Стрельбицкие Strzelbicki Стрельбицькі Стрільбицькі

Прокурорский надзор округа Екатеринодарского окружного суда в 1905 году имел следующий состав:
прокурор — надворный советник Михаил Степанович Тлустовский;
товарищи прокурора — надворный советник Петр Андреевич Бурменский, коллежский асессор Николай Степанович Дунка, надворный советник Дмитрий Дмитриевич Платковский, надворный советник Анатолий Николаевич Ланшин, статский советник Людвиг Болеславович Вислоцкий, коллежский асессор Андрей Григорьевич Камяченко, коллежский асессор Феодосий Прокофьевич Короленко, титулярный советник Сергей Митро-фанович Кониский, коллежский асессор Владислав Александрович Головня, титулярный советник Павел Федорович Рехтлих, коллежский асессор Константин Николаевич Кокаев, коллежский асессор Всеволод Яковлевич Лукин, коллежский асессор Николай Аркадьевич Стрельбицкий, титулярный советник Дмитрий Иванович Воронцов-Вельяминов, надворный советник Василий Севостьянович Свириденко, коллежский асессор Измаил-хан Абдульфут Ага-оглы Зиатханов, коллежский асессор Сергей Федорович Куппа, надворный советник Александр Николаевич Бельский;
секретарь при прокуроре — Александр Григорьевич Труханов.
www.prokuratura-krasnodar.ru/history/hpages/ekaterinodar

Андрей Петрович, спасибо, вчера как чувствовал нарисовал плюсик за судью и организований голод-голодомор.

В Москве, Киеве и Львове живут дети и близкие родственники Ивана Семеновича. Его подольские (подмосковный Подольск) курсанты в 41 навсегда остановили немцев под Москвой, знаю, что он дружил с Жуковым и Мао, его родители, деды из под Каменца, тот который Подольский.

2

и еще там в именном указателе есть ...см. ниже

но лист при оцифровке был срезан, я думаю, что вам пригодится все-таки

Шістдесят вісім років пошуку

У подружжя Софії і Михайла Стрельбицьких упродовж двох років двічі гостював лелека. У 1922 році ощасливив їх донечкою Марійкою, а через рік — сином Петром. Та не судилося малятам довго купатися у любистку материнства. Волею Божою рано померла мама, і тоді братик з сестричкою повторили страдницьку долю юного Кобзаря, деякий час «малі і босі» зігрівалися теплом чужих сімейних гніздечок. Батько у пошуках кусня хліба ходив на заробітки, тож не мав змоги постійно перебувати з дітьми. Згодом громада передала Марійку і Петрика у притулок при Свято-Георгіївському скиті на Козацьких могилах у Пляшеві. Причому, згідно із записами, дітей прийняли сюди із різних сіл.
Тому, не з медом було тут вихованцям. Позбавлені материнської любові і батьківської опіки, вони перебували у затишному, але сиротливому світі. Щонеділі до Марійки і Петрика велосипедом приїжджав батько, пригощав їх гостинцями. Звісно, найбільше запам’яталися цукерки і ковбаса зі щедрих батьківських долонь.
Хтозна, як би склалася доля вихованців притулку, якби не пожежа на початку 30-х років. Тоді на дев’яту п’ятницю у Пляшеву з’їхалося море люду. Частина паломників зупинилася у притулку. Під час приготування їжі виникла пожежа, і вогонь його знищив. Відтоді діти перемістилися у приміщення, де нині розташований музей. В одній його половині мешкали монашки, в другій — вихованці притулку. Саме звідти вони ходили до школи в Пляшеві, де Марія Стрельбицька закінчила чотири класи. Місцева дітвора жаліла своїх однокласників із притулку і чим могла допомогала їм...
***
Згодом дівчаток із Козацьких могил відправили у пансіонат при Корецькому жіночому монастирі, а хлопчики залишилися на старому місці. Відтоді і розійшлися стежки-доріженьки Марії і Петра Стрельбицьких. Востаннє брат із сестрою бачилися у передвоєнному 1940 році. На той час Марія Стрельбицька уже перебувала у Млинові, і юнак із Перевередова запитав, чи не її родич навчається з ним на курсах трактористів у Рівному, прізвище котрого Стрельбицький, а ім’я Петро. Отоді й зустрілися брат із сестрою. Марія навіть познайомила його зі своїм хлопцем — Миколою Кудаком...
***
А батько осиротілих дітей «пристав» до жінки на прізвище Войнаровська, котра мешкала в одному з сіл Горохівського району на Волині. У неї було три сини, а з Михайлом Стрельбицьким народила ще трьох — Володимира, Сергія, Прохора. Щоправда, усі мали прізвище Войнаровські, бо ж батько перебував із жінкою у громадянському шлюбі. Михайло Стрельбицький був ставним, вродливим і високоосвіченим чоловіком, майстром на всі руки. Лише те, що вільно володів шістьма іноземними мовами, вже багато про що свідчить. Очевидно, привабливий мужчина подобався жінкам і, вони, звісно, прагнули до знайомства з ним. Однак, коли прибився до сімейного берега пані Войнаровської, то про всілякі походеньки довелося забути. Для прожиття сім’ї чоловік наймався на будь-яку роботу. Якось у післявоєнному 1946 році заробив в односельчанки півтонни пшениці. Щоправда, вона не поспішала розраховуватися. А на його закиди якось натякнула, що їй є кого годувати. Хтозна, може, ця жінка і звела зі світу Михайла. Зустрів він свій смертний час у коловороті післявоєнного розбрату...
***
Ще за життя батька Войнаровським надійшов лист від Петра з Німеччини. Видно, сповна сьорбнув хлопець остарбайтерівської баланди у німецькій неволі. Коли ж став вільним, написав до родини, чи знайдеться йому місце у батьківській оселі і чи ніхто не дорікне скибкою хліба. Пані Войнаровська з певних міркувань засекретила Петрову вістку із чужини, а лист заховала за образами у хаті. Минуть роки, будинок згорить, і лише перед дорогою у вічність жінка розкаже синам про зміст листа. З часом Володимир Войнаровський переповість цю сімейну одіссею Марії Кудак...
***
У 60-х — 70-х роках минулого століття пані Марія через Міжнародний Червоний Хрест намагалася відшукати загублені сліди брата. На жаль, безуспішно. Років 15-20 тому хтось із-за кордону телефонував у Малі Дорогостаї, намагаючись зв’язатися із Марією Кудак. Пані Марія припускає, що це міг бути брат Петро або ж хтось із його родини. Річ у тім, що сестра під час побачення у 1940 році з братом познайомила його з Миколою Кудаком — майбутнім чоловіком, виходцем із Малих Дорогостаїв. Отож, телефонував брат чи хтось інший — нині достеменно ніхто не знає. Очевидно, так і не вдасться з’ясувати першоджерело цього дзвінка. Хоча сестра сподівається на диво і, зрозуміло, на зустріч із братом чи його спадкоємцями...
***
Якось син пані Марії Леонід побував на Козацьких могилах і серед численних експонатів угледів Сповідну відомість, у якій знайшов прізвища мами і дядька Петра: мамі тоді було 5 років, дядькові — 4. Пан Леонід домовився про зустріч із працівниками музею і пообіцяв, що привезе маму. Слід зазначити, що родину Кудаків там люб’язно прийняли і представили документи, у яких зафіксовані прізвища брата й сестри. Зокрема, іменний список дітей, народжених у 1922 році, які перебували у притулку імені його блаженства Митрополита Діонісія при Свято-Георгіївському скиті на Козацьких могилах. До речі, пані Марія вважається народженою у 1924 році. Якби літ тридцять тому дізналася про дату своєї появи на світ Божий, то «зекономила» б два роки трудового стажу. Втім, вона ні на що не скаржиться і лише хоче відшукати сліди брата, загублені у європейських чи, може, американських селах та містах.
У Пляшеві неподалік місця, де згорів притулок, знаходиться хата Степаниди Клубок. Із нею спілкувалася млинівчанка. Щоправда, історію з притулком Степанида Дем’янівна знає зі слів своєї мами. А ось Андрія Похилого добре пам’ятає, бо приходив до дівчат на вечорниці. Пригадує його і пані Марія , а також Доменіку Похилу з Вербня, Соню Веремчук з Товпижина чи Боремля. До речі, саме із Сонею і Доменікою пані Марію перевезли із Пляшеви у Корецький жіночий пансіонат. На жаль, про долю своїх посестер пані Марія не знає. У Корці вона вперше почула про комуністів і радянську владу, неодноразово з однолітками бігала на заставу польсько-радянського кордону, яка знаходилася неподалік старовинного українського міста. Прикордонники не проганяли дітей, тож ті мали змогу на власні очі спостерігати за радянськими людьми. А одного разу у Корецький жіночий монастир із території СРСР прибула монашка — втекла, бідолашна, із-під опіки більшовицького режиму. Згодом представники радянської держави вимагали, щоб перебіжчиця повернулася додому. Однак та виявила бажання залишитися у Корці, плакала і благала не відправляти її в СРСР. Монашку таки залишили...
***
Після Корецького періоду Марії надала притулок пані Марія Пахолюк із Перевередова, мала вона також будинок і в Дубно. Завдяки її опіці Марія Стрельбицька закінчила торгово-економічну школу. А коли у 1939 році прийшли у наш край «перші совєти», то весь маєток Марії Пахолюк перейшов у власність місцевого колгоспу. І через шість з половиною десятиліть із пам’яті млинівчанки не вивітрилися прізвища Желіби, Тихонова, Прудкова, котрі усуспільнювали добро її опікунки. До речі, може через те, що пані виховувала чужу дитину, її не виселили у Сибір. А ще велике значення мало те, що перевередівчани тепло відгукувалися про неї.
Після колективізації Марію Михайлівну влаштували на роботу у Млинові. Відтоді минуло багато літ, які вмістили чимало радісних і щасливих подій особистого життя, громадської роботи. Та не знає жінка спокою і на схилі літ. Шукає сліди молодшого брата Петра, які загубилися десь у світовому просторі...

Віталій ТАРАСЮК.
Млинів.