Бородай, Бородаевский

Соціальні відносини на території краю можна ілюструвати на прикладі життя і діяльнос¬ті охтирського полковника 1.1. Перехрестова (Перехреста), який очолив полку 1679 році. Саме йому грамотами від 1676 та 1681 років москов¬ським урядом були надані великі земельні "пожалування" в місті Тростянці. Окрім того, в 1688 році сотник Повальчук продав 1.1. Пере¬хресту село Білку та водяний млин в селі Жигайлівці на річці Боромлі з амбаром і двором за 40 руб. По мірі збільшення земельних угідь полковника частішають самовільні захоплення ним земель рядових козаків та посполитих. Дії І. Перехрестова викликали невдоволення простих козаків. Тому 12 лютого 1692 року в Посольський приказ була надіслана делегація у складі чотирьох сотників, 22 отаманів та козаків Охтирського полку, котрі доставили чолобитну з проханням вислати І. Перехрестова в інше місто, а на посаду призначити Романа Кондра¬тьева. В чолобитній відзначалось 26 причин відлучення від посади І. Перехрестова: своєму родичу Семену Бугаєнку віддав село Півнево; зібрав із селян 400 руб. і віддав їх Семену для поїздки в "Польську сторону" для торгових промислів; в 1691 році "взяв" у А. Прокоф'єва 2000 копен жита, 200 пудів та 70 міхів анісу, 100 вуликів бджіл, 60 коней, 60 голів великої рогатої худоби, 4 бочки вина, та незжатого хліба загинуло на 200 рублів; в цьому ж році відняв маєтності у писаря Ю. Андреева.
У сотника Г. Яковлева охтирський полков¬ник відібрав майна на значну суму, "мать Іванова взяла насильством двор со всем дворо¬вым строением". Окрім того, як писали козаки, І. Перехрестов виганяв охтирців зі своїх дворів та саджав за грати з метою отримання викупу. Так було з колишнім сотником Я. Кириловим.
На населення полку І. Перехрестов наклав своєрідний податок на свою користь вином, пивом, медом, бочками, свічками, солодом, м'ясом та великою рогатою худобою.
Охтирські козаки хотіли бачити своїм полковником Р.Г. Кондратьева, але, мабуть, забули, що той, будучи наказним полковником, в 1690 році теж обкладав деякі міста податком на свою користь. Так, з Боромлі він взяв 150 зо¬лотих, з Мурафи - 100, з Городного - 120, а з Богодухова - 100.
Указом від 4 березня 1704 року за непри¬критий грабіж та свавілля І. Перехрестова усуну¬ли з полковницького уряду, численні маєтності відібрали в казну, а частину продали з торгів.
У справі про колишні маєтності охтирського полковника є копія указу канцелярії "тайных сыскных дел" про "пожалування" земель І. Пере¬хрестова Охтирському полку. Так, с. Лутище відходить Ф. Осипову, який 3 березня 1704 року призначається Охтирським полковником, а село Хорунжівку віддали судді Л. Лесевицькому.

boda73
С Лутищами связана и история жизни нашего предка Ивана Янова Бородая.
В одном из архивных документов РГАДА за 1710 год пишется:
Року тысяча семьсот десятого, месяца июня в двадцать седьмой день. Я, Ивгения Ивановна Кондратовна, з детьми моими Иваном и Петром Кондратовичем и з невесткою Агафиею Мандовною, ведомо чиним сим нашим добровольным записом, что меючи мы под селом Лутищи на реце Ворскле млин, а в нем строение два камня и третия пшенния и суконные ступы, которыми мы владели при полковничестве брата моего Ивана Ивановича Перекрестова.
Когда по указу Великого Государя он брат мой взят к Москве, и вотчинную ево мельницу и всякие грунты описаны на его Великого Государя. Тогда мы, не имеючи поменной записи, тех обоих млинов лишились. А когда по описи тех грунтов состоялся Великого Государя велено одписи де грунта и мельницы которые являтся по описным вотчинным ненчны, продавать настоящею ценою.
И тогда я з детьми откупила в прежнем своем Лутищинском млине часть с казны за шестьсот золотых, а другую часть в Ивана Яновича Бородая, жителя ахтырского за четыреста золотых, которою он имел за собою по даче брата моего Ивана Ивановича коего же о том давние купчие свидетельствуют.
А вот найти эти купчие нам пока что, к сожалению, не представилось возможным.

GrayRam, спасибо! Обязательно добавлю эти новые сведения в свою папку по Вербицким-Вержбицким.

Zabellisa, спасибо за ссылку на конференцию! Буду иметь в виду.

Пока наши расследования ведут на Украину, хотя я знаю, что в Белоруссии есть много представителей фамилии Вербицкие.

Мне безусловно лестно, что носители фамилии Вербицкие входят в дворянское сословие, но конкретно по своим родственникам не могу утверждать, что они были дворянами.

Семейные легенды об Антоне Семёновиче Вербицком гласят "что он якобы был большим начальником при советской власти". Каким именно начальником был Антон Семёнович мне ещё предстоит узнать, пока только известно, что А.С. Вербицкий, А.И. Бородай, Г.А. Вербицкий все работали в области тяжелого машиностроения.
Жена Антона Семёновича - Меланья Николаевна Вербицкая была домохозяйкой, по воспоминанием родственников вела светский образ жизни. Меланья Николаевна пережила мужа, возможно была в блокадном Ленинграде.


Фамилии, родственные нашим Вербицким-Бородай:

1.Капленко (Спб)
2.Плевако (Спб)
3.Лысенко (Украина)
4.Сысоевы (Украина, Калужская обл.)
5.Орловы (Калужская обл.)

В поселке Кшенский прошел первый тур поэтического фестиваля, который был посвящен творчеству уроженца района – поэта Серебряного века Валериана Бородаевского.

Мероприятие стало началом творческого проекта «Славянского культурно-исторического центра «Святая Русь»», руководителем которого является председатель Курской областной Думы Виктор Карамышев. Он наградил многих поэтов, прибывших на фестиваль из Курска, Рыльска, Курчатова, Железногорска и ближнего зарубежья, дипломами и памятными подарками.

О том, что кшенская земля стала родиной многих известных людей, в том числе и Бородаевского, напомнил собравшимся глава Советского района Владимир Савельев. О творчестве поэта Серебряного века поведала кандидат филологических наук преподаватель КГУ И. Михайлова, которая долгое время занималась изучением его литературного наследия.

Большой проект КРО «Святая Русь» стартовал, и в его рамках запланировано еще немало интересных мероприятий в разных районах области и странах ближнего зарубежья.

По материалам "Курской правды"

Продолжаем поиск информации в теме «Женщины в истории рода Бородаевских».
Недавно, при просмотре документов в ГОСУДАРСТВЕННОМ АРХИВЕ ХАРЬКОВСКОЙ ОБЛАСТИ, нам удалось найти информацию о жене Коллежского Асессора Иосифа Петровича Бородаевского. Ею была Евлампия Федоровна Горонескул. Их внук Сергей Васильевич Бородаевский (1870-1942) – известный теоретик и практик мирового кооперативного движения конца 19 – первой половины 20 столетия, экономист, государственный деятель.

Вот что писала о представителях рода Горонескул заместитель директора по научной работе Миргородского краеведческого музея Людмила Розсоха в своей работе «ВОЛОХ ГОРОНЕСКУЛ – СОРОЧИНСКИЙ СОТНИК»:
У складі Миргородського полку в XVII – XVIII століттях служило чимало іноземців, зокрема, вихідців із Волощини (нині територія Молдови й Румунії). Це певною мірою пов’язано з тим, що на уряді миргородського полковника протягом 1658 – 1736 років перебували три покоління роду Апостолів – Павло, Данило й Павло, котрі походили з волоської землі. Вони привели з собою чимало своїх земляків, які й стали найближчим оточенням можновладного клану. На посадах сотників у Миргородському полку служили волохи Сандул Маневич, Кирило Каракаш, Микола Горонескул. Про рід останнього і йтиметься далі.

Під час російсько-турецької війни 1710 – 1713 років російські війська 1711 року вчинили так званий Прутський похід до Молдови. До російської армії тоді долучилося п’ятитисячне військо молдовського господаря (правителя) Дмитра Кантемира, яке разом із армією Петра І прибуло до Російської імперії й розселилося, здебільшого, в Слобідській Україні й частково на Полтавщині. Серед інших добровольців-волонтерів прибув із «землі Мултянської» до України Микола Горонескул, прапорщик полку Василя Танського. 1722 року Горонескул уже входив до «корогви дворянської» Миргородського полку, тобто належав до полкової старшини.
Миргородське полкове правління на той час розміщалося в містечку Сорочинцях, там були двір і резиденція полковника Данила Апостола та двори його старшини. 1723 року Микола Горонескул урядував як наказний сорочинський сотник і того самого року став дійсним, повносправним сотником у містечку.

1725 року знатний козак, дворянин-шляхтич М.Горонескул жив у Петербурзі при Д.Апостолові, який після подання до імператорського двору відомих «Коломацьких чолобитних» (де вимагалося відновлення державних прав України) і після двохлітнього ув’язнення з наказу Петра І в Петропавлівській фортеці був нарешті, по смерті царя, звільнений. Разом із полковником Д.Апостолом сотник Горонескул повернувся до України. 1737 року він усе ще тримав сотницький уряд. У Сорочинцях пан Микола володів житловим двором, а також, як більшість тогочасної козацької старшини його рівня, мав у містечку «шинковий двір», що давало значний прибуток.

У сотника було три сини – Андрій, Панас, Петро, всі вони служили в Миргородському полку, мали звання значкових і військових товаришів, одружилися з доньками знатних козаків. Старший із синів, Андрій (народження 1736 року) на початку 80-х років був миргородським полковим осавулом, а по ліквідації Катериною ІІ козацького ладу вийшов у відставку секунд-майором. Горонескули не були надто багатими поміщиками, 1770 року всі три брати разом мали в Сорочинцях 18 хат. Володіли вони також землею й підданими в сусідньому Зіньківському повіті (це, либонь, була спадщина матері).

У Сорочинцях залишилися жити нащадки Горонескулів за лінією Андрія. Онук сотника – Федір Андрійович Горонескул – пішов стежкою предків, служив у армії, 1798 року мав звання поручика. Наприкінці XVIII століття він узяв шлюб із Анастасією Михайлівною Лишень (близько 1778 – 1849), дівчиною з козацько-дворянського роду.

Син Федора – Роман Федорович Горонескул за віком належав до покоління письменника М.В.Гоголя. Цей сорочинський дідич перебував на цивільній службі, виріс до чину надвірного радника, мав кількох кріпаків. Його дворянську родину в Сорочинцях іноді називали на український лад Горонецькими. Дружиною Романа Федоровича стала Ганна Пантелеймонівна Рощаковська з сусідніх із Сорочинцями теренів. Микола Гоголь, напевно, знав Рощаковських (Ращаковських), бо вони були віддаленими родичами Яновських. Спадає на думку, що наш земляк-письменник, який любив переінакшувати прізвища знайомих йому людей для своїх літературних персонажів, не випадково в ранньому варіанті комедії «Ревізор» назвав одного зі своїх героїв Растаковським, за фонетичною схожістю з Рощаковськими.

Син Романа Федоровича – Ілля Романович Горонескул (народження 1840 року), праправнук сорочинського сотника, став українським громадським діячем і педагогом. 1863 року він закінчив природничий факультет Київського університету, займався просвітою простолюду, брав участь у створенні народних шкіл у Києві, був близьким до українських громад, цінував творчість Т.Шевченка. В 1863 – 1868 роках він працював наглядачем пансіонату при Київській гімназії № 1, згодом викладав у цій гімназії географію. Був знайомий із композитором М.В.Лисенком, навіть співав у його опері на аматорській сцені.
На Полтавщині жили й інші нащадки волохів Горонескулів. Напередодні жовтневого перевороту 1917 року в Полтаві мешкав Олександр Панасович Горонескуль – адвокат, земський діяч, гласний Полтавської міської думи. Вночі 20 лютого 1918 року його було заарештовано. А як свідчить запис у щоденнику полтавського лікаря О.О.Несвіцького від 26 жовтня 1921 року, «получено достоверное сообщение, что в Крыму расстрелян присяжный поверенный Александр Афанасьевич Горонескуль». Більшовицька влада не вибачала дворянського походження ні волохам, ні українцям.
http://mirkozactvo.ucoz.ua/new...0-10-07-19