Козырь, Козир, Козирь, Kozyr, Козар,

2 лист переписи - Козыръ

Одесса, перепись населения 1897 года - Козыревы

Одесса, перепись населения 1897года - Козырь - переписной лист1

КОЗАРИЩУК ВАСИЛЬ
КОЗАРИЩУК Василь (14.02.1858 – 1910) – священик, етнограф, письменник. Н. в с. Нова Жучка (нині в межах м. Чернівці) в сім'ї дяка. Закінчив садгірську шк., чернів. г-зію (1879), богословський ф-т Чернів. ун-ту, де навчався в Є.Поповича, І.Ончула, В.Репти, О.Калужняцького. Висвячений на священика. Був парохом у гірському с. Конятин Вижницького пов.; колекціонував етногр. матеріал. Заснував читальню в с. Путилів, збирав пожертвування на укр. т-ва, у т. ч. на Укр. нар. дім у Чернівцях. Опублікував "Життя гуцула в його віруваннях і забобонах", "Про різдвяні свята і святкові дні в гуцулів", "Буковинські руські примовки" (1886), казки "Моя гостина у Хмарника", численні оповідання.
Огуй О.Д.

Література:
=Василь Козарищук. "Радянська Буковина", 1945, 18 квіт.
=Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХIХ – початку ХХ ст. Чернівці, 1999
=Павлюк О.М. Буковина. Визначні постаті 1774–1918 (біографічний довідник). Чернівці, 2000.

ХОЗАРИ (давньорус. Козаре, грец. Χαζαροι, лат. Chazari, араб. Хазар) — тюркомовний кочовий народ Сх. Європи 6—11 ст. Докладної інформації джерел про походження Х. немає, припускають їхній зв’язок з тюркськими та телеськими племенами Центр. Азії. Перша вірогідна згадка про появу Х. у Європі належить до періоду 558—65 (Псевдозахарія), більш ранні — анахронічні. Початково Х. входили до складу Тюркського каганату та Західнотюркського каганату, складаючи осн. силу у воєнних операціях тюрків на Пн. Кавказі та в Закавказзі. Після утворення окремого Хозарського каганату (630—34) перетворилися на панівний кочовий народ Сх. Європи, яким залишалися до 969.
Виділення археол. ознак Х. серед поліетнічних пам’яток перещепинської к-ри 7 — поч. 8 ст. та салтівсько-маяцької культури серед. 8 — 10 ст. залишається предметом дискусії. З найбільшою імовірністю власне Х. залишили підкурганні поховання 8 ст. типу Соколовської Балки. Вони належали кочовикам монголоїдного антропологічного типу, які користувалися тюркським рунічним письмом донського алфавіту (не дешифроване). У 9 ст. відбулися седентаризація (перехід до осілого способу життя) кочових Х., їхній перехід до відгінного скотарства та концентрація в міських поселеннях Хозарії, про що свідчить повне зникнення курганних поховань у серед. 9 — 1-й пол. 10 ст.
Після розгрому каганату військами київ. кн. Святослава Ігоровича 965—69 степи Сх. Європи потрапили під контроль печенігів та огузів (торків), тоді як до Русі відійшли хозар. міста Саркел (Біла Вежа; давнє місто на Дону; нині затоплене водами Цимлянського водосховища) й Таматарха (Тмуторокань). 1022—24 тмутороканські Х. взяли участь у поході тмутороканського кн. Мстислава Володимировича на Русь (див. Лиственська битва 1024); останні ж згадки в "Повісті временних літ" про Х. у Тмуторокані відносяться до 1079 та 1083. Рештки прикаспійських Х. у числі 3 тис. родин, тікаючи від вторгнення половців, 1064 зайняли покинуте м. Кахтан (давнє місто в Дагестані). Подібна доля чекала й на мешканців Білої Вежі, які 1117 евакуювалися на Переяславщину.
Прямих нащадків Х. не лишилося, проте до таких у літературі часто відносять східноєвроп. євреїв та караїмів, спираючись на факт сповідування іудаїзму верхівкою Х. у 2-й пол. 9 — 10 ст. У творах 17—18 ст. Х. також називаються предками козаків, підставою для чого виступає лише фонетична подібність назв. (Див. Хозарські міфи, Хозарський козацький міф.)
Комар О.В.

Література:
=Dunlop D.M. The History of the Jewish Khazars. Princeton, 1954
=Артамонов М.И. История хазар. Л., 1962 (перевид. — СПб., 2002)
=Golden P.B. Khazar studies: an historico-philological inquiry into the origins of the Khazars, vol. 1. Budapest, 1980
=Новосельцев А.П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. М., 1990
=Плетнева С.А. Очерки хазарской археологии. М., 1999
=Голден П. Достижения и перспективы хазарских исследований. В кн.: Хазары. Иерусалим—М., 2005
=Комар О.В. Хозари та уйгури (нотатки до «телеської» версії походження хозар). В кн.: Надчорномор’я: Студії з історії та археології (з IX ст. до н. е. по ХIХ ст. н. е.). К., 2008