Комышня, Остаповка Миргородского уезда Полтавской губернии : ВГД

ИСТОРИЯ КОМЫШНИ https://ok.ru/komishnyan/topic/65300871138136

Исторія Комишні

КАМЫШНЯ (укр. Комишня, Международное название: Kamishnja ) – поселок городского типа, центр Камышнянского поселкового совета, в который, кроме того, входят сёла:Булуки, Заводище, Ежаки, Лесовое, Савицкое, Ступки, Шульги и Зирка.
Расположен в широкой и красивой долине, вокруг реки Камышанка, притока реки Хорола, в 30 км к северу от Миргорода и за 135 км от Полтавы.
Население 2715 чел. (2001 г.)

История.
В октябрьских официальных документах и литературных источниках поселение называлось по-разному, хотя по словам одного и того же фонетического корня камыш, Камышенко, Комсомольск, камыш (до 1935 года). В 1935 году постановлением ВУЦИК селу установлено официальное название – Камышня. Это название происходит от слова камыш, которым давно когда зарастали левады и берега реки Камышанка.
История села – в седой глубине времени. На его территории известны находки периода бронзы (III-I тысячелетия до н.э.).
В древности здесь были «валы и огороды», свидетельствовавшие о значительном укреплении поселения. Те валы и рвы кое-где сохраняются до сих пор. В XIV-XVI веке Камышня принадлежала Литве. Названия отдельных урочищ все еще напоминают о давней литовской интервенции (т.н. Литовские леса). Местному населению приходилось постоянно отражать и нападения татар.
В первой четверти XVII века Камышня принадлежала польским владениям в составе Миргородской волости. С 1618 года она принадлежала магнату Яреме Вишневецкому и на карте Боплана показана в первой половине того же века как значительный населенный пункт. Хотя в 1630 году король польский Сигизмунд III отдал Камышню администратору королевских земель Варфоломею Обалковскому для разработки здесь селитры, но в 1647 году она снова значится среди поселений Вишневецкого.
Накануне и в начале освободительной войны украинского народа против польской шляхты Камышня была в составе Гадячского полка, а в 1649 году, во время ликвидации этого полка, ее передали в Миргородский полк. Тогда она была центром сотни.
С восстановлением Гадячского полка в 60-х годах XVII века вплоть до ликвидации полкового устройства в 1782 году Камышня оставалась в его составе. С 60 – до начала 70-х гг. этот полк назывался Зиньковским по месту пребывания в г. Зинькове полкового управления. В конце XVII и начале XVIII веков Камышня была значительным поселением с развитыми ремеслами. Ремесленники объединялись в цеха: скорняк, сапожный, ткачей, резчиков и другие.
В декабре 1708 года Камышню захватили шведские интервенты, которые взяли с населения большую контрибуцию скотом, хлебом, сеном. В марте 1709 года русские войска и украинские казаки освободили Камышню от шведов.
После поражения шведов село стало собственностью Гадячского полковника Ивана Чарныша.
В 1715 году универсалом гетмана Скоропадского Камышня была отдана в собственность Гадячского полковника Михаила Милорадовича, через три года эта передача подтверждена грамотой Петра I.
Тяжелое положение крестьян ухудшали войны. В 1812 году Камышнянские казаки вместе с другими принимали участие в изгнании французской армии из России. В Камышне формировался 3-й Полтавский казачий полк.
Позже население села участвовало в Крымской войне 1853-1856 гг.
На время ревизии 1859 года в Камышне было 925 дворов с населением 5170 чел. казаков и помещичьих крестьян (крепостных). Здесь уже было 4 помещичьих винокурни и селитряные заводы, работало сельское приходское училище. Ежегодно проходили ярмарки, на которые приезжало много купцов из разных городов, помещики сбывали здесь продукцию из своих хозяйств.
Огромные земельные пространства в Камышне и вокруг нее принадлежали графине Л.А. Мусин-Пушкиной, а в пользовании многих крестьян не было и сажени пашни.
В 1957 году населённому пункту Камышня присвоен статус посёлок городского типа.
Комишя має свій герб.

Перебували в Комишні
Микола Васильович Гоголь за молодих літ бував у Комишні. На це вказує незавершений історичний твір нашого великого земляка «Гетьман», який розпочинається описом старої церкви містечка Комишні на Миргородщині: «Бувквітень 1645 року... Крізь негусте мереживо вишне-вого листя мерехтіли в вогні вікна дере¬в'яної церкви села Комишні. Стара, знівечена часом, укрита мохом церква неначе обновилась; довкола неї, як рої бджіл, штовхалися козаки з ближніх і далеких хуторів...».
Що ж пов'язувало родину Гоголів із Комишнею? У XVIII столітті це було сотенне містеч¬ко сусіднього з Миргородським полком Гадяцького полку. Правували в Комишні роди знатних козаків Золотаревських і Марковських. У 40-60-хроках XVIII століття комишнянським сотником був Павло Золотаревський, а згодом - його син Гаврило. Їх знав дід Миколи Гоголя Па¬нас Дем'янович, який за характером своєї служби в Генеральній військовій канцелярії мав контакти з усім старшинським складом лівобережних полків.
Нащадок Павла Золотаревського, поручик Прокіп Павлович Золотаревсьий, теж жив у Комишні. Збереглися до¬кументи про тривалий судовий процес, який точився між Прокопом Золота¬ревським і його сусідою поміщиком Ти¬мофієм Погорєловим (Погорілим). Мож¬ливо, ця судова справа залишила якусь краплину й у враженнях юного Миколи Гоголя, що згодом відлупило у відомо¬му сюжеті письменника про сварку двох миргородських сусідів Іванів.
Одним із найвідоміших козацько-старшинських родів у Комишні були Марковські. Незважаючи на те, що Комишня входила до складу Гадяцького полку, її жителі, завдяки територіальній близькості, мали тісні контакти з козац¬твом Миргородського полку. Військовий товариш Григорій Марковський із 20-літнього віку служив у козацькому війську. Його син Кирило Григорович Марковський, полковий осавул, разом із братами володів частиною Комишні, мав понад 60 душ чоловічої статі. 1785 року він був дворянським засідателем у Миргородському нижньому земсько¬му суді.
Син Кирила Григоровича - Григорій Кирилович Марковський, «артилерії по¬ручик і кавалер», двічі в 1829 - 1835 роках обирався миргородським дворян¬ством на посаду повітового предводителя. Відтоді він і його нащадки жили в Миргороді. Цілком імовірно, що саме в Марковських у Комишні бував юний Микола Гоголь.
А інші комишняни? На рубежі XVIII й XIX століть у містечку жив козацько-старшинський, а згодом дворянський рід Кириченків, знайомих родини Гоголів-Яновських. 1792 року секунд-май¬ор Антін Кириченко, депутат Мирго¬родського повіту, підписав дворянську грамоту Панасові Дем'яновичу Гоголю-Яновському.
Під час війни з Наполеоном 1812 року в Комишні майором Кулябкою формувався 3-й Полтавський козацький полк. Батько Миколи Гоголя Василь Панасо¬вич Гоголь-Яновський, який теж був при¬четний до формування полтавського ополчення, напевно приїздив до цього містечка.
Неподалік від Комишні й села Остапівки, в хуторах Корсунівському й Передеріївщині, був маєток поміщиків Гільдебрандтів, приятелів Василя Па¬насовича Гоголя-Яновського. Вірогідно, батько Гоголя, буваючи в Гільдеб¬рандтів, брав із собою юного сина Миколку. По дорозі вони неодмінно мали проїздити Комишню.
На той час у містечку діяли три церк¬ви – Різдва Богородиці, Миколаївсь¬ка й Іллінська. Яку саме з комишнянських церков описав Микола Гоголь у незакінченому романі «Гетьман»? Аналі-зуючи історію цих церков, приходимо до висновку, що тільки одна з них, Іллін¬ська, за часів ранньої юності Миколи Гоголя могла виглядіти «старою, замшілою, знівеченою часом». Саме її міг зписати Гоголь. І бачив він її в Комишні аж ніяк не пізніше 1818 року, коли ще діяла стара дерев'яна Іллінська церк¬ва. Майбутньому письменникові було тоді близько 9 літ. Ті ранні яскраві вра¬ження юного хлопця, той відсвіт вогнів старої комишнянської церкви назавж¬ди запали в його пам'ять і згодом були описані ним у історичному творі «Гетьман».

http://slavia.do.am/index/nashi_dzherela/0-66

Комишня http://slavia.do.am/news/komishnja/2015-09-20-362

Комишня. (перекопировано отсюда: http://slavia.do.am/index/davnja_istorija_komishni/0-34

1. Давня історія Комишні

Сама назва «Комишня» (історична Комишенка, Комишина, Комишна, Комишно) походить від назви річки, Комишанки – на правому високому березі, якого і виникло селище. Слово «комиш-куга» (очерет, рогіз), від якого веде свою назву місцева річка, є давньотюрським запозиченням.

Територія Комишні була заселена в глибоку давнину. Тут трапляються знахідки доби бронзи та неоліту. Саме поселення було засноване, по одній із версій, древнім народом – тюркомовними скотарями - булгарами в одну історичну епоху із заселеними пунктами Голтав (Говтва), Керменчик (Кременчук) та інші.

Жук Віра Никанорівна (12.04.1928 - 03.11.2008) - відомий український вчений-історик, краєзнавець, професор, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України, наполегливо відстоювала думку про давньобулгарське походження Комишні.

До теперішнього дня збереглися рештки стародавніх укріплень над долиною Комишанки. Городище знаходиться на високому правому березі річки, який утворює т.зв."Лікарняну гору". Комишанка омиває гору з західного і північного боків, а з південного боку - безіменний струмок. На гребені гори чітко видно залишки укріплення, які являють собою рів зі слідами розрівняного валу.

Вимірювання периметру укріплень комишнянського городища було проведено 13.11.2010 року під керівництвом учителя історії Москаленка Ярослава Віталійовича.

Довжина рову на Лікарняній горі, де він чітко прослідковується - 461 метр. Висота валу над рівнем річки склала 20 метрів. Глибина рову - 1.85м. Висота з дна рову до верху валу - 4.85 м. Ширина рову у найширшій частині досягає 10 м. (Для порівняння, - ширина рову полтавської фортеці, яка витримала облогу військ Карла ХІІ, - 15 метрів). Отже, комишнянське городище було досить серйозною оборонною спорудою.

У I-чверті XVII ст. Комишня Миргородської волості була вже значним поселенням, ми бачимо її зображеною на карті Боплана.

Перша письмова згадка про селище (Історія міст і сіл УРСР : Полтавська область. – К. : ГРУРЕ, 1967 р.) відноситься до 1618 року – вона перебуває у числі володінь Яреми Вишневського. У 1630 році польський король Сигізмунд III віддав село для здобування селітри ( важливого складника для виробництва пороху ) – адміністратору королівських маєтностей Бартоломію Обалковському. Але через 17 років воно знову повертається до володінь Яреми Вишневського (за інвентарем 1647 року (див. ст. 63) на той час у Комишні було 1194 господарства, що відповідає понад 4700 чол. ).

З початком визвольної війни Богдана Хмельницького – на 1649 р. – Комишня здобула статус сотенного містечка Миргородського полку, а з 1658 р. – Гадяцького полку.

У січні 1654 р. до Комишні прибув московський посол М. Воєйков і було приведено до присяги цареві Олексію Михайловичу 74 людини – сотника, отамана, 53 козаків, війта і 18 міщан.

Як виявилось, у нашому містечку гетьман Іван Виговський побував щонайменше тричі. Відомо, що саме перебуваючи тут, він 15 січня 1658року написав листа до слуцького коменданта Івана Гроса.

Вдруге він побував у нас 31 серпня 1659 року у зв’язку з підготовкою до укладення Гадяцької угоди з Річчю Посполитою.

Переправившись через Дніпро, гетьман з основним військом просувався до Російського кордону за маршрутом: Кувичинці (19 серпня) - Лубни - Снітин (25 серпня) - Комишня (31 серпня) - Липова Долина (3 вересня). Це був похід на московське прикордоння з метою придушення недобитків пушкарівців.

У дорозі до гетьманського війська приєдналися Черкаський, Переяславський, Прилуцький та Ніжинський полки. Загонами найманих сербів, очевидно, командував Ю. Немирич. Татари, які йшли попереду й діяли здебільш автономно, були закликані на умовах, що вони можуть «брати в полон тих козаків, які живуть у Сумах і в інших... нових містах, і царської величності в украінних містах людей».
23 серпня передові загони кримських і ногайських татар та козаків завдали удару по російському прикордонню.

На р. Сенчі, поблизу Комишні, близько 30 серпня відбулася козацька рада, яка постановила почати воєнні дії проти Московського царства: «приговорили всі черкаси, що їм іти війною під Путивль, під Севськ, під Суми, під Недригайлів». Показово, що саме цього дня в Чигирині закували в кайдани й посадили до в'язниці царських посланців Я. Портомоїна та Ф. Тюлюбаєва.

31 серпня, коли козацько – татарське військо досягло Комишні, в табір гетьмана одночасно прибули царський посланець дяк В. Кікін і польські комісари С. Беневський та К. Євлашевський.

Про зустріч послів біля Комишні за анонімним щоденником поляка - учасника тих подій

«… в'їхали ми до обозу Запорізького війська в сам вечір. Військо було охотне, стрічало нас далеко перед обозом в полі, кінне і піше, густо стріляючи з рушниць, Коли в'їздили на майдан, піхота стояла з двох сторін з корогвами, схиляла корогви до землі і при тім дала такого огня, наче небо відкрилося. А коли (комісари) зсіли з коней перед гетьманським наметом, вдарено з 10 гармат—думаю, що ехо о московські міста відбивалось, бо обоз (козацький) стояв тоді за Комишнею 4 милі.»

« 10-го московський Посол приїхав о полудні . Стрічали його так само як і нас- тільки меншою купою. Піхота дала вогню, але з гармат на майдані не стріляно. Другого дня рано дано аудієнцію Москві, а нам козаки дали аудієнцію аж перед вечером, після москаля».

Таким чином на початок вересня у таборі Виговського під Комишнею паралельно розпочалися переговори з польськими комісарами і з московським посланцем. Очевидно Виговський зробив це навмисно, розраховуючи на певний психологічний вплив – що в таких обставинах обидві сторони будуть у переговорах поступливішими.

Під час першої зустрічі представник гетьмана сказав московському послу слова, які зараз стали широко відомими: «…а тепер видно бути Великій Росії — Великою Росією, а Малій Росії —Малою Росією! - що ж, і в Малій Росії есть військо непереможне». Кікін звернув підпискові увагу на такі його — «непристойні слова» — з чийого наказу він так говорить і відділяє Велику Росію від Малої? «Підписок» сказав, що говорить він з наказу гетьмана.

Під час особистої зустрічі, Виговський висловив царському посланцю твердий намір відстоювати порушені російськими воєводами Ромодановським і Шереметєвим давні права війська Запорозького, як це вони робили «і при королях польських» (тобто – силою). Гетьман заявив дякові, що «того й у думці нашій немає, що нам не управившись із неприятелем своїм... розійтись по домах», пообіцявши не лише не відпустити татар, а й турків для походу на князя Ромодановського та на російські прикордонні міста «на відплату образ своїх» закликати.

Незважаючи на таку риторику щодо Москви, зберігалися шанси укладення договору Війська Запорозького саме з росіянами, а не з поляками. В усякому разі писар С. Беневського - К. Перетяткович згадував, що ще 5 вересня Беневський запросив його до себе й ридаючи перед образом Пресвятої Богородиці, почав казати, що ми вже загинули, оскільки «дяк, московський комісар, схилив на бік царя усе військо Запорозьке» і мова зараз іде про їх долю.

Очевидно, що гетьман і старшина до останньої миті вагалися щодо формального укладення союзу.

Але як відомо, 6 вересня 1658 р. Гадяцький договір було таки підписано, згідно з яким на підвладній гетьманові українській території утворювалося так зване «князівство Руське » як третя складова частина Речі Посполитої. Козаки зрікалися протекції московського царя, на доказ чого з корогов були зняті російські герби і знаки.

Приїздив гетьман до Комишні і втретє. Весною 1659 року Виговський здійснює другий похід на російське прикордоння. Поступово розгортається повноцінна війна з Москвою.

7 лютого, на четвертий день облоги, за намовлянням миргородського протопопа Пилипа миргородський полковник С.Довгаль (прихильник Москви) без бою здав гетьманському війську Миргород. Видавши гетьманові загін російських драгунів, С.Довгаль з усім Миргородським полком приєднався до гетьманського війська.
З Миргорода Виговський вирушив у бік російського кордону. 11 лютого він був у Сорочинцях. 12 лютого гетьман прибув до Комишні. Окремі загони гетьманських військ проводили каральні акції в прихильних до Москви й опозиційних гетьманові містах, містечках і селах сусідніх з Росією полків. Головні сили гетьманської армії далі рухались у бік Зінькова. До Конотопської битви залишалось чотири з половиною місяці.

Існує чіткий зв’язок між поразкою гетьмана Івана Виговського у боротьбі проти опозиції і змінами адміністративного підпорядкування Комишні, - з 1658 року вона перейшла від Миргородського полку до Гадацького полку, де і залишалась до самого кінця Гетьманщини. (джерело: tri_viziti_ivana_vigovskogo_do_komishni)

З 1666 р. містечко було передано до рангових земель гетьмана Івана Брюховецького. (у Гадяцькій волості: Котельна, Опішна, Куземин, Грунь, Черкаська, Зіньків, Лютинка, Веприк, Рашівка, Комишна, Ковалівка, Бурок — і щоб вони всі із млинами, із селами, з полями та з іншими угіддями, що до них належать, ішли на гетьманську булаву. - Статті гетьману Івану Брюховецькому, дані у Батурині 1663 року).

Із 1678 до 1687 року Комишнею володів гадяцький полковник М. Самойлович.

У грудні 1708 р. містечко було захоплене шведами, які тримали його до березня 1709 р. Потім воно було передане до рангових земель Гадяцького полковника Івана Скоропадського. Згодом Комишня була передана іншому гадяцькому полковнику М.Милорадовичу – що було підтверджено грамотою Петра I від 1718 року.

До ліквідації полкового устрою в Україні містечко входило до складу Гадяцького полку. Із 1781 року Комишня була віднесена до Миргородського повіту Київського намісництва. На 1781 рік там проживало 1145 мешканців господарств козаків – під помічників, 140 – посполитих. Проживало 5 дворян, 14 різночинців і 19 представників духовенства.

Комишня має свій герб щонайменше з 1715 року. Про це свідчить праця Володимира Панченка "Міські та містечкові герби України", яка є серйозним науковим джерелом. Висловимо припущення, що наявність двох срібних зірок на щиті відображало існування двох комишнянських сотень. (Ознайомитися з іменами сотників та інших керівників козацької адміністрації Комишні).

За описом 1787 року у містечку вже проживало 3304 мешканці чоловічої статі. Там відбувається три ярмарки на рік та двічі на тиждень – базари.

У 1796 р. Комишня у складі Миргородського повіту Малоросійської губернії. У 1797 році стала волосним центром, а у 1802 році увійшла до складу Полтавської губернії.

2. Комишня у XIX столітті

На початку липня 1812 року вийшов царський маніфест із закликом ополчитись на захист вітчизни від Наполеона. Формування кінних підрозділів в Україні було доручено полковнику графу Вітте. У рескриппі на ім'я генерал-губернатора Лобанова-Ростовського передбачалось створити шість пунктів для формування козацьких полків на території Полтавської губернії, - у містечках полтавського краю: Говтві, Комишні, Горошиному, Яготині, Веприку та Срібному. Кожен полк повинен був складатися з восьми ескадронів загальною кількістю 1200 козаків.

Саме у Комишні був сформований майором Кулябко третій полтавський полк з козаків Миргородського повіту - 563 та з лубенського повіту - 637 чоловік. Бойовий шлях полку, на жаль, не відомий. Потім, після розформування підрозділу, у Комишню був зданий на зберігання до однієї із церков прапор 3-го Полтавського полку (1816 року). У Полтавському краєзнавчому музеї зараз зберігається прапор 1-го батальйону цього полку.

На час перепису 1859 року у Комишні вже проживають 5170 мешканців чоловічої статі, 925 дворів, 4 церкви, відбувалися 3 ярмарки на рік.

Ще у 1843 році у містечку було відкрито на кошти сільської громади початкове міністерське училище, де навчалось 60-80 дітей. Школа була відкрита на території Різдвяно-Богородицької церкви і першим її учителем був настоятель цієї ж таки церкви - Максим Євстаф'єв. Хоча відомо, що приватні домашні училища для селян існували задовго до того: протоієрея Івана Стеблинського у 1791-1819 рр., диякона Михайла Мурейка у 1799-1815 рр., графа Кушелева у І половині ХІХ ст. і підпоручика Романа Імбри у 1850-60-х роках.

1868 року була встановлена плата за навчання - 3 крб. за рік. У 1870 році школа згоріла і на будівництво нового приміщення місцеве земство зібрало 1000 карбованців. У наступному році Прохір Стеблинський почав практикувати ланкастерський метод навчання. 1876 року було відкрито земське двокласне училище, яке уже нараховувало 200 учнів. У школі викладалися такі предмети: математика, російська мова, історія, географія і закон Божий. Бібліотека училища нараховувала 510 книг.

У навчальному закладі здобували освіту представники усіх станів і віросповідань. Серед випускників були 4 члени волосного правління, 7 фельдшерів, 4 працівники школи, 4 псаломщики, 2 працівники залізниці і 60 ремісників і торговців. Заробітна плата вчителя складала 350 крб., - розходи на ремонт їх житла, опалення, освітлення і страхування брало на себе земство.

На 1863 рік у містечку проживало 5880 мешканців, діяли винокурний і селітряний заводи. З 1868 року існувала земська лікарня, у якій з 1874 по 1883 рік працював відомий український хірург-новатор, засновник школи хірургів-практиків, науковецьь і громадський діяч Овксентій Трохимович Богаєвський.

У 70-х - на початку 80-х років ХІХ століття у Комишні працював лікарем товариш Опанаса Рудченка (Панаса Мирного), учасник російсько-турецької війни 1877-78 років, майбутній генерал-майор, засновник Миргородської водолікарні Іван Андрійович Зубковський (1848-1933).

1895 року у містечку було відкрито бібліотеку, діяла поштова станція. У 1899 році було відкрито друге земське училище.

3. Селище на початку ХХ століття. Громадянська війна 1917-1921рр.

На час перепису 1900 року в Комишні існувала козацька громада з дев’ятьма хуторами, яка нараховувала 6820 чол. і 6 громад селян-власників, відповідно – 1482 мешканці.

На той час у селищі діяли 4 церкви:

Іллінська – 1818 року, мурована, з дерев’яною дзвіницею – вважалася «панською», 1833 року – (на теперішній Лікарняній горі);

Різдва Богородиці – 1795 року, дерев’яна – вважалася «козацькою» (на місці сучасного базару);

Спаська – 1855 року, дерев’яна – вважалася «селянською» (була розміщена на «Горобцевому»);

Миколаївська – 1883 року, дерев’яна, теж «селянська» (на Слобідці). Крім вказаних храмів був єврейський молитовний дім.

У селищі діяло 10 крамниць, 40 млинів, 1 цегельний завод. Працювало міністерське чотирикласне училище, два земських двокласних (одне – п’ятикомплектне і одне – чотири комплектне) та чотири початкові церковні школи. В усіх навчальних закладах навчалося ( на 1914р.) 652 учні. Їх навчали 23 вчителі.

Революційні події 1905 року зачепили комишан – у селищі проходили мітинги і збори селян, серед яких намагалися поширювати соціалістичні і анархістські ідеї ряд діячів: Трохим Спиридонович Деркач, вчителі міністерського училища – Антон Степанович Сохацький, Семен Павлович Пустовіт та інші.

Восени 1905 року на волосному сході, де було понад 100 комишнян, народ зажадав усунення старого складу волосної влади і обрав її новий склад. Керівником ради став Т.С. Деркач.

У 1905 року у селищі відбувся принаймні один єврейський погром. І. Берсим та Коваленко були серед учасників цієї ганебної акції, закликали людей грабувати вже розбиті погромниками крамниці.

Відомо, що революційні події супроводжувалися репресіями, - було заарештовано і відправлено у заслання А.С. Сохацького, було затримано багатьох людей, зокрема і С.П. Пустовіта. Раду було розпущено. Декому довелося рятуватися втечею, щоб уникнути відповідальності за підбурювання до страйку в економії німецького власника Шрейдера. Серед таких втікачів – Кость Кійченко – переховувався на шахтах; Микола Пустовіт – у м. Ростов до 1912 року.

Початок Першої світової війни сприяв активізації соціалістичних настроїв у селищі.

27 лютого 1917 року комишняни довідалися про зречення царя Миколи ІІ, що викликало певну ейфорію, під час мітингу учні міністерського училища скинули бронзовий пам’ятник Олександру ІІ визволителю, в невідповідне місце, поставлений свого часу за гроші земства. Показово, що за цю акцію учні (Сергій Якович Попик та ін.) покарані не були.

В лютому 1917 року Дорошенко, Іллєнко та Ротко біля волосної управи убили місцевого пристава.

В період Тимчасового уряду в селищі з ініціативи керівників кредитового товариства Восьмака і Вакули (фактичних керівників селища) Комишнянське міністерське училище здобуло статус реального училища. Очолював цей заклад Квач Андрій Дмитрович. Весною 1919 року училище зробило свій перший випуск – 40 чоловік. За комуністів училище було перетворено на робфак Київського інституту.

Режим Тимчасового уряду швидко деградував, з фронтів у село поверталися озброєні солдати. Серед більшовиків, що в цей час пропагували комуністичні ідеї, були О.І. Нехворосний, Г.П. Радченко, М.Г. Легенда – члени Миргородського комітету РСДРП.

В кінці квітня 1917 року в селі створено Раду селянських і солдатських депутатів, у якій велику роль відігравав місцевий фронтовик Андрій П’явка.

Жовтнева революція і спричинена нею війна з більшовицькою Росією теж не обминула наш край. 10 січня 1918 року загін Червоної гвардії під керівництвом І. Вовнова вступив у Миргород. До кінця січня в Комишні було створено міліцію і РЕВКОМ на чолі з Ротком.

В березні 1918 року німецькі війська відновили владу УНР у нашому краї. Більшовики продовжували чинити опір у підпіллі. Андрій П’явка об’єднав загони з Бакумівки, Комишні та сусідніх сіл під своїм керівництвом.

За час гетьманату у маєтку Граббе німцями було розстріляно Олексія Литвишка, Андрія Писаренка і Олійника-Матроса, у селищі діяв союз власників на чолі з Тригубенком та Василем Здоревським.

Відомо, що Іщенко Іван Данилович з Кравченком Петром, Хоруженком Миколою та з іншими гетьманцями несподівано влетіли в село, захопили й вивезли в невідомому напрямку колишнього голову ЧК Марголіна. За гетьмана Скоропадського старшиною селища був місцевий селянин Яценко Іван Павлович (пізніше був убитий разом з дочкою).

На початку грудня 1918 року наш край опинився під контролем Директорії. В селищі проводилася вербовка селян до української армії. Прихильникам нового режими видавали значки.

В цей час в селищі активізуються антикомуністичні формування Степана Москаленка та Охріменка. Куркуль Тригубенко видав комуністів П’явку Г.Д., Гегеля О.І., Ротка Г.Г. та Попика С.Я. на розправу.

В січні 1919 року розпочинається друга більшовицька окупація. У Комишні було створено комітет незаможних селян, куди увійшли: Ігнатенко, Донченко, Берсим, Різник та інші.

Відбувалося формування Миргородського козацького полку, який очолив Андрій П’явка. 18 лютого 1919 року цей підрозділ було відправлено на фронт у складі другої дивізії Червоного козацтва.Сам П’явка загинув у бою під Шепетівкою. Тіло було відправлено у селище і поховано. Могила його збереглася до сьогодні.

У серпні 1919 року Миргородщина опинилася під владою денікінців. Тоді у Комишні було повішено Серединського Миколу, Попика Трохима, Головка Івана, Пустовітів Семена та Максима (показово, що Семена Пустовіта видав денікінцям його рідний брат).

В грудні 1919 року в селищі втретє встановлюють свою владу більшовики. Було створено місцевий загін під керівництвом Миколи Шатуна і військового комісара В. Волощенка, якому вдалося розбити загін Хрестового на «Гулевичці». При цьому було захоплено 4 кулемети, більше 100 рушниць, 40 підвід. Було вбито 50 прихильників Хрестового.

Проводилася хлібозаготівля, що викликало опір населення. У 1919 році були вбиті хлібозаготівельники : Шабатура і Болюбаш; 1920 році – Кальченко Опанас і Лупандін Борис.

У ході громадянської війни на території селища діяли наступні антикомуністичні збройні формування: загін Марковських (сам пан Марковський був розстріляний, загін розбитий у 1919 році), загін «Котлярів» - під керівництвом Котляревського Івана Павловича, загін Виборного – відомий нападом но волость і розправою над Іщенком Н.Д. та Іщенком І.І. та ін., загін Козельських, загін Тригубенків, загін Хрестового, загін Марусі Симоненко (яка помстилась комуністам за вбивство свого чоловіка і сина – убила чотирьох винуватців, у тому числі Литвишка і Литвина).

У червні 1920 року в Комишні було створено першу комсомольську організацію, до якої входили: Литвин, Іваненко Степан, Грищенко Михайло, Попик Пантелеймон, Шинкаренко Марія. 1922 році було створено дитячу комуністичну організацію «Юні спартаківці».

1923 році з Комишнянської і Зуївецької волостей було створено Комишнянський район, який входив до Лубенського округу. В цей час у селищі діяло поштове відділення, лікарня, телефонна підстанція, 4 школи.

У жовтні 1930 року Комишнянський район було укрупнено, але вже у лютому 1931 року його ліквідували.

4. Комишня в роки колективізації і Голодомору

Першим колективним господарством у селищі була сільськогосподарська артіль «Червона нива», створена в 1922 році на хуторі Грабщина Дорошенком І.П., Килимником І.М., Демченком І.І., Пилипчуком С.П. Там діяв так званий колгоспний університет. Створена артіль об’єднувала 22 людини і 6 господарств. Організація виявилася економічно не вигідною і скоро розпалась,

У листопаді 1927 року колективізація прийшла в селище. Було створено актив для пропаганди колгоспного господарювання, який очолив голова селищної ради О. Хоруженко. У 1928 року було створено два ТСОЗи – «Бідняцька перемога» і «Червоний шлях», але люди позабирали свої заяви і організації було ліквідовано. до січня 1930 року було заново зібрано 900 заяв (показово,що за даними перепису 1926 року в Комишні проживало 7333 мешканці і було 1613 господарств).

Створення першого колгоспу розпочали у приміщенні клубу, - колишньому домі купця Смілянського, убитого разом з дочкою за допомогу денікінцям.

Але будинок не міг вмістити всіх майбутніх колгоспників, тому збори вирішили перенести до Богородицької церкви. Священник дав дозвіл. На засіданні затвердили назви колгоспів і обрали правління.

Колгосп імені Тараса Шевченка очолив Коростіль Теофан Іванович, а другий колгосп - імені 17-ї партконференції - Попик Іван Трохимович. Обидва колгоспи поділили на сошні бригади - за назвами кутків: Злодіївська бригада, Слобідська та ін. Першими почали здавати своє майно активісти. Показово, що їхні жінки були категорично проти: "Чим дітей годувати будемо?"

Про те, що колективізація зустріла у нашому краї рішучий опір, вказують також матеріали т.зв. "Комишнянської справи".

У 1934 році два великих колгоспи було розділено на 6 дрібніших.

У першій половині 20-х років у Комишні працювали: поштове відділення і телефонна станція, лікарня, три початкові і одна семирічна школи, хата-читальня, кілька гуртків лікнепу. На 1930р. було відкрито філію робітфаку Київського ветеринарного інституту. У 1932 р. було організовано Комишнянську МТС. Із 1931 по 1935рр. містечко входило до складу Миргородського району Харківської області.

Комишнянський район було відновлено у 1935р. Він у 1937р. увійшов до складу новоутвореної Полтавської області.

Всесоюзний перепис населення 1939 року виявив різке скорочення населення в Комишні - до 5173 чол., що пояснюється сталінськими репресіями: розкуркуленнями, колективізацією та перш за все - Голодомором 1932-33 років. Різниця з попереднім переписом (1926р.) складає 2160 чол. За свідченнями очевидців, у селищі не було єдиного місця для поховань жертв Голодомору, - ховали по погребах, по садках і т.п. Найбільшим з них є старий цвинтар у Прогресі. Серед загиблих від голоду: Нипенко Андрій та Олексій, Силка Василь, Слухаєвський Федір Кирилович - священик Спасо-Преображенської церкви, т.зв. Ладанчата. Відомі випадки канібалізму - Робоча Марина з'їла своїх дітей.

В розпал голоду у Комишні відбувся хлібний бунт. Коли Горобець Іван ударив у дзвін, то за його сигналом мешканці села розграбували хлібні склади на старій базарній площі. (За неймовірним збігом обставин, саме на цьому місці в наші дні було поставлено районний пам'ятник жартвам Голодомору). До містечка було введено війська, які розмістилися на «Горобцевому». Серед репресованих крім родини Горобців відомий Ємець Василь, - його покарали за збір колосків. Серед активістів - виконавців злочинної політики, називають: Зайшлого Петра, Дробота Федора, Москаленка Петра, Милівського Пилипа (він був головою сільради), Кубая Панаса, Килимник Палажку.

Всього встановлено імена 88 загиблих у часи Голодомору:

Балко Килина Іванівна одноосібниця.

Балко Марія Назарівна одноосібниця.

Балко Олександр одноосібник.

Балко Федір Назарович одноосібник.

Балко Явдоха Назарівна одноосібниця.

Бардак Петро Терентійович одноосібник.

Бардак Євдокія Терентіївна одноосібниця.

Бережна Олена одноосібниця.

Бородавка Векла

Бородавка Марія Іванівна одноосібниця.

Бородавка Палажка

Бородавка Іван Григорович одноосібник.

Гузенко Галина Семенівна

Гузенко Петро Якович 1890 р.н.

Гузенко Семен Семенович

Дем’яненко Ольга Володимирівна

Довбня Марія Іванівна

Дордусь Ольга Прокопівна

Дордусь Прокіп Степанович

Дробіт Данило 1885 р.н.

Дробіт Ярина 1887 р.н.

Загорулько Іван Іванович

Клименко Віктор

Козельська Любов Михайлівна

Козельська Оксана Дмитрівна

Козельський Віктор Михайлович

Коломієць Василь

Коломієць Олександра Василівна

Коломієць Іван Васильович

Кулик Гнат 1895 р.н.

Лускань Сіма

Мальченко Борис Васильович 1924 р.н.

Мальченко Домаха Іванівна 1898 р.н.

Мальченко Ольга Василівна 1925 р.н.

Мельник Антін Іванович

Мельник Ганна Іванівна

Мельник Григорій Іванович

Мельник Пелагія Іванівна

Мельник Харитина Іванівна

Мельник Іван Каленикович

Момот Дмитро

Момот Олександр

Міщенко Михайло Петрович

Міщенко Олексій Омельянович

Нестеренко Мокрина

Нипенко Андрій

Нипенко Олексій

Охріменко Катерина Антонівна

Охріменко Одарка Миколаївна

Охріменко Іван Миколайович

Панченко Гнат Іванович

Пелих Агафія

Пелих Василь Захарович

Пелих Ганна Миколаївна

Пелих Гапка

Передерій Олександр Михайлович

Похмурко Настя Максимівна

Прикипіло Марта

Прикипіло Іван

Пічик Кирило

Романенко Віра Омельянівна

Романенко Надія Омельянівна

Романенко Іван Павлович

Силка Василь

Силка Віра

Силка Григорій

Силка Мотря

Сич Галина

Сич Надія

Сказко Трохим Якович

Слухаєвський Федір Кирилович священик Спасо-Преображенської церкви

Снісар Григорій Самійлович 1918 р.н.

Снісар Самійло Михайлович 1895 р.н.

Сушко Семен

Тихонов Іван Сергійович

Холод Галина Лаврентіївна 1923 р.н.

Холод Лаврентій Іванович 1898 р.н.

Холод Микола Лаврентійович 1925 р.н.

Холод Олексій Лаврентійович 1928 р.н.

Холод Сидір Іванович 1895 р.н.

Холод Федір Лаврентійович 1921 р.н.

Черкас Ольга Андріївна

Іваненко Ганна Іванівна

Іваненко Марія Василівна

Іваненко Микола Васильович

Іваненко Михайло Васильович

Іщенко Любов Павлівна

Іщенко Павлина Яківна

З іменами загиблих можемо познайомитись у Книзі пам'яті на с. 501 та у книзі Олександра Джуня. Про загиблих народних майстрів свідчить Сергій Білокінь «Теорія і практика большевизму»

Показово, що доля Комишнянських храмів тісно пов’язана з темою голоду. Відомо, що перша церква у селищі була знищена у 1921 році (Спаська), друга – Іллінська у 1928 році, третя Різдва Богородиці – спалена на початку 30-х років, дещо пізніше була знищена і Миколаївська церква на Слобідці.

Згаданий період у історії селища був часом кульмінації масових сталінських репресій. Список репресованих комишнян.

5. Селище у роки радянсько-німецької війни

З початком війни керівництво Комишнянського району здійснювало масштабні заходи, спрямовані на мобілізацію призовників і евакуацію ресурсів. На схід відправляли худобу і техніку, населення залучали до земляних оборонних робіт, було проведено призов до Червоної армії, але у зв'язку з поразкою Південно-Західного фронту, це вже не мало значення.

17 вересня 1941 року німецькі війська вступили в Комишню. Ще до початку окупації, в селищі було створено кілька партизанських груп, під керівництвом Івана Харитоненка, Лаврентія Холода та Івана Москаленко. Загальне керівництво загоном здійснював Іван Безпалько.

З приходом німців, у Комишні утверджується нова влада. Починає формуватися численний загін поліції, який очолює голова районного відділу -Зайшлий. Бургомістром Комишні призначають Михайла Білоуса. Місцеві колгоспи перейменовують на державні господарства зі збереженням попередніх порядків. Заборгованість перед радянською владою скасовувалась.

У кінці вересня - на початку жовтня 1941р. В Комишні виникла підпільна молодіжна організація під керівництвом завуча середньої школи Володимира Сапсая. До групи входили: Люба Рубаненко, Михайло Дробіт, Катерина Мілецька, Ліза Козельська, Олександр Пащенко, Єлизавета Купа, Павло Яровий, Марія Бережанська. їхньою метою було: пошук зброї, встановлення радіо-приймача і приймання зведень Радянського інформбюро про перебіг війни, випуск і поширення листівок, а саме головне - налагодження зв'язку з партизанським загоном Лаврентія Холода. В цьому їм допоміг бургомістр Комишнянського району - Михайло Білоус. Він познайомив Ліду Козельську з партизанським зв'язковим - Пантелєєм Мельником. Так було налагоджено постійний зв'язок з партизанами.

Михайло Білоус і надалі допомагав представникам Опору. Зокрема, він влаштовував на роботу учасників молодіжної підпільної групи, щоб підвищити таким чином ефективність їхньої діяльності. Він також попередив партизанів про прибуття нового німецького коменданта в Комишню. Цю важливу інформацію було використано повністю: комендантську машину та мотоцикл було знищено вибухом на містку, при спуску з Попівської гори. Дії партизан викликали репресії з боку німців.

До групи Володимира Сапсая приєднується Володимир Мельник, який саме утік із табора для військовополонених. Саме завдяки йому вдалося виготовити радіоприймач. У колишній районній друкарні вдалося відшукати старий шрифт, а примітивний друкарський верстат був серед приладів Володимира Мельника. З того часу підпільники почали друкувати листівки на квартирі у матері Володимира, (учительки за професією) Анастасїї Ларіонівни Мельник. Вважається, що всього вони встигли виготовити до 10000 листівок. У листопаді 1941 року до складу організації ввійшли Марія Дідюренко, Федір Иощенко, Олексій Розсоха, Олександр Момот. Члени групи продовжували збирати інформацію і забезпечувати партизан харчами з місцевої їдальні.

Після сутички в Андріївському лісі, загін Лаврентія Холода відступає у Грабовський ліс і тимчасово припиняє діяльність. Витримавши певну оперативну паузу, партизани знову відновлюють боротьбу.

Варто зазначити, що керівництво комишнянського загону діяло в тісній взаємодії із зінківським і миргородськими загонами та групою І.Й.Копьонкіна, яка прибула з Правобережжя, щоб встановити долю генерала Кирпоноса та штабу Південно-західного фронту.

Успішним був рейд партизанів на Петрівку-Роменську, де вдалося знищити склад з хлібом, запобігши його відправці в Німеччину. У складі загону тоді перебували і члени підпільної організації - Олександр Момот та Московенко.

На Зіївському містку, на міні була підірвана ворожа машина, в Бакумівці - вбито поліцая. Такі акції партизан викликали посилення роботи миргородського відділу гестапо з підозрілими людьми. Було викрито продовольчу базу в с.Остапівка, що серйозно погіршило становище партизан. Гостра нехватка одягу, взуття і продуктів змушувало звертатись по допомогу до мешканців селища. Михайло Білоус допоміг взяти з лікарні суконні одіяла, а з бази райспоживспілки - кілька десятків метрів сукна. Але взагалі становище залишалось дуже важким.

Комишнянські ліси зовсім не придатні для ведення партизанської війни -вони здебільшого простягаються вздовж річок невеликими смугами. А в умовах зими вислідити партизан було зовсім просто. Оскільки боротьба ставала далі неможливою, було прийнято рішення про відступ за лінію фронту на Харківському напрямку.

З грудня 1941 року зв'язкові підпільників Ліда Козельська і Люба Рубаненко, востаннє відвідали партизанський загін, де вони і залишились аж на три дні. їхню відсутність помітили. Вже 10-го грудня Ліду заарештували. Допит вів сам начальник поліції, але нічого не вивідавши, відпустив її на третій день. Іншому зв'язковому групи Володимира Сапсая - Олександру Момоту, непощастило. Він потрапив у засідку, а через два дні був страчений німецькою поліцією.

8 грудня 1941 року загін Лаврентія Холода, об'єднавшись із іншими дрібними загонами, вирушив у напрямку Гадяча. Частині партизан вдалося перейти фронт і з'єднатися з військами Червоної Армії. Доля іншої частини загону склалось трагічно. В умовах надзвичайно холодної і сніжної зими 1941-1943 років, їм довелося повертатися на старі місця. Біля хутора Мелешки загін було оточено силами Зуївецької, Комишнянської та Миргородської поліції. Бій був нерівним і коротким. Відразу було вбито Співака, Гузя, Сушненка. Сам Лаврентій Холод потрапив у полон і був після тривалих катувань, страчений. Разом з Холодом поліцаї захопили Яценка, який як вважається, і почав видавати членів підпільної організації. Зокрема - Михайла Білоуса і Володимира Сапсая.

Отже, партизанський загін було ліквідовано. Загинули В.А.Лаценко, В.П. Іщенко, І.Болюбаш, П.З.Мірошніченко, Р.Мельник.

А вже 17 січня 1942 року розпочались арешти підпільників. Першими взяли Михайла Білоуса, Володимира Сапсан, Ліду Козельську. Потім решту організації, лише Михайлу Дроботу та Любі Рубаненко вдалося врятуватись. Миргородське гестапо проводило допити і катування арештованих. У кінці січня 1942р. Було розстріляно М.Білоуса і В.Сапсая. Через кілька днів затравили собаками Ліду Козельську. На початку березня були розстріляні: Катя Мілецька, Володимир Мельник, Олександр Пащенко, Іван Мостовенко, Федір Йощенко, Василенко, Олексій Розсоха, Андрій Кубай, Іван Сошенко. Тіла їхні поховано в братській могилі неподалік пам'ятника Гурамішвілі у Миргороді.

Таким чином, всього загинуло 31 партизан і підпільник. 22 лютого 1943 року півтора десятки хлопців здійснили трагічну спробу нападу на приміщення Комишнянської поліції, з метою захоплення зброї в ході перестрілки загинули В.Вакула, О.Мельник, а Д.Залізняка було поранено.

23 лютого 1943 року окупаційна адміністрація і збройні формування було виведено з Комишні. Це пояснюють двома причинами: наступом Червоної Армії та бажанням зпровокувати анти німецькі елементи на виступ, щоб їх було потім легше виявити і знищити. У будь-якому разі, через місяць німці повертаються. За цей час мешканці селища встигли повністю розграбувати запаси зерна, які було зібрано в приміщенні школи. Окупанти влаштували жорстоку розправу над комишнянами 14 чоловік було розстріляно, а людей примусили повністю повернути усе зерно, та інші речі назад.

Неминуче наближався час визволення. Над Комишнею проходили радянські штурмовики. Німецькі війська покидали селище без бою. Відступаючи, вороги спалили близько 800 хат, 133 господарські будівлі, усі чотири школи, приміщення 23 установ, МТС.

За час окупації нацисти стратили 192 мешканців Комишнянського району, а біля трьох тисяч хлопців і дівчат вивезли в Німеччину на примусові роботи. З них власне комишнян було 518 чоловік.

17 вересня 1943 року радянські війська вступили в Комишню. Було проведено додаткову мобілізацію. Всього було відправлено на фронт 685 мешканців селища. За бойові подвиги 317 були нагороджені орденами і медалями. В тому числі В.Древаль та майор К.Марусиненко здобули звання Героя Радянського Союзу.

Попереду були роки важких випробувань і нечуваних втрат. Селище, в якому на 1939 рік проживало 5173чол. втратило у роки війни 527чол. Найбільші втрати припадають на 1943р. - 207чол., та на 1944р. - 110чол.

6. Сучасний стан селища

У 1957 р. Комишня Указом Президії Верховної Ради УРСР віднесена до категорії селищ міського типу, а вже 1962р. Комишнянський район було розформовано і селище було включено до складу Миргородського району.

У 2 половині XX ст. у Комишні було відкрито багато виробництв, на сьогодні більшість із них, на жаль, припинили свою діяльність і були зруйновані. Серед таких втрачених підприємств: хлібопекарня, торгівельний центр, цегельний завод Миргородського промкомбінату, столярний і бетонний цехи райсількомунгоспу, дільниця Миргородського ремонтно - будівельного підприємства, автоколона, кондитерський цех, інкубатор, ветлікарня, готель, краєзнавчий музей і підприємство по ремонту тракторів (нові корпуси були збудовані у 1935р). На його місці 2009 року почало діяти побудоване за всіма сучасними вимогами овочесховище на 12 тисяч тон картоплі, що належить ТОВ "Агротех-Гарантії".

Продовжує роботу консервний завод (до 1990 - консервний цех Миргородського заводу «Калинка»), Комишнянське лісництво (обладнана лінія з виробництва індустріального паркету – до речі, одна з небагатьох в Україні. Майже безвідходне виробництво. Готову продукцію – якісний дубовий паркет – експортуємо у країни Європи, а також у Прибалтику).

Чисельність населення на 2007р складало 2670 чоловік.

31 жовтня 2007 року у Комишні відкрилося відділення соціально-побутової реабілітації територіального відділення центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян управління праці та соціального захисту населення Миргородської райдержадміністрації. Для пенсіонерів та одиноких людей у центрі безкоштовно діють перукарня та майстерня з ремонту взуття, працюють медсестра та швачка. Послугами центру користуються і мешканці навколишніх сіл.

В урочистостях з нагоди відкриття відділення взяли участь голова райдержадміністрації Леонід Яринич, заступник голови районної ради Анатолій Гринько, начальник управління праці і соціального захисту населення облдержадміністрації Людмила Корнієнко, начальник аналогічного районного управління Валентина Іванова, генеральний директор ТОВ «Агротехгарантія» Олександр Троцько, селищний голова Володимир Харченко, директор центру Ельвіда Килимник. За благословенням архієпископа Полтавського і Кременчуцького Филипа освячення новобудови здійснив настоятель Вознесенської церкви священик Святослав Цигипало.

Вніч на суботу 14 квітня 2013 року було пошкоджено пам'ятник В.І.Ульянову (Леніну). Було також знищено табличку із висловом про те, що комунізм - це майбутнє людства. Мотиви вчинку і його виконавці невідомі. (Див. Ленінопад на Миргородщині)

Результати першого туру президентських виборів 31.03.2019 по смт. Комишня

-------------------------------/// Просто перекопировано с сайта который может оказаться недоступным http://slavia.do.am/index/davnja_istorija_komishni/0-34 . Я не разделяю с автором точку зрения на исторические события. Мне важно знать историю Комишни, где родились мои прадеды и которые в 1902-1906 годах переселились в Киргизию.

Комышня, Остаповка Миргородского уезда Полтавской губернии

В конце 19 - нач.20 века