Милкович\Милькович Андрей Григорьевич

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Андрей Григорьевич Сибирский (онъ же Мил(ь)кович)
или
Андрей Григорьевич Милкович (онъ же Сибирский\Сиберский\Себерский)
Так записывали имя одного из моих предков в документах многостраничной и многолетней тяжбы, которая началась где-то в 1747 году и тянуласьс перерывами аж до 1785 г.!
Около 40 лет!
Впрочем закончилась эта тяжба вполне благополучно для ответчиков, потомков этого Андрея Григорьевича, - 8 -
деда, его дочерей (среди них была и моя 7- бабка), и внуков (среди них был и мой пра...дед). И как я поняла из этих 100 с чем-то страниц к началу тяжбы в 1740-х этот Андрей Григорьевич почил в бозе, во всяком случае, в документах нет его " персональных свидетельствований".

Вот уж кто оказался самым неуловимым из предков.

Можно подумать, что он остался единственным (на 1730 г.) в семье без отца-матери, братьев, сестер и прочих родственников и, единственный из своей ветки "Григорьевичей" Милковичей, оставил след в истории 18 века.

І. Село КОЗЕЛ – 6, ШУМАНИ – 5, и того 11 дворов, принадлежащие на полковников; а ныне владеет бунчужный товарищ Василий Полоницкий без крепости.
ІІ. В селе КОЗЛЕ, по сказки старожилов, 4 двора толко показанного Полоницкого имеется, купленные, не полковые; а прежде сего были полковые.
А сего 1730 году оного Полоницкого жена, вдова Анастасия, объявила универсал подлинный гетмана Скоропадского 1709 году мужу ея, Полоницкому, данный, з якого взята копия, а в оном универсале гетман Скоропадский утверждает ему, Полоницкому, два селца: ШУМАНИ и КЕЗЕ, здавна з ласки войсковой наданные, в зуполное владение за купленными его там же грунтами.

И. Кондратьев. Любецкое староство.

Козел (з 1935 р. - Михайло-Коцюбинське). Сьогодні це селище міського типу Чернігівського району. Назву отримало від боярського роду Козлів (цікаво, що це прізвище було погордливим, адже козлячі рога прикрашали чимало родових гербів в усій Європі). Вочевидь, село Козел відігравало схожу роль із Сновськом, де у давньоруські часи були осаджені княжі дружинники. Ймовірно, що десь у XIV-ХУ ст., якась гілка роду давніх чернігівських бояр Козлів оселилась і у Любецькій окрузі, де згодом виникло с. Козли на р. Ворзні.

Козли. Село було центром Газеницької землі (можливо, ця назва має тюркське походження), знаходилося поруч із с. Губичі Ріпкинського району та вочевидь увійшло до складу цього села. Першопоселенці - бояри Козли (за писемними джерелами відомі з XVI ст.). Із діяльністю цієї родини також пов’язана поява поселення Козел (Михайло-Коцюбинське). Ще один населений пункт засновником якого були представники цього роду - с. Козляничі на р.Убеді, знаходиться на території сучасного Сосницького району.

Владельцы - Козли (Козлевичі, Козлови, Козли-Козлевичі, Козлевичі-Федькі)

Кезі. Село Чернігівського району. У XVII ст. входило до складу Скугаревського ґрунту (с. Скугарі) - родової маєтності шляхтичів Скугарів.
Володільці: Скугар-Скварські, Посудевські (1693 р.), Микита Скугар (1703 р.), Полуботки (опісля 1703 р.), Любецький монастир Св. Антонія (1708 р.), священик Себирський (1779 р.), Силичі (початок XIX ст.).

Там же

ЛЮСТРАЦІЇ ЛЮБЕЦЬКОГО СТАРОСТВА

Матеріали королівських ревізій (люстрацій) є одним із унікальних джерел з історії регіону. У першій половині XVII ст. Любецьке та Лоєвське староства регулярно ревізувалось - у 1615-1616, 1622, 1628-1629 рр. (подимний тариф Київського воєводства) та 1636 рр.
Опис Любецького староства був зроблений після доволі тривалої перерви - у 1616 р. (попередній - у 1571 р.). На думку польської дослідниці Г. Сухені-Грабовської, саме люстрація 1615-1616 рр. містить найбільш реальну інформацію про власників земельних маетностей.
У 1616 р. загалом описувалося 37 боярсько-зем‘янсысих гнізд (маетностей), якими володіла 51 родина дрібної шляхти (у т.ч. й на правах спільної власності). Перед ревізорами на отримання привілеїв від Сигізмунда II Августа посилалися володільці ЗО земель, від любецьких старост (у т.ч. 4 - від Гаштольда, 1 - від Миколи Струся, 2 - від любецьких старост та підстарост) - володільці 7 земель. Привілеї Сигізмунда III загалом був наданий ЗО представникам любецької шляхти (у тому числі на співвласницькі
маєтності). Зокрема, посесорами Пероцківщини, Кувечицького ґрунту та Будлянського «острова» були зем’яни Пероцькі, Даничі та Ріпчичі: «повинні службу його королівській мілості на замок любецький земську воєнну, ведлуг давнього звичая виставляти трьох коней». На
Кувечицькій землі їхніми співвласниками були бояри Мілковичі (осілій на (1615 р.) Смолішловій), Васильєвичі, Кузнєцови та Морашки. Бояри Татаренки та Міхнови володіли Сірховською оранкою та Мотковською землею. Частиною Сірховщини, як і раніше, володіли бояри Сірховські.
Люстрація зазначає боярина Миколу Сірховського посесором «пашні Сірхової», якою він володів разом з боярами Мілковичами
У 1615-1616 рр. Сірховські володіли й Гавриловщиною з Розпасами («в даровании»).
Логвіновичі та Кононовичі були співвласниками Обиймовщини; зем’яни Юшковичі та бояри Щиковські (Щуковські) осіли на Голенищовщині. Землею Сільчанщиною, Велитцем та Семеничовим борком володіли бояри Карповичі. Люстрація називала ще одних посесорів цієї землі, що отримали грамоту Сигізмунда II Августа, - зем’ян Лиховидовичів, котрі, крім вищезгаданих........

---------------------------------------
87 ЦДІАК України, КМФ-15, Оп.1, Спр.ЗОЗ, Документы из архивов Польской Народной Республики (п.п. XVII ст.), Арк. 186-188, 225-228,
391-397; Lustracya Dóbr Króla JMci w województwach trzech: Podolskiem, Braclawskiem, Kijowskiem leżących... - S.89-93,124-127,200-205.
88 Jabłonowski A. Wyciągi z summaryuza aktów trybynalskich dla wojewodztwa Kijowskiego / Polska XVI wieky pod wzyledem Geograficzno-
statystycznym. - Tom X. Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijow-Braclaw). Dlas II-gi / Źródła dziejowe. - Т.ХХІ. -Warszawa: Skład glowny w księgarni Gebethnera
i Wolffa, 1894. - S. 3-382. - S.92.
89 Sucheni-Grabowska A. Próby aukcji dochodow z dobr domeny królewskiej w świetle lustracji z lat 1615-1616 // Przegląd Historyczny. - 1967. - T. LVIII-- Zeszyt 2. - S.221-241. - S. 221-224.

Там же

Постає й питання, наскільки у сучасній топоніміці могли вціліти давньоруські назви? Безумовно, що частина найменувань збереглася. Наприклад, не викликає сумніву, що місто Любеч, села Листвен, Рогоща чи Сибереж й у ХІІ-ХІІІ ст. мали такі самі чи майже аналогічні назви. Цікаво, що за відсутності письмо вих документів, історична пам’ять рідко сягає часу більшого за життя трьох поколінь, тобто це біля 100 років (під поколінням розуміється інтервал часу між середнім віком батьків та їх дітей, на сьогодні вважається, що «життя» одного покоління в серед
ньому триває 33,5 роки45, але за часів Київської Русі тривалість життя одного покоління була вочевидь меншою).

З кінця XV ст. відомий один з небагатьох підтверджувальних привілеїв на землеволодіння в регіоні. У 1496 р. великий литовський князь Олександр Ягелон (1492 - 1506 рр.) затвердив за віденським підключим Богданом Павловичем «отчизні» та «дедизні» володіння: «имьнія в Черниговскомъ повьть єсть, на имя Сибрезъ, а Заболовесье зъ бобровыми гоны у въ отрубъ, а селище Ргощъ, а Замстайловище». Як бачимо, у документі йдеться про с.Сибереж, про територію за р.Білоус - «Заболовесье», с. Рогощу та землі за болотом Замглай («Замстайловище»).
На думку О. Русиної, предки Богдана Павловича осіли на Чернігівщині щонайменше з кінця XIV ст.
---------------------------
146 Добровольский М.П. Село Рогоща Черниговского уезда...- С.З; Акты Литовской Метрики. Т. 1. Вып. 1. (1413 - 1498) / Собр. Ф.И.Леонтовичем.- Варшава: Типография Варшавского учебного округа, 1896. - С. 123.
147 Добровольский М.П. Село Рогоща Черниговского уезда... - С.4.
148 Русина О. Василь Нікольський — невідомий книжник XVI ст. і його творчість... -С.50.
149 Кром М.М. Меж Русью и Литвой. Пограничные земли в системе русско-литовских отношений конца XV - первой трети XVI в...- С.77;
Bobiński W. Województwo kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy... - S.227.

Там же

Одними з перших земельні володіння «на воєнному праві» отримали бояри Масловичі, Кисловські, Семаковичі-Злобицькі, Болотовичі та Кувечичі. Вже на початку XVI ст. відбулася так звана «прізвищна революція», коли шляхта бере собі прізвища від назв земельних наділів, якими володіла. Насправді, це був важливий крок у становленні стану, адже імена та прізвища (власні назви) у привілейованої верстви відігравали не лише функцію власної ідентифікації, але й виконували роль ідентифікації володаря спадкових земельних володінь.

Право на володіння Кувечицьким ґрунтом (с.Кувечичі) затвердили за собою Кувечичі. Цікаво, що у середині XVI ст. на Київщині з’являється рід Болотовичів-Кувечинських.

У 20-і рр. XVI ст. підтвердження на с. Кувечичі здобула родина Кувечичів.

Низку пожалувань та підтверджень своїх прав на земельні маєтності любецьке боярство одержало у 1571 р. 13 березня 1571 р. королівський привілей здобула велика група любецьких бояр та зем’ян. Богуш Жоглін підтвердив свої права на Яриловщину з Сірхівською дібровою, Биялтовщину, селище Чертеж за Песею (хутір Чертьож належав до Пакульскої волості у 1913 р.93) с. Голків, родина Даничів - Леско, Кіндрат та Дешко (Данило) на Пероцківщину, Творичовський остров та Кривичі. Зем’яни Назар Тарасевич та Демид Карпович отримали право власності на Сільчанщину, Мілко Бивалкевич - на Кувечицьку землю з островом Смоліголовою, ур. Воротець та Семеничим борком,
Данило Глібович Пероцький - на Пероцьку землю з островом Турич та Чарничиною дібровою, Василь Семенович Неданчицький - на Пенезеївщину, Остап Юшкович - на Голенищовщину, Богдан та Лашко Ріпчичі - на Пероцківщину (співвласниками були Богуш Жоглін та Даничі) та діброву біля Кривиць, Скугар Логвинович - на Обиймецьку землю, а Федько Антонович - на Погорільщину та Олексіївщину. Зазначалось, що «з котрих земель вишеписаных каждый з них к своей службе нашей военной коня ставит». Яблоновський зауважив, що цей привілей фактично переводив любецьких бояр у зем’янський стан. Цікаво, що на думку П. Клепатського, згадані у документі зем’яни походили від спільного предка-родоначальника.

Матеріали королівських люстрацій першої половини XVII ст. містять йнші посилання любецької шляхти на пожалування Сигізмунда II Августа.
землі на «воєнному праві» були надані боярам Демитровичам (на «служби» Лесичах (Лежичах) і Хрековичах), Васильевичам, Кузнєцовим, Мілковичам та Морашкам - на різні частини Кувечицької землі. Масловичі разом Кисловичами здобули право на воодіння частиною Шерховщизни та Харабурдовщини, Савичі й Тарасевичі - на різні частини Сільчанщини.....

Вже згадані бояри Мілковичі отримали право власності і на Кувечицький ґрунт (с. Кувечичі на р. Свішні),
Будлянський остров, Смоліголову (с. Смоличівка), Сірховщину (с. Шерхове біля Брехунів) та «урочище» над р. Пакулькою.(ЦГИАК України, КМФ-15, Оп.1, Спр.ЗОЗ, Документы из архивов Польской Народной Республики (п.п. XVII ст.), Арк. 188,223; Lustracya Dóbr Króla JMci w województwach trzech: Podolskiem, Braclawskiem, Kijowskiem leżących... - S.92-93,122-123.)

На сеймі у Варшаві 1571 р. король звільнив бояр Кувечичів від усіх повинностей, крім виїзду на військову службу109. Як слушно зауважив О. Яблоновський, внаслідок отримання цієї королівської грамоти Кувечичі з боярської верстви перейшли у зем’янську. ( Jabłonowski A. Polska XVI wieky pod wzyledem Geograficzno- statystycznym. Tom XI. Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijow-Braclaw). Dlas ПІ / Źródła dziejowe. - Т.ХХІІ... - S.664-666).

Все выделенные названия "земель" - упоминаются в документах Полоницких-Милковичей.
-----------------------------------
110 Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття.. .- С.98.
111 Гук І. Соціальні аспекти українського антропонімікону XVI-XVII ст. // Вісник Львівського університету. Серія: філологія. - Вип. 38.
Ч.ІІ. - Львів: Вид-во Львівського університету, 2006. - С.47-52. - С.47.
Lustracya Dóbr Króla JMci w województwach trzech: Podolskiem, Braclawskiem, Kijowskiem leżących... - S.93; Jabłonowski A.W. Pisma... - S.34.
95 Jabłonowski A. Polska XVI wieky pod wzyledem Geograficzno- statystycznym. Tom XI. Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijow-Braclaw). Dlas III /
Źródła dziejowe. - Т.ХХІІ... - S.664-666.
96 Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. Т. 1. Литовский период... -С.272.

Любецьке староство у XVI ст. (дивись карту на розвороті).
1. Орловщина; 2.Яриловецька земля; 3. Брехуновщина; 4. Вировщина; 5. Юшковська земля; 6. Урочище Борки; 7. Радутовщина; 8. Урочище Городище; 9. Зміївський остров (урочище Змії); 10. Ястребовщина; 11. Бивалковщина; 12. Міховщизна; 13.Моховщизна; 14. Щуковщизна; 15. Моравельщина; 16. Пероцька земля; 17. Катежинська (Катержинська) земля; 18. Зліївщина; 19. Бурдюковщина; 20. Мотковська земля; 21. Лиственщина; 22. Семендеєвщина; 23. Вербичовщина; 24. Красноградський остров; 25. Дулеповщина; 26. Молчановщина; 27. Макововщина; 28. Котченська земля; 29. Гальниковські ґрунти; ЗО. Голенищовщина; 31. Розсудевський остров; 32. Смоличевщина; 33. Чорторийщина; 34.Пушкаровщина; 35. Сільчанщина; 36. Чортиковщизна; 37. Трухановщина; 38. Мишуковщина; 39. Рогощанські ґрунти; 40. Харабурдовщина;
41. Беркилевщина; 42. Чарторийщина; 43. Газеницька земля; 44. Семаковщина; 45. Вертецька земля; 46. Кувечицька земля;
47. Сукачовщина; 48. Оліферовщина; 49. Устимовський остров; 50. Олексієвська та Погариські землі; 51. Шибиринівські ґрунти; 52. Обиймовщина; 53. Биківщизна; 54. Пенезеївські ґрунти (Пеневщизна); 55. Осняковщина.

См. карту (скан)

У 1625 р. Я. Томашевський «на сей часъ будучимъ Намъстникомъ Любецкимъ, от Его Милости, вельможнаго Пана, Андрея Злочевскаго, Под-
старостего Любецкого и Лоевского», затвердив продаж Андрієм Богдановичем Худоліем третини свого будинку з городом Ганні
Семенівні Мілкевич (у тексті - «Млукевичовой»): «за копь три грошей льчби Литовской» (Милорадович Г.А. Любеч Черниговской губернии Городницкого уезда... -С.151.)

12 квітня 1634 р., перебуваючи у «військовому обозі», любецький шляхтич Лаврін Мілкович продав частину Кувечицької землі зем’янам
Ждановичам. ( ЦДІАК України, КМФ-15, Оп.1, Спр.303, Документы из архивов Польской Народной Республики (п.п. XVII ст.), Арк. 399; Lustracya Dóbr Króla JMci w województwach trzech: Podolskiem, Braclawskiem, Kijowskiem leżących... - S.207-208.

Одними з перших, у 1641 р. їздили «шукати правди» до Варшавського трибуналу Микола Мілкович разом з любецьким
війтом Ярошем Пантелеевичем (РАДА. Ф.1343, Оп.ЗО, 4.2, Спр.3397, Дело о дворянстве рода Тупиц (1837-1844 гг.), Арк.7.)

Свої права на с.Смолиголівка (Мілковщизну та Смоличівку) підтвердили любецькі бояри Мілковичі. 16 червня 1658 р. Мілкивщини
була віддана гетьманом І. Виговським Івану Стецькому (ЦДІАК України, Ф.1235, Оп.1, Спр.1241, Грушевсысий О.С. Статті до історико-географічного словника України по Любецькому повіту Чернігівської губернії (1930-і рр.), Арк. 10.
Кривошея В.В. Українське козацтво в національній пам‘яті. Чернігівський полк... - Т. 1. - С.281..)

Кезі. Село Чернігівського району. У XVII ст. входило до складу Скугаревського ґрунту (с. Скугарі) - родової маєтності шляхтичів Скугарів.
Володільці: Скугар-Скварські, Посудевські (1693 р.), Микита Скугар (1703 р.), Полуботки (опісля 1703 р.), Любецький монастир Св. Антонія (1708 р.), священик Себирський (1779 р.), Силичі (початок XIX ст.).

Сибереж. Село Ріпкинського району. Перша писемна згадка - 1148 р.Володільці: віленський підключий Богдан Павлович (1496 р.), черніівський магістрат (1624 р.), М. Бакуринський, А. Калиновський (1633 р.), Юшкевичі, Богуші, Щирські, Юскевичі (1633 р.), Станіслав Піончинський 1645 р.), Ієронім Кгроховський (у 1646 р. був зобов‘язаний повернути село Бакуринському), Грембицькі, Кононовичі-Посудевські, Кохановські, Юскевичі-Красюовські (середина XVII ст.), Карпо Мокрієвич (1651 р.), Самойловичі (1686 р.), Пузики (1705 р.), Лизогуби (опісля 1705 р.), Вегери, Гречкі, Капусти, Коржі, Кричевські, Кункевичі (Кунки), Лещенкі, Сопиги, Тетері, Щербаки (XVIII ст.), Милорадовичі (опісля 1766 р.).

Сірхове (Шерхово, Серхово, Серкі). Село Сірхове (Шерхово) зникло ще у XIX ст., знаходилось неподалік села Брехуни (с. Березівка Ріпкин
ського району). Родова маєтність бояр Сірховських (Шерховецьких, Серховецькіх, Сірковських). Територія Сірховщизни включала до себе
Гавриловщину, село Розпаші та село Татарине (зниклі назви).Володільці: Сірховські, Масловичі, Кисловичі - за пожалуванням Сигізмунда II Августа (1548-1572рр.), Бивалкевичі, Богуші (1571 р.), Татарини-Міхнови (1598 р.), Києво-Печерський монастир - кінець XVI ст., Мілковичі та Сірховські (1616 р.), Шерховецькі (1622 р.), Бивалкевичі, Тарасевичі, Карповичі (1636 р.), Будлянські, Захличі (Богушевичі-Захличі) - XVII ст.

Брехуни (сучасне с. Березівка). Село Ріпкинського району Чернігівської області. Родова маєтність любецьких бояр Брехунів, до XVII ст.
родина зубожіла.
Володільці: шляхтичі Мілковичі - за привілеєм Сигізмунда II Августа (1548-1572 рр.), Антоновичі та Величковські (друга половина XVII ст.),
козаки Бовди, Сердюки, Міщенки, Сарапари (1715 р.), Павло Полуботок (опісля 1715 р.), Брагінці, Каменецькі (XIX ст.). Вочевидь, що поява села із назвою Брехунівка (сучасне с. Друга Олександрівна), так само пов’язана з родиною Брехунів.

Кувечичі. Село Чернігівського району. Родова маєтність шляхтичів Кувечицьких (Кувечичів, Болотовичів-Кувечичів, Болотовичів). Перша
писемна згадка - 1571 р., однак назва топоніму більш давня.
Володільці: шляхтичі Сибірські-Мілковичі (за привілеєм Сигізмунда II Августа 1571 р. (?), Кривичі, Болотовичі (1590 р.), Рев‘ячичі
(XVI ст.), Мілковичі (Мілковичі-Зененкі) - за пожалуванням старости В. Хотимерського (1594 - 1611 рр.), Болотовичі-Кувечинські, Морашки,
Страйловські (1610 р.), Васильєвичі, Ждановичі, Кузнєцови (1616 р.), Вовки, Вертецькі (1634 р.), Злобичі, Фаї (1636 р.), Бивалкевичі, Тара-
севичі, Карповичі, Кушніри, Міклашевські, Морашки (перша половина XVII ст.), Полуботки (друга половина XVII ст.), Юшкевичі-Павленки
(XVIII ст.), Циганкова-Селецька (1711 р.), Василь Корсак Римський (1779 р.), Адруги, Брехуни, Дзвонкевичі, Константиновичі, Маньки,
Міклашевські (XIX ст.).

Мокрі Велички, Сухі Велички, Велички. Село Мокрі Велички приналежне до Ріпкинського району. Поява цих сіл (див. також про
с. Тарасевичеві Велички) пов’язана з діяльністю родини любецьких бояр Величек (Велецьких, Величковських, Савичів-Величковських, Тарасевичів- Величковських, Зарецьких-Величковських). Появу населеного пункту слід віднести до XV-XVI ст.
Перша писемна згадка про с.Велички відноситься до 1685 р. До кінця XVII ст. відноситься перша писемна згадка про село Мокрі Велички, а
до 1749 р. про Сухі Велички - своєрідний топонімічний антипод Мокрих Величок. На сьогодні на карті Ріпкинщини фіксується лише с. Мокрі
Велички, а от села Велички та Сухі Велички ймовірніше зникли шляхом злиття з більшими населеними пунктами. Припускаємо, що назва Мокрі Велички увійшла до широкого вжитку лише з появою села Сухі Велички. Цікаво, що у документах назви сіл «Велички» та «Мокрі Велички» часто зустрічаються поряд, ніколи не поєднуючись з «Сухими Величками».
Володільці Величек та Величковщини: Рисичі, Нестеровичі (1633 р.), Самійло Посудевський, Василій та Петро Товстоліси (опісля 1633 р.), Станівлав Фреда (1635 р.), Козловські (1666 р.), Дем‘ян Посудевський- Унучко (1676 р.), Пуля Юріївна Жлоба, Давид Тупиця (1685 р.), Лизогуби (1695 р.) - «отчина зас у Величках стоячая: дедовская; а до дедовской еще две части куплених за гроши...»; Козловські (1666 р.), Бивалкевичі, Козли (1696 р.), Жлоби (початок XVIII ст.), Бовди, Грищенкі, Кривопальці, Кривопиші, Кулаєнки, Михайловичі, Отрошенкі, Полуботки, Степаненки, Тарасевичі, Угровченкі (Угравецькі) (кінець XVII ст.); гетьман І. Мазепа (початок XVIII ст.), Лизогуби, Малковичі та Мілковичі (1707 р.), Троїцько- Іллінський монастир (1720 р.), Юскевичі-Красковські (XVIII ст.).

Москалі. Село Чернігівського району. Назва села, вочевидь, пішла від військовослужбовців-поселенців з Московщини, які після повернення Любецької волості до складу Великого князівства Литовського у 1508 р. залишились на її території. Топонім згаданий 1624 р. у грамоті Сигізмунда III Чернігову, як «москальська гать» (за публікацією О.Ханенка). На думку чернігівського дослідника С. Павленка, назва села має тюркське походження. Ще один топонім з такою ж назвою знаходився неподалік Любеча - це хутір Москалі між селами Богуші та Пищикі.
Володільці: Ковтуновичі, Мілковичі-Зененкі (1661 р.), Радичі (XVII - XVIII ст.), Красковські (1710 р.), Величковські (1711 р.), Петров-
ські (XVIII ст.).

Смолигівка (Смолиголівка). Село Ріпкинського району, утворилося не пізніше XVI ст. Належало до Смоліголовського «острова», вочевидь, назвапоходить від назви річки Смоліголова. Перша писемна згадка - 1571 р.
Володільці: Бивалкевичі, Мілковичі (1571 р.), Мілковичі, Фаї (1616 р.), Отроховичі (XVII ст.), Максимовичі (кінець XVII - XVIII ст.), Репчицькі (1765 р.), Зеневичі, Климовичі, Сохоцькі (XVIII ст.), Ренчицький (Богданович-Репчич-Пероцький) - кінець XVIII ст.

Губарі. Село Ріпкинського району Чернігівської області. Родова м а є т ність бояр Губарів, родина зубожіла ще у XVII ст. і перейшла до селянського стану.
Володільці: Савичі (1744 р.), Милорадовичі (1779 р.), Бовди (XVIII ст.), Полоницькі (XIX ст.).

Шумани. Село Ріпкинського району. Засноване не пізніше XVII ст. Вочевидь, було родовою маєтністю дрібнобоярської родини Шуманів,
тісно спорідненою з родиною Скугарів. Землями у селі володіли й козаки Полунецькі (1732 р.). До середини XVIII ст. відноситься письмова згадка про село Старі Шумани (Шумани?). 1746 р. козак-шляхтич Федір Романович Посудевський придбав у козаків Стаховичів та Грибовичів ґрунт біля с. Старі Шумани. По смерті чоловіка новою власницею маєтностей маєтності стала Марфа Посудевська. Наприкінці XVII ст.: «Деревня Шуманы разного владения». У XVIII ст. землями володіли Красножони-Шуманські.

Уборок (Уборки). Село Куликівського району Чернігівської області. На території Любецької округи було кілька поселень з такою назвою.
Сама назва безумовно означає територію біля бора («у бора»). Перше поселення знаходиться біля витоків р. Брагінка, воно тяжіло до Брагіна. Друге - село Уборок (Уборки) на території сучасного Куликівського району Чернігівської області. Село Лисі Борки були десь неподалік Любеча ще у 1714 р. Окрім того, існували урочища з такою назвою. Урочище Уборок було неподалік с. Неданчичі. Відомо, що поблизу с. Неданчичі існували три «городка» в урочищах Уборок, Темнолуг і Висока Гряда, де були розташовані «кордонные дома, окруженные глубокими рвами». З них козаки «высматривали заднепровских выходцев», щоб «хтось не зайшов з Польши»
Урочище Уборок (Борки) було і на р. Пакулька. 1 серпня 1595 р. королівський привілей на ур. Борки, Кувечицьку землю та Будлянщину отримали нащадки шляхтича Мілка Бивалкевича зем’яни Богдан та Гаврило. Родина Пероцьких наприкінці XVI ст. володіла Творичовським борком. З 1616 р. відомий Красковський борок над р. Пакулькою. Власниками маетностей тут була і родина Богушів.

И. Кондратьев (извлечения)
........
О.Яблоновський вважав бояр Київської землi «старожитнiми», а сам Любеч - «стародавнiм гнiздом сiверян». О.Лазаревський вiдносив родини любецьких бояр та зем’ян до найстарiших дворянських родiв Чернiгiвської губернiї. На його думку, Любецька околиця, яка була захищена болотами вiд «сусiдiв», набагато довше зберегла «архаїчнi фонди суспiльного побуту». Погодимось i з М.Василенком, що у регiонi пiсля татаро-монгольської навали змiни населення не сталося, зем’янами Київського воєводства стали порубiжнi мешканцi, якi вiдбудували старi села i мiста. В.Мякотiн писав, що у «старовиннiй Сiверській землi... збереглось декiлька старих туземних родiв, що володiли тут значними маєтностями ще в тi часи, коли ця область належала Московськiй державi, i з тiєї пори якось не змiнили свого становища серед нових польських володiльцiв». Для Г.Милорадовича любецькi зем’яни були «найдавнiшими насельниками Чернiгiвщини».
............................
Одним з основних джерел формування вiйськовослужбової спiльноти Любецької околицi, на нашу думку, були нащадки давньоруських дружинникiв. Саме «дружинна теорiя» походження дрiбної української шляхти була найпопулярнiшою серед iсторикiв. В.Антонович вважав бояр ХV - XVI ст. нащадками давнiх княжих дружинникiв, якi наприкiнцi удiльного перiоду Київської Русi намагалися осiсти на землю35. За часiв Великого князiвства Литовського «околична шляхта» належала до дружинного стану, володiла землею на ленному правi й виконувала вiйськову службу. З часом «давнє руське боярство» розшарувалося на дрiбнi категорiї вiйськовослужбової шляхти.........
Ф.Леонтович вважав, що литовсько-руськi вiйськовослужбовi стани ХV-ХVI ст. перебували в тiсному зв’язку з княжою боярською дружиною - литовськими sodalisumilites, руськими воями, отроками, послужильцями, commilitares тощо, якi згадувалися в актах та хронiках ще до приєднання руських земель до Литовського князiвства. Давня руська дружина, можливо, продовжувала функцiонувати i за литовської доби. Появу зем’янства та боярства iсторик пояснював тим, що руський «послужилець» прийняв пiд литовським впливом зовнiшнiй уклад життя середньовiчного лицаря. У процесi зрiвняння мiсцевого боярства з польською та литовською шляхтою вiйськовослужбовий прошарок поступово сприймав «учинки рицерськi» своїх європейських сусiдiв. При цьому Ф.Леонтович зауважував, що це сприйняття було копiювальним, а давньоруське боярство не мало станових претензiй та потягу до полiтичної влади37, адже боярство у «дошляхетську» епоху мало значення «побутового» чи «фактичного» стану38.
Цiкаво, що деякi родини любецької шляхти вели свої родоводи ще з часiв Київської Русi. Пiд час подання документiв до комiсiй по розгляду прав на дворянство вони посилалися на легендарнi пожалування «київських князiв». Наприклад, дрiбношляхетська родина Киселiв (Кислих, Кисловських) посилалась на привiлеї, наданi їм буцiмто ще у 1040 р. київським князем Володимиром, хоча вiн помер ще 1015 р., а у цей перiод великокнязiвський престол займав Ярослав Мудрий40.

Не виключено, що у Любецькiй околицi осiла частина брянського боярства. На думку Фiларета (Гумiлевського), родина любецьких шляхтичiв Даничiв (Пiроцьких, Глiбовичiв-Пiроцьких) брала свiй першопочаток вiд бояр Глiбовичiв, а родина Бокевичiв-Щуковських (або Бокєїв-Щуковських), можливо, була однiєю iз гiлок роду брянських бояр Бокєїв - нащадкiв смоленських князiв.
1499 р. на Сiверщинi з’явився Юхим Бокеєв, який отримав у володiння с.Черпетове Брянського повiту, а любецькi бояри Бокевичi отримали землi у Любецькiй околицi наприкiнцi ХV ст. Як зауважує М.Кром, пiсля 1500 р. брянський боярин Василь Iванович Бокеєв залишився у Литвi (1508, 1514-1522 рр.)44. Пiсля 1500 р. нiчого не вiдомо про долю брянського боярина Iвана Асирева, тодi як ще у 1471-1480 рр. Болотовичам належав маєток Заострiвський у с.Осоричах (Асаревичах)45. Вiдтодi бракує iнформацiї про брянських бояр Карпових, хоча з 1571 р. вiдомий любецький зем’янин Демид Карпов (Карпович)46.

Может быть это очередное изменение фамилии Андрея Григорьевича Милковича (онъ же Сибирский-Сибѣрский, Сѣбѣрский... и т.д.)

1.Вороніж - селище міського типу Сумської обл., відоме з ХІІ ст., з 1654 р. - сотенне містечко Ніжинського полку.
27. Свирський (Свѣрськiй) Федір - сотник іваницький /24.12.1738-1764/.
Іваниця - зараз село Ічнянського р-ну Чернігівської обл., відоме з ХѴІ ст., сотенне містечко Прилуцького полку 1649-1782 рр.

Містечко, яке з 1743 р. фактично стало володінням Андрія Горленка, у 1750 р. було вже “розподілене” між трьома володарями: Горленком, сотником Ф.Свирським та російським дворянином, вихідцем з Осташківського повіту Тверської губернії Петром Івковим.

1750 р.

Сотника Іваницкого Федора Свѣрского

Кондратъ Гордѣенко
Данила Зазуля
Грицко Цвикъ
Грицко Жулженко з Иваном Пручаенком
Васил Приймакъ
Демко Шушвалъ
Андрѣй Келепъ
Итого 7

1750 р.

Сотника Иваницкого Федора Свѣрского наемние люде при дворѣ его в особливихъ его хатахъ жиючие
Господар Юско Василенко

Воловики
Антон Литвин
Яковъ Калишенко

Плугаторѣ
Яковъ Василченко
Грицко Пукалъ

Кушнерѣ
Рудко Цехмистренко з Иваном Шкибтаномъ

Солодовникъ
Хома Г олованенко

Винники
Савка Бѣдун
Иван Чернецъ

Служител годовой Яким Мурчин

Конюший Иван Г ергулъ

Наемной годовой рибалка Олекса Марченко

Садовничий Васил Евсенко

Пасячникъ Юрко Сахненко

Бондаръ Макар Дудченко

Швецъ Павелъ Бѣликъ

Стелмахи
Иван Юсик
Михайло Мутъ

Ткачѣ
Роман Куреня
Яковъ Ткачъ
Илко Войтко

Ковалъ
Петро Климовъ

Овчаръ
Петро Бицанъ

Разнихь владѣлцовъ шинки
Сотника Иваницкого Федора Свѣрского в нем живуть шинкаръ Микита Сердюкь з Стефаном Провицкимь

Сотника Иваницкого Федора Свѣрского прозиваемой Загон в немъ живутъ наемние его люде

Господар Иван Дави [с]кива

Стадники

Грицко Федоренко
Пилипъ Товстоногъ
Овчаръ Марко Поспѣшненко

Коровникъ Иван Грицковъ

Мѣрочникъ Иван Иляшикъ

Телятникъ Иван Ляшенко
Яловничий Мартин Г рищенко
Бондар Назар Шкибтанъ
Рикуня удова Параска Олефѣрка
Свинар Яковъ Бузъ
Баранникъ Алексей Пилипенка

Его жъ сотника Свѣрского при мелъницѣ Вараничевской
мѣрочникъ Петро Козелъ

У 1783 році власниками іваницьких селян були прем'єр-майор Іван Андрійович Горленко — 178 дворів, колезький асесор Григорій Свірський — 46 дворів,

Шкоропад Д.О. , Савон O.A.
П75 Прилуччина : Енциклопедичний довідник / За ред. Г. Ф. Гайдая. - Ніжин: TOB "Видавництво "Аспект-Поліграф" , 2007. - 560 с.

БЕРЕЖІВК А - село Ічнянського р-ну, центр сільради. Розташ. на прав березі р. Іваниці (лівій прит. р. Сможу), за 30 км від райцентру та за 35 км від залізнич.ст. Ічні. 312 дворів, 835 ж. (1996). Вперше згадується 1666 [1]. Входила до Іваницької сотні Прилуцького полку, до Прилуцького пов. (1782-1923), до Іваницького р-ну Прилуцького округу (1923-30). 1666 - 14 госп. селян, які «орали на 4-х волах»; козаки не показані. Рангове село іваницьких сотників. 1715 Б. одержав на ранг сотник Г. І. Волошин (Григораш), в якого село залишалося з дозволу гетьмана Скоропадського і після усунення його (1721) з сотенного уряду. Після смерті Г. І. Волошина гетьман Д. Апостол затвердив село за його сином Яковом Волошином. Але згодом Б. була повернута на сотенний уряд: 1737 вона перебувала у володінні сотника Павла Миницького, а 1739 - у сотника Федора Свірського. 1737- 52 госп. селян, 4 підсусідки, 7 госп.козаків (2 виборних, 5 підпомічників), З козачих підсусідків. Нині не існує.

ЗАГІН - село * Ічнянського р-ну Іваницької сільради. Розташ. нар. Іваниці (лівій прит. р. Сможу), за 24 км від райцентру і за 22 км від залізнич. ст. Ічня. Вперше згадується 1778 [16]. Входив до Іваницької сотні Прилуцького полку, до Прилуцького пов. (1782-1923), до Іваницького р-ну Прилуцького округу (1923-30). Хут. Загін засн. в др. пол. 18 ст. У 1778 та 1781 належав іваницькому земському судді
Федору Свірському (кол. іваницькому сотнику). 1797 наліч. 102 душі чол. статі податкового населення. 1859 - 53 двори, 346 ж., приписаних до парафії ц-ви Різдва Богородиці с. Бережівки ; 1886 - 85 дворів селян-власників, які входили до 3-х сільс. громад (Орловського,
Ф. Свірського та Хр. Свірського), 85 хат, Землевласникам и були поміщики: Ф. А. Свірський, Орлова, Максюченко, П. І. Харитоненко та ін.

ІВАНИЦЯ - в 1783 власниками селян були прем.-майор І. А. Горленко - 178 дворів (232 хати), колез. ас. Григорій Свірський-46 дворів (58 хат)

ЩЕНКОВЕ (Іценківський) - село* Ічнянського р-ну, Щурівської сільради.Розташ. нар. Сможі(правій прит. р. Удаю), за 18 км від райцентру і за 16 км від залізнич. ст. Ічня. 35 дворів, 48 ж. (1996). Уперше згадується 1781 [7]. Входило до Іваницької сотні Прилуцького полку, до
Прилуцького пов . (1782-1923). Хут. Іценківський засн. у др. пол. 18 ст. козаками Іценками. 1781 належав колез. ас. Григорію Свірському. 1797 наліч. 27 душ чол. статі податкового населення, прип. до парафії Троїцької ц-ви м-ка Іваниці.

СТУПАКІВКА - село Ічнянського р-ну, центр сільради. Розташ. на р. Ржавці (біля Миколаївського ставка), за 14 км від райцентру і залізнич. ст. Ічні. 162 двори, 328 ж. (1996). Вперше згадується 1715 [16]. Входила до Іваницької сотні Прилуцького полку, до Прилуцького пов.
(1782-1923), до Іваницького р-ну Прилуцького округу (1923-30). Вільне військове село*, «до ратуші Ічнянської прислушаюче». На межі 17-18 ст. прилуц. полковник Дмитро Горленко надав його Андрію Стороженку, коли той ще не був ічнянським сотником (1703-15). Гетьман
І. Скоропадський своїми універсалами 1715 та 1719 закріпив С, після смерті Андрія ( 1715), за його удовою і синами - ічнянським сотником Грицьком (1715-37) і майбутнім іваницьким сотником Іваном (1721-27) Стороженками. В С. скуповував грунти іваницький сотник Федір
Свірський (1738-64).

Не этот ли Федор?

Свирский Федор Иванович (1772,1784) классн.чин.(1772,1783)

Свирский Федор Иванович (1773) классн.чин.(1773) [Степанов В.П. Русское служ.дворянство 2-й пол. XVIII в. СПб.,2000: гг. 73-194 74-224 75-222 76-252 77-314 78-340 79-411 80-446 81-404 82-431 83-444 84-437]

http://www.hrono.ru/biograf/bio_m/milkovich_il.html

Милькович (Милкович) Иван Леонтьевич - отставной подполковник, чиновник Казанской губернской канцелярии.

С января 1774 г. он в качестве волонтера вступил в карательную команду и участвовал в подавлении Пугачевского восстания в Прикамье, под Елабугой, Камбарским заводом, Сарапулом. С весны того же года чиновник ведал продовольственным обеспечением войск, действовавших на территории Оренбургской губернии, обустраивал склады ("магазейны") с провиантом и фуражом в Бузулукской и Сорочинской крепостях, отправлял обозы в Оренбург, Яицкий городок и другие места дислокации воинских частей. Участвовал Милькович также в боевых операциях против повстанцев, в частности предотвратил в апреле и мае попытку прорыва через Самарскую дистанцию крупных калмыцких отрядов, намеревавшихся уйти за реку Белую, чтобы присоединиться к находившемуся там войску Е.И.Пугачева (3).

Милькович упоминается в архивных заготовках Пушкина к "Истории Пугачева" (1) и в тексте самой "Истории" (2).

Примечания:

1. Пушкин. Т.IX. С.651, 654;

2. Там же. С.55, 152;

3. Прошение И.Л.Мильковича, поданное им 1 мая 1775 г. Екатерине II, с ходатайством о награждении за службу при подавлении Пугачевского восстания. - РГАДА. Ф.10. Оп.1. Д.546. Л.132-133.

Милькович (Милкович) Сергей Васильевич - надворный советник, товарищ воеводы Ставропольской провинции.
Отряд пугачевского атамана Ф.И.Дербетева, оставляя захваченный им 20 января 1774 Ставрополь, увез с собой Мильковича, а также местного коменданта бригадира И.З.Фегезака, командира гарнизонного батальона секунд-майора П.Алашеева, отставного секунд-майора А.С.Карачева и секретаря провинциальной канцелярии С.Микляева. Первые четверо, в т.ч. Милькович, вскоре были убиты повстанцами в 70 верстах от Ставрополя, вблизи села Буян, Микляев же повешен у деревни Каменки (3).
Милькович упомянут Пушкиным в архивных заготовках к "Истории Пугачева" (1). Упоминается он и в списке погибших от рук пугачевцев, опубликованном Пушкиным в одном из примечаний к восьмой главе своего труда (2).
Примечания:

1. Пушкин. Т.IX. С.642;

2. Там же. С.128;

3. Беликов Т.И. Участие калмыков в Крестьянской войне под руководством Е.И.Пугачева (1773-1775 гг.). Элиста, 1971. С.89-90.

Биографическая справка перепечатывается с сайта
http://www.orenburg.ru/culture/encyclop/tom2/m.html
(Авторы и составители энциклопедии: доктор исторических наук Овчинников Реджинальд Васильевич, академик Международной академии гуманизации образования Большаков Леонид Наумович )

vallund написал:

[q]
По Милькевичам, Дьяковым и пр. можно здесь почитать воспоминания, если еще не читали:
http://www.proza.ru/2010/07/27/830
[/q]

vallund написал:

[q]
Фамилия Якум у меня есть в совпаденцах на FTDNA по Милькевичам.
[/q]

vallund написал:

[q]
О Милькевичах мало знаю. Были они, разумеется, потомственными столбовыми дворянами, выходцами из Сербии. (Дворяне часто откуда-нибудь выходцы). Слава богу, хоть славяне и уже давно смешали свою кровь с украинской и считались украинцами. Моя бабушка, их дочь Юлия, урожденная стало быть Милькевич, считала себя украинкой с некоторой толикой германской крови, как и моя мама.
[/q]

Видимо, это были:
Милковичи сербского происхождения.
Их родоначальниками в России можно считать двух (пока!) Милковичей: Константина и Георгия.
Константин Милкович, 31 год (запись в 1766 г.). Сербской нации, Греческого вероисповедания. Прапорщик Сумского гусарского полка. На службе с 1759 года.
Георгий Милькович, дворянин сербского происхождения (из области принадлежавшей Венецианской респ., надворный советник, в Россию он переселился до 1750 г, начав службу с 1750 г., в сербском гусарском полку русской армии.
Участвовал в Русско–турецкой войне 1768-1774 гг. Имел заслуги за переселение южных славян в Россию.
В 1783 г. определен в Ведомство коллегии иностранных дел, а 19 августа 1784 г. императорским указом назначается российским консулом в Варне.
Было несколько причин, по которым Г. Милкович был назначен российским консулом в Варне. Основные - это южнославянское происхождение, которое предполагает знание языков и обычаев народов Балкан, а также опыт боевого офицера, что давало возможность получить точные военные сведения о Варненском гарнизоне турецкой армии. В указе от 19.08.1784 г. майор Г. Милкович вписан в качестве консула в Варне с зарплатой 600 рублей, возмещением жилищных расходов (160 руб.) и расходов на обслуживающий персонал (240 руб.). Получив назначение, Г. Милкович прибывает в ноябре 1785 г. в Царьград, где ожидает от Высокой порты разрешения приступить к исполнению обязанностей консула в Варне, однако власти не спешат с ответом. Причиной тому являлось большое военно-стратегическое значение болгарского Черноморского побережья и, в частности, г. Варны, особенно после присоединения к России Крыма.
Георгий Милкович, так и не вступив в должность, числился в Коллегии иностранных дел консулом в Варне. В этом качестве он жил и работал в Царьграде, где получал все императорские указы и указания министерства, адресованные российским консулам в Османской империи. В том же 1787 г. он был уволен, а с идеей открыть консульство в Варне, России пришлось повременить несколько десятилетий.
--------------------
По материалам книги Б. Дряновского «Консулски представителства във Варна (1352-2006)» г. Варна, 2006 г.

Продажа земли Григорию Мильковичу и его жене Раине ур. Буткевич.
Из книги земских актов Оршанскаго повета, за 1649—1654 гг.
"Бобры, выдры, мельница и пр"

Милкович\Милькович Андрей Григорьевич

по прозвищу Сибирский (Сѣбѣрский, Сибѣрский)