Краснопольский район

Ежик, Светлану интересует 1883 год и ранее, а МК за эти года находятся в Харькове. Я же указала некоторые №№ дел.

Svetlana K написал:

[q]

А в какой отдел?

[/q]

Если в Сумы, то Вам в читальный зал. Запись за месяц, материалы закажите заранее (за несколько дней до поездки).

q=-=inna=-

-=inna=- написал:

[q]

Исповедные росписи по Ахтырке за 1805, 1808, 1840, 1874, 1890 г.г. находятся в ГАХО в фонде 40, опись 107

[/q]

Я имела ввиду вот эти данные Вы откуда брали?
Не помните?

-=inna=- написал:

[q]

По поисковику набирала " фонды госархива Харьковской области", где-то здесь. Извините, не могу дать точную ссылку, область не входит в мои интересы. Просто хотелось помочь человеку.

[/q]

Ок, спасибо, поищу сама.

З ІСТОРІЇ СЕЛА МАЛОЇ ПАВЛІВКИ.


Виїхавши по Охтирському шляху на гору,за Пірками, як на долоні видно село, на полях якого видніються нафтові вишки. Так, це і є, нинішнє село Мала Павлівка, сучасне індустріальне село, де з 60-х років 20 сторіччя добувають «чорне»золото – нафту. Похилого віку комишани або груняни з усмішкою згадують про довоєнну Малу Павлівку, говорячи про неї як про невелике поселення, хутір, порівняно з їх селами. Ось як перевертається історія. А яким же село було при його заснуванні, хто, й коли його заснував. Ось в цих питання ми з Вами шановні земляки постараємося розібратися.
Документальних відомостей про поселення на цьому місці до 17 сторіччя дуже мало. Так відомо, що в 1909 році на території нинішнього села Бурячиха було знайдено стоянку людини ранньозалізного віку, так званої жаботинської культури, які проживали родами, займалися сільським господарством та скотарством. Ознаками життя на території села в скіфські часи є цілі групи курганних могильників. Так описують у своїй статті «Кургани та майдани басейну р.Грунь, Ташань» Коротя О.В. з авторами в 2010 році –«Межиріччя річки Грунь та Ташань – курганний могильник біля с. Неплатине, розташований на східній околиці села,за 0,2 км від останнього, по обидві сторони від дороги Охтирка-Зіньків поблизу від нафтопереробного заводу. Ймовірна частина курганів знищена під час будівництва заводу та прокладання дороги, як свідчить збереженість насипу, частково зруй нованого кюветом. Інший курган знаходиться на східній околиці села Неплатино, за 100 метрів від крайньої садиби». До недавніх пір місцеві жителі знаходили камяні знаряддя праці на території села, що говорить про заселеність нашого краю в той період. В ті далекі часи територія нашого села та поселення на ній відноситься до скіфського державного утворення з центром в місті Гелон, яке сьо годні ототожнюють з селом Більськ Котелевського району. Це були так звані скіфи-орачі – земле роби, що вирощували злаки, випасали худобу. Під час Київської Русі – ми прикордонна територія, або «сіверщина», входимо до Чернігівського князівства, адміністративно - Верхньоворсклинська волость, Сновська тисяча. З 1197 року – це територія Новгород-Сіверського князівства. Під час монголо-татарського панування наша територія відноситься до улусу Мауці, і в жалуваній грамоті хана Менглі-гірея вона вказана як - «Черкасы зъ выходы и зъ даньми и зъ землями и водами; Звинигородъ зь выходы и зъ даньми и зъ землями и водами; Хачибеевъ и Маякъ зъ водами и зъ землями; ино почонши отъ Киева и Днепромъ и до устья и Сънепорожъ и Глинескъ , со всими ихъ людми». Правителями нашого краю були хан Хумілай,Ногай,Берке.
Життя поступово відроджується після входження до складу Великого Князівства Литовсь кого. Вся наша територія називається вже в ці час «груні». Тут селяться люди у відрогах глибочезного Грунського яру, що розкинувся від нинішніх Комишів до Груні, Охтирки та Полтави – потомки первісних жителів, степняків, татар, насильно заселених князем Вітовтом черкесів та галичан, що і назвали так нашу територію. Це так звані в польських люстраціях (переписах) – «сівери», вони володіння Черкаського замку – так звані «уходи», де проживають «уходники» - бортники,мисливці, рибалки. З часом вони й будують постійні житла отут в яру, у відрогах Павлівських ярів. Є всі умови для життя, в криницях вода, в широчезному яру посередині протікає невеличка річечка, яка мабуть тоді була повноводніша, навкруги пасовища для худоби, а на горбі ліс – прекрасний матеріал для будівництва житла, місце для полювання та збору медів. Вся територія нинішнього села до яру в той час була вкрита лісом. Він простягався від Полтави до Охтирки і називався – Букреєвським. Перші поселення, по ходу грунського яру, просто називали «грунські хутори». Серед них був невеличкий хутір уходників, пізніше названий Павловочкою. Так пише в своїх працях Олександр Лазоревський в журналі «Киевская старина» в 19 ст. «..в томъ же 16 веке, берега Ворсклы, Псла и меньшихъ рекъ были незаселены и считались принадлежностью жителей правого берега Днепра, составляя ихъ уходы, т.е. места, где они промышляли зверя и заводили пасеки. Владельцы Ворсклянских и других уходов и были первыми колонизаторами нашей местности...». Ось виписка з люстрації Черкаського замку 1622 року, де згадується і наша територія «Медова данина З сіворів (siwiorоw), котрі є біля рік Груні, Псла і Ворскли, також інших річок, всього 9, віддавали до черкаського замку сіворної 23 каді меду, тобто з сіворів при ріці Груні 3 каді, а з тих, що біля Ворскли і Псла, 20 кадів. На цей час не дістається до замку, як виявилося при розслідуванні, тільки три з половиною каді меду…». Починаючи з 1620 -30 років – бум колонізації нашого краю. Хто тут тільки не селиться – московські втікачі, татари, вихідці з Правобережжя, збіднілі шляхтичі з Польщі, всі, що шукали щастя на вільних землях, а з ними авантюристи та злодюги різної масті, що тікали звідусіль від правосуддя – благо місцева влада цьому не перечила. Тому до середини 17 сторіччя населення нашого, невеличкого тоді поселення, було дуже різношерстне, але важкі умови життя згуртовують цих людей. Найперша небезпека– це напади татар, які невеликими кінними загонами ярами, по руслах річок шукають та грабують сіверянські поселення, де основна цінність живий товар – люди. Мабуть неодноразово і наші пращури відчули на собі ці навали. Недарма ж до недавніх пір знаходять хлопчаки в яру біля копанки глибокі ходи-нори. То й були схованки людей від агресора. А зверху над яром з частоколу була зроблена засіка, де чергували озброєні люди, і куди збігалося нечисленне населення під час небезпеки, адже татарин був героєм у полі та і загони в них були невеликі. Тож дружно бралися всі за зброю, обороняючи своє. Пізніше якраз ця місцина і стане центром села. Ось такими були наші перші сільські козаки. В 1620-30 рр виникає містечко Грунь, а грунські хутори також отримують кожний свої назви, перш за все, по імені першого поселенця, а тут ще в 1630-40 рр.наші землі надаються ротмістрові литовської прикордонної стражі Григорію Павловичу, православному шляхтичу, який засновує тут свою слободу та заселяє її вихідцями з Правобережжя, що переходять сюди цілими селами, втікаючи від свавілля уніатів. Він і називає поселення своїм іменем–Павловочка(з наголосом на перше «о»). Зважаючи на прикордонність нашої території (за Ворсклою вже починалося Московське царство), сюди приходили і люди, втікаючи подалі від польських законів та влади. Найбільше було жителів Подолії - нинішньої Житомирщини та Київщини. Адміністративно – це Київське воєводство, Переяславське староство, обвод Миргородсько- Полтавський., Гадяцький ключ. В розвитку села зіграло немалу роль і старовинний шлях, що проходив по дну Грунського яру від самого Криму до Києва. Подорожнім треба ж було і попоїсти, і переночувати та і худобу нагодувати. От біля дороги і жили потрібні люди. Володіє землями у нас спочатку Лукаш Жолкевський, потім землі передалися його племіннику Станіславу Жолкевському,який віддав як придане за дочку коронному гетьману Конецьпольському, що передає їх в аренду поляку пану Длузькому. Територія нашого села та краю найбільш інтенсивно заселялася в 1630-1640 рр. На ці роки приходить пік селянсько-козачих повстань. Після їх придушення повсталих засилали на життя на кордони для побудови фортець. Так було заслано на насипання Гадяцької фортеці повсталих Наливайченків. Відомо, що в 1634 році наші землі заселені козаками Остряниці в кількості 700 сімей, які прийшли до нас з Чугуєва. Відомо, що вони втекли від польських військ на Слобідську Украйну Московського царства, де їх поселили в Чугуєві. Там вони вели себе досить непристойно, і в кінці кінців вирішили повернутися під крило Польщі, а Конецьпольський поселив їх на Грунщині та Зіньківщині. В своєму селі Павлович будує приблизно в 1650 році церкву, престол якої і було названо на честь його, іменем Петра і Павла. На той час це була велична споруда - на вершині горба, на території старого городища, дерев’яна, однокупольна. Поряд з нею кладовище. Навпроти свій двір ставить сам Павлович, тут починають будувати домівки інші поселяни. Тепер тут центр села. Біля дороги стоїть корчма.
Під час повстання Богдана Хмельницького населення Павловочки все покозачилося і влилося в Грунську сотню Полтавського полку. Село заселяється ще більше людьми, які масово втікають з Правобережжя від війни. Тут же знаходяться пасовиська для худоби Війська Запорожського. На жаль імена перших поселенців нам невідомі та і документи, якщо вони і були канули в «лєту». В 1654 році козаки з Павловочки складають присягу на вірність московському цареві в складі Грунської сотні. Землі та селяни стали підвладні Гадяцькому замку, що належав Гетьману «на булаву». Під час «руїни» наше село, як і сусідні, постраждало від гетьманської міжусобиці. Декілька раз тут проходили і козаки Виговського та Дорошенка, і татари. Гинули жителі, багато було забрано в татарську неволю. В 1672 році гетьманом України стає бувший Веприцький сотник, людина, яка добре знала наші краї, Іван Самойлович. Одним з першими його універсалів було надання маєтностей монастирям. Так надається і «сельцо Павловучка» в володіння знов створеному в 1652-53 рр. Пустинно-Скельському Спасо-Преображенському чоловічому монастиреві. Все посполите населення працює тепер на нього. Видається охоронна грамота від гетьмана, тепер їх не мають права забирати до себе на роботи козацька старшина та козаки, не мобілізують на війну, не забирають худоби для війська, вони не повинні брати на постій війська. Посполиті платять фіксований річний податок або натурою, або роботами на користь монастиря, обробляють монастирські поля навкруги, яких стає все більше після випалювання лісу, збирають мед та віск, в лісі полюють звіра. Ніхто, крім ігумена ними розпоряджатися не може. Козаки ж займаються винокурінням(варять горілку), виробляють поташ для виробництва пороху та добувають селітру, якої так багато на території Павловочки. Недарма до сьогоднішніх днів місцина, де побудовано містечко нафторозвідників, за кладовищем, називається «бурти». Село адміністративно входить до Грунської сотні Гадяцького полку, Грунського повіту. Село - це козацький курінь на чолі з курінним отаманом, козаки якого відбувають військову службу у складі Грунської сотні Гадяцького полку. До нас дійшов унікальний документ - 6 липня 1691 року гетьман Мазепа підтверджує своїм універсалом володіння Скельського монастиря на село Павлівочка, яке було надане йому раніше. В ньому кажеться: «….Пресветлейшихъ и державнейшихъ великихъ государей ихъ царского пресветлого величества Войска Запорожского гетманъ Іоаннъ Степановичъ Мазепа. Іхъ же царского пресветлейшего величества Войска Запорожского всей старшине и черне, особливе пану полковникове Гадяцкому , сотнику Грунскому, отаманове городовому, війтове, и всем тамошнимъ обивателямъ и кожному, кому о том ведати надлежит, ознаменуемъ, ижъ яко за пришлого антецессора нашого бывшего гетмана и за нашого гетманского уряду законники монастира Скелского селцем Павловочкою, в уезде Грунском найдучомъся владели и изъ оного вспартю ихъ монастырскихъ недостатковъ всякую звичайную повинност отбирали, так мы, гетьманъ, тепер тое же селце Павловочку при превелебном отцу Пахомию Федоровичу, теперешнему ігумену Скельскому, зъ повагою сего універсалу нашого приказуемъ, абы нихто зъ старшини и черне полку Гадяцкого, а особливо господар нашъ ему, отцу ігуменови, зъ братіею в владению оного села жадное не важилися чинити перешкоди и становиська войсковимъ людемъ, жеби не давали, а войтъ з посполитими тяглими людми (опрочь козаковъ) абы всякую повинность и послушенство отдавали. Данъ в Батурине, июля 6 року 1691. Звишъменованый гетман, рукою власною. К сей копыи во верности сходства с поденнимъ універсалом владелецъ иеромонахъ Прокопий Бочковский, игуменъ монастира Пустинно-Скелского свято Преображенского своеручно подписался, а подленный универсалъ къ себе принялъ. Сводилъ с поденними універсалами писар полковой гадяцкий Ситенский». Село з тих часів було відносно заможним, а може точніше сказати, життя в ньому було більш стабільніше та спокійніше, тому що вони не знали над собою сваволі українських та російських чиновників.
Про участь малопавлівських козаків у північній війні відомостей немає. Відомо що Гадяцький полк в той час був у Польському поході. Під час Північної війни, взимку 1708 року, через Комиші та Павловочку ішли шведи до Котельви. Як відомо,на своєму шляху вони безчинствували та грабували населення. В 1710 році гетьман Скоропадський також підтверджує своїм універсалом права Скельського монастиря на село Павловочку, що прізніше дублюється по Гадяцькому полку полковником Чарнишом –«Его Царского Пресветлого Величества Войска Запорожского Полковник Гадяцкий Іванъ Чорниш. Вамъ Пану Сотникове Грунскому Атаманови Городовому и Войтове ізо всеею громадою тамошнею, а особливе тоей же сотне Села Павловочки Войту зо всеми Посполитими людми тамошными, доброго от себя всемъ зичачи здоровья, сымъ листомъ моимъ обьявляю; Поневеже яко за бившихъ Антецессоровъ, Села Павловочки люде в подданстве до Монастиря Скелско –Пустинного жительнов, для вшелякихъ ихъ монастирскихъ недостатковъ остаться; знадбудовались. Такъ и за Щасливой нашей нинешней Ренасентаде Изне Вельможное Его Мосце Пана Гетмана довго ему богоденствуять и Панувать: Подтвердительний Поважний Его Панский Универсалъ натихъ же Посполитихъ людей жителей села Павлувочки виданъ и жебы оны в темъ кое до Обытели Святой отдавали послушенство, и безъ жадной спреки повиновение Про то и Я Полковник стосуючись Гетьманскому Універсалу; а надто зглянувши на разоренную от неприятелей шведов близко не доконца обитель святую Прошению Превелебного Отца Гервасия нинешнего Ігумена зо всеею братиею Скелской с усадебами месце; войтови Сельця того Павловучки з посполитими людми абы нывчом до наданого Послушенства в отдаваня оного не били спеки Приказую, им вижепомяненой Старшине Грунской послушность доводить а надто непослушнихъ воле и указовъ Ігуменскихъ и супротивящихъся ихъ правом карати посполитих повеліваю. Данъ в Гадяче сея Июня месяца 30 дня 1710 Року Вишепоменований Полковник Рукою Собственною. Лист Пана Полковника Чарниша маетность Монастирскую даную….».
Перші відомості про населення села я Вам приводжу з присяжних списків Грунської сотні Гадяцького полку від 1718 року: «1718 Года.Присяги Гадяцкого полку духовныхъ и светскихъ жителей въ верности наследнику цесаревичу Петру Петровичу…..Сотне Грунской Село Павловочка Товариство. Кость Бихкаленко, Супрун Бедриченко, Хведор Зозуля, Игнат Нестеренко, Карп Бедриченко, Михайло Сахненко, Данило Левченко-атаман, Грицько Тарасенко, Федор Нечай, та інші…Того ж села Павловки посполитые: Роман Мулий, Яков Максименко, Максим Карпенко, Тимош Самойленко, Яцко Вакуленко, Гаврило Даценко, Василь Радченко, Самуйло Дудченко, Иван Ткач, Хома Кравец, Грицко Дейко, Василь Плевенко та інші. Тобто згідно цьому перепису в Павловочці в 1718 році проживало 17 сімей козаків, що служили в Грунській сотні та 45 сімей посполитих(селян), що були підданими Скельського чоловічого монастиря. Тут же вперше споминається і перший відомий священик Петропавлівської церкви – Костянтин Федорович. Також відомості про населення села Павловочки видно з архівних документів про похід Грунської сотні до фортеці Святої Катерини, де згадуються Малопавлівські козаки, та реєстрів Грунської сотні тих часів «Виденія Полку Гадяцкого хто іменно з якой сотне в низховой походъ до крепости святой Катерини на перемену прежнимъ козакамъ в семъ 1725 году июля 21 дня виправлений, Василій Рожанский сотникъ Зенковский полковий командиръ. Села Павловочки козаки - Хвилонъ Колодка, Андрушко Тарасенко, Савка Охматовский». Все тогочасне населення села в 18 сторіччі поділялося на три стани – козаки, що входили в малопавлівський козацький курінь на чолі з курінним отаманом і відбували військову службу в Грунській сотні за свій кошт, маючи своє господарство. За це їм надавалися землі, що могли передаватися у спадок. По майновому стану( кількість десятин землі ) вони поділялися на можних, середніх, убогих та «крайнє убогих», причому наявність коней та волів у козаків була обов’язкова. Проживали великими сім’ями, сумісно ведучи господарство. За походи платили їм невеликі гроші. Крім цього козаки варили горілку на продаж та селітру, виробляли поташ, у багатьох з них були вітряні млини. Серед них виділялася козацька курінна старшина – атаман та асаулець.
Посполиті(селяни) були підданими Скельського Свято Преображенського чоловічого монастиря, що знаходився біля нинішнього села Скелька, на горі. В нашому селі більшість населення у всі часи були селянами. Старшим над ними був війт. Він збирав податі, передавав розпорядження ігумена селянам. Життя монастирських селян, якими і являлися жителі Павловочки було дещо легше, ніж в інших населених пунктах. Заборонялося окремими універсалами гетьмана забирати худобу та тягло на війни, сотнику також заборонялося притягати посполитих нашого села до інших робіт. Тобто ігумен і монастирська братія всіляко берегли та захищали своїх підданих. На всякі їх утиски ігумен відповідав супліками в Генеральну Військову Канцелярію. Однак все таки селян періодично забирали на війни з худобою в якості погоничей. Іноді їм приходилося приймати участь у бойових діях та верталися звідти вони вже козачого стану. По майновому стану посполиті розділялися на грунтових, середньогрунтових та убогих, а ще виділялися такі, як «живучі за рахунок тільки своїх огородів».
Козаче життя було нелегким, багатіти їм було ні з чого:загибель та хвороби під час похо дів, важка праця по господарству, часто і густо нічим було обробляти землю – гинули в походах коні, вдома без чоловічих рук занепадало господарство. Тому багато хто з них старався перейти у поспольство, або спродував землю та йшов у підсусідки до своїх більш багатших родичів. Козаки та селяни жили окремими громадами. Одружувалися, наприклад, один з одними лише одного стану. Серед жителів села того часу ще виділялося духовенство. В 18 сторіччі сюди відносився священниць кий рід Даценків: Костянтин Григорієв, Михайло Костянтинов, Костянтин Михайлов, Григорій Михайлович, Василь Михайлович, Микита та Андрій Даценки, які до середини 19 сторіччя правили в Петропавлівській церкві та їх сім ї. Вони мали окремі обійстя, землю, робітників. До них односельці відносилися з великою повагою. Їх діти були також дияконами та псаломщиками в храмі. Про кількісний склад населення ми отримуємо найраніше відомості з ревізії 1731 року -«Году Іюня 8 дня.Сведеніе Сотне Грунской Сочиненное по Указу коли кое число всей Сотне нине налицо,дворовъ козачихъ з найзаможнихъ,убогихъ, и крайнъ убогихъ, и такожъ подсуседковъ козачих, по розписе сей явствуетъ. Той же сотне села Павловочки можние козаки - Атаманъ Козьма Бедрицкий, Уласъ Охматовский з братомъ, Гаврило Гриценко, Федоръ Нечай,……- Ітого – 10; Того ж села средние козаки - Феско Костенко, Ярема Овечка, Гарасимъ Мусъенко, Захарко Дяченко, Грицко Богатиренко, Евтухъ Сердюкъ, Карпъ Бедрицкий,….,Ітого 13; Того ж села крайне убогие козаки - Іванъ Цибулка, Остапъ Муленко, Палъй Чередникъ - Ітого 3; Того ж села козачие подсуседки - Іванъ Литвинъ, Іванъ Кучмеенко - Ітого 2; 1731 году іюня 8 дня виденіе Монастиря Свято Преображенского Пустинно Скелского коли кое в селе Малой Павловочке до оного Монастиря имеются поместия можнихъ среднихъ и крайне убогихъ, ниже сего показуемъ: можнихъ -Іванъ Шелестъ з братом, Яковъ Самойленко, Ітого – 2; Средніе - Василь Плевко з синами, Яковъ Галецкій, Степанъ Кударъ, Назаръ Дорошенко, Хведко Романенко, Василиха Романенкова удова,……-Ітого 20; Убогіе - Яковъ Гайдичъ, Павло Шелепуха, Кирикъ Батирець, Михайло Кобезький, Хведко Перехрестенко, Іванъ Романенко, Савка Лесенко, Никита Пустоваръ, Павло Ткачъ, Грицко Соловей з братомъ, Кирикъ Ярового братъ, Прокопъ Вовкъ, Мартинъ Литвинъ, Левко Зачерило,…….. - Ітого 21; Крайне убогіе - Матвей Соболь, Грицко Дейченко, Остапъ Муленко з братомъ, Михайло Ремезенко, Павло Ремезенко з братомъ, Супрунъ Колесниченко, Никита Кобезкий,Семенъ Прувский з синомъ,Степанъ Павлишинъ зять,Василь Меняйленко,Пахомъ Савченко,…….. , Итого – 30. Итого всех 73». Так в 1731 році було в Павловочці 28 козачі двори та 73 двори посполитих.З 1735 року козаки стали поділятися на козаків виборних, підпомошників та підсусідків. Виборні –найбільш заможні, вони постійно несли військову службу. Підпомошники постійно не служили, а працювали над спорядженням виборних в похід. А козачі підсусідки проживали на подвір’ях у більш заможних козаків, свого нічого не мали, повністю залежачи від хазяїна. Козак не мав право покинути місця проживання навіть на короткий період часу без згоди або наказу сотника, і продати свої ґрунти, щоб перейти в посполиті.
Практично все населення села мало худобу. Особливо цінилися воли та коні. Чим більше худоби тим багатше господарство. В 1740 році в селі було 30 козачих дворів, в них було 30 хат та проживала 31 сім я. Населення села зростає. Так в 1750 році воно нараховую більше 1000 чоловік, в 115 дворах, є шинок полковника Семена Милорадовича, воловня Милорадовича, двір священика Костянтина Михайлова, двір Молдавського Гусара та двір Семена Милорадовича. При церкві є школа. З місцевої козачої старшини тих часів слід назвати відомих курінних отаманів. Це відносно багаті та поважні товариством козаки - Данило Левченко, Петро Нечай, Кузьма Бедрицький, Яцко Бедрицький, Стефан Бедрицький, Петро Никифорович Ковалюха, асаулець – Іван Сердюченко. Війт – Кіндрат Мулей, Ілля Іванович Кударенко. Про майновий статус посполитих – 21 двір мав худобу: воли та коні і наділи землі з сінокосами, 6 сімей рахувалися заможними. Це двори Федора Романенка, Лук’яна Івановича Цимбаленка, Гаврила Тимофійовича Самойленка, Гаврило Гагіна, Матвія Зажериленка, 34 двори, в яких було 36 хат, відносилися до бідних - не мали наділів землі та сінокосів, вся їх земля була біля хати. Всі вони мали лише 5 коней та одного вола. Дивлячись на ці ревізії видно, що багато землі в Павловочці належало Милорадовичам – сотникам Грунським. Також їм належали двори, воловні, шинки. У 1780 році в Павловочці народилося 46 дітей( 20 дівчаток і 26 хлопчиків), померло 44 чоловіки (з них дітей 19).Одружень було 11.
В 1760 році гетьманом України стає Кирило Розумовський. Своїм указом від 26 листопада 1761 року він забирає село Павловочку з-під володінь Скельского монастиря до свого володіння – Гадяцького замку. Для селян правда нічого не змінилося. В 1788 році тут було населення 991 чоловік ,з них козачого стану 476 (дітей264), селян 422, духовного стану – 22 чоловіки. Козачих дворів – 39, посполитих – 41 ,бездвірних – 7, посполитих в дворі Милорадовича – 3. Великі сім ї були у козаків Григорія Федоровича Павленка 12 чоловік, Гаврила Мироновича Дейко – 13 чол., Петра Никифоро вича Ковалюхи – 6 чол., Трохима Григоровича Бедрицького – 11 чол., Оврама Никифоровича Єдленко – 14 чол., а також багаточисельні сім ї Тарасенків, Левченків Шапарів, Шелестів, Нечаїв а серед селян – сім ї: Іллі Івановича Кударенка, Трохима Максимовича Павленка, Івана Федоровича Романенко, Леонтія Леонтійовича Зажерила.
В 1785 році ліквідовується полково-сотенний устрій Малоросії. Козаки Грунської сотні ввійшли до Сіверського карабінерного полку. А Мала Павлівка входить спочатку до Малоросій ського, а потім до Чернігівського намісництва Зіньківського повіту. Землі в селі належать графу Разумовському, полковнику Семену Милорадовичу, що проживає в Груні та Василю Трохимовичу Бразолю – бунчуковому товаришеві, бувшому Грунському сотнику. Всі жителі Павловочки сповідують православ’я. В Петропавлівській церкві, побудованій ще в середині 17 сторіччя в 1763 році проводиться капітальний ремонт. В її приході на кінець 18 сторіччя 1004 чоловіки Священниками в цей час Даценки Василь Михайлович та Григорій Михайлович, які проживають при храмі. Дияконом Андрій Леонтієвич Перехрест, а паламарем Єдленко Стефан Семенович. В 1810 році Розумовський спродує остатки своїх володінь в наших краях. Після цього селом володіють Бразолі - Василь Трохимович, бувший сотник, та його нащадки. Яким чином землі Милорадовича та Розумовського перейшли до рук Бразоля, я достеменно не знаю. Частину земель більш за все він купив у Розумовського, а землі Милорадовича, можливо, відійшли йому як придане його старшому синові Стефанові, що одружився з дочкою того ж Милорадовича і проживав у Груні. На протязі 19 сторіччя Павловочка інтенсивно розвивається, виростає її населення, само поселення виходить за межі ярів, та забудовуються багато нових вулиць, будується школа, саме село стає ошатнішим та красивішим. Але то буде трішки пізніше, в іншій історії……..

Олександр Сірий ,Полтава,Мала Павлівка ,2012