Эмиграция.

http://www.rusarchives.ru/publ...raga.shtml

Русский заграничный исторический архив в Праге – документация:
Каталог собраний документов, хранящихся в Пражской Славянской библиотеке
и в Государственном архиве Российской Федерации.

Опубликовано в журнале «Отечественные архивы» № 4 (2012 г.)

Русский заграничный исторический архив в Праге – документация: Каталог собраний документов, хранящихся в Пражской Славянской библиотеке и в Государственном архиве Российской Федерации / Сост.: Л. Бабка, А. Копршивова, Л. Петрушева; на рус. и чеш. яз. Прага, 2011. – 564 с. – [Б.т.]

Вышедшее в Праге издание – результат сотрудничества Национальной библиотеки Чешской Республики и Государственного архива Российской Федерации (ГАРФ). Во введении, озаглавленном «Архив архива», содержится подробный анализ многолетнего целенаправленного поиска и процесса каталогизации фонда Т-RZIA. Его автор, директор Славянской библиотеки Л. Бабка, выразил искреннюю благодарность чешским коллегам и учреждениям за помощь в поиске документов Русского заграничного исторического архива (РЗИА) в хранилищах Славянской библиотеки и издании каталога, а также директору ГАРФ С.В. Мироненко, заместителю директора Л.А. Роговой и заведующей архивохранилищем коллекций документов по истории Белого движения и эмиграции Л.И. Петрушевой, участвовавшей в подготовке данного справочника. Кроме того, во введении имеются обширные ссылки на изданный в Москве межархивный путеводитель «Фонды Русского заграничного исторического архива в Праге»[1]. Прибавив к этому опубликованный Славянским институтом Академии наук Чешской Республики в Праге сборник «Документы к истории русской и украинской эмиграции в Чехословацкой Республике (1918–1939)»[2], содержащий документальные материалы эмигрантов «первой волны», выявленные в архивохранилищах АН ЧР, Пражского городского архива, МИД ЧСР, Национального собрания и других ведомств и учреждений, мы имеем полное право утверждать, что совместная работа чешских и российских специалистов в итоге дала блестящие результаты. Мировое архивное сообщество получило практически полное представление о бесценных источниках по истории «России в изгнании».

Рецензируемый каталог документов РЗИА (архив архива), хранящихся в Славянской библиотеке, занимает в этом списке изданий фундаментального характера особое место. Он заполняет многие лакуны в современном РЗИА-ведении, предоставляя возможность доступа к считавшимся уничтоженными источникам по истории архива, помогает уточнить характер его деятельности на различных этапах, объем взаимосвязей с русскими эмигрантами во всем мире, а также дополнить биографии ряда ведущих и рядовых сотрудников РЗИА на новой документальной основе.

Напомним, что еще в 2008 г. Л. Бабка, выступая на международной научной конференции «Русская эмигрантская культура и гуманитарные науки в межвоенной Чехословакии: линии профессионального сотрудничества», призвал к глубокому научному исследованию большой коллекции периодических изданий русских эмигрантов, включенной ЮНЕСКО в 2007 г. в список «Память мира», назвал комплекс источников, еще неизвестных исследователям тематики русской эмиграции. Речь шла об административных документах РЗИА. Учитывая, что в конференции участвовали около 35 ученых из России, Словакии, Чехии, а также Австрии, Великобритании и США, заявление Л.Бабки имело широкий международный резонанс. Первыми на этот призыв откликнулись российские архивисты.

Отметим, что выявление архива самого РЗИА в фондах Славянской библиотеки при Национальной библиотеке АН ЧР граничит с чудом: ведь он не должен был там находиться. По предположению Л. Бабки, документы или затерялись в коробках и мешках с книгами, журналами и газетами, перевезенными в библиотеку после вывоза основной части документов РЗИА в Москву в 1945–1946 гг., или их сознательно спрятали сотрудники РЗИА, перешедшие после его разгрома на работу в Славянскую библиотеку (возможно, А.Ф. Изюмов и Е.Ф. Максимович). Во всяком случае, занимавший в первые послевоенные годы пост директора Славянской библиотеки Й. Стрнадел спас материалы регистратуры бывшего РЗИА от утилизации, схоронив их в дальнем углу складского помещения, где они оставались в забвении долгие годы. Их обнаружили и начали обработку только в 1990-е гг. в рамках проекта Славянской библиотеки «Внутренний архив Русского заграничного исторического архива. Оформление, хранение, каталогизация и открытие доступа к уникальному собранию документов», поддержанного Агентством по грантам Чешской Республики. Итогом этой деятельности и стал рецензируемый каталог.

Первый раздел «Основные документы РЗИА» включает материалы, характеризующие переломные моменты существования РЗИА. Интересен дневник архива, подробно описывающий его деятельность с основания в марте 1923 г. до конца 1924 г. Широко представлены материалы, касающиеся передачи архива в ведение чехословацкого Министерства иностранных дел в 1928 г. и дальнейшего его развития в 1930-е гг. По ним можно проследить изменения в текстах положений – своеобразных уставов, определяющих основные принципы и правила работы архива, что дает возможность объективно оценить драматические обстоятельства, связанные с потерей самостоятельности РЗИА в связи с его передачей под контроль Министерства внутренних дел в 1939 г. Соответствующие единицы хранения распределены по главам в зависимости от их значения для понимания содержания работы сотрудников: сводные списки сотрудников РЗИА и состав его административно-управленческих органов, проблемы получения разрешений на работу русских эмигрантов в связи с принятием закона об охране внутреннего рынка труда в период экономического кризиса, оформление так называемых «нансеновских паспортов», легализировавших пребывание иностранцев в Чехословакии, а также руководящие документы о повседневной трудовой деятельности, в частности касающиеся процесса инвентаризации имущества РЗИА. Исследователь получает полное представление о том, как размещался архив в различных зданиях и помещениях, что важно для оценки динамики роста архивного фонда.

«Отчеты о деятельности РЗИА, протоколы заседаний комиссий» – второй раздел каталога. Представленный здесь корпус источников чрезвычайно важен, поскольку периодически издававшиеся в различные годы деятельности архива отдельные брошюры с его отчетами сохранились не полностью, а дошедшие до наших дней стали библиографической редкостью. Приведенные аннотации документов дают представление о содержании заседаний Временного совета РЗИА за 1925–1928 гг., а также экспертной комиссии. Эти переходные управленческие органы в историко-архивоведении до сих пор не получили достаточного освещения именно по причине отсутствия доступных исследователям документов. Напомним, что в ГАРФ поступили журналы заседаний совета только начиная с 1935 г.

Для удобства работы исследователей авторы-составители каталога максимально упростили эвристические процедуры – протоколы заседаний всех комиссий расположены в хронологическом порядке, причем каждый протокол представлен в качестве отдельной единицы хранения. В краткой аннотации отражены основные пункты программы заседания, имена лиц, предлагавших свои собрания на депозитарное хранение или продажу, а также агентов или сотрудников РЗИА, составлявших соответствующие отчеты.

В третьем разделе «Внутренние подразделения РЗИА» сосредоточены материалы о деятельности отделов (документов, книжного, журнального, газетного), разрозненные документы Донского и Кубанского казачьих архивов, Белорусского архива и Украинского исторического кабинета. Разделы четвертый («Работники и сотрудники РЗИА») и пятый («Агенты РЗИА») детализируют списки штатных и внештатных постоянных работников разных категорий, а также членов различных советов и комиссий архива на основе их личных дел.

Особого внимания заслуживают разделы шестой («Персональная переписка РЗИА (респонденты)») и седьмой («Переписка РЗИА с организациями»). Это обусловлено тем, что личная переписка составляет наиболее обширную часть собрания служебных документов РЗИА в Славянской библиотеке. В собрании преобладает входящая корреспонденция; исходящая представлена хуже, в большинстве случаев в виде копий. В перечне организаций, с которыми переписывался архив, фигурируют различные государственные ведомства, посольства, архивы, библиотеки, музеи, редакции газет, журналов, общества, объединения и политические партии, книгоиздатели. Поражает глобальный характер корреспонденции – она поступала от отправителей из более десятка европейских стран, государств Американского и Азиатского континентов, а также Австралии. Среди советских организаций, с которыми РЗИА вел переписку с 1929 по 1937 г., – Всесоюзное общество культурных связей с заграницей, Главная контора подписных и периодических изданий Госиздата РСФСР, Всесоюзная книжная палата, акционерное общество «Международная книга», «Издательство политкаторжан» и др.

Восьмой раздел составляют различные инвентарные книги, в состав которых входит объемный каталог вырезок и упоминаний об архиве в мировой печати.

Особую ценность в силу малоизученности этой темы представляют документы девятого («Разрешения к использованию фондов РЗИА») и десятого («РЗИА во время Второй мировой войны (1939–1945)») разделов. В девятом разделе помещены документы, относящиеся в основном к периоду, когда фашистские оккупационные власти практически закрыли архив для широкой общественности, допуская туда по особым пропускам только сотрудников гестапо, военных историков «широкого профиля» и доверенных лиц. Обращает на себя внимание приведенный здесь образец документа, подтверждавшего арийское происхождение претендентов на работу в архиве (С. 454). Десятый раздел состоит из нескольких подразделов, хотя общее количество приведенных документов не отличается ни объемом, ни разнообразием. Авторы раздела удивительно мягко, ссылаясь на редкие официальные документы, признают, что «даже немецкие оккупационные власти осознавали качество и значение архивных собраний… Можно лишь догадываться о роли, уготованной Русскому заграничному историческому архиву, в планах немецких оккупационных властей создать после войны в Праге центр славянских оккупированных земель с соответствующей исследовательской базой» (С. 26). Мы, в свою очередь, можем с полным основанием «догадываться» о том, что судьба РЗИА, как и славянства в целом, в планах оккупантов была бы трагичной, а исследовательская работа подчинялась нацистским органам и спецслужбам. Кстати, об этом косвенно свидетельствует и тот факт, что после фашистской оккупации Чехии и Моравии в 1939 г. единственным языком официального общения РЗИА в приказном порядке стал немецкий; употребление русского и чешского ограничивалось только рамками личного общения в стенах архива.

Раздел одиннадцатый составляют документы о технических службах архива, а двенадцатый – о публикационной и выставочной деятельности РЗИА, уже достаточно известной из других источников, тринадцатый – бухгалтерские документы и банковские счета. В качестве особого раздела в издание вошел составленный Л.И. Петрушевой Каталог собрания документов, хранящихся в Государственном архиве Российской Федерации (С. 481–520). Речь идет об оказавшемся здесь комплексе ценных исторических документов 1924–1947 гг., связанных с историей создания и деятельности крупнейшего эмигрантского архива.

Т.И. ХОРХОРДИНА, Л.В. СЕРКОВСКАЯ

http://ukrlibrary.com.ua/books/16/3/20/2001.html

С. А. Макарчук. Етнографія України. Навчальний посібник

Львів, "Світ", 2004

Зміст: Етнографія України. Макарчук С. А.

Українська еміграція та її чисельність

Складовою частиною українського етносу є українці, що проживають за межами бітьківщини, в діаспорі. У зв'язку з певними історичними обставинами розсіяні практично по всьому світу, вони упродовж тривалого часу зберігають елементи традиційної матеріальної та духовної культури, народні традиції, плекають рідну мову. Особливо важлива роль належала зарубіжним українцям у збереженні загальноукраїнської культури, національної свідомості у період здійснення в Україні політики денаціоналізації й русифікації. Через відсутність відповідної статистики в Україні, а також за кордоном точна кількість українців у діаспорі невідома.

Розбіжність у цифрових даних пояснюється не лише відсутністю достовірної статистики, а й складністю визначення категорії громадян інших країн, яких можна віднести до українського етносу. Адже вони проживають у державах, що відрізняються за рівнем економічного, політичного і культурного розвитку. Тривале перебування у різних кліматичних зонах, на територіях, ізольованих від України, вплив сусідніх етнічних груп призвели до формування певних відмінностей у психіці, зовнішності, навіть мові зарубіжних українців. Які ж спільні ознаки доцільно враховувати для визначення приналежності до українського народу? Найважливіші, на наш погляд, такі: наявність етнічної самосвідомості, спільність рідної мови, національної психології, збереження традицій матеріальної та духовної культури.

Чисельність і поширеність української діаспори зумовлені двома обставинами. Перша полягає у тому, що формування території Української держави відбувалося порівняно в пізні часи, після перемоги лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії. Цей процес тривав майже три десятиліття і завершився після Другої світової війни. Внаслідок військової, політичної, дипломатичної протидії сусідніх країн, непослідовності зовнішньої політики СРСР кордони України практично скрізь не збігаються з територіями компактного проживання українського етносу. Тому значна кількість українців, які одвічно проживали на рідних землях, опинилася за межами батьківщини — в Росії, Польщі, Чехословаччині, Румунії.

На території сучасної Польщі українці споконвіку проживали в історичних межах Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння. Напередодні Другої світової війни загальна кількість їх на згаданих землях становила понад 700 тис. осіб. У 1945—1946 pp. відповідно до угоди між урядами УРСР та Польщі відбулося масове переселення українців з території Польщі та поляків з України. Кількість переселених українців становила 480 тис., поляків та євреїв, які відносили себе до громадян Польщі — близько 780 тис.

У Польщі 1947 р. під гаслом боротьби проти українського буржуазного націоналізму розгорнулася кампанія масового примусового виселення українців із земель традиційного проживання на північ та захід країни. Цю акцію, відому під назвою "Вісла", здійснювали адміністративні органи і військові підрозділи до 1950 р. Найінтенсивніше переселення проводилося на початковому етапі. Лише у 1947 р. від рідної домівки відірвано і відправлено на західні та північні землі 140 тис. українців. Причому розселювали їх у напівзруйнованих садибах репатрійованих німців, зазвичай не більше десяти родин на поселення. Лише невелика кількість українського населення залишилась на корінних землях. Загалом проведена сталінськими методами акція "Вісла" підірвала економічне становище українців у Польщі, їх етнічні зв'язки з Україною.

У 1957 р. уряд ПНР дозволив українцям повернутися на рідні місця. Однак через адміністративні перешкоди, відсутність необхідних коштів, страх перед можливістю повторення репресивних акцій значна частина українського населення так і залишилася на місцях примусового переселення. Точна статистика кількості українців у Польщі відсутня. У всякому разі, після офіційного припинення евакуації у липні 1946 р. у межах Польщі залишалося більше 200 тис. українців. А польський перепис населення 2002 р. подав всього 31 тисячу.

Значну автохтонну національно-етнічну групу становлять українці у Чехії та Словаччині. Відірвані від основного масиву свого народу ще в XI ст., вони впродовж багатьох віків постійно боролися за збереження національної самобутності. Перебуваючи у складі Угорської держави, а з XVI ст. — Австрійської (від 1867 р. — Австро-Угорської) імперії, українське населення зазнавало нещадної експлуатації, соціального та національного гніту. Саме це зумовило його еміграцію з другої половини XVIII ст. на південь, у басейн Дунаю (сучасна територія Хорватії, Словенії та Румунії), а з кінця XIX ст. — у США і Канаду. Деякі автори наукових праць з історії української еміграції за океан вважають, що першими емігрантами були українські селяни із Пряшівщини та Закарпаття. Лиха доля примусового переселення не обминула українців Чехословаччини. Після Другої світової війни близько 15 тис. українців з Пряшівщини переселено у Судети на місця репатрійованих звідти німців.

Основним місцем проживання українців є східна частина Словаччини, де, за підрахунками етнографів, збереглося близько 300 українських сіл. Значна кількість українців мешкає у містах і містечках — Пряшів, Бардіїв, Гуменне, Стара Любовня та ін. Згідно із статистичними даними, загальна кількість українського населення у межах Чехії та Словаччини становила: 1921 р. — 102,3 тис., 1930 р. — 118,4, 1950 р. — 67,6, 1980 р. — 54,6, на початку 90-х років — приблизно 50 тис. осіб. Проте об'єктивніші підрахунки, зроблені вченими на Заході, дають підстави вважати, що на території двох держав нині проживає понад 100 тис. українців.

У Румунії українське населення споконвічно проживає в Південній Буковині та Мараморощині. Крім цього, дві компактні етнічні групи сформувалися з українських переселенців на південному сході (Добруджі) і південному заході (Банаті). Перша група утворилася у XVIII—XIX ст. з вихідців із Закарпаття та Галичини. Формування української громади у Добруджі започаткували запорожці, які з'явилися на території сучасної Румунії після зруйнування царськими військами Запорозької Січі.

Правдива статистика про кількість українців у Румунії відсутня. За переписом 60-х років (до "епохи Чаушеску"), їх налічувалося понад 100 тис. За останнім переписом була подана цифра 55 тис.

Крім автохтонних груп українців, на території Польщі, Чехії та Словаччини проживають вихідці з України, котрі емігрували на ці землі після Першої світової війни і громадянської війни. Переважно вони оселялися у великих містах — Варшаві, Празі, Кракові, Братіславі тощо. Тут вони створили значні політичні, культурні, наукові осередки.

Відомі наукові та культурні центри української еміграції виникли у Чехії. Це, зокрема, Український вільний університет, Українська господарська академія, Український педагогічний інститут ім. Драгоманова, Інститут громадознавства та ін. Тут працювали відомі вчені-історики М. Грушевський, Д. Дорошенко, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, мовознавець І. Пінькевич, хімік І. Горбачевський, юрист С. Дністрянський, археолог і етнограф В. Щербаківський.

Після вступу радянських військ на територію країн Східної Європи осередки української культури були ліквідовані.

Незалежно від соціально-політичного статусу країн, де одвічно проживали українці, програмних цілей і політичних забарвлень партій, що перебували при владі, політика урядів Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії завжди була спрямована на денаціоналізацію й асиміляцію українського населення. Особливо активізувалася асиміляторська політика, набувши агресивних форм, з приходом до влади прорадянських режимів. Внаслідок цього кількість українців на сучасній території Польщі, Чехії, Словаччини, Румунії й Угорщини істотно скоротилася.

Іншим напрямом формування української діаспори була еміграція — масове переселення українців з батьківщини в інші країни. Взагалі еміграція — прогресивне явище в історії тієї чи іншої нації. Однак для українського народу, який втратив державність у XVIII ст., це була сувора необхідність, практично єдина змога вирватися з безпросвітніх злиднів, політичного та національного гніту, гонінь за релігійними мотивами.

Переселення українців з рідних земель розпочалося ще в середні віки. Так, після прийняття польським сеймом у 1658 р. закону, згідно з яким усі некатолики повинні залишити межі держави, чимало українців-протестантів переїхали до Голландії, Німеччини, Англії, Франції. Згодом дехто з цих вигнанців добрався до Північної Америки, і їх нащадки навіть брали участь у війні північних колоній за незалежність (1775—1783), англо-французьких війнах у Канаді на початку XIX ст. З XVIII ст. посилилися втечі українського населення на Південь, у тому числі й на землі, підвладні турецькому султану, зокрема, у тодішню Молдову, на береги Дунаю. Кількість українського населення у Південному Подунав'ї збільшилася після Полтавської битви (1709) і втечі решти військ гетьмана І. Мазепи в Бессарабію, те ж відбувалося після зруйнування Запорозької Січі (1775).

Перші українські переселенці з'явилися на території сучасної Хорватії (історична область Бачка у Воєводині) у 40-х роках XVIII ст. Це були переважно селяни з Пряшівщини, Закарпаття. Еміграція з українських земель до Воєводини тривала і в XIX ст. Крім Бачки, заселялася область Срему (територія сучасної Хорватії). У 90-х роках XIX ст. 15 тис. селян зі Східної Галичини, а також деяка кількість із Закарпаття оселилися у Боснії та Славонії (історична область на території сучасної Хорватії). Нині в державах, що виникли на території колишньої Югославії, проживає близько 60 тис. осіб українського походження.

Масова еміграція українського населення у Північну та Південну Америку розпочалася в 70-х роках XIX ст. Вона була зумовлена дальшим посиленням колоніального гніту в Україні, розвитком капіталістичних відносин, зростанням кількості населення, зокрема у сільській місцевості, що призвело до так званого аграрного перенаселення. Так, на початку XX ст. 42,7% селян Галичини мали земельні наділи менші ніж 2 га, а 37,2% — від 2 до 5 га. Щоб забезпечити сім'ю необхідними коштами, селянин, згідно з підрахунками, повинен був володіти ділянкою не менше 5,8 га. Отже, 70% селянських господарств у Галичині були приречені на зубожіння, розорення, занепад.

Аналогічна ситуація спостерігалася і в інших регіонах України, що перебували під владою Австро-Угорщини та Росії. За таких обставин еміграція ставала фактично єдиним шляхом до порятунку від злиднів, голодної смерті, національного гноблення.

У зв'язку з певними історичними обставинами масу переселенців за океан становили вихідці з Галичини, Буковини, Закарпаття. Еміграційний потік зі Східної України зменшували антиеміграційні заходи царського уряду, а також можливість переселитися у південні степи, Сибір, Казахстан, знайти роботу в індустріальних великих центрах, що формувалися в Україні. Проте, долаючи значні перешкоди, тисячі селян із Волині, Поділля, Київщини, Слобожанщини емігрували до США, Канади, Бразилії, Аргентини й інших країн.

Еміграція з України мала три етапи. Перший охоплював період від 70-х років XIX ст. до Першої світової війни. Спочатку еміграційний рух з українських земель був спрямований до США. Вже у 1870 р. на вугільні шахти штату Пенсільванія прибула перша група закарпатських українців. Особливого розмаху набула еміграція з України до США наприкінці ХІХ — початку XX ст. Лише із Закарпаття за цей період емігрувало за океан 81,4 тис.

У 70-х роках XIX ст. перші українські переселенці з'явилися на території Бразилії. Спочатку це були поодинокі групи галицьких селян та буковинців, котрі переважно оселялися у південній частині штату Парана. Значно активізувався еміграційний рух з України до Бразилії в середині 90-х років XIX ст., після відкриття систематичних пароплавних маршрутів з Європи до цієї країни. Водночас розпочалося переселення українців до Аргентини. Проте українська еміграція до Бразилії та Аргентини не набула такого масового характеру, як у Північну Америку. Це пояснюється низкою обставин, у тому числі несприятливими кліматичними умовами, віддаленістю, майже повною відсутністю промислового виробництва, зловживаннями урядовців, ворожим ставленням корінного населення. Всього у Бразилію до 1914 p. прибуло близько 40 тис. осіб української національності, в Аргентину — майже 10 тис.

Велику роль виконала прогресивна українська інтелігенція, зокрема І. Франко, К. Геник, Й. Олеськів та інші, у тому, що еміграційний потік був відвернутий від цих двох країн і спрямований у розвинутіші в економічному та політичному сенсі, зі сприятливішими для українців кліматичними умовами США і Канаду. Розуміючи, що еміграція — незворотне явище, вони у статтях, брошурах, публічних виступах засуджували упереджене ставлення урядових кіл Австро-Угорщини до еміграції, вимагали прийняти відповідні закони про надання матеріальної допомоги переселенцям.Одночасно їх публікації містили значний інформативний матеріал про становище емігрантів у Бразилії, кліматичні умови у США та Канаді, поради, як знайти роботу у цих країнах, придбати земельний наділ, завести власне господарство. Відома громадська і публіцистична діяльність професора Львівської вчительської семінарії Й. Олеськіва, котрий з метою вивчення географії, клімату, економіки Канади, умов і перспектив еміграції відвідав країну 1895 р. Його перу належать брошури "Про вільні землі", "О еміграції", які давали об'єктивну інформацію для тих, хто бажав емігрувати, значною мірою сприяли розгортанню переселенського руху українців до Канади.

Перші українські емігранти, мешканці із с. Небилова Калуського повіту Іван Пилипів та Василь Єлиняк прибули до Канади у вересні 1891 р. На середину 90-х років XIX ст. українська еміграція до цієї країни набула масового характеру. Всього до 1914 р. сюди емігрувало приблизно 170 тис. українців.

Через відсутність відповідних статистичних даних, достовірної інформації складно встановити загальну кількість емігрантів, котрі виїхали з України у пошуках кращої долі до Першої світової війни. Розрахунки, зроблені на основі наявного фактичного матеріалу, дають підставу стверджувати, що їх кількість становила близько 0,5 млн.

Після закінчення Першої світової війни розпочався другий етап української еміграції. В Україні відбулися значні суспільно-політичні та територіальні зміни. Східна Україна ввійшла до складу СРСР і еміграційні рухи звідти припинилися. Західноукраїнські землі були розділені між Польщею (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина), Чехословаччиною (Закарпаття) та Румунією (Північна Буковина).

Становище українського населення на окупованих територіях практично не змінилося. Важкі соціально-економічні і політичні умови життя змушували тисячі українців залишати батьківщину. Значну частину серед емігрантів становили ті, хто боровся проти встановлення радянської влади в Україні, а також великі та середні землевласники, промисловці, торговці, священики, представники інтелігенції, які рятувалися від репресій більшовиків.

Масова еміграція українського населення із Західної України відновилася після встановлення нормальних транспортних зв'язків. Напрями еміграційних рухів мало чим відрізнялися від попереднього етапу. Основна кількість переселенців з України знову спрямовувалася до США і Канади. З 1920 до 1940 р. їх туди прибуло відповідно близько 100 і 70 тис. За цей період до Бразилії емігрувало майже 10 тис. українців, Аргентини — понад 40 тис. Переселялося українське населення і в інші країни Латинської Америки Уругвай, Парагвай. Загальна кількість емігрантів із Західної України у міжвоєнний період (1919—1939) становила понад 220 тис. Щоправда, рееміграція за той же час дорівнювала близько 45 тис. осіб.

Після закінчення Другої світової війни розпочався третій етап української еміграції. Її основу становили особи, які з різних причин опинилися за межами СРСР і зі страху перед можливими репресіями не хотіли повертатися на батьківщину. У 1947 р. в західних окупаційних зонах Німеччини, Австрії та Італії перебувало понад 300 тис. осіб української національності. Деякі з них так і залишилися на цих територіях, інші наприкінці 40-х — початку 50-х років перемістилися до США (80 тис.), Канади (понад 30 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7 тис.), Аргентини (6 тис.), Великобританії (35 тис.), Франції (10 тис.). Отже, крім традиційних країн проживання української еміграції, з'явилися нові — Австралія, Великобританія, Франція. З середини 50-х років еміграційний рух українців майже припинився.

Внаслідок демографічних та асиміляційних процесів кількість українського населення у країнах їх постійного проживання неухильно змінювалася. Якщо до 60-х років XX ст. спостерігалось їх кількісне зростання, то пізніше, у зв'язку з відсутністю еміграції, — зменшення. Нині найбільші українські громади є у США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Франції, Великобританії, Німеччині, Австралії. Менш численні українські громади проживають ще майже у 30 країнах Європи, Азії, Південної Америки.

Деникинский офицер и деникинский старшина. "Українська сільськогосподарська академія» в Подебрадах.