Левковские

[q]

Грамота Сигизмунда I, овруцкому старостЂ Криштофу Кмитичу, предпысывающая ему не отнимать земель у земянъ Гриневичей-Яцковскихъ, выслуженныхъ предками ихъ у князя Александра (Олелька) Владиміровича. 1544, іюня 10.

Roku tysiąc siedmset trzydziestego trzeciego, miesiąca aprilis osimnastego dnia.
Na urzędzie grodzkim, w mieście jego krolewskiey mości Żytomirzu, przedemną, Janem Walewskim — Lewkowskim, namiesnikiem podwoiewodztwa grodzkiego generału woiewodztwa Kijowskiego, y xięgami ninieyszemi grodzkiemi, Kijowskiemi comparens personaliter urodzony jego mość pan Heronim Hryniewicz-Jackowski, kopią listu upominalnego od nayiaśnieyszego króla jego mości, Zygmunta, w sprawie antecessorom offerentis do wielmożnego niegdy Krzysztofa Niemirycza, starosty Owruckiego, z podpisem ręki jego królewskiey mości pisanego, ratione introcontentorum, dla wpisania do xiąg ninieyszych per oblatam podał, de tenore tali: »Zygmunt pierwszy, Bożą miłością król Polski et cetera. Oznaymuiemy tym naszym listem wszystkim w obec y każdemu z osobna, komu o tym wiedzieć będzie należało: bili nam czołom ziemianie ziemie Kijowskiey: Paweł, Jozyf, Ihnat Wasilewiczowie, Prokop, Ławryn Haponowiczowie, Anton, Illa, Miszko Trochimowiczowie, Hryniewiczowie-Jackowscy, sami od siebie y imieniem braci swoich Hryniewiczow-Jackowskich, zanosząc żałobę swoią na jego mości pana Krysztofa Niemirycza, sprawcę naszego Owruckiego, co dey krzywdy wielkie czyni, pola, sianożęci, lasy y młyny własne, dziedziczne, ich mościom panom Hryniewiczom-Jackowskim należące, od xiążąt ich mościow nadane, odbiera, y do miasta naszego Owrucza przywłaszcza, ktorzy, wiernie, a prawie krwawie rzeczypospolitey usługuiąc, to sobie u antecessorów naszych wysłużyli; bijąc nam czołem, pokładali przed nami list, na pargaminie złotemi literami pisany, od xiążęcia Alexandra Włodymirowicza Jacku Hryniewiczu, na ziemie Piętkowskie y bartną, dany, tudzież drugi list xiążęcia Jerzego Alexandrowicza, woiewody Litewskiego, temuż Jacku Hryniewiczu y Semenu Jackiewiczu na też ziemie Piętkowską y bartną, na wieczne czasy onym samym y potomkom ich potwierdzony , y prosili nas, abyśmy pisali list upominalny do jego mości pana Krzysztofa Niemirycza, żeby krzywdy nie czynił, na ktore ich czołembicie, napisawszy list, /71/ przykazuiemy, żeby dey wasza mosć, panie Krzystof e Niemiryczu, żadney a żadney przeszkody ich mościom panom Hryniewiczom-Jackowskim, iako w ich własnym dziedzietwie, nie czynił; y na to daliśmy ten nasz list ich mościorn panom Hryniewiczom, pod pieczęcią naszą y podpisem ręki króla jego mości. Datum w Krakowie, roku tysiąc pięcset czerdziestego czwartego, miesiąca juni dnia dziesiątego, indykta siedmdziesiątego piątego. U tego listu podpis ręki jego królewskiey mości w te słowu: Sigismundus Rex. Ktory że to list, za podaniem y prozbą wyżmianowaney osoby podawaiącey, a za moim urzędowym przyięciem, wszystek, z początku aż do końca, słowo w słowo, jak się w sobie ma, do xiąg niniejszych iest wpisany.

Книга Кіевская гродская 1733 года, № 45; листъ 850.[Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год / Под ред. В. Антоновича и К. Козловского. — К., 1868. — С. 61-89] litopys.org.ua/gramvkl/gra05.htm#page68

[/q]

[q]

Грамота Сигизмунда I, овруцкому старосте Криштофу Кмитичу, предпысывающая ему не отнимать земель у земянъ Гриневичей-Яцковскихъ, выслуженныхъ предками ихъ у князя Александра (Олелька) Владиміровича. 1544, іюня 10.

Року 1733, месяца апреля 18 дня.
На уряде гродском, в месте его королевской милости Житомиру, передо мной, Яном Валевским-Левковским, наместником подвоеводства гродского генералу воеводства Киевского, и книгами нынешними гродскими, Киевскими, явившись лично, урожоный его милость пан Героним Гриневич Яцковский, копию листу упоминального от найяснейшого короля его милости Зигмунта, в деле о наследственных землях, до вельможного некогда Криштофа Немирича, старосты Овруцкого, з подписом руки его королевской милости писаного, для вписания до книг нынешних подал, такого содержимого:

"Зигмунт перший, Божию милостью, король Польский и иных.
Ознаменуем тым нашим листом всем вобец и каждому зособна, кому о том видеть будет належало: били нам чолом земяне земли Киевской: Павел, Йосиф, Игнат Васильевичи, Прокоп, Лаврин Гапоновичи, Антон, Илья, Мишко Трохимовичи Гриневичи-Яцковские сами от себя и именем брати своих Гриневичов-Яцковских, и принесли жалобу свою на его милость пана Криштофа Немирича, старосту нашего Овруцкого, што дей кривды великие чинит, поля, сеножати, лесы и млины власные, дедичные, их милостям панам Гриневичам-Яцковским належачие, от княжат их милостей наданые, отбирает и до места нашего Овруча привлаща, которые верной службой, а "правом крови" (т. е., проливая кровь) на Речь Посполитую то себе у предшественников наших выслужили; били нам чолом, покладали перед нами лист, на пергаменте золотыми литерами писанный, от князя Александра Владимировича Яцку Гриневичу, на землю Пионтковскую (Пятковскую) и бортную данный, тут же другий лист князя Юрия Александровича, воеводы литовского, томуж Яцку Гриневичу и Семену Яцковичу на туж землю Пионтковскую (Пятковскую) и бортную, на вечные часы оным самим и потомкам их подтвержоный, и просил нас абысми писали лист упоминальный до его милости пана Криштофа Немирича, жебы кривды не чинил, на которое их чоломбитье, написавши лист, приказуемо, жебы дей ваша милость, пане Криштофе Немиричу, а жадней перешкоды их милостям паном Гриневичам-Яцковским, яко в их власном дедицтве, не чинил; и на то далисмы тен наш лист их милостям панам Гриневичом, под печатью наша и подписом руки короля его милости.
Дан в Кракове року 1544, месяца июня дня 10, индикта 75? (должно быть 2). У тего листу подпис руки его королевской милости тыми словами: Sigismundus Rex."
Которые же то лист, за поданьем и просьбой вышменованой особы подаваючей, а за моим урядовым принятием, весь з початку аж до конца, слово в слово, як ся в собе мает, до книг нынешних есть вписан.

Книга Кіевская гродская 1733 года, № 45; листъ 850.

[/q]

[q]

Ворончук Ірина
Рід Загоровських у приватному й публічному житті шляхетського соціуму Волині XVI – першої половини XVII століття

Шляхетський рід Загоровських герба Корчак (Korczak) [25, 58–60] відомий на Волині ще за часів князя Швидригайла. О.Фотинський називав їх типовими представниками старого руського шляхетства [1, 117]. Прізвище роду походить від назви маєтку Загорів, який знаходився у Володимирському повіті. Одним із перших у документах Литовської метрики за 1488 р. згадано Михайла Загоровського. Вірогідно, він мав якийсь стосунок до збирання «воловщизни», бо волинянам Івашку Калениковичу і Кмиті Олександровичу надавалося «по 16 копъ грошей воловъщизныхъ в пана Михаила Загоровского» [2, 78].
За «посполитою отправою» 1509 р. Богдану Загоровському надавалося з державного скарбу 20 кіп грошів та «6 локотъ сукна лун(ского) з восковъ берестеи(ских)» [3, 417]. Саме він виступає 1523 (1524) р. в листі великого литовського князя Зиґмунта до володимирського старости князя Андрія Санґушка, де йдеться про його конфлікт із зем’янами Дьогтевичами, які вважали Б.Загоровського лише тимчасовим державцею їхнього власного маєтку Дьогтів. Богдан, навпаки, стверджував, що «тое именье есть его отчизна и дедизна, какъ жо деи тое имене от брати отца его от пна Олекъсандра Солтановича в делу отцу его достало, и во впокои держалъ. А он по отцы своемъ вышеи сорока лет держалъ». Крім Олександра Солтановича, Богдан називає ще одного батькового брата – підскарбія Івана Андрійовича [4, 115].
За генеалогічними дослідженнями, Іван (Івахно) Андрійович Солтан був чоловіком князівни Богдани Федорівни Четвертенської [5, 353], яка 25 грудня 1552 р. записала Петру Богдановичу Загоровському, небожу свого чоловіка, дарчу на маєтки Луків, Навоз та частки Четвертні й Копилова. У цій даровизні вона чітко називає його братаничем чоловіка: «розумеючи то, ижъ я вжо зъ его милостью паномъ моим потомъства жадного по себе не оставимъ, а ижъ тежъ братаничъ его милости, маршалокъ господаръский, панъ Петръ Богдановичъ Загоровский з молодости летъ своихъ пану его милости и мн­ сприязливе служилъ ... упросиламъ его милости пана моего, абы его милость рачиль в томъ ласку братаничу своему оказалъ, а тую третюю часть, от мене его милости записаную, пана Петра Загоровского тымъ даровать рачилъ» [6, 24–26].
На нашу думку, Олександр Солтанович і Іван Андрійович Солтан були рідними братами, оскільки синів по батькові часто називали за прізвищами або ж навіть і за іменами дідів. Швидше за все, їхнім батьком був Андрій, а його братом (рідним або стриєчним) Михайло, син якого Богдан вів боротьбу з Дьогтевичами. Тож уже на початку XVI ст. рід Загоровських посідав гідне місце в тогочасному шляхетському середовищі: якщо Іван Олександрович був підскарбієм, то Олександр Солтанович – господарським маршалком, а Михайло, як бачимо, виконував важливі урядові доручення.
За «пописом» литовсько-руського війська 1528 р., невідомий на ім’я «пан» Загоровський виставляв п’ятеро коней на військову службу [7, 187]. Можливо, це був Богдан – батько наступного покоління Загоровських, дідом яких називається Михайло. Так, в одному з документів Литовської метрики за 1546 р. виступає Петро Богданович, який разом з братами вів справу з князем Андрієм Михайловичем Санґушком Коширським щодо маєтку Кустин: «Которое дей именье, сходячы с того света, дед ихъ Михайло Загоровъский дал тестю его небожчыку пану Василью Хребътовичу в тот часъ, якъ поручылъ былъ ему дочъку свою в опеку» [8, 180]. Отже, у Михайла Загоровського, крім сина Богдана, була невідома нам на ім’я дочка.
Одружений з Уляною Юріївною Бранською, Богдан Михайлович Загоровський мав щонайменше четверо дітей – трьох синів: Петра, Яна, Олехна і дочку [13, ф. 26, оп. 1, спр. 10, арк. 153–153 зв.]. Найстаршим серед синів був Петро, наймолодшим – Олександр (Олехно), про якого залишилось мало згадок. Достеменно відомо, що 1536 р. Олехно одружився з князівною Софією Янушівною Заславською, але помер бездітним доволі рано, близько 1560 р. [9, 72]. У братів була також і невідома нам на ім’я сестра, одружена з N Непитущим. Вочевидь, вона рано померла, бо її дочка Федора Непитуща виховувалась у свого дядька Петра Богдановича, за тестаментом якого від 1566 р. дружина останнього Федора Федорівна Санґушківна мала видати її за пана Богдана Кузьминського, з яким вона була вже змовлена [1, 236].
Три брати Загоровські – Петро, Олехно і Ян (Іван) – згадуються в ревізії волинських замків 1545 р., причому Олехно і Ян названі володимирськими повітниками, а Петро фігурує як повітник луцький, оскільки він обіймав уряди луцького ключника, городничого і мостовничого [10, 100, 104, 120, 121, 139, 140, 155, 187]. У королівському привілеї на ці «вряды», надані 30 липня 1538 р. Петру Загоровському, згадувалися й заслуги його предків: «спамятавъшы есмо верные служъбы продковъ дворенина нашого Петъра Богдановича Загоровъского и есмо самого мешъканье у двору нашого и службу пильную и бачачы его годность, дали есмо ему тые вряды отъ насъ держати». На цьому вряді він мав право «жыдову луцъкую, и ремесъников всихъ у своимъ прысуде мети, и ихъ судити и радити» [11, 183]. Ці уряди Петро Богданович тримав до 9 липня 1546 р., коли згідно з привілеєм короля Зиґмунта II Августа передав їх луцькому старості, князю Андрію Михайловичу Санґушкові [8, 199–200].
Очевидно, незабаром по тому він був номінований королівським маршалком. В усякому разі 1552 р. в даровизні княгині Богдани Федорівни Четвертенської та наступних документах він виступає як королівський маршалок, який часто мешкав при королівському дворі. «Реестръ попису войска господарского Великого княжества Литовского» 1565 р. відзначає, що «Панъ Петръ Богдановичъ Загоровъски, маршалокъ господарски, выслалъ почту своего 12 конеи ... з Федором, служебникомъ своимъ», але сам до війська не прибув, оскільки знаходився в цей час «пры дворе его королевскои милости» [7, 419]. В аналогічному реєстрі за 1567 р. знову згадано лише одного Петра Загоровського, який, крім «конеи 12 по гусарску», спорядив ще й шістьох «драбовъ», четверо з рушницями, а двох з рогатинами [7, 1240]. Як бачимо, не всі відомі на той час Загоровські прибули на перепис, що могло бути пов’язано з виконанням ними певних урядових доручень або хворобою.
Звернімо увагу: за військовими реєстрами, Загоровські титулуються не звичайними зем’янами, а «панами». Аналіз поіменного складу панських родів та ознак, за якими тодішні сучасники відрізняли простих зем’ян від панів, засвідчує, що вирішальним критерієм цієї вищості було не лише майнове становище, звичайно, воно мало певне значення, але найважливішим чинником виступала родовитість, тобто давність і значущість роду [5, 135–139]. Отже, вже на XV – середину XVI ст. рід Загоровських належав до вищої шляхетської ієрархії.
Брати Петро, Олехно і Ян Богдановичі продовжили боротьбу за село Дьогтів. Тяжба з Дьогтевичами тривала багато років, але врешті завершилася на користь Загоровських, проте їм все-таки довелося викуповувати маєток. Спершу 1547 р. Мисько Стасевич Дьоготь, який на землі Олехна Загоровського «моцно кгвалтемъ двор поселил», не бажаючи за присудом володимирського підстарости сплачувати значний грошовий штраф, на підставі пред’явлених Олехном Загоровським купчих листів, визнав, що продав Петру, Яну й Олександру Богдановичам свої частки маєтку за 500 копъ литовських грошів. 1551 р. свою частку Дьогтева продали їм також Олехно Дьоготь та його брат Мацько Кузьмич разом зі своїми синами Левком, Іваном і Васком [12, 396–399].
Петро Богданович Загоровський був одружений двічі, й обидва рази – з представницями князівських родів. У першому шлюбі з князівною Оленою Головчинською він мав кількох дітей, оскільки в дільчому листі 1569 р., розподіляючи нерухомість між синами від другого шлюбу, він віддалив ці маєтки «в­чными часы от детей першое жоны своее» [12, 402–408]. На жаль, відомостей про них, крім сина Василя, не знайдено. Припускаємо, що це могли бути дочки, видавши яких заміж та забезпечивши їм посаг, батьки згадують рідко. У другому шлюбі Петро Богданович був одружений з князівною Федорою Федорівною Санґушківною, з якою мав п’ятьох синів – Івана, Федора, Андрія, Михайла і Олександра. Саме їм він заповів маєтки Малів, Охматків, Свищів, Луків, Яків і частки в Копилі, Суску, Петрашевичах, двір у Порску Луцького повіту, містечко Загорів з прилеглими до нього селами Хорів, Валовичі, Воля Кремешка, Кокорів, Загайці, Воля Монастирська, частки в Острові й Вощатині Володимирського повіту та в с. Бережці Кременецького повіту [12, 406]. Вочевидь, Петро Загоровський був добрим господарником: якщо 1566 р. Хорів фіксується як село, то в 1570 р. це вже місто, в якому влаштовувалися ярмарки [13, ф. 28, оп. 1, спр. 5, арк. 158–158 зв.].
Про великий авторитет і вплив Петра Загоровського у шляхетському середовищі свідчить той факт, що 1570 р. волинський зем’янин Федір Білинський, намагаючись знайти захист від агресивних сусідів, подав в його опіку не лише маєток Любитів, але й себе з п’ятьма дітьми [6, 286–287].
Проте між батьком Петром Загоровським та його старшим сином Василем склалися доволі напружені стосунки, що могло бути пов’язано з другим батьковим шлюбом. Ще за свого життя Петро Богданович відділив Василя, уступивши йому маєтки свого покійного бездітного брата Олександра, взявши при цьому у сина розписку, що в подальшому він не претендуватиме на іншу батьківську спадщину. Байдуже ставлення батька не сприяло встановленню добрих стосунків із старшим сином, тож вони практично не спілкувалися, а нерідко вступали в конфлікти. Так, 3 червня 1567 р. батько Петро Загоровський скаржився на сина Василя у зв’язку із самовільним влаштуванням останнім красносільської греблі та викупленням й володінням маєтком Переволока [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 114; 14, 48]. Претензії щодо Переволоки, мабуть, були безпідставними, оскільки цей маєток ще в 1553 р. був придбаний у Станіслава Головнича Перевальського Олехном Богдановичем, а після його смерті перебував у володінні його дружини Софії Янушівни Заславської [12, 389–391].
Як було зазначено, Василь Петрович Загоровський отримав маєтки свого покійного дядька Олександра Богдановича. Крім того, дядькова дружина Софія Янушівна Заславська, дядина Василя, яка тривалий час залишалася удовою, не маючи власних дітей, записала Василю Петровичу «даровизну» на ряд маєтків. В її дарчому листі зазначено: «дознавши ку собе немало доброго почтивого захованья и великую склонност братанича небожчика пана малжонка моего пана Александра Загоровского его млсти пана Василя Петровича Загоровского, маршалка его кр. мл. городничого володимерского, дала, даровала и записала именя, мне от небожчика пна малжонка моего помененого въ вене осмисот копах грошей личбы и монеты литовское записаные, то ест третюю част в Суходолех, в Дегтеве и в Перевалках», у володіння якими він мав вступити після її смерті. На додаток 15 січня 1571 р. вона записала йому ще й третю частину с. Острова [13, ф. 27, оп.1, спр. 3, арк. 113–114; 15, 127]. Ще дві частини цього маєтку в сумі 200 кіп грошів вона записала другому братаничу свого чоловіка, сину Петра Богдановича від другого шлюбу – Федору Загоровському [13, ф. 27, оп. 1, спр. 1, арк. 208–208 зв.; 15, 138–139].
Попри негативне ставлення батька, Василь Петрович зробив досить вдалу кар’єру. У 1562 р. він був звичайним господарським дворянином, який наприкінці 1564 р. за «росказанем» дворного маршалка, земського підскарбія і господарського писаря Остафія Воловича переганяв до Мінська худобу, яку він «скупил, дей, есми на потребу его кролевскую млсти колко сот быдла, то ест волов и яловицъ, которое, дей, быдло было ховано черезъ всю зиму у волости Кремянецкой». Внаслідок виникнення епізоотії та пов’язаний з цим падіж худоби («немало быдла хфорого, а иншие, дей, вже на местцу у Кременцу поздыхали») він «на оглядання хворого бидла» брав служебника кременецького старости Павла Невишського [13, ф. 25, оп. 1, спр. 6, арк. 240 зв.–241]. У 1565 р. Василь Загоровський ввів московського біженця російського князя Андрія Михайловича Курбського у володіння Ковельською волостю, подарованою останньому польським королем Зиґмунтом II Августом, склавши й інвентар цієї волості. Можливо, саме внаслідок цього у нього склалися дружні стосунки з князем Курбським, до якого пізніше, опинившись у татарському полоні, він звернувся з проханням про викуп [16].
В.Загоровський виконував й інші королівські доручення, зокрема, протягом семи років (1570–1577) був збирачем волинського мита. Не отримавши за це своєчасно грошової винагороди, він у тестаменті писав: «А заслужоное, котороемъ продку его королевское милости, пану моему милостивому, Жикгимонту Августу, королю его милости, цнотливо заслужилъ на мытехъ Волынскихъ юръкгелту … по дв­сте золотыхъ на кажъдый годъ, … а за семъ летъ не плаченое». Тож він просив опікунів клопотатися перед королем, «жебы водлугъ листовъ продка своего, короля его милости Жикгимонта Августа, … заплатить росказаль». Василь Петрович хотів також отримати відшкодування з королівського скарбу майнових втрат, понесених ним внаслідок татарського нападу, та витрат «къ потребе военъной належачихъ», рахуючи все разом на тисячу кіп грошей [9, 76; 23, 229].
У 1570 р. Василь Загоровський фіксується вже як господарський маршалок і володимирський городничий, а 4 липня 1572 р. король Зиґмунт II Август за два дні до своєї смерті встиг підписати йому «данину» на «кашталян­ю браславскую». Так, Василь Петрович Загоровський отримав високий статус сенатора від Брацлавського воєводства [13, ф. 25, оп. 1, спр. 12, арк. 537–539; 23, 233].
Своєму високому становищу він мав завдячувати шлюбним зв’язкам з представницями впливових князівських родів. Він двічі входив у шлюбні зв’язки: спершу одружився з князівною Марушою Миколаївною Збаразькою, а вдруге – з князівною Катериною Іванівною Чорторийською. У 70-х роках XVI cт. гучного розголосу на Волині набув судовий процес про розлучення Василя Загоровського з князівною Мариною Збаразькою. Щоправда, спочатку подружжя жило у злагоді. Так, 10 липня 1564 р. Василь Загоровський вніс до актових книг віновий запис дружині на третині маєтків Суходоли, Дьогтів, Перевали і Таврів [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 91; 14, 45]. У липні 1566 р. під час розподілу «материзни», тобто материнської спадщини, між князем Янушем Збаразьким і його сестрою Марушою Загоровською Василь Петрович виступає її захисником [13, ф. 28, оп. 1, спр. 1, арк. 113 зв.–118 зв.; 14, 24]. Відстоюючи Марушині інтереси у володимирському ґродському суді, він від її імені заявив, що дяк Грицько Новицький, якому було доручено внести до актів угоду про поділ спадкових маєтків між його дружиною та її братом, утік разом з її документами у Кременець до Януша Збаразького [13, ф. 28, оп. 1, спр. 1, арк. 119 зв., 120; 14, 24, 25].
Проте доволі швидко добрі стосунки між чоловіком і дружиною зіпсувалися. Менше ніж через рік, 7 травня 1567 р., друга дружина князя Миколая Збаразького, мачуха Маруши Анна Деспотівна, скаржилась, що Василь Загоровський забороняє дружині спілкуватися з родичами [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 93; 11, 45]. А в червні 1567 р. та ж Анна Деспотівна від імені чоловіка заявила, що «пан Василий Петрович Загоровский ниякие поневолне учиненые записы от малжонки своее а дочки его милости князя ... княжны Марины, ... одержавши, у книги кгродские и земъские записати мелъ» [17, 76–80].
17 липня 1567 р. Василь Загоровський подав зустрічний позов батькові дружини, князю Миколаю Збаразькому, звинувачуючи його в нападі й пограбуванні маєтку Суходоли. Наступного дня вже князь Миколай Збаразький скаржився про знущання Василя Загоровського над його дочкою Марушою [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 121, 122; 14, 49–50]. Можна думати, що Василь Загоровський справді відрізнявся крутою вдачею, оскільки пізніше, коли Маруша вже збігла від чоловіка до батька, вона особисто скаржилась у суді про побиття і знущання чоловіка над нею [24, 87–88]. 17 травня 1568 р. Василь Загоровський заявив про неповернення кременецьким старостою Миколаєм Збаразьким його дружини [13, ф. 28, оп. 1, спр. 3, арк. 53 зв.–54; 14, 81]. 2 серпня Миколай Збаразький заявив про вагітність своєї дочки Марини, що повернулась до нього від чоловіка [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 186; 14, 52]. Через деякий час, 27 серпня 1568 р., возний Тихно Радовицький підтвердив офіційне розлучення дочки кременецького старости князя Марини Миколаївни Збаразької з Василем Загоровським, здійснене володимирським і берестейським владикою Феодосієм [13, ф. 28, оп. 1, спр. 3, арк. 118; 14, 91]. Протягом 1568 р. між колишнім подружжям відбувалися конфлікти навколо маєтків Маруші Збаразької, які вона отримала в посаг [13, ф. 28, оп. 1, спр. 3, арк. 130–130 зв., 130 зв.–132, 132–132 зв., 147 зв.–148; 14, 93]. Та, попри офіційне розлучення і другий шлюб колишнього чоловіка, Маруша Збаразька ще в 1613 р., тобто через 45 років після розлучення, продовжує називати себе брацлавською каштеляновою та панею Загоровською [13, ф. 28, оп. 1, спр. 45, арк. 642–643; 18, 440]. Наприкінці 1568 або на початку 1569 р. у В. Загоровського від першого шлюбу народилася дочка Ганна, яка пізніше була видана за князя Костянтина Костянтиновича Корибута Вишневецького [19, 155]. Народивши сина Януша і двох дочок, Гелену і Марціянну, вона досить рано, десь між 1600–1602 рр., померла, проте всі її діти дожили до повноліття. Саме до них як до онуків і спадкоємців добр «по зошлои вєлможнои панєи Маруши, кнєжнє Збаразскои Василєвои Загоровскои … бабцє их млсти» 26 червня 1619 р. позивалася князівна Настася Ружинська [13, ф. 25, оп. 1, спр. 111, арк. 682 зв.–684].
1570 р. Василь Петрович Загоровський одружився вдруге з князівною Катериною Іванівною Чорторийською [13, ф. 25, оп. 1, спр. 12, арк. 537–539; ф. 27, оп. 1, спр. 3, арк. 156 зв.–158]. У цьому шлюбі народилося двоє синів – Василь і Максим. Проте брутальна вдача Василя Загоровського позначилася і на другому шлюбі, який розпався, як і перший. 1576 р. друга дружина Василя Петровича, князівна Катерина Іванівна, залишивши двох малолітніх синів, покинула чоловіка. Під виглядом відвідання хворої матері вона умовила чоловіка відпустити її, але до нього вже не повернулася. В.Загоровський відрядив до неї поважних осіб «трехъ приятелей моихъ, людей зацныхъ, ихъ милости: пана Александра Жоравницкого, старосту, ключника и городничого Луцкого, пана Гаврила Бокия Печихвостского, судю земского Луцкого, и пана Ивана Хренницкого, упоминаючи ее, дабы присезе своей досить чинила, а ко мн­, малжонку своему, и до детей своихъ, въ домъ мой ехала и зо мною статечне, подле повинности своее, въ малженстве мешкала» [9, 70]. Проте ні умовляння приятелів, ні чоловікові погрози, ні листовне звернення до неї земського уряду не допомогли. Катерина Іванівна категорично відмовилася повернутись: «до его милости ехати и з его милостю жити не хочу» [13, ф. 25, оп. 1, спр. 16, арк. 483–483 зв.; 9, 71; 17, 296–298]. Оскільки маленькі діти залишилися без матері, за ними доглядала дядина Василя Петровича князівна Софія Іванівна Заславська, яка мешкала з ним. Між Василем і Софією Іванівною склалися добрі й теплі стосунки, вона вважала його за сина. Так, позиваючи 15 червня 1570 р. володимирського війта Михайла Дубницького, князівна скаржилась про його напад з володимирськими міщанами на фільварок Іллінщину, належний її «синови» Василю Загоровському [13, ф. 28, оп. 1, спр. 5, арк. 156–157; 14, 160].
1577 р. під час татарського нападу на Волинь, коли майже все волинське рицарство разом з королем брало участь у лівонському поході, Василь Петрович з невеликим загоном волинської шляхти дали бій нападникам під с. Ридків. Татари чисельно значно переважали, волиняни зазнали нищівної поразки: багато загинуло, інших захопили в полон і відправили до Криму як ясир. Серед бранців опинився і поранений В.Загоровський, який у тестаменті так описав ці події: «черезъ войско неприятелское, люди, на онъ часъ царевича, а теперешнего царя Крымского Магъметь Кирея, а меновите черезъ Мамая Девеевича мурзу и иныхъ мурзъ, с которыми могло быть татаръ людей тысячей чотыри, въ панстве господаря, его милости, пана моего, въ земли Волынской, меновите во йменю пана Сошенского, подъ селомъ Редкою, зъ иншею братъею моею, обывателми земли Волынское, объбитъ и погромленъ, самъ збитъ и зраненъ, также зъ некоторыми братъею моею и тежъ зъ слугами моими у везенъе неприятелское взятъ; тамъ же и немало маетности моее, отъ тыхъ неприятелей, поганства татаръ, побрано» [9, 68].
22 квітня 1577 р. з полону Василь Петрович пише листа до князя А. Курбського з проханням викупити його з неволі: «покорне унижене в. м. моему млстивому пну чолом бъю, утри мое слезы крывавые в том упаде моем, стан мне млстивым отцом и добродеем, хотя ж еще окупу за мене не менят, але до царя его мл. откладают: ведже уже я чолом бил, абы от мене, яко чоловека убогого, чотыриста золотыхъ чирвоныхъ взяли, а на остаток и пятсот поступоваломъ, прото в. м. моего млстивого пна а добродея покорне и унижене прошу часу тое моее пригоды покажи хрестиянскую любов надо мною а золотыхъ пятсот чирвоныхъ, ослобожаючи мене с тое тяжкое неволи, позычити не пожалуи» [16, т. II, 287].
Та попри прохання Василя Загоровського, ніхто ані з рідних, ані з приятелів йому не допоміг. Тяжко занедужавши і розуміючи, що вже не повернеться додому, він 11 липня 1577 р. «в дому Аталыка Мамая мурзы» пише заповіт. Саме тут, у його настановах недорослим дітям щодо життєвої поведінки, проханнях до опікунів щодо освіти та виховання синів, духовних розпорядженнях простежуються моральні засади й ціннісні орієнтири брацлавського каштеляна, який наставляв синів, «абы летъ в боязни его Бозской доростали, въ раду съ неверными не входили, на дорогу несправедливыхъ не ступали, а на столцы губителей не седали, но въ законе господнемъ завжды волю свою мели и въ немъ училися въ день и въ ночи» [9, 69–70].
Гадаємо, що В.Загоровському, який рано залишився без материнської, а потім і батьківської ласки й уваги, дуже не вистачало фізичної присутності батьків у його житті. Тож зовсім не випадково в багатьох документах, зокрема й тестаменті, він називає своєю матір’ю «панюю Александровую Загоровскую, пани дядиную, а якъ влосную мн­ и д­тямъ моимъ матку» [9, 71, 93].
Невідомо, де і яку освіту одержав сам Василь Загоровський, проте, дбаючи про синів, він детально розписав, якою має бути їхня освіта. Найважливішою опікункою він призначає свою дядину князівну Софію Іванівну Заславську, яка була хрещеною матір’ю його недорослих синів, а також князя Дмитра Андрійовича Козеку і Яна Федоровича Бокія Печихвостського. Саме їх він просив дати малолітнім дітям добре виховання й освіту, спочатку в руській школі, а потім в єзуїтській колегії. Після виповнення синам семи років опікуни повинні були, «не пестячи ихъ», організувати таке навчання і «пилне и порядне до науки приводити», щоб у подальшому вони могли прислужитися Речі Посполитій. Спершу їх мали віддати до дяка навчатися руської мови: «маетъ ее милость, пани дядиная моя, дъяка добре учоного и цнотливого способити ... ихъ Русское науки въ писме светомъ дать учити ... такъ яко бы ся напотомъ, зъ доброе науки своее, Богу милостивому для помноженя фалы, господару своему и речи посполитой ку службе, ихъ милости паномъ, такъ родителемъ, яко и приятелемъ своимъ, и тежъ всимъ посполите и кожъдому зособна, до целого отдаванъя повинъности своее згодитися могли». Другим етапом мало стати навчання латинської мови, для цього належало знайти «бакаляра статечного, который бы ихъ науки Латинского писма добре учити могъ», потім синів мали віддати «до Вилъни къ езуитомъ, бо тамъ фалятъ д­тямъ добрую науку». Тут вони мали навчатися протягом семи років, не приїжджаючи додому [9, 73–74]. Після єзуїтської школи їх мали віддати «въ службы, на таковые местца, где бы въ боязни Бозской цвиченье имъ бытъ могло». Вочевидь, як тоді широко практикувалося, йшлося про вишкіл при князівському або маґнатському дворі. Лише після того вони «мають быть даны въ службу господарю королю его милости, пану нашому, и тамъ се ... ласки господаря, его милости, служечи верне его королевской милости и Речи Посполитой, дослуговати маютъ» [9, 75].
При цьому батько наставляв синів дотримуватися руських звичаїв і залишатися в батьківській православній вірі: «абы писма своего Руского и мовеня Рускими словы и обычаевъ цнотливыхъ и покорныхъ Руских не забачали, а наболшей веры своее, до которое ихъ Богъ везвалъ и въ ней на сесъ св­тъ створилъ» [9, 74–75]. Він застерігав їх від захоплення «єретичними» вченнями, які на той час поширились серед волинської шляхти, та приятелювання з тими, «которые, отступивши пристойных преданей церковныхъ, ересей своволне уживаютъ» [9, 75].
Маючи негативний досвід подружнього життя, Василь Петрович, очевидно, переглянув власну матримоніальну стратегію, оскільки намагався остерегти синів від помилок. Сам він обрав дружин зі знатних князівських родів, виторговуючи при цьому в їхніх батьків великий посаг [26, 170]. Тепер батько радить синам обирати дружин, виходячи з їх доброго виховання, а не зовнішньої краси, соціального престижу та матеріальних розрахунків: «не сквапляючися на красу людскую, ани на маетъность и славу чиего дому, велможного и оздобеного, скороминущую, одно маютъ смотр­ти того пилне, если таковые люди, съ которыми бы они у вечную приязнь вступить хотели, себе сами, домъ, дети, челядь и подданные свои въ боязни Бозской и во всякой почтивости выховываютъ ... звлаща абы одное веры з ними были ... не смотрячи по жонах великихъ посаговъ, кгдыжъ досыть будутъ мети богатства, коли трафятъ на таковые жоны, которые ся зъ ними сполечне будутъ Бога милосердного боять и въ законе Бозскомъ завжды себе ховать» [9, 76–77]. Він наставляв дітей, щоб вони нізащо не вступали у шлюбні зв’язки з тими домами, де «нестатечностями, опилствомъ, танцами, играми, прохожками пустошными, чародействы, ворожками и иншими … злыми речми, што въ насъ дворствомъ зывали або зовутъ» [9, 76].
Ображений (що відчувається за контекстом заповіту) на дружину Катерину Чорторийську, яка покинула його, Василь Петрович забороняє допускати матір до неповнолітніх дітей, аби «жона моя а матка детей моихъ … в домъ мой николи ажъ до зуполныхъ летъ оныхъ детей моихъ не въежчала и въ немъ не бывала» [9, 72]. Разом з тим, виявляючи до неї милосердя, він навчає синів поважати матір: «кгды милостивый Богъ д­ткамъ моимъ л­тъ зуполныхъ дорости дастъ, на онъ часъ, бачечи статечность матки своее, могутъ ее къ собе въ домъ взяти, ее чтити и, якъ добре заховалой матце цнотливые дети, услуговати» [9, 73].
В. Загоровський не забув і своєї дочки від першого шлюбу Ганни, хоча ніколи її не бачив («николи очима моими не видилъ»). «Зъ ласки … отцовское» він визначив їй посаг у тисячу кіп грошей, 30 коней з власного стада, 100 овець та дорогоцінності її матері, які залишилися в його домі [9, 77].
Неодноразово Василь Петрович звертається до Яна Бокія Печихвостського як до «брата» («брате мой милый»), а його матір називає своєю «дядиною» [9, 72, 73]. О.Фотинський також називає Яна і Семена Федоровичів Бокіїв Печихвостських братаничами Петра Богдановича, отже, їхній батько Федір Бокій мав бути стриєчним братом П.Загоровського [1, 179]. На жаль, нам не вдалося знайти документального підтвердження цієї спорідненості.
За тестаментом простежується велика релігійність Василя Загоровського. За життя («за веку моего») він планував збудувати церкву Вознесіння в с. Суходолах, тож тепер, даючи розпорядження про її будівництво, він детально визначає місце зведення, план будівлі, піклується про добре накриття («подъ побоемъ верхъ мхомъ умшити и глиною шпарунки полепити, абы сн­гъ, кгды скрозь кгонты намететъ, роставши, не прокаповалъ») [9, 79]. Описує, яким має бути оздоблення цього храму та Іллінської церкви у Володимирі, зокрема образи Деісусного та помісного (святкового і пророчого) ряду, дзвіниці, церковне начиння, книги тощо. Для богослужіння дияконові мали пошити «стихари два дъяконовскихъ зъ белое адамашки, а два стихари полотна коленского для повшедныхъ дней» [9, 80]. Він піклується й про забезпечення священика і диякона: зокрема, в Суходолах мали збудувати «попу светлочку полътретя сажня, избу чорную напротивку, такъже полътретя сажъня, а сенъку двухъ саженъ; а дъякону избу чорную и сенку на полпята сажни» [9, 83]. На їхній прожиток він виділив щорічну десятину з власного збіжжя: «съ пшеницы, жита, зъ овса, зъ гречки, зъ ячменю, и съ проса, и зъ гороху», зобов’язавши ще й своїх підданих селян щорічно давати їм по копі озимини і ярини [9, 84]. Окремо забезпечувалися і церковнослужителі володимирського храму. Найбільша платня встановлювалася дякові, який мав навчати дітей: «а то для того … абы … д­ти, которые на науку будутъ ему давати … вдячне училъ», крім того, дяк мав переписувати церковні книги.
Особливе «добродейство» В.Загоровського виявилось у фундації ним шпиталів при суходольській церкві і храмі святого Іллі у Володимирі. Обидва були розраховані на 12 «особъ вбогихъ людей». На утримання суходольського шпиталю він виділив по «третее мерки млына» суходольського й дьогтівського, а також кошти від мита, які мали йти на одяг. Крім того, «кождую неделю» і на свята дядина повинна була «обедъ … въ шпиталяхъ велеть справовати» [9, 85]. На володимирський шпиталь він дозволяє використати навіть власні грошові заощадження, на які потрібно було викупити білоберезький млин, з якого на харчування старців мало йти «муки житное по двадцати чотыре мацы, муки пшеничное по две маци, крупъ або пшона по маци, гороху мацу, маку чверть маци, а грошми на одежу и обходъ ихъ по дванадцати копъ» [9, 82–83]. Цілком можливо, що цією доброчинністю Василь Васильович наслідував приклад батька, адже відомо, що Петро Загоровський вже 1565 р. опікувався шпиталем, який існував у володимирському передмісті – Засмоччю [27, 47–49].
Один із синів Василя Петровича Загоровського – Максим – помер рано, в 1583 р. його не було вже серед живих [1, 179]. Другий син – Василь Васильович – у 1593 р. позивав до суду свого опікуна, володимирського підкоморія Яна Федоровича Бокія Печихвостського, який не повернув йому документи, зокрема листи й привілеї на батьківські маєтки та рухоме майно, рахуючи собі шкоди на 20 тисяч золотих [13, ф. 26, оп. 1, спр. 8, арк. 532 зв.–533 зв.]. 22 вересня цього ж року він позивався до княгині Магдалени Сокольської, яка, пообіцявши видати за нього дочку Ганну, не дотримала обіцянки і видала її за князя Михайла (Миколая) Михайловича Чорторийського. Тож брацлавський каштелянич зазнав матеріальної шкоди, оскільки «упоминки панне даючи и отсылаючи, немалый коштъ и утрату поднял» [17, 452–453]. Перебуваючи у скрутному становищі («будучи пилно потребен сумы пнзей и не маючи оных ниоткул зробыти»), В.В.Загоровський змушений був продати маєток Суходоли за 4400 кіп грошів своєму вуєві, дядькові по матері, Юрію Івановичу Чорторийському, який 1598 р. сплатив йому останню частину грошей [13, ф. 26, оп. 1, спр. 8, арк. 524–525 зв.; спр. 12, арк. 311–311 зв.]. За документами 1612 р. дружиною Василя Васильовича була Маруша Колпитовська [13, ф. 26, оп. 1, спр. 20, арк. 703 зв.–705 зв.]. Василь Васильович Загоровський прожив недовге життя, він загинув під час молдавського походу Стефана Чарнецького, який намагався утвердити на молдавському престолі Могилу [1, 179; 20, 22].
Старшими синами Петра Богдановича від другого шлюбу були Іван і Федір, які у 1571 р. мали вже «лета дорослые», а «меншая братя» Михайло, Андрій і Олександр були ще малими. Після смерті батьків, матері Федори Федорівни Санґушківни (померла між 1567–1569 рр.) та батька (бл. 1571 р.), саме Федора обдарувала Софія Янушівна Заславська, «знаючи з молодости лет а иж по сес час неотменную службу и склонност ку собе братанича небожчика пна малжонка моего пна Александра Загоровского его мл. пна Федора Петровича Загоровского .. даровала ... двесте коп грошей личбы литовское на двох частех именя моего Островецкого, мн­ jт небожчика пна малжонка моего листом его мл. записаного» [13, ф. 27, оп. 1, спр. 1, арк. 208–208 зв.]. Як старший у родині він став опікуном молодших братів. Проте, оскільки він зловживав опікунськими правами, брати поскаржилися, що «по смерти небожчика Петра Загоровского, отца своего и их, яко брат старший, взявши до рук своих и в опеку свою вси именья лежачие отчизные и заставные, такъ же всю маетность рухомую и нерухомую ... на одного себе ку пожитку своему брал .... поутрочалъ и роспрошил и праве вси именя и маетност, по небожчику их имъ всим сполне належачие, ку великой кривде и шкоде а знищеню поутрочал». Тож за листом короля Стефана Баторія від 14 серпня 1578 р. він був позбавлений права опіки над молодшими братами: «моцью звирхности ншое гсдръское водле права посполитого тую опеку от тебе взявши инъшого опекуна ... до лет их дали». Новим опікуном недорослих братів було призначено луцького старосту, ключника і городничого Олександра Жоравницького [13, ф. 25, оп. 1, спр. 18, арк. 454–454 зв.]. Другий старший брат Іван Петрович, очевидно, рано помер: ми не бачимо його ні під час продажу 1583 р. братами маєтку Свищова «кревноблизкому повинному» Івану Михайловичу Хрінницькому, ні під час розподілу родових маєтків між братами у 1584 р. [13, ф. 26, оп. 1, спр. 4, арк. 417 зв.–419 зв., 420–424].
Споріднення з князівським родом Санґушків виявилося корисним для Загоровських не лише в соціальному, а й у матеріальному плані, оскільки їм дісталися від них значні маєтки. У жовтні 1593 р. князівське подружжя Януш Янушович Заславський і Олександра Романівна Санґушківна зреклися маєтків Ястризари, Подлозці і Порцк в Новогрудському повіті, які спали на Олександру Романівну «от зошлоє Анны Дєспотовны бабки своєє», на користь синів її тітки Федори Федорівни Санґушківни [13, ф. 26, оп. 1, спр. 8, арк. 236 зв.–238].
Протягом 1592–1602 рр. Федір Петрович був володимирським підстаростою. Він був одружений з Анною Петрівною Семашківною, представницею впливового на той час волинського роду [13, ф. 28, оп. 1, спр. 34, арк. 32–32 зв.; 21, 230, 289]. Очевидно, у них не було дітей або ж вони померли раніше від батьків. Тож тестаментом від 5 березня 1599 р. Федір Петрович заповів дідичні маєтки своїм молодшим братам Андрію і Олександру, щоправда, з вимогою сплатити з тих добр усі борги, щоб його вдова не була ними обтяжена, та повернути Анні Семашківні «сумы ей належачыи од мене записаные». Проте він прожив щонайменше до 1601 р., оскільки його слуга Станіслав Маковський у 1606 р. позивався з Анною Семашківною щодо сплати служебних послуг за 1600 і 1601 рр. [13, ф. 26, оп. 1, спр. 15, арк. 472–473 зв.].
Один із наймолодших синів Петра Богдановича Олександр Петрович одружився з представницею знаного волинського роду, дочкою луцького старости, ключника і городничого Олександра Марковича Жоравницького і Ганни Іванівни Борзобагатянки Красенської – Олександрою. 1590 р. молоде подружжя позивалося до брата Олександри, луцького старостича Марка Жоравницького, щодо «неотдане посагу и выправы ведле права прирожоного, што еи належало, невыделенъе четвертое части именя Блудова и десятины» [13, ф. 26, оп. 1, спр 7, арк. 118–118 зв.; спр. 11, арк. 151 зв.–152]. Олександр Загоровський жив ще у 1624 р., він фіґурує в актах луцького ґродського суду [27, 447–446]. У нього залишилося щонайменше двоє синів – Андрій і Петро.
Андрій Олександрович Загоровський 1634 р. згадується як луцький спадковий війт (у травні цього року він скаржився на студентів луцької єзуїтської колегії, які пограбували і нанесли йому побої) [22, 257], а 12 квітня 1637 р. – як королівський дворянин [18, 264; 22, 257]. Як луцький війт він потрапив до комісії з коректури права, створеної волинським сеймиком 1641 р. Він також опікувався церковними справами: у жовтні 1635 р. разом з городельським старостою Станіславом Зборовським, князем Григорієм Четвертенським та луцьким ключником Яном Станішевським Андрій Олександрович був обраний до складу комісії, визначеної сеймом для розподілу спірного церковного майна між уніатами і православними [13, ф. 25, оп. 1, спр. 197, арк. 580–581 зв.; 22, 257]. Обирався послом на сейм 1635 р., а на сеймі 1638 р. його було визначено одним із комісарів для проведення розмежування між Волинським воєводством і Пінським повітом [22, 257]. Як бачимо, Андрій Олександрович займав активну позицію в тогочасному соціумі. Йому належали села Туличів, Колпитів Володимирського повіту, Костюхнівка і Волчецька Воля, а деякий час ще й Ярембовець та Милятин в Луцькому повіті [22, 257]. Другий син Олександра Петровича Петро Загоровський 16 жовтня 1619 р. був номінований на «посудковство володимерскоє» [23, 610]. На цьому уряді він залишався протягом 31 року – до 1650 р.
Ще один син Петра Богдановича Загоровського, Андрій Петрович, був одружений з князівною Галшкою Олександрівною Порицькою. 22 листопада 1584 р. він, одержавши її посаг, разом з дружиною квитував її рідних [13, ф. 26, оп. 1, спр. 5, арк. 163]. 24 лютого 1603 р. Андрій Загоровський отримав привілей на право збирання мита в своєму маєтку Малів, а 18 жовтня 1611 р. – «на пляц пустыи в замку Луцком» [23, 395, 553]. Номінований 18 травня 1605 р. на «подсудковство луцкоє», він у присязі, яку склав 6 червня, обіцяв «судити не фолкгуючи высокимъ и подлым станомъ ..., не за посулы и дары, ани сподеваючися на потомъ даровъ и якогосъ нагороженъя, ани боячисе казнь, помсты и погрозокъ, але самого Бога и его святую справедливост и право посполитое» [13, ф. 26, оп. 1, спр. 14, арк. 24–25 зв.]. На цьому уряді він перебував до своєї смерті у 1616 р. [23, 530; 13, ф. 26, оп. 1, спр. 14, арк. 1399–1399 зв.]. Андрій Петрович залишив по собі синів Романа і Миколая [13, ф. 25, оп. 1, спр. 111, арк. 324 – 325].
Олександр і Андрій Петровичі опікувалися справами православної церкви, зокрема 1601 р. підписали зобов’язання захищати Люблінське братство [28, 37–38].
Королівський ротмістр Роман Андрійович Загоровський, який був одружений з дочкою Себестіяна Карачовського [13, ф. 28, оп. 1, спр. 63, арк. 664–664 зв.], пізніше став чернігівським стольником. 4 травня 1638 р. Роман Загоровський отримав надання на добра Найдиновку, Красиловку і Черковище в Черніговському воєводстві [23, 725, 750]. Його сином міг бути Ян Загоровський, номінований 17 червня 1662 р. володимирським земським суддею [23, 779]. Миколай Андрійович до своєї смерті у 1669 р. був луцьким ключником [23, 793].
Невідомо з ким був одружений Михайло Петрович, але його дочка Варвара Михайлівна була видана за князя Івана Дмитровича Курцевича Булигу [13, ф. 28, оп. 1, спр. 33, арк. 191–191 зв.].
Середній син Богдана Загоровського, Ян Богданович Загоровський, завдяки шлюбу породичався з родиною, яка на той час належала до одного з найбагатших маґнатських родів: 1536 р. він одружився з дочкою Якова Петровича Боговитина Шумбарського і Софії Андріївни Лозчанки – Федорою [17, 12–13]. У цьому шлюбі до дорослого віку дожили двоє синів, Гаврило і Михайло, та чотири дочки: Ганна, Настася, Раїна і Стеця. В родині склались досить напружені взаємостосунки як між матір’ю і дітьми, так і самими дітьми. 14 і 20 листопада 1569 р. Федора Загоровська скаржилась на молодшого сина Михайла, який начебто пограбував її підданих [13, ф. 28, оп. 1, спр. 4, арк. 265 зв.–266, 270–270 зв., 290–292; 14, 136, 139]. А після смерті чоловіка у грудні 1569 р. вона позивалася до синів Михайла і Гаврила щодо третьої частини маєтку с. Загорів [13, ф. 28, оп. 1, спр. 4, арк. 294; 14, 139]. 5 квітня цього ж року Михайло Загоровський скаржився на брата Гаврила за поранення ним його служебника, а 25 квітня зустрічну скаргу вже про своє поранення Гаврило подав на Михайла [13, ф. 28, оп. 1, спр. 4, арк. 62 зв.–63, 73–74 зв.; 14, 115–116].
Про Гаврила Яновича відомостей мало, оскільки він помер доволі рано, 1572 р. він згадується вже як небіжчик. Михайло Янович одружився з Агнешкою Левицькою, дочкою белзького земського судді Матея Левицького та князівни Ганни Олександрівни Порицької [13, ф. 28, оп. 1, спр. 13, арк 41–41 зв.]. У шлюбі народилося щонайменше троє синів – Ян, Петро і Ярош, останній з яких став ченцем-єзуїтом під іменем Єронім [13, ф. 26, оп. 1, спр. 14, арк. 472–473 зв.]. Він першим з роду Загоровських перейшов у католицизм.
Ганна Янівна Загоровська двічі входила у шлюбні зв’язки: спершу з Олександром Шалевським, вдруге – з Михайлом Остафійовичем Єло Малинським. Настася Янівна була видана за Адама Ілляшевича Несвіцького і, очевидно, рано померла, оскільки в Адама була ще й друга дружина – Анна-Констанція Костянка. Він мав шістьох дітей, проте невідомо від якого шлюбу. Раїна Янівна у першому шлюбі була за одним із Шалевських, (як і сестра Ганна), у другому – за Станіславом Цуровським [13, ф. 26, оп. 1, спр. 15, арк. 281–283]. Про долю Стеці документів не виявлено.
На жаль, не всі філіаційні пов’язання членів роду вдалося встановити. Зокрема, невідомо чиїм сином був Вацлав Загоровський, який 9 березня 1646 р. з дружиною Кристиною Вилежинською уклав угоду з Дем’яном Баковецьким [ф. 25, оп. 1, спр. 245, арк. 540 зв.–542 зв.]. Не знаємо, чиєю дочкою була й Маруша Загоровська, яка 1600 р. називається панною [13, ф. 28, оп. 1, спр. 33, арк. 191–191 зв.]. Від 1634 р. є згадки про сестер Загоровських, одна з яких, Олександра, була дружиною Яна Марковського, а іншої, невідомої на ім’я, на той час уже не було в живих [ф. 28, оп. 1, спр. 69, арк. 1248–1250 зв.].
Таким чином, протягом XVI – першої половини XVII ст. Загоровські відігравали помітну роль у публічному житті Волині, посідаючи важливі уряди підстарост, луцьких та володимирських ключників, городничих, мостовничих, війтів, митників, підскарбіїв, королівських маршалків, володимирських та луцьких підсудків, а Василь Загоровський став навіть сенатором, щоправда, від Брацлавського воєводства. Вони брали участь у воєнних походах, відбивали татарські напади, засновували нові села і міста, господарювали у своїх маєтках. Завдяки шлюбам рід був пов’язаний з можновладним панством та цілою низкою князівських родів, зокрема Головчинськими, Четвертенськими, Санґушками, Збаразькими, Чорторийськими, Вишневецькими, Порицькими, Курцевичами Булигами. Вони породичалися також з відомими волинськими шляхетськими родами Бранських, Боговитинів Шумбарських, Бокіїв Печихвостських, Борзобагатих Красенських, Вилежинських, Єло Малинських, Жоравницьких, Колпитовських, Левицьких, Непитущих, Семашків, Несвіцьких, Хребтовичів, Шалевських, Цуровських та ін.

Література

1. Фотинский О. Обыкновенные люди старой Волыни // Волынский историко-археологический сборник. – Житомир. – Вып. 2.
2. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 4 (1479–1491). Užrašymų knyga. – Vilnius, 2004.
3. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 8 (1499–1514). – Vilnius, 1995.
4. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 14 (1524–1529). – Vilnius, 2008.
5. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. – Видання 2. – К., 2008.
6. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною коммиссиею для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе (далі – АЮЗР). – К., 1911. – Ч. VIII, т. VI.
7. Русская Историческая Библиотека. – Петроград, 1915. – Т. XXXIII.
8. Метрыка Вялікага Княства Літоўскага. Книга 30 (1480–1546). – Мінск, 2008.
9. АЮЗР. – К., 1852. – Ч. I, т. I.
10. Литовська метрика. Книга 561. Ревізії українських замків 1545 року / Підг. В. Кравченко. – К., 2005.
11. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 20 (1563–1539). Užrašymų knyga. – Vilnius, 2009.
12. АЮЗР. – К., 1907. – Ч. VIII, т. IV.
13. Центральний державний історичний архів України в м. Києві.
14. Володимирський гродський суд. Подокументні описи. – К., 2002.
15. Волинські грамоти XVI ст. / Упоряд. В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко. – К., 1995.
16. Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни. – К., 1849. – Т. I. – С. 79; Т. II. – С. 50, 169, 194, 223, 286–290.
17. АЮЗР. – К., 1909. – Ч. VIII, т. III.
18. Селянський рух на Україні. 1569–1647 рр. Збірник документів і матеріалів / Упор.: Г. В. Боряк, К. А. Віслобоков, Т. Ю. Гирич, Є. М. Гуменюк, Л. Я. Демченко, У. Я. Єдлінська, В. М. Кравченко, М. Г. Крикун, О. А. Купчинський, Р. І. Луців, Г. С. Сергійчук, В. В. Страшко, Н. М. Яковенко. – К., 1993.
19. Czamańska I. Wiśniowieccy. Monografia rodu. – Poznań, 2007.
20. Dr. Antoni. Opowiadania historyczne. – Seria IV. – t. I. – W-wa, Kraków, 1884. – S. 22.
21. Ворончук І. Родоводи волинської шляхти XVI – першої половини XVII ст. (реконструкція родинних структур: методологія, методика, джерела). – К., 2009.
22. Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) Метрики. 1569–1673 рр. Студія з історії українського реґіоналізму в Речі Посполитій. – Острог–Львів, 2002.
23. Руська (Волинська) Метрика. Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства). 1569–1673. – К., 2002.
24. Ворончук І. Населення Волині в XVI – першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники. – К., 2012.
25. Алфьоров О., Однороженко О. Українські особові печатки XV–XVII ст. за матеріалами київських архівосховищ. – Х., 2008.
26. Ворончук І. Подружні зради як наслідок практики укладання шлюбів в Україні в XVI–XVII ст. (на матеріалах ранньомодерної Волині) // Соціум. Альманах соціальної історії. – Вип. 6. – К., 2006.
27. АЮЗР. – К., 1876. – Ч. VI, т. I.
28. АЮЗР. – К., 1861. – Ч. II, т. I. http://archive.nndiuvi.org.ua/fulltext.html?id=2737

[/q]

[q]

Интересно, была ли случайной ошибка в Актах гродских киевских, сделанная рукой переписчика, или это осознанное отождествление Криштофа Кмитича как Криштофа Немирича?

[/q]

[q]

Жикгимонтъ, Божою милостью король Польский, великий князь Литовский, Русский, Прусский, Жомойтский, Мазовецкий и инших.
Били нам чоломъ бояре Овруцкие Федор, Андрей, а Совостинъ Григоревичи Невмирицкие о том, чтож дей державца Овруцкий пан Криштофъ Кмитич судил их очевисте с подданымъ нашимъ Уласом Микитичом о остров на имя Заесеничье именя их Невмирицкого, которого он подъ ними доставалъ, менуючи то быть своею отчизною. А они Федор з братомъ своимъ поведили иж дей тотъ островъ отецъ ихъ и они сами от колькадесят летъ спокойне держали и до сихъ часовъ, на што и листы перед ним покладали, за которыми то и тепер в моцы своей мают, а такъ он огледавши от ихъ листовъ при том острове земли Невмирицкое их зоставил и листъ свой судовый под печатью своею им дал, который они перед нами вказывали и били нам чолом абыхмо ихъ при листу судовом державцы Овруцкого Криштофа Кмитича зоставили. И то им листом нашим подтвердили, ино когды вже тому судъ был и справа, тот островъ им присужонъ. Мы того листу огледавши на чоломбитие ихъ то вчинили и при том суде державцы Овруцкого Криштофа Кмитича их зоставуем. Мают они тот островъ Заесеничье именя Невмирицкого зъ землями пашными и бортными и сеножатми на себе держати и вживати по тому якъ дед и отец ихъ держалъ водлугъ суду и листу его судового, и на то даем им сей нашъ листъ под нашею печатию. Писан в Берести под лето Божего нароженья 1544 месяца августа 8 дня. Индикта 2-го. Иван Горностай.

[/q]

[q]

Жикгимонт Август, Божою милостью король Польский, великий князь Литовский, Русский, Прусский, Мазовецкий, Жомойтский, Инфлянский и инших.

Ознаменуем тым листом нашим всим вобецъ и каждому зособна, кому того ведати албо слышати належит нышешнимъ и напотом будучим. Иж покладали перед нами и перед панами Радами нашими шляхетные Федор, Андрей, Совостянъ, Иван, а Степанъ Григоревичи Невмирицкие земяне наши земли Киевское листъ славное а святое памети короля Жикгимонта отца нашого, который листомъ своим потвердити им рачил именье ихъ отчизное остров на имя Заесеничье, которого поискивали под ними подданые наши овручские менуючы быти тот островъ отчизною своею. Который островъ справа за оказаньем слушным присудил им державца Овруцкий вроженый Криштофъ Кмитич, а на то ширей, а достаточней тотъ листъ короля Жикгимонта отца нашого под печатью целою в собе описуючи который слово от слова так ся в собе мает:

Жикгимонтъ, Божою милостью король Польский, великий князь Литовский, Русский, Прусский, Жомойтский, Мазовецкий и инших.
Били нам чоломъ бояре Овруцкие Федор а Андрей Гридковичи Невмирицкие о том, чтож дей державца Овруцкий пан Криштофъ Кмитич судил их очевисте с подданымъ нашимъ Власом Микитичом о остров на имя Заесеничье, которого они подъ ним поискивали, менуючи то быть своею отчизною. Аж тые Федор з братомъ своимъ поведили иж дей тотъ островъ отецъ ихъ и они сами от колькадесят летъ спокойне держали и до сихъ часовъ, на што и листы перед ним покладали, за которыми то и тепер в моцы своей мают, а такъ он огледавши от ихъ листовъ при том острове их зоставил и листъ свой судовый под печатью своею им дал, который они перед нами вказывали и били нам чолом абыхмо ихъ при листу судовом державцы Овруцкого Криштофа Кмитича заховали. И то им листом нашим подтвердили, ино когды вже тому судъ был и справа, тот островъ им присужонъ. Мы того листу огледавши на чоломбитие ихъ то вчинили и при том суде державцы Овруцкого Криштофа Кмитича их зоставуем. Мают они тот островъ Заесеничье зъ землями пашными и бортными и сеножатми на себе держати и вживати по тому якъ дед и отец ихъ держалъ водлугъ суду и листу его судового, и на то даем им сей нашъ листъ под нашею печатию. Писан в Берести под лето Божего нароженья 1544 месяца августа 8 дня. Индикта 2-го. Иван Горностай.

И били нам чолом преречоные Федор, Андрей, Совостянъ, Иван, а Степанъ Григоревичи Невмирицкие абы мы им тотъ листъ короля Жикгимонта отца нашого на тое именье островомъ названое Заесеничье им дати моцю нашою королевскою особливим листом привилеем нашим им подтвердили и умоцнили. Мы теды видячи дей слушную и годную тое которое они у нас просили, побачивши тот листъ короля Жикгимонта отца нашого добропорадные ни чом ненарушоные з власна воли они за тым листом вживали давного часу, так за славное и святое памети короля Жикгимонта отца нашого и за щастливого панованья нашого, яко власное отчизное своее в спокойном держаню и уживаню того именья своего названого Заесеничья были, не нарушаючи ни в чом подтверждение отца нашого короля Жикгимонта, тот лист его на тое именье и дание все яко в собе ести подтверждаем и умоцняем тем нашим привилеем. Мают они приречоные братия водлуг того листу отца нашого короля Жикгимонта и того нашого потверженья назавжды тое именье свое отчизное островъ названое Заесеничье, лежачое над рекою Словешною зъ землями пашными, з лесы, сеножатми, з дерево бортное, з бобровыми гонами, з речками, озерми и сады и всякими пожитками к нему прислухаючими, зо всим тым, так яко ся тое именье их островъ Заесеничье з давных часовъ сам в собе во всякихъ пожиткахъ и обыходахъ широкости и в границахъ своихъ мает, все такъ сполу, яко и зособна з своими детьми и потомками мети держати и их уживати вечне навеки през пренагабана и переказы кождого чолвека, а нам господару и Речи Посполитой с того именья своего службу земскую военную служити, они сами и потомки ихъ будути повинни, потому яко иншие земяне шляхта земли Киевское. А на свидетельство того всего розказалисмы у того листу нашого печать нашу Корунъную завесити. Дан в Варшаве на Сойме Валном Коронном дня 10 июля месяца року Божого нароженья 1570, а панованья нашого 41-го при бытности панов Радъ наших духовных и светскихъ Коруны Полское и Великого княжества Литовского на том сойме при нас будучихъ. Дан через руки велможного Валентого Дембинского з Дембян, канцлера Короны Полское. Valentego Debinskie (подпись).

[/q]

[q]

Жикгимонт Августъ Божою милостью король Польский, великий князь Литовский, Русский, Прусский, Мазовецкий, Жомойтский, Киевский, Волынский, Подляшский пан и дедичъ. Ознаменуем тым нашим Нинешнимъ писанием всим вобец и каждому зособна, кому того ведати ажбо слышати належит. Били нам чолом земяне наши княжества Киевъского Федор а Савостянъ Григоревичи Невмирицкие з братею своею, абыхмо мы им в том ласку нашу королевъскую показали, а им во властномъ именю их отчизном Невмирицкомъ в земли Киевской лежачомъ корчму мети и в ней мед, пиво и горелку шинковати позволили, яко жъ и Панове Рады наши на том Сойме Варшавъском при нас будучи, до нас за ними ся причинили, одно ижъ водлугъ Статуту прав посполитых и привилеевъ от продковъ нашихъ и от нас всим обывателем княжества Киевъского наданых, кождому шляхтичови во властъном именю своем отчизномъ волно вшелякие пожитки водлугъ воли и уподобасти своеи примножати и розширати. Мы теды, видечи того реч слушную, звласна будучи до того приведены просьбами Пановъ Рад наших, которые на Сойме за ними жедали, просьбе их ласкаве ся прихиливъши, з ласки нашое королевское то учинили: абыхмо преречонымъ земяном нашимъ Киевскимъ во власномъ именю их НевмирицкомЪ корчму волно отъ всяких поборовъ, капъщинъ нашихъ меть и в ней всяким питьем шинковать позволили есмо, яко и тымъ листомъ нинешнимъ нашим позволяем. Мают они сами, жоны, дети и потомкове ихъ корчму волно от всяких поборовъ и капъщинъ казеныхъ, всяких потребов, якимъ колвекъ обычаемъ названыхъ, в том именю своем Невмирицкомъ, лежачомъ в земли Киевской, держати и в ней пиво, мед и горилку шинковат и ее уживати водлугъ воли своее, през пренагабана и переказу каждого чоловека. А на сведецтво того всего розказали есмо до того листу нашого и печать нашу Коронную притиснути. Данъ в Варшаве на Сойме Валномъ Коронъномъ дня 30-го месяца августа року Божого нароженья 1570, а панованья нашого 41-го. Лист 33 об.https://forum.vgd.ru/file.php?fid=277572&key=676577518; Лист 34https://forum.vgd.ru/file.php?fid=277573&key=1534399639

[/q]

[q]

«Лист 208 Делъ о кгрунты межи бояры овруцкими Гринковичи а Сидковичи учиненный Лист 208 об. Жикгимонт Август. Ознаменуем тым листом нашим. Оповедал перед нами учтивый Тимофей Мойсеевич войт места нашого Овруцкаго именем приятелей своих повинных шляхетных Гриня а Оникия Сидковичов земян наших повету Овруцкого о том, иж тые земяне наши Гринь а Оникий Сидковичи з братию своею з двуроженых Федором, Андреем, Иваном, Сахном, а Степаном Гридковичи учинили постановлене и угоду о остров Максимовский на имя Слушов з обух сторон под тым обычаем. Иж тые вижей имены написанные Гридковичи и тым именам теж Лист 209 вижей написанным Сидковичом яко брати своей здвурожоной в том острови Максимовском Слушове во всём третью часть выделити и поступити мели и позволивши сами добровольне на то дельчим шляхетного Ивана Ласка подстаростого Овруцкого обрали и лист наш до него, абы их тым островом водлуг застановенья их поделил, одержали. То пак мененый Иван Ласко подстароста Овруцкий за листом нашим и добровольным позволеньем их з обух сторон рок завитой водлуг Статуту зложивиши на тот остров Максимовский на имя Слушов выехал и за нестаньем и невыеханьем тых земян наших Овруцких Лист 209 об. Федора, Андрея, Ивана, Сахна, Степана Гридковичов на тот остров Максимовский на имя Слушов лег, яко на року завитом и водлуг обовязку и добровольного позволенья их, застановеньем и пильностью их Гриня а Оникия Сидковичов тот остров взял Максимовский на имя Слушов, якожа в собе мает межи ними, выделяючи две части Гридковичам и третью часть братии их двурожоным Гриню а Оникию Сидковичам на вечность розделил и границы положил, и копцы окопал и лист свой дельчий под печатью своею, описавши на нем достаточне тые копцы и границы, Гриню а Оникию Сидковичу дал. Который же лист мененого Ивана Ласка подстаросты Овруцкого тот Лист 210 Тимофей Мойсеевич войт Овруцкий именем тых приятелей своих повинных Гриня а Оникия Сидковичов перед нами показывал, и просил нас абыхмо то ку ведомости нашой господарской припустивши тот лист дельчий подстаростего Овруцкого для уложеня и потверженя его до книг наших Канцелярских вписать и на то ему лист наш дать казали, и так мы того листу дельчого через войта Овруцкого перед нами покладаного огледавши и оповеданья его выслухавши и то ку ведомости нашой припустивши, казали есмо его слово от слова до книг Канцелярских и всей наш лист вписати, который так ся в собе мает: "Я Иван Ласко Лист 210 об. подстароста Овруцкий, иж што которое заштые земяне господарские Овруцкие "Можаровские"[17] Гринь а Оникий Сидковичи з братьею своею двурожоной Федором а Андреем, Иваном, Сахном а Степаном Гридковичи маючи при о выделении от них третьей части в острове Максимовском на имя Слушове иж што Сидковичи с тыми Гридковичи неоднокрот правуючися перед врадом господарским Овруцким взяли то собе были з розсудку его милости князя Андрея Тимофеевича Капусты каштеляна Брацлавского старосты Овруцкого пана моего на декрет перед судом господарским яко на семую суботу в року тепер идущом семдесятом, перед его милостью Лист 211 господарем становитися, где ж обоя сторона ставши на том року перед его милостю господарем и не вдаючися з собою вруч и до господаря его милости того не допускаючи, едналным обычаем вгоду з обу сторон межи собою приняли под тым способом иж тые Гридковичи тым Сидковичам в том острове Максимовском Слушове во всем третью часть мели выделити для чого ж они обыдве стороне позволившися и обравши собе мене на то дельчим, одержали лист господарскии до мене ж писаныи и под зарукою пятьмаста копами грошей хто бы то з них иначей вчиниты мел в кого его милость господарь наш милостивый пан до мене наменшого подданого своего писати казали рачил, Лист 211 об. приказуючи мне под ласкою своею господарскою абых я яко обраный от них самих з обу сторон, тот остров межи ними розделил и во всем тым Сидковичом третью часть того острова выделивши подал и всяки ж речи межи ними досмотрел, где ж я за тым розказаньем и писаньем господарским обославши тых Гридковичов ку выслуханю того листа господарского перед собою стат казал. Тогды з них, за тым обосланем моим Андрею а Ивану а Степану очевисте з Оникем Сидковичом передо мною ставши того ся листу господарского прислухали и чинячи досыт тому розказаню господарскому зложил есми рок водле Статуту Лист 212 завитои за шесть недел которыи рок обоя сторона принявши, позволили на тую там землю их ув остров Слушов вьихати и межи ними розделити, на который же рок припалый от мене им зложоный и од них самих обоих сторон добровольне принятый месяцу июля тридцатого дня в неделю на тую справу есми их там выезжал, а со мною в тот час были писар гродский замку господарского Овруцкого пан Григорий Масло, а земяне господарские пан Тихно Михайлович Коркошка, а пан Дмитр Васильевич Рапштинский, а бояре господарские Овруцкие Макар Геевич, а сын его Радивон, а Встин а Фен Нелеповичи Левковские, а Дмитр, а Янко Дьконовичи и инших Лист 212 об. людей добрых досыть было и тоде там приехавши обослал есми через возного Игната Чыжа тых Гридковичов Андрея, а Ивана, а Степана абы к тому делу на тот остров ехали и они ехати не хотели и я се в том справуючи водле росказаня господарского и теж водле принятья их того року обоих сторон выехавши там на тот грунт с теми людьми добрыми вижей помененными, которые со мною были, объехавши и осмотревши тот весь остров Максимовский на имя Слушов яко сам в собе мает, выделивши в нем на третью часть Гриню а Оникию Сидковичам што ся от нимнога нив и к тым нивам дубровки копцами и рубежами по деревьях Лист 213 ограничивши, то есть, почавши от болота Белоцкого в Долине копец закопан, которая Долина лежит на межи Слушова с Ровницкое Нивы, а от того копца правцом посредь тое Долины выходячи на пригорок к Ниве в Дубку рубежи рубаны и коло него копец закопан, а от того Дубка и копца также правцом через Ниву к дорозе Ровницкой и Хвои Росоха того рубежу и в другои Хвои от тое недалеко тут же подле дороги Ровницкое копец, а от того копца недалеко тою дорогою к городу едучи по правое руце другий копец, а того зас копца в Дубе Великом рубежи, а от Дуба через тую Лист 213 об. дорогу немного едучи правцом также у Великом Дубе рубежи, а того Дуба подле той же дороги Ровницкое копец и тут же подле того копца противко Долины в Дубку рубежи, а от того Дубка в другом Дубку в Долине рубежи, а от того вже Дубка правцом тою Долиною Слушовскою к тому болоту Белоцкому, вышей помененному, от которого первые копцы тых граней почал подел и поза тыми гранми Сидковичом в держание вечными часы, а потом от тул ехавши третьею часть селища Максимовщины им выделил от рубежа подданых господарских Белоцких, а против тое третее части своеи Сидковичи того селища мают тех третюю часть собе и дубровы робити Лист 214 также и Нивы старое Максимовское, што есть противко домов их за речкою Есенцом третюю часть Сидковичом выделивши, казали есмо грани положити в Сосне, которая есть под дворами Левковцов, а от той Сосны правцом межею теперь новоположоною аж в Лесок, в котором в Леску в Липе рубежи теж зарубаныи, а што ся тычет окром того выделеного Дубравы, Заросли лесов, Сеножати и Дерева бортного под знаменем Максимовским в том острови Максимовщизне вышей помененном на имя Слушов в его того третюю часть Гриню а Оникию Сидковичу а по них Лист 214 об. дети и потомки их от тых Гридковичов братью своеи двурожоных держати и уживати водлуг сего делу вечными часы мають. И на то есми тым знаменом господарским Гриню а Оникию Сидковичом дал сеи мои лист дельчий под моею печатью. Писан в Невмиричох под лето Божого нароженья тысяча пятсот симдесятого месяца июля тридцат первого дня, в понеделок." И на то есмо Гриню а Оникею Сидковичам земяном нашим повету Овруцкого дали сес наш лист з нашою печатью. Писан в Варшаве дня 14-го августа месяца от нароженя сына Божого тысяча пятсот семдесят Лист 215 первого, а панованья нашого року 23-го. Подпись руки велебнаго Ксендза подканцлера.»

[/q]

[q]

Года 1581, месяца октября 11 дня

На роках судовых земских Киевских, од дня св. Михала римского свята, в року теражидучим 1581, припадлых зачатых судовне ведле Статуту и Артикулов в нем описанных, одправованых перед нами Йосифом Немиричем, судьей, Богуфалом Павша, подсудком, урядниками земскими повету Киевского, постановившись очевисто, земяне земли Киевской, Иван Григоревич и Опанас Оникиевич Сидкевичи Невмирицкие, сами от себя и от братии своей роджоной младшей, оповедали и добровольне для записываню до книг земских вызнали: Иж дей то отцови наши и мы сами забрали были под себе земли соседов наших Федора, Андрея и Савостьяна Невмирицких, Заясенецкие и острова Слушовского и Максимовщизны, нив, сеножати, дубров, порослей и дерева бортного третья часть, за листами омыльными и неслушными, и видя дей есми быть держанье неслушне и непристойне, в соседское мешканье заятрене той земли Заясенецкой острова Слушовского, и Максимовщизны третью часть им есми назад воротили и поступили, на вечные часы, на что им и лист свой под печатьми своими и под печатьми и подписами их милостей панов зацных дали, чо щирей, а достаточней на тым листе есть описано и доложоно, и показавши перед нами, судом, тен лист, просили абы был читан и в книги справ судовых земских вписан, который слово од слова темы словы написан и так се в собе мает:

Я Иван Грегорович, я Опанас Оникиевич Сидковичи, земяне его королевской милости повету Киевского вызнаем и чиним явно тым нашим листом добровольным описом, сами од себе и од брати своей роджоной младшей, Ивана, Василя, а Семена Григоревичов, Максима, а Василя Оникиевичов Невмирицких, иж то были отцови наши и мы сами за листами неправдивыми, неслушными и омыльными у земян господарских повету Киевского, Федора, Андрея, Севостяна Григоревичов Невмирицких, в земле их власной отчизной и дедичной, прозываемой Заясенецкой в острове Слушовском у Максимовщизне лежачей, в повете Киевском, третья часть нив, сеножатей, дерева бортного, дубрав, зарослей... на себя забрали, и границы были зарубали, а дерева бортного в той земли Заясенецкой на Слушове в Максимовщизне и свое знамя... были нарубали, и под себе были забрали, на то и листы господарские и урядовые и декрета компромиссарского судового посправовали и отримали. И видя есмы быть те держанье наше неслушне и неправдиве, а видя то мешканье заятрене и не хотячи мы з тыми соседами нашими Федором, Андреем, а Савостьяном Невмирицкими в то ся заводить и в те земли их отчизные и дедичные Заясенецкая и Слушов и в Максимовщизна вступовать, и по-старому в соседстве ласкаво мешкать, те земли вышмененная Заясеницкая на Слушове и Максимовщизне третья часть, что мы были под себе забрали, нивы, сеножати, поля, дубровы, заросли... Федору, Андрею и Савостьяну Невмержицким назад отдали и вротили, в моч и держанье подали и поступили през возного и шляхты. И тым листом нашим вращаем и на вечные часы вырекаем, и вступа жодного там иметь не хочем, и те все справы наши на те части належачие, листы господарские и урядовые и компромиссарские людей полюбовных... обычаем справеня и позваня, листы им возвратить и скасовать маем у вечными часы умовились, и знаменя свого в той земли и островах вышпомененных навечно вырекаем, мы сами, жоны, дети и потомки наши. А если бы мы им тых листов, яко выжей помененны, не отдали и не показовали... втеды таковы листы никоторой мочи меть ку праву приймованы быть не мают, бо мы их тым листом нашим на вечные часы уморили. И где бы они од нас и од кого колвек до таковых листов были позваны, тоды и за таковыми позовами не повинни становитись и их послушными быть, и иж од того дня даты, нижей в том листе нашим написанной, мы сами и братья наша младшая, жоны, дети и потомки наши в ту третью часть земли Заясенецкой острова Слушова и Максимовщизны вступовать и никоторых переказов держаню им самим, жонам, детям и потомкам их мы сами, жоны, дети и потомки наши чинить, ку праву позывать, ку шкоде и накладам проводить не маем, и мочны будем мы вечными и навеки непорушными часы. А если бы мы сами, братия наша младшая, жоны, дети и потомки пребачивши того листу добровольного опису нашего им самим, жонам, детям и потомкам их з той третьей части земли Заясенецкой в острове Слушове и Максимовщизне, и якись колвек переказы в держаню делать, або спокойного держаня вибить ку праву позвать и ку шкоде и накладам приводить мели, тоды мы у кожды таковы кто бы то учинит мел повинен буде заруки заплатить на суд земский Киевский 200 коп грошей литовских, а стороне ображоной другие 200 коп грошей литовских им самим и потомкам их, ку тему шкоды и наклады кром вселякого права доводу и присяги, тилько на голе реченье слова их самих и потомков их, заплатить и добре наградить мают и заплативши все заруки, шкоды и наклады наградивши, по речи той наш лист в кождого права при зупольной моци в тых артыкулах и обвязанях целое а ненарушоное хованье мая, якож и тен лист добровольный, описанный заразем того ж часу на роках земских Киевских, на замку Овруцким ставши, очевисто перед судом земским вызнали и до книг земских уписать дали. Ино я, Иван Григоревич, а я Опанас Оникиевич Сидковичи Невмирицкие, Федору, Андрею, а Савостьяну Невмирицким дали тот наш лист, до которого на твердость и на сведецтво очевисто просили мы о приложении печатей их милостей зацных панов, его милость пана Щасного Харлинского, подкоморего земли Киевской, пана Матфея Йосиповича, судича земского Киевского, а пана Александра Федоровича Тыши, что их милости за очевиста и устна просьба наша взяли печати и подписи свои приложить рачили, яко же и мы при печатях их милостей и свои власне печати приложили.

Писан в Овручу. Лета по нароженью Сына божего 1581, месяца октября 11 дня. Щасный Харлинский, подкоморий земли Киевской, власна рука. Матфей Немирич, рука власна. Александр Федорович Тыша Быковский, рука власна.https://forum.vgd.ru/1231/1829...iew&o=

[/q]

[q]

Жыкгимонт III Божою милостью король польский, великий князь литовский и прочее ознаменуем тым листом нашим всем вобец и каждому зособна кому колвек то ведати належит, иж показано нам через певных Панов Рад и урядников наших именем шляхетных Максима, Опанаса, Василия и Совостяна Оникиевичов, а Ивана, Василия, Семена, другого Ивана Гриневичов Сидковичов, а Ивана Юрьевича Невмирицких, земян наших земли Киевской два листа, один певных компромисаров албо судей полюбовных меж тые земяне наши яко сяброве, маючи межи собою зайствия розницы и поступки у права, а тоз стороны именья своего спольного Заясенецкого и острова Максимовского на имя Слушова и иншие речи перед тыми компромисарми росправу мели и не припускаючи на вырок их давно ещё в року 1578 поедналися были: а другий лист тых же некоторых сябров, кгды знову над тую угоду около тых же добр они межи собою были запозвалися, а не вступаючи в право в року 1582 водлуг першое ся угоды поеднали, которых дей добр своих шляхетных дедичных, яко перед сим з стародавна продкове их так и они по продках своих и по той остатней угоде аж досель в спокойном держаню и уживаню суть без всякого принагабанья посторонного, просили нас абыхмо тое право и угоду их нашим листом подтвердили, а так мы тых листов огледавши и выслухавши, а выдечи быти целые с печатями наповненные, рассказали есмо их от слова до слова в сей наш лист писати и так в собе мают:

Книга РМ 4 РГАДА, фонд 389, опись 1, Дело 194:
51). 20.II.1578. Варшава. Приняте року межи певными особами земяны киевъскими о розницы их на компромисары, Листы 224 - 225 об.
Мы судьи полюбовные: я Иван Солтан судья гродский Киевский, а Павел Солтан, а Андрей Синкгур, иж то в року тепер идучом по нароженью сына Божого 1578 месяца февраля 20 дня, земенин повету Киевского Офанас Невмирицкий сам от себя и от всей братии своей на имя Максима, Васька Оникиевичов, Ивана и другого Ивана, Василя а Семена Гринковичов Сидковичов Невмирицких на Сейме Вальном Коронном в Варшаве ставши очевисто перед его королевскою милостью у книг канцелярии господарское оповедал и добровольне вызнавал, иж дей што которые то кривды и долеглости земяне повету Киевского суседи наши Федор а Андрей, Совостян Гридковичи Невмирицкие менили собе от нас кривды быти через границу звечистую в кгрунте своем Заясенецком, о подрание бчол и потесание и вызжение знаков в дереве бортном и забранье нив, сеножатей, дубров, дерева бортного, садов и прочих, и о выбытье с того грунту Заясенецкого спокойного держания и иншие шкоды свое. И на то вышемененый Афанас, яко сам от себе, так от брати своей вышепомененное не хотячи о то далей с тыми суседи своими вышмененными Гридковичами заводити и до праву позывати, восполок с тыми суседы своими Федором, Андреем и Совостяном Гридковичами Невмирицкими тые вси кривды, долегливости, шкоды и розницы свои взяли нас собе с обудвух сторон, перед его королевскою милостью на то судьями, на што и лист его королевское милости того добровольного сознания своего перед нами покладали, а так мы огледавши тот лист его королевской милости добровольного их обовязку там на тот рок в листех его королевской милости описаных в року теперь идучом 1578 по Велицедни святе прошлом у двух неделях в неделю на тот кгрунт, где собе Андрей, Федор, Совостян Гридковичи Невмирицкие менили от Афанаса и от братьев его Оникиевичов Ивана, Василя, Семена Гриневичов Сидковичов Невмирицких кривду быти выехали, где они обое сторона Федор, Андрей, Совостян Гридковичи Невмиржицкие так теж и Сидковичи вси вышемененные Невмирицкие, ставши перед нами очевисте на кгрунте против домов своих, где они мешкают за речкою Ясенцем, давши се нам в моць ведле обовязку своего жаловались перед нами Федор, Андрей и Совостян Гридковичи Невмирицкие на тых суседов своих вышпомененных Сидковичов Невмирицких иж они дей не ведаючи в который обычай перешедши через границу речку се тую Ясенец, моцно кгвалтом нас от того грунту нашого Заясенецкого выгнали, яко поля, так селище, дерево бортное и сеножати в нас поотнимали и бчолы наши по дереву бортному около сот роев подрали, а они дей в том острове Заясенецком з нами ниякого вступу як в ниви так и в сеножати и дереви бортном не мели и не мают, и положили перед нами лист на папери писаный славное памяти старого короля его милости Жыкгимонта подтверждение с подписью руки небощика пана Горностая, писаря его королевской милости на остров Заясенече и привилей на пергаменте славное памяти небощика короля Жыкгимонта Августа на тоеж Заясениче. И тот Офанас с братьею своею Оникиевичи, так же Иван с братьею своею Гриневичи Сидковичи нам одповедали иж дей што они перед Вашою милостью на нас жалуют и поведают, якобы тот остров и кгрунт мает быти Заясенецкий и якобыхмо мы тут за ними вступу жадного не мели. Ино мы то поведаем иж то не есть кгрунт, а ни остров Заясенецкий, але то есть остров Максимовщина на имя Слушов, в котором мы острове тут де Ваша милость стоите маем от них третью часть, яко в нивах, в синожатях, в дереве бортном и во всем, якосе оный остров в собе мает через суд его милости пана Йосифа Михайловича Халецкого старосты Овруцкого, а Заясенецкий остров не то, але отселя у мили есть остров Заясенецкий, и не одним им и нам там в том острове Заясенецком, але инших судеревников и сябров немало, которые с нами в том вышмененном острове судерев мают, бо они от нас особливого кгрунту нигде не мают а мы от них, але все сполечне, бо мы собе братия повинная, и положили перед нами на тот остров Максимовщину на имя Слушов лист судовый небощика пана Йосифа Михайловича Халецкого старосты Овруцкого, в котором листе Халецкого пишет иж оные Сидковичи и Гридковичи Невмирицкие с сябром своим Селуяном Сидоровичом Невмирицким а иже с сынами его право содного вели и им от того Селуяна на тот остров Максимовщину на имя Слушов восполок присудил, и поведили оные Сидковичи перед нами, иж дей мы за оным судом пана Халецкого в том острове части своее спокойно уживали аж до сих часов, кгде оные почали были тут нам кривду чинити, и мы дей на них на враде его королевской милости Овруцком перед его милостью князем Андреем Тимофеевичем Капустою старостою Овруцким жаловали и оповедали. Его милость князь Капуста с жалобою нашою нас обудвох сторон за позволеньем нашим отослал нас до его королевской милости, где они обоя сторона яко Гридковичи, тако и Сидковичи у двору его королевской милости у короля его милости Августа будучи, ставши перед его королевскою милостью очевисте, не вдаючися в жадную речь приятельским обычаем угоду з собою приняли под тым способом иж тые Гридковичи поступили тым Сидковичам, в том острове Максимовщине на имя Слушове во всем третью часть, як в нивах, сеножатях, дереве бортном выделити и им подати, изволившысе межи собою они обрали себе дельчим пана Ивана Ласка подстаростего Овруцкого, господар его милость водле того позволенья их лист свой господарский до пана Ивана Ласка писати росказат рачил, розказуючи ему абы тым Сидковичам от тых Гридковичов в том острове Максимовском у Слушове третью часть во всем, так в нивах, сеножатях и в дереве бортном выделил и в моць в держане подал. И тот лист дельчий пана Ласка перед нами покладали, к тому теж еще на тот дел пана Ивана Ласковъ и лист его милости короля Августа подтвержене перед нами покладали и доводили того, же то не есть остров Заясенецкий, одно Максимовщина на имя Слушов, водле обычаю права посполитого и статуту земского ставили довод, с которым доводом своим сами присягою своею готовы были того потвердити. Мы питали тых вышмененных Андрея, Федора, Совостяна Невмирицких естли жебы еще на то мели якие иншие листы твердости и довод на тот остров, если бы то был остров Заясенецкий, а не Слушов. Они поведили, што есмо мели, то ж то перед Вашою милостью показали, а большей того, яко листов, так и доводов на то не маем, так теж и тот остров не есть Максимовщина на имя Слушов, але Заясенецкий остров. И питали есмо их где ж Максимовщина на имя Слушов, а они Гридковичи Федор, Андрей, а Совостян Невмирицкий [отвечали]: не ведаем де где есть. Мы выслухавши жалобы и отпоров их, беручи собе на розмышлене и казали им убудвом сторонам уступити и кгды в то есмо намовившись и зрозумевши с оных листов обудвух сторон, которые были перед нами положены иж вже есмо хотели вырок учинити. А так они, пришедши перед нас обоя сторона поведали иж мы по доброй воли своей с собою есмо о том погодили, и тут в том острове де Ваша милость теперь стоите в Максимовщине на имя Слушове третью часть во всем, яко в нивах, в сеножатях и в дубровах поступаем Сидковичам, и яко перед тым они знали, так и теперь своей третей части вживати мают; так теж оные вышей мененые Сидковичи також добровольне перед нами поведали иж дей мы того селища Максимовского против дворов наших над речкою Ясенцем, которое нам пан Ласко выделил был подле поля тых Гридковичов тут же об межу з нивою их им Гридковичом поступуем и в держане даем вечными часы до которого селища так до тое нивы Гридковичов, што до того селища межею прилегла, до всее жадное вже части мети не будем, и не маем мы сами и потомки наши вечными часы. И вжо Гридковичи Федор, Андрей а Совостян оного вышмененного селища и нивы уже в дел не повинни ставити и за тым селищом и нивою тым вышей речонным Сидковичом во всем третью часть выделити, мают так у дубровах, в нивах, в сеножатях, а что ся дотычет о дерево бортное, о то они были переписали ново в земли бортной Заясенецкой от того Слушова в мили, того се зрекаем вечными часы поступаем Гридковичам одно мает под старым знаменем своим, которым есмо с веков хожывали, держати и уживати, что в острове Заясенецком, як в Максимовщине Слушове. А штося дотычет подранные пчолы 240 роев, которых Гридковичи вышеймененные на тых Сидковичох вышейречоных же правом перед нами искали, на то Гридковичи на тое подрание пчолы слушного доводу водлуг права не показали. Мы оных Сидковичов от тое всее шкоды 240 роев правыми вчинили, который мы суд свой выписавши, достаточне на сем листе нашом и добровольной их угоде, слышачи што они не вдаючи до выроку нашого доброволне с собою се приятельски погодили. Мы водлуг добровольного их вызнанья и угоды оных Сидковичов вышейречоных всих заховали в том острове Максимовщине на имя Слушове на третей части так в нивах, в сеножатях, в дубровах и во всяких ужитках, мают оные вышречонные Сидковичи вси в оном острове Максимовщине на имя Слушове третью часть мети и уживати со всим на все якося вышпомененные они сами и потомкове их вечными часы. А в тот час з ними на той справе были его милость пан Петр Солтан, пан Антон Гапонович, врадник Олевский и Горловский. А на лепшую твердость тым земянам повету Киевского вышречоным Сидковичам всим дали суду своего сеи наш лист под печатьми нашими с подписами власных рук наших. Писан у Невмиричах под лето Божого нароженья 1578 месяца апреля 17 дня. Иван Солтан судья кгродский Киевский власна рука. Павел Солтан власною рукою. Андрей Синкгур власною рукою.

Я Федор, я Совостян Григоревичи, я Петр Федорович возный повету Киевского, я Матфей Андреевич Невмирицкии, земяне господарские повету Киевского, вызнаваем сами на себе сим листом нашим добровольным описом кому бы то была та потреба ведати либо чтучи его слышати, теперь и на потом будучим иж то ясно были отсужаны от соседов своих Опанаса, а Ивана и братьи Оникиевичов и Гриневичов Невмерицких земян господарских повету Киевского лист под печатьми их и под печатьми их милости пана Щасного Харлинского подкоморого земли Киевское, пана Матфея Есифовича Немирича, а пан Александра Тыши на кгрунт остров Слушов и Максимовщину, лежачий кгрунтом своим в повете Киевском от суседов своих Опанаса, Максима Оникиевичов, от Ивана и другого Ивана, а Васка Грыневичов Невмирицких, который лист того поданя и поступеня острова вышпомененного был до книг земских Киевских в року прошлом 1581 на роках земских свята Михайла римского в Овручом сужоных, записал от которых книг земских и выпис на то от суду земского был выдан, так теж лист увяжчий возного Семена Александровича Мочульского и лист еднальный за которыми листами и держали были есмо тот остров Максимовщину и Слушов, а о который остров позвалиса есмо были з обудву сторон позвы кгродскии перед суд кгродский Киевский в року тепер идучом 1582 месяца июня 13 дня. Иже мы с обудву сторон, не вдаючися за тыми позвы жодное право с тыми суседи своими Опанасом, Максимом, Иваном и другим Иваном а Васком Невмирицкими приняли есмо промеж себе приятельским обычаем таковую згоду, иж опяти по старому тот остров Максимовщину и Слушов с нивами и сеножатьми, с деревом бортным новинем под знаменем их начать третью прислухаючи им зась вернули, который же остров мают вже свою третью часть с нивами и синокосами в себе держати и уживати ведле листов своих старых и листов компромисарских и с того ся вже вечне вырекаем и ту всю оправу свою от мала до велика, што есмо колвек были от них одержаны в року 1581 на тот остров вышмененный показали и где бы колвек до книг было тую справу, яко земских, так и гродских, бо ведено тогда такое вписыванье, яко жодной моци мати не будет вечными часы а если сих мели якую трудность албо переказу в том чинити острове пробачивши сей наш лист тоди повинна будет стороне ображоной 100 коп грошей заплатити, а на замок Киевский 50 коп грошей, а заплативши тые заруки преж сес лист наш в кождого права захован быти мает и на то есмо суседам нашим дали сей наш лист добровольный под печатьми нашими. К тому за чоломбитьем и устною просьбою нашою пак милость панове земяне земли Киевской пан Андрей Синкгур, пан Ждан Дедко Трипольский, пан Богуш Гулькович Глебовский, а возный повету Киевского Михайло Кирикович Выговский, а Терех Колъчиковский печати свои восполом з нашими печатьми приложить рачили. Писан в Киеве лета по нароженью сына Божого 1582 месяца июня 23 дня. А прихиляючися они до конфирмации посполитое головное счастливой коронации нашой в Кракове учиненное и уважаючи просьбу от приречоных земян наших Невмирицких вслушне учиненную в рок описаное правом угоду их на грунты Заясенецкие и остров Максимовский на имя Слушов и на всякие належности и пожитки прислухаючими со всими артыкулами в тых оных листах описанными звлаща если они были и суть того в спокойном держаню и уживаню а не есть то против праву потвержаем и умоцаем тым листом нашим оставуючи их при том всем водле права тых листов и угоды их а для лучшей веры до того листу печать нашу Коронную приложити есмо росказали. Писан в Варшаве на Сейме Вальном Коронном дня 28-го месяца декабря року от нароженья Христова 1590, а королеваня нашого року 3-го.

[/q]

[q]

Жикгимонт третий.
Ознаменуемъ тым листом нашимъ всим вобец и каждому зособна кому того ведати належит нынешним и на потомъ будучимъ. Показывали перед нами земяне наши земли Киевъское шляхетные Петръ, Онисий а Иван Федоровичъ, Тимофей Совостянович, а Матфей Андреевич Невмирицкие листы два его кор. милости славное и святое памети Жикгимонта Августа вуя нашого, один потвержене на имене ихъ отчизное Невмирицъкое и остров на ймя Заясеничье, а другий данина на корчъму волное шинкованье медом, пивом и горилкою в том именю их Невмирицкомъ, покладали тежъ при том листъ судовый Мартина Кгаштолътовича наместника Киевъского, которымъ присудилъ землю Невмирицкую Микуле, продку их, яко то щирей и достаточней в тых листахъ его королевской милости и в листе судовомъ Кгаштолътовъскомъ описано и доложоно есть, которых мы огледавши до книгъ Канцелярии нашое и в тот лист нашъ слово в слово вписати казали, и так ся в собе мает:

Жикгимонт Август, Божою милостью король Польский, великий князь Литовский, Русский, Прусский, Мазовецкий, Жомойтский, Инфлянский и инших.

Ознаменуем тым листом нашим всим вобецъ и каждому зособна, кому того ведати албо слышати належит нышешнимъ и напотом будучим. Иж покладали перед нами и перед панами Радами нашими шляхетные Федор, Андрей, Совостянъ, Иван, а Степанъ Григоревичи Невмирицкие земяне наши земли Киевское листъ славное а святое памети короля Жикгимонта отца нашого, который листомъ своим потвердити им рачил именье ихъ Невмирицкое отчизное и остров на имя Заесеничье, которого доставали под ними подданые наши овручские менуючы быти тот островъ отчизною своею. Который островъ справа за оказаньем слушным присудил им державца Овруцкий вроженый Криштофъ Кмитич, а на то ширей, а достаточней тотъ листъ короля Жикгимонта отца нашого под печатью целою в собе описуючи который слово от слова так ся в собе мает:

Жикгимонтъ, Божою милостью король Польский, великий князь Литовский, Русский, Прусский, Жомойтский, Мазовецкий и инших.
Били нам чоломъ бояре Овруцкие Федор, Андрей, а Совостинъ Григоревичи Невмирицкие о том, чтож дей державца Овруцкий пан Криштофъ Кмитич судил их очевисте с подданымъ нашимъ Уласом Микитичом о остров на имя Заесеничье именя их Невмирицкого, которого он подъ ними доставалъ, менуючи то быть своею отчизною. А они Федор з братомъ своимъ поведили иж дей тотъ островъ отецъ ихъ и они сами от колькадесят летъ спокойне держали и до сихъ часовъ, на што и листы перед ним покладали, за которыми то и тепер в моцы своей мают, а такъ он огледавши от ихъ листовъ при том острове земли Невмирицкое их зоставил и листъ свой судовый под печатью своею им дал, который они перед нами вказывали и били нам чолом абыхмо ихъ при листу судовом державцы Овруцкого Криштофа Кмитича зоставили. И то им листом нашим подтвердили, ино когды вже тому судъ был и справа, тот островъ им присужонъ. Мы того листу огледавши на чоломбитие ихъ то вчинили и при том суде державцы Овруцкого Криштофа Кмитича их зоставуем. Мают они тот островъ Заесеничье именя Невмирицкого зъ землями пашными и бортными и сеножатми на себе держати и вживати по тому якъ дед и отец ихъ держалъ водлугъ суду и листу его судового, и на то даем им сей нашъ листъ под нашею печатию. Писан в Берести под лето Божего нароженья 1544 месяца августа 8 дня. Индикта 2-го. Иван Горностай.

И били нам чолом преречоные Федор, Андрей, Совостянъ, Иван, а Степанъ Григоревичи Невмирицкие абы мы им тотъ листъ короля Жикгимонта отца нашого на тое именье островомъ названое Заесеничье им дати моцю нашою королевскою особливим листом привилеем нашим им подтвердили и умоцнили. Мы теды видячи дей слушную и годную тое которое они у нас просили, побачивши тот листъ короля Жикгимонта отца нашого добропорадные ни чом ненарушоные з власна воли они за тым листом вживали давного часу, так за славное и святое памети короля Жикгимонта отца нашого и за щастливого панованья нашого, яко власное отчизное своее в спокойном держаню и уживаню того именья своего Невмирицкого острова Заясенецкого были, не нарушаючи ни в чом подтверждение отца нашого короля Жикгимонта, тот лист его на тое именье и дание все яко в собе ести подтверждаем и умоцняем тем нашим привилеем. Мают они приречоные братия водлуг того листу отца нашого короля Жикгимонта и того нашого потверженья назавжды тое именье свое отчизное Невмирицкое островъ названое Заясеничье, лежачое над рекою Словешною и обапол реки Словешни зъ землями пашными, з лесы, сеножатми, з дерево бортное, з бобровыми гонами, з речками, озерми и сады и всякими пожитками к нему прислухаючими, зо всим тым, так яко ся тое именье з давных часовъ сам в собе во всякихъ пожиткахъ и обыходахъ широкости и в границахъ своихъ мает, все такъ сполу, яко и зособна з своими детьми и потомками мети держати и их уживати вечне навеки през пренагабана и переказы кождого чолвека, а нам господару и Речи Посполитой с того именья своего службу земскую военную служити, они сами и потомки ихъ будути повинни, потому яко иншие земяне шляхта земли Киевское. А на свидетельство того всего розказалисмы у того листу нашого печать нашу Корунъную завесити. Дан в Варшаве на Сойме Валном Коронном дня 10 июля месяца року Божого нароженья 1570, а панованья нашого 41-го при бытности панов Радъ наших духовных и светскихъ Коруны Полское и Великого княжества Литовского на том сойме при нас будучихъ. Дан через руки велможного Валентого Дембинского з Дембян, канцлера Короны Полское.

Жикгимонт Августъ Божою милостью король Польский, великий князь Литовский, Русский, Прусский, Мазовецкий, Жомойтский, Киевский, Волынский, Подляшский пан и дедичъ. Ознаменуем тым нашим Нинешнимъ писанием всим вобец и каждому зособна, кому того ведати ажбо слышати належит. Били нам чолом земяне наши княжества Киевъского Федор а Савостянъ Григоревичи Невмирицкие з братею своею, абыхмо мы им в том ласку нашу королевъскую показали, а им во властномъ именю их отчизном Невмирицкомъ в земли Киевской лежачомъ корчму мети и в ней мед, пиво и горелку шинковати позволили, яко жъ и Панове Рады наши на том Сойме Варшавъском при нас будучи, до нас за ними ся причинили, одно ижъ водлугъ Статуту прав посполитых и привилеевъ от продковъ нашихъ и от нас всим обывателем княжества Киевъского наданых, кождому шляхтичови во властъном именю своем отчизномъ волно вшелякие пожитки водлугъ воли и уподобасти своеи примножати и розширати. Мы теды, видечи того реч слушную, звласна будучи до того приведены просьбами Пановъ Рад наших, которые на Сойме за ними жедали, просьбе их ласкаве ся прихиливъши, з ласки нашое королевское то учинили: абыхмо преречонымъ земяном нашимъ Киевскимъ во власномъ именю их НевмирицкомЪ корчму волно отъ всяких поборовъ, капъщинъ нашихъ меть и в ней всяким питьем шинковать позволили есмо, яко и тымъ листомъ нинешнимъ нашим позволяем. Мают они сами, жоны, дети и потомкове ихъ корчму волно от всяких поборовъ и капъщинъ казеныхъ, всяких потребов, якимъ колвекъ обычаемъ названыхъ, в том именю своем Невмирицкомъ, лежачомъ в земли Киевской, держати и в ней пиво, мед и горилку шинковат и ее уживати водлугъ воли своее, през пренагабана и переказу каждого чоловека. А на сведецтво того всего розказали есмо до того листу нашого и печать нашу Коронную притиснути. Данъ в Варшаве на Сойме Валномъ Коронъномъ дня 10 месяца июня року Божого нароженья 1570, а панованья нашого 41-го. Данъ през руку Валентого Дембинъского з Дембянъ, королевства Полского канцлера.

Я, Мартин Кгаштолътовичъ, наместникъ Киевъский, маршалокъ земский, положилъ передо мною жалобу очевисто земенин Киевъский Лазар Скобейковичъ на земенина Киевского жъ, на Микулу О[с]ташъковича Невмирицкого, што тый Микуло отчизну мою держишъ Невмирицкую, не ведаю для чого. Микула Лазару мовилъ, я тую землю держу по продку своем Невмире за великого князя Витовъта, штожъ тамошние люди Вруцъкие Мишко а Грицко Ровъбовъские мовили, што то есть земля Микулина, Невмирицкая. Ино, я тую землю Невмирицкую присудилъ Микуле со всими пожитками, которые в той земли ест, какъ тые люди Вруцкие передо мною сознали, и на то есми ему далъ сес мой листъ за моею печатю. Писан у Киеве апреля 30 дня, индикта 7-го.

А такъ мы просьбе преречоной, яко слушной ласкаво ся прихиляючи, листы помененные, яко не где праву противные, вси яко ся в собе мают и во всихъ их артикулах и кондициях потвердити и умыслили есмо яко ж потвержаемъ и умоцнаемъ тыи нинешнимъ листомъ нашимъ часы вечными, наказуючи хотечи так мати абы тот листъ нашъ на кождомъ месцу и у вшелякого права был таковое моци и важности, яко тые привилеи в собе мают. А на сведецтво для лепъшое твердости сей лист рукою нашою подписавши и печать нашу Коронную привесити есмо казали. Писан в Варшаве на Сойме Валномъ Коронъномъ лета Божого нароженья 1591 месяца января 8-го дня, а королевства нашого року 4-го. Sigismundus Rex. Flor. Oliesko.https://forum.vgd.ru/1231/1829...iew&o=

[/q]

[q]

имеет ли отношение "ziemie Piętkowską" к роду Aleksandra Piątkowskiego (Александра Александровича "з Горая" (Чурило) ?

[/q]