Петровский (Петровський Пятроўскі Piоtrowski Petrauskas)

Funny-ru написал:

[q]

Добрый день!
Меня тоже Малько интересуют. Жили в Павловском уезде Воронежской губернии. Малороссийские крестьяне
по переписи 1858 года. Переселились в Воронежскую где-то в начале 1800 -х. Откуда - не знаю.
А откуда на Кубань Молько пришли?

[/q]

Здравствуйте!
Ныне это Архангельская область, Вельский район.
В 1745 году с Важского уезда 600 семей были переселены в Воронежскую губернию (есть статья "Воронежские поморы" автор- сотрудник РГАДА Ракитин).
По всей видимости, наши Петровские тоже попали под принудительное переселение. Их потомки до сих пор живут в Воронеже и не подозревают, что они Важане ))
Эта версия еще не исследована, но хотелось бы узнать больше.
Есть такая запись: "Важеской волости Верховажской четверти Слободского стану Воскресенского стану деревни Селища Павловского
Написанного в прежней переписи умершего Ивана Петровского меншего = родились после переписи дети
Иван -8
Ерофей -4
Матвей -4 мес. (Иван Петровский младший Воронежская губ.).

Назаров, Алоис Ильич



Н. А. Петровский: Введение в биографию. – Алматы, 2004. Только в электронной версии.

Источник: http://imja.name/onomastikakazakhstana/nazarov.shtml


Основные жизненные вехи Н. А. Петровского изложены им самим в нескольких автобиографиях, хранящихся в Восточно-Казахстанском областном архиве (г. Усть-Каменогорск).

Никандр Александрович Петровский родился 16 сентября (по новому стилю 30 сентября) 1891 г. в селе Прапорщиково близ г. Усть-Каменогорска (Восточный Казахстан). Это село основано в начале сороковых годов XVIII столетия как военное укрепление. До наших дней сохранилось название села, о происхождении которого существуют две легенды. По одной из них вверх по Иртышу шло судно, груженное хлебом, и на перекате близ нынешнего села налетело на подводный камень. Образовалась течь. Прапорщик, отвечающий за хлеб, кинулся к месту аварии, но быстрое течение сорвало его и он утонул. По другой легенде повествует, что на этой переката (шеверы) купался и утонул пьяный прапорщик. Недавно Прапорщиково включено в границы Усть-Каменогорска.

Отец Н. А. Петровского – Александр Владимирович Петровский – был волостным писарем в казахской волости. Мать – Анна Николаевна – дочь казака Сибирского казачьего войска.

Учился Н. А. Петровский в Усть-Каменогорске – одном из старейших городов Казахстана. Он основан в 1720 г. как крепость для защиты от набегов джунгар и расположен у места впадения в Иртыш бурной реки Ульба.

Источник: http://imja.name/arkhivonomastiki/nazarov2004b.shtml


Петровский, Никандр Александрович
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
Перейти к навигацииПерейти к поиску
Версия для печати больше не поддерживается и может содержать ошибки обработки. Обновите закладки браузера и используйте вместо этого функцию печати браузера по умолчанию.
Никандр Александрович Петровский
Петровский, Никандр Александрович.jpg
Дата рождения 30 сентября 1891
Дата смерти 7 января 1968 (76 лет)
Гражданство Российская империя
СССР
Никандр Александрович Петровский (30 сентября 1891 — 7 января 1968) — советский школьный учитель, врач-терапевт, известный как учёный-самородок в области ономастики, автор «Словаря русских личных имён» (1966).

Содержание
1 Биография
2 Работа над «Словарем русских личных имён»
3 Публикации
4 В литературе
5 Примечания
6 Источники
Биография
Родился 30 сентября (16 сентября) 1891 года в селе Прапорщиково близ г. Усть-Каменогорска в семье волостного писаря.

Учился в городском начальном училище Усть-Каменогорска, однако, в 1908 году был исключён за «вольнодумство и революционные настроения», но через пять лет экстерном сдал в училище экзамены на звание учителя.

В 1913 году был направлен на работу учителем в Змеиногорский уезд Томской губернии, но вскоре переведён в Усть-Каменогорскую сельскохозяйственную школу.

В 1916 году был мобилизован в армию на фронт Первой мировой войны, служил старшим военным писарем, в 1918 году был демобилизован уже из Красной Армии и вернулся в Усть-Каменогорск на прежнюю должность преподавателя школы.

С 1920 по 1927 год — работал на Украине в Фастовском отделе народного образования УССР — в с. Волице заведовал волостной библиотекой и организовал сельскую школу по ликвидации неграмотности, преподавал политграмоту, руководя двумя кружками при Волицком Политпросвете — агитационно-лекционным и антирелигиозной пропаганды, среди молодежи сёл Волицы и Дмитровки организовал комсомольскую ячейку.

В 1927—1930 годах учился на литературно-лингвистическом отделении Ярославского педагогического института, где познакомился со многими известными учеными-славистами, его однокурсником был В. К. Чичагов — известный своей работой о происхождении личных имен, отчеств, фамилий.

В 1930 году вернулся в Усть-Каменогорск, где работал преподавателем школы ФЗУ.

В 1932 году уехал в Ташкент, устроился секретарём в Ташкентский медицинский институт и стал одновременно его студентом, закончил учёбу в 1940 году.

В 1940—1948 годах работал врачом-терапевтом, заведующим здравпунктом, медсанчастью, врачебным участком в разных городах Казахской ССР.

В 1948 году вернулся к преподаванию — учитель русского языка в Каменогорске, в 1953—1954 годах — школьный инспектор облоно, в 1949 году — завуч семилетней школы.

В 1957 году вышел на пенсию и полностью посвятил себя созданию словаря имён.

Ещё в 1947 году увлёкся собиранием русских имён, провёл большую работу, и в 1966 году московским издательством «Советская энциклопедия» тиражом 100 тыс. экз. был издан его «Словарь русских личных имён», в дальнейшем многократно переиздаваемый.

Его картотека имён постоянно расширялась, в конце жизни активно работал над большим словарем «Русский именослов», однако, окончить работу над ним не успел.

Умер в 1968 году.

Работа над «Словарем русских личных имён»
Собирать русские имена начал в 1947 году, и в 1949 году им был задуман словарь русских личных имён.

Лично собрал около восьми тысяч личных имён, затем по совету С. А. Копорского обратился на кафедры русского советских вузов, многие из которых прислали ему материалы.

В 1955 году опубликовал в журнале «Русский язык в школе» статью об именах, и нескольких заметок в газетах.

Вскоре в «Литературной газете» появилась статья об увлечении Петровского и ему стали приходить письма из разных концов страны.

И тут у собирателя имен появились десятки, а затем и сотни добровольных помощников. Впрочем, даже не просто помощников, а настоящих следопытов ономистики — учения об именах — бескорыстных и увлеченных, как и сам Петровский.
— журнал «Мир коллекционера», 1967 год
Для своих добровольных помощников-корреспондентов, которых стало около полутора тысяч, он издал составленную им программу сбора имён, и в течение нескольких лет получил около пяти тысяч писем, на основании которых расширил свою картотеку имён.

В процессе работы Петровским велась переписка с известными языковедами А. А. Реформатским и С. И. Ожеговым, консультации и советы давали также другие видные филологи, содействовал в работе и его друг детства писатель А. М. Волков.

«Словарь русских личных имен» был издан в 1966 году в московском издательстве «Советская энциклопедия» тиражом 100 тыс. экз.

Цель, которую ставил перед собой Н. А. Петровский, была достигнута. Словарь быстро разошелся и получил признание широких читательских кругов и научной общественности. Лестно отозвались о труде нашего земляка такие крупные языковеды страны, как С. Г. Бархударов, А. А. Реформатский, А. Н. Попов, Б. М. Гранде, С. А. Копорский, В. К. Журавлев и другие.
— журнал «Простор», 1982 год
Публикации
Помимо главного своего труда также является автором публикаций:

О словаре русских личных имён // Русский язык в школе, 1955
Путешествие в страну имён // Уральский следопыт, № 9, 1960. — стр. 28-32
В литературе
Был близким другом писателя А. М. Волкова автора цикла книг «Волшебник Изумрудного города», они вместе учились в Усть-Каменогорском училище, и, возможно, имена сказочных персонажей книг Волкова созданы при участии Петровского.[1]

Другом и одноклассником Петровского был писатель Ефим Пермитин, и, предположительно, выведен под именем Григория Сурова из его повести «Жизни Алексея Рокотова».

Примечания
журнал «Простор», 1973 год
Источники
Назаров А. И. — Ономастический архив Н. А. Петровский: Введение в биографию // Алматы, 2004. Опубликовано только в электронной версии.
Петровский Н. А. // Государственный архив Восточно-Казахстанской области
Источник — https://ru.wikipedia.org/w/ind...=108070762
Эта страница в последний раз была отредактирована 7 июля 2020 в 16:43.
Текст доступен по лицензии Creative Commons Attribution-ShareAlike; в отдельных случаях могут действовать дополнительные условия.
Wikipedia® — зарегистрированный товарный знак некоммерческой организации Wikimedia Foundation, Inc.

Сохраню в тему интересные сведения.

Село Адамівка центр волості Верхньодніпровського повіту.Село Адамівка Криничанського району.
Село засноване в 1793 році.
У 1797 р., на річці Базавлук, поміщик Адам Даміанович Петровський починає освоювати землі, отримані під рангову дачу. Адам Даміанович походив із духовенства Полтавського повіту, вахмістр (1789 р.). У 1812 р. його коштом розпочинається будівництво церкви, завершивши і освятивши її в ім’я Святої Тройці, тільки 22 червня 1834. За деякими свідоцтвами, у 1812 було зведено однобанний об’єм церкви, а у 1830-х до неї добудовується західний притвор з дзвіницею. Перша дружина – Малама Євдокія Василівна. У 1821 вмирає друга дружина поміщика Олена Петровська, а у 1840 – Адам Даміанович. Поховали їх у родинній усипальниці маєтку. Від двох шлюбів у Адама Даміановича було четверо дітей: Василь, Михайло та Петро, були першими священнослужителями церкви, і не доживши до початку ХХ ст., поховані під нею, та донька Надія (в заміжжі Кузьмицька). У 1900-х на території Адамівки будується церковно-приходська школа, сторожка з хрестильною, просфорня. Після приходу радянської влади, церква починає потроху руйнуватись. В роки Другої Світової, зруйновано центральний церковний купол. У післявоєнні роки у 1956 р. церкву збирались розібрати, але через розташування поряд з орними полями, вирішили залишити, і розмістили у ній, в 1957 р., складські та господарські приміщення колгоспу «Росія». У 1989 голова колгоспу приймає рішення про передачу будівлі церкві. Дах був теж частково відремонтований. Перша служба після довгої перерви була проведена тільки у 1996, тоді ж будівлі надали статусу пам`ятки архітектури місцевого значення. У 2002 починаються регулярні церковні служби. У 2003 склеп з останками священнослужителів руйнується, і в підлозі утворюється провалля п’ять на шість метрів, і 4,5 метрів в глибину. Протягом наступних двох років, стіни склепу було відновлено, зміцнений фундамент, зроблено місцями нове перекриття у центральній і вівтарній частині. У 2006 при розчищенні внутрішніх поверхонь стін церкви, під штукатурною виявлено настінні розписи. На початку 2010-х родинний склеп було зруйновано вандалами, і церковнослужителі перенесли останки Адама та Олени Петровських в Свято-Троїцьку церкву. Наразі церква й досі потребує реставрації, вівтарна частина через незадовільний стан не експлуатується, дах місцями поруйнований, несущі конструкції потребують ремонту.
Крім церкви на території старої Адамівки збереглась будівля земської школи, яка й наразі використовується як навчальний заклад.

forum.genoua.name/viewtopic.php?pid=250784#p250784

Куцевич-Миньківський Іван
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Іван Куцевич-Миньківський
козацький полковник, керівник Паволоцького полку
травень 1648 — жовтень 1649
квітень 1651 — вересень 1651
Наступник Степан Хмелецький
Народився ? кінець XVI століття
Помер 1657
Національність українець
Діти Давид Іванович, Петро Іванович, Семен Іванович, N Іванівна
Релігія православний

Іва́н Авра́мович Ку(н)це́вич (Куче́вич, Куцьке́вич)-Ми́ньківський (Ми́ньковський) (поч. XVII ст. — поч. 1657 р.) — паволоцький полковник, активний учасник Хмельниччини.

Зміст
1 Ранні роки та походження
1.1 Війт міста Паволоч
2 Роки Хмельниччини
2.1 Заснування Паволоцького полку
2.2 Організатор розвідки та безпеки
2.3 Події 1649 року
2.4 Продовження державної служби
2.5 Відновлення полку
2.6 Білоцерківський мир та його наслідки
2.7 Останні роки життя та смерть
3 Родина
4 Джерела
5 Примітки

Ранні роки та походження
Іван Аврамович Куцевич-Миньківський народився, очевидно, в кінці XVI століття в родині священика з с. Миньківці[1]. Про його народження в кінці 16 століття свідчить той факт, що перед повстанням Хмельницького він вже мав статус старого і заслуженого жовніра Речі Посполитої[2] А 1650 року про нього повідомляли як про «старого війта Іванця»[3].

Належав до старовинної української православної шляхти з Волині. Шляхтичі Миньківські (Миньковські) спочатку були власниками маєтку с. Миньківців Кременецького повіту, а потім с. Миньківців, с. Вербівки, с. Верхівні під Паволоччю — після отримання посади паволоцького війта.[4] Збіднілий шляхетський рід Миньківських «спеціалізувався» на юридичних справах і дав чимало канцеляристів. Як стверджують історики, на початку XVII ст. формувалися перші своєрідні шляхетські «династії», для котрих хліб юриста став сімейною традицією. До таких належала і родина Миньківських.

З цієї родини відомі возний генеральний Київського воєводства (1611) Іван Миньківський та возний генерал Волинського воєводства (1649) Микола(й) Минковський[5]. 1609 року Стефан Миньківський отримав в заставу с. Миньківці князя Романа Ружинського. Миньківський у травні 1619 р. сповістив про крадіжку прав на с. Миньківці[6]. Переяславську угоду від 8 червня 1630 р. підписав, серед інших, один із запорізьких генеральних старшин Михайло Минковський[7][8].

Війт міста Паволоч
Миньківський цікавився історією, церковними справами, мав глибокі юридичні знання. В його особі щасливо поєднувалися воїн, адміністратор, юрист, дипломат і канцелярист. Не випадково протягом тривалого часу він обіймав посаду війта міста Паволоч, тобто, кажучи сучасною мовою міського голови або мера.

Іван Куцевич-Миньківський ще перед початком Хмельниччини докучав своїм сусідам численними наїздами, звичайно в спілці з підстаростою й державцем Паволочі від Яна Замойського, Яном Томіславським[9]. Типовим прикладом таких наїздів можна вважати напад селян і міщан Паволочі, Котельні й Лісівців на чолі з паволоцьким війтом на маєток шляхтича А. Бонковського в с. Конлівці (Кіловці — тепер с. Миролюбівка), здійснений орієнтовно влітку 1648 року[10].

Роки Хмельниччини
З перших днів Хмельниччини представники однієї родини Минькіських потрапили у ворожі табори: Олександр і Григорій стали ротмістрами корогви у князя Чарторийського (1653), Міхал перебував у посполитому рушенні під час Берестецької битви (1651)[11]. Паволоцький війт Іван Куцевич-Миньківський рішуче став на сторону повсталого українського народу, сформував Паволоцький полк, який і очолив[12]. Правда, є ще відомості про сотника М. Менковського (можливо, Міхала), від якого Богдан Хмельницький у жовтні 1655 року отримав повідомлення про вторгнення кримського хана Мехмеда III Ґерая в Україну, про перебування останнього з військом на Волині в районі Чолганського Каменя і його план атакувати козацько-московські полки[13]. Можливо, тут ідеться про вищезгаданого Міхала, який на той час перейшов на бік Хмельницького, а можливо про ще одного представника родини Миньківських.

Заснування Паволоцького полку
Після Корсунської битви (26 травня 1648 р.) повстали майже всі українські землі, в тому числі й Паволоч. Тоді паволоцький війт Миньківський підняв повстання в цьому місті, арештував польських урядовців, в тому числі державця Паволочі, свого колишнього товариша, шляхтича Яна Томіславського. Місто стало одним з важливих центрів становлення козацької державності. Тут І. Куцевичем-Миньківським було сформовано Паволоцький полк]], який він і очолив принаймні з липня 1648 року[14]. Звідси Богдан Хмельницький вирушив у похід під Пилявці, причому в його війську був і Паволоцький полк. Після Пилявецької перемоги повстанці, в тому числі, очевидно, й Миньківський, дійшли до Львова та Замостя.

Організатор розвідки та безпеки
Іван Куцевич-Миньківський і чигиринський городовий отаман Лаврін Капуста стали організаторами системи розвідки, безпеки війська та держави Богдана Хмельницького. Контррозвідувальні заходи здійснювалися з метою збереження в таємниці власних військово-політичних планів, а також запобігання спробам організувати змови та замахи на гетьмана та його оточення. Загальне керівництво всіма видами таємної служби здійснював сам Хмельницький.[15][16].

Події 1649 року
У лютому 1649 р. у Переяславі проходили українсько-польські переговори, внаслідок яких було підписано короткотривале перемир'я. Брав у них участь й І. Миньківський, котрий належав до радикальної течії повстанського табору і прагнув війни з Річчю Посполитою до переможного кінця. Дипломат Речі Посполитої Войцех М'ясковський занотував у своєму щоденнику під 26 лютого 1649 р.: «За часом нам дуже шкодив і паволоцький війт…». Дипломатичні доручення українського уряду Миньківський виконував і пізніше. Згідно зі статейним списком московського посла Григорія Унковського, 26 квітня 1649 року біля Чигирина, куди він прибув для переговорів з Хмельницьким, його зустрічали представник гетьмана Силуян Мужиловський, гетьманський хорунжий, а перед самим містом гетьманич Тиміш Хмельницький, паволоцький війт, осавул і два писаря, та інші особи з гетьманського двору, також сотники й отамани, всього 20 душ… 27 квітня до Унковського прийшли два писарі, осавул Михайло Лучченко, війт з Паволочі (І. Миньківський), чигиринський отаман, які й запросили посла до гетьмана[17].

Під час військових дій 1649 року, в переможному поході Хмельницького на Збараж та Зборів у козацькій армії було двадцять два полки, серед яких і Паволоцький полк[18]. Іван Миньківський міг брати участь в цих переможних походах козацької армії на чолі свого полку, проте ймовірно також, що він залишався в Паволочі, виконуючи обов'язки війта, або в Чигирині, займаючись питаннями розвідки та безпеки, а полк у поході очолював наказний полковник Адам Хмелецький.

8 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мир. Богдан Хмельницький після цього прибув до Паволочі, звідки розпустив свої війська по домівках. За умовами миру Паволоцький полк увійшов до складу Білоцерківського полку, який очолював полковник Михайло Громика. У Реєстрі 1649 року серед козаків Білоцерківської полкової сотні бачимо й Івана Куцевича-Миньківського[19], серед козаків Паволоцької сотні передостаннім записаний також Федір Миньківський, можливо, його брат чи родич[20].

Продовження державної служби
Проте, очевидно, Іван Куцевич і надалі перебував на посаді паволоцького війта, займався державними справами, часто бував у гетьманській столиці Чигирині. Історик С. Темберський називає його серед старшини в 1650 р. під ім'ям «Міньковський»[21]. Згаданий вище запис 1650 р. на книзі Баронія містить у собі автограф Миньківського із зазначенням: «Товариш Війська його королівської милості Запорозького».

6 серпня 1650 р. до Чигирина приїхав царський гонець В. Струков. Того ж дня до нього на подвір'я прийшов полковник із сотниками й отаманами, які розпитали про мету візиту (насамперед Струков мав домагатися видачі самозванця Тимофія Анкудінова, котрий видавав себе за сина царя Василя Шуйського) і пішли собі. Через якийсь час завітав старий війт Іванець (можливо, Куцевич-Миньківський) і повідомив, що Хмельницький поїхав з Чигирина в Суботів. Він підтвердив також, що дійсно Анкудінов перебуває в місті. Струков поспішив до Суботова, але гетьман вже був на переправі через Дніпро і передав, щоб посол їхав за ним до Ірклієва[22]. У відписці царю путивльських воєвод С. Прозоровського та І. Чемоданова від 19 грудня 1650 року зазначається, що путивльський торгівець Федір Гурєєв зустрів у Каневі на ярмарку гетьманського писаря Івана Виговського та паволоцького війта Івана Куцевича-Миньківського, які йому говорили, що листи гетьмана до царя щодо прийняття його під протекторат Московського царства потрапили до короля у Варшаву. Паволоцький війт йому також повідав «про руского вора (Тимофія Анкудінова), что тот вор живет ныне у гетмана в пасеках и в ближних городех, укрываяся для того, как де по твоему государеву указу приезжают в Чигирин ис Путивля… для вестей и для управных дел путивльцы, и гетман де тому вору в те поры являтца при них не велит, бутто он тово вора от себя из Чигирина выслал»[23]. Очевидно, що Миньківський тут виконував спеціальне доручення Хмельницького і повідомляв «потрібну» гетьману інформацію московському вивідувачу.

Відновлення полку
Силою обставин Паволоч стояла на тодішньому кордоні між козацькою автономною територією та Річчю Посполитою, стала відігравати важливу роль. Миньківський виявив себе в нових умовах як добрий адміністратор. Заготовлених ним запасів провіанту вистачило і на наступний рік, ще й залишилося. З відновленням Паволоцького полку, Куцевич-Миньківський знову очолює його в квітні 1651 року. Вже у Берестецькій кампанії Миньківський посідав уряд паволоцького полковника. Різні частини полку в поході знову очолюють наказні полковники А. Хмелецький та О. Кривоносенко. Сам Куцевич-Миньківський, дізнавшись про втечу орди з поля бою, поспішив з 6-тисячним військом ополчення на допомогу обложеним повстанцям. Але на шляху до Берестечка його нібито розбив (до 19 липня 1651 р.) хан Іслям III Ґерай, хоча і був формально союзником козаків. Інша версія здається вірогіднішою. Після виходу з такого полону І. Виговський прибув до Паволочі, організувавши тут додаткові загони козаків, які стали громити ординців котрі, відступаючи, вели з собою ясир. Ординці були розбиті під Чудновом і Уманню, що змусило хана стати союзником Хмельницького. Дещо пізніше до Паволочі прибув гетьман, якого хан врешті випустив полону. Тут він, довідавшись про поразку своєї армії, зібрав 3 000 злотих для сплати ординським мурзам, а потім провів козацьку раду щодо організації відсічі ворожому наступу. В усіх цих подіях брав, очевидно, участь і Іван Миньківський. Після згаданої вище ради частини Паволоцького (вірогідно, з одним із наказних полковників на чолі), Білоцерківського та Переяславського полків вирушили на північ для стримування наступу карателів князя Януша Радзивілла.

7 липня (17 липня) 1651 р. Б. Хмельницький рушив з Паволочі до Білої Церкви. Того ж дня, перебуваючи вже під самим містом, він видав Наказ білоцерківському, вінницькому, брацлавському, уманському та паволоцькому полковникам привести полки під Білу Церкву[24].

В кінці липня 1651 року І. Куцевич-Миньківський розгорнув в районі Паволочі велику активність у формуванні козацького полку.[25] Проте міська верхівка не підтримала заходи полковника й відправила до власника міста — калуського старости Яна Замойського — делегацію з проханням надіслати залогу. Тому Куцевич-Миньківський був змушений зі своїми однодумцями відступити до табору Б. Хмельницького під Білу Церкву[26], а частина козаків полку розпочала на околицях міста бій із ворогом, проте зазнала поразки й також відійшла[27].

27 липня (6 серпня) 1651 року передові частини коронного війська, йдучи з-під Берестечка, стали табором в Паволочі. Сім корогв втекло до Таборівки. Куцевич-Миньківський повідомив про це козаків.[28]. 3 (13) серпня 2 тисячі козаків і 500 татар на чолі з І. Виговським та паволоцьким наказним полковником А. Хмелецьким дощенту розгромили під Таборівкою вищевказані корогви[29]

Білоцерківський мир та його наслідки
Пізніше головні події розгорнулися під Білою Церквою. Бої тут чергувалися з мирними переговорами, у котрих брав активну участь Миньківський. 28 вересня 1651 р. було підписано відомий Білоцерківський мир. З козацького боку його підписали гетьман Богдан Хмельницький, полковники М. Гладкий, І. Куцевич-Миньківський, Я. Пархоменко, М. Громика, Б. Худий, черкаський полковий суддя Я. Одинець та генеральний писар І. Виговський. Підпис І. Миньківського яскраво свідчить про його важливу роль в козацькій державі середини XVII ст., його хист юриста й дипломата.

Однак внаслідок поразки під Берестечком умови Білоцерківського миру були гіршими для козаків, ніж умови Зборівського. Паволоцький полк знову припинив самостійне існування, хоч його козаки й надалі брали активну участь у Визвольній війні, зокрема, відзначившись у Батозькій битві. Але відомості про Миньківського з цього моменту зникають у джерелах. Щонайменше з липня 1653 р. паволоцьким полковником став Михайло Суличич. Колишній же полковник, судячи з не досить ясного запису на книзі Баронія, що його зробив переяславський протопіп Григорій Бутович, став, вірогідно, лубенським війтом.[30]. Після укладення миру ординці повернули до Криму, прагнучи по дорозі збагатитися ясиром з числа мирного українського населення. Навздогін за ними вирушив паволоцький полковник Іван Куцевич-Миньківський і розгромив грабіжників під Уманню[31].

Однак внаслідок поразки під Берестечком умови Білоцерківського миру були гіршими для козаків, ніж умови Зборівського. Паволоцький полк знову припинив самостійне існування. Після відновлення у 1652 році цей полк очолив вже Степан Хмелецький, котрий раніше, як і його родич Адам Хмелецький, неодноразово займав уряд наказного полковника у І. Куцевича-Миньківського. Очевидно, що між останнім та Хмелецькими з часом виникли серйозні протиріччя.

Останні роки життя та смерть
Десь наприкінці 1652 — на початку 1653 року, формується чергова старшинська опозиція проти Богдана Хмельницького, яку очолили тодішній паволоцький полковник Степан Хмелецький разом з братами Григорієм та Іваном Гуляницькими. Щоправда, є ймовірність, що Хмелецького просто обмовив перед гетьманом колишній паволоцький полковник І. Куцевич-Миньківський[32]. Останній, за однією з версій, зарубав у 1653 р. Степана Хмелецького[33], потім сам загинув у боях та чварах цього ж року[34].

За іншою версією, судячи з не досить ясного запису на книзі Баронія, що його зробив переяславський протопіп Григорій Бутович, Куцевич-Миньківський став, вірогідно, лубенським війтом[35] і навіть сотником Лохвицької сотні у 1678 році[36].

Проте, помер І. Миньківський, очевидно, навесні-влітку 1657 року, адже 19 (29) червня цього року Богдан Хмельницький видав 2 універсали, котрі стосувалися маєтностей небіжчика І. Миньківського. Припущення про дату смерті І. Миньківського посередньо стверджує і запис Г. Бутовича, який дістав у власність книгу Баронія 3 серпня1657 року.

Родина
Іван Куцевич-Миньківський був одружений ще перед 1648 роком. Мав трьох синів та дочку:

Давид Іванович Миньківський — помер бездітним.
Петро Іванович Миньківський — володів с. Миньківцями, Вербівкою і Верхівнею; «під час бувших в давніх роках з турками воєн… залишив у Речі Посполитій всі ті свої маєтності, перейшов з сином своїм Стефаном на Лівий берег Дніпра до Лубенського полку, де оселився в містечку Городищі…»
Семен Іванович Миньківський — помер бездітним.
N Іванівна Миньківська — згадується в 1659 р.
19 (29) червня 1657 р. в Чигирині діти колишнього паволоцького полковника Івана Миньківського отримали два універсали гетьмана Богдана Хмельницького: 1) «Маючи ми респект особливий на нащадків небіжчика Івана Миньковського, колишнього полковника Паволоцького, село Верхівню, його власне, його нащадкам зосталим повертаємо…». 2) «Маючи респект особливий на нащадків небіжчика Івана Миньковського, колишнього полковника паволоцького, село Миньківці, після небіжчика батька, дітям його як суксесорам, так і село Вербівку повертаємо…». Ці села залишалися в управлінні Миколи Івановича та Михайла Івановича Миньківських, їхніх опікунів, мабуть, до їхнього повноліття. 1 серпня 1659 року брати з сестрою отримали універсал гетьмана Івана Виговського, яким він окрім вищезазначених сіл підтверджував братам з сестрою володіння на «в місті Паволочі будинки, комори, млин, куплені їхнім батьком, з броваром і солодовнею, і всі хутори, фільварки й сіножаті, всі ґрунти коло Паволочі небіжчика батька»[37].

Онук, Степан Петрович Петровський, став засновником козацької військової династії Петровських (Миньковичів-Петровських), які, як і він, займали різні уряди в Лубенському полку.

Онук, Василь Петрович Петровський, був Ходорківським сотником, паволоцьким полковником у 1663 р..

Поминання його роду у Межигірському монастирі: Клим, Данило, Марія, Кирило, Тимофій, Тетяна, Ганна, Євстафій, Севостян, Лука, Севостян, Зіновія, Стефан, Харлампій, Феодора, Варвара, Юліана, Ксенія, Февронія, Григорій, Максим, Григорій, Євдокія, Іван, Марія, Давид, Кіндрат, Іван, Гаврило, Ірина, Ірина, Трохим, Павло, Ксенія, Симеон, Фекла, Катерина, Євгенія, Іван, Марія[38].

Джерела
Іван Кунцевич-Миньківський — один з багатьох // Ю.Мицик. Полководці Війська Запорізького: Історичні портрети. Редкол: В. Смолій (відп. ред.) та ін. — Київ.: Вид.дім «KM Academia», 1998. — Кн.1 — 400 с.
Примітки
Паволоч: 500 років в ліку писаного віку / Автор-упорядник В. П. Бленда. — К.: ХХІ ст..: діалог культур, 2009. — 182 с. — ISBN 978-966-02-4655-3. — с. 80.
Липинський В. Твори. Архiв. Студії. Т. 3 Україна на переломі 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті. — Філадельфія: Східно-Європейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського, 1991. — с. 152.
Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: Т. 3: 1638—1657. — СПб.: Тип. П. А. Кулиша, 1861. — с. 427.
Кривошея В. В. Козацька еліта Гетьманщини. — К., 2008. ISBN 978-966-02-4850
Архив Юго-западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе Ч. 3 : Т. 4 : Акты, относящиеся к эпохе Богдана Хмельницкого. — Киев: Акц. Об. печ. и изд. дела Н. Т. Корчак-Новицкого, 1914. — с. 165.
Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. К.: «Стилос», 2010. — с. 472.
Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV — середина XVII ст. — К.: Видавничий дім «KM Academia», 2000. — ISBN 966-518-077-0. — с. 150.
Бачинська О. А., Чухліб Т. В., Щербак В. О. Українське козацтво. Золоті сторінки історії. ‒ К.: ПП «КРИСТАЛ БУК», 2015. ‒ с. 58].
Липинський В. Твори. Архів. Студії. Том 2. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. — Філядельфія, Пенсильванія, 1980. — c. 205.
Петровський М. Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648—1654) // Нариси з історії України. Випуск IV. — К.: Видавництво Академії наук УРСР, 1940. — с. 66.
Національно-визвольна війна в Україні 1648—1657 років. Збірник за документами актових книг. — К., 2008. — ISBN 978-966-8225-25-3. — с. 240.
Кривошея В. Персональний склад козацької старшини армії Богдана Хмельницького [1]
Ярошинський О. Б. Волинь у роки Української національної революції середини XVII ст. — К.: Видавничий дім «Стилос», 2005. — ISBN 966-8518-22-5. — с. 130.
Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. К.: «Стилос», 2010. — с. 23.
Петровський М. Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648—1654) // Нариси з історії України. Випуск IV. — К.: Видавництво Академії наук УРСР, 1940. — с. 247.
Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького: Історико-документальна оповідь. — К.: Молодь, 1995. — ISBN 5-7720-0922-2. — с. 28.
Мицик Ю. А. Чигирин — гетьманська столиця. — K.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — ISBN 978-966-518-289-4. — с. 48.
Петровський М. Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648—1654) // Нариси з історії України. Випуск IV. — К.: Видавництво Академії наук УРСР, 1940. — с. 233.
Реєстр Війська Запорозького 1649 року/Підгот. до друку О. В. Тодійчук (голов. упоряд.) та ін.; Редкол.: Ф. П. Шевченко (відп. ред.) та ін.— К.: Наукова думка, 1995. — ISBN 5-12-002042-9. — с. 170.
Реєстр Війська Запорозького 1649 року/Підгот. до друку О. В. Тодійчук (голов. упоряд.) та ін.; Редкол.: Ф. П. Шевченко (відп. ред.) та ін.— К.: Наукова думка, 1995. — ISBN 5-12-002042-9. — с. 195.
Липинський В. Твори. Архів. Студії. Том 2. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. — Філядельфія, Пенсильванія, 1980. — с. 483.
Мицик Ю. А. Чигирин — гетьманська столиця. — K.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — ISBN 978-966-518-289-4. — с. 63.
Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. — Т. II. 1648—1651 годы. — М.: Издательство АН СССР, 1953. — с. 476.
Універсали Богдана Хмельницького 1648—1657 / Упор. І. Крип'якевич, І. Бутич. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. — ISBN 966-7217-53-1. — с. 120—121.
Петро Натикач. Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького на території сучасної Житомирщини [2]
І. Ярмошик. Козацькі сторінки історії села Паволоч на Житомирщині
Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.) / НАН України. Інститут історії України. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. — с. 148.
Натикач П. І. Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького на території сучасної Житомирщини
Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.) / НАН України. Інститут історії України. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. — c. 149.
Куцевич-Миньківський Іван / Енциклопедія історії України
Мицик Ю. А. Умань козацька і гайдамацька.— К.: Вид. дім «КМ Академія», 2002.— ISBN 966-518-069-X. — с. 23.
Коваленко С. Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. — Т. 3. — Київ: «Стікс-Ко», 2009. — ISBN 978-966-96849-3-6. — с. 12.
Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький / Відп. ред. Ф. П. Шевченко, І. Л. Бутич, Я. Д. Ісаєвич, — 2-е вид., виправлене і доповнене. — Львів: Світ, 1990. — 408 с. («Пам'ятки історичної думки України») ISBN 5-11-000889-2. — с. 252.
Заруба В. М. Козацька старшина гетьманської України (1648—1782): персональний склад та родинні зв'язки. — Дніпропетровськ: ЛІРА, 2011. — ISBN 978-966-383-297-5. — с. 255.
Куцевич-Миньківський Іван / Енциклопедія історії України
Заруба В. М. Козацька старшина гетьманської України (1648—1782): персональний склад та родинні зв'язки. — Дніпропетровськ: ЛІРА, 2011. — ISBN 978-966-383-297-5. — с. 255.
Модзалевскій В. Л. Малороссійскій родословникъ. Т. 4. П-С. — К., 1914. — с. 25-26.
Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. К.: «Стилос», 2010. — с. 472.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/ind...d=30596470
Цю сторінку востаннє відредаговано о 13:27, 22 січня 2021.
Текст доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike; також можуть діяти додаткові умови. Детальніше див. Умови використання.

https://uk.wikipedia.org/w/ind...ntable=yes

https://uk.wikipedia.org/wiki/...0%B0%D0%BD

Петровские
Александр Николаевич Юрасов
Генералитет Воронежской губернии, том 2, от К до Р (извлечение)

ПЕТРОВСКИЙ Александр Фёдорович (26.2.1832 - пс1907) генерал-майор (27.7.75), генерал-лейтенант (6.5.84), генерал от кавалерии (6.12.97), командир 1-й бригады 12-й кавалерийской дивизии (27.7.75-6.10.75), командир 2-й бригады 11-й кавалерийской дивизии (6.10.75-20.4.80), начальник 2-й запасной кавалерийской бригады (20.4.80-20.6.85), председатель Комиссии по постройке казарм в г. Острогожск (20.6.85-2.7.90), начальник 7-й бригады кавалерийского запаса (2.7.90-28.3.96), состоял в распоряжении военного министра (28.3.1896-1.2.1906), в отставке с правом ношения военной формы одежды (1.2.1906); кавалер орденов: Белого Орла (30.8.89), св. Владимира 4-й ст. (6.7.70), 3-й ст. (15.12.74) и 2-й ст. (30.4.82), св. Анны 2-й ст. (30.8.67) с императорской короной (5.972) и 1-й ст. с мечами (2.8.79), св. Станислава 2-й ст. с императорской короной (11.2.66) и 1-й ст. с мечами (21.11.78), румынского Звезды 3-й ст. с мечами командорского креста (26.4.79); брат Николай Фёдорович (30.11.1837 - 19.11.1908) действительный статский советник (31.7.1884), генеральный консул в Кашгаре (1895-1903), в отставке с правом ношения парадной формы одежды (1903), кавалер орденов: св. Владимира 3-й ст. (1890), св. Анны 2-й ст. (1883) и прусский Короны 2-й ст. (1889); брат Яков Фёдорович действительный статский советник (26.3.1844), состоял при Инспекторском департаменте Военного министерства, управляющий канцелярией Инспекторского департамента Военного министерства; отец Фёдор Моисеевич (1790 - 1885) генерал-майор, командир 2-го кавалерийского округа Новороссийского военного поселения (24.4.51-1875); кавалер орденов: св. Владимира 4-й ст. и 3-й ст., св. Анны 4-й ст. и 2-й ст. с императорской короной, св. Станислава 2-й ст., св. Георгия 4-й ст. (1813).
см.: стр.810, Список гражданским чинам 4-го класса за 1890 год

ПЕТРОВСКИЙ Андрей Андреевич (1786, Харьковская губ. - 23.1.1867, Козельск) генерал-майор (22.4.1834), юнкер (1804) Ингерманландского драгунского полка (1804-13), участник Бородинского сражения (1812) и Заграничных походах (1814-15), капитан Курляндского драгунского полка (1813-14-), майор лейб-гвардии Конно-Егерского полка (1814-16)), подполковник Лифляндского конно-егерского полка (1816-18), полковник Арзамасского конно-егерского полка (1818-24), командир Тираспольского конно-егерского полка (1824-28), участник подавления Польского восстания (1863-64), в течение службы совершил 11 кампаний, был в 85 сражениях, пред вступлением в бой он имел обычай прочитывать 90-й псалом Давида: ни разу ни в одном из боев он не был ранен; директор Нижегородского графа Аракчеева кадетского корпуса (30.4.37-1.10.40), в отставке с мундиром и полным пенсионом (1.10.40), кавалер орденов: св. Владимира 4-й ст. с бантом (19.12.12), 3-й ст. (13.7.31); св. Анны 2-й ст. (13.8.13), св. Анны 2-й ст. с короною (26.10.31), св. Георгия 4-й ст. (1814); жил в своем небольшом имении близ г. Задонск Воронежской губернии (1840-58), по наследству передал все земли и имущество двум замужним дочерям, поступил в монастырь в Козельскую Введенскую Оптину пустынь (1858), жил в полном уединении и где умер, приняв перед смертью монашество; брат Павел Андреевич в службу вступил в Московский университет (22.8.1785), произведен в корнеты в Ахтырский легкоконный полк (7.7.1795), поступил на службу в контору Дирекции Императорских театров (6.1.1810), надворный советник (31.12.11) уволен от службы (25.5.16), определением Санкт-Петербургского Дворянского Депутатского Собрания (9.10.1817) признан в потомственном дворянском достоинстве с внесением в VI часть Дворянской родословной книги; брат Михаил Андреевич (1764 - 9.3.1828, Новодевичьей монастырь Москвы) генерал-майор (6.6.1804), действительный статский советник (23.6.1803), воспитывался в Киевской Духовной Академии, по предложению М.И. Антоновского (1759 - 1816) выписан на средства Дружеского учёного Общества для определения в Московский университет; эспедитор департамента сухопутных сил Военного министерства, полевой генерал-кригс-комиссар 1-й Западной армии (1812-13), кригс-комиссар Польской армии (1813-14), генерал-интендант 2-й армии, стихи печатал в журнале «Покоящийся трудолюбец» (1784-85); герб рода внесен в 7-ю Часть Общего гербовника дворянских родов Всероссийской империи (4.10.1803).
см.: стр.281, Воронежское дворянство в Отечественную войну, 1912г.\\репринт изд. Воронеж, 2012г.

https://proza.ru/2020/11/21/1679