Владельцы мельницы, кирпичной лавки. Страница: 2

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Поки крутиться колесо старого млина... http://zakarpattya.net.ua/Blog...o-mlyna...
На думку науковців, водяні млини з'явилися трохи раніше од вітряків і відомі з часів Київської Русі. У XIX сторіччі їх будували на Гуцульщині, Бойківщині, Волині, Закарпатті, менше - на Наддніпрянщині, Чернігівщині, Полтавщині, Поділлі...

Карпати багаті водними ресурсами. Логічно, що на їх теренах людина здавна використовувала силу води. Попередниками сучасних каскадів ГЕС були звичайні водяні млини, які використовували потенціальну енергію води, перетворюючи її на механічне зусилля. Млинове колесо слугувало людині на маленьких річечках та потужних гірських ріках. На зміну традиційним млинам у середині минулого стріччя прийшли гідроелектростанції на малих річках. Вони, так як і традиційні млини, вже переважно відійшли у небуття й тільки іноді лишаються діючими.
Але колесо історії невпинно обертається, і сьогодні питання енергетичного забезпечення стало питанням №1 в усьому світі. Актуальним постало використання відновлювальних джерел енергії, які забезпечують одночасно і екологічну рівновагу. Досвід попередніх поколінь у використанні енергії гірських річок стає сьогодні важливою платформою для розробки перспективних технологій та може сприяти енергетичній самодостатності регіонів.

Історія млинарських споруд. Водяні млини

На думку науковців, водяні млини з'явилися трохи раніше од вітряків і відомі з часів Київської Русі. У XIX сторіччі їх будували на Гуцульщині, Бойківщині, Волині, Закарпатті, менше - на Наддніпрянщині, Чернігівщині, Полтавщині, Поділлі.

Для України характерні два типи водяних млинів - стаціонарні (гребляні) і наплавні. Наплавні млини базувалися лише на великих річках, зокрема Дніпрі, Десні, Сеймі. Основою, на яку встановлювали саму конструкцію млина, були човни (баржі). У разі потреби наплавні млини могли переміщуватись річкою.

Для стаціонарного млина вибирали таке місце, де б на річці чи потоці можна було зробити греблю й подавати воду до вертикального колеса - привода, закріпленого на горизонтально встановленому валі. Коли колесо оберталося, відповідно обертався й вал і через систему передач пускав у рух механізм молоття зерна.

Принцип дії механізму однаковий для всіх типів млинів. Закріплене на другому кінці вала палешне колесо, по ободу якого ритмічно розміщені кулачки (дерев'яні зуби), надає руху веретену, зачіпаючи кулачками цівки баклуші, закріпленої на вертикальному металевому стрижні. З рухом вертикального вала обертається верхнє жорно. Спідній камінь не рухається. Над жорнами був кіш для зерна, а борошно висипалося в спеціальний відсік. Весь механізм молоття зерна встановлювали на невисокому помості.

Конструктивно-технічне й архітектурне вирішення будівель водяних млинів не має істотних відмінностей порівняно з традиційними способами народного будівництва в тій чи іншій місцевості. Відповідно до місцевих умов корпус млина міг мати зрубну або каркасну конструкцію, рідко - муровану. Інколи в будівлі, окрім приміщення для механізму, робили також житлову кімнату з піччю та двома віконцями. Там жив мірошник або ночували люди, очікуючи своєї черги молоти зерно. Кілька оригінальних споруд цього типу експонується в музеях просто неба, зокрема у Закарпатському музеї народної архітектури та побуту реставрували млин із Хустщини, а в київському скансені - млин із села Пилипець, Міжгірського району.

Нерідко, надто в Карпатах, водяні млини об'єднували з валюшами (сукновальнями). На Буковині траплялися млини, що безпосередньо входили до комплексу житлової будівлі (хати), займаючи частково приміщення сіней. Такий об'єкт із села Ломачинець реставрований в експозиції Музею народної архітектури та побуту України в Києві.

Водяні млини Боржавської Долини

Карта-схема Іршавського району – верхньої частини річки Боржава - місця розташування водяних млинів http://zakarpattya.net.ua/resized/irshavskyi.jpg
карта млинів на річці Боржава схема розташування млинів http://zakarpattya.net.ua/resized/regio(1).jpg

с. Імстичево

Одна з великих приток річки Боржава – потік Бистрий. Бере свій початок під горою Тупий. В кінці 19 - на початку 20 століття в верхів'ях потоку розпочався справжній технологічний бум – тут було збудовано 3 водяні млини, одну пилораму з використанням енергії води, "олійниця" - виробничі приміщення, де виробляли соняшникову олію за спеціальною технологією. На превеликий жаль пилорама згоріла в 1982 році, останню олійницю розібрали на будівельні матеріали в 2001 році. До наших днів зберігся старий водяний млин, в якому мірошником житель с.Імстичово Биба Михайло працював з 1947 року (помер в листопаді 2010 року).

Будівля млина складається з двох приміщень – виробничого, де знаходяться механізми млина, та житлового, там раніше проживав мірошник - "мельник", з сім'єю. До млина веде спеціально відведений вище по течії з потоку Бистрий канал довжиною 500 метрів – він забезпечував перепад висоти для води та її подачі на колесо млина. Швидкість обертання колеса регулюється потоком води, що падає з жолоба на колесо.

Сумарна потужність водяних гідротехнічних споруд становила приблизно 1 кВт на один об'єкт – разом майже 5 кВт/год. http://zakarpattya.net.ua/resized/imstich1s.jpg

с. Луково

Водяний млин у с. Луково має вже більш ніж столітню історію, і пережив нещодавно нове народження – в 2008 році було виготовлено нове колесо і млин розпочав нове життя. На даний час він активно працює – меле збіжжя місцевих жителів. Збудований млин на березі потоку в кінці XIX ст.. Млинище бере початок з гірського потоку, який в селі так і звуть –Потік, і має довжину 300 метрів. http://zakarpattya.net.ua/resized/100_6410.JPG

с. Приборжавське

Водяний млин у с. Приборжавське незабаром матиме столітній ювілей – збудований в 30-і роки минулого століття, активно використовувався в радянські часи як колгоспний млин. В даний час майже не використовується – але він знаходиться за 30 метрів від дороги Іршава – Довге. Колесо в нього не дерев'яне – воно зварене з сталі. Має пропорційні форми і майже готове до роботи. В даний час млин не працює.
http://zakarpattya.net.ua/resized/100_6363.JPG

с. Великі Ком´яти

Водяний млин у с. Великі Ком´яти на річці Боржава збудований в радянські часи – це промисловий водяний млин, який мав потужність переробки зерна до десяти - п'ятнадцяти тон на добу. Технічною особливістю цього млина було горизонтальне розміщення колеса та використання греблі для підняття рівня води для його приводу. Такий принцип використання води задіяний і при будівництві гідроелектростанцій. Колесо млина зроблене з дерева і знходиться в спеціальному шлюзі. http://zakarpattya.net.ua/resized/100_6414.JPG

с. Лисичево

Перші згадки про мануфактуру з використанням енергії води в с.Лисичево датовані початком 18 століття – тут виготовляли папір. Технологічний процес передбачав вимочування в воді підготовленої деревини та її наступній механічній обробці . Пізніше в околицях села Лисичового було знайдено залізу руду, яку переплавляли та виготовляли господарський реманент. Назва "Гамора" походить від німецького слова "Hammer" - молот, і завдячує переселенцям з німецьких та австрійських земель за часів царювання австрійської імператриці Марії-Терезії.

Водяна кузня "Гамора" в с. Лисичево, поряд з водяними млинами, є винятковим прикладом використання енергії води в обробці металу. Принцип роботи кузні ґрунтується на таком самому принципі, як і млини, але має свою особливість – вісь приводу обертового колеса є прямим приводом молота через зубчату дерев'яну шестерню меншого в три рази діаметру (від обертового колеса). Для фіксації шестерні приводу молота використовуються глибоко вкопані в землю дубові опори http://zakarpattya.net.ua/resized/Mill1.JPG

Водяні млини за нашого часу

У вік електрифікації відпала потреба використовувати такі малопродуктивні механізми, як водяні млини. Особливо прискорився занепад водяних млинів з приходом радянської влади та організацією колгоспів. Мірошників змушували покидати свою справу, у багатьох селах споруди млинів руйнували, спалювали. Покинуті млини часто нищились від паводків, адже ніхто вже не дбав про врегулювання млинівок.

Нині вцілілі млини зберігають як пам'ятки історії розвитку техніки. Деякі з них стали експонатами музеїв просто неба — скансенів, як в Україні, так і за кордоном. Усі ці пам'ятки віхи технічного прогресу мають велику наукову та мистецьку цінність.

З тисяч водяних млинів, що стояли колись в Україні та на Закарпатті зокрема, сьогодні вцілілі лічені одиниці. Більшість з яких давно використовується не за призначенням. Діючий водяний млин тепер – дивина.

Багаторічну славу водяних млинів на Закарпатті сьогодні продовжує кузня "Гамора", де відбувається щорічний фестиваль ковальської майстерності. Також в селі Луково за сприяння громадськості після 6-річної перерви деревяне колесо жваво обертає жорна млина...
http://zakarpattya.net.ua/resized/Mill.JPG

«Шлях водяних млинів» http://incognita.day.kiev.ua/shlyax-vodyanix-mliniv.html
Водяні млини з’явились у нас ще у давньоруські часи. Спочатку їх було небагато, але з часом кількість зростала. У ХІХ столітті лише на Правобережжі працювали тисячі водяних млинів, а кількість виробленого ними борошна вимірювалася сотнями тисяч тонн. Деякі млини налічували по чотири, п’ять і навіть шість поверхів. А будувались вони за досить цікавими проектами, які передбачали крім функціональності, ще й естетичну красу. Часто млини нагадували палаци або замки, але, на відміну від цих еталонів марнотратства або войовничості, млини будувалися із виключно гуманною метою. http://incognita.day.kiev.ua/img/marshrut/mlyny/buky1.jpg
Більшість водяних млинів України будували у місцях зі значним перепадом води. Лідерство за їх кількістю тримали Побужжя і Надросся. Але час і люди не були добрими до цих господарських об’єктів. Переважну частину млинів давно зруйновано, діючих залишилось небагато, а тих, які працюють від енергії води, – взагалі одиниці. http://incognita.day.kiev.ua/i...ivske4.jpg
Навіть бувалий мандрівник здивовано зупиниться на греблі в Городищі-Пустоварівському (Володарський район Київської області). Бурхлива кам’яниста Рось тут закута у громаду двох величезних млинів – цегляного та кам’яного, з’єднаних підвісним містком. Вода проривається крізь шлюзи, двома бурхливими потоками омиваючи прибережні скелі. «Та це краще, ніж західноукраїнські замки», – часто виривається з уст туристів, які раніше мандрували виключно на захід. І не менше захоплення викликає подорож всередину робочого млина. Машини, механізми, шківи, норії, вали і навіть крупорушка – усім цим пронизані приміщення, і все це живе – ворушиться, працює. А навколо збереглися: потужна гранітна підпірна стіна, господарські приміщення, комори. Фактично готовий музей водяного млинарства. Тут би ще реставрацію провести. Але у держави немає коштів відновлювати такі пам’ятки. Ось так і руйнуються красені-млини. У Пугачівці стоять лише триповерхові стіни, у Зрайках зробили звалище, доживає віку великий млин у Тетієві… http://incognita.day.kiev.ua/i...hivka3.jpg
Деякі водяні млини суміщають у собі функції борошномельних підприємств та олійниць. Такий екзот зберігся в Шамраївці (Сквирський район, Київської області). Обладнання олійниці має вже понадстолітній вік, як і рецепти. Щоправда, у Шамраївці млин працює від електродвигуна, а от у селі Коржова (Уманський район Черкаської області) завдяки зусиллям родини ентузіастів колесо млина крутить вода.
Лише у басейні Росі збереглося зо три десятки старовинних водяних млинів. Серед них є невеликі споруди (наприклад у Зрайках та Чубинцях), а є і справжні гіганти (у Синяві, Бушевому та Городищі-Пустоварівському). Є млини, схожі на велику трансформаторну будку, але більшість легко сплутати із середньовічними замками.
А скільки ж прекрасних водяних млинів на Побужжі! Звичайно, вже не дві тисячі, як було у ХІХ столітті, але все одно багато. Мабуть, не менше сотні. Точніше сказати важко, адже інформації майже немає. http://incognita.day.kiev.ua/img/marshrut/mlyny/busheve2.jpg

ІСТОРІЧНИЙ МЛИН http://perspekt.org.ua/articles/%D0%86storichnij_mlin

Однією з найдавніших відомих нам на сьогодні писемних згадок про млини с. Нетішин є відомість від початку 50-х років XVII століття. В цей час на річці Горинь в Нетішині було два млини з 6 жорновими каменями. Найближчою по ній хронологічно є згадка від 1654 року, у якій також іменуються два млини з 6 каменями, а також 1 ступою, очевидно, для товчення круп. Не дивлячись на те, що після воєнних дій під проводом Б. Хмельницького та спустошення Острожчини польськими військами Нетішин дещо підупадає, на 1690 рік у ньому згадується серед іншого «млинок», яким володів «жид рабин», котрий тримав і саме село. Майже повна відсутність джерельних відомостей про Нетішин протягом XVIII століття не дозволяє нам стверджувати про існування у селі млина протягом усього цього часу. Імовірно, проте, що на кінець XVIII - початок XIX століття млин у селі був. Про це, зокрема, свідчать відомості, що у 1808 році млиновим писарем працював якийсь Тадеуш Дидзинський, а мірошниками були «Кирило, старший мельник», та «Грицько, Кирилів син». В 1840-х роках купець Давид Гальперсон мав при нетішинських млинах свою комору, де зберігав жито, а «вірником при млинах» в цей час був Хаім Мордко». З 1865 року повіреним графині Н.П.Зубової у Кривинському маєтку, в тому числі й нетішинських земель, а з часом і їх власником стає Ісаак Якович Герман. Згодом, на початку XX століття, за довіреністю дружини, Цецилії Ісааківни Кривинський маєток тримав зять Германа Вільгельм Маркович Леві. Будівля млина була дерев’яною, побудованою без жодного цвяха. На початку XX століття старий млин згорів. Старожили переказують слова Германа: «Згорів, побудуємо цегляний». Розпочалося будівництво цегляного млина. Цемент, якість якого контролював сам Герман, виготовляли в с.Сільце Славутського району. Міцність цементу була надзвичайною.

Будувала млин (за респондентом) фірма «Зека». В 1905 році млин почав працювати (на цеглі було викарбовано рік «1905») . Зерно звозилося з навколишніх населених пунктів. Його заготовляли закупівельники й доставляли залізницею на станцію Кривин, відкриту у 1876 р. З Кривина на підводах зерно за невелику плату підвозили до млина, який працював цілодобово. Робота припинялася лише на Різдво, Великдень та великі свята.

Іван Степанович Хомняковський, уродженець с.Нетішин, котрий працював у млині крупчатником, пам’ятає, що його батька, Степана Мартиновича, за сумлінну працю І.Герман нагородив землею у 5 га. А за Леві батько отримував заробітну плату борошном: 25 пудів вищого гатунку кожного місяця. За статистичними історичними джерелами, в 1914 році підприємство давало 66 000 пудів перемолу щорічно. Працювало у млині 17 чоловіків. У 1915 році кількість робітників збільшилася до 20, а середня річна кількість продукції зросла до 400 000 пудів. В млині позмінно працювали три шеретовщики (чистили зерно, відділяли лузгу від зерна перед помелом), один крупчатник (майстер) і три його замісники, вагарі («весовщики») по одному на зерні, борошні, висівках, відходах. В млині стояло 12 вальцьових станків. Один станок для жорнових помелів, чотири великі сита («рассеява»), три «реформи» (повітрям відділяли манну крупу). Центрифуги (близько п’яти) відсівали борошно від зернових домішок. Були просорушки - машини для переробки проса на пшоно. Працювали інші спеціальні машини, що виготовляли якісну крупу. Виробляли крупу ячмінну, пшеничну манну, пшоно. Для початкової обробки зерна було 7 розмелювальних станків. Далі борошно йшло по фракціях, тобто продукція розподілялась за гатунками. Млин молов до семи гатунків борошна. Його пакували в торбинки по 1 кг та 2 кг. Маркували борошно наступним чином: вищий ґатунок - 0, перший - 00, другий - 000. Борошно вищого ґатунку пакували в торбинки по 1 кг і експортували кінним транспортом за кордон, до революції 1917 року у Німеччину.

В 30-і роки XX століття в комплексі з млином почала працювати гідроелектростанція, яка відновила свою діяльність у повоєнний час. Одноповерхове приміщення машинного залу ГЕС розміщувалося як прибудова до споруди величезного п’ятиповерхового млина. Високовольтне розподільче обладнання і щит знаходилися на першому поверсі млина. Працював млин в роки громадянської і Вітчизняної війн. Цікавим є той факт, що наглядачем над млином і електростанцією був німець, родом з Поволжя, який мешкав у самому млині. Цей німець розмовляв по-російськи, любив українські пісні та обряди. Згодом мав тісні стосунки з партизанами, постачаючи їм борошно. Приймав месників у себе, давав їм вечеряти.

В період Великої Вітчизняної війни млин працював у три зміни, виробляючи крупу, борошно для фронту та населення. Ті, хто працював в млині, мали бронь від Славутського військкомату. В 1972 році млин закрили у зв’язку з нестачею зерна. Приміщення млина спочатку переобладнали під гуртожиток. 7 квітня 1977 року в Нетішині біля старого демонтованого млина висадився перший десант будівельників з Бурштинської ГРЕС кількістю 60 чоловік. Приміщення млина мало слугувати цим десантникам гуртожитком, але відповідні служби заборонили селити сюди людей. З того часу млин стоїть пусткою. Окремі його приміщення використовуються деякими організаціями. А між іншим, він мав би заслуговувати на інакше ставлення.

Зоя Тунцева, завідувач сектору етнографії міського краєзнавчого музею

Романчук О. Млини Березнівщини http://istvolyn.info/index.php...p;catid=17

Протягом тисячоліть люди, які жили на території району, вирощували злакові культури – ячмінь, жито, пшеницю. За допомогою двох плоских каменів перетирали вирощене зерно на борошно і пекли з нього прісний хліб, який був далекий від сучасного за формою, розмірами і смаковими якостями. В II-IV століттях нашої ери племена черняхівської культури, що населяли лісостепову частину України, запозичили у римлян і стали використовувати для помолу зерна ротаційні жорна, які давали більше продукції при меншій затраті праці. Вони у 3-4 рази були продуктивніші, ніж зернотертки.
З кожним століттям кількість людей на землі збільшувалася і пропорційно збільшувалася потреба в продуктах харчування. Щоб прогодуватись, потрібно було все більше вирощувати зерна, а з нього виготовляти борошно, яке колись і сьогодні було і є основним продуктом нашого з вами споживання.
Як відомо, людська думка ніколи не стояла на місці, а завжди була в пошуках. Люди постійно вдосконалювали своє житло, зброю, знаряддя праці. Не минув цей процес і борошномельного виробництва. Ручні жорна не могли дати потрібної кількості борошна і люди навчились застосовувати для помолу зерна силу вітру, води, парк. Для цього будувались великі стаціонарні приміщення з масивними жорновими каменями.
Сьогодні неможливо сказати, хто і де побудував першого вітряного чи водяного млина. Історичні джерела дають лише відомості, що вперше вітряки з'явилися в Азії ще до нашої ери. Водяні млини швидко застосовували древні греки і римляни. Всі ці надбання людства перейшли на наші землі в пізніші часи.
Вітряні млини в Європі з'явилися в середині XI століття, а на землях району – наприкінці ХVIII-го. Вітер, потрапляючи на легкі каркасні крила, крутив довгий масивний вал з великим дерев'яним зубчастим колесом, від якого крутилося веретено з жорновим каменем.
В Західноєвропейських країнах водяні млини зафіксовані в V-му столітті нашої ери, а на території сучасної України стали поширюватися в роки пізнього середньовіччя. Млини стояли на річках або ставках і потік води, падаючи із шлюзи на металеву турбіну, крутив масивні жорнові камені.
В 1784 році англійським винахідником Джорджем Уаттом була винайдена парова машина, яку постійно вдосконалювали і стали використовувати для перевезення вантажів і пасажирів по залізниці, на пароплавах, фабриках, заводах, в борошномельному виробництві. В парових млинах приводною силою була водяна пара, яка під тиском в циліндрі крутила масивне металеве колесо (маховик), на яке було насаджено широкий матерчастий пас. А той в свою чергу крутив пристрій з парою жорнових каменів.
За таким же принципом працювали млини, де стояли двигуни внутрішнього згоряння.
Млини в основному були двоповерхові. На другому поверсі стояла пара жорнових каменів, над якими розміщувався ковш для зерна, звідки воно тонким струменем, який регулювався заслонкою, надходило між масивні жорна. На першому поверсі стояв ящик, в який сипалося борошно.
Така, так би мовити, передісторія. А на початку 1920-х років територія сучасної Березнівщини була вже покрита густою сіткою вітряних, парових, водяних млинів. Після радянсько-польської війни польська окупаційна влада весною 1922 року розпочала інвентаризацію млинів. Кожна гміна подавала в повітовий центр списки наявних на її території всіх видів млинів. Завдяки цьому заходу у Рівненському обласному архіві сьогодні зберігаються списки всіх млинів Ровенського повіту, до складу якого входили в 1921-1925 роках Березнівська і Людвипольська (Соснове) гміни. Згідно з інвентаризацією 1922-28 років, на території обох гмін було: 57 вітряних, 22 парових, 14 водяних млинів, один млин, який працював від двигуна внутрішнього згоряння.
Думаю, буде цікаво читачеві дізнатися про кожне село чи хутір, де стояв млин, а також про його власника. Переклад зроблено з польської, а тому написання деяких населених пунктів може не співпадати з сучасними їх назвами. Але й це не менш цікаво. До того ж деяких населених пунктів уже не існує на карті району.

Вітряки Березнівської гміни на 21 березня 1922 р.

Всі млини мали по одній парі жорен.
1. Місто Березно……………Шварц Герман.
2. Колонія Кургани..............Покрант Фердінад.
3. -"- ………....Нінкельман Готліб.
4. Село Велике Поле……….Кренц Вільгельм.
5. -"- …………….Лендер Вільгельм.
6. -"- ……………..Марон Кароль.
7. -"- ....................Тацер Адам.
8. Село Яблуне …………..Криснель Фрідріх.
9. -"- ……………...Альтвасер Пауліна.
10. -"- ……………..Парфенюк Давид.
11. -"- ……………..Цукерман Лайзер.
12. Село Голубно …………Новак Максим.
13. Колонія Сарковка ……Корнійчук Тихон.
14. Колонія Ліпнікі ............Гауйдамович Михайлина.
15. Колонія Антонівка ……Міллер Ян.
16. Село Яринівка ………..Вирух Мар'ян.
17. Село Поляни …………Заєць Аркадій.
18. Село Бронне ................Михальчук Іван.
19. Село Тишиця ................Мельник Андрій.
20. Колонія Кшешово …...Савіцький Григорій.
21. Князь-село …………….Мельник Давид.
22. Село Вітковичі ………Штиба Єумен.
23. -"- …………………..Миронець Потап.
24. -"- ……………………Миронець Микита.
25. Село Балашівка ……. Деркач Іван.
26. Село Моквин ……… .Ярмольчук Міна.
27. -"- ……………………Радіон Тетяна.
28. -"- ………………......Вирух Герас.
29. Село Білка …………..Бецько Єроф.
30. -"- ………………….Грицінта Василь.
31. Село Кам'янка ……...Остапчук Іван.
32. Село Ленчин ………..Бокєв Леон.

Вітряки Людвипольської гміни на 15 березня 1922 року

1.Село Бистричі .............Бухалюк Максим.
2. -"- ……………………Ліневич Юліан.
3.Село Білка Береза ........Густав Мартин (на 12. V. 1922р.)
4.Село Друхова ………..Савчук Григорій.
5. -"- …………………….Яковчук Василь.
6. -"-………………….....Миронець Лаврентій.
7. -"-…………………….Петрова Уліта.
8. -"-…………………... .Мельник (Мельничук?) Максим.
9.Село Грушівка ………Август Артем.
10.Село Гута Грушівська - Мельничук (Мельник) Павло.
11.Село Погоріловка ….Козлов Адольф.
12. -"- ………………….Трофімчук Каленик.
13. -"-……………………Резлер Кароль (на 12. V. 1922 р.)
14.Колонія Кам'янка .....Бенкендорф Адольф.
16. -"-…………………..Літке Август.
16. -"-…………………..Густав Мартин.
17.Село Холопи ………Ющук Григорій.
18. -"- …………………Мамезур(Мазур?) Яким.
19. -"- ………………Бороведь Теодор.
20.Село Великі Холопи - Зубчук Міна.
21. -"- ……………….Огороднік Петро.
22. -"- ……………….Жабчик Григорій.
23.Село Хотинь……..Боровець Федір.
24. -"- ………………Семенович Михайло.
25. -"- ………………Мазур Лейба.

Парові млини Березнівської і Людвипольської гмін у 1923 році

1. Село Сільце – Цимерман Сулім (в млині працювало у 1922 р. 5 робітників, у 1923 р. - 11).
2. Місто Березно – брати Гандемльмани (1922 - 5, 1923 -5).
3. Колонія Ліпнікі – Словінський Олександр (1922 -3, 1923 -3).
4. Колонія Малинська – Шеюбей Давід (1922 - 3, 1923 - 3).
5. Село Балашовка – Мазур і Цукерман (1922 - 3, 1923 -3).
6. Село Балашовка Чеберак, Курилерик ( 1922 - 5, 1923 - 6).
7. Село Богуші – Берман і Гітельман (1922 - 4, 1923 -4).
8. Село Лізяно – Арон Рехт і інші (в стані будівництва).
9. Село Холопи – Бабак і спілка (1923 -2).
10. Село Глушков – Юз Давід (1923 -2).
11. Село Адамівка – Дачковський Роман і спілка (1922 - 2, 1523 -2).
12. Станіца Пром - Гандельман Лейба і спілка (паровий млин і тартак, 1922 -18, 1923 - 17).
13. Станіца Пром – Рорендорин Альтер і спілка (паровий млин, крупорушка, січкарня 1922 - 2, 1923 -2).
14. Село Велика Совпа – Мельнік Теодор ( 1922 - 2, 1923 - 2).
15. Село Бистриця – панські володіння (1922 -1, 1923 -1).
16. Село Кам'янка – Швець Артем (1922 - 2, 1923 -2).
17. Село Бистрицька Гута (паровий млин і тартак 1922 - 20, 1923 - 20).
18. Село Мисакувка – Векслер і спілка (1922 -2, 1923 -2).
19. Село Вороновка – Кур'ята Юзеф (1922 - 2, 1923 -2).
20. Село Погорилівка – Крамен Яцек (1922- 2, 1923- 2).
21. Село Поташня – Юз Давід.
22. Село Голубне – Юсіцький і Коськовіцький.

Водяні млини Березнівської і Людвипольської гмін у 1923 році

1. Село Городище – Малинський Емануель, в оренду взяв Шапіро Лизор (в 1922 році працювало 2 робітники, в 1923 -2).
2. Село Тишиця – Мельник Андрій і інші (1922 - 3, 1923 -3).
3. Село Бистриця – панське володіння (1922- 1, 1923 - 1).
4. Село Погоріловка – панське володіння (1922 -1, 1923 -1).
5. Село Рудня Погоріловська – панське володіння (1922 - 1, 1923 - 1).
6. Село Видумка – Піковський Аурум (не діє, потребує капітального ремонту (1922 -1, 1923 - 7).
7. Село Більчаки – Василевський Павло і спілка (1922 - 2, 1923 -2).
8. Село Друхова – Петрова Уліта (1922 -1, 1923 - 1).
9. Село Рудня Солрейська – Стецький Адам (1922 -1, 1923 -1).
10. Село Стара Гута – Багіцький Павло (1922 -1, 1923 -1).
11. Село Губків – Гольдман Йось і спілка (1922 -1, 1923 -1).
12. Село Немиля – Ліневич Юліан (1922 -1, 1923 -1).
13. Станиця Броніславка (не діючий, 1922 -1, 1923 -1).
14. Село Хмелівка – Кокота Олександр (1922 -1, 1923 -1).
В селі Орлівка в млині жорнові камені приводилися в рух від двигуна внутрішнього згоряння. Власниками його були Купервас (Куревас) Йойна і Бебчик. В 1922 році млин через зіпсований двигун не діяв, а в 1923 році давав продукцію.
Відповідно до проведеної в 1922-23 роках інвентаризації, в обох гмінах було 96 млинів усіх видів. Така кількість борошномельних закладів у ті часи була потрібна тому, що кожна сільська сім'я вела натуральний спосіб життя. Власна земля годувала, вдягала і взувала до десятка і більше членів сім'ї.
Після другого приходу в наш край більшовиків, уклад життя в селах різко змінився. На початку 1950-х років землю в сільських жителів почали "добровільно" забирати і створювати колективні господарства. Взамін давали по клаптеві городу, якого вистачало лише на городину і картоплю. Молоти дядькові в млині, по суті, було уже нічого. Мізерні грами зерна на зароблений трудодень, яким оплачувалася робота в колгоспі, не могла прогодувати людей. Хліб і борошно населення стало купувати в крамницях за встановленими державою цінами.
Млини по одному стали помирати, як живі люди. Кожного року з лиця землі стиралася дорога для кожного селянина будівля, яка раніше давала до столу шматок хліба. Сьогодні з описаних вище млинів на території району залишились одиниці. Багато із них були спалені в роки другої світової війни, деякі вітряки валив на землю буревій і їх більше не відбудовували.
Як було вже сказано, немає на землі і деяких сіл та хуторів, де стояли млини, куди люди з’їжджалися з усієї околиці, щоб змолоти зерно і обмінятися новинами. Назавжди втрачені пам'ятки сільської промислової архітектури.

Добрый день.

Ездила в гости летом в детстве к родственникам в белорусскую деревню. Сейчас хочется узнать о ней всё, что можно своими силами.

На карте генерального межевания - 1783 год... Могилёвского уезда обозначена деревня Лапатница (сейчас Лопатники Витебской области), возле деревни водоём и мельница. Принадлежало это всё на тот момент Белицкому доминиканскому монастырю.

Никто из старожилов ничего этого и не знал, даже про факт существования некогда мельницы...

Хочется хоть что-нибудь про нее узнать - когда появилась, кому принадлежала после 1831 года, когда орден доминиканцев упразднили, и как она канула в Лету так, что о ней даже памяти не осталось...

Может быть кто-нибудь посоветует что-то умное?))) СПАСБО!

О! Какая тема-то!!!

Вот стало мне известно, что мой дед, Шпурик Степан Парамонович владел до революции паровой мельницей. Это было в селе Филлиповичи (Пиллиповичи), Яблоновской волости, Лубенского уезда, Полтавской губернии.

Единственную информацию, которую нашла, что паровых мельниц в Лубенском уезде было всего 2.
Больше никакой инфы нет :(

Документы с олд-бук скачены и изучены, наших нет.

Где еще искать?
И... а что могли делать на паровой мельнице в селе.
Иноформацию о том, что такое паровая мельница читала. По сути это заводик, на котором стоят паровые машины. там могли и древесину обрабатывать, и кирпичи ваять, и муку молоть.
Как-то мелко использовать такой "заводик" только для мукомольства.

В ГААК (г.Барнаул) нашла информацию о своих родственниках, владеющих мельницей Ф. 50 Оп.2. Здесь хранится план участка, где она находилась.
Информацию о количестве мельниц с именами хозяев в нашей деревни нашла в фонде Волостного исполкома. Ф. Р-56 оп. 1

В Ростовском-на-Дону госархиве (ГАРО) документы о мельницах (советский период) находила в : Фонд Р- 97 оп.1 " Исполнительный комитет Донского областного Соета рабочих, крестьянских, красноармейских и казачьих депутатов.(Донисполком, ДИК),г.Ростов-на-Дону", 1919-1924г.г., 1367ед.хр.
-док-ты о денационализации мельниц в Донецком ,Верхне-Донском ,Сальском, Ростовском, Морозовском, Черкассом округах за 1922-1923г.г.
-выписки из протоколов заседаний арендно-эксплуатационной комиссии при мельничном отделе Донисполкома (1922г) и др. документы о денационализации в Черкасском округе.

В г.Барнауле, архив ГААК, в фонде советского периода ,,Алтайский губернский Совет народных судей" в описи фонда обнаружила много дел о мельницах. Заголовки дел ,,Дело о рассмотрении проекта на постройку крестьянином ... паровой мельницы в селе ..."

Ребятушки, мой прадед после раскулачивания сумел утаить часть денег и построить мельницу в Мордовии в деревне Макалейка. Приблизительно в 1933 году он умер (чинил мельницу и получил травму). Где найти инфу?

Владельцы мельницы, кирпичной лавки

Вопросы/ответы