Нецевич (Ницевич, NICEWICZ) -

Друга лінія роду. Герб Яніна

ЗАСНОВНИК ЛІНІЇ — ГАБРІЄЛЬ НЕЦЕВИЧ

Габрієль Нецевич, саме таким чином, на початку XYIІ ст., писалося в документах, на польській мові його ім’я, був названий однак ще на честь свого давнього діда-литовця i насправді отримав ім’я Ґабріель. Тобто, ім’я цього онука боярина Жомойтського було корінним литовським — Ґабрияло — бо в ті часи дуже схоже на нього написанням католицьке ім’я Габрієль (православне — Гавриїл) навіть у Польщі використовували ще доволі зрідка. По-батькові він, звичайно, наслідував для своєї лінії роду ще отриманий у Литовському князівстві герб роду «Нацевичей і Нецевичей», Яніна.
У Ґабріеля було принаймні четверо дітей, які досягли дорослого віку — два сина та дві доньки. Імена трьох його дітей однак не збереглися, бо про їхнє існування взагалі вдалося довідатися лише із тестамента їхнього рідного брата, Героніма [273]. Тільки спогади про життя самого Героніма існують зараз в судових документах та будуть розглянуті в цій розвідці [47]. Ім’я цього, єдино відомого, сина Ґабріеля явно було вже латинізованим польським: Hіeronim (Heronimus) — Геронім — Jarosh. Усім подальшим чоловічим нащадкам в цій лінії роду їхні батьки також давали чомусь лише такі латинізовані імена, незважаючи на своє ще безумовно православне віровизнання.
Означені члени другої лінії роду, батько і син, Ґабріель та Геронім, спочатку жили в селі Мизові, ще одній «батьківщині» (отчини) цього роду [91]. Але згодом ці двоє, за певних умов, залишили цю батьківщину своїм родичам, або батько просто залишив її іншим своїм дітям, та обидві означені особи перебралися мешкати в село Малєво, яке розташоване південніше м. Луцьк. Разом з тим про надтісні родові стосунки Ґабрієля та Героніма, як в ті далекі, так й в усі наступні часи, з членами першої лінії роду, свідчить те, що імена саме цих двох осіб було наведено в дарчому записі Миколая Нецевича, зробленому ним в 1694 році, у м. Жидичині. А їхні нащадки були проголошені там можливими родовими наслідовниками добра, яке тим записом, буцімто, дарувалося, а насправді просто об’єднувалося тоді в майорат — навіть через сто років по тому, вже наприкінці XYIІ ст. [9, 45].
Геронім одружився з Софією із Віардовських і вже у 1621 році вони згадуються разом, як родина [191]. Згідно матеріалів іншої судової справи, 1622 року, можна дійти висновку, що сам Геронім народився ще наприкінці XYI, або ж на самому початку наступного століття. [91]. У двадцяті роки XYIІ ст. родина Героніма мешкала спочатку в с. Мизо (со) ві, де у неї тоді вже народився син Теодор (польське ім’я Boh dan або Dadzi Bog) [93]. Родина також мала інших дітей, але їхні імена не збереглися, і взагалі ніяких свідчень про життєву долю цього «потомства» Героніма не маємо [273].
Геронім знався грамоті, оскільки отримав позов до суду по справі повернення взятого ним екземпляра Литовського статуту, мав гроші, та був вже з молодих років лихварем, який давав клієнтам, принаймні з 1621 році, позички у розмірі 100—200 пол. злотих.
Помер він, тяжко захворівши, досить раптово, доволі молодим, у селі Малєво, яке йому за 500 пол. злотих було закладене Романом Загоровським. Врешті решт частина цього села перейшла згодом у повну власність того Героніма, а ще його брата та обох сестер. Бо (якісь) землі в селі тестаментом самого Героніма було визначено розділити саме поміж цими трьома його кревними родичами [273].
В тестаменті, складеному 13.01.1634 р. та особову підписаного Геронімом, йшла мова про необхідність обов’язкового повернення його родині тим Романом Загоровським частини дедричного села дружини, Буложі, яку він тримає в заставі, про що в означеній заставі є його належний припис. Брату, сестрам та іншим особам також належало повернути його родині все те, що було ними взято в нього у посесію, при цьому в повній сумі застави. За добрами родини були призначені наглядати три особи.
Геронім просив рідних поховати себе при церкві та заказати по собі сороковини. Для цього посмертного поминання їм належало використати його носильні та рухомі речі, кошти від продажу яких потрібно було заплатити священнослужителям. Коней, биків, буйволів та овець дружині належало передати туди, «де брат мій власну частину має, і дві сестри мої малі також повинні отримати частину землі із слугами». Дітей він передавав записом того тестаменту «на розсуд пану Богу», але таким чином, щоб вони мали при цьому «необхідний респект».
Мешкати до цього села Геронім переїхав з родиною ще у 1626 році. Однак борги по багатьом з виданих ним позичок, про які йшла мова у тестаменті, записаному в луцькі гродські книги лише у лютому 1635 року, ніхто його удові ніколи вже не збирався повертати [93, 191 стор. 646]. Софія після смерті чоловіка взяла ще два шлюби — з Єржимом Нікрошевським та Яном Лясковським. Перебуваючи в останньому шлюбі, Софія «тримала», на умовах оренди у пана Загоровського вже геть усе село Малєво, тобто принаймні її (третя) родина була цілком заможною. Саме в тих двох родинах й був вихований її син від першого шлюбу, Теодор, чисельні свідчення про життя якого збереглися в судових документах.
Він отримав тоді належну правову освіту, добре знався грамоті, як і взагалі переважна частина шляхти Речі Посполитої, та писав принаймні на трьох мовах, в тому разі класичній — латині. Цілком можливо, що його освіченість у релігійних справах також мала під собою певний освітній фундамент, як і в суто професійних, адвокатських та судових, бо саме вирішенню різних правових колізій в середовищі священнослужителів Теодор присвятив усе своє життя. Теодор отримав адвокатське право захищати інтереси Луцької архімандрії в різних судах та урядах вже у 1647 році. Ще раз його адвокатська практика в інтересах саме Луцької архімандрії була підтверджена нею в 1650 році [240].
Скоріше за все діяльність Теодора на адвокатській посаді оцінювалася церковною верхівкою архімандрії досить високо. Бо, згідно польських порозумінь тих часів, «худий та неславний» Теодор Нецевич обирається в 1657 році на високу посаду старости ставропігіального Луцького Крестовоздвиженського братства церкви східного обряду, тобто стає членом її правління [96]. Звичайно для того, щоб він міг обіймати цю посаду, власного православного віровизнання було замало, такого віровизнання обов’язково повинна була дотримуватися принаймні ще родина його батьків. В той же час Теодор працював постійно ще й слугою та пеніпотентом пана Яна Соліського, королівського хорунжого та старости свядчиського [95].
В 1651 році мати робить синові вливкову запис на частину села Малєво, а оскільки ще й у 1654 році Теодор продовжував вирішувати свої справи в луцькому гродському суді, то він безумовно залишався мешканцем саме цієї місцевості [92,94]. Теодор був одружений із Іванною Сарновською, яка найчастіше писалася як Іванна із Сарнова. Перша згадка про цей шлюб є в документі 1661 року, але в дійсності він стався набагато раніше, судячи з часів появи у цього подружжя дітей. Документарне же Теодор згадується одруженим та з дітьми лише у 1654 році [97]. Родина мала та спромоглася виховати принаймні двох нащадків — сина Кршистофа, який, як вдалося з’ясувати виходячи із окремих фактів його життя, народився близько 1645 року, та доньку Хелену [98].
Скоріше за все його дружина до «княжого» дому Сарновських, а саме так підписав документ Базилю Нецевичу якийсь Адам Сарновський, разом із королем в 1687 році, не належала, бо про це немає ніяких згадок, але судячи із його віровизнання та високого рівня ряду посад, які в ті часи обіймав Теодор, допомога йому з боку свояків була зовсім не виключена [61].
Теодор з родиною після 1660 року переїхав вже мешкати до м. Володимира [99]. На новому місті помешкання, у 1662 році, він стає спочатку земським володимирським регентом. Потім вже Теодор Геронімович був обраний суддею каптуровим воєводства Волинського, а у 1666 році його було обрано володимирським гродським писарем [47,100,101]. Крім того, Теодор Геронімович був ще й адміністратором акцизу Володимирського повіту [102]. Отримати всі ці цивільні звання та зайняти означені цивільні посади міг в Речі Посполитій лише її потомствений дворянин, тобто члени другої лінії роду Нецевичей цій вимозі повною мірою відповідали.
Мабуть з усіма справами на цих високих посадах, як і з справами церковними, Теодор Геронімович управлявся добре, принаймні на посаді писаря — члена суду та його секретаря — він особову провів безліч судових засідань та залишався на ній більше 10 років поспіль. Тобто він мав певний хист до судової діяльності та належні знання із юриспруденції, які дозволяли йому приймати виважені рішення по справам певного напрямку, що доручалися цим судом свому писарю. По усім іншим справам писар мав тоді в суді лише дорадчий голос, складав по ним рішення та вироки, наводив суддям та підстарості необхідні для вирішення справ довідки, відшукував закони, і фіксував усі свідчення сторін в старостинських книгах.
Остання судова справа, яку він провів, обіймаючи посаду гродського писаря, відбулася 17.ІХ.1677 р., а вже на наступних «рочках», 7 грудня, гродський суд затвердив повноваження свого нового писаря [103]. Навіть останнього для нього, 1677 року, Теодор брав участь в виборах нових старшин Луцького братства, таким чином він безумовно залишався православним віруючим. Не зважаючи на те, що в кінці ХYІІ ст. вже більше половини родин «кращих руських прізвищ» відреклися від віри батьків, внаслідок чого православні церкви м. Луцька на ту пору стали просто поготів зачинятися, поки з 17 не залишилося жодної.
Теодор був записаний в помінник згаданого православного Луцького братства наприкінці 1677 року, серед панів та князів шляхти, під №61 [30]. Таким чином прожив Теодор Геронімович близько 55—57 років. Його дружина згадувалася живою ще у 1676 році.
Хелена пішла за Яна Кароля на Віхрополю Віхропольського з Віхропольських. В цій родині виховали єдиного нащадка — сина Йоанна Кароля. Померла Хелена до 1700 року [104].

Нецевич (Ницевич, NICEWICZ)

Общая тема