Военнопленные немцы,румыны,венгры

О. Кузьминых (Волгоград)
ОСОБЕННОСТИ ПРАВОВОГО ПОЛОЖЕНИЯ ВОЕННОПЛЕННЫХ В СССР В ГОДЫ ВТОРОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЫ
Советское государство с момента своего возникновения взяло курс на проведение самостоятельной политики в области военного плена, в основу которой был положен классовый принцип. Под воздействием партийно-идеологических установок враг в общественном сознании выступал в образе «капиталистов-империалистов», а союзником в борьбе против них считался мировой пролетариат, у которого нет ни отечества, ни национальности. Следствием такой политики СССР стал демонстративный отказ от подписания Женевской конвенции о военнопленных от 27 июля 1929 г. 1
В противовес Женевской конвенции было решено разработать собственный «Кодекс военного плена». В основу проекта этого документа были положены две основные идеи: 1) режим содержания военнопленных в СССР должен быть не хуже, чем это предусматривает Женевская конвенция; 2) документ, регламентирующий порядок обращения с пленными, должен соответствовать принципам советского права (недопустимость льгот для офицерского состава, равенство военнопленных в правах и т. д.). В результате, 19 марта 1931 г. постановлением ЦИК и Совнаркома СССР было утверждено Положение о военнопленных, действующее на территории Советского Союза. Анализ содержания этого документа, позволяет говорить, что он основывался на тех же принципах, что и Женевская конвенция (воспрещение жестокого обращения с военнопленными, право на переписку со своими родственниками и т. д.). Вместе с тем, исходя из принципа «пролетарской солидарности», в документе
декларировалось предоставление политических прав военнопленным, принадлежащим к рабочему классу или беднейшему крестьянству (ст. 10), запрещалось денщичество, равно как и ношение знаков отличия (ст. 18), предусматривалось создание лагерных комитетов, выражающих интересы солдатской массы (ст. 14). Для руководства размещением и содержанием военнопленных учреждался специальный орган в лице Центрального управления по делам о пленных и беженцах (Цупленбеж) 2 .
Разрабатывая законодательство о содержании военнопленных, советское государство использовало уже наработанный опыт обращения с представителями иностранных государств. Для СССР было характерно двойственное отношение к иностранцам, главным критерием которого была лояльность к советской власти. Этот критерий был положен и в основу обращения с обезоруженными солдатами противника, что нашло свое отражение в упомянутом «Положении о военнопленных» от 19 марта 1931 г., которое предписывало всех военнопленных-«пролетариев», «не эксплуатирующих чужого труда», наделять политическими права наравне с «трудящимися иностранцами» 3 . При внимательном изучении первых советских нормативно-правовых актов по обращению с бывшими неприятельскими солдатами бросается в глаза одна характерная деталь: сталинское руководство изначально смотрело на военнопленных как на своих «союзников». По мысли сталинского окружения, стоило советским войскам вступить на вражескую территорию, как все неприятельские войска, основу которых составляют все те же пролетарии, бросят оружие и перейдут на сторону Красной Армии. Утопичность этой идеи выявилась уже в первые дни «освободительного похода в Польшу». Из оперативных сводок Генштаба РККА, которые публиковались с 17 по 27 сентября 1939 г., только первая содержала фразу о восторженной встрече советских частей населением. В последующих сводках этот сюжет заменили сведения о достигнутых рубежах, занятых городах и о количестве захваченных пленных 4 .
Так или иначе, в сентябре 1939 г. НКВД было поручено разработать проект нового Положения о военнопленных. И хотя подготовленный документ был одобрен Экономическим советом при СНК СССР, он не был официально утвержден советским правительством 5 . Показательно, что военнопленные поступали в распоряжение наркомата внутренних дел – ведомства, наделенного репрессивными функциями и отвечавшего за карательную политику государства. В составе НКВД было сформировано Управление по военнопленным, являвшееся преемником Цупленбежа 6 .
23 сентября 1939 г. заместителем наркома внутренних дел В. Чернышовым было утверждено «Положение о лагере военнопленных» 7 . Основными задачами лагерей НКВД для военнопленных объявлялись: 1) содержание военнопленных в условиях изоляции от окружающего населения; 2) создание режима, исключающего всякую возможность побега пленных из зоны лагеря; 3) агитационно-массовая и политическая работа среди контингента. Сопоставление содержания «Положения о лагере военнопленных» от 23 сентября 1939 г. и «Временной инструкции о режиме содержания заключенных в исправительно-трудовых лагерях НКВД СССР» от 2 августа 1939 г. показывает, что, если главной задачей ИТЛ являлось трудовое использование контингента 8 ,
то основной задачей лагерей УПВ – политическая работа среди военнопленных. Последней советское государство придавало особое значение, рассматривая военнопленных в соответствии с известной ленинской установкой как «бацилл коммунизма» – будущих сторонников социалистических преобразований в своих странах. Неслучайно, в структуре УПВ НКВД СССР политическому отделу под руководством полкового комиссара С. Нехорошева отводилось одно из ведущих мест 9 .
Классовый подход к проблеме военнопленных демонстрирует, в частности, практика учета последних. Указание УПВИ НКВД СССР № 25/11805 «По вопросам уточнения социально-политического лица военнопленных» ориентировало сотрудников лагерей на подробное составление политического портрета каждого пленного и на поиск в среде неприятельских солдат «социально-близких», т. е. тех, в которых СССР видел потенциальных союзников в борьбе с «буржуазно-капиталистическим лагерем» 10 . Таким образом, СССР предпочел исходить в вопросах регулирования военного плена не из положений международных конвенций, а из положений внутреннего законодательства, в свою очередь, основывавшегося на классовых императивах.
Ориентацию на собственное законодательство по вопросам военного плена демонстрирует неопределенный правовой статус польских солдат и офицеров, захваченных Красной армией осенью 1939 г. Ряд историков рассматривает польских граждан, попавших в лагеря НКВД как интернированных, исходя из того, что между СССР и Польшей не было официально объявленного состояния войны 11 . Однако характер и масштабы боевых операций, имевшие место жертвы в ходе боевых столкновений свидетельствуют о том, что между СССР и Польшей велась настоящая война. По справедливому замечанию Н. Лебедевой, «неофициальное» введение на территорию Польши войск сталинским правительством, лишь усугубляло ее агрессивный характер 12 . Именно о
«военнопленных» идет речь в большинстве документов ведомства Л. Берии, а также протоколах заседаний Политбюро ЦК ВКП(б). Пленными считали себя и большинство польских офицеров 13 . Другое дело, что среди оказавшихся в лагерях польских граждан было большое количество людей, не имеющих никакого отношения к вооруженным силам.
В нарушение ст. 11 Положения о военнопленных от 19 марта 1931 г. о недопустимости содержания пленных в местностях с «нездоровым климатом», часть поляков была направлена в исправительно-трудовые лагеря Европейского Севера СССР, где они трудились наравне с советскими заключенными.
Об одинаковом положении военнопленных и заключенных свидетельствует как «Инструкция о содержании и трудовом использовании военнопленных в Северном железнодорожном лагере» 14 , предоставившая начальнику Севжелдорлага право использовать их труд по своему усмотрению, так и отдельные факты экзекуций над польскими военнослужащими, ярким примером чего является катынский расстрел. О том, что сталинское окружение смотрело на польских военнослужащих как на рядовых узников лагерей НКВД, свидетельствует Указ Президиума Верховного Совета СССР «О предоставлении амнистии польским гражданам, содержащимся в заключении на территории СССР» от 12 августа 1941 г., под которую попали и пленные поляки 15 . Освобождение пленных «по амнистии» являлось нонсенсом для международного права.
Однако имелся ряд черт, наличие которых не позволяет говорить о полном растворении военнопленных поляков в контингенте заключенных. Во-первых, советское руководство пошло на создание в октябре 1939 г. справочного бюро по розыску военнопленных и интернированных лиц бывшей польской армии при исполкоме Советского общества Красного Креста и Красного Полумесяца.
И хотя НКВД игнорировало работу этого органа, попытка его создания свидетельствует о стремлении СССР соблюдать хотя бы формальную сторону общепризнанной нормы международного права. Во-вторых, польским
военнопленным была разрешена переписка со своими родственниками за границей. В-третьих, места работы военнопленных предписывалось отделять от производственных участков заключенных. Таким образом, можно говорить о том, что захваченные Красной Армией польские военнослужащие имели «промежуточный статус» между военнопленными и заключенными и являлись особой категорией контингента НКВД.
Вскоре после начала Великой Отечественной войны советское правительство нотой от 17 июля 1941 г. заявило о своей готовности признать Гаагскую конвенцию 1907 г. и соблюдать ее на условиях взаимности. При этом Советский Союз руководствовался двумя мотивами. Во-первых, он стремился обеспечить себе поддержку международной общественности в условиях германского наступления. Во-вторых, стремился ограничить себя от многочисленных обязательств, вытекавших из положений Женевской конвенций о военнопленных от 27 июля 1929 года. Что касается реакции германской стороны, то она была вполне предсказуема. Гитлер и его ближайшее окружение, не сомневавшиеся в скором завершении войны на Востоке, проигнорировали заявление Советского Союза. В ответной ноте министерства иностранных дел Германии от 25 августа 1941 г. было сказано, якобы массовые расстрелы пленных частями Красной Армии доказывают лицемерный характер дипломатических шагов сталинского руководства 16 .
Основным нормативно-правовым документом, регламентировавшим положение иностранных военнопленных в СССР в годы Великой Отечественной войны и в послевоенный период, являлось Положение о военнопленных, утвержденное постановлением СНК СССР № 1798–800 от 1 июля 1941 года.
Основные пункты этого документа соответствовали Гаагской (1907) и Женевской (1929) конвенциям. Согласно Положению в категорию военнопленных попадали: 1) лица, принадлежащие к составу вооруженных сил государств, находящихся в состоянии войны с Советским Союзом, а также граждане этих государств, интернированные на территории СССР; 2) лица, входящие в состав вооруженных отрядов, не принадлежащих к вооруженным силам противника, если они открыто носят оружие; 3) гражданские лица, сопровождающие с соо-
тветствующего разрешения армию и флот неприятеля, как-то: корреспонденты, поставщики и другие лица, захваченные в ходе военных действий. Положение гарантировало военнопленным право на жизнь и личную неприкосновенность, обеспечение жилыми помещениями, медикаментами и продовольствием. Запрещалось оскорблять пленных, жестоко обращаться с ними. Солдатам и офицерам, попавшим в плен, разрешалось ношение военной формы, знаков различия и отличия. Они получали право приобретать за свой счет дополни-
тельно продукты питания, одежду, предметы личной гигиены, беспошлинно получать с родины и из нейтральных стран письма, посылки и денежные переводы 17 .
Вместе с тем документ имел принципиальные отличия от Женевской конвенции. В советском варианте не имелось статьи, предусматривавшей контроль за содержанием военнопленных со стороны Международного комитета Красного Креста, не оговаривалась возможность обжалования приговора в случае судебного преследования, не было определено время репатриации.
После принятия правительством «Положения о военнопленных» наркомат внутренних дел выпускает серию инструкций, развивающих и дополняющих его. К числу таковых следует отнести прежде всего «Временную инструкцию о конвоировании военнопленных из приемных пунктов в лагеря-распределители частями конвойных войск НКВД СССР» от 4 июля 1941 г., а также инструкции о порядке учета и содержания военнопленных в лагерях НКВД от 7 августа 1941 года. Данные документы ограничивали права военнопленных и расширяли полномочия НКВД. Так, в них не оказалось пункта, запрещавшего изымать у военнопленных личные вещи и документы. Ограничивалось право пленных на подачу жалоб. Теперь они могли высказать свое недовольство только представителям лагерной администрации и были лишены права обращаться в вышестоящие инстанции 18 . Целью данных инструкций было ужесточение режимных требований в условиях военного времени.
Согласно инструкциям НКВД-МВД СССР военнопленные обеспечивались продовольствием, одеждой, обувью, постельными принадлежностями, денежным довольствием. Инструкция УПВИ НКВД СССР № 75 от 22 февраля 1943 г. регламентировала порядок приема, хранения и возврата валюты и ценностей, принадлежавших военнопленным 19 . Для проверки сохранности имущества пленных периодически проводилась его инвентаризация. В случае утраты личных вещей или ценностей, принятых на хранение от военнопленных, им воз-
мещалась стоимость утраченного за счет виновных лиц 20 .
В целях предотвращения случаев смертности при транспортировке военнопленных приказом наркома внутренних дел № 0388 от 6 октября 1943 г. Была введена инструкция «О санитарном обеспечении военнопленных и спецконтингентов при поступлении на приемные пункты и фронтовые приемно-пересыльные лагеря НКВД и при железнодорожных перевозках» 21 . Маршруты движения военнопленных оборудовались сетью питательных и санитарно-пропускных пунктов. Категорически запрещалось направлять в тыловые лагеря больных и раненных военнопленных, которых надлежало отправлять в госпитали 22 .
Особое внимание уделялось регламентации труда военнопленных. В соответствии с директивой УПВИ НКВД № 28/7309 от 17 июля 1942 г. труд бывших вражеских солдат надлежало использовать с учетом их физического состояния, для чего вводилось четыре группы трудоспособности. Офицеры и генералы к работам привлекались лишь на добровольной основе. На основании приказа НКВД СССР № 00675 от 6 апреля 1943 г. для военнопленных устанавливался 8-часовой рабочий день, 4 выходных дня в месяц и восьмичасовой ежедневный ночной отдых 23 . За работу пленным выплачивалось денежное вознаграждение.
На территории лагеря военнопленным гарантировалась свобода передвижения и личная неприкосновенность. Так, в п. 38 Инструкции о порядке содержания военнопленных в лагерях НКВД от 7 августа 1941 г. закреплялось право беспрепятственно передвигаться по зоне лагеря и посещать культурно-массовые мероприятия 24 . Применение оружия личным составом лагерей жестко регламентировалось. В «Инструкции по службе внутренних нарядов в лагерях НКВД для военнопленных и интернированных», введенной приказом НКВД № 001132 от 4 октября 1945 г., подчеркивалось: «Применение оружия есть крайняя мера и к ней надлежит прибегать со всей решительностью, когда все остальные меры воздействия оказались безрезультатными» 25 . Категорически запрещалось рукоприкладство по отношению к военнопленным. 4 сентября 1944 г. вышло специальное распоряжение УПВИ № 28/00/6936 «О недопустимости избиений военнопленных охраной и личным составом управлений лагерей», в котором подчеркивалось, что военнопленные за проступки могут подвергаться только дисциплинарной ответственности в соответствии с Положением о военнопленных от 1 июля 1941 года 26 .
Не противоречили положениям Женевской конвенции 1929 г. меры дисциплинарного воздействия к пленным, совершившим побег. В телеграфном распоряжении УПВИ № 28/00/979 от 1 июня 1943 г. «Об ответственности военнопленных за побеги из лагерей» указывалось: «Военнопленные, за совершенные ими побеги из лагерей, к уголовной ответственности не привлекаются. На этих военнопленных начальником лагеря налагается дисциплинарное взыскание, и на определенный срок они подвергаются другим ограничительным мерам» 27 .
Анализ нормативно-правовых документов, регламентирующих содержание военнопленных, показывает, что СССР в отношении иностранных военнопленных ориентировался на принципы гуманизма и требования международного права. Советское законодательство гарантировало военнопленным право на жизнь, гуманное обращение, личную неприкосновенность и медицинское обслуживание. Также им предоставлялись имущественные права: обеспечение жилыми помещениями, бельем, одеждой, обувью, продовольствием, гарантировалось сохранение документов и ценных вещей. Важной гарантией предоставленных прав было право каждого военнопленного подавать жалобы и заявления начальнику лагеря. Предпринимались меры к сохранению жизни и здоровья военнопленных в условиях северного климата. О том, как выполнялось на практике законодательство о военнопленных, какие коррективы вносила в действующие правила и инструкции жизнь, речь пойдет несколько ниже.
Особого внимания заслуживает вопрос о правосубъектности военнопленных периода Великой Отечественной войны. По мнению М. Деткова, человек, попавший в сферу деятельности НКВД-МВД, всецело исключался из юрисдикции действующего законодательства; его жизнь целиком и полностью регламентировалась актами этого ведомства 28 . Тем не менее, НКВД-МВД не было освобождено от ответственности за судьбу своих подопечных. На совещании руководящих работников лагерей военнопленных, прошедшем в июне 1948 г. в Ленинграде, начальник ГУПВИ МВД СССР генерал-лейтенант Т. Филиппов подчеркивал: «Военнопленные – это категория не частная, а государственная, и МВД СССР отвечает и отчитывается перед правительством за всю работу с
военнопленными» 29 . В директиве МВД № 52/3477 от 19 апреля 1948 г. подчеркивалось, чтобы лагерная администрация строила свое отношение к военнопленными на основе указаний правительства об обращении с иностранцами, ибо «военнопленные являются теми же гражданами иностранных государств» 30 . Таким образом, руководство МВД подчеркивало особый статус военнопленных и напоминало лагерным властям об особой ответственности за их содержание. Косвенно здесь звучит мысль и об ответственности за их содержание перед международным сообществом. Об использовании аппаратом УПВИ-ГУПВИ текста Женевских конвенций 1929 и 1949 гг. при разработке ведомственных инструкций и директив, свидетельствует их наличие в материалах секретариата ГУПВИ 31 .
В то же время, анализ архивных документов показывает, что до сотрудников лагерей международно-правовые документы не только не доводились, но и пресекалось даже само упоминание об их существовании. В сентябре 1946 г. начальник Грязовецкого лагеря МВД № 150 полковник Г.И. Сырма запрашивал вышестоящую инстанцию: «От военнопленных священников немецкой национальности, содержащихся в лагере № 150, поступают письменные заявления и прошения, адресованные на имя Министра Внутренних дел с просьбой об освобождении их из плена, ссылаясь на 9, 12 и 13 статьи Женевской конвенции от 27 июля 1929 года и на Гаагское соглашение. Не имея по данному вопросу никаких разъяснений, прошу соответствующих на сей счет указаний» 32 . Ответа на указанное письмо не последовало.
Весьма произвольно трактовало правовой статус военнопленных и советское военно-политическое руководство. Как международным конвенциям, так и собственному законодательству противоречило объявление военнопленными всего состава германской армии после капитуляции Германии и завершения боевых действий. В ходе капитуляции перед войсками Красной армии оружие сложили более 1,3 млн. немецких солдат и офицеров. Большинство из них были погружены в вагоны и отправлены в СССР.
Однако будем справедливы: нарушения Женевской конвенции в годы Второй мировой войны были характерны для всех государств-участников, что обуславливалось крайней ожесточенностью боевых действий, непримиримостью идеологического противостояния. Так, английская авиация в 1940–1941 гг.
неоднократно сбивала немецкие транспортные самолеты со знаками Красного Креста, которые подбирали из вод Ла-Манша немецких летчиков 33 . Американские солдаты нередко отказывали в медицинской помощи немецкому гражданскому населению на оккупированной территории 34 . О распространенной практике расстрелов немецких военнопленных английскими и американскими солдатами во время боев в Нормандии нам сообщает в своей книге английский историк М. Хастингс 35 . Более того, сама практика боевых действий вырабатывала определенный кодекс поведения противоборствующих сторон. Так, например, солдаты и той, и другой стороны практиковали расстрел захваченных в плен вражеских снайперов или огнеметчиков. Это объяснялось представлениями солдат о том, что они воюют «не по честному» 36 . Играла свою роль и принадлежность военнослужащего к тому или иному роду или виду войск. Так, если немцы считали своим долгом расправиться с комиссаром, то красноармейцы без зазрения совести расстреливали попавшего в плен эсэсовца или власовца.
В 1994 г. Центр военно-социологических и социально-психологических исследований Министерства обороны РФ провел анонимное анкетирование среди ветеранов-участников Великой Отечественной войны с целью выявления случаев самосуда над вражескими солдатами на поле боя или случаев расстрела пленных по приказу командира. Из 380 человек опрошенных о таких случаях сообщили лишь 3 человека 37 , т. е. 0,8 % анкетируемых. Много это или мало? На первый взгляд кажется мало. Однако представим такую пропорцию к цифре 5 – 6,5 млн. человек (численность личного состава Красной армии, участвовавшего в боевых действиях на советско-германском фронте) 38 и получим цифру не менее 50000 фактов несанкционированных экзекуций. Таким образом, можно с натяжкой говорить о «единичных фактах» расправ с обезоруженным противником.
Тем не менее, несанкционированный характер таких стихийных расправ не позволяет говорить о системе уничтожения военнопленных, в отличие от практики гитлеровского Рейха, где подобные деяния были освящены силой приказа. Так, 12 мая 1941 г. вышла секретная директива Главной ставки фюрера «Об обращении с захваченными в плен советскими политическими и военными работниками». Она гласила: «Политические руководители в войсках не считаются пленными и должны уничтожаться самое позднее в транзитных лагерях» 39 .
Советское правительство, разрабатывая нормативно-правовую базу по вопросам обращения с военнопленными, преследовало несколько целей.
Во-первых, оно стремилось исключить их из сферы военных действий, т. е. нейтрализовать как часть вооруженных сил противника. Во-вторых, планировало использовать их труд по возмещению затрачиваемых на их содержание средств, а позднее для восстановления разрушенного войной народного хозяйства. В-третьих, путем политической и культурно-массовой работы рассчитывало сделать их сознательными сторонниками коммунистической системы. Таким образом, цели, которые преследовало советское руководство, коренным образом отличались от устремлений германских политических кругов, рассматривавших военнопленных в начале войны как ненужный балласт, а позднее как дешевую рабочую силу. Сама концепция использования
военнопленных как «бацилл коммунизма», несмотря на свою идеологическую направленность, предполагала гуманный характер обращения с вражескими солдатами, так как была ориентирована на сохранение их жизни и добровольную перемену мировоззрения. Подобная логика отражена в следующих словах начальника ГУПВИ МВД СССР генерал-лейтенанта Т. Филиппова, прозвучавших в июне 1948 г. на совещании руководящих работников лагерей МВД: «Мы военнопленных не унижаем, не оскорбляем, а поэтому им при возвращении на родину нечего будет сказать о Советском Союзе плохого» 40 .
Неоднозначным было отношение советского руководства к вражескому офицерскому корпусу. Во-первых, наблюдается стремление отделить офицерский и командный состав от остальной массы военнопленных. Во-вторых, нейтрализовать их, как «непримиримых классовых противников». Так, по инициативе Л. Берии было принято решение о расстреле пятнадцатитысячного польского офицерского корпуса. В 1943 г. на Тегеранской конференции И. Сталин обмолвился о намерении сурово покарать 50 тыс. офицеров вермахта, находящихся в лагерях НКВД. Но, видимо, получившее негативный международный резонанс в том же 1943 г. «катынское дело» изменило его планы.
Факты репрессий со стороны советского руководства по отношению к пленным офицерам дали основания Б. Соколову говорить о политике уничтожения наиболее состоятельных и образованных групп бывших неприятельских военнослужащих 41 , что, на наш взгляд, достаточно спорно. Ведь из тех же польских офицеров сталинско-бериевский аппарат впоследствии сформировал командный состав армии В. Андерса. В конце концов, репрессивная политика уступила место трезвому расчету и прагматическим соображениям, наглядным примером чему является создание «Союза немецких офицеров» и его использование в политических целях.
Принципиально и отличие правового положения иностранных военнопленных от положения советских заключенных. Если в отношении первых советское руководство исходило из принципа «корректного обращения», то основными элементами тюремного и лагерного быта вторых были насилие, произвол, попрание человеческого достоинства при полном безразличии к созданию нормальных условий для существования. Примечательно, что разрыв между законоположениями, гарантирующими охрану прав личности и обеспечением их реализации, считался нормой для лагерей ГУЛАГа и недопустимым явлением для лагерей ГУПВИ. В документации НКВД-МВД прослеживается четкое стремление выделять военнопленных, как особую категорию лагерного контингента.
Характерно, что одновременно с заявлением советского правительства об окончании репатриации военнопленных от 5 мая 1950 г. МВД отменило большинство приказов, директив и распоряжений по содержанию военнопленных,42 . Это еще раз свидетельствует о том, что оставшихся на своей территории военнопленных советское руководство отныне считало военными преступниками, т. е. лицами, которые не могут претендовать на преимущества режима военного плена.
Итак, изучение нормативно-правовых актов и архивного материала свидетельствует, что в советском законодательстве в период 1930-х – 1940-х гг. проблеме военнопленных уделялось большое внимание. Разрабатывая законодательство, регламентирующее режим военного плена, Советский Союз опирался на имеющийся опыт работы с подданными иностранных государств.
Основные права военнопленных в годы Великой Отечественной войны были закреплены в Положении о военнопленных, утвержденном постановлением СНК СССР 1 июля 1941 года. Если в Женевской конвенции правовой статус военнопленных дифференцировался только в зависимости от воинского звания, то в советском законодательстве большое значение имело «социально-политическое лицо» военнопленного. Несмотря на свою несовершенность и противоречивость, обусловившие многочисленные нарушения режима военного плена, советское законодательство не шло ни в какое сравнение с преступными приказами и директивами фашистского руководства, в которых содержалась установка на уничтожение советских военнопленных по политическим мотивам и расовому признаку.

1 Конасов В.Б. Судьбы немецких военнопленных в СССР: дипломатические, правовые и политические аспекты проблемы. Очерки и документы. – Вологда, 1996. – С. 19–20.
2 Военнопленные в СССР. 1939–1956. Документы и материалы / Под ред. М.М. Загорулько. – М., 2000. – С. 60–65.
3 Военнопленные в СССР… – С. 61.
4 Яжборовская И.С., Яблоков А.Ю., Парсаданова В.С. Катынский синдром в советско-польских и российско-польских отношениях. – М., 2001. – С. 65.
5 Текст Положения от 19 сентября 1939 г. см.: Галицкий В.П. Финские военнопленные в лагерях НКВД (1939–1953 гг.). – М., 1997. – С. 153–158.
6 Военнопленные в СССР… – С. 74–75.
7 Там само. – С. 75–77.
8 ГУЛАГ: Главное управление лагерей. 1918–1960 / Под ред. А.Н. Яковлева. – М., 2002. – С. 457.
9 Военнопленные в СССР… – С. 25.
10 Всеволодов В.А. «Арифметика» и «алгебра» учета военнопленных и интернированных в системе УПВИ НКВД-МВД СССР в период 1939–1956 гг. // Трагедия войны– трагедия плена: Сборник материалов Международной научно-практической конференции, посвященной 55-летию образования антифашистских организаций военноп-
ленных в СССР, проблемам и перспективам развития музея «Трагедия плена» /
Мемореальный музей немецких антифашистов, Академия военных наук. – М., 1999. – С. 27.
11 Щелокаева Т.А. Правовой статус иностранных военнопленных в СССР (1939–1956 гг.): Дис. … канд. юрид. наук. – Екатеринбург, 2000. – С. 49.
12 Лебедева Н.С. Катынь: преступление против человечества. М., 1994. – С. 36–37.
13 Яжборовская И.С., Яблоков А.Ю., Парсаданова В.С. Назв. праця. – С. 90.
14 Катынь. Март 1940 г. – сентябрь 2000 г.: Расстрел. Судьбы живых. Эхо Катыни. Документы / Отв. сост. Н.С. Лебедева. – М., 2001. – С. 221–223.
15 Русский архив: Великая Отечественная. СССР и Польша: 1941–1945. К истории военного союза: Докум. и матер. Т. 14. – М., 1994. – С. 24–25.
16 Конасов В.Б. Назв. праця. – С. 40–41.
17 Архив Управления внутренних дел Волгоградской области (далее –Архив УВД ВО). – Ф. 6, оп. 1, д. 385, л. 208-Иностранные военнопленные Второй мировой войны в СССР. Нормативные документы / Под ред. В.А. Золотарева. Т. 24. – М., 1996. – С. 37–40.
18 Военнопленные в СССР… – С. 28, 155–168.
19 Там само. – С. 171–173.
20 Русский архив: Великая Отечественная. Иностранные военнопленные Второй мировой войны… – С. 509–510.
21 Архив УВД ВО. – Ф. 6, оп. 1, д. 475, л. 316–320.
22 Там само. – Д. 461, л. 34-35; д. 524, л. 249-252; Русский архив: Великая Отечественная. Иностранные военнопленные Второй мировой войны в СССР… С. 127–128.
23 Архив УВД ВО. – Ф. 6, оп. 1, д. 475, л. 20 об.-22.
24 Русский архив: Великая Отечественная. Иностранные военнопленные Второй мировой войны… – С. 48; Архив УВД ВО. – Ф. 6, оп. 1, д. 463, л. 407–415.
25 Русский архив: Великая Отечественная: Немецкие военнопленные в СССР. Документы и материалы. 1941–1945 гг. – Т. 24 (13–2). Кн. 1. – М., 1999. – С. 126; Архив УВД ВО. – Ф. 6, оп. 1, д. 464, л. 288–300.
26 Архив УВД ВО. – Ф. 10, оп. 1, д. 9, ч. 1, (лист не пронумерован).
27 Там cамо. – Д. 192, л. 96-96 об.
28 Детков М.Г. Колонии, лагеря и тюрьмы России. – М., 1999. – С. 197–198.
29 Архив УВД ВО. – Ф. 10, оп. 1, д. 75, л. 221.
30 Там само. – Д. 6, л. 65.
31 Российский государственный военный архив (далее – РГВА). – Ф. 1/п, оп. 21а, д. 37–59.
32 Архив УВД ВО. – Ф. 10, оп. 1, д. 42, л. 237.
33 Вторая мировая война в воспоминаниях У. Черчилля, Ш. де Голля, К. Хэлла, У. Леги, Д. Эйзенхауэр. – М., 1990. – С. 71.
34 Болдырев К.В. Менхегоф – лагерь для перемещенных лиц (Западная Германия) // Вопросы истории. – 1998. – № 7. – С. 119.
35 Хастингс М. Операция «Оверлорд»: Как был открыт второй фронт. – М., 1989. –
С. 132; 309–310.
36 Там само. – С. 132, 307, 309.
37 Великая Отечественная война. 1941–1945. Военно-исторические очерки. Кн. 4: Народ и война. – М., 1999. – С. 195.
38 Россия и СССР в войнах ХХ века: Статистическое исследование. – М., 2001. – С. 245–246.
39 Цит. по: Долматовский Е.А. Зеленая брама: Документальная легенда об одном из первых сражений Великой Отечественной войны. – М., 1989. – С. 107.
40 Архив УВД ВО. – Ф. 10, оп. 1, д. 75, л. 223 об.
41 Соколов Б.В. Правда о Великой Отечественной войне: Сборник статей. – СПб., 1998. – С. 26.
42 Приказ МВД № 001097 от 16 декабря 1949 г. «Об отмене приказов, циркуляров, директив, приказаний и распоряжений НКВД-МВД СССР, изданных по работе лагерей МВД для военнопленных». См.: Архив УВД ВО. – Ф. 6, оп. 1, д. 528, л. 343.

В. Левикін (Київ)
ПОЛІТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ІНОЗЕМНИХ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ ТА ЇХ ДІЯЛЬНІСТЬ
Військовослужбовці німецької армії, потрапляючи до радянського полону, із самого початку піддавалися політичному тиску. Тому не дивно, що з 1943 року з моменту масового надходження полонених, перед радянською владою постало питання про перевиховання військовополонених на принципах інтернаціоналізму та комунізму. Комуністична пропаганда, що була в 1941–1943 рр. дуже інтенсивною, в більшості випадків успіху не мала. Тому її у багатьох випадках навіть було припинено і замінено пропагандою «Національного комітету «Вільна Німеччина» 1 . Проблемами політичної агітації серед бранців, створенням і функціонування НКВН та СНО займалося багато вітчизняних та зарубіжних дослідників 2 , але лише в останні роки ідеологічна упередженість
почала зникати. Ставлячи насамперед ідеологічні питання, керівництво УПВІ мало потребу в цілеспрямованій програмі дефашизації полонених. Тому не дивно, що із самого початку війни створюються антифашистські школи, курси, проводяться лекції, мітинги, що мали за мету продемонструвати переваги радянського ладу й комуністичної ідеології. У радянській історіографії цієї проблеми діяльність антифашистських організацій військовополонених була чи не єдиною темою, торкатися якої було дозволено офіційно. Природнім є той факт, що створення й діяльність антифашистських організацій німецьких військовополонених показувалася як ініціатива “знизу”. Хоча всім зрозуміло, що без дозволу й ініціативи радянського керівництва неможливо було створити подібні об’єднання.
Створенням таких організацій займалося ГоловПУ, вірніше, його 7-й відділ, що з’явився ще до початку війни у 1939 р. 3 , і до обов’язків якого входила пропаганда серед військ і населення супротивника. Після ретельного вивчення політичного і морального стану військовополонених були розроблені практичні рекомендації з організації виховно-політичної і агітаційної роботи в таборах.
З кінця 1941 р. в таборах спостерігалося зростання антифашистських настроїв, і створення, природно, не без допомоги керівництва таборами, антифашистських комітетів військовополонених. Проводилися антифашистські конференції за участю колишніх військовослужбовців вермахту, про які писала газета “Правда” 4 , полоненими підписувалися антифашистські декларації і т.п. До травня 1942 р. комісія, що вивчала політичну ситуацію в таборах, констатувала, що нових фактів від полонених про стан в Німеччині і на фронті надходить усе менше йвикористати цей матеріал для пропаганди не є можливим. Комісія запропонувала військовополонених антифашистів і тих, хто становить цінність для проведення політроботи, концентрувати в таборі № 74 в Оранках Горьківській області. Серед особливо цінних в ідеологічному плані військовополонених, називалися католицькі функціонери, вихідці із середнього прошарку, офіцери, налаштовані проти війни з СРСР 5 .
У результаті істотних змін на фронті і масового надходження військовополонених, серед яких було й багато генералів, виникає питання про створення масової й, що досить важливо, авторитетної серед німецьких військовополонених антифашистської організації. 12–13 липня 1943 р. в особливому таборі УПВІ НКВС СРСР № 27 у місті Красногорську, що під Москвою, відбулася установча конференція, в якій разом з військовополоненими взяли участь німецькі політичні емігранти. Результатом конференції стало створення організації, що отримала назву “Національний комітет “Вільна Німеччина” (НКВН).
До складу керівництва створеної організації було обрано 25 військовополонених та 13 політемігрантів. У вересні того ж року було створено організацію під назвою “Союз німецьких офіцерів” (СНО), президентом якого було обрано генерала артилерії Вальтера фон Зайдліц-Курцбаха, який брав участь у Сталінградській битві. Повністю поділяючи політичні погляди НКВН, виражені в “Маніфесті НКВН”, СНО увійшов до його складу. Пропаганда серед військовослужбовців вермахту й військовополонених була головним завданням організацій НКВН/СНО, основні напрямки роботи якої знайшли відображення в програмних документах (“25 тез про закінчення війни”, “Звернення 50 генералів”). Із серпня 1943 р. вповноважених пропагандистів організації на фронтах перебувало 10–15 осіб, посилених антифашистами, що закінчили політичну школу. Основною діяльністю їх була радіопропаганда, створення газет і листівок, бесіди через лінію фронту за допомогою гучномовців. До кінця
1943 р. агітматеріалів СНО було надруковано 16 833 000 екземплярів, з яких 9 572 000 розповсюджено серед солдатів вермахту 6 . На 1943 р. бесіди з узятими в полон солдатами показали, що 60% солдатів не знають про НКВН, 30% мають про нього слабке уявлення й лише 10% добре знайомі з ідеологією організації 7 .
Дещо інше стверджував В. Адам: «Численні свідчення полонених підтвердили, що про існування Національного комітету та Союзу німецьких офіцерів відомо майже всьому особовому складу вермахту на Східному фронті. Радіостанцію «Вільна Німеччина» багато хто слухав у тилу та на фронті» 8 .
Серед військовополонених у таборах за весь час існування НКВН/СНО загітовано було близько 20% від усієї кількості 9 . Це свідчить про відносно прохолодне ставлення полонених до цілей, що декларувалися. Основна масса військовополонених була без яскраво виражених політичних уподобань. Незважаючи на явну прорадянську програму НКВН/СНО, радянське командування ставилося до вповноважених досить насторожено і з недовірою. “На кожному фронті є уповноважені Національного Комітету. Раз і назавжди ви повинні пам’ятати, що ви маєте справу з німцем, будьте завжди насторожі й жодному цілком не вірте, тому що він – німець”, – говорив 19 травня 1944 р. на нараді начальникам сьомих відділів політуправлінь фронтів полковник А. Щербаков (ОК ГУЛАГ НКВС). Хоча на низовому рівні, серед тих хто безпосередньо стикався в роботі з німецькими антифашистами, такої недовіри, судячи з усього, було всетаки менше 10 .
Із закінченням війни необхідність у НКВН/СНО відпала. 10 вересня 1945 р. радіомовлення НКВН було припинено, а 13 вересня 1945 р. в повідомленні генерал-полковника Шикіна Булганіну пропонувалося НКВН і СНО розпустити і видання газети “Вільна Німеччина” припинити 11 . Цю точку зору підтримав Димитров 26 жовтня в пропозиції, направленій на ім’я Кобулова, Молотова і Берії про саморозпуск НКВН і СНО 12 . Це ще раз побічно підтверджує несамостійність цих організацій. 6 листопада на пленарному засіданні НКВН/СНО було оголошено їх саморозпуск 13 .
Влітку 1946 р. МВС намагалося створити нову організацію військовополонених, яка б займалася веденням пропагандистської роботи та формуванням прибічників Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Для її керівництва було прийняте рішення залучити фельдмаршала Паулюса, який на відміну від інших генералів та офіцерів не демонстрував свого невдоволення розвитком подій, пов’язаних з повоєнним устроєм Німеччини. Паулюс дав згоду на співпрацю і навіть запропонував своє бачення цілей і завдань існування так званого «Демократичного союзу німецьких військовополонених у Радянському Союзі». Але цьому проекту не судилося бути втіленим у життя. Створення його розглядалося на рівні ЦК ВКП(б), і радянському керівництву вбачалася небезпека у виникненні можливих претензій з боку нового союзу на керівну роль у новій Німеччині.
Ведучи мову про антифашистські організації німецьких військовополонених, необхідно окремо зупиниться на антифашистських школах, які стали кадровою базою для НКВН. Треба зазначити, що політичні школи не були чимось новим для Червоної армії, ще в 1920 р. подібні заклади існували для польських військовополонених та перебіжчиків 14 . У 1942 р. Виконком Комінтерну виступив з пропозицією про створення широкомасштабного антифашистського руху військовополонених. Ця пропозиція втілилась у життя у вигляді створення анти-фашистських політичних шкіл. Але це були ще не масові заходи. Наприклад, другий набір антифашистської школи становив 90 чол. (з них 47 німців, 12 австрійців, 3 судетських німця, 2 хорвата й 26 румунів) 15 , з яких близько 20% мали слабку успішність 16 .
Навчалися слухачі політичних шкіл за розробленими 7-м відділенням ГоловПУ РСЧА програмами. У цих програмах робився акцент на роз’яснення уроків двох років війни гітлерівської Німеччини проти СРСР, викритті теорії й практики німецького фашизму, роз’яснення того, що СРСР – країна соціалізму, окреслювалися завдання боротьби німецьких антифашистів за вільну й незалежну Німеччину та перевиховання німецьких військовополонених.
Затверджена програма мала 4 розділи: правда про гітлерівську Німеччину; Радянський Союз – країна соціалізму; Друга світова війна та неминучість поразки фашистської Німеччини; основні поняття про суспільство та державу. У ході навчання програма, природно, вдосконалювалась. Уже для другого набору було включено п’ятий розділ – про досвід пропагандистської роботи антифашистів, а пізніше – це було вже в 1944 р. – ще один розділ – про майбутнє нової Німеччини» 17 .
Теми окремих уроків та лекцій головним чином викривали діяльність нацистського уряду, ось найбільш типові: “Гітлер – винуватець війни. Неминучість поразки Гітлера. Гітлер – винуватець поразки Німеччини. Гітлерівці – ланцюгові пси німецьких банкірів і плутократів. Розквіт культури в СРСР. Ленін – Сталін.” тощо. 18 Вивчався й курс марксизму-ленінізму та політекономії, яким передбачалося лекційних годин – 120; групових консультацій – 22; класних занять – 52 19 .
За день, слухачі відвідували приблизно по десять годин лекцій, до цього плюс, семінари, диспути, гуртки критики та самокритики, спеціальні гуртки для вивчення праць класиків матеріалістичної філософії і т. ін.
Основними методами політичної роботи з військовополоненими були:
1) групові бесіди;
2) лекції, збори, конференції з обговорення актуальних політичних питань;
3) видання та розповсюдження преси мовою військовополонених;
4) радіопередачі;
5) випуск стінних газет серед військовополонених;
6) демонстрація кінофільмів;” тощо 20 .
Більша частина учасників антифашистського руху військовополонених німців до війни перебувала в лавах комуністичних, соціал-демократичних організацій, і радянська ідеологія не викликала у них різкого неприйняття. Чому школи, в яких навчалися військовополонені минулого було названо антифашистськими, а не скажімо “школами комунізму”, відповісти досить складно. Можливо відіграло свою роль те, що термін “антифашист” сприймався не тільки німцями, але союзниками більш позитивно ніж “комуніст”. Виховання військовополонених у дусі антифашистсько-демократичному, а не в комуністичному навіть ставилося в провину радянській системі політичного перевиховання. Колишній слухач антифашистської школи П. Бету вважав причиною слабких знань про комунізм серед військовополонених недостатню політичну підготовку табірного персоналу, який проводив роботу. Трудове завантаження, також на його думку, не сприяло поширенню ідей комунізму серед полонених 21 .
Колишні члени фашистських організацій становили незначну частину випускників політичних шкіл. Але до складу антифашистського активу іноді проникали навіть свідомі фашисти для отримання можливості раніше виїхати
додому та для допомоги своїм однодумцям. Тих, хто перейшов до антифашистського активу, німці презирливо називали “кашистами”, як таких, що продалися за тарілку каші. Вагомим стимулом для переходу в антифашистські школи було, безумовно, питання репатріації. Антифашистів регулярно після закінчення війни відправляли додому 22 .
Усього ж до 1950 р. в антифашистських школах і курсах пройшли навчання 73 756 військовополонених (з них 48 090 німців, 21 137 японців, 4 529 румунів, і інші національності). Понад 600 000 полонених займалися в політичних гуртках, яких було 10 326. Природно, ціна цих занять і подібних цифр не висока, тому що на подібні заняття військовополонені потрапляли зазвичай не за власною волею.
Не всі військовополонені сприйняли ідеологію, яку намагався нав’язати СРСР.
Більшість полонених байдуже поставилася до комуністичних та антифашистських гасел та ідей, що пропагувалися в таборах. Були солдати й офіцери, які свідомо вступили у свій час до НСДАП і не збиралися відразу відмовлятися від своїх переконань.
На самому початку війни, 15 серпня 1941 р., у Темниковському таборі військовополонених закінчила роботу комісія з Москви, члени якої провели близько півтори сотень бесід з військовополоненими для з’ясування їхніх політичних поглядів. Було з’ясовано, що більшість полонених – робітники. Основний ьфашистський кістяк становили “…офіцери, фельдфебелі, льотчики, члени СС, частина унтер-офіцерів і незначна частина єфрейторів і обер-єфрейторів” 23 .
Близько 20% усіх військовополонених, за висновками комісії, були фашистами. Частину військовополонених не можна було назвати фашистами, але вони були “зіпсовані фашизмом”, частина знаходилися під нацистським впливом, але починали замислюватись, частина – ті, що трохи підпали під вплив нацистської ідеології, але були досить пасивними в політичному плані і до того ж були залякані фашистським терором, і частина – це комуністи й антифашисти, “але таких лише небагато” 24 . Більшість полонених вірило в перемогу Гітлера у війні, що не дивно з огляду на військові успіхи з 1939 р. Комісією було рекомендовано налагодити агітаційну роботу серед полонених, до якої планувалося залучати самих військовополонених. Рекомендувалося також диференціювати їх за політичними поглядами, тих, що коливаються у своїй політичній орієнтації, потрібно було залучати до спеціальних гуртків і проводити для них лекції. Відзначалося, що особливому режиму підлягали всі прихильники фашистської партії, особливо фельдфебелі-фашисти, що мали вплив і авторитет серед солдатів більший за деяких офіцерів. І тому всіх активних фашистів потрібно було усувати з табору. Старостами бараків повинні бути лише єфрейтори або рядові. Якщо взяти до уваги те, що німецька армія пройшла Європою практично “переможним маршем”, то виявлення навіть невеликого відсотку антифашистів або в деякій мірі аполітичних військовополонених, дозволяло сподіватися в майбутньому на збільшення подібного контингенту.
Зрозуміло, що військовополонені намагалися замовчувати свої профашистські політичні настрої, офіційно не згадувати про них під час бесід з адміністрацією таборів. Під час війни, перебуваючи в полоні, деякі нацисти вели себе досить нахабно: «Є в таборі і група «твердокам’яних» нацистів. Вони намагаються триматися підкреслено браво і гучно вітають один одного словами «Хайль Гітлер!» …
Вони обтяжують собі та іншим табірне життя, вступають в протиріччя з табірною охороною в чому тільки можуть і радіють, наче підлітки, якщо їм удається вчинити яку-небудь витівку. Окрім того, шантажуючи інших полонених, вони занотовують усі «антидержавні вислови», погрожують розправитися після повернення в Німеччину і тим самим ізолюють себе від усіх інших. Таких нацистів не дуже багато. Однак вони дають про себе знати особливо в дні нацистських свят. Тоді вони начіпляють усі свої ордени і наспівують націоналістичні марші...” 25 .
У своєму середовищі профашистськи налаштовані військовополонені проводили агітацію. Головним чином вона зводилася до закликів саботувати роботу та до погроз антифашистам. Наприклад, у таборі № 75 в середині 1943 р. Існувала група з 10 чол., які закликали саботувати роботу військовополонених, не виконувати встановлені виробничі норми. Адміністрація таборів боролася з подібними явищами шляхом ізоляції призвідників, судових переслідувань і диференційованою видачею хліба, яка згідно наказу № 00683 від 9 квітня 1943 р. залежала від виконання виробничої норми 26 .
Антифашистам було нелегко жити та працювати в таборах: «У таборі все більш помітним став розкол між прогресивно і консервативно налаштованими офіцерами. Фанатичні фашисти підняли голову. В одній з кімнат вони навіть співали гімн «Хорст Вессель». Прибічники Гітлера всіляко намагались чинити тиск на тих, хто симпатизував руху «Фрайес Дойчланд». А коли на початку січня 1944 р. Національний комітет розпочав пропагувати в газеті «Фрайес Дойчланд» рішення конференцій у Москві та Тегерані, виступаючи за суверенітет Австрії, почалось буквально цькування антифашистів. Делегація, що прибула з Луньово на чолі з генералами Латманом і Шлемером, була «придушена» морально. Терор проти прогресивно налаштованих полонених негативно вплинув на тих, хто коливається.» 27 .
Законспірована профашистська робота проводилася в основному серед офіцерів. У директиві наркома внутрішніх справ від 15 серпня 1945 р. відзначалося, що “…триває робота з підбору кадрів, готових брати участь у відбудові
німецької армії. Підбір таких кадрів має на меті по поверненню з полону на батьківщину в Німеччину використовувати їх для підривної діяльності, спрямованої проти радянських окупаційних військ, що знаходяться в зоні окупації Німеччини” 28 . Подібна робота велася і серед військовополонених інших національностей. За допомогою погроз полонених змушували виходити з антифашистських організацій та рухів. Як згадував у своїх мемуарах колишній військовополонений Г. Вельц: «Атмосфера розпалюється до того, що здається, ще трохи і розпочнуться вбивства за вироком таємного суду – «феми» 29 .
Профашистськи налаштовані військовополонені, найчастіше належали до законспірованих нацистських організацій, проникали до складу антифашистського активу, призначалися бригадирами, старшими бараків і зон. І вже тоді розпочинали підривну роботу на виробництві і в таборах. Наприклад, у таборі № 315 у
Дніпропетровську була виявлена група з 13 офіцерів, що схиляли військовополонених до саботажу і шкідництва на виробництві, “…а по поверненні на батьківщину – до ведення боротьби за відновлення фашистського ладу в Німеччині…”... Організатор групи Мюллер перебував у антифашистському активі табору і будучи бригадиром на будівництві Дніпропетровського автозаводу, змушував полонених псувати промислове устаткування, що вивозилося з Німеччини 30 . Подібні події відбувалися в таборі № 100 в Запоріжжі. Тамтешня фашистська група створила навіть таємний табірний трибунал і “Якщо хто-небудь з офіцерів хотів одержати в таборі яку-небудь ро-
боту, то він не повинний звертатися до радянського командування, а має спитати дозволу у членів трибуналу” 31 . У таборі № 233 існувала таємна організація під назвою “Таємний суд”, що ставила за мету виявлення військовополонених, що співробітничають з адміністрацією і ліквідацію їх під виглядом нещасних випадків.
Пасивна боротьба військовополонених з адміністрацією таборів активізувалася напередодні терміну, на який нібито планувалося завершити репатріацію.
Так, до кінця 1948 р. в таборі № 144 у Ворошиловградській області була виявлена рукописна листівка, в якій перелічувався антифашистський актив і стверджувалося, що СРСР не планує в найближчому майбутньому повернення на батьківщину полонених 32 . Про створення списків антифашистів писав полковник В. Адам, ад’ютант Паулюса: «Ніщо не вислизнуло від уважних поглядів. Кошики з матеріалом, здебільшого рукописами, листи, книги потрапили до комендатури
... Невдовзі частину конфіскованих речей було повернуто. Підозрілий матеріал, у тому числі оцінка війни, складена «полководцями», потрапив до рук радянських органів. Казали, що було виявлено також чорні списки з нашими іменами. Про те, що вони означали, мені якось прошипів генерал Нігофф, зустрівшись зи мною у липовій алеї: «Ви, негідники, будете першими, кого ми повісимо, повернувшись додому» 33 .
В інших листівках лунали заклики починати голодування для прискорення відправки додому. Вважаючи кінцевим терміном репатріації 31 грудня 1948 р., військовополонені на стінах бараків, на парканах писали кількість днів, що їм лишилося провести в полоні. Доходило до того, що в таборі № 48 серед генералів обговорювалося питання про масовий суїцид, якщо до 1949 р. вони не будуть відправлені на батьківщину. Наприклад, лейтенант Оскар Фоглер з табору № 27 говорив: “Якщо 1 січня 1949 року я ще буду знаходитися в таборі, то оголошу голодування доти, поки буду не в змозі працювати. Тоді мене або відправлять на батьківщину, або я помру від голоду” 34 . Лунали також заклики до саботажу.
У таборі № 5 на вагонетках військовополонені писали: “Через 100 днів, будь-що-будь на заводі все зупиниться. Через 100 днів, їдуть чи не їдуть військовополонені додому, працювати не будемо” 35 . Усі подібні виступи викликали в адміністрації різко негативну реакцію. За організацію масового голодування, в якому взяло участь 1 012 військовополонених табору № 286, ініціатори в кількості 13 чол. були засуджені на 10 років ВТТ кожний 36 . А в таборі № 185 військовополонений Реч Гельмут, що організував у ніч з 31 грудня 1948 р. на 1 січня 1949 р. інсценування “похорону надій на повернення на батьківщину” одержав 25 років таборів 37 .
Досить часто у «фашисти» зараховували тих, хто хотів розповісти про умови життя в таборах і про долі тих, хто помер у полоні. Радянська влада зараховувала до членів фашистських організацій і тих військовополонених, які намагалися вивезти з таборів додому будь-яку інформацію про життя військовополонених у Радянському Союзі.
Так, у таборі № 263 військовополонений священик Цвеккер Герман Юліус вів облік померлих у таборі військовополонених. У записній книжці Цвеккера зберігалися записи про прізвище, причини смерті й інші дані про 245 військовополонених, що померли протягом 1943–1946 рр. Ним була накреслена схема цвинтаря з указівкою номерів могил і дат смерті кожного військовополоненого.
За подібні дії військовополонені одержували 25 років таборів, Цвеккер же “відбувся” забороною на репатріацію без дозволу МВС СРСР 38 , можливо були прийняті до уваги його слова про існуючий в німецькій армії порядок, за яким до обов’язків священика входила реєстрація кожного загиблого і померлого солдата.
У таборі № 185 у військовополоненого лікаря, австрійця, Гальбхаммера були виявлені списки засуджених, померлих, антифашистів – військовополонених і деяких співробітників табору. За показаннями допитів інших військовополонених з’ясувалось, що Гальбхаммер намагався зібрати якнайбільше інформації, що компрометує Радянський Союз і установити активно працюючих антифашистів “для того, щоб по поверненню в Австрію успішно боротися проти них” 39 .
У серпні 1947 р. за доносом антифашиста Естенфельда було арештовано і обшукано майора Фітена, у якого виявилася валіза з подвійним дном, де зберігалися записи про норми харчування у таборі, кількість хворих і т.п.Військова прокуратура у випадку непокори військовополонених рекомендувала притягувати винних до кримінальної відповідальності за статями 193-2 “у” чи 193-3 “б” КК РРФСР (чи відповідним статтям союзних республік).
За псування устаткування військовополонені притягувалися до відповідальності за статтями 58-9 або 58-7. Також до кримінальної відповідальності притягувалися військовополонені за розкрадання, розбій, скалічення тощо 40 .
Крім відверто репресивних заходів боротьби (адміністративні покарання, карні покарання) з військовополоненими, що позитивно ставилися до фашизму,
у керівництва таборами був ще дуже істотний важіль впливу – репатріація. У документах ГУПВІ постійно акцентується увага на тому, що особи, на яких існують компрометуючі матеріали, вивезенню не підлягають 41 . Найчастіше військовополонені йшли на підробку і всіма правдами і неправдами намагалися потрапити до списків тих, хто відправлявся на батьківщину. У таборі № 526 військовополонений Курт Бенкест, що працював хірургом, наклав гіпс на здорову ногу військовополоненого Бишева і включив його до списку тих, хто підлягав
відправленню на батьківщину. У таборі № 291 була розкрита фашистська група, яка складалася з 9 лікарів, що ставили собі на меті відправлення в Німеччину найбільш активних антирадянськи налаштованих полонених. Вони ставили таким особам вигадані діагнози і включали їх у списки непрацездатних для репатріації 42 .
Спротив проти порушення адміністрацією таборів елементарних прав людини виявлявся у пасивних діях німецьких військовополонених, таких як забастовках, голодуваннях 43 і активних – втечах. На 1948 р. 435 осіб було вбито при втечі, і 331 бранець втік і не був спійманим 44 .
Загалом, як видно, створення різноманітних антифашистських шкіл, курсів для військовополонених, проведення лекцій, мітингів, конференцій санкціонованих УПВІ сприяло утворенню легальних політичних організацій, до яких входили бранці різних національностей. Пік роботи подібних організацій (наприклад НКВН) припадав на час війни, а з її закінченням НКВН був розпущений. Існували проекти створити нову організацію на чолі з Паулюсом, але вони не були запроваджені у життя.
Одним з важливих чинників у створенні антифашистських організацій були антифашистські школи. Ці школи мали розроблену програму для перевиховання і навернення на свій бік бранців. До 1950 р. в антифашистських школах і курсах пройшли навчання 73 756 військовополонених, з них 48 090 німців, 21 137 японців, 4 529 румунів, і інші національності.
Значна частина військовополонених була вороже налаштована до намагань прищепити їм радянську ідеологію. Серед них, за опитуванням на 1941 р., переконаних фашистів було близько 20%. Знаходячись у полоні, вони намагалися приховати свої політичні уподобання, але підпільно намагалися створювати організації, які мали певний вплив на інших полонених. З часу корінного зламу у війні поміркованих в політичному плані бранців ставало все більше. Головним чином діяльність профашистських організацій полягала в саботажах, шкідництві на виробництві, не лише в цькуванні антифашистів, але і їхній фізичній ліквідації. Керівництво таборів з допомогою “антифа” нещадно боролося з фашистами. Як правило, звинувачені в антирадянській діяльності військовополонені отримували великі строки ув’язнення.

1 Російський Державний військовий архів (далі – РДВА). –Фонд 1п – Центральний апарат ГУПВІ НКВС – МВС СРСР. – Оп. 1, спр. 77, арк. 25. – Повідомлення та листування про аграгну політику в зайнятих областях, про діяльність “господарського штабу для Сходу”. Про українську автокефальну церкву, про госпосподарський стан в районі діяльності групи армій “Північ”, про стан німецьких військовополонених в Радянському Союзі;
2 Ежова Г.В. Национальный комитет «Свободная Германия»: Некоторые проблемы источниковедения и историографии: Дис. канд. ист. наук. – Л., 1987. – 18 с; Зебров Д. К.Пропаганда немецких антифашистов среди солдат и офицеров вермахта на советско-германском фронте в 1941–1943.: Автореф. дис. к.и.н. – Л., 1972. – 27 с; Айзендель Г. Национальный комитет 50 лет спустя // Трагедия плена: Материалы Междунар. науч.-практ. конф. «Окончание Второй мировой войны, завершение деятельности НКСГ/СНО, начало репатриации военнопленных», г. Красногорск, 31 октября-2 ноября 1995 г. – Красногорск, 1996. – С. 16–31; Бабиченко Л.Г. Антифашистские школы и курсы немецких военнопленных в СССР – система подготовки актива движения «Свободная Германия». Кузница кадров для будущей ГДР // Трагедия плена: Матер. Междунар. науч.-практ. конф. – С. 59–68;
Баранова H.В. К истории антифашистской и оперативно-осведомительской работы в советских лагерях для военнопленных (1944–1949 гг.) // Рос. ист. журн. – 1998. – № 4. – С. 18–22; Большая часть военнопленных пополнит ряды Социалистической единой партии Германии: Неизвестный проект фельдмаршала Паулюса // Источник: Документы русской истории. – 1994. № 3. – С. 102–107; Борозняк А.И. Национальный комитет «Свободная Германия» в трактовках российских и германских исследователей // Проблемы военного плена: история и современность: Матер. Междунар. научн. - практ. конф.,г. Вологда, 23–25 октября 1997 г.: В 2-х ч. – Вологда, 1997. – 4.1. – С. 74–80; Вольф В. На стороне Красной армии: К деятельности Национального комитета «Свободная Германия» на советско-германском фронте с 1943 по 1945 год // Пер. с нем. – М., 1976. – 264 с; Його
ж. О деятельности Национального комитета «Свободная Германия» на советско-германском фронте // Военно-исторический журнал. – 1983. – № 7. – С. 81–86; Ежова Г.В. Великая Отечественная война и движение «Свободная Германия». – СПб., 1998. – 183 с.; Карель П., Беддекер Г. Немецкие военнопленные Второй мировой войны 1939–1945 гг. – М., 2004. – 448 с.; Кирхнер К. Пропаганда условий жизни немецких военнопленных в советских листовках военного времени 1941–1945 гг. // Проблемы военного плена: история и современность. – Ч. 2. – С. 230–231; Кислих-Кехер X. Использование немецких военнопленных в листовочной пропаганде Красной армии на войска противника // Проблемы военного плена: история и современность. – С. 35–38; Кюгельген Б. В чем состоит успех НКСГ // Трагедия плена: Матер. междунар. научн.-практ. конф. – С. 37–40; Решин Л.Е. «Псевдоним – свобода» из истории органов созданых для разложения войск противника в 1943–1944 гг. // Ист. архив. – 1994. – № 5. – С. 136–164; Решин Л.Е. Агентурно-политические организации из военнопленных на советско-германском фронте 1941–1945 гг. // Проблемы военного плена: история и современность. – Ч. 1. – С. 85–92; Решин Л.Е. «Союз
немецких офицеров». Тайны Второй мировой войны. (Немецкие военнопленные на советско-германском фронте, 1943–1945) // Источник. – 1993. – № 0. – С. 86–106; Рюле О. Исцеление в Елабуге // Пер. с нем. – М., 1969. – 327 с.; Шевченко А.М. Национальный комитет «Свободная Германия» в действии // Ежегодник германской истории. – М., 1974. – С. 53–74.
3 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2). – М., 1999. – С. 267.
4 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Сб. док. и материалов. Кн. 2. Т. 24(13–3). – M., 2002. – С. 13.
5 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2), 1999. – С. 275.
6 Там же. – С. 304, 305.
7 Там же. – С. 308.
8 Адам В. Трудное решение: мемуары полковника 6-й германской армии. М., 1967. –С. 427, 428. Русский архив: Великая Отечественная.
9 Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Док. и мат. Т.24(13–2). – М., 1999. – С. 268.
10 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2). – М., 1999. – С. 320–322.
11 Там же. – С. 336, 337.
12 Там же. – С. 337.
13 Там же. – С. 338.
14 Бурцев М.И. Прозрение. – М., 1981. – С. 97.
15 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2). – М., 1999. – С. 280.
16 Там же. – С. 285.
17 Бурцев М.И. Назв. праця. – С. 97.
18 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2). – М., 1999. – С. 308, 309.
19 Там же. – С. 327–329.
20 Там же. – С. 310.
21 Там же. – С. 269, 270.
22 Военнопленные в СССР. 1939–1956. Док. и матер. / Сост. М.М.Загорулько, С.Г.Сидоров, Т.В.Царевская / Под. ред. проф. М.М. Загорулько. – М., 2000. – С. 843.
23 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2). – М., 1999. – C. 271.
24 Там же. – С. 271, 272.
25 Вельц Г. Солдаты, которых предали. – М., 1965. – С. 328.
26 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2). – М., 1999. – С. 179.
27 Рюле О. Назв. праця. – С. 242.
28 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13 – 2). – М., 1999. – С. 366.
29 Вельц Г. Назв. праця. – С. 329
30 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Сб. док. и матер. Кн. 2. Т. 24(13–3). – M., 2002. – С. 309.
31 Там же. – С. 310.
32 Там же. – С. 325.
33 Адам В. Трудное Назв. праця. – С. 445.
34 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Сб. док. и матер. Кн. 2. Т. 24(13–3). – M., 2002. – С. 326.
35 Там же. – С. 326.
36 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13 – 2). – М., 1999. – С 438.
37 Там же. – С. 438.
38 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Сб. док. и матер. Кн. 2. Т. 24(13–3). – M., 2002. – С. 311, 312.
39 Там же. – С. 311.
40 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Сб. док. и матер. Кн. 2. Т. 24(13–3). – M., 2002. – С. 327.
41 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2), 1999. – С. 387.
42 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–1955 гг.: Сб. док. и матер. Кн. 2. Т. 24(13–3). – M., 2002. – С. 312.
43 Карель П., Беддекер Г. Назв. праця. – С. 361–371.
44 РДВА. – Фонд 1п – Центральний апарат ГУПВІ НКВС – МВС СРСР. – Оп. 01е, спр. 46. – Узагальнені довідки і відомості про наявність, репатріації та смертності військовополонених та інтернованих; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Фонд КМФ-8. – Арк. 171.

Плен в СССР