600 лет Грюнвальдской битве.

Witalij Olszewski написал:

[q]

Флориан герба Слеповрон из Гасьорова возле Пултуска, воевавший в составе Витовтовых сил от ВКЛ, за мужество получивший от него в 1413 году земли вокруг Кучина в Дрохицкой земле, и вместе с братьями Вавржинцем, Якубом, Станиславом и Мартином (полагаю, также участвовавшими по крайней мере в Грюнвальдской битве), давшими начало множеству Поляшских родов герба Слеповрон, в их числе Кучинские, Любовидзские, Рыбалтовские, Ольшевские, Малиновские, Соколовские и другие.

[/q]

Виталий, подскажите, пожалуйста! Мой предок Лука Рыбалтовский (ум. до 1596) владел имением Rybalty в Дрогочинском повете. Это самая ранняя информация о моих предках в роде Рыбалтовских. Насколько я понимаю, у Вас есть информация о более ранних корнях рода. Поделитесь информацией, пожалуйста!

С уважением Владимир Рыбалтовский.

Владимир!
Рыбалтовские (если говорить об Подляшских Рыбалтовских герба Слеповрон, впрочем, другие мне не встречались, хотя, возможно, и существовали) - это отрасль широко известного рода из Гасьорова, исследователи полагают что это Гасьорово располагалось возле Лечицы. До начала 15 века писались из Гасьорова Гасьоровские, некоторые линии из Гасьорова Мирошовские, также назывались из Мирошова Гасьоровские. документально известный прародитель - Войцех из Гасьорова и Мирошовиц, в документах первый раз упоминается в первой половине 14 века. Его сыновья в 1375 году разделили наследство и стали основателями родов: Ян- Гасьоровских и Анжей - Мирошовских и Выгнаньских.
У Яна, старшего сына Войцеха, было 5 сыновей: Гневомир, Войцех, Петр, Якоб и Добеслав, упоминаемые в документах в 1413-1418 гг.
Расселились по Куявам, Великопольше и Мазовии.
Из них у Якоба сыновья: Вавржинец, Флориан, Якоб, Станислав, Мартин и Михаил.
Относительно наших из Гасьорова:
вскоре после Грюнвальдской битвы Великий князь Литовский Витовт одаривал землями рыцарей из Королевства, которые отличились под его знаменами, среди них были родные братья Вавржинец (Лаврентий), Флориан, Якоб, Станислав и Мартин из Гасьорова герба Слеповрон, получившие земли возле городка Кучин в Дрохицком повете Подляшской земли (примерно 1413 год). В 24 января 1419 года эти братья основали католический костел и парафию в своих имениях возле Кучина, выделив для этого "плац" под костел и 2 влоки пашни (около 34 га), вместе с корчмой и доходами с нее. Костел назван был именем святых Андрея Апостола, Вавржинца мученника, Марии Магдалены и Элежбеты.
Якоб, Станислав и Мартин далее не упоминаются на этих землях. Остались два брата: старший- Вавржинец и младший Флориан.
В 1425 году 30 июня в Ломже при свидетельстве князя Мазовецкого Януша Николай из Чаек продал свои имения над рекой Нурец братьям Вавржинцу и Флориану из Кучина, а в 1429 году в Вильне князь Литовский Витовт подтвердил им дарованные ранее Кучин и новоприобретенные имения Любович от Николая из Чаек.
У младшего брата Флориана сыновья - Николай, Петр и Клеменс. Они остались на Кучине и стали называться Кучиньские герба Слеповрон, известный сенаторский род, угас по мужской линии в 18 веке.
У старшего брата Вавржинца было четыре сына: Войцех из Любович (от него пошли Любовидзские герба Слеповрон), Ян, Степан и Петр, называемые Рыбалтами. Эти братья купили земли Невярово в парафии Острожаны, и от их прозвища местность стала называться Рыбалты и Рыбалты Степаны.
Один из братьев- Петр Рыбалт в 1455 году продал 4 влоки своего наследства от отца Вавржинца в Кучине двоюродному брату Петру из Кучина, сыну Флориана, а ранее, в 1453 году купил имение Ольшево в парафии Перлеево у Николая Ольшевского, имение стало называться Ольшево Рыбалты, а его сыновья Мацей, Бартоломей и Николай назывались Рыбалты из Ольшева Ольшевские, а от них пошли Ольшевские герба Слеповрон.
Остались в Рыбалтах братья Степан и Ян. От них пошли Рыбалтовские герба Слеповрон.
От имения Рыбалты парафия Острожаны ставились для военной переписи 1565 и 1567 гг:
Станислав, сын Павла, Мартин, сын Шимона, Петр, сын Мацея, Якоб, сын Адама, Лукаш, сын Мацея, Ян, сын Григория, Томаш, сын Станислава, Станислав, сын Мацея, Шимон Клоскович, Григорий сын Мацея, Матеуш сын Мацея, Бартош, сын Мацея, Себастиан, сын Мацея, Бернард, сын Яна, Петр Клоскович, сын Бартоша.
В 1569 году от Рыбалтов парафии Острожаны присягали на верность Короне в унии Королевства с ВКЛ :
Петр сын Мацея, Каспер, сын Якоба, Станислав, сын Николая, Себастьян, сын Мацея, Бартош, сын Мацея, Григорий, сын Мацея, Станислав, сын Вавржинца, Бартош, сын Мацея, Томаш, сын Станислава, Станислав, сын Мацея.

предлагаю перейти в личку.

Размещаю здесь материал о Грюнвальдской битве, который подготовлен при исследовании генеалогии рода Нецевичей. Эта тема потребовала проработки потому, что до наших дней дошла устная информация, передаваемая из поколения в поколение, о том, что, якобы, какой-то давний представитель рода Нецевичей принимал участие в этой битве.
Прошу прощения, но текст пока только на украинском языке:

"Автор -Герасименко В.С.

Грюнвальдське ристалище.

Лише після того, як великому князю Вітовту вдалося остаточно підпорядкувати Володимирську Русь, надану під його управління польським королем та кузеном в 1393 р., а у 1411 р. ще й отримати від Корони під своє начало Подолію, були приборкані некеровані процеси міграції литовської шляхти на ці землі. Однак скоріше за все перелам у темпах тієї міграції настав трохи раніше – у 1410 р..
Літом того року все військо королівства Польщі, 7 хоругв Червоної Русі, з яких 3 були подільськими, та 36 хоругв війська великого князівства Литовського – загалом 91 хоругва – було на Грюнвальдському ристалищі, де з нього полягло, за деякими оцінками стародавніх істориків, багато десятків тисяч вояків, в тому разі доволі мешканців Червоної (Галицької) Русі. Але в дійсності втрат, навіть загалом із обох протиборюючих тоді сторін, було на тому ристалищі значно менше, бо уся чисельність об’єднаного союзного війська, за оцінками переважної кількості нинішніх істориків, становила там не більше ніж 45 тис. осіб, тобто у середньому одна хоругва того війська, на їхню думку, налічувала в ті часи близько 500 осіб.
На 40 хоругвах русинського війська великого князівства Литовського майорів символ Погоні, а на 20 хоругвах війська етнічної Жмайтії – символ Колюмни (Колони). Хоругву у ті часи мав право підіймати над військовим підрозділом лише його полковник, і в тому підрозділі обов’язково мусив бути його власний особовий загін, а ще тому полковнику в підрозділі підпорядковувалися шість ротмістрів із своїми власними окремими загонами. Однак оскільки кількісний склад тих загонів ротмістрів був певним чином обмежений (рота!), то усі сім загонів військового підрозділу загалом ніяким чином не могли забезпечити зазначеної вище чисельності полкової хоругви у 500 осіб. Так, наприклад, великий князь Вітовт привів до Грюнвальду тільки 11 тис. війська, а загалом 40 хоругв, тобто чисельність тих його хоругв була таки вдвічі меншою, і з них там нібито полягла половина [210]. Однак, за сучасними оцінками російських істориків, союзне військо втратило тоді на тому полі взагалі лише 4 тис. осіб вбитими та ще 8 тис. осіб пораненими [215].
Чотири хоругви, що тоді виставили, разом із польськими загонами, Волинь та Подолія, навіть при їхній чисельності у 500 осіб привели б до об’єднаного союзного війська ніяк не більше ніж 2,0 тис. жолнерів. Ці жолнери, із українських (русинських) місцевостей, становили (якраз) близько двадцятої частини від кількості голів тих 35 тис. повних родин, які, згідно результатів наведених вище модельних демографічних розрахунків, мешкали на початку ХY ст. по території Волині та Подолії. Трохи більше жолнерів до того війська дали інші місцевості Червоної (Галицької) Русі, але ніяким чином не слід вважати, що їхня кількість могла загалом становити навіть 1/6 частину реально наявних у тих місцевостях військовослужбовців.
Саме цю (двадцяту) дещицю родини українських місцевостей Волині та Подолії, вирахувані за модельними демографічними розрахунками, таки мали змогу знаряджати до того війська, не наражаючись при цьому на голодування [204]. І саме вона становила тоді взагалі їхній державний обов’язок – виставляти по одному добре озброєному вояку верхи, «сам», від восьми селянських дворів, та вояка верхи, разом із ратником, на двох конях, «1 кінь» – від двадцяти селянських дворів.
Та дещиця взагалі могла бути ще меншою, якщо взяти до уваги іншу кількість вояків союзної армії поляків, литовців та русичів, про яку зараз постійно ведуть перемови сучасні російські дослідники із історії тих прадавніх часів, спираючись при цьому на більш реальну чисельність окремої хоругви, лише у 350 осіб. В результаті на Грюнвальдському ристалищі вираховується тільки 32 тис. вояків союзного війська, з яких там і загинув кожен восьмий вояк. Чисельність військ Ордена на тому ристалиші, які мали піднятим над собою 51 знамено, за нинішніми оцінками не перевищувала межи у 27 тис. осіб – це були 21 тис. кінних рицарів та 6 тис. піхотинців, а ще 5 тис. їхньої неозброєної челяді чатували тоді в обозі.
Безумовне виконання військового обов’язку у ту пору, коли на Грюнвальдське ристалище були кинуті геть усі наявні військові резерви Корони та великого князівства Литовського, бо саме там вирішувалася тоді подальша доля одразу двох цих держав, дозволяє провести незалежне дослідження кількості населення окремих їхніх земель, спираючись при цьому на найменування виставлених хоругв. Для місцевостей Волині та Подолії одержані при такому розрахунку результати наявної на їхній території кількості населення добре співпали із розрахованими по контрафактній імітаційній моделі, які були виконані згідно встановлених для першої половини XYI ст. демографічних показників.
Тобто існує цілком певна можливість вважати, що в інших місцевостях Червоної (Галицької) Русі проживало у ті часи ще близько 40 тис. (повних) родин. Можливо ще стільки ж родин проживало у тих місцевостях Правобережної України-Русі, які виставили до війська Вітовта хоругви Київську, Кременецьку та Стародубську. Таким чином існує певна можливість провести приблизну оцінку загальної чисельності населення, яке мешкало на усіх цих русинських територіях – в ті далекі часи вона могла становити від 600 до 700 тис. фізичних осіб.
Звичайно, що питання про чисельність населення території Правобережної України-Русі на середину XІY ст. цілком окреме. Пандемія чуми 1347 р. споловинила населення геть усієї Європи, навіть окремого острова Великобританія, але зробити, виходячи із цього факта, якісь певні висновки для означеної території, досить таки важко. Слід лише зазначити, що навіть при найгіршому сценарію розвитку тих кепських подій, розпочинатися вони все одно мусили тільки з позначки не вище ніж у 1,5 млн. фізичних осіб.
Усі інші дорослі чоловіки, окрім задіяних на Грюнвальдському ристалищі вояків, мусили виконувати сільськогосподарські роботи, особливо літом, у страдну пору зборів зернового врожаю, «коли день рік кормить», і були таким чином практично не мобільними. Жінки виконувати ту їхню виснажливу сільськогосподарську працю були просто фізично неспроможними і тому голодування родин, за відсутності їхніх голів на тих літніх сільськогосподарських роботах, було б «забезпечене», з усіма сумними наслідками цього явища для того досить ще не чисельного прадавнього суспільства.
Разом із тим, скориставшись тією обставиною, що Галицька та три Подільські хоругви були на тому Грюнвальдському ристалищі центром польського війська і таки втратили там багато вояків, татари у цей слушний для них момент здійснили черговий набіг на землі Поділля та Волині по “чорному шляху”, але цього разу, не отримавши опору, пішли вже далі Сокаля, пограбувавши міста Володимир та Луцьк, де сплюндрували безліч народу [19].
Подолію після того набігу було передано Вітовту в першу чергу з метою подальшої її колонізації і швидкого відновлення там кількості господарських підданих та військових. Одночасно така сама мета постала в його власних планах і по відношенню до Володимирської Русі, найулюбленішого ним краю великого князівства. Але вже одразу після надання родам литовських бояр-католиків Городельською унією 1413 р. шляхетських привілеїв безпосередньо в самій Русь-Литві, бажання етнічних литовців та литвинів залишати свою батьківщину та рідні оселі доволі згасло. Ще більше воно спало після проголошення наступних 5 уній і мабуть що взагалі припинилося близько 1430 – 1435 років, коли померли великий князь Вітовт та король Ягайло (Владислав ІІ), ще відомий як «Яков Ондрієвич» – натхненники тієї політики південної колонізації.
Тому заплановане перетворення українських земель у нагальні провінції Русь-Литви, яке наприкінці ХІY ст. починалося другим за лічбою, але цього разу керованого владою, етапом переселення русь-литвинівської шляхти на ці землі, великий князь Вітовт повинен вже був робити на особливих умовах – ґрунти цим мігрантам, переважно військовим із його бойової дружини та «двору», стали даруватися там за формулою, яка закріплювала майнові права нових (а також і старих) переселенців, та одразу обумовлювала їхні державні обов’язки: “довіку даровали, записуєм та довіку записали” і «службою тою, що й інші бояре-шляхта» [20]. "