Род герба САС - SAS (Украина (Україна)) - Генеалогический форум

Перші документальні згадки про перемишльські роди гербу Сас (XIV-XVII ст.) - http://uht.org.ua/forum/viewtopic.php?f=24&t=1335

Мета цієї публікації – зібрати розпорошені маловіломі та невідомі факти про початки родів гербу Сас. Укладаючи список таких родів, автор був цілком свідомий, наскільки це складне завдання. Очевидно, що з однгого боку він виявиться неповним, з іншого – чи не кожне друге шляхетське прізвище викликає питання наскільки правомірно зараховувати їх до геральдичної групи гербу Сас.
Останні публікації з історії шляхетської геральдики. Зокрема, дослідження гербів привілейованих галицько-руських родів, здійснене Однороженком О. засвідчує відсутність в руській традиції геральдичних груп. Ця система родової геральдики, запозичена з Польші, сформувалася шляхом уніфікації багатого різноманіття родових гербів корінної та зайшлої червонорускої шляхти та підведення їх під вже існуючі геральдичні групи або створення для них нових, зокрема такими були Драго-Саси .
Використання того чи іншого гербу серед рядової шляхти Речі Посполитої ніколи не було надто принциповим питанням. Герб не ніс родової чи індивідуальної інформації, не вказував на походження (якщо не враховувати легенди, котрі привіткривають історію виникнення того чи іншого гербу й, як правило, позбавлені історичних реалій) і соціальний статус. Звідси така легкість, з якою герби змінювалися, звідси поява серед представників одного роду одразу кількох гербів, звідси плутанина та невизначеність, який саме герб використовувався в тому чи іншому роді.
Врахування всіх цих факторів змусило автора дещо формально підійти відбору нищенаведених родів. До переліку включені всі роди, котрі підтвердили своє шляхетство перед австрійською владою наприкніці 18 – початку 19 ст., вказавши своїм гербом «Сас». Так само, до уваги взяті згадки про використання гербу «Сас», тими чи іншими родами впродовж 16-18 ст. Наприклад, Попелі, як вважається мали герб «Сулима». Однак, у 1614 р. відгалуження Попелів Хвостовичів і Степаняків, вивело своє шляхетсво, засвідчивши використання гербу «Сас» . Таким чином, Попелі потрапили до нашого реєстру.
***
Бачинські. Перша згадка припадає на 1513 р. Тоді на Вишенському сеймику Станіслав Хотецький, львівський староста й маршалок, спираючись на певні свідчення, задекларував приналежність до шляхетського стану власників сс. Винників, Сільця та Бачини . Складений на основі цього документ, внесений згодом до Коронної метрики, містив перелік осіб, яким підтверджувалося шляхетство. Серед них названі Сенько Черпель з братом Ігнатом та їхні племінники, імена яких не вказані, – усі з Бачини ("Szyenko Czepyel et cum fratre Ihnath ac cum filiastris ipsorum de Baczyny") .

Бандрівські. Рід бере початок від Івана Залізка, якому брати Гриць і Іліаш Пачолтовичі з Коростенки відступили своє право осаджувати село Бандрів. Відповідний акт підтверджений королівським привілеєм від 24 серпня 1538 р. . Село входило до Стрвяжської країни Перемишльського староства, тобто було королівським, тому таке таке надання не робило Івана Залізка шляхтичем. Ймовірно він був вихідцем з вже існуючого на той час шляхетського роду. Це підтверджується легітимацією одного з відгалужень Бандрівських, де вони запимсані як «Bandrowski z Nbowosielec” . Однак генеалогічного зв’язку між першим відомим представником роду Бандрівських і котримись із власників Новоселець покищо не вдається реконструювати.

Баранецькі. у 1427 р. Матвій з Баранч гербу Тробки і Хаць з Баранчич були учасниками шляхетського з’їзду .
З 1460-70-х роках цей шляхетський осідок розпадається на два окремі села – Баранчиці Великі і Малі й стає очевидним, що їхні власники скоріш за все належали до двох різних родів. З одного боку це були Ковиницькі, осілі в Баранчичах Великих та власне Баранецькі – у Баранчицях Малих.
Сини Матвія ще звуться Баранецькими або з Баранчич. Наступні покоління вже відомі як Ковиницькі .
Власниками Баранчич Малих на сторінках перемишльських актів з’являються не з такою регулярністю як їхні сусіди Ковиницькі, тому важко сказати ким доводилися один одному Федір (1474, 1480, 98), Андрій (1475), Михно (1474) .
Безпосередньо родовід Баранецьких, що мешкали в різних частинах Перемишльської землі впродовж 16-18 ст. вдається прослідкувати з другої чверті 16 ст., починаючи від Михайла, священника Грицька, Хоми, Кузьми та племіників котрогось із них – Васька і Яцька. Цікаво, що дехто з них згадується у середині 16 ст. як власник часток у с. Кальнофости та подеколи прямо записаний як Кальнофойський . На жаль, відсутність більш докладної генеалогічної інформації не дозволяє говорити щось на певно про спорідненість між Баранецькими і Кальнофойськими та стверджувати про їхнє спільне походження.

Бережницькі належать до кількох родів, що виводили себе з галицько-волинської епохи. Підставою для цього була грамота від 2 травня 1299 року, котрою Лев Данилович, галицький князь, дарував надвірному священику Костю село Бережницю. 12 січня 1550 р. Сигізмунд І на прохання протопопа Інгата підтверджує князівську грамоту . Власне в тексті підтверджувального привілею вона дійшла до нас. Вказана грамота належить до найбільш невдалих фальсифікатів. Її неавтентичність практично ніким не заперечувалася. Насправді Бережницькі з’являються доволі пізно. Зокрема, 28 липня 1545 р. Перемишльський владика Лаврентій Терлецький продав Якиму, бережницькому попу, свою частку у Баранецькій Волі за 520 червоних злотих . В цьому записі Яким названий небожем перемишлььского владики, можливо Бережницькі справді виокремилися від Терлецьких.

Білинські. Перший відомий власник Білини – Васько – учасник шляхетського зібрання 1427 р. Можливо його сучасником був Миколай Слотило. У 1617 р. Павло Білинський Слотило від імені родини облятував у перемишльських земських актах вивід шляхетства, учиненого їхнім далеким предком Миколаєм Слотилом з Жукова у 1449 р. Характерно, що обидва мали різні герби, жоден з яких не був Сасом.
З перервою у кілька десят років власники Білини Великою з’являються знову у 1479 р. Цього разу це були брати Іван і Мартин, які позичили Михнові Корнелівському 30 угорських флоринів . З початку 16 ст. документальні згадки про Білинських у перемишльських актах стають регулярними . Рід, ймовірно, виводиться з кількох родин, а не від одного предка.

Блажівські. 25 лютого 1425 р. Владислав Ягайло надав Васильові, Ігнату Ходкові і Янкові Осерговічом з Яблониці Сяноцької землі пустку біля р. Черхави для осадження нового поселенння. Оргінал надання не зберігся, його текст влючений до акту підтведження Сигизмунда ІІІ, виданого 6 листопада 1611 р. Назва документа ("Innovatio et confirmatio privilegii super villam Błazow et Wola Błazowska") вказує на те, що мова йде саме про заснування родового гнізда Блажівських .
Втім, це не найраніша згадка про заснування Блажова. До нашого часу дійшов документ – граничний лист, - який визначав кордони нових володінь братів . Він датується 1423 р. та містить імена згаданих Василя, Ігната, Ходка, Яна.
Регулярні відомості про Блажівських з’являються з 1460-х років . Генеалогічний зв'язок між ними засновниками Блажова не прослідковується.

Боярські. Ігнат з Ролева – учасник шляхетського з’їзду 1427 р. У 1449 р. власниками Ролева були Петро і двоє Іванів Шешників .
З 1460-х кількість задокументованих згадок про власників цього поселення, частина якого згодом отримала назву Бояри, зростає. Втім, вони малопридатні для генеалогічного дослідження Боярських. Достеменно можна стверджувати лише те, що згадані у останій третині 15 – початку 16 ст. особи не мали спільного предка по чоловічій лінії. Одне з відгалужень походило від Попелів. Попелі Платковичі або Боярські Платковичі мешкали в Боярах до 1630-х років. Решта відгалужень Боярських відомих з 1520-х років. Не вдається до жодного власника Ролева-Боярів кінця 15 – першого десятиліття 16 ст.

Бориславські. Див. Тустанівські.

Братковські. Рід започаткував Іван, стрийський гродський суддя, відомий з 1456 р. Залишається відкритим питання в яких родинних відносинах Іван перебував з Прокоп з Брадкова – учасником з’їзду 1427 р.
Брошньовські. Відгалуження Попелів.

Брилинські. У 1582 р. Стефан Брилинський вивів своє шляхетське походження у саноцькому гроді . Згідно виводу його предок Конрат належав до власників с. Добра Сяноцької землі. Продавши свою частку брату Янові, він переселився до королівських маєтків Перемишльського староста та осів на війтівстві-князівстві у с. Брилинці. На основі доументів 15 ст. можна більш-менш точно з’ясувати коли саме це сталося. Зокрема, Конрат, княз з Брилинців (Cunrath scultetus seu knyaz de Briliczne) вперше згадується в перемишлььских актах у 1467 р. Отже, Брилинські – це відгалуження Добрянських з Сяноччині, що у 1460-х роках виокремилися, започаткувався окремий рід.

Бжестянські. Відгалуження Риботицьких походять від Радка Риботицького (1415-1440) .

Буховські. Відгалуження Риботицьких. Зокрема, у 1443 р. четверо синів Станка Риботицького розділили свої маєтності старший Іван отримав Угольники, Буховичі і Тухолковичі. Від нього виводяться Буховські .

Винницькі. Перед 1378 р. Петро Винницький продав млин волоському воєводі Джурджу зі Ступниці . Наступна згадка про цей рід припадає на 1430 р. Йдеться про Райді з Виннник, котрий отримав від Владислава Ягайла дозвіл осадити село Лукавицю в Самірському старостві . Його нащадки до початку 17 ст. утримували там війтівство. Між цими двома свідченнями та наступними повідомленнями про Винницьких, які датуються 1490-ми роками – кілька десятиліть мовчанки. Як наслідок пов’язати в єдиний родовід Петра, Райда та власників Винник кінця 15 ст. не вдається. Генеалогія відомих пізніше відгалужень роду – Клішовичі, Лучники, Радевичі, Михновичі реконструюється, починаючи з 1510-20-х років.

Височанські. У 1438 р. самбірський староста Петро Одровонж надав Веризі і його Синам Семенові і Мацькові дворище ванчово у с. Сільці . У 1520-х роках Івашко Верига Височанський (від якого походять Височанські за винятком Янковичів) провадив судовий процес з Сілецькими Джурджами за маєтки у Сільці . Очевидно, що він був нащадком згаданого у 1438 р. Вериги, однак документи не повідомляють ким саме вони доводилися один одному. Височанські Янковичі – відгалуження Комарницьких.

Вовчанські. 24 червня 1519 р. Сигізмунд І, польський король надав Іллі князівство у с. Вовче самбірського староства . У 1522 р. Брати Іван і Михалко з Вовчого заснували с. Присліп , у 1559 р. сини Михалка – Іван, Василь, Ілько – заснували с. Яблінку Дубову. Князівсько-війтівські родини Прислопських і Яблонських на середину 17 ст. вигасли, принаймні з 1640-50-х років джерела про них не повідомляють. Вовчанські залишалися у Вовчому до кінця 18 ст. Окреме відгалуження опинилися у Комарниках. Представники роду підтвердили своє шляхетство у 1782 р. , записавшись Вовчанськими з Бачини. Отже, маємо справу з одним із відгалужень Бачинських.

Волосянські. Війтівсько-князівська родина з Волосянки Великої Самбірського староства. Першим власниками війтівства та засновниками села був Тимко Кушм’ята з братами, котрі у 1559 р. отримали відповідний привілей від Сигізмунда Августа . Інформація про його наступників вкрай уривкова, тому важко однозначно сказати чиїми нащаками були Волосянські Голоновичі, що у 1782 р. підтвердили своє шляхетство . Можливо - згаданого Тимка Кушм’ят, його братів; можливо - котроїсь з родин Прокоповичів Хомичів, Іванцов’ят, що мешкали на війтівстві на початку 17 ст. й, у свою чергу, ймовірно також доводилися родичами Кушм’ятам.

Волянські. Походять з Білича (інакше – Стрільбицької Волі) Самбірського староства, де впродовж початку 17-18 ст. посідали війтівство-князівство . Можливо, були нащадками Івана, який у 1558 р. отримав привілей від Сигізмунда Августа на будівництво корчми і осадження загородників із коморниками . Або нащадками Теодора Грицьковича, котрий отримав у 1566 р. пожиттєве право на половину князівства у Біличу .
Типовий війтівсько-князівський рід плебейського походження, що за давньої Речі Посполитої постійно балансував між привілейованим і непривілейованим станами. У 1832 р. Волянські зуміли підтвердили своє шляхетсво у Становому відділі, записавшись як «Волянські з Блажвіської Волі» . Втім ні походження з вказаної місцевості, ні родинні зв’язки з Блажівськими вказаного роду не прослідковуються. Загалом, Волянські належать до категорії напівшляхти, родовід якої вкрай заплутаний та практично не піддається реконструкції.

Дністрянські. Родинний осідок – Дністрик Дубовий, королівське село Самбріського староства. Село заснували брати Гриць і Лукаш. Відповідний привілей на осадження поселення вони отримали у 1567 р. від Яна Стажеховського, самбірського старости . У 18 ст. Дністрянські писалися з Бачини. Ймовірно, Гриць і Лукаш належали до котроїсь із вітівсько-князівських родин із сусідніх сс. Вовчого, Яблінки Дубової або Прислопа, які також виводили себе з Бачини (див. Вовчанські).

Гвоздецькі. Походять з с. Гвіздця, Самбірського староства. У 1563 р. якийсь Василь отримав підтвердження від Сигізмунда Августа на пожиттєве володіння князівством у вказаному селі . Йдеться про засновника роду Гвоздецьких. Можливо, належить до війтівсько-князівських родів плебейського походження.

Гординські. Вважають себе нащадками Степана Лізди . На початку 14 ст. Лев Данилович надав йому у Самбірській волості села Гординю і Дорожів. Відповідний князівський лист зберігся у вигляді копії у підтверджувальному привілеї Сигізмунда Августа від 8 січня 1557 р. Серед дослідників цей документ викликає найменше підозр й більшістю зараховується до автентичних .
Генеалогія роду прослідковується з 1479 р. В цьому році Юхно з Гордині (Zuhordynya), заставив братам Машкові і Павлові свою чатску у родинному маєтку .

Городиські. Перші згадки про власників Городища датуються 1501, 1505 рр. Зокрема, у 1501 р. Федько з Городища отримав у заставу частку у с. Гординя від якихось Анни і Маруші . Через чотири роки Федько Городиський провадив судову справу з Федьком Семашем Городиським . Обидва Федьки застували два окремі відгалуження Городиських – Чоботовичів і Семашів.

Губицькі. Відгалуження Риботицьких. У 1443 р. четверо синів Станка Риботицького розділили свої маєтності. Один з них – Олександр –отримав Губичі, Грушів і Станилю. Від нього виводяться Губицькі .

Жукотинські. У 1567 р. якийсь Йосько, війт новозаснованого села Жукотин (Ністрикова Воля), учинив обмін з Павлом і Тимком, війтами з Вовчого . Останні, таким чином, опинилися в Жукотині, заснувавши окремий рід Жукотинських з Бачини (аналогічно див Вовчанські з Бачини). Рід вигас на кінець 17 ст.

Заплатинські. Вперше з’являються у 1460-70-х роках. Зокрема, перемишльські акти повідомляють про Ігната (1460), Петра (1463), Оначка (1472), Мися (1472) . Заплатинські є відгалуженням Любенецьких, хоч достеменно не відомо, яким чином відбувалося їхнє виокремлення.

Ільницькі. Див. Яворські.

Клодницькі. Див. Тустанівські.

Коблянські. Війтівсько-князівський рід з с. Кобло та Коблянська Воля Самбірського староства. Виводяться від якогось Яцьковича, що у 1499 р. отримав від Яна Ольбрахта право на заснування вказаних сіл та володіння війтівством-князівством .

Комарницькі. Відомі з 1492 р. Йдеться про Федора (1492-1495) з Комарник та Яцька (1495) . Від останнього беруть початок Височанські Янковичі.

Копистинські. 1408 р. Владислав Ягайло надав Йосифу Бідуну городище Копистно з церквою та Боднарським дворищем . З 1440-х років власники Копистна регулярно з’являються на сторінках перемишльських актів . Серед них зустрічаємо і Йосипа (1469-1495) , що свідчить на користь наявності родинного зв’язку між Йосифом Бідуном і пізнішими власниками Копистна.

Коростенські. Війтівсько-князівський рід з с. Коростенка Перемишльського староства. Перший відомий посесор князівства – Петро. У 1471 р. він разом з іншими князями сусідніх сіл волоського права та власниками Терла взяли на поруки якогось Фрата з Кросна . Наступного разу Коростенські з¬¬’являються щойно у 1508 р. Це були брати Лазар, Іван і Андрій, котрим Сигізмунд І підтвердив право на викуп князівства у с. Кросно від місцевого старости . Невідомо, чи були брати нащадками Петра.

Корчинські. У 1427 р. Стефан Корчинський взяв участь у з’їзді шляхти Руського воєводства . Наступного разу представники роду з’являються у 1465-1466 роках. Це були брати Івашко, Грицько і Каленик . З цього часу генеалогія Корчинських реконструюється доволі повно.

Красницькі. Князівсько-війтівський рід, що походить з с. Верецько теперішнього Закарпаття . У 1556 р. брати Кость і Дума Костичевичі отримали право від королеви Ізабели осадити у Самбірському старостві село Красне . Їхні спадкоємці володіли війтівством-князівством в цьому селі до 1630-х років. У 1782 р. Красницькі Думичі, тобто нащадки Думи вивели своє шляхетство у перемишльському земському суді .

Кречківські. Війтівсько-князівський рід з с. Кречкова Перемишльського староства. Відгалуженя Пацлавських. Можливо, походять від Грицька з Кречкової Волі (1473) . Регулярні звістки про Кречківських з’являються щойно з 1560-х років .

Криницькі. У 1400 р. Владислав Ягайло надав Олександрові - інакше Шандрові – пустки над річкою Репечник, звані Криниця . У 1427 р. Шандро брав участь у шляхетському з’їзді . Власники Криниці з 1440-х років доволі регулярно з’являються на сторінках перемишльських гродських і земських книг, однак використання ними одних і тих самих імен, суттєво ускладнює вивчення родоводу .

Кропивницькі. Початки роду залишаються до кіня нез’ясованими. Відомо, що у 1447 р. Тустанівські здійснили розмежування своїх маєжтностей. Один з них - Іван - отримав Кропивник. Пізніше в актах він більше нез’являється, натомість власниками Кропивника поряд з ним були якийсь Федір і Кузьма (1447 р.) . мабуть, синами Федора були Рашко і Йосько (1476 р.) , від яких походять Кропивницькі. Залишається відкритим птання, ким доводилися Іван з Тустанович та Федір і Кузьма один одному.

Крушельницькі. 4 жовтня 1395 р. Владислав Ягайло, польський король надав Іванові і Демянові село Крушельницю в Тустанівській волості . У 1445-1446 рр.власником Крушельниці був якийсь Міла . У 1460-1480-х роках – Прокіп і Грицько . Більш-менш повно генеалогія роду реконструюється з початку 16 ст.

Кульчицькі. 1284 р., грамота князя Лева Даниловича своєму слузі Мелетію Турковичу нв село Кульчичі і Самбірській волості . З приводу цієї грамоти більше століття точаться дискусії – однгі вважають її фальсифікатом, інші схиляються до думки про існування автентичного документу, який був втрачений, а ле на його основі була створена копія, що дійшла до нашого часу. Як би там не було, генеалогічного звязку між Мелетієм Турковичем і пізнішими поколіннями Кульчицьких відслідкувати не вдається. Перші документальні згадки про власників Кульчиць датуються 1423 р. Йдеться про королівського ловчого Сметанку, котрий брав участь у визначенні меж с. Блажова . У 1437 р. Сметанка згадується повторно. Цього разу – разом з братом Андрієм . До кінця 1480-х років про Кульчицьких не має жодних відомостей і лише з 1487 р. маємо більш-менш регулярні згадки про них .

Липецькі. Війтівсько-князівський рід з с. Лип’є Самбірського староства. 8 жовтня 1557 р. Даміан, син Луки Литвина, отримав від Петра Боратинського привілей на заснування села та пожиттєве право на князівство . У 17 ст. його нащадки йменували себе Липецькими зі Стремкова , отже, належали до родини Стремковських з Ломжинської землі.

Лісковацькі. Війтівсько князівстка родина з с. Лісковате Перемишльського старовста. Відомі з 1545 р. Того року Лазор, князь з Лісковатого відступив Миськові сину Іванка Коростенського, своєму небожу 2 частки свого князівства . Вказаний запис засвідчує наявність родинних зв’язків з Коростенськими. Не виключено, що Лісковацькі – їхнє відгалуження.

Літинські. Вперше з’яляються в в 1415 р. в особі Філя Дем’янчича з Літині, дрогобицького земського судді. Цього року, звинувачений дрогобицькими міщанами в плебейському походженні, Філь учинив вивід шляхетства. Свідками по батьківській лінії виступили Каленик і Пилип з Тустанович, що вказує на спільне походження з Тустанівськими . Наступні згадки про Літинських датуються 1460-70-ми роками. Йдеться про братів Олеська, Лукфана, Грицька, Михалка та якогось Андрія, сина Стецька і внука Дробиша .

Лодинські. Війтівсько-князівський рід із с. Лодини Перемишльського староства. Відомі з 1570 р. Зокрема, у цьому році Іванко Лодинський визнав борг Роману, коростенському попові, у розмірі 50 злотих.

Лопушанські. Війтівсько-князівський рід з с. Лопушанка Хомина Самбірського староства. Відгалуження Комарницьких. У 1532 р. Станіслав Одровонж, самбірський староста надав Процеві Хомичу право заснувати село Лопушанку та пожиттєво володіти князівством . Відомості про Лопушанських 16 – першої половини 17 ст. вкрай скупі. Родовід від Проця Хомича не прослідковується.

Лужецькі. Війтівсько-князівський рід з с. Лужка Самбірського староства. У 1538 р. князем у Верхньому Лужку був Сидорець у Нижньому – Ілько . Останній згадується також у привілеї Сигізмунда І 1519 р. на заснування Лужка Нижнього . Осідком Лужецьких, які наприкінці 18 ст. підтвердили своє шляхетсвто мешкали у Верхньому Лужку.

Луцькі. У 1427 р. Лукіян з Луки бере участь у з’їзді руської шляхти .
У 1473 р. Павло Бужинський заставив дворище у Луці Ганкові, Ванкові і Павлові . Напочатку 15 ст. в Луці Проживали Дашко (1504-1528), Ілляш Криницький (1500), Антон (1504) . Їхніми сучасниками повинні були також Станко, Грицько в яких у 1530-х роках були сини та Ігнат, відомий з середини 1550-х років, у якого на той час вже були дорослі внуки . З них розпочинається родовід відгалуженьЛуцьких, відомих пізніше.

Любенецькі. Перший відомий власник Лубенців – Юрій (Георгій) – учасник з’їзду руської шляхти 1427 р. та власник заставленої від Олекснадра Губицького с. Станилі у Дрогобицькому повіті з 1439 р . Напевне його сином був Станко(Станіслав) (1444-1462), котрий продовжував утримувати с. Станилю та провадив майнові справи з тим самим Олександром Губицьким . Станко та Андрій з Ільком, що були або молодшими братами, або синами чи племінниками першого , є родоначальниками Любенецьких. Припущення Виростка Л. про спільне походження з Тустанівськими вважаємо помилковим .

Матківські. Походять від Думки Височанського, власника частини Висоцька Верхнього Самбірського повіту. У 1505 р. разом з Яцьком Комарницьким і Васьком Турянським отримав від королівських комісарів підтвердження на земельну власність у сс. Комарниках, Висоцькому і Тур’є . Його внуки після тривалого судового процесу наприкніці 1530-х років ромежували маєтки з Івашком Веригою. Їм відійшла земля на по річці Матків (“ nowa villa super torrentem Mathkuph”), натoмість Верига отримав старе село “antiqua villa Superior Vyssoczkye”. Обидві сторони взаємно зреклися претензій, відповідно Верига на Матків, а Думчичі – на Висоцьке Вверхнє . З цього часу за нащадками Вериги остаточно закріпилося прізвище Височанські. Власникки Маткова ще по інерції до середини 16 ст. продовжують зватися Височанськими, одночасно в актах вони відомі як Матківські. На кінець 16 ст. останнє прізвище остаточно закріплюється за ними.

Монастирські. 4 листопада 1424, Владислав, король польський надає Петрові і Іванкові з Марковиць пустку Монастир над рікою Черхавою і дозволяє закласти село на ленному праві . Впродовж наступних майже ста років про Монастирець та його власників не має жодних відомостей. Щойно з 1522 р. вони знову з’являються. На початок 16 ст. власниками Монастирця були брати Петро та Ігнат .

Мшанецькі. Війтівсько князівський рід із с. Мшанець Самбірського старотсва. З кінця 16 ст. виокремилося три відгалуження Мшанецьких – Стецькевичі, Гузиловичі, Петрачковичі. Саме Стецькевичі у 1782 р. підтвердили своє шляхетсво у перемишльському гродському суді . Вони виводяться від Стецька Медведя (1599-1608) .
Нанівські. Війтівсько-князівський рід із с. Нанова Перемишльського староства. У 1469 р. Яцько і Мелько викупили у Занка з Турки місцевість, звану Тернове поле та заснували с. Тернова. У 1533 р. їхні наступники втратили своє родове поселення, розселившись на королівщинах у Сяноцькій і Перемишльській землі. Нащадками Яцька і Мелька були Дверницькі, Полянські, Скороденські, Шандровські, Волошиновські та згадані Нанівські. Всі вони поряд з прізвищем вживали додатковий компонент, який вказував на їхнє первісне походження – «з Тернової» („z Ternowa”). Безпосередньо родоначальником Нанівських був Михайло. У 1532 р. він отримав королівський привілей на заснування Нанови та пожиттєве володіння князівством у ньому .

Негребецькі. Нащадки замкових слуг-конюхів з с. Негребки Перемишльського староства. У другій половині 15 ст. в селі мешкали: тивуни Андрій (1436-1448), Матвій (1465-1473), Труш (1467-1473), Ігнат із сином Іваном (1475-1476), Ванько (1464-1476), Степан (1472), Федець (1465-1476) із сином Гринцем (1475),нарешті конюх Занко (1460-1476). Їхній статус окреслюється по різному: одні звуться шляхетними, інші – учтивими, трапляється, що соціальна приналежність взагалі замовчується . Невідомо, чи всі вони належали до одного роду, чи ні; чи були всі були конюхами, чи тільки Занко і його родина. Достеменно відомо те, що останній отримав у 1442 р. від Владислава ІІІ Варненчика привілей, котрим той надав надав русинові Заню з Негребки два дворища – Лемовське і Хлещовське, за умови, що він та його потомки служитимуь конюхами . Наявність цього документу й стало передумовою до вжодження до шляхетського стану нащадків родини Занька. А не щасливий збіг обставин, життєва напористість та ще якість чинники, якими вони нібито володіли, і яких забракло замковим слугам з інших сіл – Торків, Даровичів, Батичів, Вітошиців .

Новосельські. Нащадки Миша Мужиловича, котрий у 1390 р. отримав 2 дворища у с. Новосілки. У 15 ст. кількість співвласників Новосілок сягнула близько 10 осіб. Вони часто з’являються на сторінках перемишльських актів, однак в єдиний цілісний родовід не укладаються . Пов’язати їх з Мишою Мужиловичем та пізнішими Новосельскими не вдається.

Новошицькі. Виокремлення Ступницьких – Новошицьких, датується кінцем 15 – початком 16 ст. Наприкінці 15 ст. відбулося перший розподіл маєтку: в Ступниці залишалися Сенько, Андрій і Прокіп-Анфал, натомість їхній брат Яцько отримав Новошичі. Від нього село успадкував єдиний син Грицько, який на час смерті батька був ще малолітнім. Й опіку над яким взяли його дятьки. У реєстрі 1508 р. Грицько, записаний з прізвищем Новошицький й сплатив з Новошич 15 грошей . Втім, пізніших згадок про нього немає. Ймовірно він або не залишив потомства, або відступив Новошичі Ступницьким, бо на початок 16 ст. власниками Ступниці і Новошич були Андрій, Сенько, та Прокіп-Анфал. Сенько залишив двоє дочок, тому рід продовжили сини Андрія та Прокопа-Анфала.
Повторне розмежування відбувалося таким чином: спочатку Васько, син Прокопа Анфала, перестає бути власником у Ступниці й на 1519 р. йменується виключно дідичем Новошич . А в 1536 р. Петро-Юрко, син Прокопа Анфала, відступив своїм братам Павлові, Миськові частки в Ступниці, натомість вони відступили йому свої частки в Новошичах . Починаючи з середини 16 ст. в Новошичах мешкали Іван, здається син Васька та Фелікс, син Петра-Юрка. Нащадки Івана продовжили рід.

Ортинські. 9 вересня 1388 року Владислав Ягайло дарував шляхетному Якубові 4 дворища в селі Гортиничі . Його нащадками, мабудь, були брати Олехно, Матвій, Климко, сини Яцька Патрикія, які у 1503 р. провадили суддовий процес з якоюсь удею з Ортинич .

Пацлавські. Власники Пацлава відомі з 1447 р. на той час ними були Іванко, Іванко Слох і Федько Семенович . Зайве сумніватися, що йдеться про перших представників Пацлавських , хоча генеалогічна реконструкція роду до 1540-х років практично не реконструюється.

Підгородецькі. 1391 р. Владислав Ягайло надав якомусь Чулі, Іванові та іншому Іванові Савитичу 10 дворищ в с. Підгородище . Після кількадесятирічної перерви власники Підгородців з’являються знову. У 1470-1480-х роках їх нараховувалося більше десяти – Івашко (1468), Онисим Гарбачович (1475-1482), Андрій Кудович (1475-1479), Яць Кудевич (1481-1482), Іван (1475-1491), Лавро (1475), Нестор (1478-1479), Борис Чикович (1478-1479), Іван Борисович (1482), Машко Чикович (1478-1479), Йостко (1478), Іван Йоськович (1478-1479) . Історія роду до початку 16 ст. не вкладається в єдину або кілька родовідних схем. Неможливо з’ясувати у яких родинних зв’язках вони перебували між собою та хто з них був нащадком згаданих Чули, Івана і Івана Савитича.

Попелі. 21 липня 1427 р. Владислав Ягайло, польський король, надає Грицькові і Тишкові Попелям та їхнім нащадкам пустку над рікою Ратичною для заснування села . Втім, перші відомості про них датуються в актах сяноцького гродського суду кількома роками раніше. Зокрема, у 1424-1425 рр. документи повідомляють про Івана та Якова Попелів, власників с. Підлісся. Втім, Б.Барвінський у своїй відомій монографії про походження Сагайдачного, звернув увагу на свідчення Фр. Сярчинського, який згадує невідомий на сьогодні привілей Владислава Ягайла, наданий якомусь Попелю на заснування однойменного села біля Дрогобича. Цей акт датований 1414 р. Якщо такий справді існував, то історія роду Попелів слід розпочинати 1414 р .

Розлуцькі. Війтівсько-князівський рід із с. Розлуч Самбірського староства. Відгалуження Матківських. Згідно виводу шляхетсва Василя Розлуцького, здійсненого у 1640 р. МихайлоМатківський (правнук Думки Височанського – засновника роду Матківських) у 1540-х роках одружився з єдиною дочкою Бориса князя розлуцького. Переселившись до Розлуча він започаткував новий рід .

Семаші. 15 жовтня 1521, Сигізмунд, польський король, підтверджує право Семаша Дриньовича на земельеу частку у с. Ваньовичах, надану його батькові Василю Дриньовичу королем Казимиром . Отже, Семаші з’явилися у Ваньовичах, що найпізніше перед 1496 р. безсумніву Семаш і є засновником роду, хоча його родинний зв’язок з Миколаєм і Дашком Семашами, що жили у середині 16 ст. та пізнішими поколінями роду не відслідковується .

Семигинівські. Виводяться від Івана Голубця першого відомого власника Семигинова (1460-1496) . Генеалогія роду відтворюється доволі добре.

Середницькі. Війтівсько-князівський рід із с. Смеречна Перемишльського староства. Засновники роду – Лазор разом із синами Яцьком і Дем’яном – відомі з 1577 р.

Сілецькі. Грицько з Сільця – учасник з’їзду руської шляхти 1427 р. Наступна згадка про Сілецьких датується 1499 р. Це були Федько з Сільця, котрий визнав борг перед братами Стецьком і Федором також із Сільця у розмірі 40 гривень та заставив під цю суму свою земельну частку . Рід Сілецкьих сформувався з відгалужень Яворських, Винницьких, ймовірно Ортинських. Безпосередньо до Сілецьких належали лише два відгалуження – Клочковичі та Стецьковичі . Пов’язати їх з вище вказаними особами не вдається.

Скольські. 5 березня 1397, Владислав ІІ, польський король, дарував Микові і Іванкові право заснувати село на р. Опор і поле зване Сколе і Тухля . У 1444-1448 рр. У зі Сколе згадуються Хоць з сином Занком . Мабуть наступне покоління уособлювали Петро і Давид (1462) . На 1530-ті роки рід вже розпався на кілька відгалужень та сімей . Які родинні зв’язки між ним існували джерела не повідомляють.

Смеречанські. Війтівсько-князівський рід із с. Смеречна Перемишльського староства. Перші відомі посідачі князівства у згаданому селі – Василь з сином Іваном (1568), Федір (1574), Іван і Роман (1574). Котрийсь з них і був засновником роду, відомого під прізвищем Смеречанські.

Смольницькі. Війтівсько-князівський рід з с. Смольни Перемишльського староства. Перші відомі князі – Проць (1470-1471), Ганко (1471), Зань (1495) . На середину 16 ст. чисельність посесорів князівства сягнула двох десятків . Пов’язати їх з вищевказаними особами та пізнішими Смольницькими, що мешкали в Долішньому Лужку, Кульчицях, Гордині, не вдається .

Созанські. 7 грудня 1392 року Спитко з Мельштина, господар Самбірщини надав дякові Сенькові монастир Созань в заміну за село Яриловичі, які увійшли до складу міста Нового Самбора . Наступні згадки пор власників Созані датуються 1470-80-ми роками. На той час ним були – Станко (1478) , Дмитро (1481) , Петро, син Федька (1481-1496) . Їхня спорідненість, якщо така існувала, з дяком Сеньком залишається таємницею.

Сопотницькі. У Перемишльській землі відомі два населенні пункти, які потенційно могли бути осідком роду. С. Сопотник, розміщене коло с. Пацлава, у16 ст. належало Пацлавським. Ймовірно, воно попередньо входило до складу Пацлава, й через деякий час виокремилося. До кінця 16 ст. Пацлавські утримувалив у Сопотнику земельні частки, активно ними обмінюючись, чи то через застави, чи то шляхом купівлі-продажу, дарування тощо. Про це свідчать численні земельні акти. Однак в жодному з них Пацлавські, як дідичні власники Пацлава і Сопотника не йменуються Сопотнцькими, за одним винятком. У 1589 р. Васько Пацлавський відступив Тимкові Сопутницькому («Soputnicki») усю свою земельну частку в Сопотнику . Серед Пацлавський особу з таким іменем наприкінці 16 ст. не зустрічаємо, тому важко напевне щось стверджувати про Тимка Сопотницького, згаданого один-еєдиний раз.
с. Сопот у 17 ст. існувало на межі Дрогобицького і Стрийського староств коло Підгірців, Довгого, Зубриці. У 1660-х роках у селі було князівство. Серед його посесорів документи згадують Ілька (16621-1673), священника Івана, сина князя Івана (1663). Втім, їх також не можна з певненістю ототожнити з шляхетським родом Сопотницьких. Джерела чітко окреслюють їхній статус як поштиві («honoratus»), що для 17 ст. є прямим свіченням нешляхетського походження та статусу.
Сопотницькі, котрі в 1782 р. підтвердили своє шляхетсво, мабуть були нащадками Михайла та Теодора Сопотницьких, що мешкали не то в с. Монастирці, не то в Ясениці Сільній наприкінці 17 – початку 18 ст. .

Стебницькі. Війтівсько-князівський рід з с. Стебник Перемишлььского староства. Відгалуження Устрицьких. Власне прзівище Стебницькі закріпилося за третім поколінням нащадків Павла Устрицького Дем’яновича. У середині 17 ст. це був Васько Стебницьких з Унігова Яцькович та .

Стрільбицькі. Війтівсько-князівський рід із с. Стрільбичі Самбірського староства. Село існувало вже у 1437 р. Однак відомості про про місцевих князів з’являються щойно на початку 16 ст. У 1505 р. Сидір Стрільбицький склав заповіт на користь синів Тимка, Яреми і Стеця. Документ докладно не вивчався. Купчинський зараховує його до категорії актів, чия автентичність сумнівна . Втім одоно з синів можна ототожнити з Гієронімом, який у 1519 р. отримав підтвердження на князівство у Стрільбичах .

Ступницькі. 10 листопада 1377 року Владислав Опольський, галицький князь дарував Джурджові, волоському воєводі села Новошичі та Ступницю . Один з небагатьох родів чия генеалогія відслідковується з кінця 14 ст.
Татомири. Засновник роду – Федько Татомир – у 1469 р. отримав запис на пустку Ісаї, де згодом виникло однойменне село . У 16 – початку 17 ст. Нащадки Федька, котрі утримували у с. Підбуж Самбірського староства війтівство, йменувалися Татомирами з Корчина . Отже, маємо справу з відгалуженням Корчинським.

Терлецькі. 28 квітня 1415 р. Владислав Ягайло, польський король, підтвердив права священика Михайла на село Терло, яким його попередники володіли з руських часів . Наступна згадка про вихідців з Терла датується 1463 р. Йдеться про священнкиа Олександра і його сина Савку . На той час село було королівським, тай вказані особи названі королівськими підданими («homines regales»). У наступні десятиліття до кінця 15 ст. вихідці з Терлого неодноразово з’являються поряд з князями і підданими сусідніх волоських сіл Перемишльського староства . Остання обставина вказує на неоднозначність соціального статусу Терлецьких до початку 16 ст.

Тисаровські. У 1427 р. якийсь Тимко з Тисарова брав участь у з’язді пруської шляхти . Пізніше джерела повідомляютьть про Мишка (1439) , та Стефана Лачка (1447-1450) . Синами котрогось з них повинен був бути Юхно з братом Івашком , від якого походять пізніші Тимсаровські.

Тисовські. Ймовірно йдеться по війтівсько князівський рід з с. Тисовиці Самбірського староства. Походять від Осташка Дашковича, князі с. Стрілок, котрий заснував село Тисовицю та передав князівство у ній з королівського дозволу своїм синам – Васькові і Хомі .

Товарницькі. У 1585 р. Іван Терлецький записав посаг своїй дружині Марухні у розмірі 80 злотих . Як зазначається у відповідному акті, Марухна була дочкою невідомого на ім’я попа з Товарної. Можливо, це і був далекий предок Товарницьких. Втім дане припущення поки що не можна обгрунтувати додатковими фактами. Відомості про Товарницьких як шляхетський рід з’являються доволі пізно – наприкінці 17 ст. Зокрема, у 1691 р. дружиною Настасії Пацлавської, дідички у с. Пацлаві був якийсь Йоан Товарницький . Його сучасником був Теодор Товарницький, в чкого на 1714 р. вже була доросла одружена дочка .

Топільницькі. Попівський рід простого походження. У середині 1550-х років Турянські обміняли с. Кривку на с. Топільницю. Втім у 1560-х роках вони були не єдиними власниками села. Поряд з ними тут мешкали Івашко, Демко, Галко, Васько поповичі, від яких беруть початок Топільницькі. Джерела не повідомляють чи були вони в селі на час, коли Топільниця ще перебувала в королівській власності, чи з’явилися після обміну.

Турецькі. Див. Яворські.

Турянські. Перші власники Турйого – Йоган (1473), Грицько Берендич (1476), Юрко (1478-1481) . Невідомо яким чином вони пов’язані з братами Яцьком (1501) і Ваньком (1501-1508) , від яких виводяться всі пізніші покоління Турянські. Цікаво, що прізвисько Берендич вживалося і одим з відгалужень Скольських у 1530-х роках .

Тустанівські. В першій половині 15 ст. рід складався з восьми братів – Філя і Каленика, відомих з 1415 р.. Ілька й Івана, учасників шляхетського з’їзду 1427 р. та Яцька, Гриця, Машка і Дашка. Це було чи то друге, чи то третє покоління, нащадків Юрка і Ананія Доброславичів, які в 1387 р. королева Ядвіга надала Тустановчі з монастирем в Бориславі. Окрім вказаних поселень брати володіли Колодницею, Монастирем, Долголукою, Уличнем. У 1447 р. Іван, Ілько, Пилип (Лацко), Машко і Грицько здійснили поділ маєтків. Найстарший Іван отримав Кропивник, решту братів – Долголуку, Колодницю, Борислав. З цього часу розпочинається окрема історія роду Кропивницьких (див Кропивницькі).
У 1460 р. вперше джерела повідомляють про Грицька з Борислава, що на думку Виростека Л., є одним з братів, який обрав місцем свого проживання одне із зіл обширних родових маєтків Тустанівських . Одночасно Пилип (Лацко) осідає в Колодниці й з 1462 р. зветься „Laczko de Clodnicza”, або „Philipus Laczko de Clodnicza”. Таким чином, з’являються Бориславські та Клодницькі.

Унятицькі. 28 серпня 1393 року Владислав Ягайло, польський король дарував волоху Клементію Драгомировичу село Унятичі . Після кількадесятирічної перерви у 1430-40-х роках з’являються наступні документальні свідчення про власників Унятич. Це були Костко (1437), Демко (1443-1444), Сенько (1444) . Безпосередньо родовід Унятицькких, прослідковується з кінця 15 років й виводиться від таких осіб як Захарій (Занко) (1477-1510) та Васько (1495-1514) .

Уруські. 26-31 грудня 1377 або 1378 року Владислав Опольський, галицький князь підтвердив права на село Уріж з монастирем Станіславові Ближничу, які останній отримав від князя Юрія Наримунтовича . Із розмежувального акту на с. Блажів 1423 р. відомий Стибор з Урожа . Ні Станіслава Ближниця, ні Стибора пов’язати з пізнішими власниками Урожа, Лопушної і Заріччя не вдається. Родовід Уруських прослідковується з 1437 р. Тоді Костко з Унятич позивав Костка з Урожа у справі батьківського спадку . Від Костка походять всі відомі пізніше Уруські.

Хащівські

Хлопецькі. 20 березня 1360, польський король Казимир ІІІ підтверджує зем’янину Руської землі Ходкові Матутейовичу право власності на село Хлопчичі у Перемишльській землі. Текст княжої грамоти не подається. Документ дійшов у копії 1589 р. Грамота сумнівної автентичності. З Перемишльських актів 15 ст. відомий Станко Матутейович, власник Хлопчичів (1436-1448) . Від нього походять всі відомі пізніше Хлопецькі.

Яворські. 27 червня 1431 р. Владислав Ягайло, польський король, надав шляхетному Ванчі Волоху та його синам Ходку, Іванку і Занку село Турку в Самбірському повіті . Від синів Занка походять Яворські і Турецькі. Зокрема четверо синів Василя Занковича осіли в Яворі, а єдиний син Федора Занковича Дмитро () – у Турці. Ільницькі натомість були нащадками або Ходка, або Іванка Ванчовичів. Перша згадка про Ільницьких припадає на 1491 р. , коли Миклаш і Ігнатко з Ільника провадили судову справу з Влодиком зі Стебника .

Яменські. Війтівсько-князівський рід із с. Ямни Перемишльського староства. У 1505 р. князем був який „laboriosus Roman de Troycza et Jamna knyaz” . Впродовж наступного століття документи повідомляють про інших осіб, що мешкали в Ямні на князівстві, зокрема – Сенько (1518), Глібко (1531), крайник Климко (1558-1582) з племінником Грицьком (1558-1569), Мишко Мишула з синами Лукою і Іваном (1582), Михайло з синами Грицьком, Іваном, Федьком (1582) . Однак пов’язати їх і умістити в єдиний родовід не вдається. у другій половині 17 – 18 ст. Яменські мешкали у с. Розсохи. Мабуть це були нащадки Іванка Яменського, якому Васько Терлецький Грицьоквич заставив певні земельні маєтності у с. Терлі (Розсохи відокремилися від Терла) .

Ясеницькі. Історія роду до початку 16 ст. залишається таємницею. У 1490-1494 рр. перемишльські земські акти згадують якогось Станіслава Ясениського (Jaszenysky) чи то Ясенського (Iaszensky) з Опарів, що у Дрогобицькому повіті . Важко без вагань стверджувати, чи вдійсності він перший відомий Ясеницький чи ні. У 1510 р. Іоан Ясеницький, тенутарій в Довгому, визнав борг перед Леонардом Ясеницьким в розмірі 200 гривень . У цій згадці, напевно, йдеться про Ясеницьких, хоч ні Іоана, ні Леонарда, через брак джерел, не можна прив’язати до котрогось з пізніших відгалужень роду. Особою, котра дісно стала родоначальником, якшо не всіх Ясеницьких, то принаймні кількох родових відламів, був Занко, відомий з 1518 р.

Також дивіться тут - https://forum.vgd.ru/401/18403/0.htm?a=stdforum_view&o=
Звязатись з автором цих досліджень, щоб уточнити деталі та отримати консультацію можна за цією адресою e-mail: smutokigor@gmail.com

Род герба САС - SAS

Информативная тема