Клименко

Цель темы - собрать максимум информации о представителях фамилии Клименко из с.Германовская слобода (Киевская губерния, Киевский уезд. Германовская волость). Сегодня - Красная слободка, Киевская область, Обуховский район. Карта распространения по территории Украины https://ridni.org/karta/%D0%9A...0%BA%D0%BE
.
Это сообщение будет постоянно обновляться по мере получения новых данных.

---

Клименко Марк Кондратьевич (29.12.1905 - 29.06.1966). Жена - Єва Омельківна Черняхівська (1905-1976). Их дети, о которых: Іван (12.08.1926 - 26.06.1996), Григорій, Михайло (1930 - 1999), Катерина, Віктор, Андрей, Микола, Марія, Анатолій (1950 - 06.11.2017), Наталья.

Клименко Кондрат Антипович (20.09.1873 -1963). Жена Мотря Даниилова Сушко. Галя, Марко (29.12.1905 - 29.06.1966), Ониська, Ольга (10.07.1912).

Клименко Антипа Феодотов (10.04.1853). Жена - Афанасия Евфимова Михалюк (07.10.1849). Венчались первым браком 30.01.1872 в Покровской церкви. Их дети, о которых известно: Кондрат (20.09.1873 -1963).

Клименко Феодот Кириллов (~1809 - 05.12.1858). Первая жена - Татьяна Димитриева (~1813 - 12.02.1852). Их дети, о которых известно: Ирина (~1834), Матрона (~1839), Мария (~1844), Анна (~1848), Петр (ум.26.01.1852).

Вторая жена - Мелания Иванова (~1819-20) по второму мужу Векленко (венчались 11.01.1847, муж Влас Даниилов Векла), по первому ?Шкода?, а в девичестве пока неизвестно (~1820, фамилия Шкода не слободская,так что нужно смотреть Германовку и окрёстные сёла), венчались 11.05.1852. Их дети, о которых известно: Антипа (10.04.1853).

Клыменко Кирило Демьянов (~1783/85 - ~1837). Жена - Варвара Иванова (~1785 - 21.02.1837). Их дети, о которых известно: Иосиф (~1801), Феодот (~1809 - 05.12.1858), Евтихий (~1819), София (~1812), Гликерия (~1814), ?Ирина? (1824) .

Клыменко Демьян Клымов (~1746-50 - 24.06.1824). Жена по состоянию на 1796 - Параскева Кырылова (~1748 - не позднее 1816). Дети (не факт, что общие): Кырыло 12, Леонтий 10, Елена 8, евдокия 5.

Клым ?Клыменко? (не позднее 1728).

В ревизии помещичьих крестьян за 1795 год по Германовской слободе Клименки отсутствуют. Как и многие другие фамилии за исключением Михайленко/Михайлюченко. Хотя в Исповедках Покровской церкви за 1796 те же Клименки присутствуют в большом количестве и нескольких отдельных семействах. В чём может быть причина? Либо до 1796 другая фамилия, либо жили где-то в другом месте (предположительно, в каком-то из соседних сёл, так как были прихожанами Покровской церкви в Германовской слободе), либо, что скорее всего, они на тот момент ещё были вольными людьми, не закрепленными за помещиком.

Статья из районной газеты "Зоря Жовтня" от 15 марта 1969 года. (Газета выходила в Обухове в 1967 - 1970 годах).

Расшифровка текста статьи:

"Як у тій пісні співається:
Ой, не журися, моя матінко, нами —
Як виростем, порозлітаємось самі.
Буде нас по горах, по долинах...

А їх же дев'ятеро у матері — сім синів і дві дочки. Ой, не раз та й не два огорталося сумом, наче туманом осіннім, материнське серце і тривога чорними крилами била. А особливо в розвихрені роки війни. Які то дороги простеле її діткам доля — чи світлі та радісні, чи похмурі, тернисті? І не одна пекуча сльоза впала на шорсткі витружені руки Єви Омелянівни, коли в глибокій задумі сиділа над узголів'ям своїх чаєнят.

Батько — той вічно на роботі, в нього щодень сотні справ. Знаною в районі й шанованою людиною був він, Марко Кіндратович Клименко — ветеран й один з організаторів колгоспу в Красній Слобідці, розумний, діяльний, завзятий. Відповідальні пости посідав він в артілі і належав до тієї кадрової колгоспної гвардії, яка винесла на своїх плечах всі тяготи нелегких років зростання великого громадського господарства. Проте знаходив час подбати про виховання дітей.

І виросли ж вони на славу, один в один — всі розумні, чесні працьовиті, ввічливі, чуйні. Не осоромили доброго батькового імені, порадували материне серце.

Найстарший із них — Іван Маркович працює агрономом в "Червоному хліборобі". Високими врожаями славиться артіл, і в цьому велика частка турбот Івана Марковича. Надарма його постійно обирають членом парткому, депутатом сільської Ради.

Григорій Маркович — секретар Краснослобідської сільської Ради. Сумлінно вкладаючи в працю всю енергію, виконує він відповідальне депутатське доручення. Катерина завідує бібліотекою в рідному селі. Наймолодший — Анатолій — торік тільки закінчив із золотою медаллю середню школу і зараз працює завідуючим Будинком культури в своєму ж таки селі.

Це ті, що залишилися біля батьківського гнізда. А п'ятеро — розлетілися "по горах, по долинах... Михайло — на славній "Ленінській кузні" в Києві, майстер цеху, Андрій — заступник головного лікаря Таращанського району, Марія — в Хмельницькому, викладач хімії і біології, Віктор — агроном радгоспу на Переяславщині, Микола викладає математику в Броварському районі.

По всій Україні розлетілося плем'я Марка Кіндратовича! І кожен з цього славного племені знайшов надійне місце в житті. Радянське життєдайне сонце осяває їхнє працею здобуте щастя. Є про кого думати на старість матері. Одних внуків двадцять п'ять. Десять дипломів у сім'ї.

Як помер Марко Кіндратович, за добрим звичаєм народним брати і сестри за батька вважають старшого в роду — Івана Марковича. Дбають діти про матір, прагнуть звеселити її вдовине осіннє надвечір'я.

Цього року Іван Маркович звернувся до своїх братів і сестер: "Зберімося усі разом, поздоровимо із Днем жінки-трудівниці нашу добру матір, звеселімо батьківську хату". І всі відгукнулися на заклик.

— Із святом вас, мамо! — вклонялися неньці один за одним, заходячи до рідної хати 8 Березня. І здавалося в тиху самотню хатину входили вітри далекіх доріг, потужні струми великого, наснаженного турботами і звичтягами життя.

Тісно стало в хаті. Ще б пак! Сорок шість синів, дочок, невісток, зятів і внуків наполонили її гомоном, свіхом, різнобарв'ям життя. А мати сорок сьома — весела, помолоділа, із сльозами на очах. Бо матері завжди плачуть — і в горі, і в радості.

Тільки в найкращих, найсвітліших снах могло привидитися таке: дев'ятеро виростити в розбурхані, тривожні роки, щоб вони стали такими, як оце бачить їх нині — розумними, працьовитими і ніжно-уважними до матері. І вона усміхалася крізь сльози.

Сини і дочки із своїми сім'ями залишили повсякденні справи, ділові клопоти, подолали сотні кілометрів саме для цього одного — щоб світла усмішка осяяла пооране зморшками обличчя матері. Усмішка щастя.

Т. ВАСИЛЬЧЕНКО,
сількор.