Есько Еськовы Есковы

Танюш!
Приведу большую цитату из книги: Сергійчук В.І. "Іменем Війска Запорозького" Українське козацтво в міжнародних відносинах 16-середини 16-го ст., "Україна", 1991 р. стр. стр. 22-27. :

"Крім того, не могли до Ржевського приєднатися три¬ста українських козаків на чолі з отаманами Млинським і Михайлом Єськовичем без відома Січі, в крайньому разі, без дозволу свого старшого, котрим був Дмитро Іванович Вишневецький. Тим більше, що татарські і ту¬рецькі джерела головним винуватцем розорення Оча¬кова називають не дяка Ржевського, а якраз Дмитра Вишневецького. Кримський хан, приміром, повідомивши польського короля про те, що «князь Дмитро... його милості цісаря турецького замку Очаківському шкоду немалу учинив», погрожував: «Нам би пошвидше того слугу вашого князя Дмитра до рук своїх дістати». А ту¬рецький султан, детально описавши шкоди, яких по¬стійно завдає Вишневецький турецьким володінням, опо¬віщає про напад на Очаків 29 червня 1556 року його загону, що складався з 600 кіннотників, а також із запо¬рожців на 18 чайках, що «приплинули Дніпром». Сулей-ман І вимагав від короля, аби Вишневецького «за такі лотрства (розбої.— В. С.) скарати велів».
І ще така обставина проливає світло на попередню домовленість між російським урядом та українським козацтвом. Одночасно з бойовими діями Ржевського й українських козаків у Причорномор'ї п'ятигорські чер¬кеси взяли турецькі укріплення Темрюк і Тамань на Та-манському півострові, донські козаки ходили до Керчі. Тобто бойові дії заздалегідь були скоординовані, удару завдавалося з трьох боків.
Переконавшись після успішних операцій проти ор¬динців у прагненні російського уряду підтримувати за¬порозьке козацтво, Вишневецький вислав перше відоме офіційне посольство до Москви про перехід україн¬ського козацтва у підданство царя. Про нього зберігся такий запис у документах: «В сентябре 1556 г. бил челом Михаил Ескович, чтобы его государь пожаловал, а велел себе служить, а от короля из Литвы отъехал и на Днепре на Кортицком острову город поставил против Конских вод у Крымских кочовищ. И царь и великий князь по¬слал к Вишневецкому детей боярских Ондрея Щепотова да Нечая Ртищева да того же Михайла с опасною (та¬ємною.— В. С.) грамотою и из жалованьем» [78, т. 13, с. 275].
Повторне посольство від Вишневецького прибуло до Москви через місяць. Його знову очолював отаман Михайло Єськович «с товарищи». Вони й говорили на прийомі: «А приказал князь Дмитрей, что он холоп царя и великого князя и правду на том дал, что ему ехати ко государю, а пошел воевати крымских улусов, и под Ис-лам-Кирмен, служачи царю и великому князю».
Таким чином, другий приїзд Михайла Єськовича мав засвідчити остаточну ухвалу українського козацтва пе¬рейти на службу до російського царя. Офіційно це мало закріпитися з прибуттям до Москви самого Дмитра Виш-невецького. Але він на той час був зв'язаний бойовими діями проти татар. Зокрема, за повідомленням російсько¬го посла Федора Загряжського від грудня 1556 року, «сее осени о Покрове Вишневецкой князь Дмитрей взял Ислам Кирмень и людей побил и пушки вывез к себе на Днепр во свой город».
До значних самостійних операцій Вишневецького, до того ж одразу після повернення з Іслам-Кирмена, слід віднести організацію ним оборони Хортицького замку від кримського хана Девлет-Гірея. Через козака Дениску Малово Вишневецький писав до Москви тоді, що «царь крымский со всеми людьми крымскими подступил под его город на Хордецкий остров и приступал 24 дня. И бо¬жим милосердием и царя и государя великого именем и счастьем от царя (хана кримського.— В. С), отбился и побил у царя многих людей лутчих, и пошел царь от него с великим соромом» [78, с. 281]. Зовсім не випад¬ково після цієї своєї поразки Девлет-Гірей просив підмо¬гу в султана військом.
Як ніхто інший, Дмитро Вишневецький прекрасно розумів, що успіх боротьби з ординською навалою буде забезпечений тоді, коли Запорозьку Січ підтримуватиме Російська держава. Він, зокрема, звертав увагу Івана Грозного на те, що «докуди в том городе (на Хортиці.— В. С.) люди будут царским именем, и крымцов на войну ходить никуда нельзя» [78, с. 281].
З огляду, мабуть, на підтримку російського уряду та організаційне зміцнення дніпровського козацтва Виш¬невецький вважав уже за можливе дати об'єднаними зу¬силлями генеральний бій кримському ханові. Саме в зв'язку з цим він звернувся по допомогу і до польського короля, аби «людьми и стрельбою посилили оный за¬мок». Козацький посланець Захарко, однак, не тільки не одержав відповіді від Сигізмунда-Августа, а й був затри¬маний до закінчення Варшавського сейму.
Не відпустивши Захарка на Запорожжя, Сигізмунд- Август відправив на Січ шляхтича Василя Шишковича для з'ясування обстановки (хоча там уже на той час пе¬ребував польський посол Андрій Одинцович), а на про¬позицію козаків та їх прохання про допомогу не від¬гукнувшись конкретними діями.
І це в той час, коли набіги татар на Україну три¬вали, а польські власті нічого не могли вдіяти для їх припинення, про що повідомляли з Варшави москов¬ські посли.
Тим часом Вишневецький, не дочекавшись повер¬нення свого, мабуть, першого офіційного посланця до польського уряду, відправив до короля вже згаданого Михайла Єськовича, через котрого вимагав від Сигіз-мунда-Августа пояснення причин тривалого затримання Захарка. Проте король і Михайла Єськовича затримав, мотивувавши це згодом тим, що, мовляв, чекав від свого посла звісток «про справи і замисли царя Перекоп-ського».
Та все це — відмова у відкритій допомозі запорозько¬му козацтву, на що Сигізмунд-Август, звичайно, не міг зважитися, оскільки боявся загострити відносини з Пор¬тою, яка не простила б розгрому кримського хана. Ось чому польський король, підхвалюючи Вишневецького за будівництво вкрай необхідного Хортицького замку на пограниччі, звертав його увагу на те, аби там не збирали¬ся «лихі люди, які шкодитимуть панствам нашим».
Що ж, цілком зрозуміло, що польський король був проти втечі з-під гніту польської шляхти селян, які потім мститимуть своїм поневолювачам, не бажав, аби запо¬рожці шарпали татарські й турецькі володіння — це могло призвести до війни з Портою. Однак Сигіз¬мунд-Август прекрасно розумів, що без дніпровської вольниці не обійтися на пограниччі. Адже можливість стримувати й відбивати набіги кримчаків силами запо¬рожців важила для шляхти набагато більше, ніж походи в незаймані степи регулярного війська. Окрім витрат на його утримання завжди відсутніх у казні коштів, воно мало просуватися в глибину неосвоєної території з ве¬личезними запасами продуктів харчування, води, фура¬жу, боєприпасів. Ось чому шляхта, навіть за умови її ворожого ставлення до козацтва, що подавало пригноб¬леному українському народові приклад у боротьбі про¬ти неї, змушена була миритися з його існуванням. Поль¬ські власті, як ніхто інший, добре відчували і ту неоціненну користь, яку приносили українські козаки. До ре¬чі, не випадково, дізнавшись у 1654 році про Переяслав¬ську Раду, польський король Ян-Казимир назвав втрату України, за словами літописця Самійла Величка, втратою «світу очей наших: за зброєю і стражею (козаків.— В. С.) через многії времена як за кріпкими мурами до сих часів в тишині і покою зіставали-сьми... Хтозна чи не повстануть ті, що досі боялися Польщі, чи не огор¬нуть її звідусіль таким страхом, яким вони досі були огорнені завдяки козацьким силам» [20, с 96].
Таким чином, на відміну від російського уряду, який конкретною допомогою підтримував Вишневецького в боротьбі проти ординських набігів, польські власті не відгукнулися на пропозиції козацтва, що давало під¬ставу московському послу Роману Пивову заявити зго¬дом у Варшаві: «Стоят люди государя нашего на Днепре, берегут християнство от татар, не одним государя на¬шего людем оборон и королей земле защита: бывал ли один татарин за Днепр, как государя нашего люди учали стоять на Днепре...» [82, с. 583].
А Вишневецький, незважаючи на грізний лист сул¬тана до короля від б травня 1557 року про «прибор¬кання гвалту підданого свого пана Дмитра», продовжу¬вав вести бойові дії з ордою, регулярно повідомляв у Москву про пересування ханського війська, що дало змогу Російській державі своєчасно виступати назу¬стріч ворогові.
Про неспокій, який чинив Вишневецький того літа на турецьких окраїнах, зокрема біля Акермана, свідчить чергова скарга султана до короля: «Всього злого і лотрства причиною є князь Дмитраш... біля порога Пор¬ти того лотра, якомось способом до рук діставши, ска¬рати».
Але десь під осінь Девлет-Гірей, зібравши сили, знову підступив до Хортиці. На цей раз Вишневецький не зміг втриматися і змушений був через деякий час залиши¬ти острів. Передає цю ситуацію відписка самого укра¬їнського князя до Івана Грозного так: «...он (Вишне¬вецький.— В. С.) с Днепра с Хортицкого острова пошел потому, что корма у него не стало, и казаки от него разо-шлися, а цар крымской пошел на его город да Турского люди многие в судах да волохи...» [78, с. 286].
У листопаді 1557 року Дмитро Іванович Вишневець¬кий повністю перейшов на службу до Івана Грозного: в Москві «целовал государю крест, что ему служить царю и великому князю во веки» [78, с. 286].
Одержавши від Грозного неподалік Москви «город Белев» з великими земельними наділами, український князь не зайнявся влаштуванням свого господарства. Уже в грудні він на чолі озброєного загону виступив на захист Російської держави від татар.
Московський літописець зазначає, що кримський хан, підійшовши з стотисячним військом до річки Мечі, допи¬тувався в захоплених у полон рибалок про князя Дмитра Вишневецького; і коли татарам сказали, що Вишневець-кий біля Тули, а князь Воротинський — в Калузі, «приде на них страх и трепет, вскоре воротятся назад на бегство устремяся».
Наведений уривок засвідчує неабиякий військовий авторитет Вишневецького в очах кримських воєначаль¬ників.
Після цього, на початку 1558 року, на чолі 5000 стріль¬ців і козаків Іван Грозний «отпустил Вишневецкого на Крымские улусы... во Псле велел суда наделати и из за¬пасы ити на Днепр. И велел государь князю Дмитрию стояти на Днепре и береги своего дела над Крымским царем, сколько ему бог поможет» [78, с. 288]. 3 приводу цього царському послу'у Варшаві доручалося говорити: «Государь послал на Днепр князя Дмитрея Вишне¬вецкого со многими людьми, чтоб над царевичем (крим¬ським ханом.— В. С.) поискати и пленных бы людей ос-вободити, закже на Волыни живет все христианство и государь о их невзгодах велми скорбит» [82, т. 59, с. 541].
Про виконання цього наказу Вишневецький допові¬дав царю в червні 1558 року через Івана Мягкова: «При¬ходив до Перекопу, і сторожу побив за шість верст від нього, а людей йому кримських не зустрічалося жодно¬го... і пішов до Дніпра на Таванський перевіз, нижче Іслам-Кирмені, де стояв три дні, а Кримці до нього і не з'являлися» [78, с 296].
Потім Вишневецький повернувся на Хортицю, де дочекався підходу загону Ржевського. Залишивши на Монастирському острові, вище порогів, припаси, «пошел летовати в Ислам-Кирмен», плануючи звідти робити походи «на Крымского улусы за Перекоп и под Козлец».Шкоди ординцям Вишневецький, мабуть, завдав біль¬ше, ніж згадується про це в російських документах, бо наприкінці травня 1558 року султан Сулейман І знову вимагав від Сигізмунда-Августа «для запевнення спокою на пограниччі усунути звідти Дмитра, котрий знову роз¬почав там свій розбій».
У той же час Вишневецький прислав до Москви з кня¬зем Андрієм Вяземським кримського полоненика Ко-чеулая Сенгільдєєва, який повідомив, що хан кримський з усім військом до походу приготувався у Перекопі, а до турецького султана по допомогу послав, після чого виру¬шить «на великого князя Украины».
Ця інформація була надзвичайно важливою для своє¬часної підготовки оборони південних кордонів Росій¬ської держави від орди. Виславши передові полки на¬зустріч ймовірному вторгненню татар, Іван Грозний від¬правив до загону Вишневецького Микиту Карпова «со своим жалованием з золотыми; а князю Дмитрею, а с ним Игнатию Заболоцкому велел к себе ехати».
В. О. Голобуцький вбачає в цьому недовіру до Вишне¬вецького з боку Івана Грозного [33, с. 82], з чим пого¬дитися не можна. Скоріше, московський цар, цінуючи українського князя як умілого воєначальника, хотів мати його під рукою в разі нападу татар або доручити йому нове, відповідальне завдання.
Никонівський літопис доносить, що «месяца февраля отпустил царь и великий князь воевода своего князя Дмитрия Ивановича Вишневецкого на Донец, а велел ему приходить на Крымские улусы, суда поделав, от Азова под Керчь и под иные улусы», а Данила Федоро¬вича Адашова відправив на Дніпро. На Дон пішов тоді воевода Вешняков, «а велено ему сходится на Дону со князем Дмитрием Вишневецким».
Отже, не про недовіру до Вишневецького в даному разі слід говорити, а про доручення, зважаючи на його досвід, завдати несподіваного удару чужинцям з іншого боку. І матеріали турецьких архівів, які опублікував французький учений Ш. Лемерсьє-Келькеже [65] пов¬ністю це підтверджують. Так, дізнавшись від своїх роз¬відників про концентрацію російських військ і будів¬ництво кораблів на Пслі, хан попросив допомоги в сул¬тана флотом. З Порти в червні повідомили, що від¬правлять найближчим часом ескадру."

Таким образом, Михаил Еськович был достачно знасительным лицом среди людей Дмитрия Вишневецкого и с большой долей вероятности, мог остаться в Белеве на службе у Московского государя. Помнишь, я тебе об этом говорил?

1. Акты Московского государства, изданные Императорской Ака¬демией наук. Спб., 1890, 1894. Т. 1-2.
2. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, соб¬ранные и изданные Археографической комиссией. Спб., 1861, 1863, 1864, 1875, 1878, 1889. Т.1,2,3,8,10 (доп. к т. 3), 14.
3. Алекберли М. А. Борьба украинского народа против турецко-та¬тарской агрессии во второй половине XVI — первой половине XVII веков. Саратов, 1961.
4. Антонович М. Переяславська кампанія 1630 р. Прага, 1944.
5. Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западного края. Вильно, 1870. Т.7.
6. Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссией для разбора древних актов. К., 1914. Т. 4. Ч. 3.
7. Бантыги-Каменский Н. Н. Переписка между Россиею и Польшею по 1700 год. М., 1862.
8. Баран О. Козаки на імператорській службі в роках 1635—1636 // Укр. історик (Мюнхен; Торонто; Нью-Йорк). 1979. № 1 — 3.
9. Баран О. Козаки на Закарпатті в 1619 році //. Укр. історик. 1970. № 1-3.

10. Баран О. Шах Аббас Великий і запорожці // Укр. історик. 1977. № 1-2.
11. Бевзо О. А. Львівський літопис і острозький літописець. К., 1971.
12. Боплан де Г. Л. Описание Украины, или областей Королевства Польского... Спб., 1832.
13. Борщак І. Європа й Україна в минулому // Календар товариства «Просвіта» на 1925 рік. Львів, 1925.
14. Борщак І. Козаки Хмельницького під Дюнкирхеном (1645): (По невиданим документам архівів військового міністерства й міністер¬ства закордонних справ у Парижі) // Укр. трибуна (Варшава). 1922. 7 січ.
15. Борщак І. Французький часопис про українські справи в рр.
1631-1647//Діло (Львів). 1935. 18, 19 квіт.
16. Борщак І. Хмельниччина й французька дипломатія (По невиданим документам архіва французького міністерства закордонних справ) // Укр. прапор (Берлін). 1926. 15 трав., 15 черв., 15 лип.
17. Борщак І. Хмельниччина й тодішня французька преса // Укр. трибуна. 1921. 16 груд.
18. Вахнянин Н. Взаємини проміж Козаччиною та Персією у літах 1618, 1619 і 1620 // Правда (Львів). 1868. № 43 - 45.
19. Величко С. Сказание о войне казацкой з поляками. К., 1926. Т.1.
20. Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII ве¬ке: Изд. Временной комиссией для разбора древних актов. К., 1848, 1851, 1855, 1864. Т. 1 - 4.
21. Вергун І. Нові матеріали про Хмельниччину // Визвольний шлях (Лондон). 1977. № 10.
22. Вести-Куранты, 1600-1639, 1642-1644, 1645-1646, 1648. М., 1972, 1976, 1980.
23. Вимина А, Донесения венецианца Альберто Вимина о казаках и Богдане Хмельницком. К., 1900.
24. Винар А. Проблема зв'язків Англії з Україною за часів гетьма¬нування Богдана Хмельницького (1648 — 1657) // Визвольний шлях. 1959. № 10-11.
25. Винар А. Князь Дмитро Вишневецький. Мюнхен, 1964.
26. Винар А. Початки українського реєстрового козацтва // Укр. історик. 1964. № 2 — 3.
27. Винар А. Огляд історичної літератури про початки української козаччини // Укр. історик. 1965. № 1—4.
28. Висковатов А. Обзор морских походов русских IX — XVIII ст. М., 1946.
29. Возняк М. Виправа запорожців на Перекоп 1608 р. // Діло. 1930. 7, 11 січ.
30. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы: В 3 т. М., 1953-54. Т. 1-3.
31. Ганновер Н. Богдан Хмельницкий. Летопись еврея-современника. Одесса, 1878.
32. Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648 — 1654 гг. К., 1962.
33. Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. К., 1957.
34. Грабовецъкий В. В., Гавриленко В. О. Невідомий універсал і най¬давніша козацька печатка гетьмана Григорія Лободи // Середні віки на Україні. 1971. Вип. 1.
35. Грабовецъкий В. В. Західноукраїнські землі в період народно-виз¬вольної війни 1648 — 1654 рр. К., 1972.
36. Грабянка Г. Действия презельной и от начала поляков крвавшей небывалой брани Богдана Хмельницкого. К., 1853.
37. ГрушевськийМ. Історія України-Руси. К., 1909, 1913, 1928. Т. 7-9.
38. Гуслистий К. Г. Нариси з історії України. К., 1941. Вип. 3.
39. Дашкевич. Я. Українсько-іранські переговори напередодні Хотин¬ської війни // Укр. іст. журн. 1971. № 9.
40. Державна публічна бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Ле¬нінграді. Рукописний відділ.
41. Документи Богдана Хмельницького (1648—1657). К., 1961.
42. Документы об освободительной войне украинского народа
(1648-1654). К., 1965.
43. Жерела до історії України-Руси. Львів, 1908, 1912, 1913. Т. 4, 6, 8, 12, 16.
44. Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (до 1906). Спб., 1901.
45. Звідомлення Ілька Борщака з дослідів в архівах Західної Євро¬пи // Записки НТШ. Львів, 1924. Т. 124.
46. Зеркалъ С Руїна козацько-селянської України в 1648 — 1764—1802 роках. Новий Йорк, 1968.
47. Из истории сношений Москвы с Крымом при царе Михаиле Федо¬ровиче // Изв. Таврической ученой арх. комиссии. Симферо¬поль, 1906. № 39.
48. История дипломатии. М., 1941. Т.1.
49. Исторические связи народов СССР и Румынии: Сб. документов: В 3 т. М., 1965. Т. 1-2.
50. Книга Посольская метрики Великого княжества Литовского. М., 1845.
51. Ковальский Н. П. Источниковедение истории Украины XVI — первой половины XVII века. Днепропетровск, 1978.
52. Ковальский Н., Плохий С. Источники о деятельности германской и ватиканской дипломатии на Украине в 90-х годах XVII века // Вопр. герм, истории. Днепропетровск, 1984. Вып. 12.
53. Кордуба М. Богдан Хмельницкий у Белчизні й Холмщині. Кра¬ків, 1941.
54. Костомаров Н. И. Богдан Хмельницкий. Спб., 1904.
55. Котошихин Г. Россия в царствование Алексея Михайловича. Спб., 1906.
56. Крип'якевич I. Богдан Хмельницький. К., 1954.
57. Крип'якевич І. Козаччина в політичних комбінаціях 1620— 1630 рр. // Записки НТШ. Львів. 1914. Т. 127-128.
58. Крохмалюк Ю. Жовті Води. Львів, 1936.
59. Кузич-Березовсъкий І. Замітка на історичну подію // Батьківщи¬на (Торонто). 1967. 24 черв.
60. Кулиш П. Польская колонизация Юго-Западной Руси // Вестник Европы. Спб., 1874. Т. 2.
61. Кулиш П. История воссоединения Руси. Спб., 1874. Т. 1.
62. Кушева Е. Н. Народы Северного Кавказа и их связи с Россией. Вторая половина XVI — 30-е годы XVII века. М., 1963.
63. Лашков Ф. Памятники дипломатических сношений Крымского ханства с Московским государством в XVI и XVII вв. // Изв. Таврической ученой арх. комиссии. Симферополь, 1890. № 9.
64. Лашков Ф. Статейный список Семена Безобразова 1595 г. // Изв. Таврической ученой арх. комиссии. Симферополь, 1892. № 15.
65. Лемерсъе-Келькеже Ш. Литовский кондотьер князь Вишневецкий и создание Сечи по данным Оттоманских архивов // Франко-русские экономические связи. М.; Париж, 1970.
66. Літопис Самовидця. К., 1971.
67. Лурье Я. С. Донесение агента императора Максимилиана II аббата Цира о переговорах с А. М. Курбским в 1596 году // Археогра¬фический ежегодник за 1957 г. М., 1958.
68. Лясота Е. Щоденник // Жовтень. 1984. № 10.
69. Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. К., 1890, 1896. Вып. 1, 2.
70. Молчановский Н. Письмо к редактору из Стокгольма (о бумагах шведского государственного архива по истории Малороссии) // Киевская старина. 1899. Т. 65.
71. Мыцык А. Новые данные о черноморских походах запорожского казачества против Османской империи и Крымского ханства // Междунар. отношения в бассейне Черного моря в древности и средние века. Ростов-на-Дону, 1986.
72. Мыцык А. Анализ архивных источников по истории освободи¬тельной войны украинского народа 1648—1654 годов. Днепропет¬ровск, 1988.
73. Мыцык А. О двух немецких «летучих листках» XVII в. // Вопр. герм, истории. Днепропетровск, 1984. Вып. 12
74. Наливайко Д. Західноєвропейські історико-літературні джерела про визвольну війну українського народу 1648 — 1654 рр. // Укр. іст. журн. 1969. № 8-12.
75. Новосеяъский А. А. Борьба Московского государства с татарами в XVII веке. М., 1948.
76. Описи актовых книг Киевского центрального архива. К., 1869, 1872, 1876, 1882. Кн. 8, 9, 13-14, 16-19.
77. Плохий С. Папство на Украине. К., 1989.
78. Полное собрание русских летописей. Никоновская летопись. М., 1965. Т. 13.
79. Полтава Л. Україна перед Мазепинською добою // Свобода (Нью-Йорк). 1959. 22-30 лип.
80. Русская вивлиофика, или собрание материалов для отечественной истории, географии и древней русской литературы. М., 1833. Т. 1.
81. Русская историческая библиотека. 1898, 1906, 1909, 1913, 1917. Т.18, 24, 26, 29, 34.
82. Сборник Русского исторического общества. Спб., 1882, 1913. Т. 35, 142.
83. Соловьев С. История России с древнейших времен. М., 1960. Кн. 3.
84. Сухорукое В. Д. Историческое описание земли Войска Донского. Новочеркасск, 1903.
85. Тихомиров М. Н. Малоизвестные летописные памятники // Ис-тор. архив. М.; Л., 1951. Т. 7.
86. Токаржевський-Карашевич І. Козаччина // Визвольний шлях. 1962. № 1.
87. Томашівський С. Перший похід Хмельницького в Галиччину. Львів, 1914.
88. Тушин Ю. ТІ. Русское мореплавание на Каспийском, Черном и Азовском морях. М., 1978.
89. Феденко П. З дипломатичної діяльності Данила Грека // Праці Укр. високого пед. ін-ту. Прага, 1941. Т. 1.
90. Филъ М. Українсько-московські зносини до приходу Івана Вигов-ського // Шлях перемоги (Мюнхен). 1959. 18 січ.
91. Флоря Б. Н. Россия и походы запорожцев в Молдавию в 70-х го¬дах XVII в. // Карпато-Дунайские земли в средние века. Кишинев, 1975.
92. Хаждеу Б. П. Иоан Воевода Лютый. Кишинев, 1959.
93. Центральна наукова бібліотека АН УРСР. Рукописний відділ.
94. Центральний державний історичний архів УРСР у Києві.
95. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. К., 1960.
96. Шевченко Ф. П. Дипломатична служба на Україні під час виз¬вольної війни 1648— 1654 рр. // Іст. джерела та їх використання.
К., 1964. Вип. 1.
і
97. Шевченко Ф. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в
середині XVII ст. К., 1959.
98. Baranowski В. Geneza sojuzu kozacko-tatarskiego z 1648 г. // Przeg¬ląd Historyczny. Warszawa, 1948. T. 37.
99. Bernard Pretwicz i jego apologia na sejmi 1550 r. // Biblioteka Warszawska. 1866. T. 3.
100. Corfus I. Dokumente privatoare la istoria Romaniei culese din arhi-vele polone. Bucuresti, 1983.
101. Dorośenko D. a Rypka J. Polsko, Ukraina, Krym a Vysoka Porta v prvni pol. XVII st. // Casopis Narodniho musea v Praze. 1936. Zv. 1.

102. Katalog dokumentóv tureckich. Warszawa, 1959. T. 1. Cz. 1.
103. Kronika Marcina Bielskiego. Sanok, 1856. T. 2.
104. Liva W. Prameny k dejinam tricetilete valky. Praha, 1955, 1957. T. 7, 8.
105. Okoiski S. Diariusz transaktej wojennej między wojskom koron-nem a zaporoskim w r. 1637. (Без м. і д.)
106. Pamętniki Alb. Radziwiłła, kanclera Litewskiego. Poznań, 1839. T. 1.
107. Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. Kraków, 1858.
108. Podhorodecki L. Siczą Zaporoska. Warszawa, 1960.
109. Ramita-Gawroński F. Sicze Zaporoskie // Biblioteka Warszawska. 1913. T. 1. Cz. 11.
110. Reychman J. Archiwa Tureckie i ich znaczenie dla nauki europejs¬kiej // Archeion. Warszawa, 1961. T. 34.

Номерочки у тебя в тексте в квадратных скобках, это отсылка к номерочкам книг и докоментов в этом списке. Страницы - номера страничек.

Общая тема