Сибирская Полтавщина

В википедии Украины о местечке Леплявом сказано так:
Історія
Походження назви
Є дві гіпотези щодо походження назви села:
перша від способу будівництва хат, які наче ліпили з глини, а отже від слова «ліпити»;
друга від прізвища родини Лепленських (Липлянських), які мали маєтності в цьому селі.
Друга версія здається малоймовірною, так як, перші культурні поселення на території села, як зазначалось вище датуються, як мінімум IV—V століть, а в X столітті Ліпляве уже відігравало значну роль в охороні південних рубежів Київської Русі, а перша письмова згадка щодо відношення Лепленських до села датується лише 1578 роком в Руській метриці «Реєстри документів Коронної канцелярії для українських земель». Крім цього в той час знатні роди брали собі прізвища від населених пунктів, де вони мали маєтності, а не навпаки.
Давні часи
Поселення відноситься до давніх. Про це свідчать археологічні розкопки, в результаті яких виявлено рештки земляних споруд. Одна із них відома під назвою «Даладаєва городка». Було виявлено також 79 могил «Ліплявського могильника», 150 курганів і встановлено, що це поховання на «древньому» горизонті і в ямах. У них були знайдені ножі, кресала, уламки глиняного посуду, намисто, сережки, одну срібну монету князя Володимира з зображенням тризуба. Недалеко від села проходили оборонні рубежі скіфської доби.
Село відоме із часів Київської Русі як слов'янський городок в межах якого розташовувалися «змієві вали» — свого роду фортифікаційні споруди збудовані на межі IV—V століть. Академік Борис Рибаков відносить заснування міста-фортеці з абсолютно непрозорою, загадковою назвою Ліпляве до кінця X століття, яке з півдня прикривало підхід до Зарубинецького броду — єдиної пішої переправи на всьому протязі Дніпра.
XIII—XVII століття
За часів Київської Русі поселення належало до Переяславського князівства. З 1245 року під контролем Золотої Орди, а у 1363 року село переходить до Великого князівства Литовського у складі удільного Київського князівства, а після його ліквідації у 1471 році у складі Київського воєводства. Після Люблінської унії у 1569 у складі Речі Посполитої.
1578 року Лепленські Богуш та Іван отримали королівське підтвердження на маєтності в Київському повіті. Леплява в інвентарі 1622 року Канівського староства зазначено як село з 3 посполитами і 3 підсусідками, інші козаки, там же млин в одне коло. 1643 року скарга від Леплянського на ксьондза Єльця про 15 000 злотих і на заставу даних. Леплянський притягувався в 1646 році ксьондзом Єльцом про недотримання контракту про село Стара Леплява. 1646 року — двір у Лепляві Каспра Жабокрицького.
XVII—XVIII століття
У XVI—XVII століттях це козацьке містечко, що складалося із хуторів, розташованих серед лісів та заболоченої місцевості лівобережжя. У 1625 році, після підписання Курукувської угоди і заснування Канівського полку, село входить до нього як центр однойменної сотні. Жителі села брали участь у визвольній війні середини XVII століття. За умовами Зборівського договору 18 серпня 1649 село було центром сотні (сотник Фесько Богданенко) у складі Канівського полку Козацької держави; внаслідок Андрусівської угоди в 1667 році відійшло до Переяславського полку. Традиційно тут поселялися козацькі старшини. Так, у 1672 році тут мешкав козацький сотник переяславського полку Семен Євфименко (Юхименко), ім'я якого згадується на сторінках «Статей конотопських». Звідси веде свій початок козацький рід Лівицьких, що за родинними переказами походив від легендарного гетьмана Павла Полуботка. Відомо, що з XVIII століття тут жили відомі родини священників Левицького та Данила Юркевича. По ревізії 1764 року в селі проживало 775 осіб.
XVIII—XX століття
У січні 1782 року в зв'язку з ліквідацією Гетьманщини Катериною II село увійшло до складу Золотоніського повіту Київського намісництва з офіційним статусом позаштатного містечка. З 1796 року у складі Переяславського повіту Малоросійської губернії, а з 1802 року у складі Золотоніського повіту Полтавської губернії. В 1859 році в містечку мешкала 1 491 особа.
У революцію 1905—1907 років на селі активно діяли селянські ватажки Бондаренко Кирило Прохорович і Боровик Григорій Семенович. Сподвижником Симона Петлюри в добу Української Революції 1917—1921 років був Лівицький Андрій Миколайович — міністр закордонних справ Української Народної Республіки.
Радянський період[ред. • ред. код]
Становлення Радянської влади
На початку 1920 року, після проголошення радянської влади, першим головою сільської ради став Трохим Ількович Чаруха. Для поділу землі між біднотою було створено комітет незаможних селян на чолі з Дмитром Карациком. У середині 1920-их років у селі була збудована залізниця. У 1920-1922 роках село було у складі Кременчуцької губернії, яка була створена Декретами ВУЦВК. З 1922 Ліпляве знову у складі Полтавської губернії. 7 березня 1923 року президія ВУЦВКу прийняла постанову про новий адміністративно-територіальний поділ Полтавської губернії. Згідно з цією постановою ліквідовувався поділ губернії на повіти та волості і вводився новий — створювалися округи та райони. Таким чином Ліпляве увійшло до Гельмязівського району Золотоніського округу. 1925 року Золотоніський округ розформовано, а Гельмязівський район разом увійшов до складу Черкаського округу, який був ліквідований в 1930 році. З 1932 року село перебувало у складі Київської області. Встановлена кількість жертв під час голодомору в Україні 1932—1933 в селі разом з хутором Діброва — 338 осіб. З 1937 році село перебувало у складі Полтавської області.
Друга Світова війна
У жовтні 1941 року відступали війська Південно-Західного фронту, які проходили через село. Під час однієї із сутичок з німцями на території села (на залізниці) 26 жовтня загинув дитячий письменник А. П. Гайдар, який перебував у партизанському загоні, що діяв у лісах біля села. З жовтня 1941 по листопад 1943 років село було окуповане німецько-нацистськими загарбниками, та було включене до складу Золотоніського гебіту Київської генеральної округи Райхскомісаріату України. У роки Німецько-радянської війни загинуло 262 односельця, 81 учасник бойових дій нагороджений орденами і медалями. У братській могилі села поховано 425 осіб, з них — 6 Героїв Радянського Союзу. Серед них Х. В. Малик, А. Ю. Смоляков, Ібрагімов Тимурбек, О. О. Шалімов. На могилі встановлено пам'ятник.
Післявоєнні роки
У 1951 році колгоспи, які були створені до війни, були об'єднані в одне господарство імені Гайдара. Головою колгоспу залишився Хваток (пропрацював головою колгоспу 18 років). Колгосп мав в користуванні 4200 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 3000 га орної землі. Основний напрям господарства був зерновий та м'ясо-молочний.
Після утворення Черкаської області 1954 року села Гельмязівського району Полтавської області (Ліпляве, Озерище, Келеберда, Сушки, Прохорівка були адміністративно підпорядковані Черкаській області. У 1963 році Гельмязівський район було ліквідовано, а вищезазначені села спершу відійшли до Драбівського району, а з 4 січня 1965 року — до Канівського району.
На початку 1960-их років у селі було проведено електричне світло. Селяни самі закопували стовпи, велику допомогу надавали старшокласники. У середині 1960-их років у селі почали будувати водогінний канал. У 1965 році було споруджено сучасне приміщення сільської ради. Наприкінці 1960-их—на початку 1970-их років багато жителів села працювали на будівництві Канівської ГЕС, в цей час почалося будівництво контори Ліплявського лісництва. Збудовано сучасні магазини, кафе, асфальтовану дорогу до Канева.
В 1972 році в селі мешкало 2 620 осіб. На той час в селі діяли лікарня на 25 ліжок, аптека, амбулаторія, середня школа, сільський клуб на 200 місць, дві бібліотеки з книжковим фондом в 12,1 тисяч примірників, філія зв'язку, ощадна каса. В 1978 році було збудовано нове приміщення середньої школи. Стара школа, що існувала ще з 1913 року, була розібрана, а ділянки землі роздані жителям села.
В местечке Леплявом была Николаевская церковь. Первозданный вид ее не сохранился, а восстановленная в наши дни она выглядит так:

Метрические книги по селу Лепляво находящиеся на хранении в ГАЧО (Черкасская область):

Полтавська губернія
Полтавська єпархія
Миколаївська церква, с.Ліпляве Золотоніського повіту Прохорівської волості
Решітки, хут.Красний Кут, Германів, хут.Городище
Народження: 07.1839-10.1855: ф.631, оп.1, спр.1; 1877: ф.931, оп.1, спр.984; 01.-11.1886: ф.931, оп.1, спр.1030; 1892: ф.931, оп.1, спр.1030; 1894: ф.931, оп.1, спр.1150; 1895-1896: ф.931, оп.1, спр.1159; 1904: ф.931, оп.1, спр.1244
Шлюб: 1877: ф.931, оп.1, спр.984; 1892: ф.931, оп.1, спр.1030; 1894: ф.931, оп.1, спр.1150; 1895-1896: ф.931, оп.1, спр.1159; 1904: ф.931, оп.1, спр.1244
Смерть: 1877: ф.931, оп.1, спр.984; 1892: ф.931, оп.1, спр.1030; 1894: ф.931, оп.1, спр.1150; 1896: ф.931, оп.1, спр.1159; 1904: ф.931, оп.1, спр.1244

Ревизские сказки : Золотоноша (уезд), 1811-1880 ГАЧО

Ф. 402, о. 1, д. 1 Ревизские сказки 1816
Ф. 402, о. 1, д. 2 Ревизские сказки 1835
Ф. 402, о. 1, д. 3 Ревизские сказки 1850
Ф. 402, о. 1, д. 5 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 1, д. 6 Ревизские сказки 1868
Ф. 402, о. 1, д. 7 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 1, д. 8 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 1, д. 11 Ревизские сказки 1870-1880
Ф. 402, о. 1, д. 17 Ревизские сказки 1811
Ф. 402, о. 1, д. 18 Ревизские сказки 1811
Ф. 402, о. 1, д. 19 Ревизские сказки 1811
Ф. 402, о. 1, д.20 Ревизские сказки 1811 — Ревизские сказки 1816 — Ревизские сказки 1835
Ф. 402, о. 1, д. 21 Ревизские сказки 1851-1858
Ф. 402, о. 1, д. 22 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 1, д. 23 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 1, д. 25 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 2, д. 2 Ревизские сказки 1811
Ф. 402, о. 2, д. 3 Ревизские сказки 1811
Ф. 402, о. 2, д. 5 Ревизские сказки 1816
Ф. 402, о. 2, д. 6 Ревизские сказки 1816
Ф. 402, о. 2, д. 7 Ревизские сказки 1816
Ф. 402, о. 2, д. 8 Ревизские сказки 1816
Ф. 402, о. 2, д. 13 Ревизские сказки 1835
Ф. 402, о. 2, д. 14 Ревизские сказки 1835
Ф. 402, о. 2, д. 17 Ревизские сказки 1850
Ф. 402, о. 2, д. 22 Допонительные ревизские сказки 1851-1855
Ф. 402, о. 2, д. 23 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 2, д. 24 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 2, д. 26 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 2, д. 27 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 2, д. 28 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 2, д. 28 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 2, д. 29 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 2, д. 30 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 2, д. 31 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 2, д. 32 Ревизские сказки 1858
Ф. 402, о. 2, д. 33 Ревизские сказки 1864 (Разные документы)
Ф. 402, о. 2, д. 34 Ревизские сказки 1863-1864 (Разные документы)
Ф. 402, о. 2, д. 35 Допонительные ревизские сказки 1863-1868
Ф. 403, о. 133, д. 1 Ревизские сказки 1811
Ф. 403, о. 22, д. 1 Ревизские сказки 1811
Ф. 403, о. 30, д. 1 Ревизские сказки 1811
Ф. 485, о. 1, д. 3 Ревизские сказки 1816
Ф. 485, о. 1, д. 107 Ревизские сказки 1835
Ф. 485, о. 1, д. 329 Ревизские сказки 1858

Исповедальные росписи и метрические книги, находящиеся на хранении в ГАПО (Полтавская область):
Ф. 707 оп. 4, д. 131 - ИР 1822
Ф. 706 оп. 4, д. 104 - ИР 1816
Ф. 706 оп. 4, д. 339 - МК 1856
Ф. 706 оп. 4, д. 339 - МК 1838

Мой прапрадед козак Захарий Лентьевич Супрун (1857-19??гг) в начале 1890-хх был батраком у священника Михаила Коломийца в местечке Леплявом. И как гласит семейное придание (от лица Захария Леонтьевича):
"Кода рОдился сын Яков, сказал мне батюшка, мол, вижу, Захар, что ты славный козак, молодой, жена твоя, Акулина, третьего рОдила. Послушай совет: Царь сейчас земли раздает в далекой Сибири, там много земли хорошей, хлеб растет, люди говорЯт. Ехай туда, место выберешь, земельку приглядишь. А царь за то еще и кредит дает в пятьсот рублев, землю и от платы по первой освобождает. Ехай с Богом, а мы тут за семейством твоим приглянем. И вот я взял с собой пять рублев, клячу свою и поехал куды глаза глядят. Год ходоком был. Выбрал местечко, местные там мордовци, хуторок Михайловка называется. Растет там пшеница, картошка, все растет, земля хорошая, речка Урька, рыба водится. Всего шесть домов там. Люди смирные живут, церква в трех верстах, в Петрушках, а по другую сторону верст десять село большое Комарово, тоже церква имеется. Город рядом, Канском зовется. Туда от Енисея-реки большой дорогу железную делают. Работу дают и деньги сразу платят. Зимой очень холодно, но лес кругом, дров навалом. С Полтавщины уж многие козаки да крестьяне туда уехали"
Вернулся Захар домой и козакам Леплявовским порассказывал про свой "дальний поход" и молва уже о тех местах на Полтавщине ходила добрая.
Захар Леоньевич взял кредит в 200 рублей (500 побоялся брать, думал что вернуть не сможет. После жалел об этом: при рождении Цесаревича Алексея Николаевича, наследника Престола Романовых, Царь Николай Второй всем кредиторам списал этот кредит по случаю), взял жену Акулину, дочь Матрену (1889 г.р.), сынов Андрея (1891 г.р.) и Якова (1985 г.р.) и сначала весны отправился в путь.
Поехал он не одной семьей, а практически целым войском в составе 19 семей (Леплявовских, Гельмязовских, Прохоровских и Колибердовских). Всего набралось 114 человек, из которых 56 мужского пола, 58 женского.

И пока "Полтавское войско" добирается к новому месту жительства, поговорим о переселении из Полтавщины в Енисейскую губернию.

В истории XVIII – XIX в.в. основную массу переселенцев составляли государственные крестьяне. Большинство из них были крестьянами середняками, имевших опыт устойчивого хозяйствования, людьми трудолюбивыми и настойчивыми. За 5-10 лет проживания в Сибири переселенцы «обрастали» крепким, устойчивым подворьем. Ограничений в размерах пашни не было до последних десятилетий XIX века, на мужскую душу община выделяла по 15 десятин земли. Дополнительно крестьянам по наследству переходили разработанные отцами пашни – займища.
Если в Европейской России вследствие малоземелья на крестьянский двор приходилось в среднем по 5-7 десятин земли, то для сибирских хозяйств обычными стали домохозяйства с 50 – 100 десятин земельных владений.
Немаловажную роль в экономическом факторе в XIX столетии стали играть тракты. Через Тобольскую, Томскую, Енисейскую и Иркутскую губернии прошёл Большой Сибирский (Маховский) тракт. С его прокладкой возникло множество селений, непосредственно обслуживающих его.
Вдоль тракта принудительно селили переселенцев крестьян, ссыльных поселенцев. Здесь оседали на жительство не только крестьяне, козаки, но и богатые люди.
В конце XVIII – начале XIX в Сибири сложились первые земледельческие районы, включая Енисейский регион, в котором окончательно завершилось признание центральной властью административного положения Сибири в составе Российской империи. Именно реформатору М.М. Сперанскому велено было «собрать на месте полезнейшее устройство и управление сего отдалённого края». В 1822 он сделал вывод о необходимости учредить новую губернию в центре Сибири – Енисейскую.
Всего за первую половину XIX века только в Енисейскую губернию было сослано более 50 тысяч человек. Сибирская ссылка способствовала стабильности Российской Империи; яростные, разрушительные процессы заглушались благодаря добровольному и принудительному оттоку на восток «бродильного элемента» из центральных областей страны. Необходимо отметить, что с 1892 года процесс переселения приобрёл устойчивый возрастающий характер. Каждому переселенцу выдавалось увольнительное свидетельство и выписка из посемейного списка. С 1892 – 1905 переселенцами было основано 358 селений в Енисейской губернии. Переселенцев этого периода насчитывалось уже 190 тысяч человек. В 1906 – 1916 гг. в вязи с реформами П.А. Столыпина переселение приобрело массовый целенаправленный характер. За это десятилетие в Енисейской губернии возникло 671 новое селение и переселилось 274 516 человек. Подавляющее число столыпинских деревень было основано в зоне тайги.
Таким образом, наиболее заселённым в середине XIX века стал Минусинский округ. Первоначально большая часть переселенцев второй половины XIX века селилась в Минусинском, Канском, Ачинском, и Красноярском округах.

С 1895 по 1898 г.г. велась повторная ревизия переселенцев, которые прибыли позднее уже на обжитое место. Новосёлы – переселенцы ехали из разных губерний: Киевской, Вятской, Курской, Екатеринбургской, Смоленской, из разных сёл, таких как Шушвановка, Пугачёвка, Прохоровка, Лебеховка, городов Гроднинск, Великий Устюг.
И что характерно, число казаков превышало число крестьян. Рассматривая ревизские список переселенцев, можно сделать вывод, что некоторые из них возвращались обратно на родину.
Идти пешком было и дальше и труднее. Иногда шли с остановками на зиму, чтобы подзаработать и двигаться дальше. Но чтобы двинуться в путь оформлялись увольнительные свидетельства, где указывали социальный статус, количество человек в семье и собственность. Так для семьи из 6 человек требовалось в дорогу около 200 рублей. Деньги набирали за счет тайной продажи дома, «своей» земли, скота, за счет сбережений. Только в 1893 году правительство стало выдавать на обзаведение хозяйством ссуды до 100 рублей, но только в том случае, ели прибыл переселенец на место.
Значительно облегчило положение переселенцев освобождение от государственной повинностей в первые 3 года проживания в Сибири и сокращения на 50 % ещё на 3 года (стали платить по 3-5 рублей, а кто позажиточнее 10-12 рублей) и освобождение от рекрутской службы. Первое время казакам переселенцам приходилось арендовать земли и как правило они требовалась выплата высокого процента.
Необходимо отметить, что жители из Полтавской губернии создавали в корне свою самостоятельную деревню с сохранением сельской общины на первоначальном этапе обустройства и сохранения той культуры, которая существовала у них прежде. Они привезли улучшенные навыки огородничества и садоводства, пчеловодства, новые ремёсла.
Поселенцы занимались охотой на мелкого зверя, рыболовством, собирательством грибов, ягод, лекарственных трав. Зимой девушки собирались в одной избе и пряли на прялках и ткали на станках, изготовленных мужчинами. Из сотканного полотна шили одежду, которую вышивали красивым узором. Старики занимались плетением корзин, соломенных шляп, называемых брылями. Плели также короба для саней, которые тоже изготавливали вручную вместе с упряжью. Поселенцы жгли известь, гнали деготь на местах и возили на рынок. Еще жители делали древесный уголь из больших кусков березы. Он изготавливался таким способом: копали яму, укладывали в нее березу, зажигали и зарывали землей. Через некоторое время получался уголь.