Петровский (Петровський Пятроўскі Piоtrowski Petrauskas)

Опубликую интересную статью. Полагаю, Алексей Гаврилович Петровский может быть сыном упомянутого выше Гаврилы Францевича Петровского.

The Art Of Eurasia №4(11) ● 2018
Искусство Евразии №4(11) ● 2018 ISSN 2518-7767
95
DOI 10.25712/ASTU.2518-7767.2018.04.008 УДК 763
МАТЕРИАЛЫ О ТВОРЧЕСТВЕ ХУДОЖНИКА-ЛИТОГРАФА А.Г. ПЕТРОВСКОГО
Метелкина Анна Геннадьевна
Старший научный сотрудник отдела гравюры XVIII-XXI вв.,
Государственный Русский музей.
Россия, г. Санкт-Петербург.
Meteolcina@yandex.ru

Аннотация

Статья посвящена творчеству русского литографа середины XIX века Алексея Гавриловича Петровского (1817 – ?). Он вошел в историю русской литографии как автор иллюстраций издания «Историческое описание одежды и вооружения Российских войск» (СПб., 1841–1862).
Ключевые слова: русская литография, литограф Алексей Гаврилович Петровский; издание «Историческое описание одежды и вооружения Российских войск» (СПб., 1841–1862).
Библиографическое описание для цитирования:
Метелкина А.Г. Материалы о творчестве художника-литографа А. Г. Петровского // Искусство Евразии. – 2018. – №4(11). – С. 95-103. DOI: 10.25712/ASTU.2518-7767.2018.04.008. [Электронный ресурс] URL: https://readymag.com/u50070366/1214115/16/
Статья приурочена к 200-летнему юбилею со дня рождения художника Алексея Гавриловича Петровского, входившего в число талантливых литографов Временной мастерской, специализировавшейся на изготовлении иллюстраций издания А.В. Висковатова «Историческое описание одежды и вооружения Российских войск» (СПб., 1841–1862)4 [6, с. 82].
В конце XIX – начале XX вв. в связи со службой А.Г. Петровского в этом привилегированном литографском заведении его имя упоминают в своих трудах многие 4 «Историческое описание одежды и вооружения Российских войск» (СПб., 1841–1862) – крупнейшее издание середины XIX в. выходило под покровительством императоров Николая I и Александра II. К работе над иллюстрациями издания привлекались лучшие отечественные
и иностранные художники и литографы.
The Art Of Eurasia №4(11) ● 2018 Искусство Евразии №4(11) ● 2018 ISSN 2518-7767
96
известные исследователи отечественной печатной графики: Д.А. Ровинский5 [18] (можно сказать, что он положил начало изучению творческого наследия художника), Е.Н. Тевяшов [20, с. 158], Н.П. Собко [19], С.Н. Кондаков [4, с. 151] и Н.А. Обольянинов [7, с. 82, № 378].
Художник не оставил автобиографии, а потому сведения о нем крайне скупы. Известность пришла к А.Г. Петровскому в 1847 г. после выхода в свет литографий с оригиналов Ф.А. Бруни: «Вакханка» и «Моление Христа на горе Елионской» (последняя была выполнена совместно с пенсионером ОПХ литографом С.Ф. Кружкиным6). Оба эстампа были изданы на средства художника А.А. Козлова и вышли с посвящениями: первый – Президенту ИАХ герцогу Максимилиану Лейхтенбергскому, второй – его супруге великой княгине Марии Николаевне. С тех пор за А.Г. Петровским закрепилась слава одного из лучших литографов Петербурга.
На протяжении всего творческого пути его интересы совпадали с требованиями времени. В 1840–1850-х гг. он литографировал иллюстрации таких изданий, как «Историческое описание одежды и вооружения Российских войск» (СПб., 1841–1862), «Портреты лиц, отличившихся заслугами и командовавших действующими частями в войне 1853, 1854, 1855 и 1856 годов» (СПб., 1858–1861)», «Военные формы» (СПб., 1850-е – первая половина 1860-х). В течение многих лет он совмещал деятельность в казенной литографской мастерской с частными заказами. Портретный жанр раскрыл еще одну грань его дарования. В 1860-е гг. художник увлекся фотографией.
Разыскание новых сведений об А.Г. Петровском было связано с поисками документов, относящихся к его обучению в Императорской Академии художеств и к его службе во Временной мастерской. Восстановить творческую биографию художника позволила работа в архивах Москвы и Петербурга. Материалы о литографе хранятся в Отделе рукописей РНБ (фонд «Н.П. Собко»), в РГИА (фонды: «Академия художеств МИДВ», «Художественные заведения МПС», «Полиции исполнительной») и в РГВИА (фонд «Редакция Российской военной хроники. 1855–1868»).
В метрическом свидетельстве художника указано, что он родился в 1817 г. [14, л. 3] от жителя г. Аккермана Гавриила Петровского, «без означения происхождения»7 [8, л. 42 об., л. 49]. В официальных документах А.Г. Петровский значился как «бессарабский уроженец, отыскивающий дворянское свое происхождение». Сам художник считал себя дворянином. Он писал: «Аттестат о службе моей, в котором значится, что я происхожу из дворян, находится в деле, об определении Художников в Департамент Искусственных Дел Главного Управления Путей Сообщения и Публичных Зданий …» [14, л. 2]. Из послужного списка А.Г. Петровского известно, что родового и благоприобретенного имения он не имел. Достаточно быстрому продвижению по служебной лестнице по сравнению с другими художниками 5 Д.А. Ровинский ввел в научный оборот издание «Портреты лиц, отличившихся заслугами и командовавших действующими частями в войне 1853, 1854, 1855 и 1856 годов» (СПб., 1858–1861), но не указал имена художников.
6 Кружкин Сергей Федорович (? – 1846) – живописец, литограф, печатник. С.-Петербургский мещанин. С 1840 г. вольноприходящий ученик ИАХ.
7 Метрическое свидетельство от 4-го сентября 1833 года за № 4738.
The Art Of Eurasia №4(11) ● 2018 Искусство Евразии №4(11) ● 2018 ISSN 2518-7767
97
А.Г. Петровский был обязан покровительству над ним бессарабского военного губернатора П.И. Федорова8.
Первоначальные художественные навыки Алексей Петровский, скорее всего, получил в Аккерманском уездном училище. В августе 1833 г. по окончании курса наук он был приглашен секретарем для «занятий письменными делами» к уездному судье титулярному советнику Ф.П. Снежкову9 [2, с. 417], состоявшему в должности аккерманского уездного предводителя дворянства. В октябре 1836 г. Петровский переехал из Аккермана в Кишинев, где «по способности его к рисовальному искусству» был принят в литографскую мастерскую, учрежденную при канцелярии бессарабского военного губернатора П.И. Федорова. В обязанности А.Г. Петровского входило литографирование бланков. Мастерская при канцелярии была открыта в 1830-х гг., как тогда говорили, «в виде опыта» для сокращения расходов на нужды казенного заведения.
Без сомнения, искусству художественной литографии А.Г. Петровский мог обучиться только в Одессе в заведении уроженца Царства Польского А. Брауна10 [10, л. 118].
Спустя два года, продолжая работать в литографской мастерской, согласно прошению он был допущен, с утверждения попечителя одесского учебного округа Д.М. Княжевича, к исправлению должности надзирателя за воспитанниками в Благородном пансионе при кишиневской гимназии [5, с. 651]. Можно предположить, что в этом учебном заведении А.Г. Петровский поддерживал знакомство с учителем рисования Р.П. Односумовым11, с которым его могли связывать отношения, основанные на общности интересов. Летом 1839 г. он уволился из Благородного пансиона «для приискания другого рода службы». Из послужного списка художника известно, что с 31 августа 1840 г. по 10 августа 1842 г. он был в отставке [8, л. 36]. Его увольнение от службы совпало с открытием в Кишиневе в июне 1840 г. литографской мастерской григориопольского гражданина Акима Попова [10, л. 264; 21], где, вполне вероятно, он продолжил совершенствоваться в искусстве литографии. Существовало предположение, что А.Г. Петровский переехал в столицу, где в качестве вольноприходящего посещал занятия в Воскресной рисовальной школе, открывшейся в мае 1840 г. В настоящее время эта версия не подтвердилась.
В августе 1842 г. по протекции бессарабского военного губернатора П.И. Федорова, который положительно характеризовал художника, отметив, что он «… вел себя очень хорошо и делаемые ему поручения исполнял с усердием и прилежанием», А.Г. Петровский в Петербурге был определен во Временное литографское заведение Департамента военных поселений [12, л. 23], а затем в 1844 г. переведен во Временную 8 Федоров Павел Иванович (1791–1855) – генерал от инфантерии, бессарабский военный губернатор (1836–1854), сенатор (с 1854).
9 Снежков Федор Петрович, участник Отечественной войны 1812 года, был награжден орденом Св. Георгия и серебряными медалями за 1812 и 1814 гг. Аккерманский уездный судья (1833–1837).
10 В 1829 г. первая литографская мастерская в Одессе была открыта уроженцем Царства Польского Александром Брауном на улице Дерибасовской в доме купца Гуровича.
11 В 1834 г. Роман Павлович Односумов был удостоен званием свободного художника живописи портретной.
The Art Of Eurasia №4(11) ● 2018 Искусство Евразии №4(11) ● 2018 ISSN 2518-7767
98
мастерскую Главного управления путей сообщения и публичных зданий. За долгие годы работы он налитографировал около 200 рисунков12.
Служба в мастерской дала А.Г. Петровскому право на беспрепятственное проживание в столице [14, л. 2 об.]. В свободное от должности время он в качестве вольноприходящего ученика посещал натурный класс в ИАХ. В мае 1850 г. А.Г. Петровский представил на суд Совета ИАХ для получения звания художника «по акварельной живописи» не только акварели, но и литографии. Их выбор не был делом случая. Среди работ были два портрета акварелью с натуры: «один семейный», писанный в 1848 г., «а другой с одного лица» – в 1850 г. Но наряду с оригинальными работами А.Г. Петровский как профессиональный литограф показал эстампы с картин Ф.А. Бруни: «Моление Христа на горе Елионской», «Вакханка» и «очерк с колоссальной картины Бруни, изображающей “Воздвижение Моисеем Медного змия”, для исполнения в таком формате литографии», а также «две эскизные литографии из Римской истории»13 [22, с. 111, 116] и «…портрет поэта Пушкина, рисованный италiанским карандашом для литографии».
В 1855 г. А.Г. Петровский был зачислен в литографское заведение Редакции Российской военной хроники, «младшим художником», а с 1858 по 1864 г. работал при этой мастерской как «вольнонаемный» литограф [8, л. 43].
В 1860-х гг. А.Г. Петровский посвятил себя искусству фотографии. Он открыл в Петербурге фотографическое заведение (совместно с купцом Ф. Денисовым) и выполнял заказы художника В. Прохорова для ИАХ [14, л. 1]. Известно, что в 1861 г.
12 Список работ А. Г. Петровского составлен по экземпляру издания «Историческое описание одежды и вооружения Российских войск» (СПб., 1841–1862), хранящемуся в библиотеке Государственного Русского музея. Издание «Историческое описание одежды и вооружения Российских войск»: Часть 3 (1842): как литограф – № 310, № 329, № 337, № 344, № 348, № 351, № 358, № 382, № 390, № 401, № 403, № 466, № 468, № 472, №№ 478 – 479; Часть 4 (1843): как литограф – № 504, № 506, № 516, № 521, № 525, № 530, № 534, № 538, № 541, №№ 553 – 554, № 563, № 565, № 570, № 580, № 584, № 586, №№ 588 – 589, № 605; Часть 5 (1844): как литограф – № 609, № 614, № 646, № 648, №№ 678 – 680, №№ 684 – 685, № 690, № 697, № 702, № 705, № 709, № 712, № 714, №№ 722 – 723, № 739, № 748, № 764; Часть 6 (1847): как литограф – № 774, № 789, № 791, № 793, № 807, № 812, № 819, № 823, № 825, № 839, №№ 843 – 845, № 856, № 865, № 905; Часть 7 (1848): как литограф – № 931, № 933, № 936, № 945, №№ 965 – 966, № 972, № 993, № 996, № 1009, № 1015; Часть 8 (1849): как литограф – № 1026, № 1028, №№ 1041 – 1042, № 1046, № 1060, № 1074, № 1076, № 1090, № 1096, № 1102; Часть 9 (1850): как литограф – №№ 1122 – 1124, № 1137, № 1163, №№ 1165 – 1166, № 1205, №№ 1210 – 1211; Часть 10 (1851): как литограф – №1277, № 1286, № 1302, № 1304, № 1318, № 1335, № 1340, № 1363, № 1384; Часть 13 (1857): как литограф – № 1780, № 1785, № 1797, № 1810, № 1813, № 1819, № 1825, №№ 1830 – 1831, №№ 1837 – 1838, №№ 1842 – 1843, № 1849, №№ 1851 – 1852, №№ 1859 – 1860, №№ 1869 – 1870; Часть 14 (1859): как литограф – №№ 1880 –1881, №№ 1889 – 1890, №№1902 – 1903, № 1915, № 1917, № 1928, № 1930, №№ 1939 – 1940, № 1947, №№ 1956 – 1957, № 1970, № 1972; Часть 15 (1858): как литограф – №№ 1988 – 1989, № 1993, № 1997, №№ 2026 – 2027, № 2036, № 2039, № 2047 Б, № 2055, № 2089, № 2116; Часть 16 (1859): как литограф – №№ 2145 – 2146, №№ 2164 – 2165, №№ 2179 – 2180, № 2196, № 2212, №№ 2262 – 2263, №№ 2275 – 2276, № 2288; Часть 17 (1860): как литограф – № 2339, № 2391, № 2411, № 2413, №№ 2415 – 2416; Часть 18 (1860): как литограф – № 2437, № 2442, № 2444, № 2449, № 2455, №№ 2473 – 2474, № 2481, № 2488, № 2546 А, № 2549, № 2558, № 2564; Часть 19 (1861): как литограф – № 42, № 60, № 68, № 74, № 99; Часть 20 (1861): как литограф – № 179, № 200.
13 А.Г. Петровский исполнил две литографии с оригиналов Б. Пинелли: «Сабинки, останавливающие битву между сабинянами и римлянами» и «Похищение сабинок римлянами». Обе – 1850 г.
The Art Of Eurasia №4(11) ● 2018 Искусство Евразии №4(11) ● 2018 ISSN 2518-7767
99
ИАХ утвердила за А.Г. Петровским право собственности на издание в свет фотографий с рисунка, исполненного им с картины Ф.А. Бруни «Воздвижение Моисеем Медного змия» [14, л. 1; 16, л. 2-2об.]. Этим свидетельством художник оградил свое «предприятие … от контрафакции и недозволенного воспроизведения на основании 3-й статьи Конвенции, заключенной весной 1865 г. между Россией и Францией «о литературной и художественной собственности». Помимо этого он исходатайствовал в ИАХ дозволение посвятить императору Александру II «светописное воспроизведение картины» Ф.А. Бруни «Воздвижение Моисеем Медного змия» [16, л. 4-5 об]. Дела шли у А.Г. Петровского настолько хорошо, что в 1864 г. он уже числился владельцем собственной мастерской, располагавшейся на Васильевском острове на Кадетской линии в доме № 31 [11, л. 61. № 93].
26 октября 1864 г. он был произведен в чин коллежского секретаря X класса [9, л. 29], а в марте 1865 г. – представлен к производству в следующий чин за выслугу лет по Редакции Российской военной хроники [9, л. 28] и к Высочайшей награде [9, л. 20]. В 1865 г. художник был принят на службу в Окружное интендантское управление Петербургского военного округа [9, л. 56], а в 1867 г. – проживал в Петербурге на Покровской площади в доме № 90. кв. 6 [3, с. 368]. В 1880-х гг. художник выслужился до чина коллежского советника14 и проживал по адресу: Каменноостровский проспект, дом № 22/2, квартира № 4, напротив Лицея [17, л. 1].
Среди вновь выявленных материалов о художнике особый интерес вызывает упоминание о портрете А.С. Пушкина, рисованном итальянским карандашом. Необходимо напомнить, что этот портрет был представлен в 1850 г. на суд Совета ИАХ. До настоящего времени никто из ученых не говорил о А.Г. Петровском как об авторе портрета А. С. Пушкина. Единственным источником сведений об этом портрете были архивные документы, хранящиеся в РГИА.
Безусловно, А.Г. Петровский не создавал самостоятельного портрета А.С. Пушкина, а выполнил подготовительный рисунок для литографии с чужого живописного оригинала. Рисунки, выполненные итальянским карандашом для дальнейшего перевода их в гравюру или литографию, были обычным явлением того времени15.
Вопрос об осуществлении А.Г. Петровским своего намерения тиражировать портрет оставался открытым. Из архивных материалов известно, что в 1850 г. портрет А.С. Пушкина не был представлен на рассмотрение в Петербургский цензурный комитет, а значит – не был официально тиражирован [13, л. 1-93]. В обширной иконографии А.С. Пушкина, составленной известным коллекционером русской литографии В.Я. Адарюковым, эстамп с подписью А.Г. Петровского не указан [1].
В настоящее время литография отсутствует в крупных собраниях печатной графики Петербурга: ГРМ, РНБ и ИРЛИ РАН (Пушкинский Дом).
Есть основание предположить, что этот портрет был выполнен А.Г. Петровским по предложению адъютанта лейб-гвардии Конного полка И.В. Анненкова, который в конце 1840-х гг. близко общался или, как тогда говорили, «пользовался доверием»
14 Коллежский советник – гражданский чин VI класса в Табели о рангах. Должности VI класса награждались личным дворянством.
15 К примеру, художник К.Я. Афанасьев нарисовал итальянским карандашом портрет князя П.А. Вяземского, а впоследствии выполнил со своего оригинала гравюру, прилагавшуюся ко 2-й части «Собрания образцовых сочинений».
The Art Of Eurasia №4(11) ● 2018 Искусство Евразии №4(11) ● 2018 ISSN 2518-7767
100
командира полка П.П. Ланского, второго мужа Н.Н. Пушкиной. Поскольку первое посмертное издание сочинений А.С. Пушкина было распродано, в 1849 г. Ланские задумали осуществить его переиздание, положившись на И.В. Анненкова16. Ланские остановили свой выбор на И.В. Анненкове как на возможном издателе сочинений А.С. Пушкина, поскольку он считался в военном кругу «литератором». И.В. Анненков был автором четырехтомной «Истории лейб-гвардии Конного полка от 1731 по 1848 год»17. Иллюстрации этого издания были переведены на литографский камень и отпечатаны в привилегированной Временной мастерской ГУПС и ПЗ, в штате которого состоял А.Г. Петровский18. Скорее всего, тогда и могло состояться его личное знакомство с И.В. Анненковым19. Бессарабский уроженец мог заинтересовать И.В. Аненнкова как человек, знавший людей, общавшихся с А.С. Пушкиным в декабре 1821 г. во время его посещения Аккермана и пребывания в Кишиневе20. И.В. Анненков принял во внимание профессионализм А.Г. Петровского, отмеченный Советом ИАХ21 [14, л. 5; 8, л. 49], а также характеристику, составленную на него директором Временной мастерской Карлом Полем: «…г-н Петровский, как по ревности и усердию к службе, так и по отличному поведению за время служения его в Литографии с 10-го августа 1842 года удостоился получить восемь Монарших награждений и в последнее время прибавку жалования: почему и заслуживает справедливую признательность начальства»22 [12, л. 139].
Можно высказать предположение о том, что портрет А.С. Пушкина, выполненный А.Г. Петровским итальянским карандашом, после перевода в литографию и предназначался для издания, которое должно было с небольшими поправками повторять первое посмертное издание сочинений А.С. Пушкина 1837–1841 гг.
Несмотря на то, что разрешение на издание было дано в августе 1850 г., оно в это время не было осуществлено. Сочинения А.С. Пушкина, подготовленные уже братом И.В. Анненкова П.В. Анненковым, вышли в свет только в 1855 г. с портретом, гравированным Н.И. Уткиным.
16 Весной 1851 г. И.В. Анненков подписал с Н.Н. Ланской договор, по которому получил право на издание сочинений А.С. Пушкина.
17 Труд был приурочен к юбилейным торжествам, посвященным 50-летию со дня назначения полковником и шефом лейб-гвардии Конного полка будущего императора Николая I.
18 На литографиях под изображениями посередине имеется надпись: «Лит. Главн. Управл. Путей Сообщ. и Публич. Зданiй (К. Поль Дир.)».
19 А.Г. Петровский был не единственным литографом в штате Временной литографской мастерской ГУПС и ПЗ, исполнившим портрет А.С. Пушкина. В настоящее время известны портреты поэта, выполненные художниками этой мастерской И.А. Клюквиным и А.И. Клиндером.
20 С 21 сентября 1820 г. по начало июля 1823 г. А.С. Пушкин жил в Кишиневе.
21 Советом ИАХ А.Г. Петровский был удостоен звания художника и получил аттестат за №1087 от 7 октября 1850 г.
22 Об этом можно судить по характеристике, переданной в Совет ИАХ.
The Art Of Eurasia №4(11) ● 2018 Искусство Евразии №4(11) ● 2018 ISSN 2518-7767
101
Литература
1. Адарюков В. Я. Указатель гравированных и литографированных портретов А.С. Пушкина. – М. 1926.
2. Адрес-календарь. – СПб., 1833. – Часть 2. LIV Бессарабская область. Аккерман.
3. Всеобщая адресная книга С.-Петербурга, с Васильевским островом, Петербургской и Выборгской сторонами и Охтой : В 5 отд-ниях / [С предисл. Гоппе и Корнфельд]. – Санкт-Петербург: Гоппе и Корнфельд, 1867–1868. III отдел. Общий алфавитный указатель.
4. Кондаков С.Н. Список русских художников. К юбилейному справочнику Императорской Академии художеств. – СПб., 1914.
5. Месяцеслов и общий штат Российской империи на 1839 г. Часть первая. – СПб. Отделение VIII. Министерство Народного образования. Одесский учебный округ. В Бессарабской области. В гимназии кишиневской.
6. Метелкина А.Г. К истории оформления русской военной книги: Временная литография Главного управления путей сообщения и публичных зданий и ее частные заказы с 1844 по 1856 год // Книга в пространстве культуры. [Сб. ст.]. Выпуск 1 (8)’2011 / Рос. гос. б-ка; [отв. сост. О. Р. Хромов]. – М., 2011. (Прил. к журналу «Библиотековедение»).
7. Обольянинов Н.А. Каталог русских иллюстрированных изданий 1725–1860 гг. – М.: Товарищество типографии А.И. Мамонтова, 1914. – Т. 1.
8. Российский государственный военно-исторический архив. Ф. 374, оп. 1, д. 25, 1863 г.
9. Российский государственный военно-исторический архив. Ф. 374, оп. 1, д. 31, 1865 г.
10. Российский государственный исторический архив. Ф. 1286, оп. 52, д. 12, 1862-1864 гг.
11. Российский государственный исторический архив. Ф. 1286, оп. 52, д. 77, 1864 г.
12. Российский государственный исторический архив. Ф. 209, оп. 1, д. 4, 1846.
13. Российский государственный исторический архив. Ф. 777, оп. 2, д. 5, 1850 г.
14. Российский государственный исторический архив. Ф. 789, оп. 14, Литера «П», д. 92.
15. Российский государственный исторический архив. Ф. 789, оп. 3, д. 121, 1860 г.
16. Российский государственный исторический архив. Ф. 789, оп. 3, д. 133, 1861 г.
17. Российская национальная библиотека, Отдел рукописей. Ф. 708, д. 1163.
18. Ровинский Д.А. Подробный словарь русских гравированных портретов. – СПб., 1889. – Т. IV. Ст.134-135. 1857–60 гг.
19. Собко Н. П. Словарь русских художников. – Т. III. Вып. 1. – СПб.,1899. – Ст. 186.
20. Тевяшов Е.Н. Описание нескольких гравюр и литографий. Составил по своему собранию Е.Н. Тевяшов. – СПб., 1903.
21. Фаньян Дж. Первопечатник Кишинева Аким Попов // Պատմա-բանասիրական հանդես. – № 3. – 1974. – С. 266-269.
22. Ярцева А. В. «Римская история» Бартоломео Пинелли: взгляд из России // Российская Национальная библиотека и отечественная художественная культура. Сборник статей и публикаций. Выпуск II / Составитель и научный редактор О.С. Острой. – СПб., 2002. Статья поступила в редакцию 22.11.2018 г.
The Art Of Eurasia №4(11) ● 2018 Искусство Евразии №4(11) ● 2018 ISSN 2518-7767
102
DOI 10.25712/ASTU.2518-7767.2018.04.008
DISCOVERED RECORDS ON THE OEUVRE OF LITHOGRAPHER ALEXEY PETROVSKY
Meteolkina Anna Gennadievna
Senior researcher at the Department of Prints of XVIII-XXI Centuries,
State Russian Museum.
Russia, St.-Petersburg.
Meteolcina@yandex.ru
Abstract
The article deals with the oeuvre of Alexey Petrovsky (1817 – ?), Russian lithographer from the middle of XIX century. He came down in the history of Russian lithography as the author of edition of «Historical Description of Clothing and Weapons of Russian Troops» (St. Petersburg, 1841–1862).
Keywords: Russian lithography; Lithographer Alexey Petrovsky; edition of «Historical Description of Clothing and Weapons of Russian Troops» (St Petersburg, 1841–1862).
Bibliographic description for citation:
Meteolkina A.G. Discovered records on the oeuvre of Lithographer Alexey Petrovsky. Iskusstvo Evrazii – The Art of Eurasia, 2018, No. 4(11), pp. 95-103. DOI: 10.25712/ASTU.2518-7767.2018.04.008. Available at: https://readymag.com/u50070366/1214115/16/ (In Russian).
References
1. Adaryukov V.Ya. Ukazatel' gravirovannykh i litografirovannykh portretov A.S. Pushkina [Index of engraved and lithographed portraits of A.S. Pushkin]. Moscow, 1926.
2. Adres-kalendar' [Address calendar]. St.-Petersburg, 1833. – Part 2. LIV Bessarabian region. Ackermann.
3. Vseobshchaya adresnaya kniga S.-Peterburga, s Vasil'evskim ostrovom, Peterburgskoi i Vyborgskoi storonami i Okhtoi : V 5 otd-niyakh / S predisl. Goppe i Kornfel'd [The general address book of St. Petersburg, with Vasilyevsky Island, the Petersburg and Vyborg sides and the Okhta: In 5 divisions / With the preface. Goppe and Kornfeld]. St.-Petersburg, Goppe i Kornfel'd Publ., 1867–1868. III department. General alphabetical index.
4. Kondakov S.N. Spisok russkikh khudozhnikov. K yubileinomu spravochniku Imperatorskoi Akademii khudozhestv [List of Russian artists. For the anniversary reference book of the Imperial Academy of Arts]. St.-Petersburg, 1914.
5. Mesyatseslov i obshchii shtat Rossiiskoi imperii na 1839 g. Chast' pervaya [Menology and the general staff of the Russian Empire in 1839. Part One]. St.-Petersburg. Ch. VIII. Ministry of Public Education. Odessa school district. In the Bessarabian region. In Kishinev gymnasium.
The Art Of Eurasia №4(11) ● 2018 Искусство Евразии №4(11) ● 2018 ISSN 2518-7767
103
6. Metelkina A.G. K istorii oformleniya russkoi voennoi knigi: Vremennaya litografiya Glavnogo upravleniya putei soobshcheniya i publichnykh zdanii i ee chastnye zakazy s 1844 po 1856 god [On the history of the design of the Russian military book: Temporary lithography of the Main Directorate of Communications and Public Buildings and its private orders from 1844 till 1856]. Kniga v prostranstve kul'tury. [Sb. st.]. Vypusk 1 (8)’2011 [Book in the cultural space [Collection of articles]. Issue 1 (8) ’2011]. Moscow, 2011.
7. Obolyaninov N.A. Katalog russkikh illyustrirovannykh izdanii 1725–1860 gg. [Catalog of Russian illustrated editions of 1725–1860]. Moscow, Tovarishchestvo tipografii A.I. Mamontova, 1914, vol. 1.
8. Rossiiskii gosudarstvennyi voenno-istoricheskii arkhiv [Russian State Military History Archive]. F. 374, inv. 1, d. 25, 1863.
9. Rossiiskii gosudarstvennyi voenno-istoricheskii arkhiv [Russian State Military History Archive]. F. 374, inv. 1, d. 31, 1865.
10. Rossiiskii gosudarstvennyi istoricheskii arkhiv [Russian State Historical Archive]. F. 1286, inv. 52, d. 12, 1862-1864.
11. Rossiiskii gosudarstvennyi istoricheskii arkhiv [Russian State Historical Archive]. F. 1286, inv. 52, d. 77, 1864.
12. Rossiiskii gosudarstvennyi istoricheskii arkhiv [Russian State Historical Archive]. F. 209, ivn. 1, d. 4, 1846.
13. Rossiiskii gosudarstvennyi istoricheskii arkhiv [Russian State Historical Archive]. F. 777, inv. 2, d. 5, 1850.
14. Rossiiskii gosudarstvennyi istoricheskii arkhiv [Russian State Historical Archive]. F. 789, inv. 14, Letter «P», d. 92.
15. Rossiiskii gosudarstvennyi istoricheskii arkhiv [Russian State Historical Archive]. F. 789, inv. 3, d. 121, 1860.
16. Rossiiskii gosudarstvennyi istoricheskii arkhiv [Russian State Historical Archive]. F. 789, inv. 3, d. 133, 1861.
17. Rossiiskaya natsional'naya biblioteka, Otdel rukopisei [National Library of Russia, Department of Manuscripts]. F. 708, d. 1163.
18. Rovinsky D.A. Podrobnyi slovar' russkikh gravirovannykh portretov [Detailed dictionary of Russian engraved portraits]. St.-Petersburg, 1889, vol. IV, art. 134-135. 1857–60.
19. Sobko N. P. Slovar' russkikh khudozhnikov [Dictionary of Russian artists]. Vol. III, iss. 1. St.-Petersburg, 1899, art. 186.
20. Tevyashov E.N. Opisanie neskol'kikh gravyur i litografii. Sostavil po svoemu sobraniyu E.N. Tevyashov [Description of several prints and lithographs. Compiled by its collection E.N. Tevyashov]. St.-Petersburg, 1903.
21. Fanyan J. Pervopechatnik Kishineva Akim Popov [Chisinau pioneer printer Akim Popov]. Պատմա-բանասիրական հանդես – Historical and philological journal, No. 3, 1974, pp. 266-269.
22. Yartseva A. V. «Rimskaya istoriya» Bartolomeo Pinelli: vzglyad iz Rossii [«Roman history» Bartolomeo Pinelli: the view from Russia]. Rossiiskaya Natsional'naya biblioteka i otechestvennaya khudozhestvennaya kul'tura. Sbornik statei i publikatsii. Vypusk II [Russian National Library and Russian Artistic Culture. Collection of articles and publications. Issue II]. St.-Petersburg, 2002.
Received: November 22, 2018.

На зламах епохи
Сан Санич Петровський
Сергій Білокінь

Вперше ім'я Павла Платоновича Потоцького я почув хтозна як давно. Молодші чотири класи середньої школи нас вела одна вчителька, а з п'ятого класу, себто з вересня 1959 року, викладали вже різні вчителі за предметами. Історію в нас читав високий коротко стрижений літній чоловік з виразною військовою виправкою – Олександр Олександрович Петровський [6]. Дуже скоро я вже знав, що 1917 року, за Тимчасового уряду, він служив у полку “безсмертних” Олександрійських гусарів [7].

45 школа, в якій я навчався, була російська. Зараз її там немає, – містилась вона між ректоратом університету, де в родині Карпек 1917 року мешкав Георгій Нарбут, і тим будинком (Володимирська, 78), де перед революцією жив Симон Петлюра [8].

Вчителя історії ми звали Сан Санич, – на відміну від його тезки хіміка. (То вже був чоловік іншої породи, і називати його неофіційно не випадало).

Зі мною Сан Санич почував себе розкуто. За записами в класних журналах він добре орієнтувався, хто з якої родини. Попередив мене, що в нашого однокласника Юри Бакланова батько кагебіст. Уже згодом він розповів, що приходили (це вже десь класі у восьмому) з контори, брали мого зошита з літератури – з диктантами й творами, щоб звірити почерк із якимись летючками, до яких я, до речі, не мав жадного відношення. Знаючи мої інтереси, Ол.Петровський дарував мені непотрібні йому просвітянські брошури – Грінченка й Софії Русової, курси всесвітньої історії Грушевського. Ці не бозна які раритети з його написами я зберігаю як велику коштовність. Відступив лише дефектний примірник „Старої вищої освіти в Київській Україні” Хведора Тітова (1924), де багато сторінок було видерто. Сан Санич віддав мені його, думаю, саме задля реконструкції, я її проробив, додавши фотокопії усіх сторінок, яких бракувало, й передав далі.

Навіть коли вчителів трохи поміняли, і у нас читала історію глибоко партійна “суспільствознавець” Євгенія Єфімовна Штільман, я ходив дихати іншим повітрям до Сан Санича до його величезного кабінету історії, якого він організував і де царював. Можливо, кабінет звався навіть історичним музеєм, – вже не пригадаю. Крім того, бувало, хтось із вчителів хворів, і він приходив до нас його “підміняти”. Ми були вже старші, і ці уроки западали глибоко в душу. Таке не забувається. Ми сиділи у шкільних совєцьких формах на стандартних совєцьких партах. Бачачи перед собою масу піонерських краваток, наш Вчитель розгортав перед класом печальні пригоди Мировича чи княжни Тараканової, які він переповідав головним чином за Гр.Данилевським. Оповідач з нього був неповторний, навіть природні хулігани роззявляли роти й слухали його, як зачаровані.

Пригадую нашу розмову навесні 1963 року про демократизм Центральної Ради і консерватизм Скоропадського. Я тоді переписав собі цілком котрогось із універсалів Центральної Ради (першого чи другого) і одержав коментар, який мене вразив не менше за самий текст. Мабуть, того самого року, щоб збалансувати свої розповіді в сенсі національному, Сан Санич розповів мені, що й Врангель, Юденич, Колчак і Денікін були не “вороги трудового народу” чи “наймити імперіалізму”, як писалось у наших підручниках, а бойові генерали, герої Першої світової війни. Я повів його до музею Івана Гончара. Вони легко знайшли спільну мову. Іван Макарович оповідав, пригадую, про Сержа (як його називала Марія Трубецька) Раєвського [9] і про те, що він писав доноси на Гр.Світлицького. Згодом відкрили музей Світлицького, – Раєвський до біографічного довідника “Мистецтво України” взагалі не потрапив. 5 січня 2002 року Я.І.Бердичевський розповідав мені у листі: "У Сергея Евдок.[имовича] Раевского был (он мне предлагал купить, но мне было крайне неприятно с ним разговаривать после его же на меня доноса) карандашный рисунок, видимо, с натуры, "Петр І в гробу" (или не в гробу – не помню – но мертвый) с конгревом ППП [П.П.Потоцкого]". Розмовляючи 15 липня 2002 року по телефону, Я.І. уточнив, що це були латинські ініціали, покладені навхрест.

Раз у раз розповідь улюбленого вчителя поверталась до образу генерала Потоцького – не польського графа, а нашого ж таки полтавця, теж бойового генерала від артилерії. Петровський пишався своїм знайомством і листуванням із військовим істориком Габаєвим [10], але відчувалося, що найдорожчою для нього людиною, його прямим і безпосереднім вчителем був Павло Платонович Потоцький. До Історичного музею серед інших паперів Петровського десь уже в останні роки потрапила літографія “Форми 4-го піхотного корпусу, 1838”, що належала колись Музею України. Рукою старенького О.О.Петровського (а це він зберіг її) на літографії було надписано: “Из собрания дорогого П.Потоцкого”. Це звучить як освідчення.

Сан Санич оповідав про його збірки. Казав, що Потоцький був одружений з онукою поета Деніса Давидова (при цьому декламувались його вірші). За часів Затонського генерал перевіз свої колекції з Ленінграда до України. Їх розташували в одному з корпусів Києво-Печерської Лаври, а самого Потоцького призначили на їхнього дожиттєвого директора. Офіційна назва була “Музей України. Збірка П.Потоцького”. У цьому музеї служив лектором, отже водив екскурсії і сам Петровський. Потім Потоцького заарештували, і він помер від побоїв у Лук'янівській тюрмі. Оповідаючи про його арешт, Сан Санич входив у роль безіменного чекіста, широко замахувався й вигукував: “Царський генерал!..”

Музей пограбували, і місцеві лаврські хлопчаки в перші тижні воєнного безвладдя билися шаблями й шпагами з його понищених колекцій. Вчитель показував мені світлини Потоцького, книжки з печатками, численні раритетні видання.

Торкнувшися страшної тематики, котрогось іншого разу розмова занурилась у тему репресій, і Петровський, носій певної історичної традиції, переказав річ уже зовсім виняткову. Одного разу, казав учитель, ішов він Печерськом, а назустріч, минаючи його, – кілька чекістів. До його вух долетів клапоть професійної розмови:

- Возьмем их, а потом ВОКРУГ их!

Тепер, коли стало можливим вивчати папери, що їх ці люди по собі лишили, цяя формула набрала особливого, вищою мірою значущого змісту.

Олександр Олександрович Петровський підготував низку ґрунтовних наукових праць. Передусім це “Справочный алфавитный словарь по родословию русских войск (упраздненные части)”, де докладно простежено переформування гарнізонних військ та резервних частин. Цикл розвідок присвячено історії гусарів. Серед них “Краткая история русских гусар” з додатком “Алфавит замечательных гусар XVIII-ХХ ст.ст.” (понад 300 біографій), а також «Боевое прошлое Александрийских гусар 1776-1917 гг.» та «Памятка Александрийского гусарского полка», в якому мав щастя служити він сам. Він залишив також велике популярне зведення «Военный быт в русской литературе XVIII-ХХ столетий: Исторический очерк”. Допоміжне значення має його праця з києвознавства – довідник “Войска, стоявшие в Киеве с XVIII в. до 1917 г.” [11], що досі теж лишається не виданий.

Нашого вчителя запрошували тоді до різних київських музеїв атрибутувати батальні картини [12], і він виявляв таким чином “уламки розбитого вщент”. У межах тоді можливого друкувався [13], консультував історичні фільми. Звичайно, в умовах совєцької влади з її пріоритетами та дуже специфічним ставленням до минулого та історичної правди науково-дослідницька доля військового історика склалась трагічно. Петровський, повторюю, був носій певної історико-культурної традиції. Але однозначної відповіді на питання, чи відбувся він як вчений, я, на жаль, не знаю.

Коли школа закінчилась і я вступив на історичний факультет, оповідання стали докладніші. Вдома у Сан Санича (сусідній з нашим будинок – Микільсько-Ботанічна вулиця, 10, пом. 5 [14]) я побачив два величезні й дуже важкі альбоми оригінальних фотографій царських парадів, “смотрів”. Інколи робив їх сам генерал. Государі Александр ІІІ (на початку, небагато), а далі вже нероздільно Николай ІІ виглядали на них нормальними людьми, без жадної міфології. Вчитель оповідав, що за німецької окупації на останні гроші, ледве чи порадившись наперед з дружиною Марією Петрівною, він викупив ці альбоми в букініста, бо до них уже прицінювались якісь румунські вояки. Сан Санич демонстрував мені рукописні вензелі Павла Платоновича на форзацах. Цим альбомам, ясна річ, ціни не було, – Петровський врятував їх, вони назавжди лишились у Києві.

Написавши останнє речення, я схотів знову – за чверть століття – побачити ті альбоми. В Історичному музеї, де зберігаються матеріали Потоцького, а тепер і архів Петровського [15], попросив подивитися. Співробітниця архіву попередила, що альбом лише один, а не два і що він у важкому стані: видерто аркуші тощо. На другий день вона внесла щось до кімнати, коли я переглядав інвентарну книгу Музею Потоцького за 1938 рік – я озирнувся й прикипів до стільця. Це не був той альбом. Це взагалі не був альбом. На столі лежала яскраво червона течка, до якої було вкладено випадкові вирізки з журналів, – те, на що онук не знайшов покупця. Альбомів у музеї не виявилось взагалі. Десь в середині вісімдесятих років законний спадкоємець їх комусь теж продав так, як продав усе, що міг. Зокрема фотопортрет Потоцького в кабінеті. Коштовна колекція Сан Санича загинула. А тоді, сповнений ентузіазму, я намовив свого вчителя написати статтю про Потоцького до газети. Сан Саничу бракувало третього, четвертого й п'ятого пальців правої руки, почерк у нього був важкий, тож я передрукував ту статтю на машинці. На жаль, її ніхто не схотів тоді публікувати.

Минав час. Подружжю Петровських випало пережити дочку – археолога Євгенію Олександрівну (1924-1979) [16]. 26 грудня 1984 року, у середу не стало самого Сан Санича. Коли Марія Петрівна мене покликала, він лежав на столі, ще без труни. Його поховали на Берківцях, 88 дільниця, 26 ряд, 12 місце.

Примітки
5. Уривок із книжки "Музей України; Збірка П.Потоцького": Доба, середовище, загибель (К., 2002).

6. Він народився 29 листопада 1901 в Тифлісі.

7. Олександрійський легкоконний полк зформувався 1783 з Далматського та Македонського реґулярних полків (його першим командиром став майбутній герой 1812 Александр Тормасов). У бою на річці Кацбах у Силезії олександрійці розгромили важких наполеонівських кірасир, що доти вважалось за неможливе. До того вони узяли 32 гармати. Особливо відзначились ескадрони ротмістра Ілляшевича та штаб-ротмістра Верзиліна. Під'їхавши до гусарів, знаменитий Блюхер розцілував генерал-майора Д.В.Васильчикова, а з поріділими вояками привітався, назвавши їх "гусарами смерті". Мадатов підхопив це слово, сказавши про "безсмертних гусарів", що вийшли з такої січі. Ця битва дала початок слави "безсмертних гусарів", як називали відтоді олександрійців. У зв'язку із сторіччям війни 1812-14 років у лютому 1914 замість герба-орла надано зображення черепа на кістках із срібною стрічкою "За отличие 14 августа 1813 г." Це була єдина такого роду відзнака в російській армії. Начерк історії полку авторства О.О.Петровського зберігається в одного з його учнів – В.І.Назарчука (див. про нього: Куріло Ольга Юріївна. Нариси розвитку археології у музеях України: Історія, дослідники, меценати. К.: Стилос, 2002. С. 184).

8. Див.: Білокінь С. Житловий будинок 1893, в якому проживав Петлюра С.В., містилася редакція газети “Слово” // Звід пам'яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. І. А – Л. К., 1999. С. 263-264.

9. Раєвський Сергій Євдокимович (8 жовтня 1905, Черніг. губ. – 13 березня 1980). Закінчив Київ. худ. ін-т (1930). Член Спілки художників з 16 жовтня 1938. Різко критично ставився до нього Михайло Бойчук: "[…] Раєвський, це ж власне і не критик, це один із тих, що виставляв і виставляє себе за ватажка художньої пролетарської молоді, тримаючись на проісках і демагогії. […] Сіючи скрізь підозру і клевету проти мене […], такі люди, як Раєвський, утруднювали мені мій шлях до перебудови" і т.ін. (До перебудови образотворчого фронту: Стенограми доповіді й виступів на першому пленумі Оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УСРР 27-ХІ – 2-ХІІ–33 р. / За ред. Є.Холостенка і М.Шапошнікова. Б.м.: Мистецтво, 1934. С. 116).

10. Ґабаєв Георгій Соломонович (1877, Симферополь – 1956) – рос. військовий історик, генерал-майор царської армії, останній командир лейб-гвардії саперного батальйону. Перед арештом на початку 1926 завідував музейним відділом ленінградського державного Музейного фонду. Одержав три роки. Див.: Посвятительные ордена в СССР // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. № 3 (16). Мюнхен, 1955. Июль-сентябрь. С. 97-103. Подп.: Д-р А.; [Брачев В.С.] Ленинградские масоны и ОГПУ // Русское прошлое: Ист.-докум. альманах. Кн. 1. [Лгр.,] 1991. С. 252-279; Платонов Олег А. Терновый венец России: Тайная история масонства, 1731-1996. Москва, 1996. С. 340, 344.

11. Климова (дів.пр. Домарацька) Катерина Іванівна (нар. 1954). Нові матеріали до вивчення воєнной історії Росії XVIII – поч. XX ст. з архіву київського воєнного історика О.О.Петровського // Деякі основні напрями вдосконалення діяльності музеїв на сучасному етапі: Тематичний збірник наукових праць. К., 1990. С. 54-62.

12. Пор.: Дмитренко А. З когорти славних: [Про портрет Д.Рєзвого] // Веч. Київ. 1959. 21 березня. № 68 (2401). С. 4.

13. Див.: Петровський Олександр Олександрович (1901-1984). Тормасов, Кутузов і Милорадович у Києві // Веч. Київ. 1962. 9 серпня. № 187 (5516). С. 4.

14. У шостому помешканні (двері навпроти нього) свого часу жив громадський діяч правого напрямку, редактор “Киевлянина” Дмитро Іванович Піхно (1 січня 1853, Чигиринський пов. – 29 липня 1913). Оскільки мій будинок стояв на місці будинка Грушевського (ріг Микільсько-Ботанічної й Паньківської), це давало безкінечні теми для розмов. На все життя запам'ятався день, коли у себе вдома, в кабінеті, Сан Санич широким жестом показав мені на купу паперового мотлоху біля вікна. Це були папери з Дому Грушевського. Їх передав йому колишній його учень – Ігор Денисенко, багато старший за мене, який встиг побувати в ув'язненні. Його батько був учнем Михайла Сергійовича. Коли Денисенко-старший помер, син лишився в домі Грушевських з деякими паперами на руках (див.: Денисенко Ігор. У будинку Михайла Грушевського // Зона. Вип. 18. 2004. С. 33-41). Удвох із Сан Саничем вони вирішили передати ці папери мені. Але це інша історія – інша тема, інша праця.

15. Климова К.І. Нові матеріали. С. 54-62; Завальна О.М. Фонд військового історика Петровського в архіві музею // Національний музей історії України: Його фундатори та колекції. К., 1999. С. 53-59. За відомостями К.Климової, фонд розділено між науковим архівом музею та основними фондами.

16. Пастернак Ярослав. Археологія Україна. Торонто, 1961. С. 294, 296; Куріло О. Нариси розвитку археології. С. 193.

https://www.s-bilokin.name/Bio/Memoirs/Petrovsky.html

Общая тема