Киево-Подольский патрициат

Андрієвські
Можливо, що предком А. був райця київського магістрату Самійло Андрієвич, власник (у 1599 р.) шляхетського герба «Belty»9. У 1615 р. він подарував Межигірському монастирю садибу на Подолі. У першій половині XVIII ст. у парафії церкви св. Бориса та Гліба мешкав бургомістр і купець Стефан А. (—1744 р.), дружиною якого, ймовірно, була міщанка Андреева. Остання у 1721 р. власним коштом відбудувала дерев’яну церкву св. Духа. У 1752 р. в садибі Стефана А. знаходився цегляний будинок з чотирма кахляними печами. У 1744 р. йому належала і мурована комора на ринку — у «Великому крамному ряду», якою родина A. володіла з 1690 р. Син Стефана А., Микола, у 1744 р. був магістратським писарем.
На плані 1803 р. зазначена садиба (А? 265) Матвія А."

Стефан Андреевский (1687-14.11.1741) https://www.familysearch.org/tree/person/details/GT3P-PNK
ИР 1737 г. Стефан - райца https://www.familysearch.org/a...at=1807361
МК 1741 + бурмистр
ИР 1760 Николай Стефанович https://www.familysearch.org/a...at=1807308

В РС 1782 Иван Андреевич Андреевский (1748). У него сын Матвей (1774), Дмитрий (1781). сн. 274.

Тихоновичі Мои предки http://golubinski.ru/ap/tihonovich.html
Свій родовід Тихоновичі починали з бабки Тихона Давидовича (що жив у другій половині XVII ст.) - Ганни Юркової Іванічевої, власниці двору біля церкви Миколи Притиска. Уперше її ім’я згадується в 1577 р. у зв’язку з
купівлею Г.Юрковою у В.Солтановича сіножаті за річкою Почайною137. Можливо, Г.Юркова і В.Солтанович були сусідами, тому і підписали вигідну їм обом угоду. До того ж одна з садиб Солтановичів (з 1666 р. - сотника
С.Туптала) розташовувалася поблизу церкви Миколи Притиска, де і двір Г. Юркової та садиба її нащадка — Романа Т., священика церкви Миколи Притиска. Спадкоємцями Тихона Давидовича стали син Іван Т. і онуки, Іван (7—1725 рр.) та Василь (7—1721 рр.). Останній у шлюбі з Оленою Василівною мав трьох синів — Петра (7—1763 рр.), Романа (7 - до 1784 р.) та Федора (?-1750 рр.) та двох дочок, Дар’ю та Анастасію. Петро Т., багатий купець і бургомістр, у 1711 р. відбудував церкву Різдва. Разом з дядьком Іваном він привозив з Польщі (зокрема, з міста Шльонська) різний крам. Обидва шлюби Петра Т. (з Агрипиною, дочкою війта П.Войнича, та з Христиною Мануйловою) були бездітні. Від дядька Петро Т. успадкував «дідичні» двір у Притиско-Микільській парафії та сіножать за Почайною (якими, можливо, володіли ще Г.Юркова та Тихон Давидович), «плац» на «Великій мостовій вулиці» (Притискомикільській) поряд двору, придбаного в 1749 р. у П. Войнича. Іван Т. передав племіннику також крамницю в «Кушнірському ряду» на ринку та хутір на Куренівці. У 1753 р. Петро Т. придбав поряд «ґрунту», успадкованого від батьків, невеликий двір у парафії церкви св. Костянтина та Олени. Після смерті Федора, похованого біля церкви Миколи Притиска, Петро Т. успадкував братову частку: два
«городні плаци» за Воскресенською брамою та комору на ринку у «Великому ряду». Сестри Петра Т., Дар’я та Анастасія (дружини ювеліра І.Равича та купця Власенка-Чишинича) дістали у посаг по «плацу» та по коморі на ринку, у «Ряду великоруських купців». Дар’я Равич померла бездітною, напевно, не мав дітей і Роман Т. Тому саме сини і дочки Анастасії Власенко-Чишинич стали спадкоємцями Петра Т., який також не мав нащадків.
Після смерті Петра Т. його друга дружина успадкувала хутір на Куренівці та два «куничних» двори (у Притиско-Микільській та Царекостянтинівській парафіях). Іншу родинну нерухомість за рішенням суду одержали
племінники і племінниці Петра Т.: Роман, Іван та Федот Власенки-Чишиничі, Тетяна Григоровичева, Агафія Силенко-Нечаєва та Анастасія Галчевська138. У «Відомості обліку дворів...» 1784 р. зазначений двір {№ 1200, на плані 1803 р. — № 2775) удови колишнього бургомістра та священика церкви Миколи Притиска, Романа Т. Цю садибу, розташовану неподалік церкви, можна визначити як «дідичний» двір Г.Юркової. Його Роман Т. як останній, прямий нащадок Т., успадкував після смерті батьків, дядька та братів.

Моя статья с обсуждением ошибок Попельницкой в этом тексте про Тихоновичей https://golubinski.ru/ap/tihonovich.html

РГАДА. "Малороссийские дела". М., 2016. Ф. 124, Оп. 1, 1708 г., №31.
Дело по челобитью киевского торгового человека Романа Тихоновича о посылке в Гданск грамоты государевой, дабы забранные у приказчика его товары возвращены были.

У Попельницкой ошибка - жену Петра Васильевича Тихоновича звали Елена, а не Агрипина, хотя она. действительно, дочь войта Павла Войнича.


Василий Иванович Тихонович - бургомистр с 1711 г.
Петр Васильевич Тихонович - бургомистр с 1744 г.

Предположение Попельницкой о бездетности Романа Васильевича Тихоновича ошибочно. У него были дети. https://www.familysearch.org/tree/person/details/GRW1-T3Q
Его дочь Дарья - жена свящ. Павла Петровича Алышевского.

А упомянутая у нее Татьяна Григоровичева - это Татьяна Даниловна Григорович-Барская (Чишинич-Власенко) - 5-прабабушка. Анастасия Васильевна Власенко-Чишинич - 6-пра.

Артемиха https://www.familysearch.org/en/tree/person/details/PSWY-TQF
Багата мішанка Софія Романівна Артем’єва, або Артемиха (1708-1811 рр.), прожила довге життя.
Історик B. І.Щербина зазначав, шо вона як родичка Тупталів успадкувала їхні «грунти», сіножаті, заміське Чернече
озеро, хутір на Пріорці. Один з дерев’яних будинків Тупталів її нащадки продали Печерському монастирю на дрова. До Софії А. перейшла і рухомість Тупталів12. Срібна чарка із зображенням герба Тупталів (схрещені
шабля та спис під зіркою) у XIX ст. потрапила до збирача українських старожитностей В.В.Тарновського13. Софія А. прославилася тим, що ще до заснування відомого підприємства Балабух виготовляла для імператорського двору «сухе київське варення» (цукати), яке відзначалося якістю серед подібних виробів подільських міщан, що також претендували на отримання урядового замовлення на постачання солодощів до столиці. Ця жінка, як свідчить М.В.Закревський, вижила під час епідемії чуми 1771—1772 рр.14 Ім’я А. ввійшло в історію Києва завдяки її двоповерховому цегляному будинку, зображеному на літографії 1848 р.15, яким М.В.Закревський помилково вважав будівлю біля Житнього ринку. Однак В.С.Іконников правильно визначив «кам’яницю А.» як споруду на розі вулиць Межигірської та Хоривої, що існувала до початку XX ст.16 У XVIII ст. біля церкви Миколи Притиска існувала «вулиця Артемихина», названа від її будинку, розташованого там17. Спадкоємиця А., її племінниця Пелагея, була дружиною архітектора А.І.Меленського.

Софья Романовна - дочь Романа Артемьева и Прасковьи Саввичны Туптало, сестры митрополита Дмитрия Ростовского.

Савичи, род : Кн. 96. Л. 801-804. РГАДА, ф.286 Герольдмейстерская контора. On. 2. Именной указатель

Меленский вики https://ru.wikipedia.org/wiki/...0%B8%D1%87
https://www.familysearch.org/en/tree/person/details/LRMR-HZW

Барські (Григоровичі-Барські) мои предки. http://golubinski.ru/grigorovich/index.html
Своїм предком родина Б. вважала Григоровича, відзначеного шляхетством і гербом «Любеч» за перемогу над прусами у 1195 р. У 1650-х рр. Іван Б. з синами Кирилом та Григорієм перебрався з-під Бару до київського «Печерського містечка». Після 1710 р. Григорій Б. переселився на Поділ, у садибу проти Успінського собору, де мешкали і його сини — вихованці Київської академії Василь (1701—1747 рр.) та Іван (1713-1791 рр.).
Перший з братів уславився як мандрівник по країнах Сходу, автор ілюстрованих мемуарів. Як почесний вихованець Київської академії, Василь Б. був похований біля стіни Богоявленського собору. Його брат, Іван Б., купець, райця магістрату і міський архітектор є автором проектів багатьох архітектурних пам’яток Подолу: фонтана «Феліціал», Покровської та Набережно-Микільської церков, «старого» Гостиного двору; дзвіниць Катериненської, Петропавловської, Успінської та Царекостянтинівської церков; келій Грецького монастиря, «академічної» бурси, «хлібного магазину» та ін.29 У 1770-х рр. у родинному дворі біля Успінської
церкви (у «Відомості обліку дворів...» 1784 р. - Ns 976) Іван Б. за власним проектом збудував «кам’яницю», яка на межі XVIII-XIX ст. перейшла у власність І.Хотяновського (його садиба на плані 1803 р. - № 2175). Він
також спорудив цегляний будинок купця Ю.Дранчева (на плані 1803 р. - № 2182)30. Поховано Івана Б. біля Успінської церкви, відбудовою якої він свого часу керував. Спадкоємцями Івана Б. стали сини, Григорій, Іван
та Олександр. Григорій у 1799 р. був надвірним радником, Олександр у 1790 р. - Головою Управи київських ремісничих цехів..«Цегельні» Івана Б. на Подолі та на річці Либіді успадкував його син Яким - власник садиби з «.мурованим» будинком на розі вулиці Флорівської та «провулку Барського» (на плані 1803 р. — № 2168)

У Попельницкой ошибка. Сына Григория у Ивана Григорьевича не было. Надворным советником стал Иван Иванович. Яким Иванович - не сын Ивана Ивановича, а его старший брат, средний сын Ивана Григорьевича - мой 4-прадед.

Биковські
Перші документальні згадки шляхтичів Биковських Тишів походять з першої половини XVI ст. У 1566—1573 рр. Федір Григорович Тиша-Биковський — київський земський підсудок. Відповідно до «Подимного (податкового) тарифу» 1640 р. родині Тишів-Биковських на Київщині належали 953 «дими»33. Про двір міських «тузів» (багатіїв) Биковських на одній з найбільших подільських вулиць у 1640-х рр. згадує Г.Л. де Боплан. Ян Демидович Б., київський війт (в 1686-1699 рр.), придбав у слободі Нижній Кудрявець двадцять дев’ять дворів, кілька городів та хутір, в якому заснував шинок. Він також узяв в оренду млин зі ставком на Кудрявському ручаї, від чого місцевість у його верхів’ях дістала назву Биковщина, зафіксована на міських планах початку XIX ст. У 1668, 1674 та 1686 рр. Ян Б. придбав на Подолі три незабудовані «плаци» та садибу міщанина Микитовича34.
Нащадками Яна Б. були син Федір та онуки Василь, Леонтій та Лев. Двоє останніх перейшли до козацького стану: Леонтій став опішнянським, а Лев - галицьким сотниками. У 1780 р. брати Б. продали родинну нерухомість (двадцять дев’ять дворів на Кудрявці, сім крамниць і чотири садиби на Подолі) магістрату. Зокрема, у муніципальну власність перейшов і недобудований десятикімнатний «будинок Биковський» (більш відомий як
«будинок Петра І»), спорудження якого, згідно з «Рум’янцевським описом», почалося до 1766 р. і було завершене у кінці XVIII ст. за проектом І.Григоровича Барського коштом міста35.