Менчицы

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Метрична книга Святомихайлівської церкви за 1861 рік дозволяє уточни-
ти дату народження наймолодшого сина настоятеля храму. Михайло Менчиць народився 24 травня і був охрещений у місцевому храмі 3 червня 1861
р. Хрещеними батьками його стали: священик села Ярешки о. Григорій Мо-
тилевич і дружина священика села Сестринівка Бердичівського повіту Заха-
рія Оппокова Ганна Василівна. До речі, Захарій Оппоков — це дід Михайла
Грушевського (по матері), на той час — благочинний Бердичівського повіту.
А сам обряд хрещення здійснив священик села Лебединці Бердичівського
повіту Олексій Ленчевський. Останньою в 1861 році народилася 30 грудня Марія, донька помічника
Санкт-Петербурзької кредитної казни, колезького секретаря Ксенофонта
Платоновича Менчиця і його дружини Марії Аполлонівни. Дитина була
охрещена у день свого народження. Її хрещеними батьками стали колезький
секретар Петро Федорович Врублевський і дружина священика о. Амвро-
сія Менчиця Агрипина Іванівна. Останньому Ксенофонт Платонович до-
водився рідним племінником. Обряд хрещення проводив священик із села
Сестринівка о. Захарій Оппоков (раніше уже згадувалося, що це батько
матері Михайла Сергійовича Грушевського. Окрім того, варто зауважити
ще той факт, що рідна сестра Захарія Іоановича Оппокова одружилася із си-
ном священика Богоявленської церкви містечка Паволоч Сквирського пові-
ту Петром Іоакимовичем Топачевським, прадідом академіка Академії Наук УРСР, директора Інституту гідробіології АН УРСР Олександра Вікторови-
ча Топачевського). Відомо також, що Ксенофонт Менчиць — син Платона
Федоровича Менчиця, протоієрея, єдиного із числа священиків, якого було
нагороджено 1849 року Гергіївским хрестом, у той час, коли він був поход-
ним священиком(тобто капеланом) у складі піхотного полку графа Дивича-
Забалканського.
Протягом 1861 року у Вчорайшому народилося і було охрещено 77 не

Рід Менчиців теж мав своє продовження. У документах Київської духов-
ної семінарії за 1901 рік згадується учень 5 класу Анатолій Менчиць, який
був переведений у 6-й, випускний клас, з з умовою перескладення іспиту
з літургіки. 1904—1905 навчальний рік закінчили випускники Києво-Со-
фійського духовного училища Антоній та Іван Менчиці, а учня 1-го класу
цього навчального закладу Йосифа Менчиця переведено до наступного
класу з умовою перескладання іспиту з латини. У той час вимоги до уч-
нів були значно суворіші. Їхніми батьками були шановані у суспільстві
священики, зокрема, Так, священику села Старий Животов Таращанського
повіту Київської губернії Іоану Менчицю 1885 року було висловлено архі-
пастирську вдячність, а на початку ХХ століття він уже став благочинним
4-го округу Таращанського повіту, 1904 року був депутатом ХІХ Київ-
ського єпархіального з’їзду. Також делегатом цього з’їзду був його дво-
юрідний брат, теж Іоан Менчиць, священик містечка Монастирища Нові,
благочинний 5-го округу Липовецького повіту Київської губернії. Свя-
щеник села Лісівка (тепер Андрушівського району) Віталій Менчиць був відзначений серед числа тих священиків Київської губернії, хто найкраще
викладав Закон Божий [14]. Донька Володимира Амвросійовича Менчиця
Олена Володимирівна листувалася зі Всеволодом Чаговцем, саме він по-
містив у часопису «Киевская мысль», в № 80 за 20 березня, некролог про
В. А. Менчиця, славного нащадка священицької родини.

МЕНЧИЦ ВЛАДИМИР АМВРОСИЕВИЧ (псевд. - Хозяин; 1837, г. Вчорайше, теперь с. Ружинского р-на Житомирской обл. - март 1916, Киев) - фольклорист, этнограф, просветитель.

Учился в Киевской духовной академии. Благодаря самообразованию и пребыванию в странах Центральной Европы, в частности Австро-Венгрии и Германии, выучил несколько современных иностранных языков - славянских, германских, романских. Лингвистическое дарование способствовало усвоению древнегреческого и латинского языков, а также санскрита. В 60-х годах, увлекшись украинофильским культурным движением, активно работал в составе украинской Общины, которая организовалась в Петербурге. Позже много путешествовал по Украине, собирал фольклорные материалы, изучал народный быт, обычаи, обряды, вел культурологическую и просветительскую деятельность. В 60-70-х годах организовал публичную библиотеку в Житомире, позже открыл магазины в Бердичеве, Киеве, Елизаветграде, Херсоне, Николаеве. Живя в 80-х годах в Елисаветграде, деятельно работал в городской украинской Общине, підгримував развертывания украинского театрального жизнь. Його дитинство пройшло у містечку Вчорайше Сквирського повіту
"Київської губернії. Відомості про цей населений пункт він розповів у 90-х рр.
ХІХ ст. В. Ястребову. Свято-Михайлівська церква у Вчорайшому довгий час
була закріплена за представниками роду Менчиців (щонайпізніше з 1800 р. до
1883 р.). Прадід В. Менчиця Гаврило був уніатським священиком. Його син
Федір 29 березня 1795 р. перейшов у православне віросповідання і згодом
отримав парафію у Вчорайшому. Батько В. Менчиця, Амвросій Федорович, у1882), був місцевим священиком, його брат Платон Федорович (1883- став протоієреєм і настоятелем артилерійського Сергіївського собору у
Санкт-Петербурзі.
Мати В. Менчиця Агрипина Іванівна – представниця роду Оппокових.
Вона була рідною сестрою Захарія Оппокова, діда видатного історика й
політичного діяча М. Грушевського. У сім’ї Амвросія та Агрипини Менчиців
народилось одинадцятеро дітей: Володимир, Михайло, Фавій, Захарій, Марія,
Ганна, Олександра, Фавій, Надія, Михайло, Данило (малолітніми померли
Михайло, Фавій і Марія). Відомо, що Надія Менчиць стала фельдшером
Срібнянської земської лікарні на Чернігівщині, а Михайло був лікарем в
Козелецькому повіті цієї ж губернії.
Більшість представників роду Менчиців у ХІХ ст. належали до духовного
стану. В. Менчиць став одним із перших у своїй родині та своєму поколінні, що
обрав світський життєвий шлях, ставши одним із діячів українського культурно-
просвітнього руху другої половини ХІХ ст.
У підрозділі 2.2 «Освіта і становлення особистості В. Менчиця (1849-
1868)» висвітлюється його освітній шлях, що визначив світогляд, зацікавлення
та діяльність В. Менчиця.
Амвросій Менчиць не заперечував, аби син обрав світський шлях.
Початкову грамоту В. Менчиць здобув удома, згодом навчався у Києво-
Подільському духовному училищі, Київській духовної семінарії, а в 1857 р.
вступив до Київської духовної академії (далі – КДА). На третьому курсі він
залишив навчання через свою участь у студентському «голодному бунті», що
підтверджують спогади М. Грушевського і архієпископа Ієроніма
Екземплярського (в миру Ілля Тихонович Екземплярський).
Після КДА В. Менчиць переїхав до Санкт-Петербурга. Мешкаючи у свого
дядька П. Менчиця, він став вільним слухачем лекцій у Петербурзькому
університеті. Тут В. Менчиць вдруге став свідком студентських бунтів, через які
університет був закритий. На допиті в 1862 р. він зізнався начальнику
Сквирської повітової поліції Шулькевичу, що як студент співчував своїм
товаришам, але не брав участі в безпорядках. Після закриття університету
В. Менчиць допомагав батькові по господарству. Станом на 30 серпня 1862 р.
він був молодшим помічником керівника акцизної контори в Сквирському
повіті.
В 1862-1868 рр. В. Менчиць мандрував Західною Європою. За спогадами
його дочки Олени, він впродовж семестру навчався у Цюріхському університеті,
бував у Парижі. Як наслідок цих подорожей, В. Менчиць отримав різнобічну
освіту, знав 12 мов, серед них німецьку, французьку, латину, грецьку і санскрит.
Він наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. повернувся в Україну зі сформованим
світоглядом, котрий згодом втілився в його українофільській діяльності та
існуванні мережі книжкових магазинів.
У підрозділі 2.3 «Світогляд В. Менчиця в контексті епохи (1868-1916)»
акцентується увага на особливостях його світосприйняття.
Священицький син В. Менчиць належав до першого покоління, яке
професійно і соціально сильно відрізнялося від батьків. "-----------автореферат дисертації . Мирон Гордійчук

Михаил Коялович родился в местечке Кузница Сокольского уезда Гродненской губернии в семье униатского (греко-католического) священника. Его отец в прошлом был одноклассником митрополита Иосифа (Семашко) по Главной семинарии при Виленском университете, стал униатским священником, а затем воссоединился с православной церковью. Образование Михаил Осипович получал в Супрасльском духовном училище, окончил которое в 1845 году, затем в Литовской духовной семинарии до 1851 года. В 1851 году он поступил в Санкт-Петербургскую духовную академию, которую окончил в 1855 году. С 6 ноября 1855 года Коялович преподавал в Рижской и Петербургской духовных семинариях, а 12 мая 1856 года он стал преподавателем Санкт-Петербургской духовной академии. В 1856—1862 году работал на кафедре сравнительного богословия и русского раскола, в 1862—1868 — на кафедре русской гражданской и церковной истории, с 1868 года до смерти — на кафедре русской гражданской истории. 5 февраля 1857 года Коялович был утверждён в звании магистра богословия. С 1865 года — член Комиссии по разбору и описанию архива Святейшего Синода. В 1873 году стал доктором богословия (диссертация «История воссоединения западнорусских униатов старых времен (до 1800)») и ординарным профессором Санкт-Петербургской духовной академии, а в 1881 году стал заслуженным ординарным профессором.

С 1858 года Коялович был женат на Надежде Платоновне Менчиц. Имел троих сыновей.

1849 году после подавления Венгерского восстания несколько российских священников были пожалованы золотыми наперсными крестами австрийским Императором. В том числе, как минимум, один крест имел надпись с одной стороны: «Piis — meritis» («За благочестивые заслуги»), с другой стороны: «Wirtuti militari» («За воинскую доблесть»). Такой крест был пожалован священнику Платону Менчицу «за услуги, оказанные им при самоотверженном уходе за ранеными под обстрелом»47).

",Елисаветградский Сковорода"" — так называли Владимира Менчица

Стр.9
Ведомость Киевской Епархии Протопопии и уезда Махновского села Брицка церкви Параскевской о священно и церковно служителях и их мужеска пола детях. За 1801 г.
Стр.9об.
Священник Иоанн Менчиц ( возраст не указан)
сын у него Григорий 3
в чтении и пении искусен, обучался в школах Житомирских на риторику, женат, доброго поведения, Сын священнический в 1799 г февраля 16 православным Преосвященным Иерофеем Митрополитом Киевским и Галицким рукоположен и той же церкви грамотою утвержден.

Стр.27
Село Гораншого?
Стр.27об.
Священник Феодор Менчиц 36 лет
у него сын Александр 2
Женат, обычался философии, честного, Сын священнический рукоположен во священника в 1793 г июля 03 униацким Митрополитом Феодосием Ростоцким и в приходу села Маркуш церкви Св. Михайловскую где и к благочестию в 1797 г протоиереем Феодором Зрожевским присоединен , а попрозьбе собственного и придставлении духовного правления скудности руги по резолюции Преосвященника Гавриила Митрополита Киевского и Галицкого переведен в с. Горанше того ж уезда и грамотою утвержден 1800г.

Села Ивановец
Стр.69об.
Священник Гавриил Менчиц 71
по старости плох, не обучался, честен и добропорядочен, женат. Сын Священический рукоположе в священники Митрополитом Филиппом Володкевичем 1761 г марта 11 попределен в с. Иванковцы во Свято Дмитриевскую церковь , а при сосоединении? Протоиереем Иоанном Охотою Либацким 1797? и грамотою утвержден Преосвещенишим Гаврилом Митрополитом Киевским 1800 г.
Дячек Иосиф Менчиц 27, в чтении и нотном пении искусен, обучался поез?, холост. Сын Священнический в приходе Махновским Духовным правлением в 798 г в том приходе.

В 1907 году Иоанн Менчиц - благочинный священник в г. Тетиеве Таращанского уезда.

В Николаевской церкви с. Сошенск Бердичевского уезда в 1840-1860 годах служил священник Яков Менчиц.

Священнический род Менчиц