Стрельбицкие Strzelbicki Стрельбицькі Стрільбицькі

Моя "перша пробо пера" в українських ЗМІ, на історичну тематику, точніше - історію Стрільбич та їх мешканців.

http://gazeta.lviv.ua/article/12131

«Стрільбицькі князі», або Чи є історична пам'ять за огородами.

Ярослав Николович. Стрільбицькі князі. Львів: Манускрипт, 2009. 231 с.

Є книги, з яких можна довідатися про все, й нічого не збагнути

Йоганн Вольфганг Ґете

Ярослав Николович – літературний псевдонім Миколи Ярослава Гнатіва, краєзнавця Миколаївського району, взагалі поважної людини. Я.Гнатів раптом вирішив написати історію Стрільбич під Старим Самбором та війтів-власників (шляхтичів), в його інтерпретації – «кнезів/князів» цього села. З перших рядків стає зрозумілим, що в цього твору є конкретний замовник, родина Фурдичків, яка, певно, мала на меті благородну справу – дослідити своє коріння, що в принципі викликає повагу.

Узагалі книгу треба розділити на дві частини – наукову та зовсім не наукову. До першої насамперед слід віднести історичні монографії фахових істориків Івана Сварника та Леонтія Войтовича, які в своїх передмовах стисло та академічно надали інформацію про відсутність громадянського суспільства в середньовіччі та імперські часи до «Весни народів», пояснюючи термінологічні та лінгвістичні звороти, що вжив автор про «кнезів/князів» або «князівства/кнезівства». Хочу відзначити пана І.Сварника за наданий Я.Николовичу матеріал, а саме документи про засідання єпархіального синоду в Перемишлі 10 травня 1812 р. Ці дані корисні для розуміння формування початків української національної ідеї на теренах Галичини, коли греко-католицьке духовенство заклало основи для початкової освіти русинів-українців. Також у книзі вміщено передруки фрагменти праць Олега Купчинського «Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини XIV століть» (Львів, 2004, http://ntsh.org/kupch-book1) та монографії Леоніда Тимошенка «Перехід дрогобицьких церков до унії (кінець що XVI – початок XVII ст.)», опублікованої в інтернет-газеті «Дрогобич – королівське місто» (www.drohobych.com.ua), деякі інші архівні документи, що безпосередньо стосуються роду Стрільбицьких, історії церкви й осередку «Просвіти». Зауважу, що самі так звані «князі», тобто шляхтичі села Стрільбичі – Стрільбицькі (та їх спадкоємці в відповідності з угодою від 20.03.1706 р. Добринецькі, або Добжинецькі, до яких упродовж 1706-1713 рр. перейшло право війтівства та маєтки Стрільбицьких в Стрільбичах), саме слово «князі/кнезі» не вживали. Єдиний документ, крім наведених автором люстрацій, де згадується слово «кнезівство» або «князівський лан» по відношенню до шляхетських маєтків в селі Стрільбичі – це оригінальна грамота 1519 р. короля Сигізмунда І Старого: «Provido Jeremia… super scultetiam als knyasthwo in Villa valachica Strzebycze»; в перекладі українською: «Для учтивого Яреми, на війтівство інакше кнезівство у волоському селі Стрільбичі». Фактично Ярослав Николович вжив по відношенню до шляхетського роду панів Стрільбицьких термін, яким вони ніколи не користувались.

Немає можливості викласти всі помилки, недоречності та перекручування фактів. Тому обмежуся лише основними зауваженнями. В заголовок винесено термін «князі», який маніпулює свідомістю непідготовленого читача, бо здебільшого цей термін має однозначне тлумачення, що асоціюється виключно з титулованою особою з далекого минулого. Натомість кнези Стрільбицькі – зовсім не «князі», а війти сіл на волоському праві (волоська колонізація була дуже інтенсивною в Галичині та Правобережній Україні), еквівалент солтисів – начальників сільських громад на німецькому праві та власне війтів сіл на руському праві, що існували протягом XIV-XVIIIст.

Проковтнувши першу «князівську» піґулку, читачеві далі необхідно перетравити її під соусом анотації: «У книзі на основі архівних документів (багато з них оприлюднено вперше), автор досліджує життя кількох князівських родин у селі Стрільбичі, що на Прикарпатті, упродовж XVI-XXI століть, подає родовідне дерево князівської родини Фурдичків».

У передмові Іван Гречко пише, що читач повинен сам себе ідентифікувати, від кого він походить: «простюхи «робоче-крестіянської», чи від «державного можновладця». Згадується анекдотична історія, що трапилась з княгинею Кірою Георгіївною Волконською, яка після повернення до СРСР, заповнюючи анкету, відреагувала на скорочення «гр.». «Я не графиня! Я – княгиня!» – обурилася жінка, а радянський службовець розтлумачив, що «гр.» означає «гражданка». Пане-товаришу Гречко, Ви в які часи живете? Які титули, що за «нобіліс»? Стани на теренах Західної України скасували ще на початку ХХ ст., в Польщі – 1921 р. А от відверте підлизування та невігластво ліквідувати так нікому і не вдалося.

Я так і не спромігся знайти у книзі жодного архівного документа на приналежність до шляхетського стану замовників. Нема їх і в гербівнику, але весь твір прошито білими нитками, що так «казали колись» «бабці», «священики» та «голови райвиконкому»!

Розповідь розпочинається від дивовижного, я б сказав – фантастичного «князя радянських радгоспів». Потім перекидується місток у минуле, згадуються реальні шляхтичі і наводяться згадки про Стрільбичі в літературному творі польського письменника Владислава Лозинського «Крез Стрільбицький» (за моїми даними, що базуються на документах Перемишльського архіву, В.Лозинський був справді споріднений з родом Стрільбицьких через свою матір Юлію Левицьку). Далі автор подає окремі уривки люстрацій, метрик, дані та хронологію подій як своє окреме есе. Кількість інформації та недоречна деталізація, пересмикування матеріалу ревізій супроводжуються домислами сучасного письменника, що дуже нагадують ідеологію «наукового комунізму», яка 1991р. раптом перетворилася на «науковий націоналізм». Після опису церковної громади й самої церкви Покрови Пресвятої Богородиці автор ідентифікує носіїв шляхетського прізвища Стрільбицьких, а врешті підсумовує весь свій доробок досить добротною генеалогією того самого роду стрільбицьких селян, з розповіді про який розпочинається книга. Але якщо так, то «до чого все це»? Чи треба було вразити замовників кількістю «архаїчних» фактів, лесних думок, висмоктавши з джерел «затерті» натяки на шляхетність та заможність роду «Ѳ»? Особливої уваги заслуговують лексичні звороти, якими автор вправно жонглює: то ідеологічно підкреслює, то вчасно приховує, і все заради однієї мети – створення нової «еліти».

Книга заявлена як науково-популярна. Але чи може генеалогія, нехай і в популярному форматі, займатися фальшуванням? Прикро, коли наука стає заручницею в руках письменника з єдиною метою вигадати «новій еліті» сумнівний титул. Вивчайте та досліджуйте, але не за рахунок спотворення джерел!

Віктор Остапець

(придомок - Даниловичи, Михайловичи) герб - САС (SAS), в 1600 году жили в Старом месте (Старый Самбор), Львов, Перемышль, Витебск