Бразоли

ПАНИ БРАЗОЛІ – ВІД ГРУНСЬКОГО СОТНИКА ДО ПРИДВОРНИХ ЧИНІВ.

6 июня 2011 | История | 2 коммент.

Видатні особистості Охтирщини

З дитинства вдома, тільки-но річ заходила про людей заможних та успішних, завжди на слуху було – Бразоль, Бразолі. Лише пізніше, подорослішавши я узнав, що це імена конкретних людей в дореволюційний період, багатих і заможних, які мабуть, щось таки зробили добре для людей, беручи до уваги, що маса розповідей старих людей, часто майже фантастичних історій, які були овіяні нотами ореолу панів-добродійників, народолюбців та великомучеників. Ставши дорослим чоловіком, узнав, що Бразолі – це Григорій – Малопавлівський поміщик, а Сергій – Комишанський.

Займаючись історією свого села Малої Павлівки, ставлячи за мету написати найбільш правдиву та повну її версію, стикнувся з тим, що без окремого розділу про панів Бразолів нічого не виходить, І ось все що я знайшов, я і повідаю Вам, дорогі мої читачі та земляки. Більшість(на 90 відсотків) мого матеріалу взяті з документів, ну а хто знає більше, що ж буду радий почути та дописати. Нумо почали…

Василь Бразуль

Звернувшись конкретно до матеріалів, яких на подив, знайшлося немало, з’ясувалося, що рід Бразолів – це давній козацько-старшинський рід, що служив нашому народу ледь не з часів Богдана Хмельницького і, хоча нащадки у своїх споминах пишуть про те, що їх предок Трохим був полковником у батька Хмеля, я таких відомостей не знайшов, хоча інформації по козацькій старшині достатньо та і Вадим Модзалевський, автор знаменитого «Малороссийского родословника», на який я спираюся, думаю, таких би даних не пропустив .

Бразоль – це видозмінене прізвище православних молдавських дворян Бразулів (яких в ті часи називали «волохами»), тікаючи від утисків османів-мусульман осідали в Росії та Малоросії. Ось і Лукян Бразул служить в Київському охоче комонному полку обозним. Його син Тимофій Бразул в Гадяцькому полку в канцелярії. З дітей Бразоля Трохима нам відомий лише Василь, що народився в 1723 році в Гадячі та у 13 років вступає на службу в Гадяцьку полкову канцелярію, одержавши перед цим домашню освіту, підканцеляристом, бере участь в турецькому поході. З 1749 року – «полковой дозорщик індуктовых сборов», потім писар Гадяцької міської сотні з 1752 року. В 1754 році він в поході на Дніпрі з Биховським. З 1761 року проживає в Груні – значковий товариш Гадяцького полку (тобто козацький офіцер з особливих доручень при Гадяцькому полковнику). На той час це, зважаючи на вік, непогана військова кар’єра. Указом Гетьмана Розумовського від 4 жовтня 1763 року призначений Груньським сотником замість Семена Милорадовича. І хоча Груньська сотня була поряд з Куземинською не значима в полку – територія малозаселена, небагата, сама посада висувала Василя Трохимовича Бразуля в ряди козацької старшини Гетьманської України. В той час Грунська сотня – це військо-адміністративна одиниця Гадяцького полку, в межах Української Гетьманської держави, у складі Російської імперії, що включала в себе військову частину – козаки у кількості 234 чол. та територіально – містечко Грунь, села Шенгаріївка, Комиші, Павловочка (Мала Павлівка) та слобода Семенівка з їх окружними землями і посполитим (селянським) населенням, що несли повинність Гадяцькому замку. Крім жителів Павловочки, які працювали на Скельський Преображенський чоловічий монастир, що знаходився в селі Скелька за Грунню. Сотник має військову владу, тобто керує козаками в мирний час і під час походів, відповідаючи за підготовку до них, та адміністративну цивільну владу – стоїть на чолі сотенної канцелярії, несе відповідальність перед полковником за збір податей з населення ввіреної йому території, проводить суд у межах повноважень, виконує накази і постанови Генеральної Гетьманської канцелярії на місці. З послужного списку сотника Бразуля: 1767 рік – командував 1,5 тисячами козаків на лінії, з грудня 1768 по січень 1772 – «содержал впереді форпости», був 4 місяці в фортеці Козловській, 1769 рік на форпостах(кордоні) займався укріпленням лінії «и был в походе у Перекопа и Алешке со 2-ой армией». Щодо адміністративної діяльності, з документів можна побачити, що сотник вельми вживчива добродушна людина, немає жодних скарг на нього в полкову канцелярію, не змінюється за 12 років склад сотенної старшини, добросовісний адміністратор (мається ряд похвальних грамот за вчасний збір податі по сотні), хоча водночас і вимогливий та інколи і суворий. Є рішення сотенної канцелярії за його підписом про штрафування посполитих козаків своєї сотні. Проживає Василь Бразуль в Груні, має там винокуренних два заводчика, шинок на виїзді з містечка, селітряний заводчик на один котел та 20 посполитих, даних йому на ранг, землю, виділених від монастирських володінь в Павловочці. Утисків козаків за Василем не було виявлено але зазвичай в ті часи козаки працювали на сотника, частіше за борги, мав також свою «мзду» керівник сотні і із «справедливості» в суді. Та так і багатів потихеньку. Про його хазяйновитість і турботу про сім`ю видно з того,як в подальшому житимуть його діти та онуки, яким він зробив міцний фундамент матеріальних благ у житті. І це все за 12 літ сотничества. Рахуючись з тим, що старшина Гадяцького полку великих маєтностей не мала на території полку, (згідно Генерального слідства Гадяцького полку лише полковник та його найближче оточення мало маєтності) тому що весь Гадяцький ключ, тобто територія полку з землями та селянами, або належали Гетьману, а він зрозуміло не дуже охоче робив і ревізії в них та і тим паче їх не роздавав. Тому в маєтностях Гадяцького полку постійних володінь за Грунським сотником не числилося. В Груні у Василя Трохимовича з дружиною Іриною Андріївною (1732-1788) народжуються діти – Григорій, Микола, Олексій, Василь, Марфа (1765), Ірина (1769). Він вельми поважна людина в полку і в 1767 році підписує наказ Гадяцького, Миргородського та Полтавського шляхетства «въ Комиссію о сочиненіі проекта новаго Уложенія», яким Катерина друга узаконила кріпацтво на Україні. В 1775 році Василь Трохимович універсалом Гетьмана Розумовського звільняється від посади сотника Груньського «по старости и болезні» з наданням чину бунчужного товариша(офіцерський чин в гетьманській Україні близький до полковника, що вказує на близькість до Гетьманського оточення і дає можливість в майбутньому на службову кар’єру своїх дітей), будує дім в Павловочці, біля якого садить сад близько десятини, риє став за церквою у яру, прокладає серед дубового лісу дорогу, обрамлену дубами від Охтирського тракту до свого маєтку, скуповує землі та кріпосних Павловочки, благо закривається монастир в 1776 році, якому належала Мала Павлівка. Ліквідується гетьманство, багато земель Розумовського продаються в казну імперії, а з 1810 року він допродує і їх остачу – Комиші, Павловочку, Довжик. Більше всього, що в цей час всі наші землі і купує бувший сотник, заснувавши своє родове гніздо в Малій Павлівці, напроти церкви Петра і Павла, збудованої ще за часів Мазепи Скельськими ченцями. Василь Трохимович, незважаючи на вік та хвороби, з 1782 по 1785 року стає суддею знов створеного Зіньківського повіту. 7.02.1785 року – колезький асесор, виходить у відставку в 1790 році, бере участь у відкритті Чернігівського намісництва в 1782 році. За ним числиться 2 винокуренних заводи, 95 душ кріпосних обох статей в містечку Грунь та в Комишах 25 (1803 рік). До кінця життя Василь Трохимович Бразуль проживає в селі Мала Павлівка, яке при своєму заснуванні називалося Павловочка, а в народі Павлівочка, що стає родовим маєтком зачинателів козацького старшинського українського роду. Тут же він помирає приблизно 1804-05 рр. та похований на цвинтарі біля церкви.

Його сини роз’їхалися від батька, отримавши освіту та почали працювати чиновниками в Харківському та Катеринославському намісництвах.Старший Григорій дослужується до дійсного статського радника (чин генерал-лейтенанта ) – Голова губернського Цивільного суду. Один з його синів – Євген.

Євген Бразоль

В подальшому в нас розмова йтиме про саме гілочку роду Євгена Григоровича. Як видно з йо го біографії, маючи великі батьківські можливості, здібності до наук, багатство, він пішов не по протореному батьком шляху, а вибрав свою, особливу життєву стежину, пройти яку було не так і просто, але думаю, що в кінці життя без сорому можна було йому поглянути і назад – де виднілися свої здобутки, і вперед – це його діти, що прославили своїми діяннями рід Бразолів. Народився 3 березня 1799 року в Катеринославі, там же закінчив гімназію і 1818 році Імператорський Харківський Університет. Потім поручик Сіверського кінноєгерського полку. Після відставки в 1822 році переїжджає жити в родовий маєток діда Василя Трохимовича в село Павловочка (Мала Павлівка) Зіньківського повіту, Полтавської губернії, господарство якого в деякій мірі занепало в зв’язку зі смертю господаря. Тут він проживе все життя, тут народяться його діти і пізнає подружнє щастя життя та буде радіти успіхам своїх нащадків. Це він зв’яже славу і велич нашого краю, а саме сел Мала Павлівка, Комиші з іменем роду Бразолів, буде фундатором побудови нових церков і шкіл, розширення та облагородження села, побудови доріг,лікарень, зроблячи з невеличкого села окрасу всієї округи. Недарма повінчатися в Павлівській церкві було на той час престижно у людей окружних не тільки сіл та хуторів, а і Охтирки, Зінькова, Харкова .Недарма до Бразолів на храмове свято Петра і Павла збиралася знать не тільки з повіту а і з губернії. Але це все буде потім, а йому передувала важка праця, не рахуючись ні з силами, ні з здоров’ям, якій Євген Григорович віддавався сповна з самого молоду. На той час це був один з відсталих повітів губернії, мало було освічених людей і поява тут молодого, енергійного 24-річного спадкоємця, який мав за плечами досвід військової служби, університетську освіту, не могло пройти мимо Зіньківської ратуші. Вже в 1827 році він працює на поприщі повітової освіти – наглядач Зіньківського повітового училища, потім замісник його директора, колезький регістратор(1834), колезький секретар (1836), титулярний радник (1838), Предводитель Зіньківського повітового дворянства з 1844 року, надвірний радник. Опікується Зіньківською градською лікарнею, дорогами повіту, побудовою мостів через річки Ворсклу та Грунь, освітою – запроваджує відкриття шкіл грамоти при церквах. В цей час проводиться розмежування повіту, де він бере участь як посередник, представляє повітове дворянство на губернському рівні. Проживає в Малій Павлівці в своєму маєтку, збудованому ще дідом Василем Трохимовичем. Маючи землі на території Охтирського повіту, користується авторитетом і серед тамошнього дворянства – так він являється одним із меценатів при розбудові Охтирського Свяито-Троїцького монастиря, пожертвувавши велику суму грошей разом з поміщиком Кулябко, купцями Грековим, Алтуховим. З 1844 по 1847 року, як Полтавський Губернський Предводитель Дворянства, сумісно з генерал-губернатором займається розбудовою губернських установ міста та губернії. Євген Григорович являється попечителем недавно відкритих Петровського кадетського корпусу та Інституту благородних дівиць, бере участь в організації забудови Полтави сучасними кам’яними будинками. При його участі збудований і нині існуючий Будинок Дворянського Зібрання (нині школа мистецтв на площі Слави), кам’яні дороги в місті, яке раніше потопало в грязі і т .д. Тут же він зустрічає в 1847 році і свою майбутню дружину серед слухачок Інституту благородних дівиць ,на 30 років молодшу дочку його давнього знайомого ще по армійській службі генерал-майора Дмитра Петровича Селецького – Софію Дмитрівну Селецьку та через два роки вони одружуються. За час перебування в Полтаві Євген Бразоль займає ряд попечительських постів – це – попечитель Полтавської гімназії, комітету по тюрмах. Звільнившись з посади Предводителя Полтавського Дворянства в чині надвірного радника, наш герой виходить у відставку і живе в своєму маєтку в Малій Павлівці, як вона тепер стала вже називатися. Перш за все він вирішує побудувати новий мурований дім на місці старого. Для цього він будує в Комишах цегляний завод. У 1851 році був побудований особняк в дворянському стилі, який має 20 кімнат. Ось як описує його Віра Бобошко, його онука: «….это был большой, одноэтажныйм дом, в нем было 20 комнат, комнаты большие и светлые с паркетними полами, со старинной мебелью, внизу девичья и ванная, ванная стояла посредине, а под стенами стояли скамейки. На них серебрянные квадратне тазы и серебрянные кувшины» Також закладає за церквою сад під назвою «Кримок» з диковинними на той час фруктовими деревами, кущами, квітниками, стежками, альтанками, ще дідом викопаний ставок з джерельно-чистою водою, де розводиться риба. Вносяться великі пожертви на Петропавлівський храм, робиться новий іконостас за рахунок Бразолів. Євген Григорович має близько 4000 десятин землі тільки в наших краях та в Кобеляцькому повіті в селі Єленовка 800 дес ., та за дружиною Софією Дмитрівною посаг в Золотоношівському районі – село Завойтовка 900 дес. Закладає економію Євгенталь біля урочища Караван, де вирито великий став,там же працює винокуренний завод, пташник, конюшні, ферми з худобою, а в Комишах селітренний заводчик, що дає на рік 1000 пудів селітри,яка продається на Шосткинський пороховий завод. На Ташані біля мосту працюють дві водяні мельниці на два камені ,багато вітряків у Малій Павлівці, навкруги ліс практично весь Бразольський, яким він торгує по всій Полтавській губернії. Винокурні, які працюють на Бразоля в Груні, в Євгенталі, дають 20000 відер горілки на рік, що продається в Зінькові, Охтирці, Полтаві, Харкові. В Малій Павлівці відкритий також шинок .Євгеній Григорович входить в сімку найбагатших поміщиків повіту. В нього в 1845 році 450 душ кріпосних (тільки чоловіків)в Павловочці та Комишах ,74 в Кобеляцькому повіті та 92 в Золотоношівському. Скуповує землі навкруги. Так в 1860 році придбав урочище Яковенково 5 дес. 144 саж, Копилове 21 дес. 120 саж , а також землі у дворянина Максимовича 50 дес. Незважаючи на вік, в 1871 році Зіньківське земство запрошує поміщика на посаду почесного мирового судді. В своєму маєтку він живе як вельможа і аристократ Ось як описується він письменником С.Гаєвським – сином поміщика із Ступок: «…..отец наш тотчас же отправился к тамошнему богатому помещику Евгению Григорьевичу Бразолю. …..Мы были приняты ласково но я благо был решительно уничтожен в присутствии знатного барина, сидящего в роскошно убранной комнате. До тех пор я если и видел порядочную меблировку дома в Полтаве у нашего директора Огнева, но это было слишком далеко от того, чему я был теперь свидетелем. В особенности меня поразил богатый чайный сервиз на серебряном подносе и хорошо одетые лакеи. Это было мое первое знакомство с аристократизмом…..». Декілька слів про дружину Софію Дмитрівну Бра золь, уроджену Селюцьку. На вигляд вона була маленька та сухенька, напрочуд енергійна, на її плечах був увесь дім. Сім’я була дуже дружна, незважаючи на велику різницю у віці, Бразолі кохали один одного. Після смерті чоловіка пані Софія перебрала на себе всі господарські функції в маєтку, дуже любила рукоділля, вишивання, квіти, примушувала своїх дочок теж вишивати. Старі люди раніше розповідали, що Бразольські дочки за зиму вишивали золотою ниткою церковну одежу священикам Петропавловської церкви і дарували на престольне свято. Вона була незмінним попечителем Малопавлівської народної школи та лікарні для венеричних хворих, разом з дочками та невістками – попечителем жіночої прогімназії в Зінькові. Водночас це вимоглива пані до свої близьких та селян. Дуже любить літературу,мистецтво і незважаючи що дух Бразолів з діда-прадіда був просякнутий абсолютною монархією та вірністю царю, любила Тараса Шевченка. Після смерті Кобзаря мальовані олівцем картини досталися Коховському – товаришу Шевченка. Коли він помер, його дружина передала 280 картин Тараса Шевченка Софії Дмитрівні Бразоль в 1864 році. Частину з них вона продала, а більша частина була в неї в маєтку в Малій Павлівці аж до колективізації. Їх Радянська влада націоналізувала і вони зараз знаходяться в різних музеях. Так у Бразолів були такі картини – Дерево серед скель, Рослини, село П’ятки, В Астрахані, Хмельницький у хана, На Орелі, Казань, Гори в долині Аспагар, Експедиційний табір в долині Анадир. Ці твори були намальовані автором в 1847-1850 рр. під час заслання… Є відомості, що вона їздила на зустріч до поета, коли той був у Зінькові проїздом. Це була дуже набожна та релігійна жінка, цього ж вона вимагала від всієї своєї рідні та челяді. До самої смерті Софія Дмитрівна була головою в домі і ніхто їй не смів заперечити з будь-якого приводу. На її день народження обов’язково з’їжджалася вся сім`я. В них з Євгеном Григоровичем було 6 дітей Григорій, Сергій, Лев, Єлизавета, Ірина, Марія. 5 травня 1879 року на 81 році життя помирає надвірний радник Євген Григорович Бразоль від серцевої недостатності ,похований в Малій Павлівці на сімейному кладовищі за Петропавловською церквою. Дружина пережила його на 30 років і 1908 році її не стало. Захоронена біля свого чоловіка.

Григорій Бразоль

Старший син Євгена Григоровича – Григорій Євгенович Бразоль народився 20 квітня 1850 року в селі Мала Павлівка. Дома отримав початкову освіту, в 1874 році закінчив успішно Харківську гімназію та тамошній Університет по юридичному праву. Все своє життя він проживає в батьківському маєтку який достається йому у спадок і віддає себе служінню рідному краю, земству Зінькова та Охтирки. Починаючи з 1874 року він дільничний мировий суддя Зіньківського повіту до 1885 року,потім його вибирають в Охтирське дворянське зібрання, Предводитель Охтирського повітового Дворянства 1885-1892. В цей час він активно займається науковою роботою – пише статті в наукові журнали – «Об упразднении волосных и сельских судолв», «О законодательных мерах по охране лесов от самовольных порубок и краж», що знаходять свій відголосок серед юристів. З 1880 року – гласний Дворянського зібрання Зіньківського повіту – губернський секретар. З 22 грудня 1892 року і по 1917 рік – Предводитель Зіньківського Дворянства. За його ініціативою та активним втручанням відбулося відкриття в Зінькові жіночої прогімназії, та чоловічої гімназії. Ставши їх попечителем, а також членом наглядової ради, Головою Зіньківського сільськогосподарського товариства, з 1908 року стає дійсним статським радником, а з 1912 Камергером Його Величності – єдиний в Росії повітовий предводитель дворянства, який не служачи при царському дворі, мав придворний титул. Продивляючись матеріали дворянського зібрання, видно, що Григорій Євгенович – освічена, порядна, чесна людина. В жовтні 1912 року, обговорюючи звіт діяльності земства, Григорій Євгенович Бразоль відкрито виступає з критикою роботи земства всієї губернії і повіту за нецільове використання коштів, за малу увагу до основних платників податку – селян та козаків. Він пропагує таку ідею – багаті повинні більше співчувати бідним та ділитися з ними своїми прибутками, справедливо оплачувати їх працю на себе не пригноблювати народ. Цей виступ наражається на критику зі сторони як губернії, так і дворян повіту. Він впроваджує в життя Царський указ «О всеобщем образовании в Росії», коли було побудовано майже в кожному хуторі повіту школу, розвиває медицину в повіті, будує дороги, розвиває поштову справу, відкриває бібліотеки як в повітовому центрі, так і в селах і містечках, будує мости. Все це робиться при активній участі предводителя дворянства. Так, в той час відкривається новий поштовий тракт на Охтирку з Зінькова – нинішня дорога і багато ще багато діянь. В цей час Григорій Євгенович проживає в Зінькові в будинку Земського зібрання або будинку Воздвиженка, який і нині стоїть в центрі міста. В Малій Павлівці напроти маєтку на місці старої будується нова кам’яна Петропавловська церква з кам’яною дзвіницею і мурованою огорожею, роблячи її окрасою всієї округи. За свій рахунок Григорій Евгенович закуповує все обладнання до неї. Відкривається в 1867 році Малопавлівська народна школа, потім в 1909 році будується її нове приміщення, в яке ще ходив і я, автор цих рядків. Родове гніздо Бразолів стає перлиною повіту та і губернії. Сад Кримок вражає своєю красотою, чистотою, вишуканістю посадок, там є алеї, диковинні квітники, чиста джерельна вода в ставку біля нього. Ось як описує його Віра Бобошко «…фруктовый сад так называемый «Крымок» находился через улицу отделенный плетнем,через который был перелаз. Там были чудные шпанки красные, черные, белые, желтые .По этой улице была церковь, а около церкви отделенное каменной стеной кладбище. К традициям Павловки были народные гуляния по саду в храмовый праздник Петра и Павла…» Беззмінним попечителем школи в Малій Павлівці був Григорій Євгенович, він же будує нову лікарню для венеричних хворих і утримує її за свій кошт, розвиває економію Євгенталь, будуючи там сучасний винокуренний завод, маслозавод, проводить одним із перших в окрузі телефон собі в маєток та на Євгенталь. Дома – патріархальний спосіб життя лакеї в красивих лівреях, старовинні вишукані меблі, абсолютна чистота та порядок. Дружина – Марія Петрівна вроджена Селецька двоюрідна сестра Григорія, фрейліна Єя Величності, дочка Київського Предводителя Дворянства, повну вата, тиха, непримітна жінка, а всім керує мати – Софія Дмитрівна.

До цих пір зосталися в пам’яті розповіді людей, які свого часу працювали в Бразоля в Павлівці, Всі говорили – добра, чуйна людина, з повагою відносився до свої працівників, жителів села, чим міг їм завжди допомагав. Вже в 1918 році, коли він виїжджав з села, люди йшли за його бричкою та плакали. Водив дружбу с сусідами поміщиками – Трипольським, Дубягою, Володимиром Людвіговичем Ротом. На всіх губернських з’їздах представляє Зіньківське дворянство, запрошений з братом Сергієм на коронацію Миколи другого в Петербург. Відомо, що у Григорія Євгеновича був син Василь Григорович і навчався він в Полтавському Петровському кадетському корпусі, після чого проживав удома з батьками в Малій Павлівці. На жаль, про подальшу долю сім ї Григорія Євгеновича Бразоля до цього дня я нічого не знайшов.

Сергій Бразоль

Дві долі, як два брати – є така приказка. Так і в Сергія та Григорія Бразолів – разом народилися та й по життю весь час разом. Народився 27 вересня 1851 року в Малій Павлівці, закінчив Харківську гімназію, потім університет там же ,став юристом. З 1874 року на службі в 3- му Департаменті Сенату, в тому ж році переходить в Департамент сільської промисловості, командирується в США на Філадельфійську виставку, бере участь в Балканській війні як уполноважений Управління Червоного Хреста .У 1878 році виходить у відставку ,нагороджений за участь у війні орденом Св. Володимира та оселяється в наданому батьком маєтку в селі Комиші де будує будинок біля старокиївської дороги, садить сад більше десятини, бере в дружини свою родичку Єлизавету Петрівну Ханикову, свою троюрідну сестру по дядькові Никону, уродженку Павлоградського повіту, 1859 року народження. Тут же в нього народжується 6 дітей – Петро (1883), Володимир(1885), Олександр(1893), Микола(1896), Віра(1887), Ольга(1890), Тетяна (1895), з яких Ольга помирає в віці 8 років від дифтериту. Після виходу у відставку з державної служби Сергій Євгенович починає свою плодотворну земську службу, яка внесла його ім’я в плеяду видатних діячів нашого краю. В 1879 році вибраний депутатом в Охтирське Дворянське зібрання, мировий суддя Охтирського повіту. З 1880 року – гласний Зіньківського повітового Дворянського зібрання, Голова Зіньківської повітової управи з 1886 по 1892 року, Зіньківський повітовий Предводитель Дворянства, надвірний радник, статський радник. В 1892 році вибраний Полтавським губернським Предводителем Дворянства, де і працює протягом 15 років, проживаючи з сім’єю в Полтаві за адресою – Олександрівська площа 37 номер телефону 70. Потім дійсний статський радник, член Державної Ради Росії від дворянства Полтавщини, Гофмейстер Двора Його Величності з 1906 року. Знає декілька іноземних мов, добре розбирається в музиці, театрі, сільському господарстві, юриспруденції. Сергій Євгенович являється в губернії також головою Червоного Хреста, попечителем Дома трудолюбця, входить в склад правління Товариства допомоги трудящим в учбових закладах, голова Полтавського відділення Імператорського Російського Музичного товариства, голова Полтавського музично-драматичного кружка, голова Товариства гомеопатів, голова попечительської ради по тюрмах, Дружина Єлизавета Петрівна – світська дама, була головою Дамського благодійного товариства, голова Дамського комітету Червоного Хреста .

Знаходячись в Полтаві і добре знаючись на сільськогосподарській техніці Сергій Бразоль заводить механізацію в себе в маєтку в Комишах, куди він із сім’єю приїжджає тільки на літо. В 1900 році будується винокуренний завод в Комишах з паровим двигуном 3-х батарейним котлом, електричним освітленням, де працюють 12 робітників. Використовує 11313 пуд жита, 1341 пуд пшениці,19379 пудів картоплі, зібраних на своїх полях і було за 1906 рік вироблено та продано в казну 844081 декалітри спирту на суму 14771 руб. 40 коп. В 1913 році будується парова мельниця, будівля якої стоїть і по сьогоднішній день, працює цегельний завод. У дворі, за будинком, стояло багато сільськогосподарських механізмів. Велику увагу приділяє Сергій Євгенович і розвитку Комишів. Так він являється беззмінним попечителем Комишанської народної школи, довгий час її утримує на свої кошти. В 1893 та 1910 рр. не без його участі та і грошей будуються 2 народні школи.

Дає великі пожертви на Покровську церкву, вимощує каменем дорогу в центрі села. В 1903 році перебудовує свій одноповерховий будинок, добудовуючи ще шість кімнат, яких стає тепер уже 15. За будинком, на старокиївському шляху, за свій кошт будує також капличку. Там же є криниця, де п’ють воду так звані «киянки», люди, які йшли на прощу до Києва. Ним насаджена липова алея по дорозі з Комишів до Охтирського поштового тракту. Люди в Комишах та в окрузі пам’ятають його як надзвичайно вимогливого та іноді суворого пана. Доброю до двірні та простих людей відрізнялася його дружина Єлизавета Петрівна. Вона часто потай від чоловіка привозила всім працівникам маєтку подарунки з Полтави. Сергій Евгенович скуповує землі навкруги. Зокрема Миколаївський ліс, Хоменковщину, Карпилівку (раніше Іскрівщину), Духівниче. Всього за ним числиться 6000 дес. землі в нинішніх Охтирському, Лебединському, Зіньківському районах. Будучи членом Державної Ради, по службі проживає в столиці. Жовтнева революція та послідуючі буреносні події перевернули в повному сенсі цього слова життя Сергія Євгеновича. Ось він старий, немічний колишній високопоставлений царський сановник з дітьми та онуками приховуючи своє дворянство, свої заслуги, покинувши все, тільки з самим необхідним пробирається в Крим, щоб виїхати за кордон і скоропостижно помирає в місті Судак, де і похоронений. Сім’я ж перебралась в Константинополь, а дальше Греція, США. Декілька слів про дітей Сергія Бразоля. Старший – Петро, закінчивши університет, працює в Зіньківському земстві. В 1913 році він помічник Предводителя Дворянства, ким був його дядько – Григорій. Цікава доля у його третього сина Олександра Сергійовича.

Олександр Бразоль

Народився 7 січня 1893 року, закінчив Петровський кадетський корпус ,потім навчається в Корпусі Миколи ІІ в Петербурзі і Миколаївському кавалерійському училищі. В 1914 році закінчує його по першому розряду – корнет лейб-гвардії Кірасирського Його Величності полку, в якому провоював всю першу світову війну.,закінчивши її штаб-ротмістром .Мав 6 бойових орденів. В Добровольчеській армії в Громадянську війну він уже полковник, командує дивізією, тяжко поранений (наскрізне кульове поранення в голову), евакуйований в Константинополь, пройшов всі митарства білого офіцерства за кордоном, здав екзамен на шофера ,працював водієм таксі, на конюшні прибиральником, 15 років працював на фабриці. З 1947 року в Америці де працював креслярщиком, викладав верхову їзду, прожив до 100 років, практично до останніх днів займався громадською роботою, являвся членом всіх російських військових організацій за кордоном, був найстарішим російським кадетом, похоронений на кладовищі в Нью-Хемпшир, США в 1993 році. Одна з дочок Сергія Євгеновича – Віра Бобошко, проживала в Греції, написала спогади, на які я і опирався також при написанні цієї статті.

Післямова

Ось і підійшла до кінця ця оповідка про Бразолів – від Грунського сотника до державних мужів; довга, непроста, можливо терниста дорога, але це шлях чесного служіння Російській короні,їх батьківщині – Україні і нашому українському народу. Коротко переказані знані епізоди з їх життя, тільки капля в морі доль людських, які так безжалісно пошматував час і вир революційних подій, і як зараз розібратися – хто був правий, а хто ні. Та й розбиратися ніхто вже не буде, бо й ні до чого. Ходячи по Комишах та Малій Павлівці, намагаюсь найти Бразольські старожитності. Ось Степан Якович, вчитель – краєзнавець із Комишів, підводить мене до місця з нагорнутим невеликим земляним валом. Там стояв дім Сергія Бразоля, ріс сад. Зараз пусте місце, лише за переказами, зосталася стара престара груша яка з тугою низько вклонилася до землі, немов стогнучи та просячи прощення за всі гріхи односельчан у свого колишнього хазяїна Сергія Євгеновича Бразоля. Та на виїзді з села – кам’яна мельниця з надписом – 1913 рік, теж німий свідок давньої величі хазяїна. Давно вже немає тієї красивої липової дороги обабіч шляху з Комишів до Охтирського тракту, та і нова дорога проходить трішки в другому місці. Ще сумніша картина, проходячи по Малій Павлівці. На місці родового маєтку панів Бразолів та Петропавлівської церкви – давно живуть другі люди, а та частина села, де раніше жили найзаможніші селяни зараз вся в бур’янах, занехаяна. Ледь видно зараз і дорогу через Свистунець на Грунь. Замість саду « Кримок» та ставка з джерельно-чистою водою, повної карасів – невеличке озерце та бур’яни з хащами. Лише залишки старої прорваної греблі нагадують про минуле, і то тим, хто про нього щось знає. А нині з цегли школи-інтернату, що в Груні був вистроєний з цегли розваленої Петропавлівської церкви села Мала Павлівки – окраси всієї округи початку 20 ст., будують добрі люди знову церкву тій же Груні. Дай бог же їм здоров’я та наснаги у цій праці добудувати її – але зробити такою, як її зробив Бразоль в 1902 році, більше що не вдасться вже нікому.

Олександр Сірий – Мала Павлівка, Комиші, Полтава.

Интересуюсь родом дворян Бразолей ранее проживавших в Полтавской губернии