Милкович\Милькович Андрей Григорьевич

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Андрей Григорьевич Сибирский (онъ же Мил(ь)кович)
или
Андрей Григорьевич Милкович (онъ же Сибирский\Сиберский\Себерский)
Так записывали имя одного из моих предков в документах многостраничной и многолетней тяжбы, которая началась где-то в 1747 году и тянуласьс перерывами аж до 1785 г.!
Около 40 лет!
Впрочем закончилась эта тяжба вполне благополучно для ответчиков, потомков этого Андрея Григорьевича, - 8 -
деда, его дочерей (среди них была и моя 7- бабка), и внуков (среди них был и мой пра...дед). И как я поняла из этих 100 с чем-то страниц к началу тяжбы в 1740-х этот Андрей Григорьевич почил в бозе, во всяком случае, в документах нет его " персональных свидетельствований".

Вот уж кто оказался самым неуловимым из предков.

Можно подумать, что он остался единственным (на 1730 г.) в семье без отца-матери, братьев, сестер и прочих родственников и, единственный из своей ветки "Григорьевичей" Милковичей, оставил след в истории 18 века.

О ....возможном происхождении фамилии\прозвища Андрея Милковича (он же Сиберский\Сибирский)

Сергей Конча
Северянская летопись. 2009 г. №1
Вглубь веков
Сиверский поход Ильи Муромца
Ст. написана на основе изучения разных вариантов былины «Первая поездка Ильи Муромца» и сопоставлением сведений из археологических данных. Предлагается реконструкция историко географической основы былины.

Первая поездка дошла до нас в больше чем ста вариантах… записей..
В одной из рукописных записей есть некая загадка: речь идет о «сибiрском царе», который правит в г. Себеже, и «Сибiрского царства», которое враги хотят занять и половину которого потом «Сибiрский царь» готов потом отдать Илье за защиту.
До сих пор слово «сибiрский» объясняли изменением слова «себезьский» (от Себежа).
Однако все (больше 10 вариантов) этой версии былины неизменно дают форму «сибирский царь», «сибирское царство» и ни одного раза «себезский цар».
Другая рукописная версия 18 века, называя г. Чернигов, правителем ему назначает «киберского князя»: « и встречают (Илью) из города Чернигова граждане с честию. Идет сам князь киберски и воеводы черниговские, принимают доброва молодца»….
В собрании Киреевского П. Т. 1. С. 78-81, также есть указание на то, что пригода с Соловьем осталась в каких-то «Сибирских землях» - украинах
У Ильи конь бежит, как сокол летит,
Реки, озера промеж ног берет,
Хвостом поля да укрываютсе.
Илья на злато, серебро не заритсе,
Он вперед едет под востоцьну сторону
Во Сибирские да во украины.
Эти «Сибирские украины» располагаются удивительно близко от Киева. Достаточно Илье перебраться через велику речку (в варианте Киреевского она зовется Дунай, а в других Смородина, Непра-река, Днепр-река, Пучай река) и вот он уже «во гради во Киеве, у ласкова князя Владимера». Добавим, что в былиной традиции Сибирь, как таковая, упоминается очень редко.
Совокупность данных близкость «сибирского царства и сибирских украин до Киева, киберский (видимо из сибирский?) же князь в Чернигове, Сернигов, как цель поездки Ильи, позволяет предположить, что Сибирский – это видоизменение Сиверский, ранних версий «Сивер(щина)» - как название земли было широко распространено в 15-16 веках, а с 17 века стал выходить из употребления. Можно предположить также, что былина появилась тогда, когда Сиверская земля (Сиверское княжество) было независимым, и имела своего властителя, называемого в былине то сиверским царем, то князем.
И по отношению к «Себеж-град» и сибирский царь можно допустить еще одну версию.
Археологические раскопки на Черниговской земле выявили древнерусское поселение (около 12 гектар) и большой могильник (около 100 курганов) около с. Сибереж, приблизительно в 20 км. На запад от Чернигова.
По данным Шекуна А.В. и Веремейчик Е.М., поселение это было основано в 9 столетии и его размеры больше, чем поселения (4-5 га, 2-20 курганов), возникшие на этих местах в 9-10 вв. И есть повод предположить, что около нынешней Сибережи находилось древнее городище и древний Сибереж можно называть градом.
Правда название Сибереж документируется только с 16 века -1527 г.- Свибриж, 1645 – Себереж.
В одном из вариантов былины речь идет про бой Ильи «со свои позашлюбным» сыном
А мать этого сына в целом ряде вариантов былины называется - девица Сиверьянична
(Гильф. № 233, Сиверьяночка . №246
А.Ф. Гильфердинг. 1871 г. Онежские былины ТТ. 1-3 СПБ 1894-1900

Черниговский полк, 1755 год
местечко Любеч - Посполитий попа Черниговского Андрея Сибирского-Баглей Иван

Попа чернеговского Андрея Себирского чорного лесу в урочищи Плоскомъ ( в сотне Любецкой) в долж. 1 в., в шир. ½ в.; от Чернегова в 40.

Захарий Събирский (Сибирский, Себирский) - владел селом Шабилинов в сотне Новомлинской.
("Генеральное следствие о маетностях Нежинского полка", с. 21)

Месяцеслов с росписью чиновных особ в государстве на лето 1775 г. Стр. 126 – профессоры университета и члены собрания университетского
Иван Андреев сын Сибирский – кандидат медицины..

В деревне Кезях поп Черниговский АНДРЕЙ СИБИРСКИЙ имел 7 посполитых, в деревне Шуманах - 2 посполитых (Сезененко Карпа и Нещерет Пархома ).

Поп Василий СИБЕРЕЖСКИЙ в деревне Зубанах имел во владении одного посполитого Глушенок Опанаса.
В 1747 году в Любече попу Черниговскому Андрею Сибирскому принадлежал шинок.

В 1755 году в Чернигове двор имел поп АНДРЕЙ СИБИРСКИЙ

Wpisy dotyczące czterech województw: bracławskiego, czernihowskiego, kijowskiego i wołyńskiego z lat 1569 - 1673 wniesione do ksiąg Metryki Koronnej :
- 1621.03.09, Warszawa
Nadanie prawem lennym ostrowu Juriewsczyzny we włości Domyslińskiej w Ks. Czernihowskim z placem na zamku czernihowskim z obowiązkiem stałej służby rycerskiej kozackiej w zamku w czasie niezpieczeństwa Jerzemu Cierpickiemu za zasługi wojenne. (pol.)
MK 165, k. 290v- 291

- 1621.03.09, Warszawa
Nadanie prawem lennym ostrowu Wataykowskiego we włości Domyslińskiej w Ks. Czernihowskim z placem na zamku czernihowskim z obowiązkiem stałej służby rycerskiej kozackiej w zamku w czasie niezpieczeństwa Adamowi Biedrzyckiemu za zasługi wojenne. (pol.)
MK 165, k. 289v-290.

- 1621.03.27, Warszawa
Nadanie prawem lennym ostrowu Żukowica we włości Domyslińskiej w Ks. Czernihowskim z placem na zamku czernihowskim z obowiązkiem budowy domu na tym placu Piotrowi Kruchelskiemu za zasługi wojenne. (pol.)
MK 165, k. 301-303.

- 1635.02.27, Warszawa
Potwierdzenie cesji prawa lennego do Ostrowa Walajkowskiego we włości Domyslinskiej, “który przed tym syn boiarski za Moskwy Jakow Niekras trzymał” w Ks. Czernihowskim na osobę Adama Kazanowskiego, podkomorzego koronnego, dokonanej przez Adama Biedrzyckiego. (pol.)
MK 180, k. 397v-398.

- 1635.03.18, Warszawa
Potwierdzenie cesji prawa lennego do Ostrowa Chochły i wsi Woloszkowice w Ks. Czernihowskim, ujeździe domyślińskim na osobę Bronisława Grusieckiego dokonanej przez Kiryka Czyża. (pol.)
MK 180, k. 446v-447.

- 1635.03.28, Warszawa
Potwierdzenie Jaroszowi Targoni zgody Zygmunta III (28.II.1625, Warszawa) na ustąpienie prawa lennego do dóbr Ostrów i Stopylin w ujeździe czernihowskim, stanie domyślińskim przez Mikołaja Olechnowicza na osobę tegoż Jarosza Targoni oraz potwierdzenie nadania prawa lennego na 40 włók w pustym ostrowie w Xięstwie Czernihowskim, stanie domyślińskim (9.VI.1628, Warszawa) Jaroszowi Targoni. (pol.)
protokół MK 354, s. 41-42

- 1645.03.29, Warszawa
Wpis potwierdzenia cesji prawa lennego do dóbr w woj. czernihowskim: miast Miana i Makoszyn oraz wsi: Babe Kukuwicze, Mascakow, Cholmy (Chołwy?), Pralniki, Jeduty (Judaki?), Wyszokie, Adamowka, Oszmaki, Drohowa, Teszkowka, “Szarapkowka alias Wieliczkowka”, Muzałowka, Turęze, Rudnic, Kazanowka, “Domyslin alias Domyslinka alias Olszany” przez Adama Kazanowskiego, marszałka nadwornego, starostę bielskiego, boryszowskiego, soleckiego, nowotarskiego i kozienickiego z żoną Elżbietą Słuszczanką, na Adama z Brusiłowa Kisiela, kasztelana czernihowskiego, starostę nosowskiego i żonę jego, Anastazję Bohuszewiczównę (23.III.1645., w Warszawie). (łac. - pol.)
MK 190, k. 69v-73, protokół MK 388, k. 80-81v.

- 1658.05.07, Warszawa
Lenne dobra w woj. czernihowskim po zejściu wielmożnego niegdy Kisiela, wojewody i generała kijowskiego, to iest miasto Miana, miasto Makosin, także wsi Baba, Kahowice, Marakow, Chełmy, Leduty, Wysokie, Adamowka, Osmiki, Drahoma, Leliowka, Szarapowka alias Wieliczkowka, Musiłowka, Turza, Rudnia, Kazanowka, Domyslin, Domyslinka alias Olszana, Kiesielgrod, miasto Słoboda, wsi do Kiesielgroda, Wercholisie, Aleksandrowka, Sięniawka, Zuchowice, Ochrymowice, Łozy ze wszytkiemi przynależytościami wielmożnemu Korycinskiemu, kanclerzowi wielkiemu koronnemu, prawem lennym dane. (pol.)
S 1, k. 172

http://www.siver-litopis.cn.ua/rab/boyko/chernigiv_block.pdf

В начале XV в. Сиверщиной правил Свидригайло, ................. в 1430 стал великим литовским князем.

Чернигов остался центром удельного княжества. Есть неясное упоминание от 1380 г. о строительстве здесь замка князем Витовтом. Есть сообщения, что по Десне велась транзитная торговля с Россией, и в городе была таможня. Есть упоминание о "Домислин двор" в Чернигове и земельную собственность бояр в окрестностях -и это практически все.

http://litopys.org.ua/hrushrus/iur20502.htm
М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ V. Стор. 2

Остаточно границею Чернигівської й Новгородської волости бачимо р. Убедь а пограничним чернигівським городом Сосницю. Так уложилася отся границя мабуть в XII-XIII вв., судячи з деяких натяків; катеґоричні відомости маємо вже з литовських часів, але вони можуть служити не тільки для XIV-XV в., але і для попереднїх часів (30).

30 - Опись чернигівських границь з початку XVI в. (видана в Документах архива юстиціи І с. 64) називав граничними осадами Сосницю і с. Волинчо (теп. Волинка) на Убеди (Волынчо село черниговскоє, граница з Новымъ Городкомъ, Сосница черниговскоє, граница черниговская, рубеж з Новым Городком), а до чернигівських зачисляє також с. Козлиничі і Домислин (теп. Домошлин), при Убеди-ж. Сьому вповнї відповідає лїтописне оповіданнє про війну 1234/5 р., коли Данило з Володимиром київським попустошили чернигівську волость Михайла Всеволодича: ”грады многи по ДеснЂ, туже взяша и Хороборъ и Сосницю и Сновескъ, и иныи грады мнози” (Іпат. с. 514). Сосниця і Хоробор (що лежав в сусїдстві і в описи XVI в. виступає як крайнїй чернигівський город при Деснї) правдоподїбно названі й тут як крайнї чернигівські городи. На се справедливо звернув недавно увагу проф. Голубовскій (Ж. М. Н. П. 1903, V). Комбінуючи лїтописні звістки XII в. з сею описею, виводить він, що в XII в. границею Чернигівської волости з Новгородською була р. Мена, але се вже дуже гіпотетично.

http://shron.chtyvo.org.ua/Rus...vskoho.pdf
Слід підкреслити, що на Сіверщині масштаби власного господарства великих литовських князів були досить незначними - як відомо, воно розвивалося переважно на землях Литви (у вузькому значенні, тобто Аукшгайтії) та на суміжних із нею територіях.
Втім, в актовому матеріалі трапляються поодинокі згадки про невеликі великокнязівські двори, які, не приносячи істотних
прибутків, роздавалися військово - служилому люду (61).

- 61 РИБ. - Т.27. - Ст.28, 51 (двори: гомійське Хальче, пожалуване Казимиром Герману Радивоиовичу “с людми и со всим” (1443 р.) і Домислин у Чернігівському повіті - “данина” Казимира князю Борису Глинському). Про Хальче див.: Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. - С. 302; Леонто-
вич Ф.И. Панский двор в Литовском государстве // Леонтович Ф.И. К истории административного строя Литовского государства. - S.l. et а. (відбиток з “Варшавских университетских известий” 1899 p.). - С. 71.

В книзі данин Казимира за 1440-1455 рр. двір Домислин “у Чернігові” фігурує як пожалування князю Борису Глинському “до волі” великого князя литовського (РИБ. - Т. 27. - Ст. 51).

Далі на арк. 190 зв. йде “Реєстр любецький”, що являє собою опис любецьких границь із Черніговом*** і Гомієм; він відрізняється
від чернігівського реєстру докладністю та широким залученням гідронімії й мікропотонімії - що є вповні закономірним: адже
* Далі нумерація аркушів документу подається лише за сучасною фоліацією. ** На це не завжди звертали увагу дослідники. Так, наприклад, М.П.Василенко вважав, що “до опису вносилися, зрозуміло, поселення виключно пограничні”
(Василенко Н.П. Указ. соч. - С.559). Щоправда, і сам документ був виданий під заголовком “Границьі Литовского государства с вел. кн. Московским, с показанием числа домов в пограничньїх селениях” - що, як слушно відзначив О.Андріяшев, “не цілком відповідає” його змісту (Вказ. праця. - С. 121. - Прим.2).
*** Саме тому він є органічним продовженням чернігівського реєстру, де опис кордону з Любечем відсутній.
16йшлося не про міжповітові, як вище, а про міждержавні кордони* Опис закінчує інформація про їх стабільність і “стародавність” (арк.
189). Це водночас є завершенням і першої частини документу: майже чверть арк. 189 залишилася незаповненою, а на його звороті
починається новий реєстр чернігівських кордонів і сіл (арк. 189 зв., 192, 192 зв.), адресований “пану нашому милостовому”, що його
ім’я - Богдан - названо нижче, на арк. 193 зв. За змістом цей реєстр тотожний першому - хоч послідовність в описі кордонів Чернігівського повіту є дещо, іншою (спочатку, замість гомійського, окреслений путивльський рубіж), а в переліку сіл існують розбіж ності, хоч і порівняно незначні, в їх назвах (“Руднь” - “Радун”, “Смянеск” - “Смяческ”, “Свибрьіж” - “Сьілорьіж”), кількості будинків, прізвищах власників (“Харевский” - “Халенский”). Втім, усі ці розходження є вторинними; в основі обидва чернігівські реєстри ідентичні.

См. в Додаток

“Пам’ять” 1527 р. РДАДА. - Ф. 389, оп. 1, спр. 223
Реистрь границ чєрниговских

село Боровичи, то дєржал пан Воитех к Чернигову, домов 40
бьіло;
Домьіслин село к городу, домов 40.
Козличи село черниговское, бояргщина, домов 10 бьшо;
Свибрьіжа село на реце на Болависи городовое, домов 8 было.

Реиетрь любецкий
[...] границьі любецкии зь черниговскими:
- Сьілорьіж село городовоє на рєці на Боловиси, домов 8.

Противь Кувичич панских чєрниговскиє Мєжируде;

Свибрьіжа” (“Сьілорьіж”) - перекр. “Сибреж”, що виступає в документах як “отчина и дедина” віленського підключого Богдана Павловича (РДАДА. - Ф. 389, on. 1, спр. 6. - Арк. 133-133 зв. (1496 р.)), котрий, до речі, також згадується в грамоті Семену Можайському (див. прим. 4).

І. Село КОЗЕЛ – 6, ШУМАНИ – 5, и того 11 дворов, принадлежащие на полковников; а ныне владеет бунчужный товарищ Василий Полоницкий без крепости.
ІІ. В селе КОЗЛЕ, по сказки старожилов, 4 двора толко показанного Полоницкого имеется, купленные, не полковые; а прежде сего были полковые.
А сего 1730 году оного Полоницкого жена, вдова Анастасия, объявила универсал подлинный гетмана Скоропадского 1709 году мужу ея, Полоницкому, данный, з якого взята копия, а в оном универсале гетман Скоропадский утверждает ему, Полоницкому, два селца: ШУМАНИ и КЕЗЕ, здавна з ласки войсковой наданные, в зуполное владение за купленными его там же грунтами.

И. Кондратьев. Любецкое староство.

Козел (з 1935 р. - Михайло-Коцюбинське). Сьогодні це селище міського типу Чернігівського району. Назву отримало від боярського роду Козлів (цікаво, що це прізвище було погордливим, адже козлячі рога прикрашали чимало родових гербів в усій Європі). Вочевидь, село Козел відігравало схожу роль із Сновськом, де у давньоруські часи були осаджені княжі дружинники. Ймовірно, що десь у XIV-ХУ ст., якась гілка роду давніх чернігівських бояр Козлів оселилась і у Любецькій окрузі, де згодом виникло с. Козли на р. Ворзні.

Козли. Село було центром Газеницької землі (можливо, ця назва має тюркське походження), знаходилося поруч із с. Губичі Ріпкинського району та вочевидь увійшло до складу цього села. Першопоселенці - бояри Козли (за писемними джерелами відомі з XVI ст.). Із діяльністю цієї родини також пов’язана поява поселення Козел (Михайло-Коцюбинське). Ще один населений пункт засновником якого були представники цього роду - с. Козляничі на р.Убеді, знаходиться на території сучасного Сосницького району.

Владельцы - Козли (Козлевичі, Козлови, Козли-Козлевичі, Козлевичі-Федькі)

Кезі. Село Чернігівського району. У XVII ст. входило до складу Скугаревського ґрунту (с. Скугарі) - родової маєтності шляхтичів Скугарів.
Володільці: Скугар-Скварські, Посудевські (1693 р.), Микита Скугар (1703 р.), Полуботки (опісля 1703 р.), Любецький монастир Св. Антонія (1708 р.), священик Себирський (1779 р.), Силичі (початок XIX ст.).

Там же

ЛЮСТРАЦІЇ ЛЮБЕЦЬКОГО СТАРОСТВА

Матеріали королівських ревізій (люстрацій) є одним із унікальних джерел з історії регіону. У першій половині XVII ст. Любецьке та Лоєвське староства регулярно ревізувалось - у 1615-1616, 1622, 1628-1629 рр. (подимний тариф Київського воєводства) та 1636 рр.
Опис Любецького староства був зроблений після доволі тривалої перерви - у 1616 р. (попередній - у 1571 р.). На думку польської дослідниці Г. Сухені-Грабовської, саме люстрація 1615-1616 рр. містить найбільш реальну інформацію про власників земельних маетностей.
У 1616 р. загалом описувалося 37 боярсько-зем‘янсысих гнізд (маетностей), якими володіла 51 родина дрібної шляхти (у т.ч. й на правах спільної власності). Перед ревізорами на отримання привілеїв від Сигізмунда II Августа посилалися володільці ЗО земель, від любецьких старост (у т.ч. 4 - від Гаштольда, 1 - від Миколи Струся, 2 - від любецьких старост та підстарост) - володільці 7 земель. Привілеї Сигізмунда III загалом був наданий ЗО представникам любецької шляхти (у тому числі на співвласницькі
маєтності). Зокрема, посесорами Пероцківщини, Кувечицького ґрунту та Будлянського «острова» були зем’яни Пероцькі, Даничі та Ріпчичі: «повинні службу його королівській мілості на замок любецький земську воєнну, ведлуг давнього звичая виставляти трьох коней». На
Кувечицькій землі їхніми співвласниками були бояри Мілковичі (осілій на (1615 р.) Смолішловій), Васильєвичі, Кузнєцови та Морашки. Бояри Татаренки та Міхнови володіли Сірховською оранкою та Мотковською землею. Частиною Сірховщини, як і раніше, володіли бояри Сірховські.
Люстрація зазначає боярина Миколу Сірховського посесором «пашні Сірхової», якою він володів разом з боярами Мілковичами
У 1615-1616 рр. Сірховські володіли й Гавриловщиною з Розпасами («в даровании»).
Логвіновичі та Кононовичі були співвласниками Обиймовщини; зем’яни Юшковичі та бояри Щиковські (Щуковські) осіли на Голенищовщині. Землею Сільчанщиною, Велитцем та Семеничовим борком володіли бояри Карповичі. Люстрація називала ще одних посесорів цієї землі, що отримали грамоту Сигізмунда II Августа, - зем’ян Лиховидовичів, котрі, крім вищезгаданих........

---------------------------------------
87 ЦДІАК України, КМФ-15, Оп.1, Спр.ЗОЗ, Документы из архивов Польской Народной Республики (п.п. XVII ст.), Арк. 186-188, 225-228,
391-397; Lustracya Dóbr Króla JMci w województwach trzech: Podolskiem, Braclawskiem, Kijowskiem leżących... - S.89-93,124-127,200-205.
88 Jabłonowski A. Wyciągi z summaryuza aktów trybynalskich dla wojewodztwa Kijowskiego / Polska XVI wieky pod wzyledem Geograficzno-
statystycznym. - Tom X. Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijow-Braclaw). Dlas II-gi / Źródła dziejowe. - Т.ХХІ. -Warszawa: Skład glowny w księgarni Gebethnera
i Wolffa, 1894. - S. 3-382. - S.92.
89 Sucheni-Grabowska A. Próby aukcji dochodow z dobr domeny królewskiej w świetle lustracji z lat 1615-1616 // Przegląd Historyczny. - 1967. - T. LVIII-- Zeszyt 2. - S.221-241. - S. 221-224.

Там же

Постає й питання, наскільки у сучасній топоніміці могли вціліти давньоруські назви? Безумовно, що частина найменувань збереглася. Наприклад, не викликає сумніву, що місто Любеч, села Листвен, Рогоща чи Сибереж й у ХІІ-ХІІІ ст. мали такі самі чи майже аналогічні назви. Цікаво, що за відсутності письмо вих документів, історична пам’ять рідко сягає часу більшого за життя трьох поколінь, тобто це біля 100 років (під поколінням розуміється інтервал часу між середнім віком батьків та їх дітей, на сьогодні вважається, що «життя» одного покоління в серед
ньому триває 33,5 роки45, але за часів Київської Русі тривалість життя одного покоління була вочевидь меншою).

З кінця XV ст. відомий один з небагатьох підтверджувальних привілеїв на землеволодіння в регіоні. У 1496 р. великий литовський князь Олександр Ягелон (1492 - 1506 рр.) затвердив за віденським підключим Богданом Павловичем «отчизні» та «дедизні» володіння: «имьнія в Черниговскомъ повьть єсть, на имя Сибрезъ, а Заболовесье зъ бобровыми гоны у въ отрубъ, а селище Ргощъ, а Замстайловище». Як бачимо, у документі йдеться про с.Сибереж, про територію за р.Білоус - «Заболовесье», с. Рогощу та землі за болотом Замглай («Замстайловище»).
На думку О. Русиної, предки Богдана Павловича осіли на Чернігівщині щонайменше з кінця XIV ст.
---------------------------
146 Добровольский М.П. Село Рогоща Черниговского уезда...- С.З; Акты Литовской Метрики. Т. 1. Вып. 1. (1413 - 1498) / Собр. Ф.И.Леонтовичем.- Варшава: Типография Варшавского учебного округа, 1896. - С. 123.
147 Добровольский М.П. Село Рогоща Черниговского уезда... - С.4.
148 Русина О. Василь Нікольський — невідомий книжник XVI ст. і його творчість... -С.50.
149 Кром М.М. Меж Русью и Литвой. Пограничные земли в системе русско-литовских отношений конца XV - первой трети XVI в...- С.77;
Bobiński W. Województwo kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy... - S.227.

Там же

Одними з перших земельні володіння «на воєнному праві» отримали бояри Масловичі, Кисловські, Семаковичі-Злобицькі, Болотовичі та Кувечичі. Вже на початку XVI ст. відбулася так звана «прізвищна революція», коли шляхта бере собі прізвища від назв земельних наділів, якими володіла. Насправді, це був важливий крок у становленні стану, адже імена та прізвища (власні назви) у привілейованої верстви відігравали не лише функцію власної ідентифікації, але й виконували роль ідентифікації володаря спадкових земельних володінь.

Право на володіння Кувечицьким ґрунтом (с.Кувечичі) затвердили за собою Кувечичі. Цікаво, що у середині XVI ст. на Київщині з’являється рід Болотовичів-Кувечинських.

У 20-і рр. XVI ст. підтвердження на с. Кувечичі здобула родина Кувечичів.

Низку пожалувань та підтверджень своїх прав на земельні маєтності любецьке боярство одержало у 1571 р. 13 березня 1571 р. королівський привілей здобула велика група любецьких бояр та зем’ян. Богуш Жоглін підтвердив свої права на Яриловщину з Сірхівською дібровою, Биялтовщину, селище Чертеж за Песею (хутір Чертьож належав до Пакульскої волості у 1913 р.93) с. Голків, родина Даничів - Леско, Кіндрат та Дешко (Данило) на Пероцківщину, Творичовський остров та Кривичі. Зем’яни Назар Тарасевич та Демид Карпович отримали право власності на Сільчанщину, Мілко Бивалкевич - на Кувечицьку землю з островом Смоліголовою, ур. Воротець та Семеничим борком,
Данило Глібович Пероцький - на Пероцьку землю з островом Турич та Чарничиною дібровою, Василь Семенович Неданчицький - на Пенезеївщину, Остап Юшкович - на Голенищовщину, Богдан та Лашко Ріпчичі - на Пероцківщину (співвласниками були Богуш Жоглін та Даничі) та діброву біля Кривиць, Скугар Логвинович - на Обиймецьку землю, а Федько Антонович - на Погорільщину та Олексіївщину. Зазначалось, що «з котрих земель вишеписаных каждый з них к своей службе нашей военной коня ставит». Яблоновський зауважив, що цей привілей фактично переводив любецьких бояр у зем’янський стан. Цікаво, що на думку П. Клепатського, згадані у документі зем’яни походили від спільного предка-родоначальника.

Матеріали королівських люстрацій першої половини XVII ст. містять йнші посилання любецької шляхти на пожалування Сигізмунда II Августа.
землі на «воєнному праві» були надані боярам Демитровичам (на «служби» Лесичах (Лежичах) і Хрековичах), Васильевичам, Кузнєцовим, Мілковичам та Морашкам - на різні частини Кувечицької землі. Масловичі разом Кисловичами здобули право на воодіння частиною Шерховщизни та Харабурдовщини, Савичі й Тарасевичі - на різні частини Сільчанщини.....

Вже згадані бояри Мілковичі отримали право власності і на Кувечицький ґрунт (с. Кувечичі на р. Свішні),
Будлянський остров, Смоліголову (с. Смоличівка), Сірховщину (с. Шерхове біля Брехунів) та «урочище» над р. Пакулькою.(ЦГИАК України, КМФ-15, Оп.1, Спр.ЗОЗ, Документы из архивов Польской Народной Республики (п.п. XVII ст.), Арк. 188,223; Lustracya Dóbr Króla JMci w województwach trzech: Podolskiem, Braclawskiem, Kijowskiem leżących... - S.92-93,122-123.)

На сеймі у Варшаві 1571 р. король звільнив бояр Кувечичів від усіх повинностей, крім виїзду на військову службу109. Як слушно зауважив О. Яблоновський, внаслідок отримання цієї королівської грамоти Кувечичі з боярської верстви перейшли у зем’янську. ( Jabłonowski A. Polska XVI wieky pod wzyledem Geograficzno- statystycznym. Tom XI. Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijow-Braclaw). Dlas ПІ / Źródła dziejowe. - Т.ХХІІ... - S.664-666).

Все выделенные названия "земель" - упоминаются в документах Полоницких-Милковичей.
-----------------------------------
110 Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття.. .- С.98.
111 Гук І. Соціальні аспекти українського антропонімікону XVI-XVII ст. // Вісник Львівського університету. Серія: філологія. - Вип. 38.
Ч.ІІ. - Львів: Вид-во Львівського університету, 2006. - С.47-52. - С.47.
Lustracya Dóbr Króla JMci w województwach trzech: Podolskiem, Braclawskiem, Kijowskiem leżących... - S.93; Jabłonowski A.W. Pisma... - S.34.
95 Jabłonowski A. Polska XVI wieky pod wzyledem Geograficzno- statystycznym. Tom XI. Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijow-Braclaw). Dlas III /
Źródła dziejowe. - Т.ХХІІ... - S.664-666.
96 Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. Т. 1. Литовский период... -С.272.

Любецьке староство у XVI ст. (дивись карту на розвороті).
1. Орловщина; 2.Яриловецька земля; 3. Брехуновщина; 4. Вировщина; 5. Юшковська земля; 6. Урочище Борки; 7. Радутовщина; 8. Урочище Городище; 9. Зміївський остров (урочище Змії); 10. Ястребовщина; 11. Бивалковщина; 12. Міховщизна; 13.Моховщизна; 14. Щуковщизна; 15. Моравельщина; 16. Пероцька земля; 17. Катежинська (Катержинська) земля; 18. Зліївщина; 19. Бурдюковщина; 20. Мотковська земля; 21. Лиственщина; 22. Семендеєвщина; 23. Вербичовщина; 24. Красноградський остров; 25. Дулеповщина; 26. Молчановщина; 27. Макововщина; 28. Котченська земля; 29. Гальниковські ґрунти; ЗО. Голенищовщина; 31. Розсудевський остров; 32. Смоличевщина; 33. Чорторийщина; 34.Пушкаровщина; 35. Сільчанщина; 36. Чортиковщизна; 37. Трухановщина; 38. Мишуковщина; 39. Рогощанські ґрунти; 40. Харабурдовщина;
41. Беркилевщина; 42. Чарторийщина; 43. Газеницька земля; 44. Семаковщина; 45. Вертецька земля; 46. Кувечицька земля;
47. Сукачовщина; 48. Оліферовщина; 49. Устимовський остров; 50. Олексієвська та Погариські землі; 51. Шибиринівські ґрунти; 52. Обиймовщина; 53. Биківщизна; 54. Пенезеївські ґрунти (Пеневщизна); 55. Осняковщина.

См. карту (скан)

У 1625 р. Я. Томашевський «на сей часъ будучимъ Намъстникомъ Любецкимъ, от Его Милости, вельможнаго Пана, Андрея Злочевскаго, Под-
старостего Любецкого и Лоевского», затвердив продаж Андрієм Богдановичем Худоліем третини свого будинку з городом Ганні
Семенівні Мілкевич (у тексті - «Млукевичовой»): «за копь три грошей льчби Литовской» (Милорадович Г.А. Любеч Черниговской губернии Городницкого уезда... -С.151.)

12 квітня 1634 р., перебуваючи у «військовому обозі», любецький шляхтич Лаврін Мілкович продав частину Кувечицької землі зем’янам
Ждановичам. ( ЦДІАК України, КМФ-15, Оп.1, Спр.303, Документы из архивов Польской Народной Республики (п.п. XVII ст.), Арк. 399; Lustracya Dóbr Króla JMci w województwach trzech: Podolskiem, Braclawskiem, Kijowskiem leżących... - S.207-208.

Одними з перших, у 1641 р. їздили «шукати правди» до Варшавського трибуналу Микола Мілкович разом з любецьким
війтом Ярошем Пантелеевичем (РАДА. Ф.1343, Оп.ЗО, 4.2, Спр.3397, Дело о дворянстве рода Тупиц (1837-1844 гг.), Арк.7.)

Свої права на с.Смолиголівка (Мілковщизну та Смоличівку) підтвердили любецькі бояри Мілковичі. 16 червня 1658 р. Мілкивщини
була віддана гетьманом І. Виговським Івану Стецькому (ЦДІАК України, Ф.1235, Оп.1, Спр.1241, Грушевсысий О.С. Статті до історико-географічного словника України по Любецькому повіту Чернігівської губернії (1930-і рр.), Арк. 10.
Кривошея В.В. Українське козацтво в національній пам‘яті. Чернігівський полк... - Т. 1. - С.281..)

Кезі. Село Чернігівського району. У XVII ст. входило до складу Скугаревського ґрунту (с. Скугарі) - родової маєтності шляхтичів Скугарів.
Володільці: Скугар-Скварські, Посудевські (1693 р.), Микита Скугар (1703 р.), Полуботки (опісля 1703 р.), Любецький монастир Св. Антонія (1708 р.), священик Себирський (1779 р.), Силичі (початок XIX ст.).

Сибереж. Село Ріпкинського району. Перша писемна згадка - 1148 р.Володільці: віленський підключий Богдан Павлович (1496 р.), черніівський магістрат (1624 р.), М. Бакуринський, А. Калиновський (1633 р.), Юшкевичі, Богуші, Щирські, Юскевичі (1633 р.), Станіслав Піончинський 1645 р.), Ієронім Кгроховський (у 1646 р. був зобов‘язаний повернути село Бакуринському), Грембицькі, Кононовичі-Посудевські, Кохановські, Юскевичі-Красюовські (середина XVII ст.), Карпо Мокрієвич (1651 р.), Самойловичі (1686 р.), Пузики (1705 р.), Лизогуби (опісля 1705 р.), Вегери, Гречкі, Капусти, Коржі, Кричевські, Кункевичі (Кунки), Лещенкі, Сопиги, Тетері, Щербаки (XVIII ст.), Милорадовичі (опісля 1766 р.).

Сірхове (Шерхово, Серхово, Серкі). Село Сірхове (Шерхово) зникло ще у XIX ст., знаходилось неподалік села Брехуни (с. Березівка Ріпкин
ського району). Родова маєтність бояр Сірховських (Шерховецьких, Серховецькіх, Сірковських). Територія Сірховщизни включала до себе
Гавриловщину, село Розпаші та село Татарине (зниклі назви).Володільці: Сірховські, Масловичі, Кисловичі - за пожалуванням Сигізмунда II Августа (1548-1572рр.), Бивалкевичі, Богуші (1571 р.), Татарини-Міхнови (1598 р.), Києво-Печерський монастир - кінець XVI ст., Мілковичі та Сірховські (1616 р.), Шерховецькі (1622 р.), Бивалкевичі, Тарасевичі, Карповичі (1636 р.), Будлянські, Захличі (Богушевичі-Захличі) - XVII ст.

Брехуни (сучасне с. Березівка). Село Ріпкинського району Чернігівської області. Родова маєтність любецьких бояр Брехунів, до XVII ст.
родина зубожіла.
Володільці: шляхтичі Мілковичі - за привілеєм Сигізмунда II Августа (1548-1572 рр.), Антоновичі та Величковські (друга половина XVII ст.),
козаки Бовди, Сердюки, Міщенки, Сарапари (1715 р.), Павло Полуботок (опісля 1715 р.), Брагінці, Каменецькі (XIX ст.). Вочевидь, що поява села із назвою Брехунівка (сучасне с. Друга Олександрівна), так само пов’язана з родиною Брехунів.

Кувечичі. Село Чернігівського району. Родова маєтність шляхтичів Кувечицьких (Кувечичів, Болотовичів-Кувечичів, Болотовичів). Перша
писемна згадка - 1571 р., однак назва топоніму більш давня.
Володільці: шляхтичі Сибірські-Мілковичі (за привілеєм Сигізмунда II Августа 1571 р. (?), Кривичі, Болотовичі (1590 р.), Рев‘ячичі
(XVI ст.), Мілковичі (Мілковичі-Зененкі) - за пожалуванням старости В. Хотимерського (1594 - 1611 рр.), Болотовичі-Кувечинські, Морашки,
Страйловські (1610 р.), Васильєвичі, Ждановичі, Кузнєцови (1616 р.), Вовки, Вертецькі (1634 р.), Злобичі, Фаї (1636 р.), Бивалкевичі, Тара-
севичі, Карповичі, Кушніри, Міклашевські, Морашки (перша половина XVII ст.), Полуботки (друга половина XVII ст.), Юшкевичі-Павленки
(XVIII ст.), Циганкова-Селецька (1711 р.), Василь Корсак Римський (1779 р.), Адруги, Брехуни, Дзвонкевичі, Константиновичі, Маньки,
Міклашевські (XIX ст.).

Мокрі Велички, Сухі Велички, Велички. Село Мокрі Велички приналежне до Ріпкинського району. Поява цих сіл (див. також про
с. Тарасевичеві Велички) пов’язана з діяльністю родини любецьких бояр Величек (Велецьких, Величковських, Савичів-Величковських, Тарасевичів- Величковських, Зарецьких-Величковських). Появу населеного пункту слід віднести до XV-XVI ст.
Перша писемна згадка про с.Велички відноситься до 1685 р. До кінця XVII ст. відноситься перша писемна згадка про село Мокрі Велички, а
до 1749 р. про Сухі Велички - своєрідний топонімічний антипод Мокрих Величок. На сьогодні на карті Ріпкинщини фіксується лише с. Мокрі
Велички, а от села Велички та Сухі Велички ймовірніше зникли шляхом злиття з більшими населеними пунктами. Припускаємо, що назва Мокрі Велички увійшла до широкого вжитку лише з появою села Сухі Велички. Цікаво, що у документах назви сіл «Велички» та «Мокрі Велички» часто зустрічаються поряд, ніколи не поєднуючись з «Сухими Величками».
Володільці Величек та Величковщини: Рисичі, Нестеровичі (1633 р.), Самійло Посудевський, Василій та Петро Товстоліси (опісля 1633 р.), Станівлав Фреда (1635 р.), Козловські (1666 р.), Дем‘ян Посудевський- Унучко (1676 р.), Пуля Юріївна Жлоба, Давид Тупиця (1685 р.), Лизогуби (1695 р.) - «отчина зас у Величках стоячая: дедовская; а до дедовской еще две части куплених за гроши...»; Козловські (1666 р.), Бивалкевичі, Козли (1696 р.), Жлоби (початок XVIII ст.), Бовди, Грищенкі, Кривопальці, Кривопиші, Кулаєнки, Михайловичі, Отрошенкі, Полуботки, Степаненки, Тарасевичі, Угровченкі (Угравецькі) (кінець XVII ст.); гетьман І. Мазепа (початок XVIII ст.), Лизогуби, Малковичі та Мілковичі (1707 р.), Троїцько- Іллінський монастир (1720 р.), Юскевичі-Красковські (XVIII ст.).

Москалі. Село Чернігівського району. Назва села, вочевидь, пішла від військовослужбовців-поселенців з Московщини, які після повернення Любецької волості до складу Великого князівства Литовського у 1508 р. залишились на її території. Топонім згаданий 1624 р. у грамоті Сигізмунда III Чернігову, як «москальська гать» (за публікацією О.Ханенка). На думку чернігівського дослідника С. Павленка, назва села має тюркське походження. Ще один топонім з такою ж назвою знаходився неподалік Любеча - це хутір Москалі між селами Богуші та Пищикі.
Володільці: Ковтуновичі, Мілковичі-Зененкі (1661 р.), Радичі (XVII - XVIII ст.), Красковські (1710 р.), Величковські (1711 р.), Петров-
ські (XVIII ст.).

Смолигівка (Смолиголівка). Село Ріпкинського району, утворилося не пізніше XVI ст. Належало до Смоліголовського «острова», вочевидь, назвапоходить від назви річки Смоліголова. Перша писемна згадка - 1571 р.
Володільці: Бивалкевичі, Мілковичі (1571 р.), Мілковичі, Фаї (1616 р.), Отроховичі (XVII ст.), Максимовичі (кінець XVII - XVIII ст.), Репчицькі (1765 р.), Зеневичі, Климовичі, Сохоцькі (XVIII ст.), Ренчицький (Богданович-Репчич-Пероцький) - кінець XVIII ст.

Губарі. Село Ріпкинського району Чернігівської області. Родова м а є т ність бояр Губарів, родина зубожіла ще у XVII ст. і перейшла до селянського стану.
Володільці: Савичі (1744 р.), Милорадовичі (1779 р.), Бовди (XVIII ст.), Полоницькі (XIX ст.).

Шумани. Село Ріпкинського району. Засноване не пізніше XVII ст. Вочевидь, було родовою маєтністю дрібнобоярської родини Шуманів,
тісно спорідненою з родиною Скугарів. Землями у селі володіли й козаки Полунецькі (1732 р.). До середини XVIII ст. відноситься письмова згадка про село Старі Шумани (Шумани?). 1746 р. козак-шляхтич Федір Романович Посудевський придбав у козаків Стаховичів та Грибовичів ґрунт біля с. Старі Шумани. По смерті чоловіка новою власницею маєтностей маєтності стала Марфа Посудевська. Наприкінці XVII ст.: «Деревня Шуманы разного владения». У XVIII ст. землями володіли Красножони-Шуманські.

Уборок (Уборки). Село Куликівського району Чернігівської області. На території Любецької округи було кілька поселень з такою назвою.
Сама назва безумовно означає територію біля бора («у бора»). Перше поселення знаходиться біля витоків р. Брагінка, воно тяжіло до Брагіна. Друге - село Уборок (Уборки) на території сучасного Куликівського району Чернігівської області. Село Лисі Борки були десь неподалік Любеча ще у 1714 р. Окрім того, існували урочища з такою назвою. Урочище Уборок було неподалік с. Неданчичі. Відомо, що поблизу с. Неданчичі існували три «городка» в урочищах Уборок, Темнолуг і Висока Гряда, де були розташовані «кордонные дома, окруженные глубокими рвами». З них козаки «высматривали заднепровских выходцев», щоб «хтось не зайшов з Польши»
Урочище Уборок (Борки) було і на р. Пакулька. 1 серпня 1595 р. королівський привілей на ур. Борки, Кувечицьку землю та Будлянщину отримали нащадки шляхтича Мілка Бивалкевича зем’яни Богдан та Гаврило. Родина Пероцьких наприкінці XVI ст. володіла Творичовським борком. З 1616 р. відомий Красковський борок над р. Пакулькою. Власниками маетностей тут була і родина Богушів.

И. Кондратьев (извлечения)
........
О.Яблоновський вважав бояр Київської землi «старожитнiми», а сам Любеч - «стародавнiм гнiздом сiверян». О.Лазаревський вiдносив родини любецьких бояр та зем’ян до найстарiших дворянських родiв Чернiгiвської губернiї. На його думку, Любецька околиця, яка була захищена болотами вiд «сусiдiв», набагато довше зберегла «архаїчнi фонди суспiльного побуту». Погодимось i з М.Василенком, що у регiонi пiсля татаро-монгольської навали змiни населення не сталося, зем’янами Київського воєводства стали порубiжнi мешканцi, якi вiдбудували старi села i мiста. В.Мякотiн писав, що у «старовиннiй Сiверській землi... збереглось декiлька старих туземних родiв, що володiли тут значними маєтностями ще в тi часи, коли ця область належала Московськiй державi, i з тiєї пори якось не змiнили свого становища серед нових польських володiльцiв». Для Г.Милорадовича любецькi зем’яни були «найдавнiшими насельниками Чернiгiвщини».
............................
Одним з основних джерел формування вiйськовослужбової спiльноти Любецької околицi, на нашу думку, були нащадки давньоруських дружинникiв. Саме «дружинна теорiя» походження дрiбної української шляхти була найпопулярнiшою серед iсторикiв. В.Антонович вважав бояр ХV - XVI ст. нащадками давнiх княжих дружинникiв, якi наприкiнцi удiльного перiоду Київської Русi намагалися осiсти на землю35. За часiв Великого князiвства Литовського «околична шляхта» належала до дружинного стану, володiла землею на ленному правi й виконувала вiйськову службу. З часом «давнє руське боярство» розшарувалося на дрiбнi категорiї вiйськовослужбової шляхти.........
Ф.Леонтович вважав, що литовсько-руськi вiйськовослужбовi стани ХV-ХVI ст. перебували в тiсному зв’язку з княжою боярською дружиною - литовськими sodalisumilites, руськими воями, отроками, послужильцями, commilitares тощо, якi згадувалися в актах та хронiках ще до приєднання руських земель до Литовського князiвства. Давня руська дружина, можливо, продовжувала функцiонувати i за литовської доби. Появу зем’янства та боярства iсторик пояснював тим, що руський «послужилець» прийняв пiд литовським впливом зовнiшнiй уклад життя середньовiчного лицаря. У процесi зрiвняння мiсцевого боярства з польською та литовською шляхтою вiйськовослужбовий прошарок поступово сприймав «учинки рицерськi» своїх європейських сусiдiв. При цьому Ф.Леонтович зауважував, що це сприйняття було копiювальним, а давньоруське боярство не мало станових претензiй та потягу до полiтичної влади37, адже боярство у «дошляхетську» епоху мало значення «побутового» чи «фактичного» стану38.
Цiкаво, що деякi родини любецької шляхти вели свої родоводи ще з часiв Київської Русi. Пiд час подання документiв до комiсiй по розгляду прав на дворянство вони посилалися на легендарнi пожалування «київських князiв». Наприклад, дрiбношляхетська родина Киселiв (Кислих, Кисловських) посилалась на привiлеї, наданi їм буцiмто ще у 1040 р. київським князем Володимиром, хоча вiн помер ще 1015 р., а у цей перiод великокнязiвський престол займав Ярослав Мудрий40.

Не виключено, що у Любецькiй околицi осiла частина брянського боярства. На думку Фiларета (Гумiлевського), родина любецьких шляхтичiв Даничiв (Пiроцьких, Глiбовичiв-Пiроцьких) брала свiй першопочаток вiд бояр Глiбовичiв, а родина Бокевичiв-Щуковських (або Бокєїв-Щуковських), можливо, була однiєю iз гiлок роду брянських бояр Бокєїв - нащадкiв смоленських князiв.
1499 р. на Сiверщинi з’явився Юхим Бокеєв, який отримав у володiння с.Черпетове Брянського повiту, а любецькi бояри Бокевичi отримали землi у Любецькiй околицi наприкiнцi ХV ст. Як зауважує М.Кром, пiсля 1500 р. брянський боярин Василь Iванович Бокеєв залишився у Литвi (1508, 1514-1522 рр.)44. Пiсля 1500 р. нiчого не вiдомо про долю брянського боярина Iвана Асирева, тодi як ще у 1471-1480 рр. Болотовичам належав маєток Заострiвський у с.Осоричах (Асаревичах)45. Вiдтодi бракує iнформацiї про брянських бояр Карпових, хоча з 1571 р. вiдомий любецький зем’янин Демид Карпов (Карпович)46.

Милкович\Милькович Андрей Григорьевич

по прозвищу Сибирский (Сѣбѣрский, Сибѣрский)