Род герба САС - SAS

СЕНАТОР ЕДМУНД БАЧИНСЬКИЙ

Доктор права Едмунд Бачинський належить до того покоління закарпатської інтелігенції, яке тривалий час вважало, що майбутнє нашого краю, його вільний розвиток можливі тільки під всесильним скіпетром Росії, вбачаючи в ній єдиного захисника слов’янського світу. Звідси й москвофільство Бачинського. Як громадсько-політичний діяч зробив для Закарпаття скільки міг, діючи на пожвавлення змагань за визволення нашого краю з-під поневолення іноземних держав. Звичайно, в національній і соціальній визвольній боротьбі нашим краянам не дуже щастило, але сам факт широкого розгортання просвітницької, культурницької й політичної роботи серед населення заслуговує нашого визнання і шани.
Едмунд Бачинський походить з відомого на Закарпатті священицького роду. Його предки до шостого покоління були греко-католицькими священнослужителями. Двоюрідним братом його прапрапрапрадіда був єпископ Андрій Бачинський (1732-1809) - відомий церковний діяч і просвітитель. Корені ж цього роду як засвідчують генеалогічні документи, знаходимо в Галичині с. Бачина, що на самбірщині. Хоч десь із кінця XVI ст. спогади про рід Бачинських знаходимо на Закарпатті. Також відомо, що родина Бачинських походить з старовинного литовського княжого роду і їх дворянство підтверджено дипломом короля Зиґмунда III.
Едмунд Бачинський народився 13 червня 1880 року в селі Калини Тячівської округи (комітат Мараморош) в сім’ї греко-католицького священика Степана Бачинського (1851-1936). Мати – Єлизавета Фірцак – рідна сестра єпископа Юлія Фірцака (1836-1912) ініціатора Верховинської акції. Можна також відзначити, що Степан Бачинський як парох Ясіня в 1918 році входив до керівництва „Української Народної Ради в Ясіню”. В Ясіню сім’я Бачинських була в дружніх стосунках з сім’ями Клочураків та Климпушів.
Оповідь про видатного європейського політика була б далеко неповною, якби не згадати бодай коротко про родину. Едмунд Бачинський мав чисельну рідню - двох сестер й чотирьох братів, яких доля розкидала по багатьох країнах світу. Сестра Шарлота Сабов 1878 року народження виїхала в США, брат Степан був душпастиром в Сату-Маре (Румунія), Юлій 1885 р.н. був священиком у Чорноголові та Ясіні в 1949 році його був засуджений на десять років позбавлення волі, повернувся додому, в 1957 році, брат Олександр 1895 р.н. загинув в Першу світову війну, сестра Маргарита 1893 р.н. вийшла заміж за чеського офіцера Ярослава Голду й у 1938 році виїхала разом з сім’єю в м. Брно, брат Андрій 1901 р.н. за фахом лісовий інженер, закінчив Празький університет, багато років віддав лісовій галузі Закарпаття.
Перша дружина –Марія Товт померла під час пологів. Дочка Марія. 1910 року народження, жила в Угорщині, де й померла в 1967 році. Друга дружина Оронка Губан – прожила до 1976 року, померла й похована в Хусті.
Едмунд не пішов шляхами чоловіків своєї рідні, а закінчив правничий факультет Будапештського університету. Напередодні Першої світової війни служив урядовцем у Дебрецені та інших містах Угорщини. В 1922 році повернувся до рідного краю, де був мером Ужгорода та членом земського уряду. Із 1927 по 1936 роки входив до товариства імені Духновича, яке впродовж трьох місяців 1936 року очолював. Але в знак протесту проти про угорських дій Фенцика, вийшов із цього товариства. З 1929 по 1938 роки обирався сенатором Чехословацького парламенту від аграрної партії. Очолював кооперативну спілку Підкарпатської Русі, видав брошуру „Кооперація на Підкарпатській Русі”.
На окрему увагу заслуговує його любов до спорту, як засобу фізичного й духовного відродження народу. 15 серпня 1925 року обирається заступником голови спортивного клубу „Русь”. А в 30-х очолює відому футбольну команду СК „Русь”. На утримання її відраховував половину своєї сенаторської платні.
З 11 по 26 жовтня 1938року входив в перший автономний уряд Підкарпатської Русі, обіймав у ньому пост міністра внутрішніх справ. Входив і до складу другого уряду який очолював Августин Волошин. Ось як характеризує Едмунда Бачинського Петро Стерчо у своїй книзі „Карпато-Українська держава”: „ ...поляки та мадяри поклали на Бродія та Фенцика великі надії. До щирого патріота д-ра Е.Бачинського, який упродовж майже 20-ти років співпрацював із Бродієм та Фенциком по лінії москвофільства, ворожі агенти не знайшли дороги. Д-р Едмунд Бачинський хоч і помилявся, а – помилки – людська річ – любив свій народ і йшов із ним...”
19 жовтня 1938 року Е. Бачинський представляв інтереси Підкарпатської Русі на переговорах у Мюнхені про майбутні кордони. З цього приводу (перед Віденським арбітражем) зустрічався з міністром закордонних справ Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом. Туди ж прибув на переговори прем’єр Словаччини д-р Йозеф Тісо.
Під час зустрічі на переконливих прикладах затисянських греко-католиків (як і словацьких) д-р Бачинський доводив, що ці жителі є насильно з мадяризовані й етнічно належать до Карпатського краю, неодноразово підкреслював, що він жив під мадярським режимом, і це був безоглядний утиск національної індивідуальності, і що національні почуття серед корінної молоді „такі сильні, що і мови не може бути про співжиття з Мадярщиною”. Хоч і усвідомлював, що таке внаслідок брудної політики може нас очікувати „вже завтра”.
З кінця 1938 року працював у Хусті, куди переїхав як міністр автономного уряду. Після окупації Карпатської України Угорщиною відійшов від політичної діяльності і працював адвокатом.
З приходом Червоної Армії був заарештований управлінням контррозвідки „СМЕРШ” 4-го Українського фронту в грудні 1944 – го і без суду був етапований до м. Єнакієве Донецької області, де і помер від тифу в таборі для військовополонених на шахті "Юнком" в 1945 році, що засвідчує п. Микола Бандусяк, який в той час був ув’язнений в таборі із Е.Бачинським. Після встановлення радянської влади на Закарпатті від сім’ї Бачинських конфіскували значне нерухоме майно.
В часи горбачовської перебудови на обґрунтовані заяви, які писав у тодішні КДБ й прокуратуру син його брата Андрія – Едмунд, відповіли, що по трьох органах (суд, прокуратура, КДБ) „не проходив”. Оскільки його не судили, то й слідів ніяких не залишено. Так досі цей мужній син нашого народу і не реабілітований.

М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ III. Стор. 1.

III. Відносини культурні й національні: Національний склад і національні елєменти.

УКРАЇНА ЗАХІДНЯ: ОСЛАБЛЕННЄ УКРАЇНСЬКОГО ЕЛЄМЕНТУ В ГАЛИЧИНЇ, НАПЛИВ ЧУЖОГО ПАНСТВА, УКРАЇНСЬКІ ШЛЯХЕТСЬКІ ФАМІЛЇЇ В XV В., ЇХ ВИНАРОДОВЛЕННЄ, УКРАЇНСЬКА ШЛЯХТА ГАЛИЧИНИ В XVI, ДРІБНА ШЛЯХТА, ЇЇ НЕЗАМОЖНІСТЬ, БРАК ВПЛИВІВ, НАЦІОНАЛЬНІ РУХИ СЕРЕД ШЛЯХТИ — ВОЛОСЬКА ІРЕДЕНТА XVI В., БОРОТЬБА З УНЇЄЮ, РУХИ ПІД ЧАС ХМЕЛЬНИЩИНИ.

".......Подібне бачимо і в східнїй Галичинї, де в першій половинї XV в. ще чимало виднїєть ся заможнього українського панства, але також без впливових позицій, на другім плянї. Між шляхецькими підписами на актї конфедерації землї Львівської й Жидачівської більшу половину становлять імена української шляхти, що і в самих іменах своїх ще задержує національний характер, а часом і руських печаток уживає — як Юрша з Ходоровстава, Станко з Давидова, (в 1410 він зветь ся ще Осташко з Давидова), Дмитро Лагодовский, Мартин Каленик з Підгаєць, Михно й Пашко з Борщева Юрий з Мальчиць, Сенько Галка з Іляшова, Сенько з Нагорець Олехно, Марко і Ленько з Дрогошова, Петро Волчко з Колоден Стецько, Онисько й Стецько-Ілько з Черкасів, Дмитро з Унятич, Федько з Чолганець, Федько і Стецько з Млинищ, Дмитро й Яцко з Дїдошиць (Дїдушицькі), Яцко з Рожнитова, Андрейко з Сваричова, Івашко з Дулїб, Іван з Кошави, Олекса й Лучка з Витвиць, Данько, Мика і Сенько з Балиць, Яцько з Новоселиць 3).

Все таки, хоч зрідка, бачимо руські імена на урядах і достойностях сих земель в XV в. — чи виборних шляхецьких (по рефомі), чи королем іменованих. Такий Сенько з Сїннова (de Syennow) підкоморій і tutor перемиський підчас конфедерації 1436-7 р., Ігнат з Кутищ довголїтнїй судя галицький (1438-1471), Васько з Риботич судя перемиський (1460-7), перед тим підсудок, Яцько Бибельський і Олехно alias Alexander Порохницький стольник і підстолїй перемиські, Глїб-Миколай з Сїннова підсудок (1472-7), а навіть і на каштелянстві перемиськім засїдав оден з Порохницьких (1449-54) 4).

Але був то заразом час, коли ті виднїйші роди українські, які задержали ся в вищій верстві місцевої шляхти, швидким темпом затрачували свою національність і безслїдно розмивали ся в польськім елєментї. Спільність клясових інтересів і бажаннє зрівняти ся не тільки de jure, але і фактично з привілєґіованим панством польським, доступити всеї повноти вигід і гонорів, на які могли числити шляхтичі чи маґнати польські, впливи шляхецької культури й католицької стихії, яка розвивала ся тут же під боком і заливала що далї то більше українські землї, нарештї — мішані шлюби з Польками і на відворот — всї сї чинники й впливи, про які ще будемо говорити, робили своє дїло дуже скоро. „Коли трапляло ся, — писав потомок одної такої зпольщеної фамілїї Ян Порохницький, арцибіскуп львівський і великий протектор єзуітів, описуючи з фамільних традицій сей процес польщення Руси, — що була панна одиначка з маєтністю, або вдова богата, то королї своїх Поляків-шляхтичів посилали до Руси, помагали їм своїми впливами і так женячи ся зчаста, наповнили Русь і запровадили віру правовірну католицьку римську; решту зробила пильність пастирів, так що й найбільші панове з Руси перейшли до єдности з римським костелом, покинувши грецьку схизму” 5). Розумієть ся, звести так богато до сього впливу мішаних шлюбів, як то робить сей автор, не можна, але вони також мали своє значіннє — не тільки на перехід маєтків в польські руки, а й на польщеннє самих фамілїй. Так в тій самій родинї Бибельських — одної з найможнїйших українських родин Галичини, з котрої виводив себе арциб. Порохницький, внучка Ходка Бибельського Духна відданна була за Поляка Яна Бажі (Ваrzу) з Болозова 6) і підсилений маєтком Бибельських рід сей зайняв в XVI в. високе становище, займав високі сенаторські уряди, неприступні для Бибельських. З другого року з 1441 р. маємо нпр. шлюбну умову Сенька Бибельського з Фредром з Плїшович, де Фредро сватаючи свою доньку за нього, звязує його умовою, що Сенько має „вихрестити ся” перед шлюбом, розумій — на латинську віру: „Шл. Фридро з Плїшович, читаємо в актї, й шл. Яцко з Библа з братом своїм уложили між собою таку добровільну угоду, що Фридро просватав доньку свою Ядвигу за Сенька з Библа, з такою умовою, що супружество має бути довершене за чотири роки, і з тим весїлє 7), а коли котра сторона не дотримає, з виїмком смерти, то має заплатити другій сторонї тисячу гривен заруки, а Сенько під такоюж зарукою має вихрестити ся перед супружеством 8), і Фридро має дати Сенькови за тою дївчиною двіста гривен готовими грішми й стількиж в одежі, а Сенько має заплатити жінцї своїй Ядвизї віна і виправи 600 грив. на половинї тих маєтностей своїх, що йому припали при подїлї” 9).

Може сьвідками таких переходів, що в тишинї фамілїйних і всякого рода приватноправних відносин робили ся в великій масї протягом XV і XVI вв., служать подвійні імена, які стрічаємо в другій половинї XV в. у ріжних репрезентантів українських панських родів Галичини: Costhko alias Ioannes Порохницький, Ioannes alias Hryczko Бибельський, Глїб-Николай з Сїннова, й т. п. 10). Взагалї історія польщення сих українських родів, наскільки можемо її слїдити хоч би на підставі документальних вказівок, не була слїджена досї, хоч з становища культурної історії має воно чималий інтерес.

В XVI в. можних родів, які б держали ся української народности, в Галичинї майже нема вже 11). Мало було вже навіть заможнїйшої шляхти — яка б держала ся української народности. В звісних петиціях до митрополита в справі галицької епархії 1539-40 рр. напр. беруть участь такі галицькі шляхтичі: Марко Шумлянський, Іван Станимирський, Іван і Стефан Демидецькі, Никандро Свистельлицький, Михайло і Марко Балабани, Павло Желиборський, Іван Лопатка, Петро Угорницький, Васько, Труфан і Іван Грабовецькі, Іван і Павло Загвоздецькі, Олехно Замостський, Іван Дубровицький, Василь і Юхно Ярмолинські, Костюк і Федор Яські, Петро Сербин, Іван і Олехно Чолганські, Іван і Васько Рожнитовські, Рашко і Стефан Сваричовські, Деонисий й Іван Горбачовські, Іван і Павло Самбори, Михайло й Яцко Ячниські 12). З них одначе лише кілька фамілїй належать до середньої, заможної шляхти — Балабани, може Демидецькі, Чолганські; иньші — рядова, або й зовсїм дрібна шляхта як Грабовецькі, Дубравицькі (Дубровські), Рожнятівські, Сваричівські, Ячниські і т. и. 13).

Тої дрібної — і ще дрібнїйшої української шляхти було в XVI віцї в Галичинї богато (особливо в Перемишльській землї), і до неї в XVII в. прилучають ся, розмноживши ся й підупавши ще більше в своїм упослїдженню — відсунені від усього що несли доходи і впливи, — майже всї ті українські роди, які не вигасли й не спольщили ся протягом XVI віка. От який катальоґ сеї української шляхти з першої половини XVII в. дають галицькі акти 14). В Галицькій землї виступають Березовські, Волковицькі, Голинські, Грабовецькі, Дрогомирецькі, Желиборські, Жураківські, Кнегинецькі, Креховецькі, Мединські, Свистельницькі, Сулятицькі, Струтинські, Татомири, Угерницькі, Хотимирські; в Львівській: Балицькі, Винницькі, Витвицькі, Гошовські, Дубровські, Копецькі, Лозинські, Підвисоцькі, Підлїсецькі, Плетенецькі, Погорецькі, Попелї, Передримирські, Свирські, Семигиновські, Сроковські, Чолганські; в Перемишській Бачинські, Березницькі, Билинські, Боярські, Братковські, Винницькі, Височанські, Городинські, Городиські, Добрянські, Желиборські, Ільницькі, Кальнофойські, Коблянські, Комарницькі, Копистинські, Криницькі, Крушельницькі, Кульчицькі, Литинські, Луцькі, Монастирські, Матковські, Пацлавські, Підгородецькі, Попелї, Радиловські, Ритаровські, Селецькі, Созанські, Сверечанські, Ступницькі, Терлецькі, Турецькі, Турянські, Тустановські, Унятицькі, Уруські, Яворські, Яминські, Ясеницькі; в Сяніцькій Добрянські й Лозинські. Переважно се були старі роди, що великими гнїздами сидїли, розмноживши ся на своїх дїдинах і подїливши ся на ріжні галузи з ріжними характеристичними призвищами й „придомками” як нпр. Княгиницькі-Проскурчата, Калиновята, Сенковята; Жураківські Лехнівські, Йосиповичі, Якобшовичі; Чайківські Беринди, Солонинки, Трунковичі; Пацлавсьві, Грицковята й Іскрята й т. и.) 15). Належали вони головно до двох спецефічно-українських гербових ґруп — Сас і Корчак (особливо до першого); походженнє й розповсюдненнє серед сеї української шляхти сих гербів лишаєть ся невиясненою і небезінтересною з культурно-історичного становища загадкою 16). Наскільки розмножена була ся українська шляхта, дають понятє шляхецькі пописи з першої половини XVII в. Так на пописї шляхти Львівської землї 1621 р. на 628 загального числа шляхтичів ставило ся 43 Чайківських, 34 Гошовських, 40 Витвицьких. На пописї Перемиської землї 1648 р. на загальне число близько 1000 шляхтичів ставило ся 70 Яворських, 46 Кульчицьких, 36 Винницьких, 23 Билинських, і т. д. 17). Подробицї пописів про уоруженнє й спорядженнє шляхти на тих пописах дають нам цїкаву характеристику і матеріального становища сеї шляхти. Дуже воно було незавидне. Не то що дуже мало було між нею таких, що могли привезти з собою який збройний poczet — а навіть і такі, що могли хоч особисто явити ся „конно і оружно”, були між ними в меньшости. Напр. з 43 Чайківських тільки трох ставило ся на попис на конях, решта пішаком. Всї 40 Витвицьких — всї піші, і т. д. Попис львівської шляхти 1628 р., даючи докладнїйші вказівки про уоруженнє пописаної шляхти, дає ще сильнїйші подробицї сеї шляхецької біди, показуючи, що у багатьох не тільки коня, а й порядної зброї не було. Напр. шл. Гриць Волчкович Ясницький з Яснищ ставив ся пішо бодай з шаблею і полгаком, але шл. Іван Волчкович Ясницький явив ся пішо тільки „з києм”; шл. Роман Гошовський іменем Антона Гобрича Гошовського батька свого, хорого на той час, теж пописав ся тільки „з києм”; шл. Федор Гошовський Клечкович ставив ся пішо з шаблею і полгаком, але шл. Стець Андроникович Гошовський був на пописї пішо тільки з палашом, шл. Федор Шумлянський з Браткович був пішо з києм, шл. Григорий Рудницький з Браткович ставив ся пішо з шаблею й полгаком, шл. Іван Заплатинський з Осталович пішо з шаблею, сокіркою і „пташою рушницею”, і т. д."

На світлині шляхетський сеймик.

Род герба САС - SAS

Информативная тема