На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!
[q = Metallist] К середине ХVIII в. в состав Ройськоы сотни входили: с. Буянки, с. Большая Вот, д. Вербич, сл. Вербовка, х. Вир, д. Глиненка, с. Голубичи, х. Голущин мельница, д. Горностаевка, д. Грабов, д. Гусинка, с. Гучин, х. Гута Откильницька, с. Данич, сл. Добрянка, д. Задериивка, с. Звиничив, д. Каменские, д. Киселевка, х. Киселевозаймищська гута, д. Клубовка, Лизунова рудня, д. Маслакивка, д. Мойсеивка, д. Новая Папирной, д. Оснякы, с. Петрушин, д. Пилипча, д. Пизнопалы, д. Плехтиивка, сл. Постовбицька, д. Постовбиця, с. Репки, с. Роище, д. Ройська Слобода, Рудня Старая Яриловицька, Рудня Яриловицька, д. Свинопухы, д. Седелювка, с. Сибереж, д. Старая Папирной, д. Старые Яриловичи, д. Стаси, д. Строевка, д. Сусловка, д. Футир, с. Холявин, с. Церковищы, д. Чепигивка (Стигункы), х. Чудовка, д. Ямищ, Яриловицький Святониколаевский Скиток, с. Яриловичи
[/q]
с. Сибережы. Черниговская губерния.
Находится в Репкинский районе Черниговской обл. в 22 км. к северу от Чернигова, в 143 км. от Киева. с. Свибриж (теперь Сибережи) упоминается уже в конце XV начале XVI вв, как владение, пожалованное по грамоте Великого князя литовского и короля польского Александра Ягеллона Богдану Павловичу (Виленскому подключию), ему же принадлежали с. Заболовицы, поселок Р (ы) гощъ (древнее Орогощъ - теперь Рогощы) и земля Замглай (АЗР. Т. 1, № 139 С. 163, ЛМ Книга 6, 1494-1506. Вильнюс. 2007.)
СИБЕРЕЖ
Сейчас Репкинского района, центр сельсовета. При речке Сибереж.
Упоминается в "Памяти" 1527, однако запустевает в период смуты в начале XVII века. Село возобновилось в начале 1630-х годов (упоминается в привилее от 22 февраля 1633 Мартыну Калиновскому на Черниговское староство), но вследствие Смоленской войны 1632-1634 гг, вероятно, снова обезлюдело, поскольку королевский привилей С. Пясочинському от 14 марта 1645 называет Сибереж селищем . Позже им владел Карп Мокриевич, которому Сибереж досталась в удел жены, происходившей из польской шляхты. Подтверждающие универсалы и грамоты Мокриевичам на Сибереж: Карпу - гетмана Юрия Хмельницкого (23.07.1660), царя Алексея Михайловича (3.02.1667), гетманов Демьяна Многогрешного (27.03.1669), Ивана Самойловича (19.07.1672), Ивана Мазепы (28.08. 1687), царей Иоанна и Петра Алексеевича (9.03.1690); Демьяну - гетмана Ивана Мазепы (23.03.1704); вдове Демьяна Агафье - гетмана Ивана Скоропадского (13.09.1709). Сибереж и в дальнейшем оставалась за Мокриевичами. В 1749 г. Александр и Василий Мокриевичи вели спор за двор и земли в с. Сибережи с полковым канцеляристом Василием Комаровским. Необходимо отметить агрессивную земельную политику Мокриевичей, они неоднократно стремились завладеть землями в соседних селах. А бунчуковые Павел и Александр Мокриевич и сын полкового судьи Василий Мокриевич в 1750 убили казака с. Сибереж Тимофея Сапегу и завладели его имуществом, что повлекло за собой ряд судебных процессов (1750-1751, 1751 гг.) История получила продолжение в 1756 г., когда Павел, Александр и Василий Мокриевичи совместно с полковым хорунжим Василием Комаровским захватили земли местных казаков Семена Сапеги, Николая Коржа, Григория Тетери и других. За неделю они пытались провести обновления межевых знаков собственных владений, что привело к нападению Николая Коржа с товарищами (более 80 человек) на обидчиков. Спор между сторонами за земли продолжился и в 1758 г., когда дело рассматривал Черниговский полковой суд. Спустя некоторое время бунчуковый Александр Мокриевич захватил имущество у казака Андрея Гомана (1759 г.), его пришлось вернуть после рассмотрения жалобы потерпевшей стороны в Генеральной военной канцелярии. Более того, канцелярия обязала бунчукового Ивана Кутневського провести ревизию подверженний Мокриевича и Комаровского. Результат нам неизвестен, однако уже через несколько месяцев, в феврале 1760 г., Александр Мокриевич захватил коней и муку у того же Андрея Гомана. В 1762 г. на Сибереж претендовала дочь бунчукового Якова Искры, Ирина. Во времена сотничества Филона Свяцкого (ок. 1664-1672) в Сибережах находилось сотенное правление (до 1700 г.). Основные казацкие семьи: Болбас, Гломозды, Лепехи, Свяцкие, Дасюки, Сапеги, Кезли, Коржи Атаманы: Щербак Федор (1724, 1725), Ведер Андрей (1747), Лещенко Яцко (1750). Дворы казацкой старшины: вдовы бургомистра черниговского Карповские (Карпа Марковича) (1741), военного канцеляриста Ивана Марковича (1741, 1747, 1750, 1755, 1767 - куплен отцом у Глуховского мещанина Григория Александровича за 200 рублей 20 ноября 1732), потомков прадеда Карпа Мокриевича (1767 - "зъ болшимъ садомъ и огородомъ, въ самомъ конце села Сибережы, между пролива надгребелною и ставомъ лежащему, округъ Огороженный"). Приезжие дворы: вдовы Марии Томариной (1732), канцеляриста войскового Ивана Марковича (1740), вдовы бургомистра черниговского Карпа Марковича (1740), канцеляриста полкового Ивана Дорошенко (1741), значкового Ивана Фасовського (1743), хорунжего полкового Василия Комаровского (1747, 1750 , 1755), сотника Слабинского Самийла Левандовского (1750, 1755), бунчукового Павла Мокриевича (1767), военного товарища Федора Мокриевича (1781). Церковь святителя Христова Николая, "старая, деревянная ..., съ однимъ престоломъ, безъ ограды, и при ней колоколня" (1767). Школа (1732, 1740, 1747, 1750, 1767 - "въ оной живетъ дячокъ"). Госпиталь (1732, 1740 - "въ ономъ старецъ слеп Тимухъ Штиркунъ", 1741, 1747, 1750, 1767 - "богоделная изба, въ оной живутъ нищие, пропитание они имеютъ отъ доброхотнихъ дателей и милостыни", 1783). дворы : попа Василия Кузьмина (1732), канцеляриста полкового Ивана Дорошенко (1740), войскового товарища Николая Мокриевича (1747), Черниговского Троицкого монастыря (1750). Мельница на р Сибережы войскового товарища Федора Мокриевича (1754, 1781 - "плотина съ однимъ амбаромъ объ 1 коле"). Владельцы посполитых в 1781 г.: умершего бунчукового Павла Мокриевича жена Анна Мокриевичева с потомками (19 дворов), писарь земский Мокриевич (6 дворов), Черниговский Троицкий монастырь (2 двора), полковник черниговский Петр Милорадович (5 дворов).
По ревизии 1782 в Сибережы проживало казаков: выборных - 87 лиц мужского пола и 82 женского, подпомощников - соответственно 239 и 246, артиллерийских служителей - 23 и 22, артиллерийских служителей сверх расписания - 9 и 8, старшинских детей (с артиллерийскими) - 5 лиц мужского пола, а также ранговых посполитых - 24 и 22.
Продолжение далее: Ревизия 18 века.
--- Платным поиском не занимаюсь. В личке НЕ консультирую. Задавайте, пож-ста, вопросы в соответствующих темах, вам там ответЯТ.
митоГаплогруппа H1b
ЦГИАК Ураины (Киев). Фонд 51,опись 3. № 19357. - Ревізія Чернігівського полку. - 11-12.1750. - 694
[/q]
пленка 3 стр 376-406 Посполитые Ройской сотни Сначала расписаны населенные пункты с казаками Потом те, где казаков не было, а именно Императорского величества деревня Добрянка Владения Монастыря Троецкого Черниговского: село Ярыловичи, деревни Седелювка, Футор, Горностаевка, Старые Ярыловичи, Познопалы.
Футор- это наверное, Зайцев Хутор, который в более позднее время объединился с Горностаевкой? На картах Шуберта (более позднего периода, чем здесь описано- Зайцев хутор еще отдельно от Горностаевки) ?
Скажите пожалуйста, Вы эту пленку просматривали? Есть ли у Вас какие-либо заметки по ней? Интересует, попадаются ли фамилии Воробей, Колесников (или ее вариации,- Колесник и пр), Моисеенко. Буду очень благодарна за информацию
--- Киселёвы, Пановы (Краснодарский край станица Лабинская),
Березанец, Момот, Сыч, Прожейко (Бориспольский р-н ; Киев)
Колесник, Воробей (Черниговская обл., Добрянский р-н, Ярыловичи; Киев)
Мой пращур Григорий Ивченко, 1780 года рождения, из Черниговского полка в 1824 году был переселен с семьей в станицу Старокорсунскую Кубанского (Черноморского) войска.
В "Сказках о службе" 1724 г. в Ройской сотне упоминаются Ивченко Грицко и Ивченко Клим из Звиничева.
Если у Вас сведения об их семьях и потомках из ревизий других годов?
Рассматривается процесс формирования территории сотни и ее административно-территориальное устройство. Списки сотенной старшины сопровождаются биографическими справками. Также подробно рассматривается история каждого поселения, что входило в состав сотни: история основания, владельцы, количество дворов, церкви, мельницы, школы, госпитали, ветчины, владения старшины, приезжие дворы; перечислены основные казацкие семьи и атаманы. Для историков, краеведов и всех, кто интересуется историей Украины.
"Сповідні розписи Михайлівського храму с.Роїща". Село Роїще Чернігівського району, Чернігівської області, документи за 1739, 1740, 1743, 1760, 1767, 1771, 1774, 1812 рр. Першоджерела для дослідження родоводів. В кінці подана звідна таблиця прізвищ за роками. 120 грн.
Бажаючим придбати - звертатися в особисті повідомлення.
ДО ПИТАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ МЕЖ ЗЕМЕЛЬ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ХОРУГВИ (1625-1648 РР.)
6 березня 1625 р. польський король Сигізмунд ІІІ видав привілей на осадження козацької хоругви на Великовеських грунтах біля Чернігова [1, с.88].
Це було пов’язано із запустінням земель в околицях Чернігова внаслідок польсько-московської Смути початку ХVІІ ст. Якщо поселенська структура в напрямку Любеча збереглася, то на північ і північний схід від Чернігова збезлюдніли практично всі села. Необхідність захисту Чернігова з Гомельського напрямку та залюднення території і викликала до життя привілей 1625 р. Не можна сказати, щоб цей документ був невідомий історикам. Свого часу ще О. Шафонський детально переповідав зміст привілею про шляхетську козацьку хоругву під Черніговом: "Изъ им±ющейся у Черниговскихъ дворянъ Бакуринскихъ выписи, воеводства Черниговского изъ книгъ Земскихъ 1645 года іюля 6 дня имъ данной, вид±ть можно, что Король Польскій Жигмундъ Третій учредилъ для обороны Черниговского замка изъ заслуженныхъ людей сто челов±къ конницы, подъ названіемъ рыцерства козацкой службы, и далъ на то 1625 года марта 6 дня свою грамоту. Имъ тою же грамотою опред±лено было, вм±сто денежного жалованья, въ Черниговскомъ у±зд±, въ селахъ Великой и Малой Веси, на всякого челов±ка по шести влокъ, а вс±хъ 600 волокъ пахотной земли, с±нокоса и л±са, и въ город± Чернигов±, за дальнимъ валомъ, для дворовъ и огородовъ м±ста и на шесть л±тъ съ начала отъ службы льготы. Сія команда им±ла синее знамя съ краснымъ въ средин± крестомъ. Если бы случилось имъ быть долго въ осад±, то должны они на четверть года по восьми польскихъ золотыхъ всякій получать, судъ же и расправу в гражданскихъ д±лахъ им±ли у Старосты или Замкового Капитана, по тому же статуту, по которому и прочіе обыватели судились" [2, с.55]. Зрозуміло, О. Шафонський помиляється, ототожнюючи шляхетську козацьку хоругву під Черніговом із звичайним козацтвом: "Заводя короли Польскіе сихъ украинскихъ и запорожскихъ козаковъ войско, и давая имъ для службы пустопорожніе земли, и разные за ихъ противъ татаръ и турок оказываемые услуги, вольности и отличия, не отымали у шляхты свободы въ т±хъ же пространныхъ м±стахъ им±ть свои влад±нія" [2, с.55]. Пізніше привілей Сигізмунда ІІІ згадував також Ю. Татищев, який уклав детальний опис архіву Бакуринських: "Выпись с книг земских воеводства черниговского року 1645-го Іюля 6-го, содержащая в себ± привилегію короля Сигізмунда III-го "на товарыство и добра до хорогве замку Черниговского належачіе даный, с печатью прив±систей и съ подписомъ руки его королевской милости" 1625 года 6-го марта" [3, с.12]. Разом з тим, історики ХІХ ст. не звернули належної уваги на документ 1625 р., тому всі узагальнюючі праці з історії Чернігівщини першої половини ХVІІ ст. ігнорують шляхетську козацьку хоругву, ніби її взагалі не існувало, невиправдано створюючи штучну білу пляму і в без того доволі бідному на документальні джерела і нетривалого в часі періоді польського панування на Сіверщині (1618-1648 рр.). І тільки з виходом фундаментальної монографії Петра Кулаковського [1] крига, нарешті, скресла [4, с.52]. Залучивши до обігу серйозний пласт історичних джерел з польських архівів, П. Кулаковський зумів дещо розширити наші уявлення про козацьку хоругву. Отже, чернігівські козаки отримували по 6 волок на коня. Пояснюється це, ймовірно, наявністю значного вільного земельного фонду в околицях міста. Адже в регіонах, які під час Смутного часу зазнали спустошення, процесу наділення передувала волочна поміра. За одиницю виміру приймалася хелмінська волока, поширена у північних та східних регіонах Речі Посполитої. Середня величина волоки складала 21,35 га, хоча на Сіверщині вона могла мати й дещо відмінну величину, яка нам невідома [1, с.81]. Козаки були певною мірою обмежені у пересуванні – могли залишити місце служби лише з дозволу свого старшого. Товаришам козацьких хоругв надавалося право заготівлі матеріалу в пущах і лісах для зведення будинків, дозволялося засновувати фільварки. Козаки підлягали юрисдикції капітанів, пізніше старост, мали судитися за ІІ Литовським статутом. Їх справи вносилися до замкових книг [1, с.89]. На думку П. Кулаковського, членство в хоругвах було добровільним, а зголошувалися стати товаришами хоругв переважно бояри, підлеглі юрисдикції замків Великого князівства Литовського. Цілком правдоподібно, що до складу хоругв вступали учасники московських експедицій, що не належали до шляхти, або безземельні шляхтичі, повернення яких у рідні місця було для них безперспективним [1, с.89-90]. Сам процес формування хоругв, який мав завершитися протягом шести років (для заповнення вакансій та облаштування їх товаришів на відведеному місці), розтягнувся на довший період. Так, на час Смоленської війни (1632-1634 рр.) у Великій та Малій Вісях, під Черніговом, для хоругви було виділено лише 138 волок з 600, передбачених привілеєм 1625 р. З них наділи отримали лише вісім осіб, які мали служити на 2-5 конях. Причиною наповненості хоругви лише на чверть був брак виділеної для неї землі [1, с.90]. Надзвичайно цінними є зібрані П. Кулаковським відомості про персональний склад хоругви, зокрема про ротмістрів над чернігівськими козаками. Так, у березні 1637 р. ротмістр хоругви Стефан Дунаєвський поступився своїми 23 волоками під Черніговом братам Левові, Самуелеві та Семенові Козляковським. А в 1644 р. ротмістром був призначений Самуель Залеський. Однак розмір його наділу нам не відомий [1, с.91]. Зі згаданих восьми осіб, які на 1633 р. мали волочні наділи під Черніговом, найбільше – 30 волок, мав Миколай Носачевич. Рицарськими волоками володіли й достатньо авторитетні та впливові у Чернігівському воєводстві особи. Так, лановий наділ в урочищі Постовбиця (на північ від Чернігова) належав Стефанові Речинському, який займав ряд земських посад. Там само мав лановий наділ Миколай Бялт, який у 1649 р. став чернігівським ловчим [1, с.92]. Склавши у загальних обрисах уявлення про козацьку шляхетську хоругву, спробуємо визначити її територіальні межі. Отже, східним кордоном наданих хоругві ланових волок мала, безперечно, слугувати річка Замглай (Свинь), яка широкою смугою (6-8 км) майже непрохідної заболоченої місцевості відгороджувала землі північніше Чернігова від Седнівщини (літописної Сновської тисячі) та Городнянщини. На півночі і північному сході в ролі природного кордону виступав великий лісовий масив, що складався з хвойних та листяних порід. Він знаходився над болотом Замглай і тягнувся на багато кілометрів з північного заходу від Яриловичів на південний схід до Городні [1, с.34]. На заході хоругва межувала з Любецькими володіннями. Очевидно, роль кордону виконувала річка Білоус. А ось на півдні козацька хоругва доторкалася до земель чернігівського магістрату. Недаремно Ієронім Цеханович так детально виписував кордонну лінію в майже незаселеній місцевості. Окреслена територія становить східну сторону північної частини межиріччя нижньої течії Десни і Дніпра. У часи Київської Русі регіон являв собою щільно заселену територію з великою кількістю поселень. Зауважимо, що в басейні нижньої течії правого берега р. Десни археологами зафіксовано 6 найбільших поселень площею 12-18 га. Всі вони розташовані компактною групою у верхів’ях річок Білоус, Стрижень та на корінній терасі р. Замглай на відстані 5-8 км одне від одного [1, с.34-35]. Чотири з них знаходились безпосередньо на окресленій нами території – поблизу Роїща, Сибережі, Великої Вісі, Голубичів, а ще два практично на межі із сусідніми землями (Хмільниця та Малий Листвен). Всі ці пам’ятки розташовані на найбільш родючих для поліської зони темно-сірих лісових грунтах. Однак за часів монгольського панування весь регіон практично спустів. А вже за литовської доби, у зв’язку з покращенням внутрішньополітичного становища, відбувається нова хвиля заселення краю. З другої половини ХV ст. відомі Сибереж, Велика та Мала Вісь, Буянки, згадані в "Пам’яті" 1527 р. [5, с.207,211]. На жаль, входження Чернігово-Сіверщини до Московської держави спричинило майже безперервні московсько-литовські війни протягом усього ХVІ ст. Землі північніше Чернігова потрапили до прикордонної смуги і часто потерпали від військових дій. Зокрема на останньому етапі Лівонської війни, в 1579 р. князь Костянтин-Василь Острозький, після невдалої облоги Чернігова, відправив частину війська на "повоювання Чернігівського уїзду". Результатом цієї акції стало спалення багатьох сіл та взяття у полон кількох тисяч осіб [1, с.248-249]. Довершила справу Смута на початку ХVІІ ст., спричинена польською інтервенцією на Московщину. Наслідком жорстокого і тривалого військового протистояння Литви з Московською державою стала постійна загроза знищення для наявних населених пунктів Чернігівської округи. Навіть найбільш значні і відомі поселення час від часу безлюдніли і запустівали. На момент включення Чернігово-Сіверщини до складу Речі Посполитої (1618 р.) збезлюдніли також Сибереж, Велика і Мала Вісі. Тож на північ від Чернігова утворилася величезна за площею спорожніла територія, яка сягала майже до Голубичів і Ріпок. Польська адміністрація доклала чимало зусиль для залюднення краю. Слід визнати, за досить короткий проміжок часу поляки значною мірою сформували поселенську структуру регіону, яка, переважно, збереглась і до наших днів. Одним із перших кроків і стало створення козацької хоругви. Тепер спробуємо з’ясувати, які саме поселення виникли на відведених для козаків ланових волоках. Серцевиною земель козацької залоги у 1625 р. стали пустоші Велика Вісь і Мала Вісь, що знаходилися над витоками Стрижня. До кінця 1630-х рр. Велика Вісь залишалася не осадженою. У 1656 р. вона вже документально зафіксована як село й, судячи з підтвердного привілею Юрієві Бакуринському, була куплена його батьком Миколаєм незадовго до 1648 р. або у Бялтів, або у Пероцьких [1, с.289]. Більше того, хоча Великовіські грунти і становили серцевину ланових наділів козацької хоругви, однак, як можемо припустити, відродження села відбулося значною мірою внаслідок колонізаційної хвилі чернігівських міщан. Так, 12 травня 1664 р. гетьманським універсалом Івана Брюховецького нагадувалося про збереження за громадами селищ Велика Вісь, Холявин та інших давнього обов’язку виконувати повинності в м. Чернігові та сплачувати податки до міської скарбниці [6, с.323-324]. Поселення Мала Вісь, відоме ще з литовських часів ("на р±це Свинь, село городовое, домов 30 было" [5, с.207,211]), запустіло у часи Смути на початку ХVІІ ст. і більше не відродилося. Наскільки можемо судити після спілкування з великовіськими старожилами, Мала Вісь локалізується за кілька кілометрів на північний схід від Великої Вісі, ближче до річки Свинь (Замглай). Землі в районі села Великі Осняки, які розташовувалися між двома потужними центрами чернігівської околиці литовської доби – Сибереж і Велика Вісь, – безперечно входили до ланових наділів. Більше того, маємо чіткі вказівки, про осадження Осняків Кшиштофом Криницьким, мірничим Чернігівського воєводства, який володів тут 18 рицарськими волоками [1, с.91]. Вперше село згадується у подимному реєстрі 1638 р. [1, с.289]. По іншу сторону Великої Вісі пізніше виникло село Звеничів. За часів Київської Русі тут існувала фортеця з невеликим гарнізоном, яка контролювала єдиний прохід через непрохідне Замглайське болото (літописний "шлях в радимичі") [7, с.53]. Проте нам нічого невідомо про можливість існування поселення на цих землях в епоху польського панування. Теоретично звеничівські землі мали б належати до відведених козацькій хоругві ланових волок. Вірогідно, в першій половині ХVІІ ст. стародавній "шлях в радимичі" втратив своє стратегічне значення (все ж таки з’явились нові шляхи), а величезні болотяні масиви, які оточували село, відлякували потенційних "колонізаторів". За документами, Звеничів відомий лише з середини ХVІІ ст. і після вигнання поляків село перебувало у ранговому володінні чернігівських полковників [8, с.16]. Землі на північний захід і північ від Великої Вісі вірогідно мали належати козацькій хоругві і незабаром там виникає цілий ряд поселень. Так, вже в 1640-х рр. існували на території ланових наділів села Постовбиця та Вербичі. Як зазначає П. Кулаковський, у лісостеповій частині Чернігово-Сіверщини знаходилися урочища, що залишили помітний слід у джерелах досліджуваного періоду. Зокрема, урочище Постовбиця, понад витоками Стрижня, у межиріччі Білоусу й Замглаю. Розташоване південніше лінії Ріпки – Смичин, урочище відкривало смугу більш родючих сіроземів, які, посуваючись на схід, переходили у чорноземи. Це сприяло осадженню тут у 1625 р. хоругви ланової шляхти, яка посіла на виміряних волоках. Постовбицею напередодні 1648 р. володів новгород-сіверський земський суддя Стефан Речинський. У 1656 р. Б. Хмельницький своїм універсалом підтвердив власницькі права на селище заслуженого перед Військом Запорозьким Олефіра Радченка. У документі відзначено, що О. Радченко володіє Постовбицею природженим правом. Слід думати, що останній міг володіти на Постовбицьких грунтах окремими волоками як лановий шляхтич, але саме село належало С.Речинському і жодних споріднених зв'язків між ними, які дали б право Олефіру успадкувати Постовбицю, не було [1, с.289-290]. Так само були відновлені Б. Хмельницьким у 1657 р. права Павла Ярмултовського на село Вербичі. За інформацією старожилів під час проведення Генерального слідства про маєтності Чернігівського полку 1729-1730 рр., П. Ярмултовський після "лядської війни" одружився на шляхтянці, спадкоємниці цього села, а згодом отримав універсал Б. Хмельницького [8, с.26]. На схід від Постовбиці знаходилося урочище Церковище (можливо, тут було поселення за московської доби, пізніше запустіле), яке було поділено на волоки для їх надання товаришам чернігівської козацької хоругви [1, с.36]. Село Церковище, яке виникло тут приблизно наприкінці 1630-х років, було заселене якимось Циганським [1, с.289]. За даними королівської канцелярії, у 1648 році Церковищем (24 волоки) володів Ян Кравецький, який не залишив по собі нащадків чоловічої статі [1, с.289]. Але загальна ситуація з локалізацією цього населеного пункту і його належністю до того чи іншого власника є вкрай заплутаною і реставрується дуже погано, оскільки по завершенні Національно-визвольної війни село опинилося в руках мешканця Чернігова Михайла Кривковича. Отримуючи підтвердження своїх прав на це поселення від київського воєводи Петра Шереметьєва (07.1668), товариш полку чернігівського Іван Кривкович представив королівські привілеї на Церковище його предкам [8, с.307-308]. Гусинка також знаходилася на території ланових волок. Вірогідно, заснував село в першій половині ХVІІ ст. Миколай Бялт, майбутній чернігівський ловчий. А в нього Гусинку купив Микола Батуринський [1, с.289]. Ще далі на схід, поблизу болота Замглай, тоді ж виникає слобода Свинопухи, осаджена батьком Юрія Бакуринського Миколаєм [1, с.289]. Оскільки саме серед паперів фамільного архіву Бакуринських зберігався випис із привілею 1625 р., логічно припустити, що Свинопухи (як і належні Бакуринським Гусинка з Буянками) виникли на землях, виділених козацькій хоругві. Розташовані північніше Буянки П. Кулаковський також відносить до ланових наділів, вважаючи, що село разом із Гусинкою належали Миколаю Бялту [1, с.289]. Однак цьому суперечить згадка "Боянтцов" як чернігівського поселення на північно-західному кордоні Любеча і Чернігова в "Пам’яті" 1527 р. [5, с.209,211]. Ще П. Клепатський ідентифікував "Боянци" з Буянками, що й відобразив на картосхемі [9, с.231,235]. Пізніше село перебувало у власності Піроцьких, від яких перейшло до шляхтичів Колчицьких [10, с.455]. Тож можемо стверджувати, що давнє приватне володіння перебувало поза межами ланових волок, оскільки для козацької хоругви виділялися вільні землі. Половина села Ріпок з 1609 р. належала Бакуринським, іншою половиною володіли Піроцькі- Репчичі [11, с.3]. Ці володіння також сформувалися задовго до осадження козацької хоругви, а, отже, знаходились поза межами земельних наділів козацької хоругви. Схожа ситуація і з Голубичами. Як і Ріпки, поселені в ХVI ст. любецькими зем’янами Пироцькими, які надалі розділилися на три роди – Глібовичів, Даничів і Репчичів. Всі разом вони володіли узбережжям р. Гусинки до ХVIІ ст., коли стали розпродувати свої землі полякам. За Пироцькими Голубичі залишались до самої Національно-визвольної війни і входити до ланових волок не могли [12, с.64-67]. А от Сибереж, за нашими спостереженнями, становила південно-західний форпост виділених козацькій хоругві земель. На південь від села розпочинались землі чернігівського магістрату. Сибереж згадується у "Пам’яті" 1527 р. [5, с.207,211], однак запустіває у період Смути на початку ХVІІ ст. Село відновилось на початку 1630-х рр., але внаслідок Смоленської війни 1632-1634 рр., слід гадати, знову збезлюдніло, оскільки королівський привілей С. Пясочинському на Сибереж від 14 березня 1645 р. називає об’єкт селищем [1, с.290]. На схід від Сибережі розташовувалось Роїще. Очевидно, виникло як хутір наприкінці 1620- х рр. внаслідок активної колонізаційної політики чернігівських міщан після надання Чернігову в 1623 р. Магдебурзького права [1, с.263]. Проте село не входило до складу земельних володінь чернігівського магістрату (хоча О. Яблоновський називає Роїще, як належне ратуші за польського володарювання) [13, с.133]. На наш погляд, ця територія належала до ланових волок, але через прикордонне становище із землями магістрату та з огляду на пасивність колонізаційної політики товаришів козацької хоругви стала об’єктом зазіхань з боку міської верхівки. На думку П. Кулаковського, колонізація околиці Чернігова просто поглинула волочні наділи, відведені для козацької хоругви. Однак такі висновки нам видаються дещо перебільшеними. Певна агресивність колонізаторської хвилі, яка пов’язана з активністю чернігівських міщан у другій половині 1620-х років, що освоювали надані магістрату землі, не викликає жодних сумнівів. Тож у багатьох випадках кордон порушувався і нові поселення виникали на вільних землях, поділених на волоки. Проте є підстави вважати, що керівництво хоругви відстояло свої володіння і не дозволило підпорядкувати нові поселення магістрату. Однак інтерес чернігівських урядовців до Роїща виразно простежується до останньої чверті ХVІІ ст. До речі, якесь відношення до ланової шляхти могли мати і любецькі шляхетні зем’яни Данило і Пархом Юркевичі-Красковські, котрі 15 березня 1630 р. отримали права на володіння третиною Роїщенського грунту (разом з Омеляном і Яском Богушами) [14, с.104]. Ця ж третина згадується у королівському декреті наступного 1631 р. [15, с.84]. Сліди міської колонізаторської хвилі спостерігаємо і на північ від Роїща, де розташовувались волочні наділи Миколая Носачевича (30 волок у 1633 р.). Кінну службу з цього наділу продовжували виконувати і його нащадки. Зокрема Лукаш Носачевич у кінці червня 1657 р. отримав від Богдана Хмельницького підтвердження на отчинний грунт. Ще раніше, перед його виданням, на грунті Носачевича "сиділи" ройські слобожани. Отже, саме на цих землях виникає Ройська слобода. Таким чином, виявлення населених пунктів, що виникли (відродилися) на землях ланових наділів, дає змогу окреслити територію, відведену для чернігівської козацької хоругви. Протягом 1625-1648 рр. у цьому регіоні сформувалася мережа поселень, яка існує і до сьогодні. Частина з них виникла на місцях колишніх селищ литовської доби (ХІV-ХV ст.), інші являють собою зовсім нові поселення. На перших порах, поки тривало формування персонального складу хоругви, виникають лише одиничні поселення. До того ж, південні землі хоругви зазнають зазіхань з боку чернігівських міщан, що активно освоюють нові землі і виходять далеко за межі території, наданої чернігівському магістрату. Сліди їхньої колонізації зустрічаються в Роїщі, Ройській Слободі, Звеничеві і навіть Великій Вісі. Проте в 1640-х роках набувають значного прискорення і колонізаційні заходи безпосередньо товаришів козацької хоругви. Цілий ряд поселень виникає в центрі і на півночі ланових волок. А поселення на півдні так і не стали власністю міста. У подальшому окреслена нами територія повністю увійшла до складу Ройської сотні Чернігівського полку, становлячи її серцевину.
Сергей ВОРОБЕЙ, Игорь СЫТЫЙ ЧЕРНИГОВЩИНА КАЗАЦКАЯ РОЙСЬКА СОТНЯ ИСТОРИЯ, населенных пунктов, сотенной старшины
ЗВИНИЧИВ (современное Звеничев Великовиськои сельсовета Репкинского района). «Положением на низковат ровном месте. от двух сторон при небольших Лесках и чагирниках, а вот двух болот и речки называемие свиней и Замглай »627. Во времена Киевской Руси здесь была крепость с небольшим гарнизоном, которая контролировала единственный проход через непроходимое Замглайское болото (« путь в радимичи »). Вероятно, поселение запустело во время монголо-татарского нашествия. От древних времен остался «земляной городок, городищем прозываемый», упоминавшийся А. Шафонским 628. По описанию 1767 бунчукового товарищу Павлу Мокриевич в селе принадлежал «городокъ впустѣ, безъ строѣния находячийся», а у болота Замглай «и второй городокъ» 629. по документам Звеничев известен лишь с середины XVII в. После изгнания поляков село находилось в ранговому владении черниговских полковников. Василий Борковский со своей володин- ния предоставил Звеничев полковом обозному лески, а тот - зятю своему Пантелеймону Радичу. У последнего село отобранное Григорием само йловичем, который владел им до 1687 630. По полковничества Якова Лизогуба Звеничев сначала было отдано значковому товарищу Довганецькому, а вскоре - "по поссессиы» 631 Любечском сотнику Ивану Мокриевич (29.11.1688) 632, который получил подтверждающий универсал гетмана Ивана Мазепы на Звеничев (31.10.1689) 633. После смерти Мокриевича Мазепа подтвердил деревню за вдовой Ефросиниею и его детьми (14.05.1700) 634. Звеничев и в дальнейшем оставался за Мокриевич. На время проведения Генерального следствия о имения (1729-1730 гг.) Село принадлежало сыновьям Ивана Мокриевича - есаулу полковом Михаилу и сотнику полковом Ивану Мокриевич 635. В марте 1733 Михаил Мокриевич просил уменьшить размер повинностей с его сел Гучин и Звеничев в связи с уходом подданных, перегруженных повинностями 636. В 1782 г.. деревней владел бунчуковый Александр Михайлович Мокриевич 637. Основные казацкие семьи: Кужильна, Костырко, Яриловци. Атаманы: Дубляга Михаил (1694) 638, Кужильна Борис (1724) 639, Яриловець Демьян (1747 640, 1750 641), Кужильна Андрей (1755) 642, Кужильна Василий (1761) 643. Приезжий двор бунчукового Семена Лизогуба (1741 644 , 1747 645, 1750 646). Церковь святых апостолов Петра и Павла, «деревяная ..., зъ еднимъ престоломъ ..., безъ ограды» (1767) 647. Школа (1732 648, 1740 649, 1741 650, 1750 651, 1767 - «школная изба ..., въ оной живетъ дячокъ» 652). Госпиталь (1750) 653. Шинок Ивана Мокриевича (1740) 654. Мельницы: Вешняки "в двохъ кругах мучныхъ» на р. Свиньи бунчукового Иосифа Рашевского (1742 655, 1767 656, 1781 - «плотина в 3 кругах » 657), купленный дедом его «обще здревлѣ сотникомъ Лобкомъ» 658; военного товарища Федора Михна (1767) 659. Владельцы простолюдинов в 1781 г .: бунчуковый Александр Мокриевич (6 дворов), потомки умершего бунчукового Павла Мокриевича (3 двора), военный канцелярист Василий Мокриевич (2 двора), бунчуковый Иосиф Рашевский (2 двора) , бунчуковый Петр Лизогуб (1 двор) 660 По ревизии 1782 в Звеничев проживало казаков: выборных - 61 лицо мужского пола и 46 женского, подпомощников - соответственно 86 и 88, а также ранговых подданных - 117 и 103 661
647 ЦДИАК Украины. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 9. - Арк. 736.
--- Платным поиском не занимаюсь. В личке НЕ консультирую. Задавайте, пож-ста, вопросы в соответствующих темах, вам там ответЯТ.
митоГаплогруппа H1b
Бакуринський Андрій Климович[ (1713 – 1761 – ?) Служив із 1730 р., значковий товариш Чернігівського полку (1730 – 1760 – ?). Універсалу на чин не мав, так як "в старі часи таких зразків не було". Був у багатьох походах (1732 – 1740). Мав житловий двір та 3 шинки в с. Ріпки Ройської сотні (1747), мав у Любечі 1 двір посполитих. У 1748 р. разом із Йосипом Ьакуринським намагався повернути маєтності діда Юрія Бакуринського на Правобережній Україні, що після Білгородського миру опинилася в складі Російської імперії. Мав 45 дворів посполитих у м. Ріпки, в с. Голубичі 6 дворів (1755). У 1755 р. мав приїжджий двір у Чернігові. У 1759 – 1760 рр. був свідком при присягах чиновників. Абшитований військовий товариш (із 16.03.1761). Д.: (1739) Ірина Іванівна N (1719 – 1739 – ?).
Джерело: Кривошея І.І. Неурядова старшина Української козацької держави (XVII – XVIII cт.): монографія. – 2-ге вид., доповнене. – Видавець Пшонківський О.В., 2016. – Т. 2. С. 608.
