Новомосковский у. Екатеринославской губ. (Украина (Україна))

Мороз В. С. (Дніпропетровськ)
ОСОБЛИВОСТІ ЗАСЕЛЕННЯ ПРИСАМАР’Я (НОВОСЕРГІЇВСЬКА ФОРТЕЦЯ - СЕЛО ВІЛЬНЕ НОВОМОСКОВСЬКОГО РАЙОНУ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

В освоєнні Присамар’я сплелися різні підходи та протиріччя в проведенні політики заселення Степової України з боку Гетьманщини, Росії та Запоріжжя.
Витоки її беруть початок із XVII ст., коли сусідні Гетьманщина та Росія проникають і закріплюються в стратегічно важливій для Запоріжжя Самарській паланці шляхом самовільного захоплення земель та будівництва на них фортець з гетьмансько-російськими гарнізонами.
Влітку 1689 р. воєвода І.Ф.Волинський відшукав на Самарі в урочищі Сорок Байраків вище Вільного броду місце для спорудження укріплення. Береги Самари і невеличкої р.Вільнянки вкривали густі ліси. Крутий високий берег переходив у рівнину, яка домінувала над місцевістю, якнайкраще відповідала вимогам. Будівництво велося під керівництвом військового інженера Вільяма фон Залена. На протязі 28 днів - з 20 червня по 18 липня 1625 солдат, рейтарів і гарнізон Новобогородицької фортеці вивели прямокутне земляне укріплення з баштами на рогах.
Стіни піднялися на 16 м., Рів сягав 10 м. ширини і 6 м. глибини. Периметр споруди мав 745 р. з Самарською та Московською дерев’яними баштами. Всередині укріплення розміщувались приказна хата, воєводський двір, льохи для зберігання військових припасів, хлібні комори, місце для церкви, 50 казарм для 500 чол. гарнізону. До укріплення примикав окоп для проживання міщан, оточений ровом периметром 1200 м. і двома дерев’яними баштами. Підступи до укріплення прикривали рогатки. На валах і баштах стояли гармати. (Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских Козаков. - Владимир, 1903 - т.2- 190-197). В.В.Голіцин назвав поселення Ново-сергіївськ.
Побудова фортеці та міста викликали сильне незадоволення запорожців. Укріплення проіснувало недовго. В 1690 р. всіх скосила моровиця. (Величко С.В. Літопис. - К., 1991-t .2-C .380). Коли було
відновлене це стратегічне поселення - невідомо. В 1692- 1694 і 1696 рр. під час походів Петрика з татарами під самарськуі та орельські міста воно не згадується. (Літопис Самовидця, - К., 1971- С. 152-157; Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. - К., 1992. -С . 163-172).
Відносини Запоріжжя з Гетьманщиною та Росією все більше ускладнювалися. Особливої гостроти вонинабули після 1700 р. внаслідок передачі Петром І земель між ріками Оріллю та Самарою Полтавському полку. (Эварницкий Д.И. История запорожских Козаков. - СПБ., 1897-С.200), будівництва навпроти Микитиного Рогу фортеці Кам’яний Затон і селітрових заводів на Самарі.
Вперше заселеним після моровиці Новосергіївськ згадується в 1704 р., коли його збирались знищити запорожці разом із майданами. (Бантиш-Каменский Д.Н. История Малороссии. - СПБ. - К., Харьков, 1903. - С.362). Подібний виступ січовиків готувався і в 1705 р., але до збройного зіткнення не допустив кошовий К.Гордієнко. В 1707 р. запорожці були дуже роздратовані утисками з боку воєвод, сотників та жителів Новосергіївської та Новобогородицької бортець.
Невдоволення січовиків діями адміністрації зіграли певну роль при переході їх на сторону Мазепи. Після Полтавської битви Петро І приписав землі в межиріччі Орелі та Самари до Миргородського полку. Явор- ницький Д.І. Історія запорізьких козаків. У трьох томах. -Львів., 1992.-Т.З.-С.287).
Ранньою весною 1711 р. Новосергіївську фортецю захопили татари і запорожці (Літописньїе заметки (1651-1749).// Киевская старина, 1883-5-681). В травні того ж року російсько-українські війська захопили фортецю. Кожний десятий по жеребку був страчений. Вцілілих відправили до Москви на подальше заслання.
Місто-Фортеця надовго запустіли. За умовами Прутського миру Новосергіївськ не згадується. (Соловьев С.М. История России. - М., 1962. -К.8. - Т.16. - С.387). Не згадують його і інші джерела.
Під час 25-річного перебування запорожців в Олешках і Кам’янці північна частина їх Вольностей значно заселилась вихідцями із Гетьменщини і Слобожанщини. Після повернення на береги Дніпра
запорожці спочатку на це не звертали уваги, але коли на захоплених землях з’явилася чужі сотники та полковники і вона перейшла під чужу юрисдикцію, січовики забили тривогу. В 40-х роках XVIII ст.
розпочалась боротьба запорожців з Полтавським полком за Присамар’я. Сенатський указ від 23 серпня 1744 р. повертав Кошу місто і укріплення Самару, вона ж Стара Самара, Новобогородицька фортеця, Богородицький ретраншемент. (Полонська-Василенко Н.Д. Заселення Півдня Украіни в половині XVIII ст. (1734-1775). - Мюнхен, 1960. -Ч.1.-С.45). Мабуть, така ж була доля і Новосергіївська, хоч документи про це нічого не говорять. В 1742 р. Вільне згадується як "новопоселена слобода", заселена вихідцями із Полтавського, Миргородського, Лубенського, Чернігівського, Ніжинського, Прилуцького та слобідських Харківського, Ізюмського полків і Старої Самари. І слободі проживало 79 сімей із 320 чол. На майданах слободи по виробництву селітри працювало "безпо-шпортних робітників... не мале число". (Эварницький Д.И. Источники... С.1709). Тут же на захоплених землях комендант переволочанської фортеці Д.Апочінін зснував власні майдани. На прохання кошового С.Ереміїва в 1742 р. Сенат видав указ вислати всі сім’ї на місця попереднього проживання, їх житлові та господарські споруди передати старосамарським жителям, майдани розорити, "безпашторних робітників розіслати кого куди за указами належить, щоб більше там пристановища їм не було" (Эварницкий Д.И. Источники,... С.1710).
На декілька десятиліть Вільне як поселення вже в котре зникає з карти Присамар’я. Та людське життя там не припинялось. Дрімучі ліси служили надійним притулком для злочинців. Тут часто бував відомий Семен Гаркуша, обвішаний дукатами та підперезаний капшуками з золотом. (Феодосий. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. - Екатеринослав, 1880. - вып. 1-С.376).
Наступна згадка про постійне поселення - зимівники запорізьких козаків на Вільному броді відносяться до 1760 р. (Скальковський А.А. История Новой Сечи или последнего Коша запорожского. -
Одесса, 1846 - Т.1 - С.243). В 1765 р. тут були зимівники козака Джереліївського куреня М .Старого, а у військових старшин В.Хорбата і І.Я.Глоби ще й млин на Самарі. В 1769 р. лісові нетрі та сильні морози врятували слободу від татарського нападу. В мирний і військовий час Вільний брід охороняли значні сили. В 1767 р. (Скальковський А.А. История... С. 151), в 1769 р. (Скальковский А.А. История... т.З. - С.46), в 1772 р. (Записки Императрского Одесского общества истории и древностей. - Одесса, 1875 - т.ІХ-С.208) тут виставлялись запорізькі пікети на чолі з полковником, двома полковими старшинами і 200 парокінних козаків.
Ми зустрічаємося з дивним, на перший погляд, фактом із життя слободи. Навкруги лежали широкі степи з величезною кількістю вільної ніким не зайнятої землі. В квітні 1769 р. мешканці Вільного скаржились в Кіш на священика Третяка і групу козаків, які захопили слобідські землі. (Голобуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734- 1775. - К., 1961 - С.209). Мабуть, вони являли собою ціннісові угіддя чи рибні місця.
В 1776 р. цю місцевість одержав в рангову дачу прем’єр-майор Троїцького полку М.Л.Фалієв. (Феодосий. Материалы... С.376), за іншими - після ліквідації Січі ці землі одержав генерал-губернатор Г.О.Потьомкін і продав їх своєму сподвижнику. (Эварницкий Д.И. Вольности запорожских Козаков. - СПБ., 1898.- С.375-376). Поміщик впорядкував маєток, збудував гарний будинок, устаткував його меблями, чудовим срібним сервізом, хором та оркестром.
На березі Самари діяла величезна фабрика з шкіряним та свічковим відділеннями, які розміщувалися в 25 великих будівлях. (Феодосий. Материалы... С .379). Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. сюди на роботу направляли всіх полонених турків. (Записки Императорского Одесского Общества... Одесса, 1877- Т.Х. - С.350)
Слобода швидко зростала. В 1781 р. в ній проживало 660 душ. У Вільному на протязі року проходило шість ярмарок. (Дружинина Е.И.,Северное Причерноморье в 1775 - 1800 гг. - М., 1959. - С.178-179).
22 лютого 1790 р. М.Л.Фелієв написав заповіт. Село переходило до племінниці Я.П.Родзянко, дворові відпускалися на волю з великою винагородою по 200 крб. кожному, а хлопчикам - 100 крб. (Эварницкий Д.И., Вольности... С.378). Відомо, що фабрика продовжувала діяти і в 1813 р., продукція якої йшла на власні потреби. (Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800-1825 гг. - М., 1970. - С.263).
Історія села відзеркалила в собі загальноімперські тенденції в заселені та освоєні Степової України, відбила різні підходи сторін до реального їх втілення в життя.