Портреты офицеров Российской Императорской армии

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Барклай де Толлі Михайло Богданович
(Barclay de Tolly, Michael Andreas; 1761 – 1818)
Видатний російський полководець, військовий міністр і член Державної ради (1810 – 1812), князь (з 1815), генерал-фельдмаршал (від 1814), герой французько-російської війни 1812, повний кавалер ордена Святого Георгія. 1813 – 1814 командував об’єднаною російсько-прусською армією, що входила до Богемської армії австрійського фельдмаршала князя Шварценберга. Походив зі старовинного шотландського роду; предки в XVII ст. оселилися в Ризі. Військову службу розпочав 1776; під час російсько-турецької війни (1787 – 1791) відзначився під Очаковим; брав участь у російсько-шведській війні (1788 – 1790), Польській кампанії (1792 – 1794). У французько-російській війні 1812 – головнокомандувач 1-ї Західної армії. Успішно здійснив відхід російської армії до Смоленська, де з’єднався з 2-ю Західною армією Багратіона. Останні роки життя займався бойовою підготовкою ввірених йому армійських підрозділів.

Дата: після 1816.
Гравер: Зенф Карл Август
...

Джерело:
Юхимець Г. Європейський гравірований портрет XVI – XIX cт. з фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: дослідження; ілюстрований каталог: у 2 кн. Кн. 1 / Гліб Юхимець та ін.; Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського. – Київ: Академперіодика, 2022. С. 167.

Барятинський Олександр Іванович
(1815 – 1879)
Князь, російський військовий та державний діяч, учасник Кримської війни.
Військову освіту здобув у Школі гвардійських підпрапорщиків та кавалерійських юнкерів (1831 – 1833).
Командувач козацькою сотнею на Кавказі (1835).
Ад’ютант спадкоємця престолу (1839).
Командувач батальйону Даргинської експедиції (1845),
Кабардинського єгерського полку (1847).
Генерал-майор (з 1848),
генерал-лейтенант, начальник Головного штабу Кавказького корпусу (від 1853),
генерал-ад’ютант (з 1853),
намісник Олександра ІІ на Кавказі (з 1857),
генерал-фельдмаршал (від 1859).
Член Державної ради з 1860.

Дата: бл. 1860.
Гравер: Лукоїн
...

Джерело:
Юхимець Г. Європейський гравірований портрет XVI – XIX cт. з фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: дослідження; ілюстрований каталог: у 2 кн. Кн. 1 / Гліб Юхимець та ін.; Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського. – Київ: Академперіодика, 2022. С. 169.

Безак Олександр Павлович
(1801 – 1869)
Російський державний діяч, генерал-ад’ютант (з 1849),
генерал-губернатор Оренбурзької і Самарської губерній (1860 – 1865),
член Державної ради (1863).
Походив з німецького дворянського роду.
Освіту здобув у пансіоні для малолітніх при Імператорському московському університеті, в Царськосельському ліцеї.
1819 розпочав військову службу.
Відзначився у російсько-турецькій війні (1828 – 1829).
З 1831 – полковник, начальник штабу артилерії Російської імператорської армії.
1841 у чині генерал-майора тимчасово виконував обов’язки начальника штабу.
1843 супроводжував імператора Миколу I під час поїздки в Берлін на зустріч з королем Пруссії Фрідріхом Вільгельмом IV.
З 1848 – начальник штабу командувача артилерії великого князя Михайла Павловича.
Від 1849 – начальник штабу інспектора всієї Імператорської Російської артилерії.
1856 під час Кримської війни командував 3-м армійським корпусом, а згодом – 5-м армійським корпусом.
Як державний діяч проводив політику русифікації на польських землях.

Дата: бл. 1857.
Гравер: Шульц Едуард Вільгельм
...

Джерело:
Юхимець Г. Європейський гравірований портрет XVI – XIX cт. з фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: дослідження; ілюстрований каталог: у 2 кн. Кн. 1 / Гліб Юхимець та ін.; Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського. – Київ: Академперіодика, 2022. С. 174.

Безбородько Ілля Андрійович
(1756 – 1815)
Український та російський державний діяч, граф, генерал, сенатор, дійсний таємний радник, брат Олександра Безбородька.
На військовій службі перебував з 1771 по 1799. Учасник російсько-турецьких воєн (1773 – 1774). Бригадир (1785), генерал, командир 4-ї колони. 1790 служив під командуванням О.В. Суворова.
За виявлені під час штурму Ізмаїла мужність і хоробрість нагороджений орденом Святого Георгія 3-го ступеня. Генерал-поручик (з 1795), дійсний таємний радник і сенатор (1797).
Санкт-Петербурзький губернський предводитель дворянства. 1805 нагороджений імператором Олександром I орденом Святого Володимира 1-го ступеня за пожертву будинку із садом, щорічного внеску 150 000 крб., а також коштів (210 тис. крб.) його брата Олександра Безбородька на Ніжинську гімназію. Гімназія вищих наук гуманітарного профілю була відкрита у Ніжині 1820.
Помер на 70-му році життя, похований в Олександро-Невській лаврі у Санкт-Петербурзі.

Дата: бл. 1858.
Гравер: Борель Петро Федорович (1829 – 1898)
...

Джерело:
Юхимець Г. Європейський гравірований портрет XVI – XIX cт. з фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: дослідження; ілюстрований каталог: у 2 кн. Кн. 1 / Гліб Юхимець та ін.; Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського. – Київ: Академперіодика, 2022. С. 175.

А.А. Половцов
Русский биографический словарь. Том 2

Безбородко, Илья Андреевич
Безбородко, граф Илья Андреевич, действ. тайн. советник, сенатор, младший брат канцлера Александра Андреевича, род. в родовом имении с. Стольном, близ Глухова, 16 февраля 1756 г., ум. в Петербурге 3 июня 1815 г. Можно думать, что первоначальным образованием его руководил сам отец, но систематического образования он не получил и на шестнадцатом году уже поступил на военную службу сержантом и, в том же году назначенный адъютантом, состоял ординарцем при главнокомандующем в турецкую войну гр. Румянцеве. Уже выдвинувшийся в это время Александр Андреевич оказал брату протекцию, да и во всю свою жизнь он постоянно заботился об Илье Андреевиче и не отделял его интересов от своих собственных. Поэтому он очень быстро подвигался по службе и получал разные отличия. Во время первой турецкой кампании И. А. пришлось участвовать в сражениях при оз. Карасу, при Силистрии и отличиться храбростью. 15 апреля 1776 г. он был определен генерал-штаб-квартирмейстером в штаб гр. Румянцева. В 1776 г., он поехал за границу с больной сестрою своей, Ульяной. По этому случаю старший брат писал: «Лишнее дело было бы уверять, колико полезно ему это путешествие. Несмотря на то что он не имел способов успеть в науках, он одарен только хорошим и проницательным разумом, что зрение стран и мест толь различных будет для него лучшею школою». В 1779 г. Илья Андреевич, по ходатайству брата, был переведен в л.-гв. Семеновский полк поручиком, а 1-го января 1784 г., был уволен от воинской службы для определения к гражданским делам, с чином полковника и назначен членом провиантской комиссии; 11-го марта того же года произведен в бригадиры, имея всего 29 лет от роду. 3 декабря 1784 г. пожалован Иосифом II в графы Римской Империи, вместе со своим братом. Состоя членом провиантской комиссии, он получил в 1785 г. Владимирский крест 3-й ст., а 21 апреля 1787 г. он уже – генерал-майор, член военной коллегии, бывает при Дворе и в высших аристократических кружках. В письме кн. Безбородко к гр. Кочубею в Лондон читаем: «В дома, где бывает кн. Потемкин, принимают с большим разбором, а вашу братью – молодежь исключают. Илья Андреевич один из вас в чести и всегда приглашается». Когда возгорелась вторая турецкая война, Безбородко с разрешения Императрицы оставил канцелярские занятия и поступил в действующую армию. Особенно он отличился, сражаясь под знаменами Суворова, при взятии Измаила (1791 г.). Командуя четвертой и пятой колоннами левого фланга, на долю которого выпал самый отважный и опасный подвиг, Безбородко проявил выдающуюся храбрость и был тяжело ранен в руку. За этот подвиг Илья Андреевич был награжден орденом св. Георгия 3-й ст. и св. Анны 1-го класса, а в день празднования мира (1793 г.) получил золотую шпагу, украшенную бриллиантами, с надписью «за храбрость». Назначенный приставом к турецкому послу (1793 г.), Илья Андреевич переживает большие неприятности, которые были вызваны неудовольствием Екатерины II, заподозрившей Безбородко в пользовании казенными деньгами. и здесь ему на выручку явился брат Александр, горячо защищавший перед Императрицей честность Ильи, который не только не воспользовался ничем из отпущенных сумм, но даже много потратился из собственных денег. Когда в Польше вспыхнуло восстание, Безбородко отправился туда и совершил весь польский поход, до самой Варшавы, под личным начальством Суворова. Как и в войнах с турками, он не щадил своей жизни, бросаясь в самые опасные места битв, и за отличие был произведен в генерал-поручики (1 января 1795 г.). После разгрома Польши Безбородко был назначен приставом при Станиславе-Августе, поселенном в Гродне. На его обязанности лежало вести ежедневную запись всего, что делалось вокруг Станислава-Августа, наблюдать за каждым его шагом, контролировать переписку и обо всем каждый месяц доносить генерал-губернатору, В должности пристава Безбородко пробыл ровно два года, т. е. все время пребывания короля польского в Гродне до поездки в Петербург (1795–97 г.). В день коронации Павла I (5 апреля 1797 г.) Илья Андреевич был пожалован в графы Российской Империи, получил орден св. Александра Невского и 1350 душ крестьян в Литве. Указом от 27 февраля 1798 г. гр. Безбородко произведен в действ. тайн. сов. и назначен присутствовать в сенате (в 3-м департаменте), но уже 4 сент. 1800 г. он был совсем уволен от службы. По смерти в 1799 г. кн. Безбородко, не оставившего после себя наследников, все его огромное состояние досталось Илье Андреевичу без всякой сколько-нибудь оформленной духовной, без всяких облеченных в законную форму распоряжений. В бумагах умершего была найдена только одна записка, в которой он изъявлял желание, чтобы по его смерти вносимо было в Воспитательный дом, «в пользу богоугодных заведений в продолжении первых пяти лет по 10 тыс. руб., а по истечении этого времени, в течение восьми лет по 20 тыс. руб.». Свято чтя волю покойного, Илья Андреевич однако не мог немедленно привести ее в исполнение, за устройством несколько расстроенных имений умершего брата. Лишь 9 мая 1805 г. он подал Александру I всеподданнейшую докладную записку, в которой, находя, что попечением правительства основано в Малороссии достаточно пристанищ для бедных, испрашивал разрешение, очевидно, под влиянием просветительных идей того времени, устроить в Нежине «гимназию высших наук имени кн. Безбородко» (с 1834 г. Лицей, а теперь Историко-филологический институт), думая этим лучше всего почтить память покойного на его родине, где была насущная потребность в высшем учебном заведении. Назначенная кн. Безбородко для взносов в течение 13 лет сумма должна была достичь до 210 тыс. руб. В свою очередь Илья Андреевич отдал в полное распоряжение учебного заведения несколько принадлежавших ему в городе десятин земли с садом и назначал на вечные времена из собственных доходов (кроме упомянутого капитала) по 15 тыс. руб. ежегодно, обеспечив платеж тремя тыс. крестьян. Безусловно одобрив такое пожертвование, цель которого состояла в стремлении поднять культуру обширного края, Александр I приказал: 1) училищу именоваться гимназией высших наук кн. Безбородко; 2) поставить в зале собрания этого заведения бюсты обоих учредителей с надписью, что это сделано «от Него в память им». Кроме того, гр. Безбородко получил в благодарность от Императора орден св., Владимира 1-й ст. Вслед за утверждением была предпринята постройка самого здания, в котором должно было поместиться новое заведение, причем Илья Андр. далеко не ограничился расходованием сумм, упомянутых в докладной записке. В исполнение же воли покойного брата, Безбородко возобновил Думницкий монастырь, находящийся неподалеку от их родового имения Стольного и пришедший одно время в крайний упадок. В обеспечение содержания этого монастыря Илья Андр. внес в московский воспитательный дом 22 тыс. руб., чтобы проценты с этого капитала шли на монастырь. и теперь еще в настоятельских кельях можно видеть хорошо исполненные портреты малороссийского генерального судьи Андрея Яковлевича, кн. Алекс. Андр. и гр. Ильи Андр. с супругой и двумя дочерьми. Последние годы своей жизни гр. Безбородко состоял в звании петербургского предводителя дворянства. Граф Безбородко умер среди приготовлений к открытию гимназии высших наук в Нежине и похоронен в Александро-Невской лавре в храме св. Духа. Жена его Анна Андреевна, урожденная Ширяева, кавалерственная дама ордена св. Екатерины меньшего креста (род. 9 сент. 1765 г., ум. 27 июня 1824 г.), похоронена рядом с ним. Огромное имение гр. Безбородко, за смертью сына Андрея, бывшего камергером и умершего еще в юношеских летах, перешло к двум его дочерям, из которых одна, Любовь Ильинична была в замужестве за адмиралом гр. Григорием Григорьевичем Кушелевым. Фамилия Безбородко, ввиду прекращения потомства по мужской линии, по указу Императора Александра I, перешла к старшему в роду гр. Кушелевых, начиная с сына старшей дочери Ильи Андр., Александра Григорьевича Кушелева. Не обладая гибким, проницательным государственным умом своего знаменитого брата, гр. Безбородко был только храбрым солдатом и хорошим семьянином, человеком честным, чуждым тщеславия и исполненным желания добра людям.

«Русск. Арх.» 1865 г.; 1875, I; 1876, I, III; 1877, I, III; 1878, II; 1884, III; 1890, III; 1897, III. – «Русск. Стар.» 1876, XV; 1878, XXII; 1887, LIV; 1888, LX. «Древн. и нов. Россия» 1876, I, III. – «Осмнадц. век» 1869, IV. – «Арх. кн. Воронцова» XII, XIII, ХIV, XX, XXII, XXXVII. – «Лицей кн. Безбородко». – Григорович, «Канцлер А. А. Безбородко в связи с событ. его вр.». – Словари: Толя, Гарбеля, Бантыш-Каменского, Брокгауза. – Формулярный список.

Бістром Карл Іванович
(1770 – 1838)
Герой французько-російської війни 1812,
генерал від інфантерії.
Походив зі старовинного остзейського дворянського роду.
1784 записаний до лейб-гвардії Ізмайловського полку.
1788 у складі Невського мушкетерського полку брав участь у війні проти шведів.
З 1798 у чині майора призначений командувачем 1-го єгерського полку.
Відзначився у війні 1806 – 1807.
1809 був призначений командувачем лейб-гвардії єгерського полку.
Під час французько-російської війни 1812 командував бригадою в армії Барклая де Толлі, брав участь в усіх ключових битвах, нагороджений орденом Святого Георгія 3-го ступеня.
Брав участь у закордонних походах російської армії 1813 – 1814; у Люценській, Бауценській, Кульмській та Лейпцизькій битвах.
З 1824 у чині генерал-лейтенанта, генерал-ад’ютанта (1825), генерала від інфантерії (1831) обіймав високі пости у діючій армії і брав участь у багатьох воєнних кампаніях.
1837 призначений помічником командувача окремого гвардійського корпусу великого князя Михайла Павловича.
Помер у Кісінгені 16 червня 1838.

Дата: 1844 – 1845.
Гравер: Доллє Віктор Жан Франсуа
...

Джерело:
Юхимець Г. Європейський гравірований портрет XVI – XIX cт. з фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: дослідження; ілюстрований каталог: у 2 кн. Кн. 1 / Гліб Юхимець та ін.; Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського. – Київ: Академперіодика, 2022. С. 192.

Брадке Єгор Федорович фон
(1796 – 1861)
Дійсний таємний радник, сенатор,
перший попечитель Київського університету святого Володимира.
Походив з шведських дворян.
Народився на острові Узеле. 1810 закінчив загальні класи Гірського корпусу і переїхав до батька, який був губернатором Вятки. 1811 розпочав службу у Петербурзі у школі колоновожатих Генерального штабу.
З початку 1815 служив у російській армії у Шампані і Парижі, згодом у Могильові, а 1817 відкомандирований у розпорядження графа П. Аракчеєва.
1832 у чині полковника звільнений з армії за станом здоров’я і був призначений куратором Київського навчального округу. Одразу розпочав роботу переведення Кременецького ліцею у Київ і перетворення його на університет, який був відкритий 15 липня 1834.
З 1838 Брадке призначений членом головного правління училищ. 1839 переїхав до Петербурга.
Працював на високих державних посадах у міністерствах та департаментах, був нагороджений багатьма орденами.

Дата: не раніше 1837.
Гравер: Беггров Іван Петрович
...

Джерело:
Юхимець Г. Європейський гравірований портрет XVI – XIX cт. з фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: дослідження; ілюстрований каталог: у 2 кн. Кн. 1 / Гліб Юхимець та ін.; Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського. – Київ: Академперіодика, 2022. С. 205.

Вельямінов Олексій Олександрович
(1785 – 1838)
Генерал-лейтенант,
найближчий сподвижник генерала О.П. Єрмолова у Кавказькій війні.
Учасник Бородинської битви 1812, турецької війни 1828 – 1829.
Служив на Кавказі начальником штабу окремого грузинського корпусу (з 1816), воював проти горців (1818), командував загонами при Тарках (1821), у горах на Кубані та за Кубанню (1823 – 1825), під Єлисаветполем (1826).
Командувач військами на Кавказі (з 1831).
Автор плану підкорення Кавказу.
Літографія виконана для видання "Отечественная портретная галерея знаменитых особ в российской истории от начала XVII века до нашего времени с краткими их биограф." СПб.: Лит. М. Тюлева, 1837.

Дата: бл. 1837.
Гравер: Фрідріц Іван Павлович
...

Джерело:
Юхимець Г. Європейський гравірований портрет XVI – XIX cт. з фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: дослідження; ілюстрований каталог: у 2 кн. Кн. 1 / Гліб Юхимець та ін.; Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського. – Київ: Академперіодика, 2022. С. 223.

Klim2018 написал:

[q]
Кониев Александр Григорьевич
(26.11.1873-?)
[/q]

https://goskatalog.ru/portal/#/collections?id=55267656

. А. С. Пузова и штабс-капитан П. Е. Герасимов

Период создания:1910 г.