Надежда

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Полтавська область / АН УРСР. Ін-т історії; Голов. редкол.: П. Т. Тронько (голова) та ін. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1967. – 1027 с.

стр. 316
НАДЕ́ЖДА (давня назва – Парасковіївка) – село, центр сільської Ради. Розташована на р. Говтві, за 29 км від Диканьки. Найближча залізнича станція Решетилівка за 15 км. Населення 564 чол. Сільраді підпорядковані населені пункти Дячкове, Климівка, Кокозівка, Максимівка, Міжгір‘я.
[Розташована на р.Середня Говтва. Населення за переписом 2001 року становило 458 осіб. Зараз сільраді підпорядкований населений пункт - Климківка]
У колгоспі "Червоний партизан", що міститься в селі, 2500 га земельних угідь. Вирощують озиму пшеницю, кукурудзу, цукрові буряки тощо. Розвинуте тваринництво, зокрема вівчарство (вівці переважно напівтонкорунні), бджільництво; є два ставки, де розводять дзеркального коропа, 35 га садів, пасіка на 100 бджолосімей.
У селі восьмирічна школа, бібліотека, клуб, де працюють гуртки художньої самодіяльності – хоровий, драматичний, народних інструментів, кімната-музей.
У період громадянської війни на території села було створено три партизанські загони, якими керували І. С. Таць, І. М. Федорченко, К. Баранець. Організатором повстанських загонів проти Петлюри, німців та гетьманців був А. В. Сохань, що повернувся з фронту в 1917 році. Разом з партизанським загоном с. Надежди кількістю 300 чоловік брав участь у визволенні Полтави від петлюрівців у січні 1919 року. На місці страти партизана громадянської війни М. І. Завгороднього в селі споруджено пам‘ятник.

Карта Диканського района

Надежда на карті Диканського району

Очень интересный и детальный материал о селах Решетиловской сотни (Надежда, Песчаное, Демидовка) на основе Румянцевской описи.

Федір Білокінь
СЕЛА ПОЛТАВЩИНИ ЗА ГЕНЕРАЛЬНИМ ОПИСОМ
ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ 1765-1769 pp.
(«Сіверянський літопис» № 1 / 2003, с. 40-55).
=============================================

У скрутні часи своєї багатовікової історії, коли кочові тюркські орди просувались із Середньої Азії степовими просторами Східної Європи, українському населенню доводилось дуже тяжко у відкритих, нічим не захищених східних і південних місцевостях, басейнах Дону і середнього Дніпра, степових просторах Причорномор'я, і воно відступало у заліснені та болотисті місця Північної України та у гірські ділянки Карпат. Останні виконували роль резервуарів, звідки українська людність через деякий час, коли натиск кочівників слабнув, знову просувалася у незаселені простори на південь і схід. Доки тривав натиск кочових орд зі сходу, такий рух української колонізації у цьому напрямі не мав сталого успіху. Тільки з кінця XVI ст. з різних причин стає все більш успішною і міцною українська хвиля заселення в східному і південному напрямі. Особливо сильним був рух українського населення на схід у XVII ст., коли людність селилась вже не тільки на заворсклянській Полтавщині, а й сягнула Слобідської України. Проте територія Полтавщини не відразу стала суцільно заселеною. Зокрема, в межиріччі Псла та Ворскли в Говтв'янській смузі, в її нагірній степовій частині, ще були вільні землі, які аж до початку XVIII ст. чекали свого орача. Але біля р. Говтви вже були на той час досить велелюдні села, про які й піде мова нижче .
Серед сіл Полтавщини, що дотепер зберегли свою назву, крім Решетилівки, в Генеральному описі Лівобережної України 1765-1769 pp. згадуються Димидівка, Потеряйки, Надежда, Піщане, Стінка та Коломацький хутір. Решта ж поселень або змінили назву, або припинили своє існування.

У вивченні соціально-економічного стану тогочасних сіл першорядне значення посідають масові джерела. До таких джерел належать і матеріали Генерального опису Лівобережної України 1765-1769 pp., відомості з якого використано в даній публікації. Однією з цілей статистичного опису 1765-1769 pp. було з'ясувати майновий стан шляхти, козацької старшини, духовенства, рядових козаків, міщан і селян. Перепису підлягали всі без винятку чоловіки і жінки (члени родин та наймані особи), з зазначенням їх віку та стану здоров'я. В ході опису збиралися конкретні дані про економічний стан господарств, їхню спеціалізацію, забезпеченість робочою силою. В описі зустрічаємо відомості про напрямки міграції населення, в тому числі й про порядок заяюднення теренів Полтавщини…

Село Надежда
================
Село це з такою оптимістичною назвою було більш залюдненим на той час через дуже зручне розташування. Розкинулось воно обабіч Великої Дороги із Решетилівки в напрямі на Диканьку біля р. Сухої Говтви і було власністю генерального обозного князя СВ. Кочубея. В селі був його будинок, "деревянный старый, а к жилью годный", в якому жили прикажчик Фома Соловей та наглядач Лазар Лихолатенко. Вони мали власне господарство, худобу, за якою доглядали наймити.
Було три сади: два біля дому, а третій - за версту від села, біля р. Сухої Говтви, який мав назву Довбишівський. Біля будинку знаходився город в 4735 кв. сажнів. На луках накошували трави на 33 стоги сіна, в кожнім по 20 возів.

У селі сіяли: "ржи 67 четвертей 4 четверика, пшеницы 19 четвертей 7 четвериков, гречихи 19 четвертей 2 четверика, ячменя 26 четвертей 5 четвериков, гороху 3 четверти 5 четвериков, проса 8 четвертей 2 четверика, конопли 10 четвертей 7 четвериков, льну 2 четверти 4 четверика".
Було два млини: один - на дві постави, там мололи збіжжя тільки у весняну повінь, інший - на один постав.
Під селом коло р. Сухої Говтви та в урочищі Сорочин були ліси.

Попереднє селище Потеряйки ми назвали селом лише тому, що в українській мові не має слова "деревня", яке використано переписувачами щодо даного населеного пункту. "Деревнею" називалися села, в яких була відсутня церква. У селі ж Надежда, як зазначалося в описі, "имеется... церковь одна старая деревянная безпридельная во имя святых мучениц Веры, Надежды и Любви. Ко оной же церкве никаких принадлежностей не имеется". Настоятель церкви Мартин Камінський мав у власності хутір з орними землями, сіножаттю, лісочком і водопоєм біля р. Середньої Говтви. Все це належало йому після обміну на власне поле, сіножать та вільховий лісок у 1766 р. з козаком Василем Лазоренком. На цьому хуторі орна земля, "лежащая впусте" не оброблялася і поросла чагарником, проте при бажанні, "может на оной высеваться ржи четыре четверти". Невеличкий лісок був "мерою в окружности 359 сажней". Сіножать - на 200 копиць сіна. На хуторі була одна хата і сарай для хазяйської худоби: чотирьох пар волів та 1645 голів овець. В хаті мешкали наймити, які працювали на цьому хуторі. Іван Литвиненко з містечка Шишак з дружиною і чотирма дітьми працював за 3 крб. на рік, одяг та харчі, ще один дорослий наймит з с Іскровки за таку ж саму плату, та хлопчик - сирота 12 років з Миргородщини, який, залишившись дуже рано сиротою, прізвища свого не знав. Останній - за харчі та одяг. Іван Литвиненко сплачував податок розміром 1 крб. 2 коп. на рік.

Крім цього хутора, настоятелю церкви належало подвір'я у самому селі Надежда, "в нем жилых хозяйских покоев 3, людских 1, амбаров для поклажи 2, сарай один". Подвір'я побудовано на власні кошти, але, "на владельческой земле того ж села владельца", тобто князя Кочубея, "с дозволения". На цьому подвір'ї порались біля худоби та по господарству, найманці: молоде подружжя, за 5 руб. на рік, два парубки, відповідно, за 2 і 1 крб. на рік і дівчина "беззаконная" 22 років за 2 крб. на рік, харчі та одяг. На цьому дворі була хазяйська худоба: волів 3 голови, корів дійних 3, ялових 5, коней 4 та 8 свиней.
Поблизу дороги стояв шинок. У ньому "вино продают на кварты и чарки свое" Мойсей Горбаш та Андрій Горбаш, що мешкали на шинковому подвір'ї. Біля їх господарства працювали наймит та дві наймички. Останні, яким було 10 і 13 років, робили за харчі та одежину.

У селі було 14 дворів та 60 "бездворных" хат. Загалом хат - 89. В них проживало 114 родин. В 16 хатах мешкало по дві родини, а у двох - по три. Разом у селі проживало:
чоловічої статі:
------------------------
дітей – 141
дорослих – 166
похилого віку – 8

жіночої статі:
----------------------
дітей – 157
дорослих – 135
похилого віку – 4

У селянських господарствах налічувалося худоби: волів старих - 157 голів, молодих - 121, корів старих - 144, молодих - 130, коней старих - 61, молодих - 27, овець старих - 723, ярок - 279, свиней старих - 166, підсвинків - 145, кіз - 7 голів. 5 господарств зовсім не мали ніякої худоби. Привертає до себе увагу той факт, що при наявності такої кількості худоби тільки у п'яти господарствах були сараї, а комори не було жодної, якщо не брати до уваги попівського двору.
Селяни у приватній власності не мали орних земель, сіножатей та інших угідь. Землю під городи біля хат мали 79 родин, а решта 35 - не мали її зовсім. Розмір городів коливався від 90 кв. сажнів до 1500, окремі господарства мали 2800 кв. сажнів.

Село сплачувало податок на уряд 89 крб. 47 коп. З цієї Загальної суми 14 родин сплачували податок у розмірі 1 крб. 42 коп., 41 господарство - 1 крб. 2 коп., 23 -2 коп., а решта, 13 власників хат платили від 31 коп. до 51 коп. Дев'ять родин зовсім не сплачували податку: вісім з них були дуже бідними, а одне господарство, козака Микити Висоцького, не оподатковувалося. Решта ж молодих сімей не була оподаткована, оскільки платили "від хати". Ці показники дають можливість зробити деякі висновки щодо заможності селян. Доречі, податок сплачувався "по расположению самих между собою".
Прізвища мешканців села були такі: Андрущенко, Біловусенко, Бойченко, Білик, Будник, Баран, Бобощенко, Буча, Бурлаченко, Бурим, Вергун, Вівчаренко, Горбань, Гаркавенко, Грицаєнко, Гелетенко, Гелета, Гомзенко, Горбаненко, Дзюба, Дорошенко, Долина[?], Денисенко, Довгополенко, Дяченко, Демченко, Єна, Каляндра, Криленко, Куришко, Конченко, Кафтан, Куліш, Кучмистренко, Кобзаренко, Лисян, Ловченко, Лапко, Литовченко, Москаленко, Марухненко, Мудренко, Матяш, Михненко, Ма[з]ковий, Маринич, Негляденко, Нестеренко, Назаренко, Негляд, Очканенко, Омета, Олефіренко, Прокопенко, Папушенко, П'ятницький, Панасенко, Радченко, Стецина, Сіроштан, Скибенко, Сердюченко, Сопільняк, Середенко, Спичаченко, Филипченко. Ходоренко, Хабло, Цибулька, Шиденко, Шумей, Щербаченко, Яценко, Ялівець.

У середньому вік господаря хати був 39 років. Корінним мешканцем села жоден себе не назвав. Однофамільців нараховувалось вісім родин, але всі вони були близькою ріднею - батько й сини, рідні брати тощо. Більшість мешканців села ще пам'ятала ті часи, коли вони шукали кращої долі в чужих краях. Певним свідченням молодості даного села була відсутність комор, без яких не обходилося жодне українське село.
Козаками вважали себе двоє, але один з них, Влас Гордієнко, сплачував податок, отже, уряд не визнавав його таким. Синами козаків назвав себе 31 чоловік. Шляхи міграції поселенців у це село були такі: з сіл Полтавського полку переселилося 14 осіб (в тому числі з Решетилівки 9), Прилуцького - 11, Гадяцького - 4, Миргородського - 4, Ніжинського - 1 чоловік. Один неборак примандрував аж з містечка, розташованого на Уманщині, що на Правобережжі. Це був Мойсей Крат[...], "природной польской нации". Але, найбільше переселенців було з сіл Лубенського полку - 72 сімейства. Так, з с Беседівка, що було власністю Києво-Печерського монастиря, прийшло 33 чоловіки. З с. Томашівки, теж власність Києво-Печерського монастиря, та с Хоружівки - по десять родин з кожного, із слободи Чернечої - 5 чоловік, з Коровинець та з Гринівки - по 4, з містечка Смілого - З сімейства та ін. Фактично, люди йшли "на слободи".

У селянських родинах працювало 20 наймитів, серед яких було 7 дівчат. За віком вони були дуже молоді: 10-11 років - 4, у віці 12-15 років - 8 та стільки ж у віці 16-20 і більше років. Найматися приходили здебільшого з тих же сіл Лубенщини, зокрема з с. Беседівки - 6 чоловік, з Томашівки - 3. Умови найму були побідні до тих, про які вже говорилося. Хлопці 10-11 років працювали за харчі та одежину, але декому платили ще й по 50 коп. на рік; хлопцям 12-15 років доплачували вже від 70 коп. до 1 крб., а дорослим - від 1 крб. до 3 крб. 50 коп. Дівчата до 13 років працювали переважно за харчі й одежину, старшим з них платили від 50 коп. до 1 крб., дорослим же - від 1 крб. до 2 крб. (це крім харчу і тієї одежини, про яку було домовлено при наймі).
Дехто із мешканців цього села змушений був віддавати у найми своїх дітей. Зокрема, такої долі зазнали троє хлопців віком 13-15 років.
У середньому кожна родина мала 3 дітей. Крім цього, у чотирьох сім'ях, виховувалися діти-сироти взяті "на пропитание". Це були їх племінники. Таких дітей було восьмеро. У шести родинах проживали немічні та інваліди.

Велике розмаїття чоловічих імен. Серед них найбільш вживані: Іван згадується 31 раз, Грицько - 13, Павло - 12, Федір - 11, Андрій та Данило - по 9 кожне, Матвій - 8, Василь - 7, Омелько, Семен, Йосип, Юхим, Петро - по 6 та ін. Серед жіночих: Ганна - 30, Євдокія і Марія - 19, Гафія та Параска - по 18, Марина - 12, Мотрона, Наталка, Фрося - по 11 тощо. Цікавий факт: в шести сім'ях, двоє дітей мали одне і те ж ім'я, а в одного подружжя було аж три Івани.
Нерідко одружений син зі своєю родиною жив разом зі своїми батьками, таких випадків в цьому селі згадується 18. Кількість вдів і удівців була однаковою - 8 тих й інших.
Найпоширенішим у селі було ткацьке ремесло, яке згадується у 13 хатах. Шевцювали - 6 чоловік, кравцювали - 5, шаповал був один, коваль - Матвій Марченко - теж тільки один.
Такі дані запропонував нам переписувач. їх підтвердили "управитель полтавских вотчин Игнат Давидовка[?]" та "за земского старшину" підписався козак сотні Решетилівської Прокіп Наливайко.
-------------------------------------------------------------

Слобода Піщана
==================
На відміну від вищеописаних сіл слобода Піщана розташована в нагірній степовій частині Говтв'янської смуги на однаковій відстані від Грузької Говтви та Вільхової Говтви. Зважаючи на те, що селище на той час ще не було позбавлене рангу "слободи", можемо з високим рівнем вірогідності припустити, що осаджене воно дещо пізніше від вищеозначених сіл, але мало вже, напевно, не менш як сімдесятилітній вік.
"Слобода Песчаная владельческая... Владелец оной генеральный обозный С.В. Кочубей, которому оная принадлежит по высокомонаршим грамотам блаженныя...памяти... государя императора Петра Першаго данным в 1710 году марта 1 дня...да 1718 года августа 30 дня". "Ево дом в оной слободе приезжой деревяной...", біля будинку був "сад вишневой мерою в окружности 114 сажней".
Навколо села сіяли "ржи 33 четверти 4 четверика, пшеницы 15 четвертей 2 четверика, гречихи 16 четвертей, ячменя 17 четвертей 4 четверика, овса 12 четвертей 5 четвериков, гороху 1 четверть 6 четвериков, проса 2 четверти 6 четвериков, канопли 3 четверти, льну 3 четверика". Було з чого робити мливо, але кожного разу треба було звертатися до сусідів, оскільки, "мельниц водяных и ветряных, винокурен - нет". Проте шинок "в перевулке" вже був. У ньому продавалася горшка "на кварти и чарки". Обходились якось і без "винокурен". Порядкував у шинку Гнат Гилуненко, колишній мешканець м. Полтави. Було дві пасіки. Одна на відстані від села за версту - "Шульжиная" - налічувала 80 вуликів, друга на відстані півтори версти - "Роменцовская" - налічувала 60 колодок бджіл.
Вигін для випасу худоби був довжиною з версту, а шириною - 400 сажнів. Цей вигін зберігся і дотепер, він, як і в далекі часи, коли община спільно володіла угіддями, так само перебував у громадському користуванні.

Община володіла трьома лісочками. Знаходились вони в урочищах Петрашівському, Шульжине та Роменцівське.
На сінокісних угіддях в 560 десятин, на яких трава була "посредственная", накошували сіна на 56 стогів, в кожнім по 20 возів.
У власності господаря села була отара овець в 980 голів. При його дворі мешкав прикажчик Ілля Мина зі своєю родиною та два наймити - Павло Жадан і Павло Стращенко теж з родинами. Вони доглядали худобу. Останні два, крім харчів, одержували по 3 крб. на рік.
У самій же слободі налічувалося селянських "дворов - 25, бездворных хат -28". Всього ж хат було 69 і в них мешкало 77 родин. У 16 хатах жили по дві родини, не враховуючи одружених синів чи зятів з власними сім'ями, що проживали з батьками. А таких було 14. Одна хата стояла порожньою. Разом з мешканцями господарського дому було "в послушенстві":
чоловічої статті:
----------------------------
дітей – 115
дорослих – 116
похилого віку – 10

жіночої статті:
------------------------
дітей – 98
дорослих – 156
похилого віку – 4

У своїй власності селяни мали чимало худоби. Волів старих - 95 голів, молодих - 104, корів старих ялових - 110, молодих - 84, овець старих - 826, ярок - 240, кіз старих - 9, молодих - 2; свиней старих - 133, підсвинків - 70, коней старих - 34, стригунів - 11. Зовсім не мали худоби 9 господарств. Не зафіксовано в селі жодного сараю, а тим паче комори.
Селяни не володіли ні орними землями, ні іншими угіддями за межами села. Городи біля садиб дорівнювали в середньому 360 кв. сажнів, але були й такі, що мали площу 40-50, іноді 200-300, а у деяких сімей навіть - 500-600 кв. сажнів. Зовсім відсутні були городи у 13 родинах.

Община села платила податку "від хат" загальною кількістю 55 крб. 87 коп. По 40-52 коп. платили 6 сімей, по 62-82 коп. - 14 сімей, по 1 крб. 2 коп. -18, від 1 крб. 22 коп. до 1 крб. 53 коп. - 16 родин тощо. Зовсім не платили податку 7 родин. Три з них проживали у дворі господаря, доглядали худобу, чотири - були незаможними і не мали зовсім ніякої худоби. Кількість худоби, що була у власності, очевидно, служила мірилом заможності й достатку, а отже, і платоспроможності. Добрим прикладом є господарство Івана Славка, який сплачував на рік податку 3 крб. 20 коп. Це була "персональна" сума податку, найбільша з усіх. Чому так? А тому, мабуть, що в цій родині було чимало дорослих, які працювали, і, як наслідок, в господарстві мали найбільше худоби, а отже, й користувалися найбільшою площею угідь. Сам 55-літній господар дому та його дружина Мотря були ще працездатними. Разом з ними жили син Карпо (25 років) з дружиною Ганною (22 роки) та двома дітьми, син-парубок Левко (20 років), дочки: Тетяна (16 років), Оришка (14 років), Оляна (11 років) й Олена (8 років). Крім того, в цій сім'ї мешкав племінник Петро Дудниченко з жінкою Катериною та синочком-немовлям. Отже, було кому працювати, пасти та доглядати худобу. Городу вони мали всього 50 кв. сажнів, що зовсім небагато, в порівнянні з іншими мешканцями села. Зате худоби мали більше, ніж інші: волів старих - 3 пари, молодих - 5 пар, корів старих - 10 голів, молодих - 7, овець старих - 150, ярок - 2, пару коней та 7 голів свиней.

Мешканці слободи мали такі прізвища: Бандашенко, Бублик, Бондаренко, Борзенко[?], Бачкиренко, Бугудюк, Бойченко, Байрацький, Безуглий, Вороний, Гострий, Горобець, Грига, Дерев'янко, Долот, Дудченко, Довженко, Закупець, Ільченко, Куць, Кравченко, Ко[?]туленко, Каличенко, Кийченко, Михайленко, Мохетко, Міщенко, Нечипоренко, Ойниченко, Остапенко, Овчаренко, Пазенко, Пединенко, Плужник, Ралюк, Рудь, Сап'яненко, Суреля, Синиця, Свинаренко, Савченко, Сердюченко, Сохань, Топчій, Федорченко, Холодний, Шапка, Шило, Шульженко, Шелест, Шпіка, Якушенко, Яценко.
Середній вік господаря родини був 43,5 року. Козацьким сином назвав себе 21 чоловік, корінними жителями слободи - двоє: Юхим Таран (45 років) та Яків Шульженко (32 роки). їхні батьки, відповідно, Петро Таран (70 років) та Харитон Шульга (67 років) - якщо й не перші поселенці, то принаймні були одними з перших жителів Піщаного. Петро Таран примандрував з містечка Сорочинець. Але шлях на слободи мав пролягати обов'язково через Решетилівку, де містився сотенний уряд. Харитон Шульга - мешканець Решетилівки. Козаки Піщанські, осадчі слободи Піщаної, були людьми досить заможними. Вони посідали значні місця у сотенному уряді і володіли хуторами в урочищах Петрашівському, Піщанському по р. Говтві Вільховій та й, зрозуміло, в самій Решетилівці мали свої двори, про що є документальні свідчення, які стосуються продажу ними двох хат з ділянкою землі. Ось там, у Решетилівці, їхні дороги схрещуються. Осавул Іван Піщанський, маючи відповідний дозвіл від сотенного уряду, переселився разом з іншими мігрантами П. Тараном та X.Шульгою в урочище Карнаухівська балка, тобто слободу Піщану. До речі, останні до цього, на старих місцях свого мешкання, були "в послушенстві" і "слобода" була, зрозуміло, їм бажана. їхнє переселення відбулося десь на початку першого десятиліття XVIII ст., але перші поселяни з'являлися у слободі наприкінці XVII ст.

Міграційний процес у слободу йшов не менш інтенсивно, ніж в інші села. Якщо зіставити дані ревізії 1764 р. Решетилівської сотні з відомостями Генерального перепису Лівобережної України 1765-1769 pp., то у селі Надежда за 3 роки (1764-1767) знайомих нам прізвищ лишилося десь близько 37%, а нових мешканців з'явилось 63%. У слободі Піщаній в цей же час проживало 40% старожилів, а нових прибуло - 60%. Змінився у слободі прикажчик. До цього ним був Федір Одинець 4.
Шляхи міграції були аналогічні попереднім. З інших сіл Полтавського полку примандрувало 19 осіб, в тому числі з Решетилівки - 10, с. Жуки - 4, Диканьки - 2 та ін. З Лубенського полку - 22 особи. З Миргородського полку прибуло 23, найбільше з містечка Сорочинець - 13 та з містечка Шишаки - 7 чоловік тощо. З інших місць приходили поодинці.
Картина родинного життя вимальовувалася така. Дружина була молодшою від чоловіка на 6 років. Така картина спостерігалася фактично у більшості родин, за винятком одного подружжя. Дітей у родинах, як правило, було троє. Дорослих робітників від 2 до 4.

У господарствах працювало 7 найманців. З них двоє неповнолітніх. Один з них - Панас Кушнеренко - семилітній хлопчик з Великих Будищ, син удови -однофамілець і, дуже можливо, родич господаря, відробляв позичку. Одна сім'я взяла сироту - племінницю "на пропитание".
Селянам слободи теж доводилось виряджати своїх дітей у найми в інші села. У багатодітній сім'ї Федора Герасименка, вдівця, із сімох дітей у наймах було четверо, їм було 16,10, 8, а найменшому - 6 років. У слободі 9 жінок та двоє чоловіків коротали віку без пари.
Перепис згадує 61 чоловіче наймення. Найчастіше зустрічалися імена Іван - 23 рази, Грицько - 16, Василь - 15, Федір - 13, Яків і Степан – по 10 разів кожне, Андрій - 8, Павло і Олексій - по 6 та ін. Число вживаних жіночих імен дорівнювало 35: Ганна - 21, Марія - 16, Євдокія - 13, Параска, Оксана, Тетяна по 10 разів кожне, Оришка, Палажка - по 9, Катерина, Марина, Гафія - по 6 тощо.

Цікавою виявилася знахідка двох чоловіків на ім'я Калина. У деяких новітніх довідниках вони подаються як жіночі. Насправді ж, це ім'я споконвіку було чоловічим. Каллиник - календарне ім'я, що в перекладі з грецької означає "славний переможець", у народній вимові воно позбулося закінчення. Так, Каллиник перетворилося у Калина або більш відоме - Каленик. Від цього імені походить прізвище Калениченко, що й досі зустрічається у селі Піщаному.
У слободі ткацьким ремеслом промишляли 8 осіб, був один швець - Павло Фтор, шаповал - Василь Лисяк і коваль - Гаврило Глущенко.
---------------------------------------------------------------

Село Димидівка
==============
Це село одне з найдавніших у регіоні, що розглядається. Відомості про нього подані різноманітні і цікаві. Розташоване село від Полтави за 25, а від Решетилівки за 7 верст, біля р. Говтви. Володів Цим "по грамотам государя императора данным в 1710 г. марта 12 дня и 1717 г. ноября 30 дня" все той же СВ. Кочубей.
На орних землях, що. належали власникові, поблизу села висівалося "ржи 35 четвертей, пшеницы 16 четвертей, ячменя 18 четвертей, овса 15 четвертей 7 четвериков, 7 четвертей гречихи, конопли 6 четвертей, проса 3 четверти, льну 1 четверть".

Водяних млинів на р. Говтві було чотири, але працювали вони тільки у весняну повінь. Винокурень діяло п'ять.
Вигін для худоби сягав двох верст у довжину і стільки ж у ширину. Ловили рибу у річці головним чином "для господского обихода". На луках накошували трави на 30 стогів сіна, в кожнім по 20 возів. Трави росли добрі. Був лісок розміром до 500 сажнів по периметру.
Кінний завод: жеребців старих - 14, кобилиць старих - 36, молодих жеребців - 23.
У селі було споруджено два господарські дерев'яні будинки. Один з них, новий, стояв порожнім, а в старому мешкав козак з Решетилівки, старшина Андрій Решетило з дружиною і чотирма дітьми. Одержував він від власника за службу 15 крб. та харчі. У цьому ж будинку мав помешкання і писар Мартин Дяченків, родом з містечка Сорочинець, козак. Мав дружину і дітей. Служив за 10 крб., "платье его собственное, а пища господская". Там жили і два наймити - Павло Куйдак та Василь Перцовенко. Кожен з них одержував по 4 крб. на рік, якусь одежину та харчі. Худоби при дворі тримали дві пари волів та 20 голів свиней.

На подвір'ї шинку хазяйнували двоє рідних братів Михайло та Олексій Голоменки. Обидва були одружені, мали дітей. Молодший з них, Олексій, крім городу, біля садиби мав у власності невелику частину орного поля в урочищі Великий Міст, що знаходиться від села Димидівки за півтори версти. Там висівався 1 четверик конопель. Поряд з полем йому належали два клапті лісу - 64 та 97 сажнів навкруги.
У селі стояли 54 хати, де жило 64 родини. У 7 хатах мешкало по дві родини, які не були родичами. Крім цього, у 18 хатах проживали вкупі з батьками сини або зяті з дружинами та дітьми. Всього у тих селянських хатах проживало:
чоловічої статі:
--------------------------
дітей – 96
дорослих – 97
похилого віку (непрацездатних) – 6

жіночої статі:
--------------------
дітей – 88
дорослих – 102
похилого віку (непрацездатних) – 6

У приватній власності, крім присадибних ділянок, вони мали орної землі 77 десятин, вигін для громадської худоби довжиною 500 і шириною 100 сажнів, кілька лісових байраків в різних місцях та сіножатей, на яких ставили 8 стогів і 380 копиць сіна. Господарств, що мали угіддя у власності поза межами села, було більш як 20. Одним з таких господарств володів шинкар, про якого вже згадувалося. Далі - Гнат Голоменко, який мав дещицю орної землі біля урочища Великого Мосту, де висівалося 2 четверика конопель. Федір Терещенко мав сіножать в урочищі Ковальчику, що знаходиться від села Димидівка за дві версти, на ній накошували 50 копиць сіна. Удова Настя Півторацька там само мала лісочок мірою довкола 203 сажні та сіножать на 40 копиць. Трохим Мачула мав частину поля в урочищі Рядових Могил, на якому сіяли жита 5 четвертей, пшениці - 1 четверть 6 четвериків, ячменю - 1 четверть, вівса - 2 четверті, проса - 2 четверті. Микита Єрченко мав плодовий сад в урочищі Ковальчику розміром 39 сажнів у периметрі та ще 3 лісочки, кожен з яких відповідно мав 111, 67 і 97 сажнів довкола, крім того, - сіножать біля Титаренкового хутора на 60 копиць сіна. Олексій Єрченко у тому ж Ковальчику мав смужку поля під жито в одну четверть і там же під ліском сіножать на 80 копиць. Данило Мохонь[?] мав сіножать в Долині Бериндіній[?] від села за дві версти на 40 копиць. Дем'ян Зачипиленко мав частину лісу біля Гергелевого Рогу, від с. Димидівки за 15 верст. Данило Корженко - те ж саме і в тій же місцевості. Вдова Катерина Дзюбиха спільно з братами Лук'яном, Грицьком та Романом Дзюбенками володіла полем за дві версти від Димидівки, на котрім сіяли жита 3 четверті, пшениці 2 четверті 4 четверика, ячменю 2 четверті 4 четверика, вівса 1 четверть, проса 2 четверика, коноплі 1 четверть. Грицько Дзюбенко, крім згаданого, володів полем, яке належало тільки йому одному, де сіяв жита 1 четверть, пшениці 2 четверика, ячменю 2 четверика, вівса 3 четверика та проса 1 четверик. Роман Дзюбенко володів окремо в тім же Ковальчику ліском розміром 82 сажні довкола та сіножаттю в долині [Ю]рчиній на 40 копиць сіна. Вдова Тетяна Осадча з синами мали чималеньке поле, де сіяли жита 6 четвертей, пшениці 4 четверті, ячменю 2 четверті, вівса 2 четверті, проса 2 четверика, крім того вони мали лісок за с. Федорками обміром довкола 300 сажнів, сіножать біля Ткаченкового хутора на 4 стоги в кожнім по 4 вози сіна. Карп Плюта мав лісок біля Литвиненкового хутора обміром 300 сажнів та сіножать на 30 копиць сіна. Гарасим Руденко мав власний хутір на Шостаковім[?] полі, де стояла хата, в якій жив його наймит Іван 18-ти років. Свого прізвища останній не знав, бо зостався змалечку круглим сиротою. Жив і працював за 3 крб. на рік на хазяйських харчах.

При тім хуторі на орному полі висівалося жита 2 четверті, пшениці 1 четверть, ячменю 4 четверика, гречки 4 четверика, вівса 2 четверика, гороху 1 четверик, проса 1 четверик, конопель 2 четверика. Там же був вигін для худоби довжиною 500 і шириною 100 сажнів, сіножать на 4 стоги в кожнім по 10 возів сіна та лісок у Ковальчику обміром 251 сажень. Семен Моцаренко спільно з племінником Дем'яном Моцаренком та зятем Петром Бідним володів садом та полем, на якому сіяли жита 5 четвертей, пшениці 1 четверть, гречки 1 четверть, проса 2 четверика. Поруч з полем, теж "неврозделе", їм належала сіножать на 2 стоги по 10 возів та 40 копиць сіна. Три брати Шибіченки спільно володіли в урочищі Булановім лісочком обміром 200 сажнів. Дмитро Петруненко - лісом у Вільшаній, за 20 верст від Димидівки обміром 300 сажнів та ще мав сіножать поблизу села на 2 стоги в кожнім по 8 возів сіна. Семен Глобенко мав поле біля Рядових Могил, на котрім сіяв жита 1 четверть, ячменю 1 четверть 6 четвериків, вівса 1 четверть, проса 2 четверика.

Отже, значна частина димидівських селян володіла угіддями за межами свого села і таким чином була у вигідніших умовах порівняно із своїми сусідами. Крім того, 37 господарств мали городи біля своїх хат площею від 50 до 260, а один навіть 340 кв. сажнів. Слід зауважити, що 16 родин не мали навіть городів.
У селянських дворах налічувалось худоби: волів старих - 113 голів, молодих - 111, корів дійних не було, а корів ялових старих - 112, молодих - 83, овець старих - 1469, ярок - 260, кіз було 2, свиней старих - 134, підсвинків - 102, коней старих - 21, молодих - 9 голів. Селянські подвір'я були мало забудовані. На все село було всього З сараї і 1 комора. Якщо порівняти цей показник, приміром, із Потеряйками, то стане очевидним, що яловість корів перебуває у прямій залежності від кількості в господарствах сараїв для утримання худоби. Худобу в той час здебільшого-тримали у повітках або просто в загородах. У зимову пору доводилось її частенько відкопувати з-під снігу, а це аж ніяк не сприяло збільшенню її поголів'я. П'ять господарств не мали взагалі ніякої худоби.

Якщо у 1730 р. це поселення іменувалося як "сельцо", то вже у 1767 р. Димидівка мала всі атрибути села5. У селі була Троїцької церква. Настоятелем її був Михайло Горгута. Мав він досить клопоту з переписувачами, котрі вимагали від нього документальних свідчень на право володіння нерухомим майном. З майна у пан¬отця за душею дещо водилося. У його власності було 2 ниви, одна - біля урочища Довжки, де сіяли гречки один четверик, інша - біля урочища Рядових Могил, де сіяли жита 2 четверика, гречки 3 четверика, вівса 2 четверика, проса 1 четверик. Мав він 2 лісочки, перший - при тім же Довжку у 105 сажнів довкола, другий - біля р. Говтви на 167 сажнів. Там же, біля р. Говтви, йому належало дві сіножаті. На одній ставили дві скирти сіна по 20 возів у кожній, а на другій - по 30 копиць. Були й інші сіножаті лугові, теж біля р. Говтви, куплені ним не одночасно: у решетилівського козака Степана Білоконя у 1763 р. за 50 крб., у диякона Бєлицького у 1742 р. за 11 крб., у жителів супрунівських Василя Юрика та сина його Семена, у священиків Іоанна та Кирила Шостаковських у 1743 р. за 122 крб., у значкового товариша Никифора Чарниша у 1743 р. за 7 Крб. Настоятель димидівської церкви мав хутір між долинами Верхолиною і Карнаухівською, який був куплений у 1750 р. у полкового сотника Грицька Штепи за 35 крб. На хуторі був сад вишневий у 105 сажнів довкола; поле, на якому висівали жита 1 четверть, пшениці - 6 четвериків, вівса - 1 четверик, проса - 1 четверик, конопель - 1 четверик; вигін для худоби довжиною 250 і шириною 75 сажнів; сіножать на 20 возів сіна. Хазяйської худоби на хуторі тримали: волів старих- 3 пари, молодих - 2 пари, корів - 8 голів, овець - 79, коней - 4, свиней - 5 голів. На хуторі стояла одна хата, в якій жив Михайло Микитенко з дружиною і п'ятьма дітьми. Старший син був одружений, але жив у батька. Родина Микитенка мала і свою власну худобу: волів дві пари, корів - 4, овець - 33, одного коня.

У самій Димидівці отець Михайло мав дім на "издревле поповском месте", збудований ним "по дозволению". При цьому домі мали помешкання: наймит Грицько Соболь (13 років), решетилівського козака син, який отримував 1 крб. 50 коп. на рік, одежину та харчі; наймичка, вдова Настя (20 років), дочка димидівського жителя Гната Голоменка, яка отримувала 3 крб. на рік, одяг і харчі.
У того ж настоятеля церкви був "жилой для приезду двор" у самій Решетилівці, куплений 1734 р. у козачки Євдокії Грицихи, та "торговое место" довжиною 2, а шириною 1,5 сажень, куплене 1738 р. у вдови Настасії Михайловської. У дворі була хата й комора. В хаті мешкали дві вдовиці - Гафія Сокурка та Федоська Браженкова з трьома дітьми.
Решта димидівських селян мала прізвища: Брату[с]ь, Басараб, Гусаченко, Гужуль, 3[у]бенко, Іщенко, Карпушенко, Криниця, Ляшенко, Легенченко, Мірнепко, Омеляненко, Онищенко, Полторацький, Погрібняченко, Педенко, Пономарь, Потапенко, Павленченко, Рябко, Рученко, Славченко, Синиченко, Скидань, Слюсаренко, Тесленко, Фененко, Шкурупій, Шкурупієнко, Штаненко, Шпурка, Чередник, Щербина, [Ю]рченко, Яременко.

Середній вік батька родини був 42 роки. Таких, що народилися у цьому селі і вважали себе його корінними жителями, налічувалося 29 чоловік. З них з Решетилівки прибуло семеро, 17 перебралися сюди свого часу з інших сіл Полтавського полку, найбільше - із села Федорик - 10 осіб, решта - по одному з навколишніх сіл. 8 чоловік мігрувало з інших полків Лівобережжя; двоє, "польской нации", прийшли з Правобережжя. Це були Іван Ш[и]біченко з с Лип'янок та Левко Педенко із с Великої Кам'янки. Крім мешканців господарського дому козаком вважав себе тільки Трохим Мачула. Козацькими синами назвали себе семеро. Троє жителів села не були спроможні повідомити ні звідки вони прийшли, ні якого були роду, бо зостались змалечку сиротами. Отже, можемо з упевненістю сказати, що склад мешканців Димидівки був більш-менш сталим в порівнянні з іншими селами.
Жіноцтво у шлюбі було молодшим від своїх суджених на 3-6 років. Дітей на сім'ю припадало троє. Найбільш уживані власні імена були майже такими ж, як і в інших селах, крім того, згадуються і такі: Назар, Лаврін, Кирило, Гаврило, Омелько, Костя, Арсен, Тихін, Харитон, Лук'ян, Роман, Тарас, Артем, Антон, Марко тощо. Серед жіночих хотілося б відзначити імена: Химка, Одарка, Зіновія, Наталка, Євгенія, Меланка, Векла, Домна та інші.
У 6 господарствах села використовувалася праця наймитів. Чотири з них були хлопцями віком 11-15 років та двоє дорослих - 60-річний дід та парубок 19 років, який опановував тонкощі мірошницького ремесла. Із димидівських жителів наймитували два сини вдови Ганни Величко: Яків 10 років служив у якогось грека у Полтаві та [К]алина, 7 років, працював у свого дядька.
Виховувалися в селі три сироти-племінниці, взяті родичами "на пропитание", у віці 7, 9 і 11 років.
В одній з родин Демидівки серед дітей було два Івани, а в іншій - два Гриці. Було 8 господарств, де хазяйнували вдови.

Село сплачувало податку на уряд 51 крб. 68 коп. на рік. Один з мешканців села сплачував податку 1 крб.54 коп., 10 - по 1 крб. 42 коп., 8 - по 1 крб. 2 коп., 12 - по 92 коп., 1 - по 72 коп., 5 - по 52 коп. на рік; шинковий двір платив по 1 крб. 40 коп.; решта, у тому числі й мешканці дому Кочубея, - нічого не платили. . -
Ткацьким ремеслом заробляли собі 5 осіб, кравцювали у селі троє, а шевцювали двоє. Столяр, Андрій Травуцький, на все село був один. Останній городу не мав, худоби - теж, податку не платив зовсім.
-----------------------------------------------------------------

Метрологічний словник
1. Четверть, а/ як міра ваги дорівнювала 8,5 пуда; б/ як міра площі - 0,5 десятини.
2. Четверик - міра сипучих тіл (зерна) дорівнював 1/8 четверті, а згодом мав той же об'єм, що і гарнець.
3. Гарнець дорівнював близько чотирьом літрам.
4. Верста = 500 сажнів = 1066,8 м (з кінця XVIII ст.)
5. Сажень = 175 см (до 1835 р.)
6. Десятина = 1,0925 га ( з 1753 р.)
=================================================

Спасибо большое Сергею (Metallist) за размещение интересного материала на форуме !

ЗВІД
пам'яток історії та культури України: Полтавська область,
Диканьський район

31. Братська могила учасників громадянської війни, загиблих при встановленні радянської влади
Розташована в с. Надежда, на кладовищі
Роки події 1920
Роки встановлення 1952
Автор Місцеві майстри
Матеріали залізобетон, цегла оштукатурена
Розміри висота1,5 м
Рішення –

32. Братська могила радянських воїнів, пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам
Розташовані в с. Надежда, у центрі села, на меморіальному комплексі

Памятник установлен на могиле 3-х погибших воинов в 1957 году.
Автор Ильченко Л.Х. Железобетонный памятник высотой 3,2 м на постаменте 2,7м.

Роки події 1943, 1941 – 1945
Роки встановлення 1957
Автор Харківський скульптурний комбінат
Матеріали залізобетон, цегла оштукатурена
Розміри висота скульптури – 3,2 м, постамент – 2,4 м
Рішення –

Надпись на памятнике : "ВЕЧНАЯ ПАМЯТЬ ГЕРОЯМ, павшим в боях за свободу и независимость НАШЕЙ РОДИНЫ"
Надпись на памятном знаке : "ВІЧНА ПАМ‘ЯТЬ І СЛАВА ВОЇНАМ-ОДНОСЕЛЬЧАНАМ, ЩО ПОЛЯГЛИ В БОЯХ ЗА ВІТЧИЗНУ в 1941-1945 рр. Від колгоспників колгоспу "Червоний партизан"
На стеле высечены фамилии земляков:
Андрущенко А. Ф.
Андрущенко В. Ф.
Андрущенко В. М.
Андрущенко Д. А.
Андрущенко І. Ф.
Андрущенко М. М.
Андрущенко П. А.
Андрущенко Т. А.
Андрущенко Т. М.
Андрущенко Т. М.
Бебка М. С.
Білай М. П.
Бойко С. П.
Бондаренко Г. Н.
Бондаренко О. Н.
Бровенко Ф. Х.
Бундур Ю. І.
Вишкварок А. Г.
Вишкварок І. Я.
Вишкварок М. С.
Вишкварок Ф. Т.
Вишкварок Я. І.
Гелета Я. Г.
Гиренко А. О.
Гиренко І. О.
Гомза М. М.
Гончаревський О. В.
Гордієнко Д. П.
Городницький І. М.
Городницький М. М.
Горяшко О. Д.
Грицай Є. Й.
Грицай П. Т.
Гутник Ф. В.
Денисенко Є. Г.
Денисенко Ю. Г.
Денисенко І. Г.
Денисенко М. Є.
Діденко Т. Є.
Довгопол П. Л.
Довгопол Д. П.
Довгопол І. Г.
Довгопол Г. І.
Довгопол С. Л.
Жила М. Я.
Завгородній О. Є.
Завгородній В. П.
Завгородній З. К.

Задорожний П. М.
Задорожний С. М.
Калашник Г. Л.
Калашник Г. Ф.
Калашник Г. О.
Калашник І. І.
Калашник М. П.
Калашник П. О.
Калашник П. О.
Каплун М. П.
Каплун М. М.
Карнаух В. К.
Карнаух С. М.
Каюн П. С.
Климко О. М.
Климко П. Г.
Климко І. Г.
Климко І. Г.
Климко С. П.
Коваленко О. М.
Коваленко Я. С.
Ковальов Л. К.
Кочерга Л. Н.
Кубрак І. С.
Куліш О. К.
Лехан І. В.
Литвин І. І.
Литвин І. К.
Литвин М. К.
Литвин П. О.
Литвин П. П.
Марченко К. Ю.
Медяник О. Ф.
Медяник С. О.
Михно К. В.
Назаренко В. М.
Назаренко З. П.
Назаренко К. Т.
Назаренко М. М.
Негляд О. І.
Негляд А. Ф.
Негляд Г. А.
Негляд І. М.
Негляд М. А.
Никифоренко А. Ю.
Овчаренко О. С.
Овчаренко І. Н.
Овчаренко

Озірний П. Н.
Олійник І. З.
Олефір М. О.
Паламаренко Л. С.
Панов М. В.
Панов М. М.
Панов К. В.
Папуша П. Т.
Пісна (Байло) Г. А.
Пісний М. А.
Пісний П. К.
Слюсар І. І.
Слюсар М. С.
Слюсар М. Ф.
Сопільняк А. І.
Сопільняк І. П.
Сосой І. С.
Сохань В. А.
Сохань В. К.
Сохань В. П.
Сохань Г. Я.
Сохань Г. Є.
Сохань І. Я.
Сохань П. Т.
Сохань Т. П.
Сохань Ф. А.
Сохань Ф. Є.
Сохань Ф. Я.
Стокіз Д. М.
Стокіз І. М.
Стокіз С. Т.
Сумка В. М.
Терещенко П. З.
Терещенко П. П.
Тищенко С. В.
Тютюнник М. К.
Убийсобака І. Г.
Федорченко М. Л.
Фесенко Д. К.
Фесенко М. Г.
Фесенко С. А.
Харченко М. М.
Харченко П. Ф.
Холодний В. Ф.
Холодний Т. Ф.
Холодний Ф. С.
Циганчук З. П.

Фотографии 2012 года

[ Изображение на стороннем сайте: IMG_0868_800.jpg ]

[ Изображение на стороннем сайте: i.gif ]

[ Изображение на стороннем сайте: IMG_0869_800.jpg ]

[ Изображение на стороннем сайте: i.gif ]

Пам’ятний знак на місці страти партизана громадянської війни М.І. Завгороднього, 2012

[ Изображение на стороннем сайте: IMG_0870_800.jpg ]

[ Изображение на стороннем сайте: i.gif ]

Из книги В. П. Скорика "ДИКАНЩИНА" : Історико-краєзнавчий нарис. — Полтава : Дивосвіт, 2012. – Вид. 3-є, доп. авт. колект. Держ. іст.-краєзн. музею ім. Д. М. Гармаша. – 72 с. + 10 с. вкл.

стр. 30
Пасіка предводителя Полтавського повітового дворянства Л. В. Кочубея налічувала до 4000 сімей бджіл в околицях Диканьки та ще понад 2000 сімей у селах Дячковому та Надежді. У 1849-1853 роках цією великою пасікою, що знаходилась на луках та лісових галявинах під Диканькою, завідував один із найвизначніших діячів бджільництва Росії кінця XVIII - першої половини XIX століття Вітвицький. Випускник Львівського університету, він вивчав сільське господарство в // стр. 31 img
західноєвропейських країнах, був автором капітальних праць із бджільництва й винахідником так завного "колокольного" вулика з кількома надставками. Його діяльнисть сприяла виходу Кочубеїв на міжнародний ринок.

Вулик Вітвицького на поштовій марці

ПОЛТАВІКА — Полтавська енциклопедія • Том 12 — РЕЛІГІЯ і ЦЕРКВА • М—Я
Автор ідеї та керівник проекту О. А. БІЛОУСЬКО, 2009

с. НАДЕЖДА,
Церква Віри, Надії, Любові.
стр. 417

Час будівництва та історія дерев‘яної церкви в ім‘я Віри, Надії і Любові у с. Надежда Полтавського полку (тепер Диканського р-ну) не встановлено.
Відомо, що на поч. XVIII ст. церква вже існувала, про що свідчить анфологіон, подарований 1725 Василем Кочубеєм. Згадується 10.10.1776 у зв‘язку із передачею із відомства Київської до відомства Слов‘янської і Херсонської епархії. На той час мала одного священика та чотирьох священнослужителів. У 1798, вірогідно уже після перенесення до с. Піщане (тепер Решетилівського р-ну) з дозволу Чернігівського архієпископа Віктора була відремонтована. На новому місці храм було освячено в ім‘я св. Симеона Богоприїмця.
У 1776 до церковної парафії входило 81 дворів.
Див. також ПІЩАНЕ с., Решетилівський р-н. Симеонівська церква.

Літ.: Джерела з історії Південної України: Т. 4: Православна церква на півдні України (1775-1781). — Упорядник: І. Лиман. — Запоріжжя: РА "Тандем-У", 2004. – С. 162.
В. О. Мокляк, В. А. Павленко.

с. ПІЩАНЕ,
Решетилівський р-н. Симеонівська церква.
стр. 492

Церква в ім‘я св. Симеона Богоприїмця, вірогідно, була перенесена до с. Піщане Полтавського пов. (тепер Решетилівського р-ну) 1798 із с. Надежда (тепер Диканського р-ну), де була споруджена на поч. XVIII ст. і освячена в ім‘я Віри, Надії і Любові. Перенесли і облаштували храм коштом поміщиці Потьомкіної [полковница Надежда Семеновна Потемкина – дочь Семена Васильевича Кочубея (род. 1725 - ум. 1779), генерального обозного, с 1765 г. замужем за полковником Петром Сергеевичем Потемкиным]. У 1813 храм згорів під час пожежі. Нова церква, збудована 1847 на старому місці, була освячена в ім‘я свв. Захарія і Єлизавети.
Див. також НАДЕЖДА с., Диканський р-н. Віри, Надії, Любові церква; ПІЩАНЕ с., Решетилівський р-н. Захаріє-Єлизаветинська церква.

В. О. Мокляк, В. А. Павленко.

с. ПІЩАНЕ,
Решетилівський р-н. Захаріє-Єлизаветинська церква.
стр. 492

Церква в ім‘я свв. Захарія і Єлизавети в с. Піщане Полтавського пов. (тепер Решетилівського р-ну) збудована в 1847 на кошти кн. Лева Вікторовича Кочубея на місці Симеонівської церкви, що згоріла 1813.
Мурована, в одному зв‘язку з дзвіницею, холодна. У 1902 володіла 33 дес. 700 кв. саж. ружної, 2 дес. 900 кв. саж. садибної, 900 кв. саж. церковної землі під погостом. Мала 2 будинки для квартир псаломщиків. Діяли б-ка; у парафії – 3 земських школи, школа грамоти.
До парафії входили с.с. Надежда, Биківщина, Заруднівка, Потероівка, хутори Дротаєвські, Олійниковий, Блохиний, Поправниний, Хорольські.
1902 парафіян – 1659 душ чоловічої, 1692 душі жіночої статі;
1912 парфіян: привілейованих станів – 24; міщан – 32, козаків – 277, селян – 2072…
…Із священників відомі: Микола Євфимович Корсунський (1902, 1912, у сані з 1883), Анатолій Якович Златоустов (1912), ієрей Миколай Хащівський (2008); із псаломщиків: Дмитро Олександрович Федоровський (1902, на посаді з 1893), Леонтій Дмитрович Петичинський (1902, на посаді з 1889), Василь Дмитрович Василець (1912); із церковних старост: запасний ст. фейєрверкер Хома Стефанович Слюсар (1902), селянин Ферапонт Григорович Шубенко (1912), Юрій Іванович Онуфер (2008).
Див. також ПІЩАНЕ с., Решетилівський р-н. Симеонівська церква.

Літ.: Клировая книжка…, 1902. – С. 38;
Справочная клировая книга…, 1912. – С. 230;
РГПО, 2008. – Арк. 140.
В. О. Мокляк, В. А. Павленко, Т. П. Пустовіт.

Документ о передаче церквей: РГИА, ф. 796 (Канцелярия Синода), оп. 56 (1775), д. 436 , стр. 330 - 332 об.
1776, октября 10. — Ведомость о отшедших из Киевской епархии в Славенскую и Херсонскую городах, местечках, селах, церквах, священно и церковнослужителях, приходских дворах и так называемых бездворных хатах…
Село Надежда 1 Вери, Надежды и Любви [Полная версия - Персональный сайт историка Игоря Лимана]

Немного ранее 1776, а именно во время Румянцевской перепеси Малороссии 1765-1769 гг., так пишет Федор Билокинь в своей статье о церкви в с. Надежда :

[q]
У селі ж Надежда, як зазначалося в описі, "имеется... церковь одна старая деревянная безпридельная во имя святых мучениц Веры, Надежды и Любви. Ко оной же церкве никаких принадлежностей не имеется". Настоятель церкви Мартин Камінський мав у власності хутір з орними землями, сіножаттю, лісочком і водопоєм біля р. Середньої Говтви. Все це належало йому після обміну на власне поле, сіножать та вільховий лісок у 1766 р. з козаком Василем Лазоренком. На цьому хуторі орна земля, "лежащая впусте" не оброблялася і поросла чагарником, проте при бажанні, "может на оной высеваться ржи четыре четверти". Невеличкий лісок був "мерою в окружности 359 сажней". Сіножать - на 200 копиць сіна. На хуторі була одна хата і сарай для хазяйської худоби: чотирьох пар волів та 1645 голів овець. В хаті мешкали наймити, які працювали на цьому хуторі. Іван Литвиненко з містечка Шишак з дружиною і чотирма дітьми працював за 3 крб. на рік, одяг та харчі, ще один дорослий наймит з с Іскровки за таку ж саму плату, та хлопчик - сирота 12 років з Миргородщини, який, залишившись дуже рано сиротою, прізвища свого не знав. Останній - за харчі та одяг. Іван Литвиненко сплачував податок розміром 1 крб. 2 коп. на рік.
Крім цього хутора, настоятелю церкви належало подвір'я у самому селі Надежда, "в нем жилых хозяйских покоев 3, людских 1, амбаров для поклажи 2, сарай один". Подвір'я побудовано на власні кошти, але, "на владельческой земле того ж села владельца", тобто ~~князя~~ Кочубея, "с дозволения". На цьому подвір'ї порались біля худоби та по господарству, найманці: молоде подружжя, за 5 руб. на рік, два парубки, відповідно, за 2 і 1 крб. на рік і дівчина "беззаконная" 22 років за 2 крб. на рік, харчі та одяг. На цьому дворі була хазяйська худоба: волів 3 голови, корів дійних 3, ялових 5, коней 4 та 8 свиней.
Поблизу дороги стояв шинок. У ньому "вино продают на кварты и чарки свое" Мойсей Горбаш та Андрій Горбаш, що мешкали на шинковому подвір'ї. Біля їх господарства працювали наймит та дві наймички. Останні, яким було 10 і 13 років, робили за харчі та одежину.
У селі було 14 дворів та 60 "бездворных" хат. Загалом хат - 89. В них проживало 114 родин…
Разом у селі проживало: чоловічої статі: дітей – 141, дорослих – 166, похилого віку – 8; жіночої статі: дітей – 157, дорослих – 135, похилого віку – 4…
[/q]

Согласно документам ЦГИАК, ф. 990, оп. 2, д. 34
Исповедная роспись церквей Полтавской протопопии. 1775 г. 1784 л.
село Надежда, слободка Пещаная, церковь Святих мучениц Веры Надежды Любви
В приход церкви входила также слобода Пещаная. Расстояние от Надежды до Пещаного около 4 км.
В документе 1776 года, по видимому, указаны дворы только того села, в котором была церковь

О времени переноса церкви из села Надежда в село Пещаное можна говорить также сравнив Описание Екатеринославского наместничества 1787 года, в которое (с 1783 по 1796 гг.) входил Полтавский уезд и эти нас. пункты (см. таблицы) и Ведомость состоящих в Малороссийской губернии селений… 1799 - 1801 гг.
Так в 1787 году Надежа еще село, а Пещаная - "деревня", в смысле "село без церкви".
А вот в 1799 году Надежда уже деревня, а Пещаное - село

Спасибо большое Tullii за материалы Описи Екатеринославского наместничества 1787 года, Полтавский уезд

В с. Пещаное зимой 1922-1923 гг. в Захарие-Елизаветинской церкви крестили мою бабушку.
Так церковь выглядит в 2012 году

Церковь раньше находилась в другой части села (там где сейчас клуб и кладбище), и навпростець ближе к Надежде

Эту новую церковь, вероятно, построили после 1995?

Площадь участка церкви, действительно, около 4000 кв.м (40 соток ≈ 900 кв. саж.)

Диканська районна державна адміністрація
Новый адрес http://www.adm-pl.gov.ua/old/dykanka/news2/detail/15835.htm
Новини
15 жовтня 2012
Відбулося традиційне свято села у с.Надежда

Напередодні великого християнського свята Покрови одне з найвіддаленіших сіл Диканського району – Надежда – зібралося на традиційні гуляння. Відзначали день села усією громадою, попередньо прибравши кожен двір, навівши блиск на вулицях, причесавши узбіччя і побіливши бордюри. Велика заслуга в цьому справжнього господаря Надежди, сільського голови Костянтина Плужника, голови асоціації сільських і селищного голів Диканщини, котрий у співпраці з районним центром зайнятості на чолі з Ніною Скубачевською підтримує в селі порядок. Він же і відкрив урочисте дійство у будинку культури, розповівши про здобутки Надежди за останні роки. Незважаючи на те, що село невелике, у ньому функціонують школа, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, відділення зв’язку, два магазини, кафе, де працюють сумлінні і старанні люди. Крім того, триває ремонт сільського будинку культури, відремонтовано дерев’яний місток, що забезпечує перехід до с. Климківка через Говтву, дитячий садочок і шкільне приміщення, пам’ятник невідомому солдату, триває розчищення річки. Костянтин Плужник висловив подяку голові райдержадміністрації, голові районної організації Партії регіонів Юрію Оніщенку, який подбав про виступ на святі зразкового танцювального колективу "Квітограй", та за спонсорську допомогу ТОВ "АФ ім. Довженка" і приватним підприємцям села.

Щоб привітати надеждинців зі святом, прибули керівник апарату райдержадміністрації Валентина Якименко, заступник генерального директора ТОВ "АФ ім. Довженка" із соціальних питань Тетяна Хлєвна, депутат районної ради Володимир Тарасюк. Усі вони були сходилися думкою на тому, що Надежді в різні часи велося по-всякому, та зараз її справи пішли вгору, і темпи збавляти ніяк не можна.

Опісля глядачів розважали зразковий танцювальний колектив "Квітограй" під керівництвом заслуженого працівника культури Євгенія Іванова, ансамбль "Тиха вода", солісти Єгор і Віра Мартем’янови, Аліна Азарова, Микола Кожем’якін. Були також виступи і від вихованців дитячого садка "Барвінок" та учениць школи. А з якою акторською майстерністю розіграли сценку "Недільний ранок" Андрій Широбоков і Тамара Ладанова! Традиційно усіх частували короваєм, розкраяти який випала честь депутатам сільської ради Віктору Литвину і Володимиру Павільчуку. Хвилиною мовчання вшанували тих, хто поліг на фронтах Великої Вітчизняної, низько вклонилися учаснику бойових дій 1941-1945 років Миколі Тимофєєву і воїнам-афганцям Леонідові Плужнику та Петрові Трегубу.

Із поповненням привітали аж шість родин, котрі цього року – хто вперше, а хто вкотре – стали батьками. Гучними оплесками зустрічала Надежда новину про присвоєння звання матері-героїні Ользі Жаботинській. На завершення усі надеждинці мали змогу посмакувати пухкими варениками й ароматним шашликом, приготовленими
місцевими кулінарами. А ввечері темно-синє небо розквітло яскравим феєрверком.
Тетяна Пругло. Фото автора.

Список (неполный) граждан с. Надежды за 1942 год.
ГАПО, Ф.Р-2646, оп.1, д.1, арк.37

[q]

Староста С-управи. ХХХХХХХ

До 16-VI-42року. ви повинні зібрати.
штрах за нездачу вовни державі.
і уручити оцим. громадянам повістки —
гроші. 16/VI 42року приставити в поліцію Балясне
для одправки в жандармерію.
Хто здаст гроші то записати.
На цих. повідомленнях,а хто не здасть.
То нехай розпишіця под низом.
з правої сторони ,а злівої напишіте що відмовив

ХХХХХХХ Балясне. /Подпись/
14/VI 42року —

———————————

За здачу штраху.
Зробити список за такою формою .

Прізвище / Номер повідомлення. / Сума грошій
[/q]

арк.37 обр.

[q]

Андрущенко Іван. 2.
Сопільняк Параска
Задорожній Юрій
—————
Токарь Сашко
Миколаец Максим
Коваленко Лука . 2.
—————
Жила Палажка
Негляд Параска. 2.
Панчоха Марія відве[…]
—————
Харченко Кост.
Шоя М[…]ка . 2.
Куришко Вустим
—————
Плужник Ганна
Колодий Микола
Поламаренко Векла . 2.
—————
Довгопол Настя
Бровенко Христя
Горяшко Оришка . 2.
—————
Коваленко Петро
Коваленко Андрій
Терещенко Федір
—————
Сохань Трохим .
Городницка Гана . 2.
Литвин Іосиф – одви[…]
—————
Карнаух Карпо . 2.
Карнаух Кирило
Задорожня Явдоха – одве[…]
[/q]

ГАПО, Ф.Р-2646, оп.1, д.1, арк.51

[q]

Старості Надеждівської С/управи

Згідно постанови Райхскомісара України "Про
тимчасові правила,щодо одруження та розлучень "
від II травня 1942 року, – наказую :

1. Реєстрацію подружжя по Диканському району вести зав.
відділом Актів Громадського стану ХХХХХХХ., а реєстра-
ція смертності і народження залишається при сільуправах.

2. Всім секретарям С/управ здати у відділ Загс"у до
20/XI-1942 року всю реєстрацію подружжя по даній сільупра-
ві та заиві акти про реєстрацію подружжя.

3. Згідно Ст. 8 Постанови Рейхскомісара,щоб узяти
шлюб потрібна особиста та одночасова явка до уповноваженого
на складання актів громадського стану / Загс"у / обох молодих
та їх обопільна ЗАЯВА про бажання одружитися.

Голова району Підпис /Прізвище /
[/q]

ГАПО, Ф.Р-2646, оп.1, д.1, арк.73

[q]

Старості Надеждівської С/управи

Згідно постанови Райхскомісара " Про одружен-
ня та розлучення " від II травня 1942року , зазна-
чається,що кожна пара,яка одружується мусять пода-
вати до відділу ЗАГС"у заяву про бажання одруження,
а також оголошувати про своє одруження, так,щоб
виявити чи ці особи не одружені, а коли були одруже-
ні то щоб був розвод оформлений, а також щоб не були
між собою родичами.

Одже,щоб проти одруження нижче зазначених осіб не було
заперечень і прошу дати письмово свої висновки до відділу
ЗАГС"у до 24/XII - 42р про таких осіб пар:

1. Назаренко Віктор Марков. (192*1р) а вона
Климко Ганна Микол. (1919р).

2. Миколаєць Кирило Павл. (1905). і вона
Задорожня Явдоха Семенів. (1910)

Зав. відділом ЗАГС"у Підпис / Прізвище /
[/q]

Старое название села Надежда – Парасковеевка.

Впервые прочитав на сайте Наши путешествия, что старое название села Надежда – Парасковеевка, захотелось узнать откуда информация и ее первоисточник.
Авторы сайта ответили, что информация взята из "Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Полтавська область".
Благодаря любезной помощи Valenti я увидел скан странички, но к сожалению выяснить из какого первоисточника следует, что старое название села Парасковеевка не удалось…

Летом 2012 во время поездки в село Надежда, старожилы подтвердили старое название – Парасковеевка, но откуда оно не знали.
Моя бабушка, также уроженка Надежды, тоже подтвердила о существовании названия Парасковеевка.

Тогда я предположил, что раз Надежда за материалами Генеральной описи Левобережной Украины в 1765-1769 принадлежала С.В.Кочубею, а села Демидовка и Пещаное из той же Решетиловской сотни по документам 1710, 1718 гг тоже принадлежали С.В.Кочубею, то и Надежда могла принадлежать по тем же документам. А раз так, то и название могло быть связано ~~с Прасковией Васильевной Кочубей (ум.1726), дочкой Василия Леонтиевича~~.

Следует отметить, что появление селения Парасковеевка/Надежда в документах надо искать где-то между 1730 (Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку) и 1764 (Ревизия Решетиловской сотне). В 1729-1730 в Решетиловской сотне значились только сама Решетиловка, село Демидовка (владения В.В.Кочубея) и еще несколько фольварков, втч Стефана Пещанского, в котором жил Нечипор Литвин (Ревизия Полтавского полку, 1726).
Важно также, что хоть село Надежда и перешло к Надежде Семеновне Потемкиной после смерти ее отца Семена Васильевича в 1779, но называлось Надеждой уже как минимум с 1764 при жизни Семена Васильевича. Название, за словами старожилов, село получило (основано) именно от некой помещицы Надежды.

Изучение родословной Кочубеев (Малороссийский Родословник Модзалевского), универсалов и царских грамот на владения Кочубеев (Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку 1729–1730), а также сопоставление с информацией Генерального опису Малоросии 1765-1769 о том, что Демидовка и Пещаное принадлежали С.В.Кочубею на основании царских грамот 1710, 1718 приводит к следующему выводу:
Прасковья Васильевна Кочубей (Сулима) владела млином на р. Сейме, на гребле Озарицкой, с двором и грунтами, что было совсем в другом полку и вряд ли ее имя могло быть связано с Парасковеевкой/Надеждой.
Демидовкой и другими "грунтами" по речке Голтве (Ольховой Голтве) "подлинною границами обведенными" до Кочубеев владела Параскева Искрина – Параскева Федоровна (Жученко), жена казненного Ивана Искры. Географически Надежда находится выше от Демидовки по течению р.Ольховой Говтвы до впадения в нее р.Средняя Говтва. Один из хуторов "на грунтах" мог быть осажен еще Параскевой Искриной и в "народной памяти" дойти до наших дней, как селение Парасковеевка.

В Полтавском областном архиве в фонде Р-8661 хранятся материалы Полтавской областной редколлегии "Історія міст і сіл Української РСР". Я воспользовался случаем чтобы посмотреть материалы про село Надежда Диканського р-ну (почато 1964р. – закінчено 1966 р.). А вдруг там будет раскрыта тайна старого названия Парасковеевка.

Раз уж мне позволено писать все какие ни есть версии и предположения, приведу здесь и "оригинальные записки" авторов/соавторов статьи о Надежде.

ГАПО, Ф.Р-8661, оп., д.611, арк.4

[q]

Сучасна назва села -НАДЕЖДА. Давня назва- Парасков11вка.
історичні дані про виникнення назви села такі: Коли Катерина 11
приблизила до себе Потьомкіна, то останній вислав свою дружину
з Петербурга в це село. З того часу село стало називатися
НАДЕЖДА /ім"ям дружини Потьомкіна/.

[/q]

[q]

Першими посиленцями були козаки, які за Катерини 11 покріпаче-
ні і віддані Потьомкіну…

[/q]

ГАПО, Ф.Р-8661, оп., д.611, арк.8

[q]

ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО НАСЕЛЕННИЙ ПУНКТ
Колишні жителі с.Надежда були кріпаками і належали, нібіто,
предкам Кочубея,які проживали в селищі Д и к а н ь к а .

[/q]

[q]

Обговорено на зборах активу, де було присутні 15 чол.

Секретар парторганізації
к-пу "Червоний партизан" Підпис /Прізвище/

Голова Надеждівської
сільської Ради Підпис /Прізвище/

Секретар Надеждівської
сільської Ради Підпис /Прізвище/

Директор Надеждівської
восьмирічної школи Підпис /Прізвище/

[/q]

Не все видомости и воспоминания были включены в официальную, опубликованную статью о селе Надежда в издании "Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Полтавська область, 1967 р."
Но зато для нас сохранили историю о том, что раньше село Надежда называлась Парасковиевка.

Как я уже упоминал в предыдущем сообщении есть в ГАПО замечательный фонд Р-8661 "Полтавська обласна редколегiя "Історiї мiст i сiл Української РСР".
По географическому принципу материалы о каждом населенном пункте собраны в отдельные дела.
Дело по с.Песчаное - образец должного порядка при собирании комисией материалов для написания статьи о селе…

И так:
ГАПО, Ф.Р-8661, оп.1, д.675
Полтавська обласна редколегiя "Історiї мiст i сiл Української РСР"
м. Полтава, Полтавська обл.

Матеріали про с. Піщане
Решетилівського району

Почато: 1963 р.
Закінчено: 1966 р.
На 26 аркушах

арк.1

[q]

Село П І Щ А Н Е
Решетилівського району, Полтавської області
( Документальний нарис )
––––––– оооо –––––––
Матеріали зібрані і оброблені для нарису к о м і с і є ю
в складі:
1. ВАСИЛЕНКО Павло Гигорович - директор школи
( голова комісії)
2. МОСКОВЕЦЬ Петро Олексійович - учитель історії
Піщанської середньої школи, член комісії .
3. ПЕРЕВАЛ Ольга Мемнонівна - учителька геогра-
фії Піщанської середньої школи, член комісії.
4. ПОГРІБНЯК Павло Іванович - учитель природознавства
Піщанської середньої школи, член комісії.
5. ГОРДІЄНКО Ганна Никифорівна - бухгалтер колгоспу
імені СВЕРДЛОВА, член комісії.
6. СЬОМАК Олександра Олексієвна - учителька української
мови Піщанської середньої школи, член комісії.
7. КОЗАР Юрій Павлович - агроном колгоспу імені СВЕРД -
ЛОВА, член комісії.
–––––––

І. ТОПОНОМІЧНІ, ГЕОГРАФІЧНІ ДАНІ, ВІДОМОСТІ ПРО ТВАРИННИЙ І РОС-
ЛИННИЙ СВІТ ТА ПРИРОДНІ БАГАТСТВА.
Село Піща́не ( Піща́ного, Піща́нське.)
Офіційна назва не змінювалася. Неофіційної назви село не має.
Походження назви села з‘ясовується легендою про те, що в давнину
село носило назву " Карнаухова балка " за прізвищем поміщика, якому
належало село, в центрі якого і зараз проходить глибока витягнута
балка. Потім, нібито, село перейшло у володіння поміщика, якого назива-
ли Піщан, а інші розповідають, що селом володіла пані Піщана, звідки
і село дістало назву Піщане. (за переказом колгоспника Славка Сергія
Івановича, 75 років. )
Село Піщане належить до поселень сільського типу.
Село Піщане Піщанської сільради Решетилівського району Полтавської
області.
Згідно переказів село Піщане було засноване десь у XVII ст. в час
розширення поміщицького землеволодіння. У XVIII ст. село перейшло у
володіння родовитих російських поміщиків Кочубеїв.
Першими поселенцями села були панські селяни.
За переказами відомо, що в давнину в центрі села знаходилася

[/q]

арк.2

[q]

панська економія. Розміщалася вона в західній частині теперішнього
села, в районі Старосілля. Пізніше село розширилося на схід і пів-
нічний схід. Утворилися його нові частини: Новоселівка, Вилки, Бо-
чанівка. На Бочанівці, де тепер знаходиться сільській клуб, була по-
будована церква. Тут же знаходилися сільска управа і шинок.
Частини села тепер звуться так: Старосілля, Село, Бебківка, Вил-
ка, Новоселівка. Вулиці в селі назв не мають.
Чотири рази на рік в селі були ярмарки, які влаштовувались на
східній окрайні села, недалеко від центрального шляху ( вигін біля
теперішнього господарчого магазина ).
Прилеглі до села ліси називаються: Петраський [Петрашівський?] , Ковбасівський
( тепер Піщанський ), Очканівський ( тепер Надеждівський ).
Прилеглі до села поля звалися: Дачі ( на схід від села) і пансь-
ке ( на північ від села, до хутора Степового ).
Село Піщане розташоване на злегка згорбованій рівнині. Серединою
села проходить неглибока балка в найбільших заглибинах якої є два
ставки. В західній частині §§§§§ села балка переходить в ярок.
На прилеглих до села поляхгрунти в основному чорноземні ( туч-
ний ), лісостепові.
В лісах водяться тварини: лисиці, зайці, єноти, зрідка вовки,
дикі кози і кабани. В степу є численні гризуни: ховрашки, зайці-тушкан-
чики, миші, кроти.
З птахів є соловей, зозуля, сойка, одуд, сорока, ворона, галка,
степовий орел, качки, горобці, лелека, ракша, горлиця, ластівки, шпаки,
перепел, дрохви, синиця, болотний бугай ( жабоїд ), деркач.

В лісах ростуть дуб, берест, осика, клен, тополя, липа, вільха,
верба. Чагарники - ліщина, терен, орішина, крушина, шипшина.
На лугах переважають трави: клевер, осока, типчак, пирій, спориш.
На полях зустрічаються бур‘яни: осот, свиріпа, вівсюг, полин, бу-
дяки. Найбільш поширені лісові ягоди: полуниці, ожина, шипшина, глід.

За останні 10 років клімат місцевості був переважно помірним.
Середня річна температура становить +6° +8° по С. Середня річна
температура липня становить +20°, +23° .
Протягом року випадає від 381 мм до 458 мм опадів. Сніговий покрив
буває від 20 до 47 см. Влітку зрідка бувають помірні ~~грози~~§ зливи.
Вітри переважають північно-східні - східні.
Село Піщане знаходиться за 12 км. від залізничної станції Решети-
лівка, до районного центра – селища Решетилівка - 20 км, до облас-
ного центра - м. Полтави – 35 км. Місто Полтава – найближчий значний
економічний центр.
Село Піщане межує на сході з с. Надежда, 4 км, на заході з

[/q]

арк.3

[q]

с. Молодиківщина, 4 км, на південному-заході з с. Шляхове, 3 км, на
південному-сході з с. Славки, 6 км. Близько від села Піщаного знаходять-
ся хутори, які економічно тяготіють до села Піщаного: на півдні, за 2 км
хутір Житниківка, на північ від села, за 2 км, хутір Степове.
Більшість населення села працює в колгоспі імені Свердлова.

ІІ. ВІДОМОСТІ ПРО НАСЕЛЕННЯ.

За переказами ( колгоспник Славко Сергій Іванович ) 75 років та інш.)
в 1897 році в селі Піщаному населення становило 1220 осіб, з них 566
чоловіків і 654 жінок. В 1913 році населення становило 1520 осіб, з
них чоловіків 670, жінок 850. В 1920 році в селі жило 1467 осіб, з них
чоловіків 640, жінок 827. В 1926 році населення становило 1280 осіб,
з них чоловіків 570, жінок 710. В 1939 році чисельність населення ста-
новила 920 осіб, з них чоловіків 409, жінок 511. За даними архіву
Піщанської сільради в 1959 році в селі Піщаному мешкало 810 осіб, з них
чоловіків 243, жінок 567. За станом на 1 січня 1962 року в селі Піщано-
му було 256 дворів, населення становило 693 особи, з них 440 жінок,
253 чоловіки.
В селі Піщаному всього працездатного населення 282 особи.
В зв‘язку з механізацією сільськогосподарського виробництва вивіль-
нилась значна частина робочої сили, зокрема з рослинництва, але в кол-
госпі різко зросло поголів‘я тварин. Вивільнена робоча сила перейшла
працювати в тваринництво.
З певного часу почався посилений відплив робочої сили з села в
місто, в промисловість, на транспорт, в торгівлю. Нестача робочої си-
ли в сільському господарстві заміняється тепер механізмами; проведено
значне скорочення адміністративно-управлінського персоналу; крім цього
останнім часом робоча сила переміщається в колгосп із західних областей
нашої республіки, де її надлишок.

Н а с е л е н н я с. Піщаного працює:
в сільському господарстві — 180 осіб,
в торгівлі 12 осіб,
в галузі освіти і культури 31 особа,
в адміністративному апараті 20 осіб,
в медичних установах 39 осіб.
Новими професіями в селі стали: а) . механізатори ( трактористи,
комбайнери, причіплювачі ), б) . водії автомашин, в) . спеціалісти
сільського господарства ( агрономи, зоотехніки, ветеринарні лікарі,
ветсанітари, техніки по штучному осеменінні, садоводи ), г) . праців-
ники культурно-освітних та дошкільних установ ( працівники клубів,
бібліотек, дитячих садків, дитясел ).
~~Серед мешканців села П~~

[/q]

арк.4

[q]

Серед мешканців села Піщаного є українці, росіяни і білоруси. Біло-
руси переселилися в останні роки з західних областей України.
Характерний місцевий одяг – модний, за останніми модами. Всі люди
одягаються, просто, різноманітно, але красиво. Чоловіки і жінки, в біль-
шості випадків, носять костюми, пальто з дорогих, якісних тканин.

Особливостями побуту і звичаїв є відзначати революційні свята. В
переважній більшості випадків кожній людині відзначають урочисто день
народження, так звані " хрестини ", хоч дітей у попа, як правило, ніхто
з жителів села не хрестить. В традиційному народному стилі дуже поши-
рені весілля при одруженні; рідко, але справляють "поминки", в старому
релігійно-християнскому стилі, в селі не відзначають колядок, щедрівок,
" христосання ", " посипання ". Хоронять померлих за новим звичаєм, як
правило без попа, з духовим оркестром.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО ГОСПОДАРСТВО.

Село Піщане має транспортний автобусний зв‘язок з райцентром –
селищем Решетилівкою.
В селі є відділення зв‘язку, село має телефонний зв‘язок, одинте-
левізійний приймач.
На території населенного пункту знаходиться колгосп імені Свердлова.
Село Піщане є центром колгоспу. До колгоспу належать інші населенні пунк-
ти: Степове, Житниківка, Славки, Лифарі, Дроти, Гаврилки, Токарі, Пет-
раші, Перчі, Старосілля.
В колгоспі є 5576 га земельних угідь, з них:
лісів - - - 169,5 га,
чагарників - - - 7,9 га,
орної землі - - - 4215 га,
сіножаті - - - 365,5 га,
непридатної землі - - 8,8 га, інші угіддя - 810 га
В колгоспі вирощуються такі основні культури ( дані за 1962 рік ):
озима пшениця . . . . . . . . . 1140 га :
жито . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 га :
ячмінь . . . . . . . . . . . . . . . . . 146 га :
овес . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29 га :
кукурудза . . . . . . . . . . . . . . 675 га :
просо . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55 га :
гречка . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36 га :
горох . . . . . . . . . . . . . . . . . . 151 га :
вика . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 га :
цукрові буряки . . . . . . . . . . . 250 га :

соняшник . . . . . . . . . . . . . . . 220 га :
картопля . . . . . . . . . . . . . . . . 40 га :
огірки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 га :
помідори . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 га :
цибуля . . . . . . . . . . . . . . . . . 1,7 га :
морква . . . . . . . . . . . . . . . . . 0,8 га :
столові буряки . . . . . . . . . . . 1,1 га :
капуста . . . . . . . . . . . . . . . . . 3,3 га :
баштанні . . . . . . . . . . . . . . . . 10 га :
кормові культури . . . . . . . . 1000 га :

в тому чисоі цукрові буряки на корма -99 га

[/q]

арк.5

[q]

інші корнеплоди . . . . . . . 16 га.
В р о ж а й н і с т ь ( за 1962 рік )
жито . . . . . . . . . . . . . . . 12,1 цнт з га :
озима пшениця . . . . . . . 17,5 " " " " :
ячмінь . . . . . . . . . . . . . . 14,7 " " " " :
овес . . . . . . . . . . . . . . . . 19, 5 " " " " :
кукурудза . . . . . . . . . . . . 18,7 " " " " :
просо . . . . . . . . . . . . . . . 14,3 " " " " :

гречка . . . . . . . . . . . . . . . 7,5 цнт з га
горох . . . . . . . . . . . . . . . . 16 " "
цукрові буряки . . . . . . . . . 82,6 " "
соняшник . . . . . . . . . . . . . 11, 8 " "
овочеві . . . . . . . . . . . . . . 112 " "
картопля . . . . . . . . . . . . . . 36,3 " "

баштанні культури . . . . . 48,8 цнт. з га.
Переважаючі грунти в колгоспі – чорноземи, які становлять 92 %
усієї землі колгоспу. Спідзолені грунти становлять 5 % усієї площі,
3 % становлять луки та болота.
Дослідження грунтів проводилося Полтавським сільськогосподарським
інститутом в 1960 році.
З метою поліпшення грунтів щороку в поановому порядку проводиться
внесення органічних і мінеральних добрив, розорювання і окультурення
малопродуктивних лук і пасовищ.
Чисельність основних видів продуктивної худоби і птиці в колгоспі
( за 1962 рік ) :
Великої рогатої худоби . . . . . . . . . . . . . . . 2612 голова
в т. ч. корів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 882 голів
свиней . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3120 "
в т. ч. основні свиноматки . . . . . . . . . . . . . 410 "
курей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2501 голова
качок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 490 голів

Поголів‘я худоби на 100 га угідь ( 1962 р.)
Великої рогатої худоби . . . . . . . . . . . . . . . 55,4 голів
в т. ч. корів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18,6 "
свиней . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76,1 "
птиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119,5 "
В колгоспі є 100 бджолосімей, в індивідуальному користуванні 93.
П р и б у т о к колгоспного господарства ( за 1962 рік ) :
від рільництва . . . . . . . . . . 254032 крб.
від тваринництва . . . . . . . . 332978 крб.
від цукрового буряка . . . . . . . 8940 крб.
від допоміжних підприємств . 54100 крб.
р а з о м . . . . . . . . . . . . . . . 650050 крб.

Колгосп має 4 електростанції загальною потужністю в 108 квт.
Колгосп має 20 тракторів, в тому числі :
Т - 75 . . . . . . . . . . . . 1 шт.
ДТ - 54 . . . . . . . . . . . 4 шт.

Т-74 . . . . . . . . . . . . . 3 шт.
Т - 38 . . . . . . . . . . . . 2 шт.

[/q]

арк.8

[q]

До пам‘ятника прилягає спортивна площа з біговими дорожками, футбольним
полем, волейбольними і баскетбольними площадками, тир.
В час Великої Вітчизняної війни в селі було знищено до 97 % усіх буді-
вель.
Після війни село відбудовано. Ще й зараз в селі збереглася невелика час-
тка наспіх збудованих будинків. Але за останні 15 років жителі села побу-
дували добротні дерев‘яні,або цегляні будинки. З‘явились красиві фінські
будиночки.
Тепер найчастіше будуються нові будинки на три кімнати. В багатьох бу-
динків є веранди і кладові.
Хати біляться білою крейдою або вапном, часто злегка підсинені. Задні
стіни мажуть червоною глиною.
Більшість хат мають електричне освітлення.
Для побутового обслуговування населення в селі є швейна і взуттєва май-
стерні.

УІ. ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО НАСЕЛЕНИЙ ПУНКТ.

До реформи 1861 року с Піщане належало великому родовитому російсько-
му поміщикові Кочубею. Всі жителі села були кріпаками поміщика. В селі
була поміщицька економія, до якої належали кріпаки.
Після реформи 1861 року економію Кочубей переніс у Дячкове, а один з
відділів її побудував на х. Степове. На передодні Великої Жовтневої соці-
алістичної революції земля належала також Кочубеям.
Перед Великою Жовтневою Соціалістичною революцією в с. Піщаному нара-
ховувалось коло 360 дворів, до 2,5 тис. жителів. Вони мали коло 1 тис.га
надільної землі. З них 300 га належало місцевим куркулям і попові / Шу-
бенку Ф.Г. - 60 га, Плужнику Р.Н. - 40 га, попові - 30 га і інш./ , а реш-
та 700 га ділилася на 2500 чоловік селян. Селяни жиди в найтяжчих умовах,
а всіма привілеями користувалися поміщики і куркулі, земля яких знаходи-
лась біля самих дворів селян. Природно, що в таких умовах виникали ~~труд-~~
~~нощі~~ затруднення для селян в користуванні своїми ділянками землі. За про-
їзди і прогін худоби по поміщицькій землі треба було платити штрафи і по-
датки.
Із 360 селянських дворів до 80 дворів були зовсім безземельні, а 150
дворів безкінні і безінвентарні. Більша частина селян повинна була шукати
собі засоби для існування. 80 % землі належало середнякам.
Революція 1905 - 1907 років знайшла відгук середжителів села Піщане.
В Піщаному існував підпільний революційний гурток, яким керував Лифар
Степан Федорович. Сам він був зв‘язаним з полтавським більшовицьким під-
піллям і звідти одержував нелегальну літературу. Активними учасниками
цього гуртка і його однодумцями були Богодюк Михайло Якович, Плужник
Михайло Максимович, Славко Максим Омелькович, Шпіка Дмитро та інш. ~~В гурт-~~
~~ку читали твори М~~

[/q]

арк.9

[q]

В гуртку читали твори Маркса, Леніна, Шевченка. Підкреслювалась ідея
відчуження землі в багатіїв і передача її тому, хто її обробляє.
Гурток набрав більш революційного характеру, коли в Піщане за револю-
ційну діяльність був висланий лікар Соболев Микола Васильович, який ско-
ро зійшовся з гуртківцями ікерівництво гуртком взяв на себе.
Відкритих революційних виступів в 1905 році в Піщаному не було. Го-
вався виступ у Дячковому, який закінчився страйком строкових. Вони ви-
сунули економічні вимоги: скорочення робочого дня, підвищення оплати, пок
ращення харчування тощо.
В 1906 р. був факт страйку протесту строкових робітників економії
Кочубея у відділенні Степового у відповідь на спробу дати для харчуван-
ня борщ з тухлим м‘ясом. Строкові не вийшли на роботу до того часу, по-
ки не видали для їжі інших харчів – оселедці.
Після поразки революції 1905 – 1907 рр. в країні всюди бродили караль-
ні експедиції. За найменшу участь в революції її учасників переслідували.
Була спроба жандармів знайти привід розправитисяіз керівником рево-
люційного гуртка в Піщаному — Соболевим. Проте, до прибуття жандармів
Соболев був попереджений одним з ліберальних чиновників —Агеевим. При-
бувші жандарми вчинили повальний обшук не лише на квартирі Соболева, а
й в лікарні. Навіть подушки були порозпоровані, але будь-що знайти так
і не пощастило. Обшуку були піддані і деякі члени гуртка. Так, Славка
Максима Омельяновича, після безцільного обшуку, було побито лише за те,
що в кишені його піджака було знайдено огризок олівця. ( Із слів Солов‘я
Макара С. і Славка Сергія І. )
В роки громадянської війни село Піщане було місцем формування червоних
партизан. Організатором партизанського загону був Федорченко Іван Мефо-
дійович, яким був сформованийпартизанський загін в 100 чоловік ( 50 чол.
с. Піщане, 50 чол. с. Надежда ).
За вказівками з центра в 1918 році загін був направлений в місто Пол-
таву для боротьби з німецькими окупантами.

Під Полтавою загін брав участь у розгромі німецьких окупантів. Потім
загін одержав завдання іти на Опішне, Зіньків для розгрому петлюрівців ,
що і було зроблено.
Потім загін влився в регулярні частини Червоної Армії у 5 кавалерій-
ський полк, який підійшов на цей час до Зінькова. Ця військова частина
брала участь у наступі на м. Київ.
( Зоря Полтавщини, 1/XI = 1957 р. )

Вперше Радянська влада була встановлена десь в кінці 1917 року.
Ініціаторами створення нових органів влади були СлавкоМаксим Омельянович,
Плужник Михайло Максимович,

[/q]

арк.10

[q]

Перший ревком складався:
1. Михно Ілько Ісакович – голова
2. Федорченко Степан Сидорович – воєнком
3. Славко Максим Омелькович
4. Плужник Михайло Максимович
5. Сохань Андріян Васильович
6. Завгородній Клим.
Славко Сергій Іванович був делегатом II Всеукраїнського з‘їзду Рад,
який відбувся в березні 1918 р. в м. Катеринославі.
Вдруге Радянська влада була встановлена після вигнання німецьких
окупантів десь на початку 1919 року. В новий ревком входили:
1. Федорченко Максим Сидорович
2. Славко Максим Омелькович
3. Плужник ~~Максим~~ Михайло Максимович
4. Лукашенко . . . . . . .

( Із слів Славка Сергія Ів., Солов‘я Макара Степанов.

Зразу ж після проголошення Радянської влади поміщицька земля і зем-
лі куркулів були конфісковані. Для цього був створений земельний ко-
мітет, який очолював Плужник Максим. Спочатку куркулям залишили по
7,5 га, а решту відібрали.
В 1929 році куркульство було ліквідовано, як клас.
( Соловей Макар Степанович )

В 1927 було організовано СОЗ за ініціативою Федорченка Захарія
Мифодійовича, в 1928 році був організований колгосп " Червоний бо-
рець ", головю колгоспу був обраний Федорченко Захарій Мефодійович.
В 1930 році почалася суцільна колективізація.
( Із слів Федорченка З.М. )

В 1922 році була створена партійна організація двох сіл ( Надежда і
Піщане ) . Спочатку було 5 членів: Федій Григорій, Федій Федір, Славко
Кирило, Антонець Семен, Сохань Андріян Васильович, а в 1930 році в селі
Піщаному була створена самостійна партійна організація.
Зараз партійна організація колгоспу ім. Свердлова нараховує 31 член
( Із слів Соханя А.В. )

К о м с о м о л ь с ь к а організація в с. Піщаному була створена в
1923 році і складалася з 8 членів :
1. Федорченко Олександр Іванович
2. Наража Василь Якимович
3. Федорченко Захарій Мефодійович
4. Дерев‘янко Афанасій Михайлович
5. Заєць Сергій Васильович
6. Крайко Олександр Васильович

[/q]

арк.11

[q]

7. Федорченко Сергій Дмитрович
8. Остапенко Ілля
Першим секретарем комсомольської організації був Федорченко Олександр
Іванович, який був убитий кулацькими елементами при виконанні комсомо-
льського доручення 29 квітня 1923 року.
Після смерті Федорченка О. І. організація поповнилася , а секретарем
вибраний був Терещенко Данило Вісаріонович.
Зараз комсомольська організація с. Піщане нараховує 42 комсомольці.
( із слів Федорченка З.М. )

Комнезам був створений в 1920 році під керівництвом партійної орга-
нізації. В 1928 р. був створений перший колгосп " Червоний борець " , а
вже десь в 1930 році завершено колективізацію і на території Піщаного
було створено чотири колгоспи : ім. Челюскіна, " Червоний борець " ,
ім. Островського та ім. Свердлова.
В 1950 році здійснено укрупнення колгоспів. Створено один колгосп
ім. Свердлова, до складу якого ввійшли, крім чотирьох колгоспів с. Піща-
ного, два колгоспи Славківської с/Ради: колгосп " Спартак " та колгосп
ім. Молотова.
Зараз колгосп охоплює 1071 член колгоспу. В колгоспі 5 рільничих
комплексних бригад та дві тракторні бригади.
Мирна творча праця радянських людей була перервана війною.
У вересні місяці 1941 року в с. Піщане вдерлися німецькі окупанти,
які хотіли народи нашої країни перетворити у своїх рабів.
Але під ударами Радянської Армії не могла встояти гітлерівська Німеч-
чина. 23 вересня 1943 року с. Піщане було звільнено від німецько-фашист-
ських окупантів.
Невпізнаним є с. Піщане сьогодні. За період лише з 1946 року по
1958 рік побудовано $$$$$$$$$ млин, який переробляє за добу більше 20 тонн
зерна, в колгоспі побудовано ряд громадських будов: гараж для автомашин,
майстерня, сушарка, десятки приміщень для худоби тощо, всього площею
понад 3000 кв.м.

––––––– ОООО –––––––––

[/q]

арк. – 14 –

[q]

УІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО ДЖЕРЕЛА, ЯКІ БУЛИ ВИКОРИСТАНІ.
АНКЕТИ-ДОВІТКИ ТА ВІДОМОСТІ ПРО ОСІБ, ЩО
ЗАПОВНЮВАЛИ ЇЇ.

Для заповнення анкети - довідки були

[/q]

село Надежда, Диканьский район, Полтавская область