Голод в моей семье

Полевые цветы - всем, погибшим в голодовку...

Светлая память ВСЕМ!


[ Изображение на стороннем сайте: 9b5c9dea066a.jpg ]

Ответ:

ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ
ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Пушкіна, 18/24, м. Полтава, 36011

Повідомляємо, що документи установ та організацій Новосанжарського району Харківської області (з 1937 р. - Полтавської області), які містять відомості про голодомор на території Новосанжарської сільради, в тому числі у с. Забрідки у 1932 - 1933 рр., а також документи, містять відомості про осіб, які переселилися в м. Полтава з інших населених пунктів в 1932 - 1933 рр., документи дитячих будинків, інтернатів та інших організацій, де були розміщені діти під час голодомору 1932 - 1933 рр., в Державному архіві Полтавської області не зберігаються, у зв’язку з чим немає можливості надати будь-яку інформацію про долю Пономаренка Івана Ілліча, Пономаренка Олександра Ілліча.

P.S. Запрос посылала на ул. Зыгина, 1а, ответили через 10 дней.

http://www.istpravda.com.ua/research/2010/11/27/6591/

"Чорні дошки" Голодомору - економічний метод знищення громадян УРСР. (СПИСОК)

Bтрапити на чорну дошку означало - припинення торгівлі й постачання крамом, стягнення виданих кредитів, чистка органів влади. "Історична Правда" пропонує читачам чорний список того часу - подивіться, чи нема в ньому вашого села?

Одним з найжахливіших заходів в історії репресивної політики ВКП(б) проти селянства (і українського селянства у перше чергу) стало запровадження так званого режиму "чорних дошок" щодо колгоспів, сіл, районів та навіть окремих осіб.
Сам термін "чорна дошка" має довгу історію - є свідчення, що принаймні з 1920 року українські села і навіть цілі волості, які не виконували продрозкладки, чинили опір продзагонам, оголошувалися "чорнопрапорними".

Туди направлялися каральні загони, звідти брали заручників, і не завозили промислові товари.
Відновлення "чорних списків", "чорних дошок" надалі було пов'язане із заготівельною кампанією 1928-1929 років, наступною колективізацією та розкуркуленням, коли села, що не виконували відповідних завдань, оголошувалися "отстающими", а передовиків заносили на "червону дошку".

Такі ж терміни використовувалися і щодо промислових підприємств, які не виконували планових завдань, не розгортали соціалістичного змагання.
За період Голодомору 1932-1933 років термін "занесення на чорну дошку" отримав друге дихання та інший зміст: процедуру занесення на "чорну дошку" офіційно визнали як репресивний захід.

Його вже пов'язували не стільки з невиконанням показників заготівлі хлібу, а з особливими репресіями щодо сіл та окремих регіонів, які до того ж і чинили активний чи пасивний спротив політиці партії.
Певні відомості дозволяють нам стверджувати, що такі репресії, як і сам термін, почали вживатися ще навесні 1932 чи навіть восени 1931 року.

Узагальнення відомостей щодо "чорних дошок" дозволяє стверджувати, що до літа 1932 р. цей вид репресій використовувався спорадично; влітку набув певного поширення, а з жовтня - досить широкого застосування, яке оминуло, здається, лише Вінницьку та Харківську області з числа тодішніх адміністративних одиниць УСРР. Принаймні документів щодо таких репресій до осені поки не знайдено.

Пояснюється факт такої "осінньої" активізації репресивних заходів тим, що фактично тільки з листопада, за зізнанням генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, "розпочали підіймати партійну організацію на хлібозаготовки".
Нормальною мовою це означало, що восени 1932 р., коли врожай був весь зібраний, а інших джерел харчування вже не було, настав час зробити життя народу нестерпним, кинути всі сили компартійного апарату від верхнього ешелону до низових партосередків на боротьбу з селянством.

Саме в цей період вище партійно-радянське керівництво вирішило підтримати таку місцеву "ініціативу", яка повністю вписувалася в стратегію ескалації боротьби за фізичного нищення українського селянства.
Ініціатором його всеукраїнського застосування як заходу створення повністю неможливих умов для проживання у певній місцевості стало Політбюро ЦК КП(б)У.

Вперше сам термін "чорні дошки" та його трагічний зміст на всеукраїнському рівні фігурували в уже згаданій постанові республіканського компартійного штабу від 18 листопада 1932 р. серед "заходів з посилення хлібозаготівель", які застосовувалися для подолання "куркульського впливу".

Зміст репресивних дій був таким:

- негайно припинити всю торгівлю (як державну, так і кооперативну), постачання будь-яким крамом, а наявний вивезти;
- припинити також колгоспну торгівлю;
- припинити кредитування у будь-якій формі і дотерміново стягнути раніш видані кредити та інші фінансові зобов'язання;
- провести ретельну "чистку" складу колгоспів та низових органів влади від "контрреволюційних елементів"ix.

Офіційним державним актом, що запровадив такий режим, стала постанова РНК УСРР "Про боротьбу з куркульським впливом в колгоспах" від 20.11.1932 та Інструкцією до неї (досі не опубліковані дослідниками Голодомору).

Зокрема, інструкція передбачала "щоб подолати куркульський опір хлібозаготівлям, встановити занесення на "чорну дошку" колгоспів, що злісно саботують здачу (продаж) хліба за державним планом". І далі дослівно переказувався зміст компартійної постанови, але вже українською мовою.

Правом занесення колгоспів на "чорну дошку" наділялися облвиконкомиx.
Під час складання списків для занесення на "чорну дошку" до уваги бралися не тільки проценти виконання плану хлібозаготівель, але і політичне минуле села, починаючи з 1919 року: наявність серед його уродженців активних діячів УНР та повстанського руху, участь селян у "куркульських повстаннях" 1920-1921 років, негативне ставлення до колективізації та розкуркулення тощо.

Політично-пропагандистська складова репресивної кампанії вимагала, щоб обраний для занесення об'єкт виглядав вагомим, знаним у регіоні.
Так, аргументуючи необхідність ужити ще більших репресій до колгоспу с. Городище на Луганщині, вже занесеного на "чорну дошку", Ворошиловградський міськком КП(б)У повідомляв, що це - найбільше село у районі, із значною "прослойкой кулачества"; всі заходи і політичні кампанії відбувалися тут "с большим трудом и при активном сопротивлении большей части населения".

Л. Каганович під час поїздки Одещиною в грудні 1932 р. зафіксував у щоденнику щодо Доманівського району: "На чорну дошку обрані невдало маленькі колгоспи в 18 та 26 дворів". Таке зауваження може слугувати підтвердженням думки, що невиконання хлібозаготівельних планів було лише приводом для вжиття репресійxi.

Вінницький обком партії інакше підійшов до справи: С. Мазурівка Хмельницького району мала потрапити на "чорну дошку" за те, що тут народився "петлюрівський отаман Хмара", а Карпівці Чуднівського району - як "відоме на Волині петлюрівське село в минулому".
Село Турбів Липовецького району заслужило покарання за "велику засміченість петлюрівським елементом, участь весною в Плисківській справі"xii.

Центральна українська влада охоче підтримувала такі місцеві ініціативи, спрямовані на подальше розкручування маховика репресій. Тому 6 грудня 1932 р. була схвалена спільна постанова ЦК КП(б)У та РНК УСРР "Про занесення на "чорну дошку" сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі".
Саме нею 6 сіл Дніпропетровської, Одеської та Харківської областей "за явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж" були повністю обмежені в отриманні товарів, торгівлі, кредитуванні, а державні й кооперативні активісти, всі колгоспники згаданих сіл піддавалися "чистці".

Згадана постанова суперечила попередній (від 18 листопада), адже об'єктом занесення на "чорну дошку" стали не колгосп як одиниця "соціалістичного" господарювання, і навіть не сільрада як адміністративна-господарська одиниця, а село, тобто певна місцевість з усіма її мешканцями - колгоспниками, одноосібниками, кустарями, робітниками, вчителями тощо.
Це, поза сумнівом, зайвий раз підкреслювало, що метою більшовицької політики все ж такі було не виконання плану хлібозаготівель (це використовувалося лише як привід), а нищення селянства і всіх, хто жив на селі.

Республіканська "чорна дошка" означала, крім усіх згаданих репресій, додаткові значні акції з боку органів центральної та місцевої влади. Ми не маємо їх переліку, але така думка є абсолютно слушною, якщо взяти до уваги останній пункт постанови ЦК КП(б)У та РНК УСРР від 17 жовтня 1933 р. про зняття с. Кам'яні Потоки з "чорної дошки".
Там йшлося про скасування "всіх постанов і розпоряджень народних комісаріатів, Харківського облвиконкому й інших центральних, обласних та районних органів щодо застосування до с. Кам'яні Потоки будь-яких репресій чи обмежень в зв'язку з занесенням його на "чорну дошку"xiii. Очевидно, кожен орган, залежно від своєї компетенції та рівня, додавав щось для того, аби зробити умови життя там нестерпними.

На кінець листопада - грудень 1932 року припав пик "чорнодощечних" заходів.
Тоді на "чорну дошку" були занесені більше 80 % усіх населених пунктів, колгоспів, сільрад, районів, щодо яких відомо застосування таких репресій. У листі ЦК КП(б)У до ЦК ВКП(б) 8 грудня називалася цифра у 400 колгоспів, щодо яких вжили цей репресивний захід, але очевидно, що це - не остаточна цифра, адже тільки Дніпропетровська область на початок грудня 1932 р. давала більше половини загальної чисельності.

Точні підрахунки провести неможливо, адже нині неможливо з'ясувати, скільки таких колгоспів було в кожному районі, сільраді, окремому селі.
Доведений до широкого загалу перелік репресивних заходів, пов'язаних з перебуванням на "чорній дошці", постійно доповнювався.
"Чорний список" і карні заходи. В селі Піски Баштанського району від голоду померло більше 600 людей.

Є свідчення, що Держбанк УСРР теж приклав до цього руку. Так, наказ керівника Тростянецької його філії зафіксував, крім дотермінового стягнення з селян усіх видів позики, також закриття всіх рахунків відповідних колгоспів.
Причому за для здійснення таких стягнення з репресованих колгоспів с. Боромля туди відбув особисто керівник банківської філіїxiv.

Але навіть таке широке розуміння і застосування репресивних заходів не задовольняло вище партійне керівництво. Про це, зокрема, йшлося вже на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 20 грудня 1932 року у виступі С. Косіора за матеріалами його поїздки на Дніпропетровщину.
За свідченням щоденника Л. Кагановича, той заявив: "Чорні дошки" не доводять до кінця. Тому результатів від них майже немає. Де заборонено торгувати - торгують активно. Грошові штрафи збираються всього 25-30 % від призначеної суми. Організаторів саботажу більшою мірою ще не виявили"xv.

Сам Л. Каганович, виступаючи кількома днями пізніше на бюро Одеського обкому компартії, закликав до посилення тиску на селян, використовуючи картярський термін: ""Треба село взяти в такий "штос", щоби самі селяни розрили ями".
Згаданий "штос" створювався під пильним компартійним контролем. За станом справ у занесених на "чорну дошку" населених пунктах та колгоспах постійно слідкували.

Нагально необхідним є порівняння переліку населених пунктів, занесених на "чорну дошку", з реєстром найбільш постраждалих від Голодомору сіл України.
На жаль, наразі не маємо матеріалів для проведення такого комплексного та всеохоплюючого аналізу.

Лише як на приклади, пошлемося на Вінницьку та Дніпропетровську області. Порівняння відомостей доповідної записки Вінницької обласної оздоровчої комісії про голодування по районах області станом на 17 травня 1933 року з списком занесених на "чорну дошку" районів дає вражаючу картину.
Так, згадана оздоровча комісія розподілила всі райони області на чотири категорії: 1) охоплених голодом практично повністю; 2) охоплених значною мірою; 3) таких, де голодуванням охоплена незначна кількість сіл; 4) таких, де голодуванням охоплена незначна кількість господарств по окремих селах.

Перша та друга групи практично повністю складаються (за виключенням одного району в першій та одного - в другій) із списком "чорнодощечних" сіл; у другій та третій категорії їх відповідно - два і три райони.
Репресіям, пов'язаним з режимом "чорних дошок", були піддані мешканці практично половини районів та міськрад тодішньої Української РСР, за виключенням Дніпропетровської області, де такий режим панував на території всіх без виключення адміністративних одиниць області.

Певні опосередковані ознаки свідчать, що і вся Україна фактично була занесена на московську "чорну дошку", або принаймні переживала м'який її варіант - "товарну блокаду".
Сумнозвісна постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та Західній області в останньому пункті містить дозвіл на завезення товарів до українського села "на відміну старого рішення" з наданням права особисто С. Косіору та В. Чубарю призупиняти постачання ними "найбільш відсталих районів"xx.

Під "старим рішенням" малася постанова ЦК ВКП(б) та РНК ССРР від 8 листопада 1932 р. про призупинення відвантаження товарів для села всіх областей України доти, доки "колхозы и индивидуальные крестьяне не начнут честно и добросовестно выполнять свой долг перед рабочим классом и Красной армией в деле хлебозаготовок и не будет таким образом организовано партийными и советскими организациями Украины действительного перелома в хлебозаготовках"xxi.
Це означало повну "товарну блокаду" всього українського села, внаслідок чого там неможливо було придбати жодного цвяху, будь-якого інструменту, солі, гасу тощо. До речі, і не тільки села: союзний план постачання міст України "промкрамом" у третьому кварталі 1932 р. практично не виконувався, як свідчить лист наркома постачання УСРР від 25 грудня 1932 р. до союзного наркома А. Мікояна.xxii

Таким чином, повсюдне запровадження репресивного режиму "чорних дошок" в Україні 1932-1933 років було дієвим знаряддям центральної влади у боротьбі з українським селянством.
Боротьба йшла не на життя, а на смерть, і занесення певного села, району на "чорну дошку" означало наближення такої смерті впритул.
_______________________________________________________________________

ЗАГАЛЬНИЙ СПИСОК СІЛ (СІЛЬРАД) і КОЛГОСПІВ,

занесених на ЧОРНУ ДОШКУ у 1932-1933 роках

(за тогочасним адміністративно-територіальним поділом)

ХАРКІВСЬКА ОБЛАСТЬ:

Ново-Санжарський район (весь)
_______________________________________________________________________

Георгій ПАПАКІН - доктор історичних наук, начальник відділу Українського інституту національної пам'яті, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ

http://poltava-repres.narod.ru/genocid/gen_ua/sol_13.htm

Вирок Харківського обласного суду
про позбавлення волі керівних працівників Кобеляцького району на Полтавщині за невиконання хлібозаготівлі
23-25 грудня 1932 р.

Іменем Української Соціалістичної Радянської Республіки Харківський облсуд по кримінально-касаційному відділу, 1932 рік, грудня 23-25, м. Кобеляки, в складі голови т. Торяника, нарзасів т. Архімовича, Хівренка при секретареві т. Шаукстель за участю прокурора т. Брона та оборонців т. Немеханського, Полтавцева, Штенермана, розглянувши на відкритому засіданні справи по обвинуваченню
Ляшенка Кирила Гавриловича, 1894 р. народження, робітник-гірник, бувший член КП(б)У з червня 1917 р., закінчив університет ім. тов. Артема, не судився, із селян с. Павлівки Онуфріївського р-ну, червоний партизан;
Бема Федора Кіндратовича, 1895 р. народження, селянин с. Сватки Липово-Долинського р-ну, бувший член КП(б)У, закінчив сільську школу, не судився, червоний партизан;
Обидала Івана Омельковича, 1901 р. народження, селянин с. Мачухи Полтавського р-ну, освіта нижча, бувший член КП(б)У, не судився, червоний партизан, за арт. 54-м, п. 7-й КК;
Винокурова Йосипа Васильовича, 1901 р. народження, із селян с. Святого Донецької обл., бувший член КП(б)У, освіта нижча, засуджений Харківським облсудом 20-30 листопада 1932 р. за злочин, передбачений постановою ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. до позбавлення волі в загальних місцях ув’язнення терміном на 10 років (десять років). Вирок оскаржений і не набув законної чинності. Червоний партизан;
Павлова Василя Гнатовича, 27 років, службовець, бувший член КП(б)У, не судився, освіта нижча, із м. Кобеляки Харківської обл.
Ґараґуля Андрій Фадійович, 38 років, із селян с. Дідівці Прилуцького р-ну, освіта нижча, бувший член партії, не судився;
Лук’янова Сергія Васильовича, 41 рік, службовець із м. Дніпропетровська, освіта середня, бувший член КП(б)У, не судився, закінчив курси округових робітників, за арт. 100-м ч. 1-ша КК УСРР.
Попереднім та судовим слідством, зізнанням всіх підсудних та промовами сторін Харківський облсуд вважає доведеним:
Кобеляцький р-н Харківської обл. колективізований на 80% . В минулому, 1931 р., виконав повністю план продажу державі хліба в кількості 15 тис. т. У 1932 р. весь час ганебно відставав й майже завжди посідав останнє місце по області у виконанні наданого хлібозаготівельного плану. Якщо в минулому році план був 15 тис. т, то план в 1932 р. надано менший на 38 % і остаточно встановлено по колгоспах 8 тис. т, по одноосібному сектору 1300 т, а разом 9300 т. Районовою експертною комісією врожайність определіно 7 ц з гектара, валовий збір 24 500 т і до здачі державі належало всього лише 2,6 ц з гектара.
На підставі зізнань підсудних й всіма матеріалами справи доведено, що Кобеляцький р-н мав цілком реальний план й всі умови для виконання такого повністю і в строк.
Судовим слідством встановлено, що не дивлячись на велике зменшення урядом хлібозаготівельного плану проти минулого року, його повній реальності, районове керівництво в особі секретаря райпарткому — члена президії райвиконкому ЛЯШЕНКА, голови райвиконкому БЕМА й директора МТС — члена президії райвиконкому і кандидата бюро райпарткому ОБИДАЛА з самого початку хлібозаготівлі стало на шлях саботажу. Ляшен-ко ще в серпні місяці при одержанні плану виступив із доведенням про нереальність такого.
Ляшенко, Бема, Обидало з самого початку хлібозаготівель не повели належної боротьби з втратами, розкраданням, не мобілізували маси на організаційно-господарче зміцнення колгоспів, ігнорували масову роботу, чим дали змогу класовому ворогу — куркулю розводити меншовицький настрій в районі.
Замість боротьби за виконання плану повністю й в строк Ляшенко, виступаючи на різних районових нарадах, закликав «везти хліб», «здавати хліб», а не мобілізовував на виконання плану повністю та в строк, що було прийнято як директива секретаря райпарткому, члена президії райвиконкому не спішити з виконанням плану й тому в районі панував самоплив. У жовтні було здано лише 6% місячного завдання, а в листопаді 11 %, а на 15. XI район виконав тільки 32,8% річного плану, в тому числі по колгоспах 35,2%, одноосібних —17,8% й твердих завданнях — 14,3%.
При такому злочинному виконанні найважливішого завдання Ляшенко, Бема й Обидало в жовтні місяці становляться на впертий шлях зриву хлібозаготівель, [стають] на шлях контрреволюційного саботажу й ошукання обласних організацій. Ляшенко на зборах в партійних осередках й розмовах з робітниками сільрад, при скаргах останніх на труднощі й важкий план, давав поради писати в район й доводити нереальність плану, чим припинилась в жовтні здача хліба й місячний план, дякуючи цьому, виконано було лише на 6 %. В селі Марківці розпорядження дав висипати в комору приготовлений хліб для вивозу й займатися посівкампанією.
Директор МТС Обидало в той же час почав обробляти громадську думку про нереальність плану в МТС і 22 жовтня добився по своїй доповіді на бюро партосередку, членом бюро якого він являється, резолюцію про нереальність плану по колгоспах МТС.
Протягом жовтня Ляшенко, Бема, Обидало й Лебеденко (зав. районовим земельним відділом РВК, притягнутий під час суду до кримінальної відповідальності й справа передана дільничному прокурору) протягом доби зібрали в районі відомості про так званий «фактичний обмолот». На підставі цих брехливих відомостей, явно для них заменшених проти дійсності, склали відверто куркульський баланс, із якого виходило, що в Кобеляцькому р-ні треба хліб ще завозити й з цим «балансом» Ляшенко й Обидало, перший як секретар райпарткому та член президії райвиконкому, а другий як директор МТС та член президії райвиконкому, поїхали в обласні організації доводити нереальність плану й клопотати [про] зменшення такого.
Підставою для цього явно куркульського балансу крім відомостей про «фактичний обмолот» була ще й доповідна записка директора МТС Обидала, яку він спеціально за директивою Ляшенка склав райпарткому, райвиконкому й РСІ.
Свідомий саботаж районового керівництва зверху спрямували на зрив хлібозаготівель, [він] демобілізував сільських робітників. Дії Ляшенко, Беми, Обидала приймались як директива не виконувати план, уповноважені РПК, РВК в селах не робили, з дозвілу Ляшенка сиділи в Кобеляках. А на селах в той час куркульством розкрадався колгоспний хліб, закопувався в ями, яких зараз виявлено до 70 із хлібом, хліб розбазарювався, одержували велику кількість рвачі та ледарі й тим руйнувалось організаційно-господарче зміцнення колгоспів й порушувався добробут сумлінно працюючих колгоспників.
Одночасно з цим в районних організаціях розцвітало злочинне відношонпя до витрачання державних коштів й хліба. Райвиконкомом, на чолі якого був Бема, було визначено артілі «Червона Армія» Перегонівської сільради 48 606 крб. 99 коп. за нібито загинутий від граду хліб, видано 750 ц державного посівного матеріалу, артіль звільнена від виконання плану хлібозаготівель в той час, коли градом пошкоджено було незначну площу, артіль намолотила 1422 ц. й ще має немолочений хліб.
Райвиконком в особі голови Беми, членів президії Ляшен-ка, Ґараґулі, членом президії РВК — зав. відділом постачання Павловим, директором МТС Обидалом та головою райколгоспспілки Винокуровим, саботуючи виконання плану хлібозаготівель розбазарювали хліб колгоспів, який повинен бути зданий державі, злочинно витрачали мірчук із державних та кооперативних лімітів на безпідставне постачання поверх нарядів районного центра та ін. Таким чином, у 1932 р., в тому числі із хліба нового врожаю, розбазарено 34 тис.
Голова райспоживспілки Лук'янов, знаючи, що він не має права на одержання й витрачання колгоспного і державного хліба — мірчука, такий від вищезазначених осіб приймав, витрачав, чому з'явився співучасником злочинців.
Обласний суд на підставі данних судового слідства встановив, що ганебний провал (у виконанні плану хлібозаготівель по Кобеляцькому р-ну під час керівництва Ляшенка, Бема, Обидала, є наслідок двурупіництва з боку них й явного саботажу, потакання місцевим антирадянським рвацьким тенденціям, відсутності партійної та радянської демократії та зажиму критики і самокритики.
Всі підсудні в пред'явлених ним звинуваченнях винними себе повністю визнали.
Па підставі вищезазначеного Харківський обласний суд визнає винними Ляшенка, Бема та Обидала в злочині, передбаченому арт. 54-м п 7-м КК УСРР. Винокурова, Павлова — за арт. 100-м ч. 1-ю КК УСРР, Ґараґулю та Лук'янова — за арт. 98-м ч. 1-ю КК УСРР.
Приймаючи на увагу, що всі підсудні визнали себе винними, засудили свої злочини й що вони можуть бути виправдані, Харківський облсуд, керуючись арт. 297-м КК УСРР приговорив:
Ляшенка Кирила Гавриловича на десять років (10 р.) позбавлення волі в поправно-трудових таборах у далеких місцевостях Союзу. Бема Федора Кіндратовича та Обидала Івана Омельковича на вісім років позбавлення волі в поправно-трудових таборах у далеких місцевостях Союзу кожного. Винокурова Йосипа Васильовича на шість років позбавлення волі в поправно-трудових таборах у далеких місцевостях СРСР. Лук’янова Сергія Васильовича на два роки позбавлення волі в загальних місцях ув'язнення.
Відносно всіх засуджених не приміняти конфіскації майна й після відбуття призначеної їм міри соцзахисту вважати їх не позбавленими прав. Беручи на увагу визнання в злочині й засудження такого Лук'яновим й що він може бути виправлений, перебуваючи на волі, вирок відносно Лук'янова на підставі 48-го арт. КК вважати умовним з іспитовим терміном на п’ять років, заборонити Лук’янову на три роки займати відповідальні посади та працювати на кооперативній роботі.
Павлова Василя Гнатовича та Ґараґулю Андрія Фадійовича на 5 років позбавлення волі в поправно-трудових таборах у далеких місцевостях СРСР.
Захід запобігнення залишити Ляшенку, Обидалу, Виноку-рову, Павлову та Гарагулі, Бемі тримання під вартою, а Лук’янову змінити на підписку про невиїзд із м. Кобеляк, звільнивши Лук'янова з-під варти.
Судові витрати віднести за рахунок держави.
Призначену міру соцзахисту Винокурову Йосипу Васильовичу вважати по совокупності з призначеним вироком облсуду від 29—30 листопада 1932 р. — десять років позбавлення волі в поправно-трудових таборах у далеких місцевостях СРСР.
Попереднє ув'язнення засудженим зарахувати із дня їх арешту.
Вирок може бути оскаржений до Найвищого суду УСРР протягом п'яти днів із дня доручення копії.

http://oglyadach.com/news/2006/11/26/124046.htm

Сил вже не було, щоб лягти по-людськи померти…

Василий Иванович Опырайло (91 год, живет в райцентре Новые Санжары Полтавской обл.)

В начале 30-х я учился на рабфаке на землеустроителя в соседнем райцентре (Кобеляки). В 1932 году в наши места пришел сильный голод. Наша семья состояла из семи человек. Отец работал служащим в райисполкоме, получал мало. В 1932 году, помню, это 180 граммов хлеба в день (на себя, а на семью он не получал ничего). Было очень трудно. Люди выходили за город. Где полянка — ели молочай, калачики, паслись, как скотина.

Две сестры уехали в Киев к знакомым, стали работать, получили хлебные книжки (были такие документы на получение хлебного пайка), так-сяк прожили это время. Наш рабфак к тому времени распался. Нам сказали: кто хочет, может ехать в Харьков, продолжать учебу. То, что старшие дети разъехались по большим городам, помогло выжить и нам, и остальным в семье. В Харькове я получил хлебную книжку. Дали 400 граммов хамсы и 400 граммов брынзы. Вот тебе на месяц, хочешь ешь, хочешь смотри. Но это лучше, чем ничего. Потом дали еще. Продержался первое время, хотя постоянно искал поесть.

По окончании учебного года, весной 1933-го, нас мобилизовали под село Сахновщину (возле райцентра Лозовая Харьковской области) на сельхозработы. Как оказалось — потому, что некому было выйти в поле. У меня в то время ноги уже были пухлые из-за голода. Я знал, чем это грозит, но выхода не было. Нам выдали на дорогу по три порции хлеба. В вагоне напротив сидит дядька, опухший. Говорит: дай мне кусок, я тебе новую рубашку отдам. У меня совести не хватило брать. Говорю, нате вам хлеб, не надо мне рубашки. Когда мы приехали на место, увидели жуткие картины. В каждой хате лежали или опухшие, или мертвые. Один лежит на кровати, другой на печи, третий — на полу. Сил уже не было, чтобы лечь по-человечески умереть. Когда нас квартировали, мы отказались от жилища. Куда нас ни направляли — везде стояла вонь от мертвых тел. Их никто не вывозил. Сил не было, людей не было, чтоб вывезти и похоронить. Наступила уборочная. Сельчане как могли — на четвереньках, с палкой, с двумя палками — выходили за село, садились, колоски разминали да ели. Работали очень тяжело — на конных лобогрейках-жатках. Из Харькова привозили мизерное количество круп. Среди нас, 18 рабфаковцев, было четыре девушки. Они варили баланду да кормили остальных. Вот так мы и выжили.

Наш бригадир один хоронил умерших. Сам укладывал на повозку, сам возил, сам засыпал. Он не был распухшим. Может, в конторе что доставал. Уборочная 1933 года была успешной. Мы получили по 50 килограммов пшеницы и немного денег от колхоза, вернулись в Харьков. Но голод продолжался. Он был и в тогдашней столице Украины. Комендант нашего общежития, многодетный, сидит распухший. Говорю ребятам: давайте хоть по кружке ему зерна отсыплем. Так он упал на колени, обхватил чью-то ногу, ползает, ботинки целует. Страшно все это и тоскливо. Так страшно, что рассказывать не хочется.

Александра Ивановна Опырайло (85 лет, жена Василия Ивановича Опырайло).

В конце 20-го года мы жили в одном из сел Козельщинского района Полтавской области. Отец наш был единоличником. Он очень любил свое хозяйство — 6 гектаров земли. Имел скотину, а также конную молотилку, ездил по людям, молотил. Жили мы с отцом, матерью, бабушкой, а детей было нас трое. В 1929 году началась коллективизация. Отец не пошел в колхоз. Коммунисты вламывались в каждый дом, агитировали за колхоз. Потом, как поняли, что от нас толку нет, совсем взбесились. Помню, мы готовились к Пасхе. Вошли активисты, один схватил бабушку за руки и стал орать: «Скажи-ка, гадина, какой завтра праздник?». Бабушка плачет, все кричат. Он бросил бабушку, хватает подушки да швыряет к порогу. Поганцы. Что творили в чужом дому! Насобирали по селам сундуков да наставили друг на друга в нашей хате. Так и выселили.

Скоро нас раскулачили: просто выгнали из дому, а все хозяйство — скотину, утварь, инвентарь — забрали в колхоз. Кричать и плакать было бесполезно. Перешли к отцовой сестре. Однажды ночью коммунисты пришли и к отцу: «Одевайся, пойдем». «За что?». «Не выполнил план по хлебозаготовкам». Отец позже рассказал, что было дальше. Забрали в Козельщинскую тюрьму. Просидел недели две, ждал суда. Присудили десять лет заключения ( и еще, помнится, несколько лет невозвращения в село). Повезли их на север. Отец был немного грамотный, ему удалось устроиться в контору и жить сравнительно безбедно. Арестанты работали в городе Димитрово, строили канал Москва — Волга. Все эти люди сплошь были раскулаченными украинцами. На работу гоняли за десять километров. Туда идут, обратно часть везут мертвыми на телегах-безтарках. Отца спасла грамотность. Он все время писал прошения об освобождении, и наконец (уже перед самой войной) его отпустили. Нам, оставшимся, есть было почти нечего. Отец закопал свеклу в яме на огороде. Чтобы не было видно, землю запахал. А сосед донес. Приехали с возом коммунисты. Мы попрятались по углам, кричим: «Мамы нет дома». Тогда они поехали на огород, выкопали всю свеклу и увезли. Помню, один коммунист ходил постоянно к нам, заглядывал в горшки. Мама сверточек с семенами (на весну сеять) накрыла ковриком, меня сверху посадила. Этот партийный спрашивает: «На чем ты сидишь?». Ответила, что на стуле, так он отстал. Целое лето я ходила в поле, собирала потерянные после жатвы колоски, несла домой. Мама увидела, тоже стала ходить, да и братьев моих (им было года по четыре) просить иногда. Еще, помню, соседские ребята полезли на дерево, вытащили сорочат из гнезда и сварили из них суп.

В том же году мать отправила меня к дяде в райцентр Новые Санжары. Там я и прожила до самой войны. Ну а сегодня мы живем, можно сказать, безбедно. Получаем с мужем на двоих 700 гривень пенсии, жить можно. Вот только здоровья совсем нет. Муж все пробует отложить денег на похороны, да не отложит никак. Видно, так нас и похоронят без гроба.

Раиса Ивановна Чинина (81 год; голод пережила в городе Кобеляки Полтавской области; сейчас живет там же)

В нашей семье было трое детей, кроме меня – брат и сестра. При НЭПе мы жили очень хорошо. Мама была прекрасной портнихой. Она не только шила, но даже держала учениц. У нее была целая коллекция платьев, оформленных в украинском духе. Отец собственноручно выстроил нам дом; его очень ценили в промартели, где он работал и токарем, и слесарем, и колесником, и плотником, и косарем. В 1932 году я пошла сразу во второй класс школы, потому что была способной. Когда начался голод, мы все равно ходили в школу. До тех пор, пока наша учительница не упала на уроке без сил. На следующий день она умерла. Больше наш класс в школу не ходил: некому было учить. Поскольку мы не были колхозниками, то покупали хлеб в магазине. Но хлеб там скоро исчез. Деньги и домашний небольшой запас хлеба быстро кончились. Отец ходил косить от артели за несколько километров — в село Сухиновку. Там им платили натурой — то зерном, то мукой. На них мы и сидели.

Отец отвез в Саранск всю более-менее приличную одежду. Домой вернулся даже без своего пальто, зато с мукой. Нам повезло, что отец был не колхозник, имел на руках паспорт и потому мог ездить. Все четверо братьев отца (дядя Федот, дядя Семен, дядя Антип, дядя Марк) умерли в голод. От их семей остались единицы. Семьи дяди Семена и дяди Марка вымерли совсем. Помню, как родители говорили, что умер и Марк, и жена, и их 7-8-месячный ребенок. Мама рассказывала, что когда их приехали хоронить, то ребенка не нашли. Наверное, они его съели. У мамы были золотые вещи: обручальные кольца, а также крестик ее брата (позже погибшего на войне); георгиевские кресты ее деда, цепочка, кольца, дутые серьги, ложечки, подаренные на свадьбу. Мама отнесла их в торгсин, где принимали золото с серебром. За все золото ей дали пять килограмм пшеничной муки. Я помню это очень хорошо. Дом наш на зиму был утеплен снаружи кукурузными снопами. Мы понемногу тащили эти снопы в дом. Мама выбирала из стеблей сердцевину, подсушивала, толкла в ступе. Мы подмешивали туда муку (ее экономили до последнего) и пекли что-то вроде блинов. Мамин брат работал на маслобойке и изредка давал нам шелуху и отруби. Они тоже шли в наши блины. Еще помню, как мешали туда тыкву, свеклу, а потом лебеду. По домам ходили активисты (обычно по трое), искали зерно, но не брезговали никакими продуктами. Активисты ходили с длинными стальными шестами, их называли щупами. У каждого «прощупали» весь огород – не зарыто ли зерно. Лазили на чердак.

Помню, как поздней осенью 1932 года играла у наших многодетных соседей с их дочкой. Зашли активисты и в печке нашли два стакана фасоли на семена. Эта картина у меня всю жизнь перед глазами: тетка Ганна на коленях с семимесячным ребенком на руках. Она кричала и просила пожалеть: «Что же мы будем есть на следующий год?». Не пожалели. Но их семья выжила. Дядька Алексей спрятал зерно на кладбище, у свежих могил, а партийные не догадались там рыться. Мы выжили благодаря корове. У нас ее почему-то не забрали. Наверное, потому что мы не были колхозниками. Она должна была отелиться и дать молоко. Помню, осталось двадцать дней до отела. Но мы начали пухнуть. Мы знали, что это за признак. Так приходит смерть. Помню, отец вечером сел и говорит: «Завтра корову зарежем». Мама в слезы: «Как же? Двадцать дней осталось». А он говорит: «Двадцать дней мы не проживем». Мама плакала-плакала, но отец нож наточил. Вдруг ночью слышим, что ревет корова. В то время корову могли украсть, а хозяев убить. Мы выбежали во двор, глядим – корова отелилась. Вы знаете, если бы ее зарезали до отела, то, скорее всего, позже все-таки перемерли бы мы с голоду. То ли мама ошиблась в своих расчетах, то ли корова почувствовала наше горе, то ли так Бог дал – в общем, мы остались на этом свете.

Появилось молоко. Мама налила кувшинчик, приказала снести дядьке Антипу. Помню, пришла я к ним, стучала-стучала – не открывают. Тогда я подставила что-то, залезла и гляжу в окно. Вижу лежанку, где лежит дядя Антип. А на печи – двое детей головками ко мне. И как я ни стучала – никто не открывал. Я домой. Говорю маме: «Дядька с детьми крепко заснули». Мама сразу догадалась. Пришли туда, отбили дверь, а они все — холодные. Жена дяди Антипа накануне со старшим сыном уехала в Харьков, пристроилась в хлебный магазин уборщицей. Они ели сметенные с пылью хлебные крошки, которые мать выбирала после работы, и потому выжили. Еще помню, как соседи братья Белаши вырвали весной 1933 года весь наш взошедший лук. Отец говорит: «Вот пойду гляну, что с ними. Это же наедятся луку, а с голоду нельзя. Умрут, не дай Бог». Я пошла с отцом. Гляжу – оба уже не шевелятся и не дышат. Лук возле них, в руках, во рту. Ох, трудно все это рассказывать. Я видела, наверное, сотню смертей.

Михаил Иванович Черевко (88 лет; голод пережил в селе Перегоновка Кобеляцкого района Полтавской области; там живет и сегодня)

Голод в 1932 году наступил после сильного неурожая. Был град, осталась от зерновых одна солома. Осенью было страшно. Активисты забрали под метелку все. Хотя есть уже совсем нечего было. Мама однажды принесла откуда-то пару стаканов пшена и поставила в другой половине хаты. Ночью ворвались трое в хату и пошли все переворачивать. Высыпали то пшено. Мама в слезы: «Да куда ж ты несчастное пшено тащишь? Я хоть кулеш какой-то детям сварю! Вы посмотрите на детей!». Это делали специально. Выметали до зерна. Не знаю, зачем власти нужен был этот лишний стакан крупы, но — люди людей ели. Матери резали своих детей. В каждом селе, по всей области. Перед тем съели кошек и собак. У нас в селе в четырех домах были убиты дети. Ох, нельзя это вспоминать.

Проходит день — вечером везут мертвые тела в тачках. Человека три тянут эту тачку, потому что слабые все. Хоронят без разбору, без крестов, без надписей, без какого-то памятника. Я одну такую яму видел и знаю. Мелкая яма. Клали штабелем. Там лежат восемнадцать душ. Приходили люди из соседних сел, думали выпросить что-нибудь. А ничего нет. Так и умирают — и местные, и эти просившие. Лежат под хатой, по рвам. Одно время совсем их перестали хоронить. В школе дети умирали на уроках. Такое ели, что нельзя и вспоминать. И ботву ели, и толкли в ступах пыль из голых кукурузных кочанов, и траву всякую. Наша семья (отец с матерью, четверо детей) спаслась потому, что ничего из спрятанного отцом активисты не нашли. Отец таскал мешки с зерном и картошкой очень далеко — с горы к речке, где самый песок. В песок зарывал, а следы над ямой заметал. Ночью, конечно, чтобы не видел никто. В 1933 году отец сбежал куда-то в сторону Донбасса. Его (и нас) могли раскулачить и выслать. Отец ведь не шел в колхоз.

Село было не паспортизировано. Как отец без паспорта жил и ездил, не знаю. Он трудился на каких-то земляных работах, один раз тихо приехал ночью к нам и опять уехал. Когда кончился голод, отец вернулся. Как-то ему простили эти бега. Наверное, забыли. Всем было не до того. Через пару лет мы все-таки вступили в колхоз. Заставили. Отец отдал туда борону, веялку, сеялку — все отдал.

Ну их к черту, эти колхозы. Я всю жизнь колхозник. Правда, недавно пенсии немного прибавили. У нас с женой получается по 350 гривень. Землю свою отдали в аренду: тут фермеры есть. Дают нам зерно потихоньку. Не так и плохо, скажу вам.

Ирина Ефимовна Терещенко, 92 года, голод пережила в с. Перегоновка Кобеляцкого района Полтавской обл., сегодня живет там же

До коллективизации наша семья жила бедно, но концы с концами кое-как сводила. Отец был глухой, мать — немая (батрачила, онемела в детстве после хозяйских побоев). Земли — десять соток у хаты, десять — за селом.

Помню, было у нас четыре овцы. В конце 20-х умер от тифа отец. Насела нужда. Мать ходила по людям, батрачила, да нас с собой таскала. В 1929 году началась коллективизация. Как образовали колхоз, наемный труд запретили. В школу не ходила: не было возможности. Два года посещала ликбез. Летом скирдовали, зимой молотили. Норма была: взрослым 250 выходов на работу в год, детям — 50. Было трудно, но про голод никто не думал.

В 1931 году началась выкачка. Это значит, что у крестьян насильно забирали хлеб в счет плана сдачи. А в 1932 году прошел сильный град. На полях — недород, и государство вывезло из села все. Тогда и начался голод. Более или менее держались лишь те, кто имел какую-то скотину. Для нашей семьи голод начался еще раньше: мы были бедные, без отца. Щедрые люди сперва делились, после стали отказывать. Вырезали скот, затем переловили кошек с собаками. Мама не выдержала первой. Сколько могла — ходила меняла домашние тряпки на зерно, нас спасала. Потом слегла. Руками показывала, как ей жить хочется. Когда умерла — записали «от старости». А ей было сорок лет.

Остались втроем: я — 18-летняя, да двое меньших восьмилетних братьев. Старший брат служил в армии, на Дальнем Востоке. Соседи посоветовали написать ему. Брат письму не поверил, но стал проситься в увольнение домой. Ему отказали: говорят, нет там никаких продовольственных трудностей. Но послали сюда запрос, потому что мы — семья красноармейца.

Председатель сельсовета из-за этого запроса пришел к нам посмотреть. А у нас пусто и мы сами, как свечки. Но в колхозе не было ничего — все вывезли. Кладовщик выписал нам килограмм конского жмыха и 11 кукурузных початков за работу в колхозе. Жмых делила по ложке. Глотнешь, а запить нельзя. Если запьешь, опухнешь, можно умереть. Дети просят еще. Дам еще по пол-ложки. О Боже, повеселели, обнимают меня. Как услышат, что из соседей умер кто, заглядывают мне в глаза: «Мы же вчера ели? А сегодня будем?».

Я стала работать в яслях; братьев в них же устроила. Выручала юшка. Сама выпью жиденькое, а им гуще — ведь свои же. Бабушка-заведующая говорит: «Давай всем». Так я поймаю в юшке зернышко, тому дам, а тому — завтра, потому что больше нет. И они знают, кто на очереди. Ждут. Оборванные, нитки нет зашить. Ходишь по людям просишь эти нитки. В Перегоновке открылся патронат — воспитательное учреждение, куда принимали сирот и детей, родителей которых выслали. Мы тоже оказались там.

В патронате тоже много перемерло. Хоронили как попало — еще живых, но уже без сознания. Да и некому было хоронить. Старший брат вернулся из армии в 1933 году и убедился, что мы писали правду. Оставшиеся в живых ходили опухшие, с незаживающими ранами. От воды кожа просто лопалась. Я помню, что вымерли целые семьи. Из ближайших односельчан знаю с десяток таких семей.

И не было двора, где бы не умер один-другой. Во время жатвы 1933 года стали варить затирку (тертое зерно и вода), чтобы хоть как-то отходить от голода. Потом нас, старших патронатовцев, разослали по колхозам на работу. Чтобы больше двигались и меньше думали о еде.