Стрельбицкие (Strzelbicki, Стрельбицькі, Стрільбицькі) :

Strzelbicki Можливо ця інформація у Вас вже є, але...
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2009_06_01_archive.html
---
Орест Корчак-Городиський

Як колись на рідних землях, так тепер в країнах нового поселення, українці вшановують на Зелені Свята пам'ять вояків впавших у боротьбі за волю України, а їхніми могилами опікуються як організації, так і церкви чи окремі громадяни.
Однак, існують могили вояків-українців по цілому світі, над якими ніколи не пролунала сумна пісня «Вічная пам'ять», про які може ніколи не довідаємося, звідки походили й коли погибли похоронені в тих могилах вояки. Тих українців «відступаємо» часто іншим народам тільки тому, що вони носили чужу уніформу, хоча в думках і серці думали про українську справу. Це відноситься також тих вояків-шляхтичів, які пішли в світ після невдалих польських повстань 1831 і 1863 рр. Ця доба дуже мало досліджена й дехто з наших суперпатріотів готов усіх членів тих повстань відписати полякам, хоч деякі з них такими не почувалися, а сьогоднішним стандартом патріотизму годі міряти тодішні часи.
В останніх часах деякі наші молоді історики починають більше уваги присвячувати дослідам життя вояків-українців, що жили поза кордонами України (стаття в «Новому Шляху» про сот. Івана Стрільбицького, першого українця в Канаді), й таким починам повинні комбатантські організації сприяти. Цікаві були б розвідки про сот.російських військ українця Потебню, героя польського січневого повстання, чи бригадного генерала Івана Васильовича Турчина, героя американської горожанської війни й близького приятеля й співробітника президента Лінкольна. Варто було б зладити своєрідний біографічний словник вояків-українців, яких могили розсіяні по широкому світі. Багато цікавих вісток можна знайти в польських джерелах, з яких подаємо інформації про українців у гвардії шаха Ірану.
В лютому 1957 р. польське видавництво «Верітас» видало книжку полк. Єжи Ґробіцького п. н. «Бойовим шляхом прадідів», в якій описана історія поляків у чужих арміях.
Полк. Ґробіцький, як атташе, був на дипломатичній службі в Угорщині, при Чіянґ Кай-шекові й на Близькому й Середньому Сході. Він працював теж у польській розвідці. Спеціяльно цікавився військовою іміґрацією після повстання 1831 р. і про неї написав розвідку «Полк польських уланів у Чужоземному леґіоні в Еспанії», а більша його праця «Козаки і отаманські драґуни» пропала під час війни.
Оба польські повстання (1831 і 1863 рр.) були причиною виходу великої частини повстанців поза межі Польщі. Тих, повстанців, що попали в російський полон, цар засилав якнайдальше від Польщі на службу в «солдати». В повстаннях, головно в січневому, брали участь також українці й то не лише в спонтанному відрухові, але з певними політичними плянами. (Ще одна ділянка для дослідників історії).
Тому не диво, що, протиросійсько- й протицарсько наставлені поляки зустрічались з українцями, що теж служили в солдатах, і знаходили з ними спільну мову. При тому приходило до організованої спільної дезерції.
Про долю таких «дезертирів» з царських солдатів довідуємося з щоденника Гассан Алі Радивила, який припадково відкрив полк. Ґробіцький і надрукував переклад у своїй книжці.
Гассан Алі Радивил це був перс, роджений в Персії, якого дід утік з царських солдатів. Цього перса ще й в 1933 р. вважали сусіди «поляком» і він переховував щоденник діда, в якому були описані тодішні події.
«Опинившись в Тегерані, — пише дід у своєму щоденнику, — дуже зле їм поводилось, аж одного дня, сидячи напроти входу на базар, з похиленими головами роздумували, що дальше робити, чи буде що їсти, коли ось із сторони палати побачили малий відділ перського війська, що маршував у їхньому напрямі. Вояки ці були одягнені в довгі червоні сурдути з жовтими ковнірами, в широкі чорні штани і високі перські баранков1 шапки. На ногах мали білі бавовняні пантофлі, які там називали «ґібер», при боці широкі короткі палаші, а на раменах рушниці з крем'яними запальниками. Коли ми так дивиль на те військо, з-поміж них чуємо польську й руську мови. Ми до них підскочили та й питаємо: «Браття, що ви за одні?!. А вони: «З батальйону ґвардії шаха». «Як то, — запитуємо, — то шах має польську ґвардію?» «Так, — кажуть, — в ній майже всі поляки й русини, що з московського війська повтікали. А ви також до нас пристати можете...»
Радивил подав, що батальйоном командував «якийсь русин чи українець», капітан, на прізвище Дяченко. В батальйоні було по-половині поляків і українців і команда, як опісля у відділі оттоманських козаків, була мішана — польська й українська.
Російський посол в Тегерані складав гострі протести проти існування того батальйону, бо мав слушний страх, що існування його може сильно збільшити дезерцію з російського війська. Під постійним тиском шах таки мусів розв'язати цей батальйон, про який також большевики згадують в «Історіческім Вєстніку 1940-41».
Радивил, вже жонатий, вступив до регулярного перського війська, дослужився ступня генерала й згинув у битві з афґанами.
Чи не варто б кол. воякам 1-ої Української Дивізії, які тепер живуть по цілому світі (також у Еспанії), присвятити дещо більше уваги для дослідів над історією вояків-українців, які жили й воювали поза межами України. Сьогодні багато молодих українців студіює по різних університетах світу і має великі можливості подорожувати. Варто було б чито Військово-Історичному Інститутові при НТШ чи центральній комбатантській організації випрацювати спеціяльний квестіонар, який був би помічним у призбируванні відомостей про вояків-українців по широкому світі, хоч би навіть з давної давнини.

Стрельбицкие (Strzelbicki, Стрельбицькі, Стрільбицькі)

Общая тема