Казацкий род Носенко из села Худолиевки Полтавской губернии

Что узнала

Сейчас это село входит в Семеновский район Полтавской области.
Информации о селе на русском языке практически нет.

История села восходит к 16 веку, ко времени восстания Северина Наливайко, когда здесь поселились три братачи ні троє козаків -Худолій, Матвій та Мусій. На їхню честь і було названо троє розташованих одне біля одного сіл: Худоліївка, Матвіївка та Мусіївка. Найбільшим довгий час залишалося село козака Худолія. Існує також версія про те, що людям жилося дуже погано, тобто «худо», що і послугувало подальшою назвою для села.

Відомий фольклорист, етнограф та літературознавець Микола Сумцов, вивчаючи заселення деяких районів в старі часи в Україні, писав, що «українці, як відомо, люблять селитися поближче до води, до річки чи ставу». ці слова як найбільше характеризують заселення худоліївцями місцевості біля озера Семибокове та Судебське поряд з річкою Гаті.
Місцевість ця багата на рибу, широкі луки, пасовиська та ліси. Рідко зустрічаєш таке багате сполучення різних природних утворень. Неподалік села розташований ліс, що занесений до «Рогозів Кут», у лісі також є озеро Судебське. Території занесені до заказника «Рогозів Кут» вважаються одними з найчистіших в Україні. (из ст. Википедии на укр яз)

На сайте Жертвы коммунистического террора Полтавской области я нашла такую запись

НОСЕНКО Петро Терентійович, 1873 р.,
м. Полтава, українець, із селян, освіта початкова. Проживав у м. Полтава. Пенсіонер. Заарештований 21 лютого 1938 р. Засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР 4 серпня 1938 р. за ст.ст. 54-10
ч. 1, 54-11 КК УРСР до 8 років позбавлення волі. Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 31 жовтня 1989 р.

И еще одну ссылку в библиографическом списке

1905 г. на Полтавщине: (Сборник)/Всесоюз. о - во политкаторжан и ссыльнопоселенцев. - Полтава: Тип. "Бьлыповик Полтавщини", 1925. - 148 Стег - ний И. Н., Носенко П. Т., Капустянский М. Г. Революционное движение полтавских железнодорожников, с. 51 - 68
Носенко Петр Терентьевич (р. ок. 1878).

Сразу же предположила, что это один и тот же человек.

Направила запрос в УСБ Полтавской области.
Возможно, Петр Терентьевич Носенко --родной брат моего прадеда Тита Терентьевича Носенко
Не может же быть в семье казака один ребенок. У самого прадеда было семь детей.

Вот, что я узнала
Во времена Киевской Руси патронимический суффикс -енко, ныне ошибочно называемый украинским, у южных славян означал "маленький", или "сын такого-то", то есть Носенко буквально понималось как "сын Носа".
В XIII-XV вв. немалая часть фамильных прозвищ, записанных на Украине, в южных землях Белой Руси и на юго-западе Московской Руси , была образована при помощи этого суффикса. Лишь позднее, в XVI-XVIII вв. в этих землях возобладала, ставшая официальной, поздняя великорусская форма фамильных прозвищ на -ов/ев и -ин. С этим и связана распространенность фамилий с суффиксом -енко на Украине, а также юге Белоруссии и России.
Позднее древний суффикс -енко перестал пониматься буквально и сохранился лишь в качестве фамильного. (Источник: http://www.imena.org/fam_ist2.html)

И еще
У XVII ст. утворення на -енко уже належать до найпоширенішого антропонімічного типу на території Східної України. У козацьких реєстрах, складених після Зборів-ської угоди 1649 р., прізвищеві назви на -енко мають абсолютну кількісну перевагу над всіма іншими. За підрахунками С. П. Бевзенка, у реєстрі Київського полку найменування на -енко становлять 60 % від усього складу прізвищевих назв. Справедливим слід вважати й висловлене дослідником пояснення такої величезної кількості назв на -енко у основному джерелі української антропонімії XVII ст. тією обставиною, що до реєстрів записувались переважно молоді козаки, тоді як їхні батьки мали найменування без суфікса -енко: Коваль — Коваленко і т. ін. Зазначений факт свідчить і про те, що прізвищеві форми у XVII ст. ще не мали тієї стабільності, якої вони набули пізніше, зокрема, антропоніми на -енко ще не втратили живого зв'язку із загальними словами, вживаними на позначення синів за батьком. Цей зв'язок простежується навіть у першій половині XIX ст., коли вже розпочалось офіційне впровадження прізвищ серед широких мас населення". (Источник: http://forum.fstanitsa.ru/)
И еще (прочитала на ВГД)
есть такая украинская "фамильная" традиция. Например, фамилия Нос. Старший в семье (отец) именовался Нос,
жена - Носиха (хотя не всегда); сыновья - Носенко - и так писались, пока отец не умирал,
и старшинство не переходило к одному из сыновей

Після перемоги Богдана Хмельницького над польською шляхтою і повної поразки кварцяного війська, в Україні формуються админістративні органи для управління державою. Запровадили полковий військово-адміністративний устрій. Спочатку полків було шістнадцять, але час від часу їх кількість збільшувалася. Одні ліквідовувалися, а інші утворювалися.


Кожному полку відводилася земля, якою управляв полковник зі своєю старшиною. Полк ділився на сотні, а сотні-на курені. Сотні теж мали свою землю і управляли нею на основі Указів та Грамот. Отже у руках полковників була військова і цивільна влада.

Лубенський полк був утворений у 1648 році, складався із 12-ти сотен. Серед них була і Лукімська сотня, в неї входило більше десяти куренів, а серед них і Худоліївський. Служити в Лукімській сотні козакам із Худоліївки було не дуже зручно, бо доводилося добиратися до Лукім'я човнами, або бродами через Сулу. Проте козаки не скаржились, служили із задоволенням і добросовісно. Курінь складався з сорока козаків та підростаючих молодиків було понад п’ятдесят, а всі інші були «абшитовані товариші»-відставні козаки.

Навколишніми землями, пастівниками, сінокосами, озерами і лісами худоліївці володіли зі згоди кошового отамана Січі, а пізніше з дозволу Лубенської полкової канцелярії. Участь худоліївців у походах і битвах була відомою і у полку їх поважали. Коли Лукімську сотню ліквідували, худоліївський курінь приписали до Горошинської сотні Лубенського полку. Козакам стало ближче до служби, хоч доводилося чатувати на стінах Горошинської фортеці. Худоліївців ніхто не утискав і на їхні землі і ліси не зазіхали.

У 1649 році Лубенський полк було ліквідовано, а землі розійшлися між Миргородським і Кропивенським полками. Худоліївський курінь на той час відносився до Миргородського полку.

Гетьман Богдан Хмельницький створив Українську державу, але розумів, що утримати її від загарбання він не зможе. Тому прішов на приєднання України до Росії. Це відбулося на Переяславській Раді. Відтоді Україна практично втратила державність.

Почалася Руїна. Гетьмани воювали один з одним. У певні часи в Україні було до чотирьох гетьманів. Від цього у першу чергу страждав простий народ.

У 1658 році знову утворили Лубенський полк, який проіснував до 1782 року В його складі був і Худоліївський курінь Горошинської сотні.
Полкова і сотенна старшина завжди прагнула мати добрий зиск від свого становища. При допомозі полковників і сотників вони отримували у свої володіння кращі землі, села і хутори. Одним із таких, хто зміг отримати маєтності і був лубенський полковник Леонтій Свічка, якому було жалувано хутір Худоліївка і степ Строкачі.
На початку 18 століття, коли Леонтій Свічка помер, гетьман Іван Мазепа призначив полковником Лубенського полку Дмитра Зеленського

. Він Був вихідцем із Правобережжя і приїхав до гетьманської столиці на запрошення. В Глухові Дмитро одружився на онуці гетьмана нереєстрових козаків Івана Сулими, страченого у Варшаві за зруйнування польської фортеці Кодак. Майже не відомий козакам Лівобережжя, Зеленський чимсь заслужив (явно не багатством, якого в нього не було) велике довір'я у гетьмана Мазепи і був обдарований ним різними маєтностями. Дав йому в Лубенському полку м. Констянтинів з землями, які його оточували і на яких були вже поселення В. Будки і Курмани. На цих землях Зеленський селив нові слободи ; він відмежував собі в рангове користування Буромлю, Олександрівку і Луку. До цього він не займав жодної посади в уряді, а лічився лише в складі гетьманських «дворян». Новий Лубенський полковник забажав мати ще й у Посуллі кілька своїх сіл. Як військовий і адміністративний керівник, який на території свого полку мав необмежену владу, він вибрав собі Худоліївка, Карпилівку і Строкачівський степ.

Курінь худоліївських козаків очолював отаман вже четвертого покоління з роду Худолія і теж Карпо Худолій. Він зустрів загін, прибувший до села від Зеленського. На той час лубенського полковника дуже цікавило те по якому праву в цьому краю мешкають худоліївці. А дозвіл, як запевнив курінний отаман, був від кошового отамана Запорізьської Січі. Приїзджі настоювали на тому, що ці землі є власністю полковника Зеленського. Карпо зажадав, щоб прибулі показали такого указу. Доки йшла суперечка з усіх дворів на допомогу отаману вже поспішали озброєні козаки і ставали рядами за спиною у свого отамана. Отаман прибулих, враз оцінивши становище в якому вони опинилися, перевів розмову на м’якші тони і велів загону удалитися назад. Натомість пообіцяв, що приїде знову, але з необхідними на це документами.

Худоліївці зрозуміли, що відтепер лубенський полковник буде намагатися різними шляхами довести, що ці землі і село є його власністю. Потому вирішили відіслати свою делегацію до Глухова і відстоювати свої права на землі та село. Наступного дня загін в складі Худолія, Поривая, Вакуленка, Головка і Гайдука вирушили в дорогу до міста Глухів. У них був тільки писаний документ ще кошовим Запорожської Січі.

Разом з посланцями Худоліївка до Глухова прибули і канцеляристи Лубенського полку. Справу худоліївців розглядали цілий день і врешті довелось вирішити її на користь громади Худоліївка. Про що делегація села одержала відповідний папір.

Писар Лубенського полку був дуже засмучений і навіть не хотів повертатись до Лубен. та йому досвідчені казуїсти порадили переглянути перелік всіх маєтностей, що зазначені у виданому папері, знайти там вагому зачіпку і затіяти суд, який буде на боці полковника.

Даний худоліївцям документ переглядали різні фахівці і знавці Посулля. Нарешті вони знайшли, що одне озеро не було вписане до переліку володінь Худоліївської громади. Вирішили також переміряти весь ліс, щоб виявити лишки.

Судова тяганина з приводу зазіхань Зеленського на худоліївські землі і село тривала роки. Отже злощасне озеро, за яке йшла судова тяганина, отримала назву Судебське. Справу тимчасово довелося припинити, бо в Україну прийшли шведські війська. Мазепа повів свої полки на з'єднання із шведами, а з ним пішов і полковник Зеленський і там згинув. Дружина ж його була засуджена до заслання, але за деякими відомостями ще залишалася в Глухові у 1712 році.

Григорій Михайлович народився і виріс в Лубнах і з дитинства дуже полюбляв грати на бандурі. Щоб опанувати гру на бандурі, він відвідував всі ярмарки, які відбувалися в окрузі.

За кілька років Григорій став неперевершеним майстром гри на бандурі і на ярмарках по всій Полтавщині здобув собі славу бандуриста-віртуоза. Його запрошували до знатних дворянських родів, де він задаровував своєю грою молоденьких панночок і навіть заміжніх дам.

Якось проїздом до Києва у Глухові зупинилася цариця Єлизавета. Місцеві можновладці влаштували великий знатний бал на честь імператриці і щоб якось відзначитись і здивувати дочку Петра І, з усієї губернії зібрали співаків, бандуристів та інших митців. Серед численного гурту талановитих полтавців був і бандурист з Лубен Григорій Михайлович Черкасин. Його віртуозна гра зачарувала царицю і вона вирішила забрати Григорія до придворної капели. Прізвище його цариці не сподобалося, бо було за її словами якесь «мужицьке». Враз із легкої руки якогось поважного гетьманського старшини, який виправляв на бандуриста папери він став Любистком Григорієм Михайловичем.

Та не довго тішилася Єлизавета Петрівна чудовою грою бандуриста з Полтавщини. У 1731 році Григорій Любисток утік з петербурга до свого Посульського краю і сховався на хуторі біля Сули. Мабуть людина, звикла до вільності, не змогла витримати всіх тон костей придворного життя.

Цариця розгнівалася і наказала знайти бандуриста і повернути в капелу.

Пройшли роки. Молодий хлопець з Посулля прижився у столиці. За його неповторну гру, чудовий спів і вроду пани, особливо пані, платили чималі гроші, і бандурист зумів накопичити собі відчутні заощадження.

Будучи у відпустці на Лубенщині купив собі у нащадків полковника Василя Савича Худоліївка зі степом Строкачі. В 1743 році придворний бандурист був «пожалован в дворяне». Тепер вже чиновний бандурист продовжував скуповувати різні маєтки на рідній Лубенщині. Менше ніж за 20 років Любисток-Черкасин перетворився на багатого поміщика. Тільки одна була біда – імператриця не дозволяла своєму улюбленцю одружуватися так він і залишався до старості парубком.

Великі землевласники у більшості не мешкали постійно у своїх сільських володіннях. Вони в столиці мали по кілька своїх будинків і в зимовий час проживали у Петербурзі. Багато з них обіймали в столиці високі державні посади. У свої рідні пенати вони приїздили влітку, коли наставав сезон відпочинку. Їх тягло до річки, садків і затишних, замріяних парків