казачье войско вскоре оказалось на Кубани, там же поселилась небольшая часть екатеринославских казаков, остальные же из них, как и бугцы в 1796 году стали обычными государственными крестьянами. В 1803 году бугские казаки добились восстановления своего войска, но Уже в 1817 году оно пало жертвой аракчеевского проекта военных поселений.

Поименные списки бугских казаков в исповедных росписях

Никто не подскажет где можно найти информацию по людям?
Нашла историю села Федоровки (Новой Одесы) http://library.kr.ua/elib/osadchiy/sherbvolost.html

интересные моменты в жизни нижнего Буджака...

УЧАСТЬ ПОЛКОВОГО ОСАВУЛА РОМАНА СОГУТЧЕВСКОГО ТА ЗНАЧКОВОГО ТОВАРИША ГАВРИЛА ВАРЕНИКА В ОСАДЖЕНІ УСТЬ-ДУНАЙСЬКИХ БУДЖАЦЬКИХ КОЗАКІВ

список подписавшихся..https://forum.vgd.ru/post/2661/40261/p2932008.htm#pp2932008

И.Д. Попко, П.П. Короленко "Черноморские КАЗАКИ"
Черноморские казаки / И.Д. Попко, П.П. Короленко. — М.: Вече, 2014. — 400 с.: ил. — (История казачества).

......Во время турецкой войны Усть-Дунайского-Буджакского войска хорунжий Иван Губа находился под г. Измаилом; желая оказать свое усердие России, он явился к генералу Михельсону с бывшими при нем казаками и с четырьмя собственными судами.

За отличную службу в русской армии, за мужество и храбрость он, по ходатайству барона Мейендорфа, был награжден чином полкового хорунжего, а в конце 1808 года, по повелению Дюка де Ришелье, Губа с буджакскими старшинами и казаками, в числе 400 человек, прибыл в Черноморское войско, принял присягу на верность службы и включен, со всеми выходцами, в число казаков....
Кроме Губы, в 1807 году, по распоряжению Ришелье, доставлено в Черноморию еще до 50 турецких запорожцев, вышедших из Килии. Они также были зачислены в Черноморское войско. В продолжение блокады Браилова и по покорении сей крепости некоторые из находившихся там турецких запорожцев, не желая,
по капитуляции, заключенной о сдаче Браилова, последовать за турками, явились к нашим военачальникам добровольно, с просьбой принять их, как и других, в Черноморское войско. Михельсон принял их и, кроме того, вызывал и остальных турецких запорожцев в подданство России. Он даже ходатайствовал о возобновлении на Дунае Запорожской Сечи, но ходатайство его, конечно, не могло быть уважено. Вообще, в продолжение этой войны много переходило к нам турецко-подданных запорожцев, заблудшихся сынов Днепра.
Недовольные запорожцы, уходя некогда из России, пели:

Прийшли до Тураса,
Та й вклонидися низько:
«Ой дай же нам землю
Та й коло гряници близько».
«Як будете, хлопци,
Мини вирно служили,
То дам я вам землю
Та по-прежнему жити».
«Дарую вам землю,
Ще й обидна лиманы,
Ловите, хлопци, рибу,
Та справляйте жупани!»

Опыт многих лет доказал, что жизнь в Турции полюбилась не всем. Мы видели уже, что во время турецкой войны 1787— 1791 годов турецкие запорожцы переходили к нам целыми партиями; и теперь, несмотря на прожитые вне отечества десятки лет, родина вновь тянула днепровских сынов с берегов Дуная, и
только самые упорные остались под властью султана. Но и эти зачерствелые сердца, увидя в турецкую войну 1828 года русские войска, истосковались по родине. Неверные запорожцы тогда уже не десятками — как в первую, и не сотнями — как во вторую войну, а целым «войском», со своим атаманом Гладким,
перешли в родную землю, святую Русь! Часть запорожцев осталась, правда, в Турции; но придет время, когда и последние скитальцы в чужой стране воротятся туда, где протекла их славная историческая жизнь. Не далее как года два-три назад я встретил турецкого запорожца, который, оставив в Турции своих детей,
отправился вместе с женою в Россию, на богомолье в Киев, и уже не воротился в пределы Оттоманской Империи. А он говорил, что там было жить хорошо.....

Но, видно, отечество дороже всех чужеземных благ.

УДК 94(477.7):355.333”1806/1828”
О. С. Ложешник
ПОВЕРНЕННЯ ЗАДУНАЙСЬКИХ КОЗАКІВ В МЕЖІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТКУ ХІХ ст.

Досліджено причини переходу козаків після зруйнування Запорозької Січі за Дунай. На основі архівних матеріалів розглянуто способи повернення задунайських запорожців в межі Російської імперії на
початку ХІХ ст. Особлива увага звертається на участь депутатів – колишніх старшин у переселенні козаків. Основний акцент зроблено на діяльність Романа Согутчевського, Гаврила Вареника, Дем‘яна
Чорнобая та Івана Губи. Також у статті аналізуються способи повернення задунайських запорожців в межі південноукраїнського регіону.

Після зруйнування Запорозької Січі 1775 р. політика Г. Потьомкіна була спрямована супроти зимівників – запорозьких індивідуальних господарств, що базувалися на вільнонайманій праці. В маніфесті
Катерини ІІ про ліквідацію Січі вони були названі серед найголовніших ―злочинів‖ запорожців [1, с. 27]. Роль опорних пунктів колонізації Південної України мали перебрати на себе міста, слободи та хутори [2, с. 125].
Та цей урядовий проект не викликав захоплення запорожців-зимівничан, які деякий час опирались політиці уряду, захищаючи старі звичаї землеволодіння та землекористування, що ґрунтувались, в основному, на вільній заїмці [3, с. 122].
Питання переселення козаків на територію Оттоманської Порти та повернення назад, в межі Російської
імперії, досліджували в своїх працях А. Скальковський, повідомляючи про повернення задунайських
запорожців як про подію державного масштабу; О. Рябінін-Скляревський, використовуючи документи фондів
Державного архіву Одеської області, А. Бачинський, О. Бачинська, І. Сапожніков та інші вчені. Новітні
дослідження звертають на себе увагу введенням до наукового обігу нових архівних матеріалів, поглибленим
вивченням історії задунайського козацтва, як складової частини історії Південної України. Однак, при
наявності значної кількості історичних робіт в зазначеній проблематиці залишається ще багато ―білих плям‖.
Метою даної статті є поглиблення знань про причини переселення козаків після зруйнування
Запорозької Січі та повернення задунайців в межі Російської імперії на початку ХІХ ст.
Завдання статті полягають у дослідженні історичних джерел, які визначають способи переселення
задунайців у межі Російської імперії та підтверджують участь депутатів – колишніх старшин у цих заходах.
Заходи уряду, які унеможливлювали традиційний спосіб життя козаків після ліквідації Запорозької Січі
[4, с. 236-237; 5, с. 22], призводили до знищення запорожцями своїх зимівників та господарств і масових
втеч за Дунай [6, с. 54]. Так, у 1776 р. полковник І. Сухина перебрався до Очаківського степу разом з усіма
своїми людьми, отарами та гуртами, спаливши перед тим власний зимівник на р. Буг [7, с. 27, 29]. У
дослідженнях істориків кількість запорожців, що втекли на територію Оттоманської Порти коливається від
семи до десяти тисяч [8, с. 8-9]. Ці дані дещо не співпадають з тією кількістю, яку називає Очаківський паша
наприкінці 1778 р. – 12 тисяч [10, с. 183].
Вихід запорожців за кордон викликав неабияку стурбованість уряду: адже за відомостями прикордонної
адміністрації, турецький султан схильний був розглядати їх як своїх підданих [11, с. 59-60]. Тому в 80-х рр.
ХVІІІ ст. він розгорнув ―широкомасштабну кампанію‖ щодо повернення задунайців. Серед її заходів були:
формування Війська вірних козаків (Чорноморського війська), куди записувались задунайці; оголошення
амністії для тих козаків, які перейдуть в межі Російської імперії; надання пільг та сприяння оселенню
задунайців. Зокрема, в 1804 р. царські чиновники неодноразово надсилали листи через спеціальних агентів,
серед яких був і задунайський старшина Т. Гайдабура, для того, щоб викликати задунайців до Російської
імперії [11, с. 37-38; 12, с.299-300]. 13 грудня 1806 р. із подібним закликом до кошового отамана
задунайських козаків Г. Коваля звернувся новоросійський генерал-губернатор Е. Й. Рішельє, обіцяючи від
імені Олександра І землю на Кубані, права, привілеї та переваги у присвоєнні запорозьких чинів [11, с. 40;
12, С. 301-302].
Масовий вихід задунайців в межі Російської імперії був пов‘язаний із початком російсько-турецької війни
1806-1812 рр., коли серед задунайських запорожців відбувся розкол: частина дотримувалась протурецької
орієнтації, решта – проросійської. Агітуючи до переходу, уряд постійно звертався до тих, хто вагався і не
наважувався на перехід, використовуючи для цього, як таємне листування, так і офіційні заклики. Зокрема,
перед початком війни ченці, відправляючи службу в січовій церкві, оголосили, що Російська імперія
вступила у війну з турками і виголосили прокляття тим запорожцям, які не повернуться в межі Імперії, а
наважаться підняти зброю проти неї. Наслідки не заставили себе довго чекати: наступного дня Д. Капінос із
300 запорожцями на човнах прибув до Херсона.
Одним із дієвих заходів уряду стало штучне формування Усть-Дунайського Буджацького війська, за
зовнішніми ознаками схожого на колишнє Військо Запорозьке. Його формування розпочалось у грудні 1806
р. і вже відразу в Кілію перейшли 60 задунайських запорожців, у тому числі 11 – з турецького гарнізону
Ізмаїла, а через декілька днів з Ізмаїла перейшов вищезгаданий Т. Гайдабура зі 103 козаками, а за ними
отаман І. Губа з козаками на чотирьох човнах [11. с. 40-41]. Найбільші партії задунайських запорожців
перейшли в межі Імперії після ухвалення рішення про формування війська Олександром І – 20 лютого
Наукові праці історичного факультету
Запорізького національного університету, 2017, вип. 48
66
1807 р. Центрами зосередження усть-дунайських козаків стали міста Кілія та Галац [13, с. 150]. Тобто,
територія Буджака та Подунав‘я, ще перебуваючи під владою Туреччини була передана усть-дунайцям для
розселення. Слід зазначити, що значний вплив на переселення задунайців мала агітаційна діяльність
задунайських осавулів Р. Согутчевського та Р. Циганки, значкових товаришів Г. Вареника та Д. Чорнобая
[14, Арк. 156-158].
Усть-Дунайське Буджацьке військо, не дивлячись на участь у бойових операціях під час російськотурецької
війни 1806-1812 рр. та сприяння у переселенні задунайських козаків, проіснувало недовго.
Починаючи з червня 1807 р. уряд все частіше почав ставити питання про необхідність його ліквідації [15, с.
268]. 20 липня 1807 р. Олександр І в рескрипті на ім‘я генерала І. Міхельсона прийняв рішення припинити
формування війська, мотивуючи його виникненням масового руху селян у придунайські землі ―за козацькою
волею‖ [16, с. 90; 17, с. 768]. Під час ліквідації війська селян-втікачів мали заарештувати і повернути до
Російської імперії, а частину усть-дунайців переселити на Кубань до їхніх родичів – козаків Чорноморського
війська [18, арк. 5]. Та багато з козаків, уникнувши арештів, розселилось в Придунайських степах та
придністровських повітах Херсонської губернії [18, арк. 5], перейшло за Дунай до запорожців, шукаючи
захисту в ―турецькій області‖ [18, арк. 72 зв.].
Зацікавлений у швидкому заселенні новоприєднаних земель, уряд офіційно дозволив козакам селитися
в Придунайських степах, де на той час вже проживало понад 1300 усть-дунайських, задунайських та
чорноморських козаків [14, арк. 76-77, 83-83зв.]. Організацію їх оселення було покладено на колишніх
старшин: полкового осавула Р. Согутчевського, значкових товаришів Г. Вареника, Д. Добровольського та
С. Чернявського [20, арк. 46-47, 55, 58-58 зв., 71-72, 74, 135-142; 21, с. 226-229; 22, с. 126], які одержали
право збирати козаків з усього краю. Стимулюючи вихід задунайців, 30 серпня 1814 р. уряд видав маніфест,
за яким задунайцям дозволялося селитися разом з колишніми усть-дунайськими козаками.
Агітація усть-дунайських старшин мала гарні наслідки. Протягом 1815-1817 рр. з-за Дунаю вийшли
декілька груп запорожців. В тому числі на заклик Д. Добровольського в межі Російської імперії вийшли 670
козаків [14, арк. 199-199 зв., 206 зв.; 23, с. 112, 115, 118], які не лише оселились в існуючих поселеннях, а й
заснували нові.
Частина задунайців в 1818 р. отримала землю в Ізмаїльському повіті, де заснувала с. Дракулі (тепер с.
Трудове Кілійського району Одеської області), яке невдовзі збільшилось до 45 козацьких родин [20, арк. 4,
30-31, 47-47 зв, 92]. Через значний приріст населення в 1820-1822 рр. деякі з них переселились на лівий
берег р. Єнікної, де заснували с. Новопокровське [24, с. 457].
У 1820 р. подібним чином було засноване 38 козацькими родинами в Аккерманському повіті на березі р.
Сарата, на місці колишнього ногайського поселення Акмангіт, село з аналогічною назвою [14, арк. 75-75 зв.,
86-88, 104-107, 183 зв.] (тепер с. Білолісся Татарбунарського району Одеської області). Серед його
першопоселенців були: чорноморці – Євстрат та Семен Тарановські, І. Дидуляка, І. Вареник, Г. Покотило,
хорунжий М. Твердохліб; усть-дунайці – хорунжий Й. Губа, осавул Р. Согутчевський, В. Плохий,
К. Буздиженко, П. Коваль; задунайці – М. Тищенко, І. Бондаренко. Населення селища постійно зростало,
поповнюючись родинами ―вихідців із турецьких володінь‖: на 1826 р. у селі мешкало 611 осіб, з яких лише 30
– були селянами [20, арк. 93-103, 178]. Серед них були й родини козаків Н. Полошенка, П. Славченка,
П. Горбенка, М. Вершигори, І. Чернеги тощо [25, с. 185-186; 22, с. 45, 127]. Тому в 1827 р. й постало питання
про переселення частини козаків в район колишнього ногайського урочища Чеймакчія, де вони заснували
с. Старокозаче (тепер у Білгород-Дністровському районі Одеської області).
Привабливим для оселення задунайських запорожців був і Аккерман (Білгород-Дністровський) та
селища Аккерманського (Ганкишла, Шабо, Раскаєць, Паланка, Каплани, Коркмази, Слободзея-Ганеси,
Нерушай, Пуркар, Чобруч, Толмази, Ташлик), Ізмаїльського (Гричешти, Вилкове, Шагани) та Бендерського
(Заїм, Бакчалія, Буди, Спея, Толузи) повітів, де займались риболовлею та сільським господарством. Тут
проживали родини козаків В. Бойченка, М. Карпенка, І. Гуся, М. Гуца, Г. Федоренка, А. Молдована,
М. Запорожця, І. Чабана тощо [25, с. 185-186; 22, с. 45, 127]. У 1825 р. дев‘ять задунайських козаків
висловили добровільне бажання оселитись в болгарській колонії Болград, К. Махнидрал, О. Марченко,
І. Таран та О. Мельниченко з родинами – в Аккерманському повіті [20, арк. 21-22, 25, 29-29 зв., 41-42, 45-45
зв., 50-51, 56-56 зв., 60]. В січні 1827 р. були зараховані до с. Акмангіт – О. Соколов, Г. Литвинов,
І. Мишинський, П. Чернега, С. Білоглазий, І. Васильєв, С. Головков, С. Іванов, І. Риженков, К. Маличенко та
Є. Єрмаков [20, арк. 170-172 зв.].
Уряд, розраховуючи подолати опір козацтва, поділив усть-дунайців та задунайців на дві групи. За
наказом намісника Бессарабії генерала І. Інзова усть-дунайці зараховувалися до державних селян з
підпорядкуванням земській владі і відбуванням відповідних повинностей. Щодо задунайських запорожців, то
сподіваючись схилити їх на свій бік і привернути увагу тих, які лишилися за Дунаєм, уряд надав їм права
іноземних колоністів, але з обов‘язковим переселенням у колоністські округи. Через це в 1823 р. частина
задунайців була переселена в Ізмаїльську колоністську округу с. Новопокровське (тепер с. Покровка
Ізмаїльського району Одеської області) [20, арк. 62-62 зв., 68-70, 75-75 зв., 85].
З середини 20-х рр. ХІХ ст. масовий вихід задунайців у межі Російської імперії був пов‘язаний зі
спробами турецького уряду використати їх для придушення національно-визвольного руху в Греції [26, с.
273]. Переважна більшість вихідців оселялась в містах і селах Бессарабії разом з усть-дунайськими
козаками, відмовляючись від підпорядкування відомству іноземних колоній [27, арк. 240-243]. Так, в 1826 р.
в одеський порт на човнах прибули задунайські запорожці, частина з яких вирішила оселитись в Одесі, а
решта у Херсоні. Козаки відмовлялись виконувати повинності та сплачувати податки. Навпаки, вважаючи
себе ображеними, ―не отримуючи обіцяного, працею здобутої винагороди за заслуги перед урядом‖, вони
Наукові праці історичного факультету
Запорізького національного університету, 2017, вип. 48
67
часто звертались до Одеської міської поліції із проханнями видати свідоцтва на вихід в Бессарабську
область на заробітки [28, арк. 1-70].
Отже, після ліквідації Запорозької Січі козаки залишили Російську імперію, не бажаючи ставати
маріонетками в дворових іграх Імперії, але напередодні російсько-турецької війни 1806-1812 рр. вони,
прагнучи допомогти своїм побратимам, а не піднімати зброю проти них, повернулись назад. В агітації та
переселенні задунайців активну участь брали агенти з вербування – колишні запорожці-депутати
Р. Согутчевський та Р. Циганка, Г. Вареник та С. Чернявський.
У Державному архіві Одеської області збереглось чимало документів, які вказують на масовість виходу
задунайських запорожців та їх оселення на території Одещини. Текст поданих нижче документів друкується
вперше, популярним методом, зі збереженням мовних, граматичних і стилістичних особливостей оригіналу.
Пунктуаційні знаки, великі і малі літери поставлені з наближенням до вимог сучасної пунктуації та
правопису. Різночитання географічних і власних назв збережені.

Джерела та література

Додатки

В статье рассматриваются биографии и деятельность атаманов, которые оставили свой существенный след в истории Бугского войска: П. М. Скаржинского, И. К. Краснова, В. П. Орлова, Н. Р.
Кантакузена, в частности рассказывается о материальных состояниях выше упомянутых атаманов, освещает их роль в колонизации южноукраинского региона. Почти все атаманы прошли героический
боевой путь, подавая подчиненным пример, во время русско-турецкой войны 1788–1792 гг. и войны с Наполеоном в 1812 г.

УДК 94(477.7):355.331"1785/1817"
А. С. Ложешник
ОТАМАНИ БУЗЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА: ПРОСОПОГРАФІЧНИЙ ПОРТРЕТ

У статті розглядаються біографії та діяльність отаманів, які залишили свій вагомий внесок у розвиток Бузького війська: П.М.Скаржинського, І.К.Краснова, В.П.Орлова, М.Р.Кантакузена.
Зокрема розповідається про матеріальні статки вище згаданих отаманів, висвітлюється їх роль у колонізації південноукраїнського регіону. Майже всі отамани пройшли героїчний бойовий шлях, подаючи підлеглим приклад, під час російсько-турецької війни 1788–1792 рр. та війни із Наполеоном 1812 р. Разом з тим отамани бузького війська використовували своє положення у корисних цілях, привласнюючи собі кошти війська.

Джерела та література

Станиці над Бугом
Олексій Паталах

цена 170.00 грн.

Сторінки: 348
Обкладинка: M'яка
Розмір (мм): 175x245
Рік видання 2019
ISBN: 978-617-569-370-4

Бузьке козацьке військо — одна з численних "білих плям" військової історії України.
Пропоноване дослідження створене на підставі автентичних архівних джерел, музейних матеріалів, статистичних даних, свідчень краєзнавців, змальовує героїчну і водночас глибоко драматичну долю Бузького козацтва, якому довелося пережити татарські набіги, війни з Туреччиною та Наполеонівською Францією, сваволю власної старшини й терор російської адміністрації. "Червоною ниткою" крізь сюжет книжки проходить прагнення до свободи і в переважній більшості невідомих героїв, яких не змогли зламати ні царські побоювання нової "мазепинщини", ні самодурство Аракчєєвщини... Книжка містить великий додаток, який становлять документи, що зберігаються в державних архівах Херсонської та Одеської областей. Більшість із них досі не були опубліковані. Пропоноване дослідження — перша в історіографії книжка з історії Бузького козацького війська.

>> Ответ на сообщение пользователя Kashuba от 29 сентября 2020 12:09

Начнем с того, что эту статью дополнял - я, и она ошибочна!!!
Сотник Бугского казачества, действительно - был!!!
Колчак Лукьян Харитонович - прадедушка Адмирала.

Имел имение в селе Бирносово, остальные Колчаки тоже имели земельные наделы в той же стороне!

У Лукьяна Харитоновича было всего 2 сына и 2 пока найденных дочери.

А Балта была нормальным еврейским городком и торговым центром, в котором проходили хорошие базары...

>> Ответ на сообщение пользователя kolchak73 от 10 ноября 2015 21:09

kolchak73 написал:

[q]
Из казаков было сформировано четыре уланских полка [Ольвиопольский (над бужскими порогами; ныне Первомайск), Бугский, Вознесенский и Одесский[2]], сведённые в Бугскую уланскую дивизию
[/q]

Президентская библиотека, изоматериалы

https://www.prlib.ru/item/1126579

Дело об устройстве Бугского войска
Дело Департамент полиции исполнительной МВД Ф. 1286. Оп. 1 1802 г.. Д. 219 а
Дело об устройстве Бугского войска 1802 г.

https://www.prlib.ru/item/1127761

Дело по отношению министра военных сухопутных сил, об отрешении от команды атамана Бугского войска Краснова и от присутствия членов войсковой канцелярии, и о комиссии для исследования обид и притеснений, причиненных бугским жителям, и прочее, прочее
Дело Департамент полиции исполнительной МВД Ф. 1286. Оп. 1 1806 г.. Д. 112

https://www.prlib.ru/item/976865
Дело о землях отведеннных при реке Южный Буг для поселения вышедших из Молдавии арнаутов и вербованных казаков и об отдаче оных бугским казакам (от устья реки Днестр до города Тирасполя в Елизаветградском, Ольвиопольском, Херсонском уездах Новороссийской губернии)
Дело Межевой департамент Сената Ф. 1350. Оп. 56. Д. 66. 1802 г.

https://www.prlib.ru/item/974890
Отчет по 3-й и Бугской поселенным уланским дивизиям за 1820 год со сведениями о хлебопашестве, конных заводах, строительных работах, убыли и прибыли населения
Дело Васильчиковы, князья (Архив князей Васильчиковых. 1706-1917 гг.) Ф. 651. Оп. 1. Д. 162
Отчет по 3-й и Бугской поселенным уланским дивизиям за 1820 год со сведениями о хлебопашестве, конных заводах, строительных работах, убыли и прибыли населения [1821] г.

2 valcha

Подскажите пожалуйста, по ссылке и тексту в вашем посте, например:

[q]
https://www.prlib.ru/item/976865
Дело о землях отведеннных при реке Южный Буг для поселения вышедших из Молдавии арнаутов и вербованных казаков и об отдаче оных бугским казакам (от устья реки Днестр до города Тирасполя в Елизаветградском, Ольвиопольском, Херсонском уездах Новороссийской губернии)
Дело Межевой департамент Сената Ф. 1350. Оп. 56. Д. 66. 1802 г.
[/q]

Информация должна выглядеть только в таком виде - просто опись и место физического хранения документа, без доступа к просмотру содержания документа?
https://prnt.sc/vem9om

Бугское казачье войско, Бужское войско (укр. Бу́зьке коза́цьке ві́йсько) — казачье войско, располагавшееся по реке Южный Буг.