Стрельбицкие Strzelbicki Стрельбицькі Стрільбицькі

Коломия – Kolomea - Kołomyja

Щаднича каса (нині – Народний дім)

~~~~~

Наріжний камінь буд. № 27 на нинішній вул. Театральній було закладено опівдні 10 липня 1891 р. Будівництво щадничої каси (установа, створена 1857 р. називалася “Фонд позичковий для ремесел і промислів”) завершено у 1892 р. Відтоді у найбільшій у місті залі відбувалися численні концерти, свята, академії, виступали видатні гості: С. Крушельницька (1898, 1928), М. Садовський і М. Заньковецька (1905), І. Франко (1912)

….

У період Першої світової війни, від грудня 1914 р. тут містилося представництво російської окупаційної влади – управління так званого начальника Коломийського повіту Чернівецької військової губернії.

В 1928–1939 рр. тут працювала одна із шкіл українських танців Франца Стрільбицького.

У часи радянської окупації 1939-1941 рр. – містилися Коломийська окрема прикордонна комендатура, клуб ДТСААФ,

Від 1990-х років Коломийський міський будинок культури “Народний дім”.

http://ena.lp.edu.ua:8080/bits...23-228.pdf

Транснаціональні сім’ї як наслідок української трудової еміграції:
проблеми та шляхи їх розв’язання
223
Олександр Кожолянко
ЕМІГРАЦІЯ УКРАЇНЦІВ ДО АМЕРИКИ
З ХVІІ ДО ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Щодо поѐви перших українців у Канаді, то звертаять на себе
увагу матеріали про поѐву на канадській землі капітана Івана
Стрільбицького. Є відомості, що капітан І. Стрільбицький під час англо-
американської війни у Канаді (1812-1814 рр.) був у складі англійських
військ. Канадський дослідник С. П. Гевака з м. Гамільтона у 1965 р.
написав стаття «Про першого українцѐ на канадійській землі», де ю такі
слова: «Чи не можна признати першим українцем у Канаді капітана-
сотника Івана Стрільбицького, що боровсѐ в обороні Канади замість
двох небилівських селѐн Василѐ Єлинѐка і Івана Пилипівського-
Пилипова, ѐкі прибули вперше до Канади 7-го вереснѐ 1891 року і ѐких
до сьогодні вважаять «патріархами українців Канади»[1, c. 9-12].
Не оминув увагоя ім’ѐ Івана Стрільбицького і канадський
історик Юліан Стечишин з м. Саскатуна. Він зазначав наступне: «Родина
Стрільбицьких належить до визначніших українських родин і цим, так
на виглѐд, певним «відкриттѐм» зацікавивсѐ О. Роїк, але, коли він
попробував перевірити ця сенсаційну участь у тій війні, то зробити це
йому не вдалосѐ. Фаталістичної картини з зображеннѐми воїнів у
Дандирнському музеї м. Гамільтона не виѐвлено» [19, c. 106].
Письменник Михайло Ломацький, ѐкий жив у Німеччині,
стверджував, що українець на ім’ѐ Іван Стрільбицький дійсно був на
службі в англійській армії у роки англо-американської війни *13, c. 82+ і
що родом він був з села Стрільбище на Бібрщині (Львівщина).
Є також відомості, що серед воїнів англійських загонів на
канадській землі у 1813 році знаходились полѐки та українці (русини) з
Львівщини (Й. Павляк, Й. Массон, Данило Олексій та ін.), і
Тернопільщини (Петро Барків, Іван Сенький, Андрій Санковський та ін.
– всього 9 чол.), Станіславщини (Іван Христовський, Петро Шубачек,
Тодор Гринько, Косолиць Данило та ін. – всього 9 чол.). В англійському
війську в Канаді були українці з Самбора, Бродів, Володимира-
Волинського, Стриѐ, Перемишлѐ, Коломиї, Заліщик, Киюва (Василь
Ленький), Бережан, Бердичева, Чернігова, Калуша (Петро Блажик),
Житомира та ін. українських міст. Всього більше 100 воїнів були з
українськими прізвищами. Післѐ демобілізації з закінченнѐм англо-
американської війни воїни були нагороджені ділѐнками землі у Канаді.
Длѐ цього були виділені найкращі ділѐнки в провінції Квебек і Онтаріо
(по 100 акрів кожному). Крім того, урѐдом Канади було організовано
приїзд родин (дружин і дітей) з Європи *23, s. 46].
У 1817 році до Манітоби у долину Червоної Ріки длѐ веденнѐ
фермерського господарства переїхала частина демобілізованих воїнів,
серед ѐких були Іван Васильовський, Михайло Каменський, Андрій
Яновський, Мартин Краляк *24, s. 86].
В українській-канадській історіографії існую думка, що історія
українців у Канаді треба починати від 17-го травнѐ 1813 року, коли до
порту Квебек прибули частини Девотевільського полку на кораблѐх
«Анн» і «Канада». Серед 1600 воїнів понад 100 чоловік були
українського походженнѐ або українцѐми *23, s. 51-83+. Вони воявали
за Канаду, гинули за неї, а ті що залишились живими, замінили меч на
плуг. Вони і були першими українськими поселенцѐми Канади.

джерела:
1. Гевака С. Про першого українцѐ на канадійській землі //
Канадійський фармер. №7, 13 лятого 1965. – С. 9-12.
2. Горецький І. Стефан Короляк – перший український
поселенець в Альберті. – Західньоканадський збірник. – Ч. 2.
Упорѐдник Я. Славутич. – Едмонтон, 1975. – С. 7-11.
3. Гуцулѐк М. Українець – співтворець кордонів Канади й
Алѐски (Історично-географічний нарис). Наукове товариство
ім. Тараса Шевченка. Бібліотека українознавства. – Т. 24.–
Торонто, 1967.
4. Гуцулѐк М. Хто з українців був перший у Британській Колумбії
// Українські вісті _ № 46. –Едмонтон, 17 листопада, 1966.
5. Корольов В. Українці в Америці. // Просвіта .– № 28. –К.,
1909.
6. Кострубa Т. Іван Богун, полковник винницький / Літопис
Червоної Калини. – Львів, № 1, 1934.
7. Луговий О.(Безхатний). Діти степу. Повість з життѐ українців у
Канаді. – Ч. І-2. – Едмонтон, 1946.
8. Луговий О.(Безхатний). Повість з життѐ українців в Канаді у
двох частинах.– Едмонтон, 1945 – 225 с.
9. Луців Ф. 50-річчѐ з днѐ смерті о. Агапіѐ Гончаренка//
Українська думка. – № 33. – Лондон, 1966. – С. 8-14.
10. Луців Ф. Доктор Вавро Богун. // Канадійський фермер. –№ 9,
1964.
11. Марунчак М. В зустрічі з українськими піонерами Альберти.
–Вінніпег, 1964, с. 20.
12. Марунчак М. Студії до історії українців Канади. – Т. 1,
Вінніпег, 1965.
13. Роїк О. Чи були українці в Канаді перед 1891 роком? (До
передісторії українців Канади).Збірник «Життювий досвід
українців у Канаді: Рефлексії. – Вінніпег, 1994.
14. Рудницький Я. 150-річчѐ українського поселеннѐ в Канаді//
Канадійський фармер. – № 20, 13 травнѐ 1967.
15. Рудницький Я. Не 75-річчѐ, а 150-річчѐ українського
поселеннѐ у Канаді. Північне сѐйво, Едмонтон, 1967.
16. Русов Ю. Знахідка власноручного листа гетьмана Богдана
Хмельницького в Канаді // Нові дні. –Рік ІІІ, квітень 1952. –
Ч. 27, С. 17.
17. Світ І. Дві праці про Гончаренка // Український історик. – №2-
3. – Денвер, 1964.
18. Славутич Я. Роман Бачинський – перший українець у Канаді.
(До передісторії українців у Канаді). / Північне сѐйво. – Ч. ІІ. –
Едмонтон, 1965.
19. Стечишин Ю. Історіѐ поселеннѐ українців у Канаді. –
Едмонтон, 1975.
20. Тельман І. Г. У далекій стороні. – К., 1956, С. 22.
21. Томашевський Т. Більше світла на затемнену справу //
Український піонер. – 1955. – Ч. 1. – С. 5.
22. Шлюпаков А.М. Українська еміграціѐ в США і Канаді. –К.,
1960.
23. Haiman V. Slady Polskie w Ameryce:Szkoce Historyczne. –
Chicago, Illinois, 1938.
24. Kowalczyk E.I. Polish Pioners of Canada, 1749-1870. In.
Canadians All – Poles in Canada. – Winnipeg, 1942.
25. Luciw W., Luciw T. Ahapius Honcharenko and the Alaska Herald.
– Toronto, 1963. – 64 p.
26. Makowski W.B.Slavs in Canada. –Vol.I. – Banff, Al., 1965.
27. Wertsman V. The Ukrainians in America, 1608-1975. A
Chronology and Fact Book. Ethnic Chronology Series. – № 25. –
New York, 1976.

Моя "перша пробо пера" в українських ЗМІ, на історичну тематику, точніше - історію Стрільбич та їх мешканців.

http://gazeta.lviv.ua/article/12131

«Стрільбицькі князі», або Чи є історична пам'ять за огородами.

Ярослав Николович. Стрільбицькі князі. Львів: Манускрипт, 2009. 231 с.

Є книги, з яких можна довідатися про все, й нічого не збагнути

Йоганн Вольфганг Ґете

Ярослав Николович – літературний псевдонім Миколи Ярослава Гнатіва, краєзнавця Миколаївського району, взагалі поважної людини. Я.Гнатів раптом вирішив написати історію Стрільбич під Старим Самбором та війтів-власників (шляхтичів), в його інтерпретації – «кнезів/князів» цього села. З перших рядків стає зрозумілим, що в цього твору є конкретний замовник, родина Фурдичків, яка, певно, мала на меті благородну справу – дослідити своє коріння, що в принципі викликає повагу.

Узагалі книгу треба розділити на дві частини – наукову та зовсім не наукову. До першої насамперед слід віднести історичні монографії фахових істориків Івана Сварника та Леонтія Войтовича, які в своїх передмовах стисло та академічно надали інформацію про відсутність громадянського суспільства в середньовіччі та імперські часи до «Весни народів», пояснюючи термінологічні та лінгвістичні звороти, що вжив автор про «кнезів/князів» або «князівства/кнезівства». Хочу відзначити пана І.Сварника за наданий Я.Николовичу матеріал, а саме документи про засідання єпархіального синоду в Перемишлі 10 травня 1812 р. Ці дані корисні для розуміння формування початків української національної ідеї на теренах Галичини, коли греко-католицьке духовенство заклало основи для початкової освіти русинів-українців. Також у книзі вміщено передруки фрагменти праць Олега Купчинського «Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини XIV століть» (Львів, 2004, http://ntsh.org/kupch-book1) та монографії Леоніда Тимошенка «Перехід дрогобицьких церков до унії (кінець що XVI – початок XVII ст.)», опублікованої в інтернет-газеті «Дрогобич – королівське місто» (www.drohobych.com.ua), деякі інші архівні документи, що безпосередньо стосуються роду Стрільбицьких, історії церкви й осередку «Просвіти». Зауважу, що самі так звані «князі», тобто шляхтичі села Стрільбичі – Стрільбицькі (та їх спадкоємці в відповідності з угодою від 20.03.1706 р. Добринецькі, або Добжинецькі, до яких упродовж 1706-1713 рр. перейшло право війтівства та маєтки Стрільбицьких в Стрільбичах), саме слово «князі/кнезі» не вживали. Єдиний документ, крім наведених автором люстрацій, де згадується слово «кнезівство» або «князівський лан» по відношенню до шляхетських маєтків в селі Стрільбичі – це оригінальна грамота 1519 р. короля Сигізмунда І Старого: «Provido Jeremia… super scultetiam als knyasthwo in Villa valachica Strzebycze»; в перекладі українською: «Для учтивого Яреми, на війтівство інакше кнезівство у волоському селі Стрільбичі». Фактично Ярослав Николович вжив по відношенню до шляхетського роду панів Стрільбицьких термін, яким вони ніколи не користувались.

Немає можливості викласти всі помилки, недоречності та перекручування фактів. Тому обмежуся лише основними зауваженнями. В заголовок винесено термін «князі», який маніпулює свідомістю непідготовленого читача, бо здебільшого цей термін має однозначне тлумачення, що асоціюється виключно з титулованою особою з далекого минулого. Натомість кнези Стрільбицькі – зовсім не «князі», а війти сіл на волоському праві (волоська колонізація була дуже інтенсивною в Галичині та Правобережній Україні), еквівалент солтисів – начальників сільських громад на німецькому праві та власне війтів сіл на руському праві, що існували протягом XIV-XVIIIст.

Проковтнувши першу «князівську» піґулку, читачеві далі необхідно перетравити її під соусом анотації: «У книзі на основі архівних документів (багато з них оприлюднено вперше), автор досліджує життя кількох князівських родин у селі Стрільбичі, що на Прикарпатті, упродовж XVI-XXI століть, подає родовідне дерево князівської родини Фурдичків».

У передмові Іван Гречко пише, що читач повинен сам себе ідентифікувати, від кого він походить: «простюхи «робоче-крестіянської», чи від «державного можновладця». Згадується анекдотична історія, що трапилась з княгинею Кірою Георгіївною Волконською, яка після повернення до СРСР, заповнюючи анкету, відреагувала на скорочення «гр.». «Я не графиня! Я – княгиня!» – обурилася жінка, а радянський службовець розтлумачив, що «гр.» означає «гражданка». Пане-товаришу Гречко, Ви в які часи живете? Які титули, що за «нобіліс»? Стани на теренах Західної України скасували ще на початку ХХ ст., в Польщі – 1921 р. А от відверте підлизування та невігластво ліквідувати так нікому і не вдалося.

Я так і не спромігся знайти у книзі жодного архівного документа на приналежність до шляхетського стану замовників. Нема їх і в гербівнику, але весь твір прошито білими нитками, що так «казали колись» «бабці», «священики» та «голови райвиконкому»!

Розповідь розпочинається від дивовижного, я б сказав – фантастичного «князя радянських радгоспів». Потім перекидується місток у минуле, згадуються реальні шляхтичі і наводяться згадки про Стрільбичі в літературному творі польського письменника Владислава Лозинського «Крез Стрільбицький» (за моїми даними, що базуються на документах Перемишльського архіву, В.Лозинський був справді споріднений з родом Стрільбицьких через свою матір Юлію Левицьку). Далі автор подає окремі уривки люстрацій, метрик, дані та хронологію подій як своє окреме есе. Кількість інформації та недоречна деталізація, пересмикування матеріалу ревізій супроводжуються домислами сучасного письменника, що дуже нагадують ідеологію «наукового комунізму», яка 1991р. раптом перетворилася на «науковий націоналізм». Після опису церковної громади й самої церкви Покрови Пресвятої Богородиці автор ідентифікує носіїв шляхетського прізвища Стрільбицьких, а врешті підсумовує весь свій доробок досить добротною генеалогією того самого роду стрільбицьких селян, з розповіді про який розпочинається книга. Але якщо так, то «до чого все це»? Чи треба було вразити замовників кількістю «архаїчних» фактів, лесних думок, висмоктавши з джерел «затерті» натяки на шляхетність та заможність роду «Ѳ»? Особливої уваги заслуговують лексичні звороти, якими автор вправно жонглює: то ідеологічно підкреслює, то вчасно приховує, і все заради однієї мети – створення нової «еліти».

Книга заявлена як науково-популярна. Але чи може генеалогія, нехай і в популярному форматі, займатися фальшуванням? Прикро, коли наука стає заручницею в руках письменника з єдиною метою вигадати «новій еліті» сумнівний титул. Вивчайте та досліджуйте, але не за рахунок спотворення джерел!

Віктор Остапець

Ведомость справок о судимости, издаваемая министерством юстиции за 1916 год. Книга 7

Strilbycki
встречал что в тех местах определение " князь" употреблялось в старославянском значении "войт", т.е. "старший в общине"