Козырь, Козир, Козирь, Kozyr, Козар,

интереснейшая статья: Письменные сведения об именовании казаков казарами в XVII вв. Гостев Н.Д.
В настоящей заметке, в продолжение исследования вопроса об именовании казаков казарами [1], подробно рассматривается одно персидское свидетельство XVIII в.
В статье «Об употреблении казаками в качестве самоназвания слова казара и о других, производных от него слов» [1] было показано, что одним из употреблявшихся яицкими, донскими и запорожскими казаками самоназваний являлось слово казара. Наиболее ранние данные о наличии такой традиции у казаков, использованные в [1], относились к XVIII в. Сама же традиция в живом виде сохранилась плоть до XX в., причем наиболее ярко — у яицких казаков. В статье [1] было сделано предположение, что слово казара в качестве самоназвания должно было использоваться у казаков, по крайней мере, с XVII в., когда еще существовали тесные связи между казачьими общинами Запорожья, Дона, Волги, Яика и Терека. Теперь появились подтверждения этому.
Вот что пишет В.Н. Татищев в «Истории Российской» в главе 36 «О булгарех и козарех», п.6: «Казари у русских, у других карсари, а прямо слово персидское хорсар, значит разбойник. Плиний, кн. IV, гл. 17, пишет, якобы скифы персов имяновали харсарами. Но персидская история, которую мне в Астрахани на персидском языке показывали, говорит: «Карсары, от реки Етили чрез море Каспийское и берегом нападая, великий вред персидским пределом чинили». Время же хотя точно не означено, однако ж по счислению незадолго до рождества Христова. И тако видимо, что сие имя не собственное их, но от промысла их персами данное, власно как ныне африканские области Алжир, Триполь и Тунис харсарами или разбойниками называться не стыдятся. О северных гл. 31. Некоторые мнят, что остров Корсика от карсар или разбойников имянуем» ([2], с. 327; выделение мое).
К сожалению, Татищев не приводит полностью весь фрагмент текста, откуда заимствована им данная цитата. Однако у нас есть все основания полагать, что здесь «персидская история» имеет в виду не хазар IX—X вв., а именно казаков XVI—XVII вв. И вот почему.
Рассмотрим приведенную цитату подробно.
1. В глаза сразу бросается то, что «персидская история» говорит не о казарах, а о карсарах. Татищев считает это слово персидским и толкует его как «разбойник». Поэтому, в первую очередь остановимся на этом обстоятельстве. Понятно, что рассматриваемая цитата стояла в «персидской истории» не сама по себе, а в связи с предыдущим и последующим повествованием. Нам остается только сожалеть, что Татищев не привел больший фрагмент текста. Однако за то, что и сама цитата, и окружавший ее текст был посвящен хазарам, говорит то обстоятельство, что именно так ее понял Татищев, читавший весь текст, из-за чего и поместил ее в соответствующий раздел своей «Истории Российской». У него не было сомнений, что она относится именно к волжским хазарам, а не «разбойникам» вообще. (Да из истории нам известно не так много кандидатов в волжские «разбойники», кто бы мог совершать морские походы из устья Волги). Кроме того, Татищев прямо указывает, что те, кого персы именовали карсары по-русски назывались казари, и ниже приводит свое объяснение происхождения имени хазар. Так что нет сомнений в том, что в приведенной цитате слово карсары не есть слово разбойники, по недоразумению оставленное без перевода, а есть собственное название тех людей, кто совершал набеги на Персидское побережье. И русский эквивалент этому слову — казары.
2. В приведенной цитате идет речь о сильно беспокоивших персов морских набегах на их земли. Из истории мы знаем всего две эпохи, когда с устья Волги совершались набеги, причинявшие «великий вред персидским пределом». Первая — это IX—X вв. и морские набеги русов. Вторая — это XVI—XVII вв. и страшные набеги казаков. Сведений о других подобных набегах мне обнаружить не удалось.
Считается, что морские набеги руссов IX в. хотя и осуществлялись с ведома Хазарии, но без ее непосредственного участия. Сами хазары были заинтересованы в этих походах, однако, по свидетельству Ал-Мас'уди, флота они не имели и по этой причине определенное время поддерживали союзнические отношения с русами, которые и занимались за хазар морскими походами на Каспии [3].
Предположить, что поздние персидские авторы стали смешивать русов и хазар из-за заинтересованности последних в набегах, было бы необоснованно, поскольку в работах персидских и арабских авторов даже в XI—XV вв. (т.е. спустя несколько столетий) это разделение сохраняется. И.Г. Коновалова сделала на этом основании вывод, что у персов имелись какие-то письменные источники по событиям X в., т.к. сомнительно, чтобы подробности походов сохранялись в людской памяти на протяжении нескольких веков [4]. Нет причин думать, что в XVI—XVII вв. ситуация изменилась.
Таким образом, при рассмотрении приведенной Татищевым цитаты из некой «персидской истории», мы должны учитывать следующие условия: (а) хазары флота не имели и морские набеги сами не совершали; (б) персы русов и хазар не смешивали.
Из этого вытекает, что в цитате Татищева говорится, скорее всего, о морских набегах на Персию казаков в XVI—XVII вв.
В пользу этого косвенно могут свидетельствовать и такие соображения.
Татищев видел персидскую книгу в Астрахани [5]. Наиболее вероятно, что туда она попала благодаря торговым связям России и Персии, при посредстве купцов. Ссылаясь на книгу, Татищев не делает замечания, что она старинная. Поэтому вполне вероятно, что это была относительно недавно изготовленная книга, например, XVII в., список с какого-то персидского оригинала. Зачем книгу по персидской истории изготовили и привезли в Астрахань? Отметим, что недавние события обычно интересуют людей больше, чем в древняя история. Поэтому в упомянутую Татищевым «персидскую историю» могли быть включены и сведения о недавних казачьих набегах. Для персов воспоминания об этих набегах XVII в. были еще довольно свежи. Кроме того, интерес к казачьим походам XVII в. и память о них могли сохраняться и в самой Астрахани, игравшей в них виднейшую роль. И приводимый Татищевым отрывок из персидской летописи мог говорить именно о них [6].
Подводя итог, можно сделать следующий вывод. Скорее всего, для авторов и читателей «персидской истории» — книги XVII—XVIII вв. — морские набеги казаков XVI—XVII вв. были казарскими набегами, а сами казаки — казарами. Это свидетельствует о существовании, по крайней мере, в XVII в. традиции именования казаков казарами, причем эта традиция была известна окружавшим казаков народам, например, персам [7].
ИСПОЛЬЗОВАННЫЕ ИСТОЧНИКИ И ССЫЛКИ:
=Гостев Н.Д. Об употреблении казаками в качестве самоназвания слова казара и о других, производных от него слов. — Сборник статей «Новая Хронология», №2, 2005 г.
=Татищев В.Н. Собрание сочинений: В 8-и томах: т. 1 История Российская. Часть 1.: — Репринт с изд. 1962 г. – М.: Ладомир, 1994 г.
=Коновалова И.Г. Походы русов на Каспий и русско-хазарские отношения. Восточная Европа в исторической ретроспективе. — М., 1999 г. Здесь присутствуют ссылки на средневековые арабские и персидские источники. Там же.
В Астрахани Татищев пребывал с 1741 по 1744 гг. (25 октября 1741 г. он прибыл в Селитренный городок на Ахтубе, а выехал из Астрахани 17 ноября 1744 г.).
В [1] указывалось, что авторы XVII—XVIII вв. часто сопоставляли (выводили) современных казаков и летописных казар. Вряд ли эта уверенность родилась на пустом месте. Скорее всего, на то имеются свои причины. Однако Татищев стоял как раз на противоположной точке зрения. Он отрицательно относится к идее тождества казар и казаков:
«Мартиние, Лексикон географический и германский Лексикон обсчий исторический <…> Он же их [казар — Н.Г.] и казаками имяновал, что хотя в изречении близко, но в разуме весьма разно, о казарах бо и Беер ошибся, гл. 16 и 17» ([2], с. 328).
«Мартиние, Лексикон географический» или «Мартиниеров лексикон» — это «Большой географический и критический словарь» Мартиниера Антуана Августина де ла Брузена (1662—1749 гг.), 10 томов которого издавались с 1726 по 1739 гг. «Лексикон обсчий исторический» — это «Всеобщий исторический лексикон», изданный в Лейпциге в 1730 г., издание было подготовлено Буддеем Иоганном Францем (1667—1729 гг.).
Настоящая заметка не касается причин персидского именования казаков казарами и возможной персидской этимологии этого слова.

Хозари-Козари-Казаки в украинской историографии XVII-начало XVIII века
Серед цілого ряду топонімічних легенд різноманітного походження, які відомі в українській історіографії XVII — початку XVIII ст., існує цікавий епізод: виведення назви козаків від відомих як з літописного, так і з грецьких та ін. хронік етноніму хазарів (в тогочасній транскрипції "козарів". Ця теорія, власне, тільки одна з цілого ряду подібних, що описували походження козацтва, і стали особливо актуальними, коли в другій половині XVII і в XVIII ст. для багатьох як всередині України (вихідців із козацтва), так і за її межами стала ототожнюватися з козацтвом. Протягом цього часу фактично одночасно існувало декілька теорій походження козацтва, коріння яких виходило ще з XVI ст. Так, в писаннях Гван’їні назва "козак" пояснюється таким чином: "Бо козак є словом татарським. Русь козаком зве і пояснює козака, як бідного найманця, що шукаючи собі здобичі, нікому не належачи, а за гроші, кому хоче, служить" 1077. Синопсис, услід за М. Стрийковським виводив етимологію слова від міфічного ватажка на ім’я Козак (див. вище у тексті "Синопсиса" на стор. 44 та у Густинському літописі 1078). Відома також спроба вивести назву козаків від слова "козел" 1079.
На разі, найбільш відомою була теорія про походження козаків від хазарів (козарів). Цей етнонім згадується як в літописанні, так і в писаннях грецьких та інших істориків. А оскільки з відомої в XVII ст. літописної та агіографічної літератури було відомо, що хазари жили на території, що в їхні часи була переважно заселена слов’янами, певний час володіли територією Русі, мали певний вплив на неї, і навіть київський князь носив титул кагана, постала і теорія про слов’янське походження хазар. Звичайно нині ми знаємо, що ця теорія була хибною. А отже, в нашій наукові літературі прийнято писати про неї зі зверхньою поблажливістю — мовляв, що можна чекати від людини XVII століття? Проте, мусимо ще раз наголосити, що в межах приступних у той час, переважно писемних джерел, гіпотеза є не просто закономірною, але й цілком обґрунтованою.
Звідси уже був один крок до етимології козаків-козар. Дана теорія вперше була мимохідь висловлена М. Стрийковським і коротко переказана з посиланням на цього автора серед інших теорій в передмові до виданої 1676 року книги Іоанникія Галятовського "Скарбниця..." (Скарбниця... // Іоанникій Галятовський. Ключ розуміння. — К., 1985. — С. 345). Пізніше вищезгадане ототожнення з’являється в творі під назвою: "ПовЂсть, ведлуг нЂкоторых мудрых людей, откуль початок свой и назвиско взяли козаки", яка знаходиться в складі "Великого Синопсиса Руського" П. Кохановського і займає там аркуші 232 — 233 про. Згідно студій Ю. Мицика, в основі цього додатку лежав текст передмови Іоанникія Галятовського. "Той факт, що при скороченні були опущені релігійно-риторичні міркування, що не було характерно для Кохановського, — пише Ю. Мицик, — наводить на думку, що це скорочення було проведено до нього Софоновичем. Пропуск похвали Й. Галятовського тодішньому гетьману Лівобережної України І. Самойловичу, якого Софонович недолюблював, підтверджує це припущення. Не виключено, що Софонович хотів розширити "Кройніку про землю Польську", продовжити її, однак смерть перешкодила йому реалізувати свої задуми. Кохановський міг скористатися заготівками Софоновича, як і його "Кройнікою" 1080. І далі: "Хоча усі факти, що приводяться в "Повісті", знаходяться відповідність у польських хроніках, однак порядок їхнього викладу трохи відрізняється від зведень А. Гван’їні, М. і И. Бєльських, М. Стрийковського і збігається з деякими українськими літописами XVII-XVIII ст. (див. звістку під 1534 р.). У ряді українських літописів, як і в "Повісті", відсутня згадка про Олександра і Михайла Вишневецьких, Самуїла Зборовського. Вважаємо за можливе висловити здогад про споріднення "кронички" з гіпотетичним літописом О. Левицького і К. Заклинського..." 1081.
Проте, в найбільш повному вигляді дана теорія з’являється в цитованій нижче науковій розробці про хазарів святителя Димитрія (Туптала). Ця розробка є найглибшою з подібних творів із них в історіографічному плані. І хоча нині вона з вищезазначених причин не може бути прийнята наукою, та, оскільки навіть й на сьогодні питання про походження козацтва і походження слова "козак" не отримало однозначного вирішення 1082.
Пізніше, оповідь, дещо сходжу, хоча й не тотожну тексту свят. Димитрія, знаходимо в літописі Г. Граб’янки 1083. Проте, ця історична праця написана після виходу "Житій святих", а отже аж ніяк не є первинною. Існує вона й в ряді інших робіт козацьких істориків 1084.
Святитель Димитрій Ростовський (Туптало)

Про козар [Фрагмент (додаток) до житія св. Костянтина і Мефодія.]
Козари, яких греки хазарами, римляни ж ґазарами називають, були народом скіфським, мову [ж мали] слов’янську чи руську. Країна ж їхня була біля Меотійського озера, яке і Мертвим морем називається, де Дон-ріка, що Азію від Європи розділяє, впадає. В тій землі спочатку жило плем’я першого сина Яфетового Гемера, що називалося раніше гемерами, по тому греками названі були кимерами, руською ж мовою названі були цимбрами. Від них же і устя Меотійського озера, що в Понт Евкслінський впадає, називається "Восфор 1085 Кимерійський", тобто "тіснина моря Кимерійського". Коли ж ті цимбри звідтіля по північних землях розійшлися, то пізніше на інші перемінилися народи — на литву, на жмудь, на готфів, і на інших. Тоді в тій землі Меотійського озера і Кіммерійського Восфора, плем’я якесь, скіфами прозване 1086, назване (від гір Аланських) аланами, назване по тому (від ріки з назвою Козар) козарами, осіло, і розрослося вельми впродовж довгого часу, і широко розселилося по обидва боки Дону, як в Азії — аж до Волги, що впадає в Каспійське чи Хвалинське море, так і в Європі — але до Дніпра, що до Чорного моря впадає. Немала частина з-поміж них, перейшовши Дніпро, над Чорним морем, яке називають Євксінським Понтом, поселилися, [там], де нині Очаків, і де Белагород, і далі, бо й аж до Панонії сягнули, але там уже іншими назвами прозвані були, де — аварами, де — гуннами, і на інші перемінилися народи. Були ж норовом грубі, жорстокі, негарні зовні, звичаї мали точно як нині у татар, більше з-поміж них у полях, ніж у містах жили, без будівель, у шатрах і кущах, переходячи з місця на місце задля випасання худоби. Харчувалися зіллям і м’ясом більше, ніж хлібом, м’ясом же — напівсирим. А в битвах були дуже хоробрими й для всіх страшними.
Старійшиною у них був каган (що іноземними літописами називається хаґаном чи хаяном). Назва ж та — каган — не було ім’ям власним людини, але титулом старійшини, як у нас цар чи князь.
Про сміливість народу того багато в давніх літописах грецьких та римських знаходимо, а найбільш обтяжливими були для Цариграду, морем приходячи під град той. Під ним же і переможені були чудесно в царство Іраклієве, в патріаршество ж Сергієве силою незборимою Пречистої Богородиці, Котра град Свій від тих поганкозарів, як і від персів, що були з ними у спілці, і разом град здобували, захищала, як про те багато написано в Синаксарях Акафісних, що читаються в п’яту суботу Великого Посту на Неседальному читаних 1087.
По тому, по довгім часі, через років сто чи й більше, Лев Ісаврянин, цар Грецький, бажаючи примирити з собою козарський народ, взяв за сина свого Костянтина (прозваного Копронимом) доньку у кагана — козарського князя. І хрестивши її в Цариграді, назвали Іриною (не та [то] Ірина, що по тому сотворила Православ’я, а інша — більш рання). Ця народила Копрониму сина Лева, якого по матері названо Козарином чи Хазарісом, оскільки від матері козарині народжений був (той Лев Козарист мав дружину, що також звалася Іриною, як і мати його. Та, отже, друга Ірина, з малим сином Костянтином, по чоловікові своєму Леві Козарині лишившись вдовою, насадовила Православ’я, відкинувши іконоборську єресь Сьомим Великим Вселенським собором). Після взяття доньки каганової в супружництво Копрониму жили козари з греками ніби мирно, але інші слов’янські руські народи смутили по тому греків. Почали ж козари потроху запозичувати християнську Віру від сусідів своїх херсонян. І коли, завдяки навчанню святих учителів слов’янських Костянтина, немала їхня частина Христову Віру прийняла — здружилися з херсонянами, і навчилась від них добрих звичаїв, і чесного, належного християнам житія. І раділи греки в Тавриді та Херсоні, чому дехто з космографів і Тавриду і Херсон Хазарією чи Козарією назвали, оскільки козари з греками там змішалися.
Мали ж козари віддавна, перед хрещенням, владу над Києвом, і над іншими деякими Рóссійськими областями, і данини з них брали: білячу шкірку від кожного дому, і від плуга по шелягу. Але потім Аскольд і Дір, прийшовши з Великого Новгорода від князя Рюрика, сіли у Києві й не дали данини козарам. По тому, по Аскольді й Дірі, [коли] Олег князював у Києві — відняв у козарів [землі] сіверян та радимичів.
По Олезі княжив Ігорь Рюрикович, по ньому — Святослав Ігоревич, батько Великого Володимира. Той Святослав (як про нього святий Нестор пише), пішов на Окуріку й на Волгу, і знайшовши в’ятичів, котрі платили данину козарам, відняв їх у козарів. По тому усією військовою силою пішов на козарів. Також і козари з князем своїм каганом сполчившись, супроти нього виступили. І билися сильно. І переміг Святослав козарів, і місто їхнє — Білу Вежу 1088 — взяв, і данину на них наклав 1089. Проте Святослав підкорив собі лише тих козарів, що жили у Європі, на цьому боці Дону; а козари, що жили по той бік Дону, вірою — християни, — свою мали державу, доки інший народ, названий половцями, що походив із готфського народу (а готфи від цимбрів походять), сполучившись із печенігами, як одноплеменними собі, сіли перш над Понтом Евкслінським, чи Чорним морем, вигнавши звідти народи, що там жили. По тому пішли на козарів, і впродовж довгих років воювавши з ними, винищили козарів, а самі їхні землі захопили. Печеніги, отже, поселилися, де нині ногайські татари, а половці в Тавриді (вигнавши звідти християн) осіли, і приходили разом із печенігами на Русь, великі нещастя землям цим приносячи. Також народ інший скіфський, названий татарами, жив колись за Каспійським морем в скелях Кавказу, коли з царем своїм Батиєм ріку Волгу, на тому місці, де в Каспійське (воно ж і Хвалинське) море впадає, напали на цю країну, з силою великою прийшли перш на половців і бившись із ними сильно, винищили їх, а з ними і печенігів — доконечно, і взяли ті землі під свою владу. По тому і на всю Руську землю напавши, завоювали. [Про] половців же і печенігів пам’ять геть зникла. А пам’ять імені козарів лишилася в нинішньому малоросійському сильному воїнстві, що називається майже так само, лише дещо змінено.

http://litopys.org.ua/synopsis/syn18.htm

О русинах Козырь (Козир) из Австро-Венгрии