Зава́дка — село Калуського району Івано-Франківської області. Розташоване в північній частині Калуського району.
Історія
Історія нашої батьківщини в цілому, а поодинокі області, міста чи села зокрема, не мали щастя зберігати свої документальні архіви. Майже все пограбували вороги. Залишки документів і народні перекази, це те на чому доведеться в майбутньому відновляти історію поодиноких сіл чи міст. І саме на основі розповідей одного із жителів с. Завадки й побудована ця історія.
Згідно з народним переказом, землі, де нині Завадка, належали боярам Завадовичам, від яких і пішла назва села. Правда, був інший переказ, нібито село прийняло назву від того, що ще за княжих часів власники цих земель для оборони перед ворогами покопали в довколишніх лісах рови й позакопували острокіл, щоб тим робом спинити, в разі нападу, ворожу кінноту. Від цих «завад» і пішла назва села. Так чи інакше, одначе першу історичну записану згадку про село маємо з 1698 р.
Безперечно, село постало значно давніше, може ще в княжих часах. Відомо, що біля села були залишки «холерного кладовища» з 1594 р., а також руїни «Зеленого замку». Згідно з переказами, його знищила Батиєва татарська орда, яка за часів короля Данила в 1240-1241 рр. нищила і руйнувала Галицько-Волинську Державу — міста Стрий, Сколе, Лавочне, й ін. Крім «Зеленого замку» народний переказ згадує й про два «двори», які то мали знищити татари, а їхні руїни збережені до сьогодні. Так чи інакше, але конкретних даних про те, що село Завадка — власність бояр Завадовичів — ніде в документах не збережено, так лише каже народний переказ. Правдоподібно з тих же часів походить озеро, яке в наші дні майже зовсім заросло, залишивши маленький ставок. Крім тих двох дворів у Завадці було понад двадцять боярських родів.
Замок зносився над селом на південному узбіччі висотою 500 метрів понад селом, а далі тяглися старезні букові ліси. Тут же розкинулась низка древніх могил та монастирська церква.
Замок був обведений кам'яним валом, а зверху дерев'яним частоколом. Тому, що із трьох сторін замок оточували ліси, його названо «Зеленим замком». Під ним унизу були залишки якихось будівель — може боярські чи ремісничі садиби, а може будинки воїв.
За млином починався трохи що не кілометровий став. На сході тяглися в сизу даль дубові ліси, а на півдні потопали в каскадах соняшного проміння букові ліси. Починаючи з горішнього кінця села, тяглися аж до Підкарпаття колишні монастирські поля та ліси, бо недалеко від Завадки на Майдані був наш древній монастир. До нього належали села Завадка, Кропивник і Кадобна. Населення тих монастирських угідь не робило панщини, хоча трохи не половина села Завадки були «панські» і робили панщину аж до 16.IV 1848 р., коли то цісарським розпорядком її скасовано, про що і свідчить хрест біля церкви.
Годі сказати, яка доля стрінула жителів замку і тих дворів, а може й цілого селища, яке могло вигоріти дотла, не залишаючи жадного сліду. Невідома теж доля тих мешканців, а в селі сьогодні немає прізвищ Завадовичів. Скільки то можна сказати про древню історію цієї околиці та й самого села Завадки.
З новіших часів зберігся сумний свідок — холерне кладовище з 1594 р., коли вимерло половина населення від тієї пошести. Кладовище й досі існує на колгоспнім полі (колись панському), при дорозі, що веде до села Кропивник. Кладовище обведене ровом, заросле кущами, а посередині ріс мабуть столітній дуб, а перед ним високий, теж дубовий, трираменний хрест. На хресті була вміщена лямпада і ввесь час горіла льняна олія, кимось постійно доливана.
Церковця була збудована в 1723 р. і перенесена з Майдану до Завадки, де й простояла 145 літ, аж доки збудували нову. Для відзначення поставлено пам'ятник з датами, а зверху вміщено хрест старої церковці. Приблизно в той же час перебудовано дзвіницю, бо старенька мала понад двісті літ. Між чотирма липами поставлено хрест із датою скасування панщини, де відправляли Богослужби за здоров'я «найяснішого цісаря». Тут же треба згадати, що цісар зліквідував усі ці наші древні монастирі, деякі з них були православні, інші греко-католицькі, а монастирські землі на Підкарпатті замінено на т. зв. «релігійний фонд» чи віддано графам і дідичам. Митрополичі угіддя, з великою кількістю лісів у Калущині й Долинщині, віддано українській греко-католицькій митрополії. В Завадці був теж панський двір, який австрійський уряд передав у 1852 р., після панщини, дідичеві Комарніцькому, що, як сам він заявляв односельчанам, походив із «руського» роду, але кривдив народ, і коли він помер у 1903 р., громада за ним не жаліла. Інакший був його син Володимир (Владзьо). Він повністю зукраїнізувався, любив селян і радо помагав у потребі. Ще за життя батька він був залюблений і мав замір женитися з красунею, сільською дівчиною, але батько до цього не допустив. Змусив оженитися з якоюсь граб'янкою із с. Чертіж на Жидачівщині. Про те весілля з 1904 р. і до сьогодні кружляють легенди. Молода теж мабуть з древнього боярського роду, бо розмовляла доброю українською мовою.
Весілля було напрочуд гарне. Молодий мав біля себе прибічну гвардію з 12-ти козаків (строї випозичено із Львівського театру), а позаду їхала кавалькада весільних гостей. Коли валка доїздила в село, стріляли, як на Великдень, із рушниць, а все село гуртом зустрічало молодят. На т. зв. Гусаковому мосту була збудована привітальна брама і тут їх зустрічали хлібом-сіллю. Дитячий шкільний хор під орудою вчителя М. Дибуляка відспівав «Многая літа» і гості хлинули в двір. На другий день улаштовано гостину для селян. На подвір'ї розташовано столи й заповіджено, щоб кожний приніс свою миску і ложку. Тисячі народу гостили — їли, пили, а опісля була забава і танці. Це було справді княже весілля, якого село ще не бачило...
Новий дідич був хазяйновитий. Він повністю змодернізував господарство. Закупив нові, необхідні машини, як от жниварки, косарки, плуги тощо. Він же велів очистити віковічні ліси-бори, дозволяючи людям забирати дрова і ріщє. Він же віддавав косарям на спілку косити луки. Був головою громади і дуже опікувався школою. Вчитель Дибуляк зорганізував із учнів симфонічну оркестру, а пан закупив інструменти.
Та приходить кінець усьому — і доброму і злому, так було й тут. Стара дідичка, полька-шовіністка, по смерті чоловіка проживала в Кракові. Інші поляки під'юджували її проти сина, «затятого русина», вийшли родинні непорозуміння і пан був змушений продати двір жидові Слізенґерові з Кракова, а сам купив малий маєточок на Лемківщині. Після того інспекторові-полякові легко було перенести вчителя Дибуляка в іншу місцевість, в якесь «кацапське» село. До Завадки призначено іншого вчителя, який поза шкільною справою зовсім не цікавився громадським життям. Вкінці він оженився із одною вчителькою-полькою і змарнував собі життя.
Річ ясна, в таких умовах, завмерло все культурно-освітнє і національне життя села. Оркестра розлетілася, а музичні інструменти розкрадено. Навіть назву українець заборонено вживати в школі. Це було боляче, та вихованці Дибуляка були свідомими українцями і помимо заборон далі ширили в селі національну свідомість. Правда, були й перепони, в селі жило кілька бувших
українських шляхецьких родин, що перейшли на польське, як от Шавраські, Яворські, Будзінські, Добрянські, Добровольські, Мотульські, Павловські,
Петровські тощо — яких двадцять родин. Деякі з тих «поляків» були доволі багаті, панщини ніколи не робили, позаймали вищі становища в селі й околиці, і вони то погорджували, а то й утискали селян. Правда, після скасування панщини людей зрівняно — всі були вільні, деякі з тих родів повимирали, а більшість збідніла й навернулася до рідного пня.
Варто теж згадати, що в часи Першої світової війни, в період окупації Галичини московськими військами, російська наукова експедиція приїхала в село досліджувати старовинну могилу (можливо, ще з У-го століття до Христа). Викопали зверху могили триметрову яму і знайшли декілька мосяжних ручок від мечів, узяли дві скриньки землі й повезли із собою. В той же час, у жовтні 1914 р., поїхали на «Зелений замок» і теж вели там розкопки. Чи знайшли щось — невідомо, бо нікого там не допускали.
Згадуючи про Першу світову війну, треба сказати, що чимало нашого люду, включно з о. Рудавським, забрано до табору в Талергофі, інших, що боролися в рядах Української Галицької Армії — інтернували поляки після війни. Перегодя, вже за польської влади, теж натерпівся наш народ, включно з тричі проклятою пацифікацією.
Ще треба згадати, що в Завадці було раніше аж три корчми, але з ростом національної свідомости, з розвитком кооперації корчми самі зліквідувалися, а їх місце зайняла кооператива, читальня «Просвіти» і наша рідна церква. Вчителі — згадуваний уже Дибуляк, а перед ним В. Сімків, що вже 1901 р. виступив із своїм шкільним хором, та йому не судилося довго вчителювати. На донесення інспектора-поляка, після вакацій, його перенесено із Завадки невідомо де.
У 1890 році в селі було 204 будинки і 1396 мешканців та 11 будинків і 77 мешканців на довколишній території (1374 греко-католики, 43 іудеї, 42 римо-католики, 11 інших визнань; 1385 українців, 77 поляків, 11 німців), була гуральня і однокласова школа. У 1920-1930-х рр. діяли аж дві читальні «Просвіти». З другої половини ХІХ століття до 1944 року в селі працював великий лісопильний завод, який згорів внаслідок інтенсивних бойових дій.
Яка доля с. Завадки після Другої світової війни — добре всім відомо — така ж, як і доля всієї України під московським комуністичним чоботом. Сьогодні Завадка має біля 1700 людей і місцевій сільраді підпорядковані села Болохів та Степанівка. Річ ясна, із заграбованих земель створено колгосп ім. Кірова. Крім збіжжя поширена годівля скоту. Є в селі восьмирічна народна школа і дитячі ясла. Село національно свідоме, хоча в 30-х роках декілька збаламучених юнаків належало до таємного гуртка КПЗУ. Чимало народу згинуло, або у війні, або на Сибірі, а декому пощастило виїхати на Захід і тепер живуть у вільному світі з вірою «що прийде день, і прийде та година, коли воскресне наша Україна»...
https://uk.wikipedia.org/wiki/...%BE%D0%BD) 
