Нецевич (Ницевич, NICEWICZ)

Обновлен раздел родословной Ницевичей о Майдане-Вербецком в связи с тем, что стали известны 12 поколений представителей Рода, выходцев из этого села. По состоянию на 03.06.2015 в Древе этой ветки Рода Ницевичей и Нецевичей 337 персон.

Слобода Майдан Вербецький.

Село Черешеньки та слободу Майдан Вербецький відділяє досить незначна відстань – усього тільки 15 км ліса. Тому слід вважати цілком закономірним постійне спілкування поміж двома багатими поміщиками, володарями маєтку в тому селі, та мешканцями означеної слободи, чисельними чиншовими шляхтичами. Бо усі вони мали одне й те саме прізвище Нецевичі (Нечевичі), поставали членами третьої лінії роду і були родичами поміж собою, хоч з кожним наступним поколінням все більш віддаленими. Родинні зв’язки в ті часи важили дуже багато і спілкування не дуже заможньої шляхти зі своїми найближчими, тим більше багатими, сусідами-родичами взагалі тоді ніколи не переривалося.
Визначитися впродовж ХYІІІ та ХІХ ст. із самою кількістю родин тих шляхтичів Нецевичів, які (поступово) населяли слободу Майдан Вербецький, Войтовської волості, Летичівського повіту, Подільської губернії, досить таки важко. Тим більше, що переїзд обох згаданих братів, минулих володарів маєтку в селі Черешеньки, до своїх нових місць помешкання, в кожному з яких вони мали досить великі за розмірами орні землі, які могли надавати там під чинш своїм родичам, закономірно потягнув за собою переїзд туди певної частини родин шляхтичів Нецевичів, які до того були мешканцями слободи Майдан Вербецький, та, можливо, також сусіднього з нею с. Вербка.
Дійсним засновником відгалуження третьої лінії роду, яке наприкінці XYIІ ст. вже переселилося до слободи Вербецький Майдан, і про долю нащадків якого мова піде далі, слід вважати батька, а скоріше що ще діда, того Павла Нецевича, який народився вже саме на Поділлі близько 1720 року. У цього Павла був єдиний син, на ім’я Іван, який народився там у 1745 році.
Іван Павлович був одружений із Маріанною Іванівною, своєю одноліткою. В їхній родині були син Ігнатій, який народився у 1770 році, а також три доньки – Катерина (народилася у 1777 році), Розалія (народилася у 1780 році) та Агнішка (народилася у 1784 році). Всі ці діти були живі на момент проведення Y ревізії (1795 рік). Помер Іван Павлович в 60-річному віці, у 1815 році.
Однак не виключено, що в родині Івана Павловича була ще одна дитина, а саме син Йосиф. Між тим ця особа не була зареєстрована при ревізії 1795 року, та й взагалі не згадувалася у інвентарному описі тієї слободи 1855 року, на відзнаку від інших осіб роду, які постійно продовжували мешкати там. Однак саме в слободі Майдан Вербецький, 10.ІІІ.1863 р., таки пішов зі світу однодворець Йосиф Ничевич, який прожив, буцімто, аж 86 років. Померши «від старості», цей Йосиф залишив по собі в тій слободі лише дружину Петрунелю із Мілевських, тоді як спогади за дітей цієї подружньої пари в метричному записі про його смерть взагалі відсутні [214]. Вірогідно їх у цієї пари не було, бо подовження їхньої гілки роду в цій слободі, згідно її наступним інвентарним описам 1872 року, не мало місця.
Разом з тим, якщо роком народження того Йосифа дійсно постає 1777 рік, то він цілком міг бути навіть сином одного із зазначених вище братів-дворян – Онуфрія-Йосифа або Конрада-Йосифа-Костянтина, оскільки обидва народилися ще у середині XYIII ст.. На можливе родство цього небіжчика з тими братами вказує його «базове» ім’я, Йосиф, а ще саме написання прізвища цього чоловіка, яке цілковито співпадає із прізвищем цих братів.
Між тим ніякого відношення до добра двох братів, а також до їхніх маєтків, він не мав, принаймні за подібне відсутні будь які документарні свідчення. Мабуть цей Йосиф взагалі не володів в слободі якоюсь значною нерухомістю, та був досить незаможним однодворцем, бо навіть свідчення за нього у інвентарному описі цієї слободи 1855 року чомусь не виявилися наведеними. Записів в дворянську достойність по Подільській губернії, до початку роботи Київської центральної ревізійної комісії, або документів від нього, поданих у цю комісію, а також власних документів комісії із відмовою підтвердити йому те дворянство, та з наказом перевести в однодворці, взагалі знайти не вдалося. По цій конкретній особі, та по її родинному походженню, є більше запитань, ніж зараз на них існує відповідей.
Ігнатій Іванович в 1792 році взяв за дружину Анастасію Іванівну Скульську, яка народилася у 1777 році. Першими родами в цій родині з’явилося на світ двійко – донька Марія та син Вінсент (Вікентій), а сталося ця радісна для молодих батьків сімейна подія вже 26.ІІ.1793 р.. Потім в родині ще з’явилися на світ сини Франціск, 26.ІХ.1800 р., та Казимир, 9.Х.1803 р.. Помер Ігнатій Іванович в 1819 році, проживши на цьому світі усього тільки 49 років [168]. Обох своїх молодших синів Анастасія Іванівна одружила, перебуваючи вже в стані удови. Вона померла 18.ІІІ.1831 р., в слободі Майдан Вербецький, у віці 54 роки, хоч в метричному записі про смерть йшлося про 60 років, «від глибокої старості, скоріше ніж від конкретних болячок» [214].
Свій перший шлюб Казимир Ігнатович взяв 17.ХІ.1828 р., у віці 25 років, з Феклою Мечінською, дівчиною 18 років. Її батьками були Бартоломій та Антоніна із Данілевських Мечінські. Цей шлюб було освячено у Летичівському костьолі, бо сім’я Мечінських походила із с. Ярловське, яке належало до його парафії [218]. Однак жодного разу після цього сімейна пара Казимира та Фекли до згаданого костьолу не зверталася. А після передчасної смерті першої дружини Казимир подекуди побрався вдруге, із Вікторією, жінкою невідомого родинного походження, при цьому старшою від нього на 6 років. Дітей ця родинна пара мати так і не спромоглася.
У 1855 році подружжя продовжувало мешкати у слободі Майдан Вербецький, проживаючи там в окремому дворі площею 0,83 десятини, разом із великою родиною Матвія Андрійовича Михалевського, яка налічувала 7 дітей. Мабуть саме тому матеріальні достатки цього двора, якому були приписані 9 десятин орного ґрунту, виявилися досить таки значними – 2 коня, 2 вола, корова та 2 вівці. Казимир Ігнатович, на ті часи однодворець, виступав восприємником народженої в цій слободі дитини 12.ІY.1864 р., а ще раз він згадується як мешканець тієї слободи в 1872 році, коли вже мав вік у 70 років [342].
За спогадами нинішніх мешканців двох сусідних із Майданом Вербецьким сіл, один із членів роду Нецевичів, який постійно мешкав в тій слободі, мав дуже довгий вік життя – аж за 108 років. При цьому, маючи навіть сто років, він ще працював на покосі, не відмовлявся «перехилити чарчину», і навіть захворівши просив лікувати себе тільки саме таким чином. Аналіз подій життя усіх чоловічих осіб роду Нецевичів, минулих мешканців тієї слободи, про яких відомо на цей час, залишає єдину «кандидатуру» на роль цього довгожителя – а саме означеного вище Казимира Ігнатовича.
Франціск Ігнатович одружився з Анною із Сестровських, 1803 року народження. В цій родині мали доньку Аполонію, 1827 року народження, та сина Казимира, який народився 4.Y.1833 р.. Родина Франціска Ігнатовича, також однодворця, постійно мешкала в слободі Майдан Вербецький на власному дворі площею у 0,65 десятини, мала земельний наділ у 4,5 десятини, тримала 4 коня, 5 овець і 3 свині, тобто безумовно була доволі заможною. Франціск Ігнатович ще згадувався у лютому 1864 року, але помер він раніше від дружини, яка сконала в тій слободі у віці 60 років, 4 грудня цього самого року, «від ядухи» [214].
Вінсент Ігнатович свого часу одружився з Анною Ігнатівною із Смолінських, 1799 року народження, яка походила із дворянської сім’ї. В цій родині з’явилося на світ троє синів – Йосиф народився 4.IY.1817 р., Лаврентій народився 14.YIII.1819 р. і Франц народився 6.Х.1821 р.. Усі вони були охрещені в Новокостянтиновському баптиському(?) парафіяльному костьолі.
Родина Вінсента Ігнатовича мешкала у 1855 році, разом з родиною сина Лаврентія, в слободі Майдан Вербецький, де мала власний двір площею у 1,02 десятини, земельний наділ в 4,5 десятини, та тримала 2 вола, (аж!) 4 корови, 7 овець і 3 свині. Таке безумовно дозволяло вести обом цим родинам, батька та сина, цілком прийнятне існування. Вінсент, однодворець, якого однак переважно називали і писали в документах Вікентієм, прожив не менше ніж 62 роки. Однак він безумовно помер ще до 1872 року [342].
Саме троє братів Вінсентовичей наважилися звернутись 1.І.1832 р. до Подільського дворянського депутатського зібрання задля отримання для себе дворянської достойності Російської Імперії. І те зібрання своїм рішенням № 343 від 3.ХІІ.1832 р. таки дало згоду записати цих трьох братів до І частини дворянської книги Подільської губернії [169].
Однак брати Нецевичі – не дуже заможня чиншова шляхта, яка займалася виключно землеробством – не мали жодних шансів отримати згоду на запис до родової книги дворян Подільської губернії від Київської центральної ревізійної комісії для розгляду дій дворянських депутатських зібрань. Рішенням цієї комісії в січні 1842 року їхнє відгалуження роду було викреслено із дворянської родової книги Подільської губернії, а братів перевели в стан однодворців. Оскаржити те рішення комісії брати та їхні нащадки не наважилися.
В 1844 році Йосиф Вінсентович (Вікентьєвич) вже був одруженим із Феклою Понієловською, 1816 року народження. Її батьками були Ян та Маріанна із Добровольских Понієловські, які також походили із слободи Майдан Вербецький. На той рік в родині однодворців Йосифа та Фекли вже народилися дві доньки – Пауліна, у 1839 році, та немовля Анна. Згодом батьки спромоглися народити собі ще двох нащадків – синів Тимофія, у 1846 році, та Антона, у 1849 році. Родина постійно мешкала в слободі Майдан Вербецький, де мала у 1855 р. власний двір площею в 1,47 десятини, прирізані 4,5 десятини орної землі, 2 коня, вола, корову і 3 вівці. Це, звичайно, забезпечувало їй цілком пристойне існування.
Тимофій Йосифович в свій час одружився із Маріанною Одржиховською і в їхній родині, де первістком була донька (нянька) Юлія, згодом з'явилися на світ семеро синів. Усі вони наразі виросли та більшість з них спромоглися створити власні багаточисельні родини, наріжні особи яких постали постійними мешканцями слободи Майдан Вербецький на протязі більш ніж сторіччя. Ніяких свідчень за долю його рідного брата, Антона Йосифовича, однак відшукати не вдалося.
Метричні записи свідчать, що Тимофій Йосифович був безумовно живий ще у 1899 році, коли мав вік вже у 53 роки. Юлія Тимофіївна, яка народилася 26.ІІ.1869 року в згаданій вище родині однодворців, однак недовго затрималася на цьому світі. Згідно спогадів нинішних нащадків цього відгалуження роду, вона померла ще зовсім молодою дівчиною і на її похованні оркестр грав аж цілий день. Наступною дитиною цієї родини Нецевичей постав син Іоанн (більш відомий в тій слободі як Янко, а ще Франек), який з'явився на світ 25.ІХ.1870 р. Після нього в ній народжувалися вже, послідовно, тільки одні хлопці: Стефан, у 1873 році, Гаврилид (Габро), у 1875 році, Кароль, у 1877 році, за цим були ще сини Вінцентій, у 1880 році, Михайло, який народився 29.ІХ.1882 року, та (памятають як наймолодшого) Антон. У багатьох з них восприємниками виступали особи із Дому дворян Смолинських, родові стосунки з якими у сімейства Нецевичей завжди були вельми тісними.
Іоанн Тимофієвич, холостяк 23 років, одружився 21.Х.1893 року із Ганною (Анною) Шимонівною Тимінською, дівчиною 21 року. Її батьками були Шимон (Семен або Іван) та Доміцелла із Мазурківських Тимінські, також мешканці слободи Майдан Вербецький. В метричному шлюбному записі цієї пари був згаданий, як присутній при цьому дійстві, такий собі, безумовно що вже цілком поважний тоді серед інших запрошених гостей, Михайло Нецевич. Звичайно що то був зовсім не молодший із рідних братів Іоанна, бо останній мав на цю пору лише якихось 11 років. Це єдина згадка про ту (давню) особу з таким ім'ям, яку взагалі вдалося відшукати, однак, згідно цього запису, може таки цілком статися, що він був навіть одногодкою (ще) самого батька того нареченого, Тимофія Йосифовича.
В родині Іоанна та Ганни відомо про народження 6 дітей. Старшим з них був син Людвиг, який з'явився на світ 10.Х.1899 р.. Ще один син, Альбін, народився у 1908 р.. Іншими дітьми були доньки: Стефаніда, яка народилася у 1902 році, Ємілія, яка народилася у 1906 році, Юлія (більш відома в слободі як Юзефа), яка народилася 17.ІІІ.1909 року, та Розалія (Руза), яка народилася у 1916 році. Скільки прожив на цьому світі їхній батько, Іоанн — невідомо, а їхня мати, Ганна, померла 13.І.1953 року, в віці 81 року.
Людвиг Іоаннович був одружений із Франею Городецькою. Вони мешкали родиною у місті Кам'янець-Подільську, де він був репресований та розстріляний 24.ІХ.1938 року, в віці 39 років. В цій родині мали лише одну доньку, Марію. Згодом та пішла за Фелікса Карбівського. Його рідний брат, Альбін Іоаннович, побрався із Акуліною Іванівною Кудинською, яка народилася 7.І.1911 р.. В цій родині встигли народити доньку Ядвігу, 22.ХІ.1938 року, та сина Франека. Але після звільнення цієї місцевості від німецької окупації Альбін Іоаннович був задіяний до лав армії та загинув на фронті 10.YІ.1944 р.., у віці 36 років. Його дружина померла в 1999 році.
Стефанида Іоаннівна була одружена із Бернардом Болестовським та мала з ним двох доньок, Марію, у 1929 році, та Антоніну. Ємілія Іоаннівна мала шлюб із Леонором Карбівським і також народила з ним двох доньок, Юзефу, у 1929 р., та Марію, у 1941 році. А наймолодша із сестер, Розалія Іоаннівна, побралася зі Станіславом Антрощуком і вони народили сина Антона, у 1938 році, та доньку Татьяну.
Ще одна із сестер Нецевичей, Юлія (Юзефа) Іоаннівна, взяла свій шлюб, у 1929 році, із особою іншої гілки цього самого роду, Никодимом (Миколаєм) Михайловичем, який народився 1.ХІІ.1906 року, кревним родичем, родинне походження якого однак було “віддаленим” аж у цілком прийняте, навіть для (минулої) православної церкви, четверте коліно. В цій родині з'явилися на світ троє дітей: первісток Михайло (Марьянко) народився 23.ІІ.1933 року, донька Цезарія 25.Y.1937 року, а син Іван (ще відомий чомусь також як Миколай) 30.YІ.1940 року. Батько цієї родини Нецевичей, Никодим Михайлович, помер у 1973 році, а Юлія Іоаннівна пішла з цього світа 30.ХІ.1993 р., в віці 84 років. Обидва подружжя поховані дітьми на цвинтарі слободи Майдан Вербецький, в одній огорожі.
Михайло Никодимович був одружений із Ганною Никодимовною Карбієвською, 1947 р. народження, з якою вони мали доньку Людмилу, 14.ІІ.1965 р., та сина Анатолія, 10.ІІ.1972 р.. Зараз ця гілка роду має подовження. Сам Михайло Никодимович вже пішов з цього світу, це сталося це 24.ІY.2011 р., в досить поважному для такої “неминучої події” віці у 78 років. Цезарія Никодимовна побралася із Сердюком, та мала з ним синів Івана, 28.ІІІ.1968 р., та Антона, 14.ХІІ.1973 р..
Іван Никодимович мав два шлюби — з Людмилою Миколаївною, бездітний, та із Неллі Юзефівною Урман, яка народилася 30.YІІ.1943 р.. В останньому у нього народилися дві доньки, Лариса, 29,ІХ.1965 р., та Наталя, 12.ХІ.1971 р.. Обидві мають власні родини та забезпечили діда і бабу онуками та онучками.
Брат Іоанна, Стефан Тимофіївич, був одружений із Розалією Василівною Димінською. В цій великій родині з'явилося на світ аж 10 дітей. Первістком в ній був син Марцин (Марко), а ще там були сини Зигмунд (Дзидорко або Федорко), Кароль та Йосиф. Родина мала також багато доньок: Регину, яка народилася у 1902 році, Вероніку, близнюків Марію та Ганю (Аню), Тофілю, 1914 року народження, та Розалію (Рузу), 1917 року народження. Сувора пора громадянської війни призвела до того, що Стефан Тимофіївич помер, від тифу, ще 1920 року, у віці всього тільки 47 років. Він був похований на приходському цвинтарі біля Новоконстянтинівського костьолу. Розалія Василівна вже сама спромоглася поставити на ноги усіх своїх дітей та пішла з цього світа тільки після 1935 року.
Марцин Стефанович вибрав для себе за часів першої світової війни професію військового, та навчився, мешкаючи в Одесі, літати на аеропланах. В ту сувору пору він там і помер, бездітним, в проміжок часу від 1918 до 1920 року. Його молодший брат, Зигмунд Стефанович, ще з дитинства постав калікою і не зміг пережити часів жорстокого голодомору 1933 року. Він також не залишив по собі потомства. Йосиф Стефанович, який народився у 1908 році, був одружений із Поліною Карлівною Лавською, 1912 р. народження. В цій родині було троє дітей: первісток Станіслав, що народився 7.ХІ.1931 р., та дві доньки — Людмила і, наймолодша, Ядвіга, 1937 р. народження. Із цього самого Дому взяв собі дружину також брат його, Кароль Стефанович, який 5.YІІ.1927 р. побрався із Барбарою Кайтановною Лавською, своєю одноліткою. В їхньому довгому шлюбі з'явилося на світ 5 дітей. Подружжя пішло з цього світа також майже одночасно, у 1986 — 1987 роках, та наразі було поховано тими дітьми поруч, на цвинтарі слободи Майдан Вербецький.
Після визволення цієї місцевості з під окупації Йосифа Стефановича взяли до лав армії, де він загинув в бою 5.YІІІ.1944 р.. Власних дітей “поставила на ноги” вже сама лише Поліна Карлівна, яка померла у 1980 році та похована на сільському цвинтарі слободи Майдан Вербецький. Її син, Станіслав Йосифович, був одружений двічі. Першою його дружиною була Владислава Йосипівна Обортинська, з якою вони, у 1955 році, народили сина Йосипа. Йосип Станіславович має дружиною Валентину Петрівну Козак, яка народилася 5.І.1954 р.. У цієї шлюбної пари є донька Оксана, що народилася 20.YІІІ.1979 р., та син Віталій, що народився 17.ІІ.1982 р.. Другою дружиною Йосифа Станіславовича стала згодом Валентина Адольфівна Ластовецька. З нею вони народили сина Віктора, 8.ІІ.1965 р., та доньку Лілію, у 1973 р.. Віктор Станіславович одружений зі Світланою Василівною Пастух та має доньку Аліну. Лілія Станіславовна в шлюбі із Юрієм Притулою має сина Владислава.
Сільській інформації про багаторічну долю цього роду при помешканні в слободі Майдан Вербецький ми усі повинні завдячувати саме Станіславу Йосифовичу. На превеликий жаль доля усіх людей в цьому житті, однак, неминуча і цього чудового чоловіка вже нема з нами — він помер в 2012 році, у віці 81 року. Сестри його, Людмила та Ядвіга Йосифовні, обидві заміжні та мають доволі нащадків.
В родині Кароля Стефановича було двоє синів, Йосип (Юзек), 1928 р. народження, та Броніслав, 1935 року народження. Йосип Карлович одружився із Дар'єю Андрійовною Василенко та народив двох доньок, Тамару і Людмилу. Вони обидві мають власні родини та нащадків. Сам Йосип Карлович помер у 2004 році, в віці 76 років. Його брат, Броніслав, помер ще на рік раніше, в власні 68 років. Він народив та виховав трьох доньок.
Трьома доньками Кароля Стефановича були Тофіля, Марія та Ядвіга. Тофіля Карлівна, яка народилася в березні 1930 р., мала довгий та щасливий шлюб із Янеком Дубиневичем, старшим від неї на 6 років. Вони народили та виростили двох доньок. Старша з них, Анатолія, яка народилася 17.І.1954 р., перебуває в шлюбі із Миколаєм Бір'юковим. У них є син. Молодша, Олена, також заміжня і мешкає в одному місті з сестрою. Тільки родина їхніх батьків залишилася зараз мешкати вже в слободі Майдан Вербецький, де ці старі люди, у віці 80 та 86 років, вели ще цілком успішне натуральне господарство, тримаючи навіть корову. Молодша із трьох сестер, Ядвіга Карлівна, яка народилася у 1944 р., була одружена та має сина і доньку. Про долю ж Марії Карлівні старшій із сестер нічого невідомо.
Регіна Стефанівна Ницевич, 1902 р. народження, побралася із Ернестом Михайловичем Ницевичем, який народився у 1898 р.. Вони обидва походили з одного Дому, але перебували родичами лише у четвертому коліні. В цій родині виростили єдиного нащадка — сина Броніслава, який з'явився у цієї пари на світ 19.ХІ.1930 р.. Броніслав Ернестович з дружиною Мотєю Павлівною народили двох доньок. Обидві заміжні та мають власних дітей і онуків. Регіна Стефанівна померла 28.ІY.1978 р., а її чоловік пішов з цього світа 31.Y.1982 р.. Подружжя поховано на цвинтарі слободи Майдан Вербецькій.
За її молодших сестер відомо не так багато, та усі вони були заміжні і мали дітей. Так Вероніка виховала доньку, а Марія, в шлюбі із Мазуркевичем — трьох доньок та сина. Її близнючка, Ганя, в шлюбі із Мохлинським, також мала трьох доньок, а Тофіля, в шлюбі із Кравчуком — двох синів. Наймолодша, Рузя, пішла ще за одного Мазуркевича та виховала з ним сина.
Гаврилид (по сільському Габро) Тимофієвич, який народився у 1875 році, мав дружиною Кароліну, з якою народив двох синів та двох доньок. Старший, Войцех (Василь), помер доволі рано, а усі інші виявилися згодом переселеними на Дон. Полько Габрович загинув на фронті у другу світову війну, а його сестри, Фронзина (Фроська) та Філина (?), звідти на батьківщину не повернулися. Як склалася там їхня доля — взагалі невідомо.
Кароль Тимофієвич, який народився у 1877 році, також мав двох синів та двох доньок. За долю останніх, Яніни та Ганни, яка народилася 1913 р., геть нічого невідомо. Відсутні також будь-які свідчення і про долю старшої його дитини, Цезарія Карловича. Лише його другий син, Тофілій Карлович, який народився у 1916 році та одружився із Яніною Йосиповною Мазуркевич, на шість років від нього молодшою, залишив по собі відомих нинішним нащадкам цього роду потомків. Їхній син Леонід, який з'явився на цей світ 4.ІІІ.1941 р., в шлюбі із Ганною Ондрієвною, що народилася 7.YІІ.1948 р., призвів на світ синів Віктора, у 1969 р., та Сергія, у 1977 р.. Віктор Леонідович, в шлюбі із Оленою Вус, народив у 1990 р. сина Анатолія, у родині якого вже росте донька. Доньку мають також Сергій Леонідович та його дружина Наталія Волентюк.
Невідомою однак постала родинна доля ще одного із тих (давніх) братів, Вінцентія Тимофієвича, 1880 р. народження. А Антон Тимофієвич, якого нинішні нащадки роду вважають наймолодшим у тому давньому сімействі, був одружений та мав сина Йосифа, який народився в нього у 1918 р., і молодшу доньку, Юзефу. Свідчень за їхню долю існує обмаль, але у Йосифа Антоновича народилася та вирісла донька Тофіля, яка мала у своєму власному шлюбі (вже) аж 8 дітей. А Юзефу Антонівну німці угоняли в свій час на примусові роботи в Германію. Помер Антон Тимофієвич, після 1935 року, ще взагалі до початку другої світової війни.
Існує також документ, який свідчить, що у селян Тимофія Нецевича та Маріанни із Одржехоських народився, в слободі Майдан Вербецький, син Михайло і сталася ця подія в їхній родині 29.ІХ.1882 р.. Знайти якісь документі, чи отримати свідчення нинішних нащадків рода по цій особі однак не вдалося і його родинна доля, наразі, залишилася невизначеною. Разом з тим в цій слободі добре відома особа на ім'я Миколай Михайлович Нецевич, який народився там у 1906 р. в родині, свідчень за яку у нащадків (також) не збереглося. Ця особа завжди була дієвим радянським патріотом та визначалася виключною шкідливістю. У двох своїх шлюбах Миколай Михайлович виявився бездітним і тому взяв до родини за доньку небогу дружини, Лідії Йосиповни. Був призваним до лав армії після визволення цієї території з під окупації, але пізніше від інших слободян, 25.Y.1944 р.. Існують документи про нагородження його орденом “Слава” ІІІ ступеня. Після війни Миколай Михайлович працював на пилорамі, де згодом й загинув, забитий дошкою. Похований, разом із дружиною, на цвинтарі слободи Майдан Вербецький. Не виключено, що (саме) він таки міг бути сином згаданого вище Михайла Тимофієвича, бо тому на пору народження цієї особи вже виповнилося 24 роки, а інших “вільних для такого” пращурів, саме на ім'я Михайло, в тій слободі “не проглядається”.
Його тітка, Анна Йосифовна Ницевичевая, дівчина 20 років, однодворка, взяла 1864 р. шлюб із удівцем, дворянином Антоном Івановичем Смолінським, 45 років, також мешканцем слободи Майдан Вербецький, який мав 5 дітей, але навіть його молодшому сину на той час вже виповнилося 14 років. Цей шлюб був освячений у Новокостянтинівському парафіяльному римо-католицькому (!) костьолі [214]. Сам Йосиф Вінсентович, її батько, безумовно мав бути присутнім на тій церемонії, бо 30.І. та 3.ІІ.1864 р. він таки виступав, якраз у тому костьолі, восприємником двох немовлят зі своєї слободи. В 1872 році ця особа також продовжувала згадуватися мешканцем слободи Майдан Вербецький, тобто Йосиф Вінсентович прожив на цьому світі принаймні 55 років [342].
Лаврентій Вінсентович був одружений із Марією, 1824 року народження, родинне походження якої невідоме. На 1855 рік в їхній родині з’явилися на світ син Фаустин, 1840 року народження, та доньки Антоніна, 1842 року народження, і Устина, 1843 року народження. Разом з тим дійсне ім’я їхнього батька було наразі подвійним – Лаврентій-Вавро, і саме як такий собі Ваврзинець цей однодворець виступив 12.ІХ.1876 р. восприємником у одного з немовлят тієї слободи, тобто прожив він аж ніяк не менше ніж 57 років. Його дружина виступала восприємницею 8.YII.1864 р., тобто коли вже мала вік у 40 років.
А Франц Вінсентович у 1844 році все ще парубкував [170]. Його доля досить довго взагалі залишалася невизначеною, принаймні у 1855 році ця особа у інвентарному описі, серед постійних мешканців слободи Майдан Вербецький та сусіднього із нею села Вербки, взагалі не згадувалася. З якоїсь нагоди однак подібне тоді інколи з мешканцями тієї слободи таки відбувалося. Не згадувався Франц Вінсентович також серед мешканців цієї слободи і при наступному її інвентарному описі 1872 року.
Але саме до нього, як цілком можливого (за віком) батька, можна віднести того Михайла Нецевича, якого було зазначено, в 1893 р., як (почесного) гостя на весіллі Іоанна Тимофієвича та Ганни Тимінської. А вже в 1899 р. восприємницею саме їхнього сина Людвига виступила “Емілія, дружина Михайла Нецевича”. Тому можливо розглядати, як варіант, існування на ту пору в цій слободі, Майдан Вербецький, родини Михайла (Францевича) Нецевича та згаданої тут (таким чином) Емілії.
Додатковим підтвердженням можливості саме такого служать відомості про безумовне існування в тій слободі родини “Михайловичів”, де народилися та виросли п'ятеро дітей. В ній, на переламі століть, з'явилися на світ сини Ернест та Федор, і доньки Валерія, Ганна (Анна) та Віта.
Ернест Михайлович, який народився в 1898 році, одружився із Регіною Стефанівною Нецевич, своєю кревною родичкою у четвертому коліні, якщо він дійсно походить саме від Франца Вінсентовича. Родинне життя цієї сімейної пари було вже описано вище. Його брат, Федор Михайлович, який народився у 1900 році, був одружений із Камілією Стефанівною. В цій родині з'явилися на світ два сини: Йосип, у 1921 році, та Мар'ян, який народився 19.ІІІ.1923 р.. Після них у цієї пари пішли вже народжуватися лише одні дівчата: Валєрія, Ганна (Анна) та Віта. Свідчень за їхнє родинне життя не маємо.
Між тим в останньому інвентарному описі, у сусідньому селі Вербка, була зазначена наявність двора, площею в 0,5 десятини, у відставного солдата Франца Ницевича [342]. І в тому ж таки селі Вербка, 8.YIII.1876 р., пішла зі світу Розалія із Попелів Нецевичева, яка мала на час смерті буцімто 70 років. В смертному записі по ній наголошувалося, що Розалія залишила по собі вдовим відставного солдата Францішка та сина Антона [239]. Таке дуже близьке місце помешкання цього Франца (Францішка) до інших родин Нецевичів, а особливо його прізвище, дозволяють зробити припущення що цей солдат можливо міг би таки поставати згаданим вище Францем Вінсентовичем. Однак в такому разі величезна (від'ємна!) різниця у віці, яка становила (б) аж 15 років, з тією (можливою) дружиною означеної раніше особи Франца Вінсентовича, та принаймні 10-річна на ту пору довгострокова служба солдата в імперській армії, щось подібне, по великому рахунку, взагалі в повній мірі заперечує.
Фаустин Лаврентьєвич та Іоанна з Дмуховських народили 19.І.1876 р. в слободі Майдан Вербицький сина Петра [239]. І того малесенького немовля, в люті хрещенські морози, вони одразу повезли до неблизького Новокостянтинівського парафіяльного костьолу, де подія (чомусь дуже невідкладного) хрещення цієї дитини відбулася вже 22 січня. Більше однак за цю дитину жодних згадок взагалі не залишилося. Наступна ж дитина в цій родині, син Михайло, з'явився на світ вже 2.ХІ.1878 р..
В своєму шлюбі із Юлією Димінською, 1881 р. народження, Михайло Фаустинович виступив засновником великої родини, яка потім постійно мешкала в цій слободі. Свій шлюб ця пара взяла 15.YІІІ.1899 року і в (метричному) записі про нього було зазначено, що на тому весіллі був особисто присутнім Фома (тобто Тимофій) Йосифович Ницевич, який вже мав на ту пору 53 роки. Батьками нареченої були Фома та Анна із Зелінських Димінські. В родині Михайла та Юлії згодом з'явилося на світ шестеро дітей.
Синів було двоє. Никодим Михайлович народився 1.ХІІ.1906 р. та одружився із Юлією (Юзефою) Іоаннівною. Перебіги родинного життя цієї сімейної пари було вже викладено вище. Другий син, Целестин (або Сільвестр) Михайлович, був одружений із Доротєю. Вони мали двох синів, Броніслава та Тимофія (Томаша), який народився у 1938 році. Маємо лише свідчення за родинне життя молодшого, який був одружений із Галиною Олексієвною Салащовою. В цій родині з'явилися на світ дві доньки, Леоніда та Людмила.
Про доньок Михайла та Юлії відомо таке. Антоніна Михайлівна була одружена із Герасимом Тарнавським і мала з ним двох синів. Корнелія Михайлівна пішла за Янека Диминського і вони виховали сина. Розалія Михайлівна була в шлюбі із Смолинським та мала з ним двох доньок. А про долю Генефи Михайлівни взагалі нічого невідомо.
Казимир Францискович в свій час одружився із Маріанною, походження якої невідоме, і вони народили 8.YII.1864 р. в слободі Майдан Вербецький сина Станіслава. Ця родина буцімто не мала інших нащадків, бо після своїх перших пологів Маріанна одразу стала дуже огрядною жінкою та народжувати більше не змогла. Батьки Станіслава померли ще молодими, пращури до тієї пори вже також пішли з цього світу і за спогадами нинішніх його нащадків, він взагалі «сиротою був». Тому Станіслав виховувався «на руках» у інших родин роду Нецевичів, які мешкали на ті часи в цій слободі. Станіслав Казимирович одружився, як і багато інших членів роду Нецевичей, доволі таки пізно – не раніше ніж у 42 роки. Ніяких згадок про ім’я та походження його дружини у нинішніх нащадків не залишилося. В цій родині з’явилися на світ семеро дітей. Старшою дитиною в ній постала Антоніна (Антося) , яка народилася у 1906 чи 1907 році. Після неї народилися ще четверо її молодших братів – Никодим, Станіслав, Віталій, у 1911 році, Броніслав, у 1919 році, та дві сестри – Агафія і Розалія (Рузя), у 1920 році.
В перші роки радянської влади тиф на Поділлі буквально «викошував» його населення. Саме від тифу помер тоді Станіслав Казимирович, в 1920 році, у віці 56 років, а вже в наступному році той тиф забрав також життя і його дружини. Внаслідок цього на руках у 14-літньої, старшої за віком, однак все одно тільки дитини, Антоніни Станіславовни, яка не мала дорослих родичів по батькові, залишилося тоді шість молодших братів та сестер, в тому разі немовля. Між тим Антоніна пішла своїм станом саме по бабові і вже на той час виглядала цілком дорослою людиною. Якимось чином вона спромоглася виростити усіх шістьох своїх кревних, не зважаючи на два голодомори і на недоїдання, яке постійно мало місце в Україні у двадцяті роки ХХ ст., навіть і в цілковито «повних» родинах.
Таким чином Антоніна (записана як уроджена Ницевич), із третьої лінії роду, повторила ще раз те, що за 85 років до неї спромоглася зробити значно тоді старша віком і досвідом, вже 29-річна, Розалія, уроджена Малишевська, з першої лінії роду. Антоніна одружилася в свій час із шахтарем Федором Семеновим. В їхній родині з’явилася на світ лише одна донька – Валентина. Можливо надто вже огрядною завжди була Антоніна Станіславовна. Вона померла у сімдесятих роках ХХ ст., проживжи загалом близько 70 років. Благодарні кревні та їхні чисельні нащадки завжди вшановують її світлу пам'ять.
Віталій Станіславович (1911 – 1995) був одружений із Терезою Йосиповною Годлевською (1913 – 1998). Вони народили трьох нащадків: сина Івана (Яська) (1938 – 23.YІ.2009), сина Йосифа (Юзека) (у 1940 році) та доньку Юзефу (Юзю) (1944 – 2005).
В родині у Івана Вітальєвича народилося троє синів – Віталій, названий на честь діда, Леонід та Сергій. Двоє з них стали лікарями, а третій – електронщиком. Усі вони мають власні родини та нащадків.
Йосиф Віталієвич був одружений два рази. З першою дружиною він мав двох дітей. У другому шлюбі дітей не народилося.
Никодим Станіславович народив єдину доньку Юзефу (Юзю).
Станіслав Станіславович родини не створив і дітей не народив, бо ще в свої молоді роки впав із копни та забив голову, після чого довго хворів і кінець кінцем помер.
Броніслав Станіславович (1919 – 8.ІХ.1998) пройшов усі випробування постійним голодом та війною. Свою власну родину він також створив доволі таки пізно – вже під 40 років. Його дружиною стала Леоніда Йосиповна Яворська, дівоче прізвище якої було Обертинська (31.ХІІ.1923 – 16.YІІІ.1990). В родині Броніслава та Леоніди народилася єдина дитина – син Віталій, 18.Х.1959 р.
Розалія Станіславовна має єдину доньку Антоніну.
Агафія Станіславовна також має єдину доньку Альбіну .
Члени цього окремого відгалуження роду залишалися постійними мешканцями слободи Майдан Вербецький із Подільської губернії. Про таке свідчить, наприклад, «Книга пам’яті України» по Хмельницькій області, де сповіщається про загибель на фронтах другої світової війни, із осередку мешканців цієї слободи Летичевського району, тотально мобілізованих до лав армії у січні - березні 1944 року, щоб “вони не потрапили” до складу загонів УПА, декількох осіб, прізвище яких в цій книзі виявилося трохи «модифікованим»:
Ніцевича Альбіна Івановича, 1908 року народження, поляка,
рядового, стрільця, який загинув буцімто у 1945 р., в віці 37
років, (але за документами, які зберігаються в його родині,
таке сталося вже 10.YІ.1944 р.)
Ніцевича Йосифа Степановича, 1908 р. народження, поляка,
рядового, стрільця, який можливо загинув ще у YІІІ.1944 р.,
згідно документів, що зберігаються у нащадків, в віці 36
років, та був зазначений чомусь зниклим без вісті через
три місяці,
Ніцевича Йосифа Федоровича, 1925 р. народження, поляка,
рядового, минометника, який загинув 11.YІІІ.1944 р., в віці 19
років.
В дійсності рік народження цього вояка інший, 1921, і загинув він у віці 23 роки.
Місця їхнього поховання в тій книзі не були наведені, але Йосип Федорович загинув вже саме на землях Польші та похований там, у Сандомирському воєводстві, в селі Пелишув.
В слободі Майдан Вербецький, принаймні у часи існування Російської Імперії, існував невеличкий цегляний заводик. Серед нинішних її мешканців збереглися спогади, що їм володів (тоді) такий собі Михайло Нецевич. Він не залишив по собі нащадків і сконав ще до другої світової війни. Відомо лише те, що він доводився вуйком якомусь із Никодимів. За такої вкрай обмеженої інформації з'ясувати його походження там взагалі не вдалося.

Обновленная редакция, дополненная.

Слобода Майдан Вербецький.

Село Черешеньки та слободу Майдан Вербецький відділяє досить незначна відстань – усього тільки 15 км ліса. Тому слід вважати цілком закономірним постійне спілкування поміж двома багатими поміщиками, володарями маєтку в тому селі, та мешканцями означеної слободи, чисельними чиншовими шляхтичами. Бо усі вони мали одне й те саме прізвище Нецевичі (Нечевичі), поставали членами третьої лінії роду і були родичами поміж собою, хоч з кожним наступним поколінням все більш віддаленими. Родинні зв’язки в ті часи важили дуже багато і спілкування не дуже заможньої шляхти зі своїми найближчими, тим більше багатими, сусідами-родичами взагалі тоді ніколи не переривалося.
Визначитися впродовж ХYІІІ та ХІХ ст. із самою кількістю родин тих шляхтичів Нецевичів, які (поступово) населяли слободу Майдан Вербецький, Войтовської волості, Летичівського повіту, Подільської губернії, досить таки важко. Тим більше, що переїзд обох згаданих братів, минулих володарів маєтку в селі Черешеньки, до своїх нових місць помешкання, в кожному з яких вони мали досить великі за розмірами орні землі, які могли надавати там під чинш своїм родичам, закономірно потягнув за собою переїзд туди певної частини родин шляхтичів Нецевичів, які до того були мешканцями слободи Майдан Вербецький, та, можливо, також сусіднього з нею с. Вербка.
Дійсним засновником відгалуження третьої лінії роду, яке наприкінці XYIІ ст. вже переселилося до слободи Вербецький Майдан, і про долю нащадків якого мова піде далі, слід вважати батька, а скоріше що ще діда, того Павла Нецевича, який народився вже саме на Поділлі близько 1720 року. У цього Павла був єдиний син, на ім’я Іван, який народився там у 1745 році.
Іван Павлович був одружений із Маріанною Іванівною, своєю одноліткою. В їхній родині були син Ігнатій, який народився у 1770 році, а також три доньки – Катерина (народилася у 1777 році), Розалія (народилася у 1780 році) та Агнішка (народилася у 1784 році). Всі ці діти були живі на момент проведення Y ревізії (1795 рік). Помер Іван Павлович в 60-річному віці, у 1815 році.
Однак не виключено, що в родині Івана Павловича була ще одна дитина, а саме син Йосиф. Між тим ця особа не була зареєстрована при ревізії 1795 року, та й взагалі не згадувалася у інвентарному описі тієї слободи 1855 року, на відзнаку від інших осіб роду, які постійно продовжували мешкати там. Однак саме в слободі Майдан Вербецький, 10.ІІІ.1863 р., таки пішов зі світу однодворець Йосиф Ничевич, який прожив, буцімто, аж 86 років. Померши «від старості», цей Йосиф залишив по собі в тій слободі лише дружину Петрунелю із Мілевських, тоді як спогади за дітей цієї подружньої пари в метричному записі про його смерть взагалі відсутні [214]. Вірогідно їх у цієї пари не було, бо подовження їхньої гілки роду в цій слободі, згідно її наступним інвентарним описам 1872 року, не мало місця.
Разом з тим, якщо роком народження того Йосифа дійсно постає 1777 рік, то він цілком міг бути навіть сином одного із зазначених вище братів-дворян – Онуфрія-Йосифа або Конрада-Йосифа-Костянтина, оскільки обидва народилися ще у середині XYIII ст.. На можливе родство цього небіжчика з тими братами вказує його «базове» ім’я, Йосиф, а ще саме написання прізвища цього чоловіка, яке цілковито співпадає із прізвищем цих братів.
Між тим ніякого відношення до добра двох братів, а також до їхніх маєтків, він не мав, принаймні за подібне відсутні будь які документарні свідчення. Мабуть цей Йосиф взагалі не володів в слободі якоюсь значною нерухомістю, та був досить незаможним однодворцем, бо навіть свідчення за нього у інвентарному описі цієї слободи 1855 року чомусь не виявилися наведеними. Записів в дворянську достойність по Подільській губернії, до початку роботи Київської центральної ревізійної комісії, або документів від нього, поданих у цю комісію, а також власних документів комісії із відмовою підтвердити йому те дворянство, та з наказом перевести в однодворці, взагалі знайти не вдалося. По цій конкретній особі, та по її родинному походженню, є більше запитань, ніж зараз на них існує відповідей.
Ігнатій Іванович в 1792 році взяв за дружину Анастасію Іванівну Скульську, яка народилася у 1777 році. Першими родами в цій родині з’явилося на світ двійко – донька Марія та син Вінсент (Вікентій), а сталося ця радісна для молодих батьків сімейна подія вже 26.ІІ.1793 р.. Потім в родині ще з’явилися на світ сини Франціск, 26.ІХ.1800 р., та Казимир, 9.Х.1803 р.. Помер Ігнатій Іванович в 1819 році, проживши на цьому світі усього тільки 49 років [168]. Обох своїх молодших синів Анастасія Іванівна одружила, перебуваючи вже в стані удови. Вона померла 18.ІІІ.1831 р., в слободі Майдан Вербецький, у віці 54 роки, хоч в метричному записі про смерть йшлося про 60 років, «від глибокої старості, скоріше ніж від конкретних болячок» [214].
Свій перший шлюб Казимир Ігнатович взяв 17.ХІ.1828 р., у віці 25 років, з Феклою Мечінською, дівчиною 18 років. Її батьками були Бартоломій та Антоніна із Данілевських Мечінські. Цей шлюб було освячено у Летичівському костьолі, бо сім’я Мечінських походила із с. Ярловське, яке належало до його парафії [218]. Однак жодного разу після цього сімейна пара Казимира та Фекли до згаданого костьолу не зверталася. А після передчасної смерті першої дружини Казимир подекуди побрався вдруге, із Вікторією, жінкою невідомого родинного походження, при цьому старшою від нього на 6 років. Дітей ця родинна пара мати так і не спромоглася.
У 1855 році подружжя продовжувало мешкати у слободі Майдан Вербецький, проживаючи там в окремому дворі площею 0,83 десятини, разом із великою родиною Матвія Андрійовича Михалевського, яка налічувала 7 дітей. Мабуть саме тому матеріальні достатки цього двора, якому були приписані 9 десятин орного ґрунту, виявилися досить таки значними – 2 коня, 2 вола, корова та 2 вівці. Казимир Ігнатович, на ті часи однодворець, виступав восприємником народженої в цій слободі дитини 12.ІY.1864 р., а ще раз він згадується як мешканець тієї слободи в 1872 році, коли вже мав вік у 70 років [342].
За спогадами нинішніх мешканців двох сусідних із Майданом Вербецьким сіл, один із членів роду Нецевичів, який постійно мешкав в тій слободі, мав дуже довгий вік життя – аж за 108 років. При цьому, маючи навіть сто років, він ще працював на покосі, не відмовлявся «перехилити чарчину», і навіть захворівши просив лікувати себе тільки саме таким чином. Аналіз подій життя усіх чоловічих осіб роду Нецевичів, минулих мешканців тієї слободи, про яких відомо на цей час, залишає єдину «кандидатуру» на роль цього довгожителя – а саме означеного вище Казимира Ігнатовича.
Франціск Ігнатович одружився з Анною із Сестровських, 1803 року народження. В цій родині мали доньку Аполонію, 1827 року народження, та сина Казимира, який народився 4.Y.1833 р.. Родина Франціска Ігнатовича, також однодворця, постійно мешкала в слободі Майдан Вербецький на власному дворі площею у 0,65 десятини, мала земельний наділ у 4,5 десятини, тримала 4 коня, 5 овець і 3 свині, тобто безумовно була доволі заможною. Франціск Ігнатович ще згадувався у лютому 1864 року, але помер він раніше від дружини, яка сконала в тій слободі у віці 60 років, 4 грудня цього самого року, «від ядухи» [214].
Вінсент Ігнатович свого часу одружився з Анною Ігнатівною із Смолінських, 1799 року народження, яка походила із дворянської сім’ї. В цій родині з’явилося на світ троє синів – Йосиф народився 4.IY.1817 р., Лаврентій народився 14.YIII.1819 р. і Франц народився 6.Х.1821 р.. Усі вони були охрещені в Новокостянтиновському баптиському(?) парафіяльному костьолі.
Родина Вінсента Ігнатовича мешкала у 1855 році, разом з родиною сина Лаврентія, в слободі Майдан Вербецький, де мала власний двір площею у 1,02 десятини, земельний наділ в 4,5 десятини, та тримала 2 вола, (аж!) 4 корови, 7 овець і 3 свині. Таке безумовно дозволяло вести обом цим родинам, батька та сина, цілком прийнятне існування. Вінсент, однодворець, якого однак переважно називали і писали в документах Вікентієм, прожив не менше ніж 62 роки. Однак він безумовно помер ще до 1872 року [342].
Саме троє братів Вінсентовичей наважилися звернутись 1.І.1832 р. до Подільського дворянського депутатського зібрання задля отримання для себе дворянської достойності Російської Імперії. І те зібрання своїм рішенням № 343 від 3.ХІІ.1832 р. таки дало згоду записати цих трьох братів до І частини дворянської книги Подільської губернії [169].
Однак брати Нецевичі – не дуже заможня чиншова шляхта, яка займалася виключно землеробством – не мали жодних шансів отримати згоду на запис до родової книги дворян Подільської губернії від Київської центральної ревізійної комісії для розгляду дій дворянських депутатських зібрань. Рішенням цієї комісії в січні 1842 року їхнє відгалуження роду було викреслено із дворянської родової книги Подільської губернії, а братів перевели в стан однодворців. Оскаржити те рішення комісії брати та їхні нащадки не наважилися.
В 1844 році Йосиф Вінсентович (Вікентьєвич) вже був одруженим із Феклою Понієловською, 1816 року народження. Її батьками були Ян та Маріанна із Добровольских Понієловські, які також походили із слободи Майдан Вербецький. На той рік в родині однодворців Йосифа та Фекли вже народилися дві доньки – Пауліна, у 1839 році, та немовля Анна. Згодом батьки спромоглися народити собі ще двох нащадків – синів Тимофія, у 1846 році, та Антона, у 1849 році. Родина постійно мешкала в слободі Майдан Вербецький, де мала у 1855 р. власний двір площею в 1,47 десятини, прирізані 4,5 десятини орної землі, 2 коня, вола, корову і 3 вівці. Це, звичайно, забезпечувало їй цілком пристойне існування.
Тимофій Йосифович в свій час одружився із Маріанною Одржиховською і в їхній родині, де первістком була донька (нянька) Юлія, згодом з'явилися на світ семеро синів. Усі вони наразі виросли та більшість з них спромоглися створити власні багаточисельні родини, наріжні особи яких постали постійними мешканцями слободи Майдан Вербецький на протязі більш ніж сторіччя. Ніяких свідчень за долю його рідного брата, Антона Йосифовича, однак відшукати не вдалося.
Метричні записи свідчать, що Тимофій Йосифович був безумовно живий ще у 1899 році, коли мав вік вже у 53 роки. Юлія Тимофіївна, яка народилася 26.ІІ.1869 року в згаданій вище родині однодворців, однак недовго затрималася на цьому світі. Згідно спогадів нинішних нащадків цього відгалуження роду, вона померла ще зовсім молодою дівчиною і на її похованні оркестр грав аж цілий день. Наступною дитиною цієї родини Нецевичей постав син Іоанн (більш відомий в тій слободі як Янко, а ще Франек), який з'явився на світ 25.ІХ.1870 р. Після нього в ній народжувалися вже, послідовно, тільки одні хлопці: Стефан, у 1873 році, Гаврилид (Габро), у 1875 році, Кароль, у 1877 році, за цим були ще сини Вінцентій, у 1880 році, Михайло, який народився 29.ІХ.1882 року, та (памятають як наймолодшого) Антон. У багатьох з них восприємниками виступали особи із Дому дворян Смолинських, родові стосунки з якими у сімейства Нецевичей завжди були вельми тісними.
Іоанн Тимофієвич, холостяк 23 років, одружився 21.Х.1893 року із Ганною (Анною) Шимонівною Тимінською, дівчиною 21 року. Її батьками були Шимон (Семен або Іван) та Доміцелла із Мазурківських Тимінські, також мешканці слободи Майдан Вербецький. В метричному шлюбному записі цієї пари був згаданий, як присутній при цьому дійстві, такий собі, безумовно що вже цілком поважний тоді серед інших запрошених гостей, Михайло Нецевич. Звичайно що то був зовсім не молодший із рідних братів Іоанна, бо останній мав на цю пору лише якихось 11 років. Це єдина згадка про ту (давню) особу з таким ім'ям, яку взагалі вдалося відшукати, однак, згідно цього запису, може таки цілком статися, що він був навіть одногодкою (ще) самого батька того нареченого, Тимофія Йосифовича.
В родині Іоанна та Ганни відомо про народження 6 дітей. Старшим з них був син Людвиг, який з'явився на світ 10.Х.1899 р.. Ще один син, Альбін, народився у 1908 р.. Іншими дітьми були доньки: Стефаніда, яка народилася у 1902 році, Ємілія, яка народилася у 1906 році, Юлія (більш відома в слободі як Юзефа), яка народилася 17.ІІІ.1909 року, та Розалія (Руза), яка народилася у 1916 році. Скільки прожив на цьому світі їхній батько, Іоанн — невідомо, а їхня мати, Ганна, померла 13.І.1953 року, в віці 81 року.
Людвиг Іоаннович був одружений із Франею Городецькою. Вони мешкали родиною у місті Кам'янець-Подільську, де він був репресований та розстріляний 24.ІХ.1938 року, в віці 39 років. В цій родині мали лише одну доньку, Марію. Згодом та пішла за Фелікса Карбівського. Його рідний брат, Альбін Іоаннович, побрався із Акуліною Іванівною Кудинською, яка народилася 7.І.1911 р.. В цій родині встигли народити доньку Ядвігу, 22.ХІ.1938 року, та сина Франека. Але після звільнення цієї місцевості від німецької окупації Альбін Іоаннович був задіяний до лав армії та загинув на фронті 10.YІ.1944 р.., у віці 36 років. Його дружина померла в 1999 році.
Стефанида Іоаннівна була одружена із Бернардом Болестовським та мала з ним двох доньок, Марію, у 1929 році, та Антоніну. Ємілія Іоаннівна мала шлюб із Леонором Карбівським і також народила з ним двох доньок, Юзефу, у 1929 р., та Марію, у 1941 році. А наймолодша із сестер, Розалія Іоаннівна, побралася зі Станіславом Антрощуком і вони народили сина Антона, у 1938 році, та доньку Татьяну.
Ще одна із сестер Нецевичей, Юлія (Юзефа) Іоаннівна, взяла свій шлюб, у 1929 році, із особою іншої гілки цього самого роду, Никодимом (Миколаєм) Михайловичем, який народився 1.ХІІ.1906 року, кревним родичем, родинне походження якого однак було “віддаленим” аж у цілком прийняте, навіть для (минулої) православної церкви, четверте коліно. В цій родині з'явилися на світ троє дітей: первісток Михайло (Марьянко) народився 23.ІІ.1933 року, донька Цезарія 25.Y.1937 року, а син Іван (ще відомий чомусь також як Миколай) 30.YІ.1940 року. Батько цієї родини Нецевичей, Никодим Михайлович, помер у 1973 році, а Юлія Іоаннівна пішла з цього світа 30.ХІ.1993 р., в віці 84 років. Обидва подружжя поховані дітьми на цвинтарі слободи Майдан Вербецький, в одній огорожі.
Михайло Никодимович був одружений із Ганною Никодимовною Карбієвською, 1947 р. народження, з якою вони мали доньку Людмилу, 14.ІІ.1965 р., та сина Анатолія, 10.ІІ.1972 р.. Зараз ця гілка роду має подовження. Сам Михайло Никодимович вже пішов з цього світу, це сталося це 24.ІY.2011 р., в досить поважному для такої “неминучої події” віці у 78 років. Цезарія Никодимовна побралася із Сердюком, та мала з ним синів Івана, 28.ІІІ.1968 р., та Антона, 14.ХІІ.1973 р..
Іван Никодимович мав два шлюби — з Людмилою Миколаївною, бездітний, та із Неллі Юзефівною Урман, яка народилася 30.YІІ.1943 р.. В останньому у нього народилися дві доньки, Лариса, 29,ІХ.1965 р., та Наталя, 12.ХІ.1971 р.. Обидві мають власні родини та забезпечили діда і бабу онуками та онучками.
Брат Іоанна, Стефан Тимофіївич, був одружений із Розалією Василівною Димінською. В цій великій родині з'явилося на світ аж 10 дітей. Первістком в ній був син Марцин (Марко), а ще там були сини Зигмунд (Дзидорко або Федорко), Кароль та Йосиф. Родина мала також багато доньок: Регину, яка народилася у 1902 році, Вероніку, близнюків Марію та Ганю (Аню), Тофілю, 1914 року народження, та Розалію (Рузу), 1917 року народження. Сувора пора громадянської війни призвела до того, що Стефан Тимофіївич помер, від тифу, ще 1920 року, у віці всього тільки 47 років. Він був похований на приходському цвинтарі біля Новоконстянтинівського костьолу. Розалія Василівна вже сама спромоглася поставити на ноги усіх своїх дітей та пішла з цього світа тільки після 1935 року.
Марцин Стефанович вибрав для себе за часів першої світової війни професію військового, та навчився, мешкаючи в Одесі, літати на аеропланах. В ту сувору пору він там і помер, бездітним, в проміжок часу від 1918 до 1920 року. Його молодший брат, Зигмунд Стефанович, ще з дитинства постав калікою і не зміг пережити часів жорстокого голодомору 1933 року. Він також не залишив по собі потомства. Йосиф Стефанович, який народився у 1908 році, був одружений із Поліною Карлівною Лавською, 1912 р. народження. В цій родині було троє дітей: первісток Станіслав, що народився 7.ХІ.1931 р., та дві доньки — Людмила і, наймолодша, Ядвіга, 1937 р. народження. Із цього самого Дому взяв собі дружину також брат його, Кароль Стефанович, який 5.YІІ.1927 р. побрався із Барбарою Кайтановною Лавською, своєю одноліткою. В їхньому довгому шлюбі з'явилося на світ 5 дітей. Подружжя пішло з цього світа також майже одночасно, у 1986 — 1987 роках, та наразі було поховано тими дітьми поруч, на цвинтарі слободи Майдан Вербецький.
Після визволення цієї місцевості з під окупації Йосифа Стефановича взяли до лав армії, де він загинув в бою 5.YІІІ.1944 р.. Власних дітей “поставила на ноги” вже сама лише Поліна Карлівна, яка померла у 1980 році та похована на сільському цвинтарі слободи Майдан Вербецький. Її син, Станіслав Йосифович, був одружений двічі. Першою його дружиною була Владислава Йосипівна Обортинська, з якою вони, у 1955 році, народили сина Йосипа. Йосип Станіславович має дружиною Валентину Петрівну Козак, яка народилася 5.І.1954 р.. У цієї шлюбної пари є донька Оксана, що народилася 20.YІІІ.1979 р., та син Віталій, що народився 17.ІІ.1982 р.. Другою дружиною Йосифа Станіславовича стала згодом Валентина Адольфівна Ластовецька. З нею вони народили сина Віктора, 8.ІІ.1965 р., та доньку Лілію, у 1973 р.. Віктор Станіславович одружений зі Світланою Василівною Пастух та має доньку Аліну. Лілія Станіславовна в шлюбі із Юрієм Притулою має сина Владислава.
Сільській інформації про багаторічну долю цього роду при помешканні в слободі Майдан Вербецький ми усі повинні завдячувати саме Станіславу Йосифовичу. На превеликий жаль доля усіх людей в цьому житті, однак, неминуча і цього чудового чоловіка вже нема з нами — він помер в 2012 році, у віці 81 року. Сестри його, Людмила та Ядвіга Йосифовні, обидві заміжні та мають доволі нащадків.
В родині Кароля Стефановича було двоє синів, Йосип (Юзек), 1928 р. народження, та Броніслав, 1935 року народження. Йосип Карлович одружився із Дар'єю Андрійовною Василенко та народив двох доньок, Тамару і Людмилу. Вони обидві мають власні родини та нащадків. Сам Йосип Карлович помер у 2004 році, в віці 76 років. Його брат, Броніслав, помер ще на рік раніше, в власні 68 років. Він народив та виховав трьох доньок.
Трьома доньками Кароля Стефановича були Тофіля, Марія та Ядвіга. Тофіля Карлівна, яка народилася в березні 1930 р., мала довгий та щасливий шлюб із Янеком Дубиневичем, старшим від неї на 6 років. Вони народили та виростили двох доньок. Старша з них, Анатолія, яка народилася 17.І.1954 р., перебуває в шлюбі із Миколаєм Бір'юковим. У них є син. Молодша, Олена, також заміжня і мешкає в одному місті з сестрою. Тільки родина їхніх батьків залишилася зараз мешкати вже в слободі Майдан Вербецький, де ці старі люди, у віці 80 та 86 років, вели ще цілком успішне натуральне господарство, тримаючи навіть корову. Молодша із трьох сестер, Ядвіга Карлівна, яка народилася у 1944 р., була одружена та має сина і доньку. Про долю ж Марії Карлівні старшій із сестер нічого невідомо.
Регіна Стефанівна Ницевич, 1902 р. народження, побралася із Ернестом Михайловичем Ницевичем, який народився у 1898 р.. Вони обидва походили з одного Дому, але перебували родичами лише у четвертому коліні. В цій родині виростили єдиного нащадка — сина Броніслава, який з'явився у цієї пари на світ 19.ХІ.1930 р.. Броніслав Ернестович з дружиною Мотєю Павлівною народили двох доньок. Обидві заміжні та мають власних дітей і онуків. Регіна Стефанівна померла 28.ІY.1978 р., а її чоловік пішов з цього світа 31.Y.1982 р.. Подружжя поховано на цвинтарі слободи Майдан Вербецькій.
За її молодших сестер відомо не так багато, та усі вони були заміжні і мали дітей. Так Вероніка виховала доньку, а Марія, в шлюбі із Мазуркевичем — трьох доньок та сина. Її близнючка, Ганя, в шлюбі із Мохлинським, також мала трьох доньок, а Тофіля, в шлюбі із Кравчуком — двох синів. Наймолодша, Рузя, пішла ще за одного Мазуркевича та виховала з ним сина.
Гаврилид (по сільському Габро) Тимофієвич, який народився у 1875 році, мав дружиною Кароліну, з якою народив двох синів та двох доньок. Старший, Войцех (Василь), помер доволі рано, а усі інші виявилися згодом переселеними на Дон. Полько Габрович загинув на фронті у другу світову війну, а його сестри, Фронзина (Фроська) та Філина (?), звідти на батьківщину не повернулися. Як склалася там їхня доля — взагалі невідомо.
Кароль Тимофієвич, який народився у 1877 році, також мав двох синів та двох доньок. За долю останніх, Яніни та Ганни, яка народилася 1913 р., геть нічого невідомо. Відсутні також будь-які свідчення і про долю старшої його дитини, Цезарія Карловича. Лише його другий син, Тофілій Карлович, який народився у 1916 році та одружився із Яніною Йосиповною Мазуркевич, на шість років від нього молодшою, залишив по собі відомих нинішним нащадкам цього роду потомків. Їхній син Леонід, який з'явився на цей світ 4.ІІІ.1941 р., в шлюбі із Ганною Ондрієвною, що народилася 7.YІІ.1948 р., призвів на світ синів Віктора, у 1969 р., та Сергія, у 1977 р.. Віктор Леонідович, в шлюбі із Оленою Вус, народив у 1990 р. сина Анатолія, у родині якого вже росте донька. Доньку мають також Сергій Леонідович та його дружина Наталія Волентюк.
Невідомою однак постала родинна доля ще одного із тих (давніх) братів, Вінцентія Тимофієвича, 1880 р. народження. А Антон Тимофієвич, якого нинішні нащадки роду вважають наймолодшим у тому давньому сімействі, був одружений та мав сина Йосифа, який народився в нього у 1918 р., і молодшу доньку, Юзефу. Свідчень за їхню долю існує обмаль, але у Йосифа Антоновича народилася та вирісла донька Тофіля, яка мала у своєму власному шлюбі (вже) аж 8 дітей. А Юзефу Антонівну німці угоняли в свій час на примусові роботи в Германію. Помер Антон Тимофієвич, після 1935 року, ще взагалі до початку другої світової війни.
Існує також документ, який свідчить, що у селян Тимофія Нецевича та Маріанни із Одржехоських народився, в слободі Майдан Вербецький, син Михайло і сталася ця подія в їхній родині 29.ІХ.1882 р.. Знайти якісь документі, чи отримати свідчення нинішних нащадків рода по цій особі однак не вдалося і його родинна доля, наразі, залишилася невизначеною. Разом з тим в цій слободі добре відома особа на ім'я Миколай Михайлович Нецевич, який народився там у 1906 р. в родині, свідчень за яку у нащадків (також) не збереглося. Ця особа завжди була дієвим радянським патріотом та визначалася виключною шкідливістю. У двох своїх шлюбах Миколай Михайлович виявився бездітним і тому взяв до родини за доньку небогу дружини, Лідії Йосиповни. Був призваним до лав армії після визволення цієї території з під окупації, але пізніше від інших слободян, 25.Y.1944 р.. Існують документи про нагородження його орденом “Слава” ІІІ ступеня. Після війни Миколай Михайлович працював на пилорамі, де згодом й загинув, забитий дошкою. Похований, разом із дружиною, на цвинтарі слободи Майдан Вербецький. Не виключено, що (саме) він таки міг бути сином згаданого вище Михайла Тимофієвича, бо тому на пору народження цієї особи вже виповнилося 24 роки, а інших “вільних для такого” пращурів, саме на ім'я Михайло, в тій слободі “не проглядається”.
Його тітка, Анна Йосифовна Ницевичевая, дівчина 20 років, однодворка, взяла 1864 р. шлюб із удівцем, дворянином Антоном Івановичем Смолінським, 45 років, також мешканцем слободи Майдан Вербецький, який мав 5 дітей, але навіть його молодшому сину на той час вже виповнилося 14 років. Цей шлюб був освячений у Новокостянтинівському парафіяльному римо-католицькому (!) костьолі [214]. Сам Йосиф Вінсентович, її батько, безумовно мав бути присутнім на тій церемонії, бо 30.І. та 3.ІІ.1864 р. він таки виступав, якраз у тому костьолі, восприємником двох немовлят зі своєї слободи. В 1872 році ця особа також продовжувала згадуватися мешканцем слободи Майдан Вербецький, тобто Йосиф Вінсентович прожив на цьому світі принаймні 55 років [342].
Лаврентій Вінсентович був одружений із Марією, 1824 року народження, родинне походження якої невідоме. На 1855 рік в їхній родині з’явилися на світ син Фаустин, 1840 року народження, та доньки Антоніна, 1842 року народження, і Устина, 1843 року народження. Разом з тим дійсне ім’я їхнього батька було наразі подвійним – Лаврентій-Вавро, і саме як такий собі Ваврзинець цей однодворець виступив 12.ІХ.1876 р. восприємником у одного з немовлят тієї слободи, тобто прожив він аж ніяк не менше ніж 57 років. Його дружина виступала восприємницею 8.YII.1864 р., тобто коли вже мала вік у 40 років.
А Франц Вінсентович у 1844 році все ще парубкував [170]. Його доля досить довго взагалі залишалася невизначеною, принаймні у 1855 році ця особа у інвентарному описі, серед постійних мешканців слободи Майдан Вербецький та сусіднього із нею села Вербки, взагалі не згадувалася. З якоїсь нагоди однак подібне тоді інколи з мешканцями тієї слободи таки відбувалося. Не згадувався Франц Вінсентович також серед мешканців цієї слободи і при наступному її інвентарному описі 1872 року.
Але саме до нього, як цілком можливого (за віком) батька, можна віднести того Михайла Нецевича, якого було зазначено, в 1893 р., як (почесного) гостя на весіллі Іоанна Тимофієвича та Ганни Тимінської. А вже в 1899 р. восприємницею саме їхнього сина Людвига виступила “Емілія, дружина Михайла Нецевича”. Тому можливо розглядати, як варіант, існування на ту пору в цій слободі, Майдан Вербецький, родини Михайла (Францевича) Нецевича та згаданої тут (таким чином) Емілії.
Додатковим підтвердженням можливості саме такого служать відомості про безумовне існування в тій слободі родини “Михайловичів”, де народилися та виросли п'ятеро дітей. В ній, на переламі століть, з'явилися на світ сини Ернест та Федор, і доньки Валерія, Ганна (Анна) та Віта.
Ернест Михайлович, який народився в 1898 році, одружився із Регіною Стефанівною Нецевич, своєю кревною родичкою у четвертому коліні, якщо він дійсно походить саме від Франца Вінсентовича. Родинне життя цієї сімейної пари було вже описано вище. Його брат, Федор Михайлович, який народився у 1900 році, був одружений із Камілією Стефанівною. В цій родині з'явилися на світ два сини: Йосип, у 1921 році, та Мар'ян, який народився 19.ІІІ.1923 р.. Після них у цієї пари пішли вже народжуватися лише одні дівчата: Валєрія, Ганна (Анна) та Віта. Свідчень за їхнє родинне життя не маємо.
Між тим в останньому інвентарному описі, у сусідньому селі Вербка, була зазначена наявність двора, площею в 0,5 десятини, у відставного солдата Франца Ницевича [342]. І в тому ж таки селі Вербка, 8.YIII.1876 р., пішла зі світу Розалія із Попелів Нецевичева, яка мала на час смерті буцімто 70 років. В смертному записі по ній наголошувалося, що Розалія залишила по собі вдовим відставного солдата Францішка та сина Антона [239]. Таке дуже близьке місце помешкання цього Франца (Францішка) до інших родин Нецевичів, а особливо його прізвище, дозволяють зробити припущення що цей солдат можливо міг би таки поставати згаданим вище Францем Вінсентовичем. Однак в такому разі величезна (від'ємна!) різниця у віці, яка становила (б) аж 15 років, з тією (можливою) дружиною означеної раніше особи Франца Вінсентовича, та принаймні 10-річна на ту пору довгострокова служба солдата в імперській армії, щось подібне, по великому рахунку, взагалі в повній мірі заперечує.
Фаустин Лаврентьєвич та Іоанна з Дмуховських народили 19.І.1876 р. в слободі Майдан Вербицький сина Петра [239]. І того малесенького немовля, в люті хрещенські морози, вони одразу повезли до неблизького Новокостянтинівського парафіяльного костьолу, де подія (чомусь дуже невідкладного) хрещення цієї дитини відбулася вже 22 січня. Більше однак за цю дитину жодних згадок взагалі не залишилося. Наступна ж дитина в цій родині, син Михайло, з'явився на світ вже 2.ХІ.1878 р..
В своєму шлюбі із Юлією Димінською, 1881 р. народження, Михайло Фаустинович виступив засновником великої родини, яка потім постійно мешкала в цій слободі. Свій шлюб ця пара взяла 15.YІІІ.1899 року і в (метричному) записі про нього було зазначено, що на тому весіллі був особисто присутнім Фома (тобто Тимофій) Йосифович Ницевич, який вже мав на ту пору 53 роки. Батьками нареченої були Фома та Анна із Зелінських Димінські. В родині Михайла та Юлії згодом з'явилося на світ шестеро дітей.
Синів було двоє. Никодим Михайлович народився 1.ХІІ.1906 р. та одружився із Юлією (Юзефою) Іоаннівною. Перебіги родинного життя цієї сімейної пари було вже викладено вище. Другий син, Целестин (або Сільвестр) Михайлович, був одружений із Доротєю. Вони мали двох синів, Броніслава та Тимофія (Томаша), який народився у 1938 році. Маємо лише свідчення за родинне життя молодшого, який був одружений із Галиною Олексієвною Салащовою. В цій родині з'явилися на світ дві доньки, Леоніда та Людмила.
Про доньок Михайла та Юлії відомо таке. Антоніна Михайлівна була одружена із Герасимом Тарнавським і мала з ним двох синів. Корнелія Михайлівна пішла за Янека Диминського і вони виховали сина. Розалія Михайлівна була в шлюбі із Смолинським та мала з ним двох доньок. А про долю Генефи Михайлівни взагалі нічого невідомо.
Казимир Францискович в свій час одружився із Маріанною, походження якої невідоме, і вони народили 8.YII.1864 р. в слободі Майдан Вербецький сина Станіслава. Ця родина буцімто не мала інших нащадків, бо після своїх перших пологів Маріанна одразу стала дуже огрядною жінкою та народжувати більше не змогла. Батьки Станіслава померли ще молодими, пращури до тієї пори вже також пішли з цього світу і за спогадами нинішніх його нащадків, він взагалі «сиротою був». Тому Станіслав виховувався «на руках» у інших родин роду Нецевичів, які мешкали на ті часи в цій слободі. Станіслав Казимирович одружився, як і багато інших членів роду Нецевичей, доволі таки пізно – не раніше ніж у 42 роки. Ніяких згадок про ім’я та походження його дружини у нинішніх нащадків не залишилося. В цій родині з’явилися на світ семеро дітей. Старшою дитиною в ній постала Антоніна (Антося) , яка народилася у 1906 чи 1907 році. Після неї народилися ще четверо її молодших братів – Никодим, Станіслав, Віталій, у 1911 році, Броніслав, у 1919 році, та дві сестри – Агафія і Розалія (Рузя), у 1920 році.
В перші роки радянської влади тиф на Поділлі буквально «викошував» його населення. Саме від тифу помер тоді Станіслав Казимирович, в 1920 році, у віці 56 років, а вже в наступному році той тиф забрав також життя і його дружини. Внаслідок цього на руках у 14-літньої, старшої за віком, однак все одно тільки дитини, Антоніни Станіславовни, яка не мала дорослих родичів по батькові, залишилося тоді шість молодших братів та сестер, в тому разі немовля. Між тим Антоніна пішла своїм станом саме по бабові і вже на той час виглядала цілком дорослою людиною. Якимось чином вона спромоглася виростити усіх шістьох своїх кревних, не зважаючи на два голодомори і на недоїдання, яке постійно мало місце в Україні у двадцяті роки ХХ ст., навіть і в цілковито «повних» родинах.
Таким чином Антоніна (записана як уроджена Ницевич), із третьої лінії роду, повторила ще раз те, що за 85 років до неї спромоглася зробити значно тоді старша віком і досвідом, вже 29-річна, Розалія, уроджена Малишевська, з першої лінії роду. Антоніна одружилася в свій час із шахтарем Федором Семеновим. В їхній родині з’явилася на світ лише одна донька – Валентина. Можливо надто вже огрядною завжди була Антоніна Станіславовна. Вона померла у сімдесятих роках ХХ ст., проживжи загалом близько 70 років. Благодарні кревні та їхні чисельні нащадки завжди вшановують її світлу пам'ять.
Віталій Станіславович (1911 – 1995) був одружений із Терезою Йосиповною Годлевською (1913 – 1998). Вони народили трьох нащадків: сина Івана (Яська) (1938 – 23.YІ.2009), сина Йосифа (Юзека) (у 1940 році) та доньку Юзефу (Юзю) (1944 – 2005).
В родині у Івана Вітальєвича народилося троє синів – Віталій, названий на честь діда, Леонід та Сергій. Двоє з них стали лікарями, а третій – електронщиком. Усі вони мають власні родини та нащадків.
Йосиф Віталієвич був одружений два рази. З першою дружиною він мав двох дітей. У другому шлюбі дітей не народилося.
Никодим Станіславович народив єдину доньку Юзефу (Юзю).
Станіслав Станіславович родини не створив і дітей не народив, бо ще в свої молоді роки впав із копни та забив голову, після чого довго хворів і кінець кінцем помер.
Броніслав Станіславович (1919 – 8.ІХ.1998) пройшов усі випробування постійним голодом та війною. Свою власну родину він також створив доволі таки пізно – вже під 40 років. Його дружиною стала Леоніда Йосиповна Яворська, дівоче прізвище якої було Обертинська (31.ХІІ.1923 – 16.YІІІ.1990). В родині Броніслава та Леоніди народилася єдина дитина – син Віталій, 18.Х.1959 р.
Розалія Станіславовна має єдину доньку Антоніну.
Агафія Станіславовна також має єдину доньку Альбіну .
Члени цього окремого відгалуження роду залишалися постійними мешканцями слободи Майдан Вербецький із Подільської губернії. Про таке свідчить, наприклад, «Книга пам’яті України» по Хмельницькій області, де сповіщається про загибель на фронтах другої світової війни, із осередку мешканців цієї слободи Летичевського району, тотально мобілізованих до лав армії у січні - березні 1944 року, щоб “вони не потрапили” до складу загонів УПА, декількох осіб, прізвище яких в цій книзі виявилося трохи «модифікованим»:
Ніцевича Альбіна Івановича, 1908 року народження, поляка,
рядового, стрільця, який загинув буцімто у 1945 р., в віці 37
років, (але за документами, які зберігаються в його родині,
таке сталося вже 10.YІ.1944 р.)
Ніцевича Йосифа Степановича, 1908 р. народження, поляка,
рядового, стрільця, який можливо загинув ще у YІІІ.1944 р.,
згідно документів, що зберігаються у нащадків, в віці 36
років, та був зазначений чомусь зниклим без вісті через
три місяці,
Ніцевича Йосифа Федоровича, 1925 р. народження, поляка,
рядового, минометника, який загинув 11.YІІІ.1944 р., в віці 19
років.
В дійсності рік народження цього вояка інший, 1921, і загинув він у віці 23 роки.
Місця їхнього поховання в тій книзі не були наведені, але Йосип Федорович загинув вже саме на землях Польші та похований там, у Сандомирському воєводстві, в селі Пелишув.
В слободі Майдан Вербецький, принаймні у часи існування Російської Імперії, існував невеличкий цегляний заводик. Серед нинішних її мешканців збереглися спогади, що їм володів (тоді) такий собі Михайло Нецевич. Він не залишив по собі нащадків і сконав ще до другої світової війни. Відомо лише те, що він доводився вуйком якомусь із Никодимів. За такої вкрай обмеженої інформації з'ясувати його походження там взагалі не вдалося.

Общая тема