Наполеоновские войны.

Валентин СТАРОСТІН.
Новомосковські полонені у 1812 році

Хоча протягом ХІХ ст. безпосередньо на території Катеринославської губернії не відбувалось військових дій, але її ресурси було, тим чи іншим чином, задіяно в усіх війнах, які велися Російською імперією в цей час. В цілому проблеми використання ресурсів губернії для забезпечення військових дій, вплив війн на її економічний, демографічний, соціальний розвиток лишається дослідженим дуже фрагментарно. Так роль губернії у війні 1812 р. була вперше відображена у низці публікацій, ініційованих святкуванням її 100-річного ювілею, виключно з точки зору «усенародної пожертви» різних станів. Інформаційний масив, запроваджений до обігу цими публікаціями, епізодично використовувався і в подальшому, але, ані його розширення, ані дослідження інших сюжетів не відбувалось до зламу ХХ - ХХІ ст., коли російська історична наука істотно зацікавилась проблемою військовополонених та їх утримання у різних губерніях імперії. Але й у нових роботах, інформація по Катеринославській губернії подається переважно на рівні статистичних відомостей.

Дослідження перебування військовополонених у Катеринославській губернії ускладнено слабкістю Дніпропетровського архіву, в якому документи місцевих органів влади за цей період не збереглися і відомі лише за заголовками в описах втрачених справ серед яких можна вказати справи загального характеру: «О пленных французах» 09.09.1812 – 20.05.1813 // 4871; «Дело о пленных поляках, австрийцах, саксонцах в г. Новомосковске находящихся» 25.12.1812 – 03.07.18162; «Переписка о военнопленных» 21.05. – 10.06.18133; «О военнопленных 1812 года находящихся в Екатеринославской губернии» 10.09. – 17.10.1818 // 104. Окремі розрізнені справи відносно утримання військовополонених у Катеринославській губернії виявлено у фонді Новоросійського генерал-губернаторства в Одеському обласному архіві та фондах міністерства поліції РДІА.

Влітку 1812 р. Катеринославська губернія навіть не планувалась для розміщення військовополонених. Згідно тверджень сучасного російського історика Віталія Бессонова військовополонених відправляли лише до Київської, Чернігівської, Смоленської та Тверської губерній, але у другій половині липня було дано імператорське розпорядження про відправлення військовополонених до внутрішніх губерній за приписами командуючих арміями. У серпні повноваження по переміщенню військовополонених було сконцентровано у міністерстві поліції, а за циркуляром від 29 серпня для їх розміщення визначались Астраханська, Пермська, Оренбургська, Саратовська та Вятська губернії5. 22 жовтня міністром поліції Сєргєєм Вязмітіновим було дано додаткове розпорядження про відділення від інших військовополонених поляків і відправлення їх до м. Георгієвська на Північний Кавказ6.

В цій конструкції розподілу військовополонених Катеринославська губернія мала забезпечувати лише проведення партій військовополонених. Згідно циркуляру від 17 вересня, партії полонених мали ставитись під охорону конвоїв з обивателів у супроводі земських та дворянських чиновників, оскільки внутрішня сторожа була повністю задіяна у рекрутському наборі7. Але швидке просування французької армії до центральних губерній змістило шлях переведення військовополонених на схід від території губернії. Так 5 листопада катеринославський губернатор доповідав міністру поліції, що губернію ще не перетинала жодна партія військовополонених8.

Разом із тим, важка ситуація з розміщенням військовополонених склалася у Київській губернії до якої переводились полонені 2-ї9 та 3-ї армій, а також евакуйовані державні установи. І у якій концентрувалися рекрутські депо та ополченці. За спогадами Андрєя Фадєєва наприкінці літа власне Київ вже «был переполнен разными частями войск и разным чиновничеством, уходившим от неприятеля. Свободных квартир решительно не находилось, тем более, что только за год перед тем, большая и лучшая часть Киева выгорела»10. Війська і установи розташовувались не лише по повітових містах губернії, а вводились навіть у містечка та села. В цих умовах головнокомандувач 3-ї армії генерал від кавалерії Алєксандр Тормасов наприкінці вересня – на початку жовтня 1812 р. скористався правом визначати пункти призначення військовополонених, і, в обхід міністерства поліції, дав припис про переведення військовополонених французів, австрійців та поляків з м. Києва до м. Єлізаветграду Херсонської губернії з уточненням, що в подальшому армія буде надсилати військовополонених саме до цього міста. На початку жовтня київський комендант генерал-майор Алєксандр Массе повідомив Херсонському військовому губернатору Арману-Емануелю дю Плесі герцогу де Рішельє про вихід першої партії полонених у складі 600 нижніх чинів при 12 офіцерах11.

Вже 17 жовтня Рішельє звернувся з цього приводу до міністерства поліції вказуючи, що незважаючи на всі складності утримання полонених у Київській губернії «через заразу краще не ризикувати та полонених в межі Новоросії не вводити»12. У наступному листі від 26 жовтня він пропонує розділити військовополонених, віддаливши поляків від кордонів Київської губернії «що раніше належала до Польських областей» і розмістивши їх у місті Катеринославі проміж рекрутських депо, а французів та австрійців, згідно припису А. Тормасова, розмістити у м. Єлизаветграді13. Розпорядженням від 19 листопада міністерство поліції, за первісною пропозицією Рішельє, скасувало припис Тормасова у зв’язку із чумою у Новоросійському генерал-губернаторстві, але скасувало із формулюванням «якщо це можливо», повідомивши про це Рішельє та київського коменданта14.

Oднак скасувати переміщення військовополонених виявилось неможливо. Єлизаветград все ж було обрано для розміщення військовополонених 3-ї армії. А у листопаді, за приписом нового командувача 3-ї армії адмірала Павла Чичагова із Брест-Литовська через Єлизаветград на Херсон було відправлено партію військовополонених. До її складу входили один генерал, один полковник, два підполковників, сім обер-офіцерів та 457 нижні чини15. Показовим є факт, що герцог Рішельє довідався про рух цієї партії лише на початку грудня з рапорту її начальника майора 30-го Єгерського полку Снежка, надісланого після введення партії в межі Херсонської губернії. Реакція генерал-губернатора була дуже швидкою. 9 грудня він направляє приписи майору Снежку та катеринославському губернатору Кирилу Гладкому про зміну маршруту цієї партії полонених на Катеринослав, подальше переведення її за Дніпро і розміщення у м. Новомосковську та повіті. При цьому губернатору додатково нагадує про необхідність виділивши з партії поляків відправити їх далі до м. Георгієвська16.

Причини вибору для розміщення полонених саме м. Новомосковська у документах не наводяться. Радше за все це було частково пов’язано із тим, що м. Катеринослав, яке ще в жовтні пропонувалося Рішельє, як місце розміщення полонених на початок грудня вже було переповнене рекрутськими депо. Не менш важливе значення, вірогідно, мав і той факт, що м. Новомосковськ було найближчим, в межах генерал-губернаторства, до м. Єлизаветграду повітовим містом, яке розташовувалось за межею карантинних кордонів, встановлених для боротьби з чумою.

Рапортом від 13 грудня майор Снежко доповів Рішельє, що його припис отримано вже по виході з м. Єлизаветграду у с. Губівці і виконуючи його він розвертає партію полонених з Херсонського тракту на м. Катеринослав та м. Новомосковськ17. В цей же день Рішельє звертається до міністерства поліції з пропозицією не відсилати полонених поляків із цієї партії далі до м. Георгієвська аби не розповсюджувати заразної хвороби, а розмістити їх по повітовим містам Катеринославської губернії18. Цю проблему чудово усвідомлювали і в Петербурзі, оскільки в цілому по імперії ситуація із розповсюдженням заразних хвороб через партії військовополонених набула загрозливого характеру. 24 грудня міністерство поліції видало циркуляр про повну зупинку етапів полонених в тих поселеннях де вони знаходяться19. Разом із тим, поява цього циркуляру не завадила міністерству розглянути і затвердити пропозицію Рішельє від 13 грудня, оформивши її 16 січня 1813 р. окремим приписом на ім’я катеринославського губернатора20. Хоча відомостей про час надходження полонених до м. Новомосковська не виявлено, але вірогідно, що на момент отримання циркуляру від 24 грудня вони були вже в місті. Введення в дію цього циркуляру фактично анулювало, як припис від 16 січня 1813 р. про розподіл польських полонених по повітових містах губернії, так і розпорядження Рішельє від 9 грудня 1812 р. про розподіл полонених по населених пунктах Новомосковського повіту. Партія полонених, практично у повному складі залишилась у м. Новомосковську. Причому, судячи з пізніших документів, навіть полонених поляків із цієї партії, далі до м. Георгієвська не відправили.

Рапортом на ім’я генерал-губернатора від 15 лютого 1813 р. катеринославський губернатор К. Гладкий подав загальні відомості про кількісний склад полонених. На цей час із партії, що надійшла, значилось померлими 16 осіб. В цілому в губернії нараховувалось 405 полонених, серед яких значилися військовослужбовці французької армії (165 осіб), саксонської армії (28 осіб), поляків (30 осіб), австрійців (182 особи)21. Тобто близько 50 осіб померли, або були полишені на лікування до приходу у м. Новомосковськ. Відомістю подається іменний перелік всіх дванадцяти полонених офіцерів. Одинадцятеро з них: бригадний генерал Ян Конопка, полковник барон Юзеф Хлузевич, підполковники Адам Солтан та Бержинський, капітани Деге, Дуговський, Казимир Ронікер, поручики Людвиг Мецельський, князь Антон Яблоновський, Раймонд Скаржевський та Ян Гельмут служили у 3-му гвардійському уланському французькому кінному полку і опинились у губернії саме із партією із Брест-Литовська. Дванадцятий із утримуваних у губернії офіцерів полковник Брюлей де Сент Ремі, служив по інженерній частині у Саксонському загоні, який складав 7-й корпус французької армії під командуванням графа Реньє22. Останнього було привезено до міста Катеринослава ще 13 жовтня із Києва «в полном мундире и при сабле» із розпорядженням генерала А. Тормасова утримувати його таким чином, аби він не мав змоги спілкуватись з іншими полоненими і не міг вести жодної переписки. Місцем його утримання було обрано м. Катеринослав23. У жовтні 1813 р. через хворобу де Сент Ремі попросив переведення до м. Сімферополя, оскільки вважав його клімат більш сприятливим24. У Катеринославі вірогідно лишився і генерал Я. Конопка, якому повелінням Олександра І від 29 листопада 1812 року було дозволено переїхати до Петербургу, куди він і направився на початку січня 1813 р.25. Хоча катеринославським губернатором його і вказано серед полонених, що перебувають у губернії, але на середину лютого він вже знаходився у Петербурзі26. Слід зазначити, що у біографії Я. Конопки факт його перебування у Катеринославі відсутній і вважається, що він відбував полон у м. Херсоні27. Хоча документального підтвердження цьому немає, але вірогідно, що частина офіцерів була залишена у Катеринославі, разом із своїми денщиками.

Склад полонених унтер-офіцерів та рядових у партії був набагато більш складним, ніж у офіцерського корпусу. За реєстром катеринославського губернатора серед них налічувалось: піхотинців (гренадери, єгері, лінійна піхота) – 162 особи; кавалеристів (єгерів, улан, кірасирів, драгунів, гусарів, легкої кавалерії) – 206 осіб; австрійських піонерів – 2 особи; польської міліції – 13 осіб; нестройових денщиків – 10 осіб. В цілому вони належали до 31 полку австрійських військ, 6 полків саксонських військ, 5 полків польських військ та 2 полків французьких військ. Найбільша кількість полонених була з 3-го гвардійського французького уланського полку – 164 особи, серед яких 43 унтер-офіцери та трубач. До складу цього ж полку належали 10 нестройових денщиків28.

Згідно із циркуляром від 29 серпня 1812 р. утримання військовополонених здійснювалось за рахунок скарбниці через місцеві казенні палати. Утримання визначалось дуже диференційоване: генералу на день призначалось 3 рублі, полковнику та підполковнику – 1 рубль 50 копійок, майору – 1 рубль, обер-офіцеру – 50 копійок, унтер-офіцеру та нижньому чину – 5 копійок та солдатський провіант29. Щодо регулярності і повноти цих виплат полоненим у місті Новомосковську відомостей не виявлено. Натомість можна зазначити, що утримання у 5 копійок на день, навіть у разі своєчасних виплат вважалось недостатнім, тим більше, що і офіцери і нижчі чини, як правило знімали квартири у місцевих жителів. Відомості про отримання додаткових коштів є лише відносно полковника барона Хлузевича, якому у січні 1813 р. графиня Грохольська надіслала із Вінниці 300 рублів30.

Нестача коштів призвела до того, що вже у січні 1813 р. полонені з Новомосковська почали здійснювати рейди у розташовані поблизу міста села та колонії. Так 7 лютого катеринославський губернатор направив до Катеринославської контори піклування про іноземних поселенців подання, що за рапортом Новомосковського городничого Пустельнікова багато полонених без дозволу відходить до Іозефстальських колоній де «нередко производит шалости». У зв’язку з цим він просить Контору дати розпорядження доглядачу колоній про негайний арешт усіх полонених, які зайдуть до колоній, забиття у колодки і відправлення до Новомосковська31. У відповідь на припис Контори доглядач Іозефстальських колоній у своєму рапорті повідомив, що він власне і до цього чинив саме таким чином. Більш того, вже два рази просив новомосковського городничого вжити заходів для того, аби полонені до колоній не приходили, оскільки їх поверненням до міста «колонисты отправкой пленных крайне отягощяются»32. Наслідком цієї переписки стало розпорядження губернатора від 13 березня 1813 р. про невідлучне перебування полонених у місті Новомосковську, яке власне лише підтверджувало попередні розпорядження33.

Швидше за все, навесні 1813 р. у м. Новомосковську склалася ситуація, аналогічна ситуації зазначеній у рапорті Єлизаветградського городничого від 4 квітня, який повідомляв герцога Рішельє, що полонені «пребывают без всякого упражнения, занимаются всегда пьянством, дебоширством и даже у жителей чинят небольшие воровства; - ходят днём вечером и ночью по улице с зажженными трубками при нынешнем сухом времени отчего хотя употреблял я все средства к воздержанию их но оне о сем не заботятся, а по неимению воинской команды в ведомстве моем, кою я мог бы употребить в присмотр за ними …подтверждено было неоднократно гражданам в коих они квартируют, чтобы имели за ними присмотр не допускали по вечерам и ночью шататься, но оне самим гражданам чинят за сие ругательства и побои, чрез что и не могли за них ответствовать…». У підсумку городничий прохає перевести полонених до державних сіл повіту34.

Окрім цього навесні різко збільшилась кількість втеч полонених. Так вже 14 травня 1813 р., у відповідь на рапорт Херсонського віце-губернатора Івана Калагеоргія, герцог Рішельє дав розпорядження про відсилання спійманих втікачів на роботи до Херсонської фортеці35. В цілому зафіксовано декілька втеч полонених з м. Новомосковська. На карантинному кордоні у Мелітопольському повіті було затримано поляка, вихідця з містечка Попова герцогства Варшавського Яноша Рошановського, який за повідомленням Олександрівського нижчого земського суду від 28 червня 1813 р. значився серед семи польських полонених, що втекли з Новомосковська36. У серпні 1813 р. двічі заводив справи про втечу полонених Новомосковський нижчий земський суд. У справі від 7 серпня мова йшла про втечу 19 полонених37, а за кілька днів 13 серпня – про 5 полонених38. Можливо, що із спробою втечі пов’язана і справа «О лишении доброго имени малмышского мещанина Степана Судовникова за донос на трёх военнопленных офицеров польской нации» 15.04. – 16.04.181439.

Протягом 1813 р. урядом приймається кілька розпоряджень спрямованих на соціалізацію полонених і зменшення видатків на їх утримання. Полоненим дозволяється вступати до цивільної служби, на роботу на фабрики та заводи, найматися на сільгоспроботи і навіть переходити у російське підданство. Провадиться набір до армії і відправка на батьківщину тих полонених, які були підданими держав, що протягом року приєдналися до антифранцузської коаліції. При цьому ті, хто влаштовувався на постійну і тривалу роботу знімалися з державного утримання. За відомостями з інших губерній багато полонених підробляли неофіційно, виготовляючи різні дрібнички, допомагаючи ремісникам та торговцям, влаштовувались гувернерами та вчителями тощо. По місту Новомосковську виявлено лише факт роботи у місцевому шпиталі посадовця Капітана (Капітона) Луновського та французького лікаря Тіксодора40.

Окрім постійного контингенту полонених місто Новомосковськ у 1813 р. стає одним з перевалочних пунктів по проведенню полонених поляків до Георгієвська. В описах втрачених справ Дніпропетровського архіву виявлено декілька справ, які мали як циркулярний характер, так і засвідчували проходження конкретних партій полонених поляків із Полтави до Ростову: «О проходящих через Екатеринославскую губернию пленных поляках» 23.04. – 08.06.181341; «По отношению командующего Екатеринославским гарнизонным батальоном майора Горюшкина о прибытии из г. Полтавы в г.Новомосковск четырёх партий военнопленных поляков» 15.05.1813 – 26.11.1815 (// 1070)42; «О прохождении через г.Новомосковск военнопленных поляков» 11.06.1813 – 06.02.181443; «О прохождении чрез г.Новомосковск пленных поляков и порядке их обслуживания» 181344; «О военнопленных поляках их содержании и перемещении» 09.03. – 00.12.181445. Щодо забезпечення етапних партій виявлено лише один документ – скаргу місцевих чиновників Шамгіна, Савенкова, Рубанова та Чернявського. Згідно скарги їх у 1813 р. було примусово, без погодження із дворянством та без видачі грошей на відрядження призначено до конвою партії польських військовополонених до м. Новочеркаська. При цьому вони натякають, що тимчасово виконуючий обов’язки повітового маршалка, повітовий суддя Чернявський звільнив багатьох інших від цієї служби за хабарі, а впливових поміщиків навіть не потурбував46.

Як наслідок концентрації у місті полонених саме у новомосковській лікарні Приказу громадської опіки було розгорнуто найбільш потужний у межах губернії шпиталь для полонених. За відомістю від 14 червня 1814 р. через нього пройшло 90 осіб нижніх чинів з числа розміщених у місті та 2 особи з етапів. Кількість померлих оцінювалась у 34 особи. В двох інших лікарнях у Бахмуті та Ростові, зафіксовано лише лікування кількох полонених з етапних партій47.

Фінальний з виявлених сюжетів про перебування військовополонених 1812 р. у Катеринославській губернії досить звичний для імперської традиції. У 1816 р. Катеринославське губернське правління, згідно з рапортом Новомосковського нижчого земського суду, розпочинає справу «О истребовании от помещика Кисличного тетради о израсходованных им при проводе в м. Радзивиллово военно-пленных австрийцев деньгах». Закрито її було лише у 1828 р.48.

Додаток 1.
Іменний перелік полонених поляків, підданців іноземних держав, які утримуються у м. Новомосковську. За листом Катеринославського губернатора від 6 травня 1813 р.49
1. Підполковник Адам Солтан. Князівства Варшавського (далі КВ – В.С.) з маєтку свого Балин.
2. Капітан Антон Лук(н)овский. Старої Галіції (далі СГ – В.С.). Масляницький циркул Австрійського кордону.
3. Поручик Людовик Мицельський. КВ. Познанський повет.
4. Поручик Реймон Скоржевський. КВ. Познанський повет.
5. Підофіцер Юзеф Пшедорський. КВ. Салецький повет, село Правди.
6. Підофіцер Михал Дворжецький. КВ. містечко Людлин.
7. Підофіцер Роман Зубович. КВ.
8. Підофіцер, граф Тадеуз Лубинський. КВ. Селецький повет.
9. Підофіцер Казимир Чарновський. КВ.
10. Підофіцер Осип Кулин(к.п.)овський. КВ. Селецький повет, містечко Негова.
11. Підофіцер Матегрин Малевський. КВ. Плоцький повет, село Недруж.
12. Підофіцер Ян Павловський. КВ. Радомський повет, міста Радом.
13. Підофіцер Прим Ольховський. КВ. Радомський повет, міста Радом.
14. Підофіцер Олександр Нимчевський. КВ. міста Тильзита.
15. Підофіцер Константин Козевич. КВ. Танриамародського повету, село Засиж.
16. Підофіцер Станислав Малевський. КВ. Тикоциский повет, село Малева.
17. Підофіцер Вацентій Симешко. КВ. Любельський повет, містечко Бехів.
18. Підофіцер Флоріраож Івановський. КВ. містечка (?) Кракова.
19. Підофіцер Анзельм Куличковський. КВ. Ломжинський повет, село Сербово.
20. Підофіцер Ян Крижановський. КВ. місто Варшава.
21. Підофіцер Ігнат Криевський. КВ. Познанський повет, містечко Костили.
22. Трубач Фрідріх Мейнер. КВ. Містечко Плоцке.
23. Петро Раезивський. КВ. містечко Люблин.
24. Матеуш Маевський. КВ. Бродницький повет, містечко Новий …(?)
25. Войцер Тимбашевський. КВ. містечко Полтуске.
26. Томиш Никонович. КВ. Велировський повет, село Василков.
27. Ігнатій Щумановський. КВ. місто Каньша.
28. Ян Щурановський. КВ. місто Камеш.
29. Юзеф Држевецький. КВ. Стоблицький повет, містеко Суске.
30. Ян Здрайковський. КВ. Казмирський повет, містечко Пулови.
31. Юзеф Червинський. КВ. Місто Познань.
32. Валентий Желескийю. КВ. місто Варшава.
33. Степан Прушинський. КВ. Остролінський повет, село Сурови.
34. Юзеф Замайло. КВ. Осролінський повет, містечко Млиналец.
35. Пмацей (?) Очканюкетр (?) Срочинський. КВ. Грязовський повет, село Промусла.
36. Карла Бербо. Прусія. М. Кенігсберг.
37. Віцентій Муніковський. КВ. Опатоцький повет, село Хоцемовче.
38. Казимир Філіпович. КВ. Люберський повет, володіння Фоловського.
39. Петро Стаскевич. СГ. Боховський повет, містечко Бонег.
40. Адам Кончевський. КВ. Текоцелський повет, село Бабина.
41. Ян Поленин. СГ. Місто Тернов.
42. Ян Міллер. СГ. Місто Тернов.
43. Олександр Зависимовський. КВ. Бельський повет, село Васки.
44. Станіслав Суражинський. КВ. Ломжинський повет. Село Окрозеина.
45. Юзнер Радзаковський. Місто Варшава.
46. Пилип Ясинський. КВ. Рошковський повет, село Росинов.
47. Віцентій Жебровський. КВ. Місто Краків.
48. Мацей Очманюк. КВ. … (?) повет, село Осиновка.
49. Ян Нарушевич. КВ. Пултовський повет, село Окопи.
50. Юзеф Ючинський. КВ. Белецький повет, село Матейці.
51. Король Покенчевський. Місто Варшава.
52. Антоній Сенковський. КВ. Селецький повет, село Васюшки.
53. Францишек Вансинський. КВ. Лонжинський повет, село Пулиц.
54. Юзеф Абодовський. Місто Варшава.
55. Готліб Буверім. Прусія. Бреславська губернія, місто Бернштат.
56. Томаш Станіславський. Місто Варшава.
57. Віцентій Паратиткевич. СГ. Місто Бариш.
58. Яков Фегут. Прусія. Місто Мемель.
59. Юзеф Сенкевич. КВ. Стуцельський повет, село Сточлок.
60. Антоній Лясківський. КВ. Сидлецький повет, містечко Кунава.
61. Андрій Грохольський. КВ. Станіславський повет, село Челін.
62. Мацей Новицький. КВ. Покт…(?) повет, село Кантури.
63. Юзмер Мізуркевич. КВ. Радомський повет, містечко Чиналева.
64. Андрей Івановський. КВ. Конжинський повет, містечко Текуцен.
65. Францишей Митн…(?)шель. КВ. Міста Калиш.
66. Сімон Кучинський. КВ. Ізутольського повету, містечко Краєв.
67. Войцех Назуркевич. КВ. Люберський повет, село Лющци.
68. Ян Сідовський. КВ. Леберський повет, село Смолен.
69. Яцент Рацинський. КВ. Краківський повет, село Пабутов.
70. Антоній Стилевич. КВ. Совицький повет, село Город.
71. Іван Яковенко. КВ. Бельський повет, містечко Белічі.
-------------------------------------------------------------------------------------------
1 Державний архів Дніпропетровської області (далі – ДАДО – В.С.). – Фр.1684. – Оп.2. – Д.13. – Арк171
2 ДАДО. – Фр. 1684. – Оп. 2. – Спр.331. – арк.160
3 ДАДО. – Фр. 1684. – Оп. 2. – Спр.331. – арк.166зв.
4 ДАДО. – Фр. 1684. – Оп. 2. – Спр.14 – арк132
5 В. А. Бессонов Нормативные документы, определявшие содержание военнопленных в Российской империи в 1812 г // Отечественная война 1812 года. Источники. Памятники. Проблемы: Материалы VII Всероссийской научной конференции. Бородино. 1999. – С. 16
6 Там само – С. 18.
7 Там само – С. 17.
8 Російський державний історичний архів (далі – РДІА – В.С.) – Ф.1282. – Оп.1 – Спр.766. – Арк.11.
9 В. А. Бессонов Нормативные документы… – С. 15.
10 Фадеев А.М. Мои Воспоминания // Русский архив. – 1891. – Кн.1. – М.: Университетская типография, 1890. – С. 300.
11 РДІА – Ф. 1282. – Оп. 1. – Спр. 768 – Арк. 2.
12 РДІА – Ф. 1282. – Оп. 1. – Спр. 768 – Арк. 2.
13 РДІА – Ф. 1282. – Оп. 1. – Спр. 768 – Арк. 3.
14 РДІА – Ф. 1282. – Оп. 1. – Спр. 768 – Арк. 4, 5.
15 Держархів Одеської області (далі ДАОО – В.С.) – Ф.1. – Оп.220 (1812). –Спр. 9. – арк.79.
16 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 79, 79зв.
17 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 98.
18 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 150.
19 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 130.
20 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 150.
21 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 190зв – 195.
22 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 191.
23 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 10.
24 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 395.
25 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 191.
26 В.А. Бессонов Численность военнопленных 1812 года в России // Отечественная война 1812 года. Источники. Памятники. Проблемы: Материалы Х Всероссийской научной конференции. М. 2002. С. 18-38. (С.26)
27 Jan Pachoński. Konоpka Jan h. Nowina (1775 lub 1777–1815) // Polski Słownik Biograficzny.— Wrocław — Warszawa — Kraków, 1968.— Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk. — Tom XIII/4, zeszyt 59.— s. 481–638.— S. 565–567
28 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 192 – 193.
29 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 25.
30 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 122, 182.
31 ДАОО. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр.727 – арк. 1.
32 ДАОО. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр.727 – арк. 6.
33 ДАОО. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр.727 – арк. 9.
34 ДАОО. – Ф .1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 218, 218зв.
35 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 267.
36 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 319.
37 ДАДО. – Фр. 1684. – Оп. 2. – Спр. 509. – арк. 25.
38 ДАДО. – Фр. 1684. – Оп. 2. – Спр. 509. – арк. 25зв.
39 ДАДО. – Фр. 1684. – Оп. 2. – Спр. 331. – арк. 171зв
40 РДІА. – Ф. 1282. – Оп. 1. – Спр. 777. – арк. 215.
41 ДАДО. – Фр. 1684. – Оп. 2. – Спр. 331. – арк. 165.
42 ДАДО. – Фр .1684. – Оп. 2. – Спр. 13. – арк. 179зв.
43 ДАДО. – Фр. 1684. – Оп. 2. – Спр. 331. – арк. 167.
44 ДАДО. – Фр. 1684. – Оп. 2. – Спр. 331. – арк. 168.
45 ДАДО. – Фр. 1684. – Оп. 2. – Спр. 331. – арк. 171.
46 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 451-454.
47 РДІА. – Ф. 1282. – Оп. 1. – Спр. 777. – арк. 215.
48 ДАДО. – Фр. 1684. – Оп. 2. – Спр. 61. – арк. 110зв.
49 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 220 (1812). – Спр. 9. – арк. 277 – 280.

Уважаемые господа сушествует такая персона Антон Каарлович Плансон
https://ru.wikipedia.org/wiki/...0%B8%D1%87

Это прямой предок моей драгоценной супруги. Так вот согласно википедии он драгун армии Наполеона изучил сотни источников французских о истории драгун и кирасир нашел несколько Плансонов но не Антонов Документов о принятии подданства тоже не нашел формулярный список есть но там не слова. Есть подозрение что он не тот за кого себя выдавал. Единственно точно сильно образованный был человек Но в списках выпускников Сорбонны тоже не нашёл Где искать дальше? Кстати он не был пленным. Как легализовался.
Иногда в месяцесловах за 1818 год по формуляру должен быть Антон Карлович а фигурирует Карл Францевич Плансон
Короче спасайте два месяца немогу спать

Yakov_Veronika написал:

[q]

Здравствуйте!
Подскажите, пожалуйста, в каких архивах Вологды можно поискать информацию об оставшихся французах?
Фамилия моей прабабушки Шарантилова, единственное, на данный момент, обьяснение происхождения фамилии - это французский регион Шаранта. Родом она из д. Рогалево Кирилловского уезда, может там кто-то остался из французов?

[/q]

Да, в нашем Вологодском архиве в фонде 18 (Канцелярия Вологодского губернатора) есть несколько дел со списками пленных Армии двунадесяти языков, в том числе онлайн Список французских военнопленных 1814 г..

Анекдоты достопримечательнейших произшествий, случившихся в течение нынешней войны с французами....часть II.

или 1) Безпримерныя черты величия, правосудия и благости монарха; 2) Безпристрастное изображение великаго духа, твердаго характера, непоколебимой решительности, глубокомыслия, благоразумия и предусмотрительности российских полководцев; 3) Неподражаемые примеры храбрости, неустрашимости, отважности и терпеливости воинства ... : с присовокуплением противоположных свойств и действий французов, как-то: вероломства, лютости, зверства, безчеловечия, ненасытности, безверия, разврата, кровожадности, корыстолюбия, тщеславия, несправделивости, неблагодарности и других пороков и нечестий, отличающих французскую нацию / собранные Филиппом Синельниковым. - Санктпетербург : Печатано в типографии Ивана Глазунова , 1813 . - ............

>> Ответ на сообщение пользователя valcha от 6 сентября 2020 18:41

И еще о пленных Великой Армии и об этом Луи Альбере, он же Андрей Васильев.

.Почти треть войска Наполеона осталась в России. Вилье превращались в Велировых, Бушены — в Бушеневых... Актерская династия Менглет тоже от пленных французов. Не обошлось в этом ряду и без Железного Феликса... Таков далеко не полный список этносоциолога Кирилла Серебренитского...

Никогда после монголо-татарского нашествия Россия не переживала такого массированного вливания чужеземной крови, как в Отечественную войну 1812 года. К началу 1813 года число пленных в России, по мнению многих историков, составляло более 200 тысяч человек. Причем около 150 тысяч находились в спешно организованных спецлагерях и 50—60 тысяч — непосредственно у населения. Пропала Великая армия, как будто и не существовала вовсе!..

Впрочем, это не совсем так. «Внедрение в Россию столь большого числа европейцев не прошло бесследно», — говорит этносоциолог и исследователь наполеоновской эпохи, основатель Восточного бонапартистского комитета Кирилл Серебренитский, с которым встретились «Итоги».
.....................
Пленных, разбросанных по приказу Александра I по пределам империи, отправляли по этапу — разутых, раздетых и, конечно, пешком. Порядка 50 или 80 тысяч умерли в декабре 1812 года и в январе 1813 года. Только не надо думать, будто это было сознательное уничтожение побежденных врагов. Просто шла страшная война, и разоренная страна не была готова к приему такой массы израненных и больных людей.

..........
Были два вектора транспортировки пленных — на юг (Тамбов — Одесса) и восток (Поволжье и Сибирь).
В особом положении оказались поляки, бывшие подданные России или потенциально считавшиеся подданными — особенно из литовских (нынешняя Белоруссия и Литва) и заднепровских (Волынь и Подол) губерний.

Они рассматривались, во-первых, как изменники, во-вторых, как военнообязанные.

Внутри страны фатально не хватало воинских контингентов, все силы были двинуты в Европу. А между тем Россия вела бесконечные войны по границам: по всему Кавказу, в Южной Сибири и на Алтае, к тому же продолжалась война с Ираном, сохранялась угроза со стороны Османской империи. Поэтому поляки были почти сразу отправлены на воинскую службу — в Терское и Сибирское казачьи войска.

Пленные образовывали целые поселения. Предположительно заметное поселение сформировалось в городе Усть-Сысольск, это нынешний Сыктывкар. Один из его пригородов до сих пор называется Париж. Есть такие поселения и в нынешней Челябинской области, Дагестане, Краснодарском крае, Грузии…

Профессор Сироткин, первым начавший заниматься темой рассеяния наполеоновских солдат по нашей стране, обнаружил в московских архивах след небольшой общины комбатантов — французских бойцов — даже на Алтае. В 1816 году три солдата-француза — Луи Альбер, Пьер Камбрэ (или Камбер) и Александр Венсан (или Вейган) — добровольно переселились в Бийский уезд, в село Смоленское. И были приписаны к Сибирскому казачеству…

..............

Не так уж редко случалось, что гувернеры, подобранные едва живыми, готовые взяться за любую работу — просто ради еды, тепла и защиты, — делали в России карьеру, быстро выслуживали дворянство, поступали на службу. Самые известные российские фамилии, ведущие род от офицеров и солдат Наполеона, — Драверты, Лансере, Кюи, Бойе, — это как раз потомки таких гувернеров.

Первая встреча, с которой началось мое исследование в конце 90-х, состоялась в Самаре, моем родном городе, с потомками наполеоновского офицера Жана де Макке. Его когда-то принял в качестве домашнего учителя горный чиновник фон Фок, увез с собой в Вятку, а потом в Уфимскую губернию. Сыновья этого гувернера стали офицерами российской службы.

— Я знаком с известным московским анестезиологом Виктором Деноткиным. Он ведет свой род от французского солдата по фамилии де Нот, отправленного, по семейному преданию, в Воронеж. Правда, в советское время эта страница родовой летописи особо не афишировалась — мало ли что… Говорят, что Французовы, Гусаровы, Капраловы — это тоже потомки наполеоновских солдат. Любимец российской публики Евгений Жариков утверждал, что ведет свой род от француза по фамилии Жерико…

— Большинство осевших в России комбатантов брали исконно русские фамилии. Например, я знаю на Урале потомков французов по фамилии Степановы. Метаморфоз здесь тьма: Вилье превращались в Велировых, Бушены — в Бушеневых, Сент-Бевы — в Сентебовых, Матисы — в Матисовых… Знаменитый украинский актер Гнат Юра был потомком французов. Актерская династия Менглет тоже от пленных французов. Певец Эдуард Хиль ведет свой род от наполеоновского испанского офицера. Внук Сталина, режиссер Александр Бурдонский тоже имеет пращура комбатанта, правда, по женской линии.

Фамилии меняли и те, кто был приписан к казачьим войскам, записан в мещане или в крестьяне. Именно поэтому невозможно сейчас отследить судьбы всех комбатантов в России. Они принимали православие и чаще всего усиленно старались затеряться, раствориться. Я уже упоминал о трех французах, которые обосновались на Алтае. Самый известный из них, капрал Луи Альбер, по документам значился как Андрей Васильев. Потомство у него было весьма обширное, и некоторые его потомки до сих пор носят фамилию Илуй — искаженное Луи, но, как я убедился из переписки, почти никто из них не знает о своем французском происхождении. Сын другого алтайского француза — пока неясно, Камбре или Венсана-Вейгана — получил прозвище Пленко (от «пленный»). Эта уличная фамилия, как часто бывает, в конце концов закрепилась в паспорте: потомки француза именуются сейчас Пленкиными.

Его потомок Николай Пленкин — известный педагог-филолог, автор нескольких книг о преподавании русского языка. А его сын Андрей Илларионов — фамилию он носит материнскую — известный экономист, бывший советник президента Владимира Путина.

Или возьмем фамилию Шамборант. Для меня она связана прежде всего с московской поэтессой Ольгой Шамборант: она графиня де Шамборан де Вильвер д'Альсест, правнучка наполеоновского полковника. Прелюбопытнейшая семейная история!.. Основатель рода — граф Жан-Франсуа де Шамборан стал в русском плену Иваном Ивановичем Шамборантом. Ему легко удалось доказать в России свое дворянское происхождение и сделаться гвардейским офицером. На эту же стезю вступили и его сыновья, которые вошли в петербургское гвардейское общество. Потомственные офицеры, два графа де Шамборант были деятелями Белого движения, причем видными. Эмигрировали сперва в Югославию… В общем, де Шамборанты разъехались сегодня по многим странам. В начале 90-х в НИИ, где работала Ольга Георгиевна Шамборант, биолог по образованию, приехали французы. Услышав ее фамилию, сразу сказали, что знают во Франции маркиза де Шамборана. Тот узнал о русских родичах и вызвал их к себе в Версаль, с тех пор Ольга Шамборант бывает в гостях у главы знатного рода… Кстати, из этой же семьи известнейший советский специалист по коневодству Владимир Петрович Шамборант. Он славен тем, что спас от исчезновения ахалтекинскую породу скакунов. Сейчас один из ведущих конных заводов носит его имя.

Больше года со мной сотрудничает Наталия Андриолли, живущая в городе Березники Пермского края. Фамилию она носит по мужу. Основатель этой семьи, капитан Франческо Андриолли, попал в русский плен под Вильно и женился на польской дворянке. Работал скульптором, реставрировал в Вильно кафедральный собор. Сына Михаила наполеоновский комбатант послал учиться на врача в Москву, но тот против воли отца поступил в Училище живописи и ваяния… Короче, после многих приключений и скитаний по Европе Михаил Андриолли вернулся в Россию, где стал в конце XIX столетия известным художников. Достаточно сказать, что выучку у него проходили братья Васнецовы…

Понимаете, в чем дело: судьбу промежуточных поколений, чья жизнь пришлась на большевистский переворот и советскую эпоху, еще предстоит выяснить. У советских людей по известным причинам не было принято признаваться в иностранном происхождении. Хотя были и исключения.

…Плансоны — известная в Санкт-Петербурге семья. Алексей Плансон, питерский предприниматель, входит в наш комитет. Основатель этой семьи — Антон Карлович Плансон де Риньи, су-лейтенант Великой армии, попав в плен, стал гувернером, потом женился на дочери шляхтича из Белоруссии. Его сын Антон Антонович, действительный статский советник, купил поместье в Смоленской губернии. А третье поколение уже взлетело к вершинам иерархии: Лев Антонович Плансон — генерал-лейтенант, Константин Антонович — вице-адмирал. Их брат вообще персона историческая: Георгий Антонович Плансон с 1910 года первый и последний посол Российской империи в Сиаме, создатель индокитайской коллекции Плансона — совершенно бесценной.

Еще один брат (всего их было семь), Виктор Антонович Плансон, — петербургский адвокат, либеральный политик. Он прославился в 1917 году как лидер Викжеля, профсоюза железнодорожников. В значительной степени благодаря его усилиям в первые дни февральского переворота был парализован поход на Санкт-Петербург генерала Иванова, а потом сорвано выступление военных, вошедшее в историю как мятеж Корнилова.

…От комбатантов Великой армии вели свой род Феликс Дзержинский, советские полководцы Михаил Тухачевский (его предком был наполеоновский офицер Гаспарини), Константин Рокоссовский (его прадед — уланский лейтенант Наполеона). Процесс обрусения ветеранов Великой армии неплохо прослеживается на примере так называемых казаков-французов. Я имею в виду вброс наполеоновских ветеранов в Оренбургское казачество начиная с 1814 года. Казаки-французы — это крошечная, исчезающая этническая группа, которая до сих пор живет в Нагайбакском районе на Южном Урале.

В 1836 году была создана новая линия Оренбургского казачьего войска. И тут начинается эстетика Дикого Запада — фронт Европы, выдвинутый очень далеко в Азию. Вдоль рубежей России создаются редуты — так называют крепости-поселки, окрещенные в честь побед русской армии над Наполеоном, — Париж, Берлин, Кассель, Лейпциг… По сей день местный райцентр — Фершампенуаз. Уральские обитатели до сих пор не в состоянии это выговорить и зовут городок Фершанкой. Наполеоновских комбатантов — проверенных, опытных бойцов — спускают на новые рубежи России сотнями. Большинство их из немцев, из вюртенбергских конных егерей. Эти Жандры (Жандровы), Ларжинцы (Жильцовы), Сонины, Юнкеры, Ауцы верой и правдой служат России. Ведь идет нескончаемая война: захвачены исконные киргиз-кайсацкие земли, в том числе южноуральские леса, вожак кочевников Кенесары Касимов развернул настоящие боевые действия против русских. Тут и пригодился опыт седых наполеоновских ветеранов Бородина…

Семьи казаков-французов были огромными. Известно, что только от Ильи Ауца вели свой род более сорока оренбургских казаков и казачек. А судьба сына комбатанта Виктора Дезидерьевича Дандевиля — сюжет для захватывающего приключенческого фильма. С 18 лет он служил в войсковой конной артиллерии, отличился в походах на Арал и Каспий. В 1862 году полковник Дандевиль назначен на пост наказного атамана Уральского казачьего войска. Четыре года руководил казаками в Уральске. Генерал от инфантерии, командир армейского корпуса, русский офицер Виктор Дандевиль, как и его предки-крестоносцы, всю свою жизнь посвятил защите христианских идеалов — в киргиз-кайсацкой степи, Туркестане, Болгарии, Сербии… А сын уральского атамана и внук наполеоновского офицера Михаил Викторович Дандевиль служил в драгунском Курляндском полку и написал его историю.

.....
Для меня же это дело личное. Наполеоновскую линию моей родословной я узнал благодаря Марине Цветаевой, которая была троюродной сестрой моей бабушки. Все обнаружилось случайно. Я сидел в гостях, листал книгу — воспоминания Анастасии Цветаевой, сестры Марины, и увидел строчку: «Наша бабушка, Мария Лукинична Бернацкая…» С этого и начались мои изыскания.

Родословной Цветаевой ученые уже занимались — в Питере и Варшаве. Так и выяснилось, что наш общий предок с Мариной Цветаевой — Станислав Ледуховский. Человек совершенно штатский, он был первым канцеляриушем — заместителем министра полиции Великого герцогства Варшавского. А два его племянника — граф Владислав Островский и граф Игнацы Хилари Ледуховский — капитаны конной артиллерии Наполеона, они участвовали в походе на Россию в составе корпуса Макдональда. Их дальней родственницей была Мария Валевская, гражданская жена Наполеона. Валевские сегодня единственные прямые потомки Наполеона, правда, незаконные… Получается, что бонапартистская романтика актуальна и по сей день.....