Кобелякский уезд (Украина (Україна)) - Генеалогический форум

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

Кобелякский уезд — административно-территориальная единица в составе Полтавской губернии Российской империи, существовавшая в 1781 — 1923 годы. Уездный город — Кобеляки.

В 1913 году в состав уезда входила 21 волость:

Бреусовская — с. Бреусовка,
Село возникло на базе Зинковских хуторов, известных с XVIII века, среди которых был и казачий хутор Бреусовка
В настоящее время Бреусовка (укр. Бреусівка) — село, Бреусовский сельский совет, Козельщинский район, Полтавская область. Является административным центром Бреусовского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Винники, Красноселье, Новосёловка, Александровка Вторая, Хмарино и Чечужино.

Бригадировская — с. Бригадировка,
В настоящее время Бригадировка (укр. Бригадирівка) — село, Оленовский сельский совет, Козельщинский район, Полтавская область.

Бродщинская — с. Бродщина,
В настоящее время Бродщина (укр. Бродщина) — село, Бродщинский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область. Является административным центром Бродщинского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Леваневское, Николаевка, Павловка и Самарщина.

Беликская — м. Белики,
В настоящее время Бе́лики (укр. Білики) — посёлок городского типа, Беликский поселковый совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Велико-Кобеликская — с. Столбина Долина, Давидовский хут.,
В настоящее время Столбина Долина (укр. Стовбина Долина) — село, Столбино-Долинский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Столбино-Долинского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Грекопавловка, Давыдовка и Кобы.

Волчеречская — хут. Волчереч, Великий Кобелячек, с., Волчереч, хут., Морковка (Граповка), с., Попово, с., Супротивная Балка, хут.
В настоящее время Великий Кобелячек (укр. Великий Кобелячок) — село, Великокобелячковский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Великокобелячковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Козубы, Сулимы и Шелкоплясы.
В настоящее время Супротивная Балка (укр. Супротивна Балка) — село, Супротивнобалковский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Супротивнобалковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Кальницкое и Пасечное.

Китай-Городская — м. Китай-Городок, Китайгород, м., Рудчанский хут.
В настоящее время Кита́йгород (укр. Китайгород) — село, Китайгородская сельская территориальная община, Царичанский район, Днепропетровская область. Является административным центром Китайгородской сельской территориальной общины, в которую входят также сёла Рудка, Кравцовка, Рыбалки и Щербиновка.

Кишенская — м. Кишенка, Куты, д., Переволочна, м.
В настоящее время Кише́ньки (укр. Кише́ньки) — село, Светлогорский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Клюсово-Зачепиловская — хут. Клюсовские, Зачепловские хут., Пологовские хут.
В настоящее время Клюсовка (укр. Клюсівка) — село, Клюсовский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область.

Кобелякская — г. Кобеляки, Волчья Речка, с., Горешние Млины, с., Заворсклянский хут., Таранушечевский хут.
С 1765 года Кобеляки входили в Екатерининскую провинцию Новороссийской губернии,
здесь дислоцировался штаб Днепровского пикинёрного полка и его 4-я рота.
В 1773—1783 годах — ротный город 4-й роты Днепровского пикинёрского полка,
с 1796 года — входили в Кременчугский уезд Малороссийской губернии.
В настоящее время Кобеляки (укр. Кобеляки) — город, административный центр Кобелякского района Полтавской области.

Куликовская — хут. Куликовские, Задовчанский хут., Михновка, с., Николаевка, д. (Мазуровка), Пащенков хут., Решетиловские хут.
Шатраевка, д.

Кустоловская — с. Кустолово, Великий Степ, хут., Дробиновка, слоб., Кустоловский хут., Солонцы, хут.,
В настоящее время Кустолово (укр. Кустолове) — село, Кустоловский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Кустоловского сельского совета, в который, кроме того, входит село Малые Солонцы.

Лашковская — с. Лашково,
В настоящее время Ля́шковка (укр. Ляшківка) — село, Ляшковский сельский совет, Царичанский район, Днепропетровская область. Является административным центром Ляшковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Назаренки, Орловка и Шаровка.

Маячская — м. Маячка, Андреевка, с., Канавы, хут., Ливенское, с., Михайловка, с., Шидеева, д.
В настоящее время Маячка (укр. Маячка) — село, Маячковский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Маячковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Губаревка и Рекуновка.

Ново-Сенжаровская — м. Ново-Сенжары, Забродки, хут., Лелюховка, с.,
В настоящее время Но́вые Санжа́ры (укр. Нові Санжари) — посёлок городского типа, Новосанжарский поселковый совет, Новосанжарский район, Полтавская область.
Лелюховка (укр. Лелюхівка) — село, Лелюховский сельский совет, Новосанжарский район, Полтавская область. Является административным центром Лелюховского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Забродки.

Озерская — м. Озеры, Бригадировка, с., Комендантовка, д., Солошино, с.
В настоящее время Озера (укр. Озера) — село, Озерянский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область. Является административным центром Озерянского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Морозы, Поводы и Прощурады.

Орликская — м. Орлик, Заоченское, с.,Новый Орлик, м., Старый Орлик, м.
В настоящее время Орлик (укр. Орлик) — село, Орликский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Сокольская — м. Соколка, Дашковы хут., Дриждовы, хут., Лучки, с., Ханделеевка, с.
В настоящее время Левобережная Соколка (укр. Лівобережна Сокілка) — село, Ольховатский сельский совет, Кобелякский район, Полтавская область.

Хорошковская — с. Хорошки, Буняковка, м., Голтва (с предместьем Горы), м., Замостье, с., Прилепка, д., Хорошковские хут., Юрки, с.
В настоящее время Хоришки́ (укр. Хорішки)— село, Хоришковский сельский совет, Козельщинский район Полтавская область. Является административным центром Хоришковского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Вольное, Загребелье, Костовка, Пашеновка, Юрки и Юрочки.

Царичанская — м. Царичанка, Тарасовский хут.
Царича́нка (укр. Царичанка) — посёлок городского типа, Царичанский поселковый совет, Царичанский район, Днепропетровская область, Украина. Является административным центром Царичанского района и административным центром Царичанского поселкового совета, в который, кроме того, входят сёла Драговка, Дубовое, Калиновка, Лысковка, Пилиповка, Селяновка, Тарасовка и Турово.

Чорбовская — с. Чорбовка, Ивановка, с., Комаровка, с., Кустолова Чорбовка, с.
Чорбовка (укр. Чорбівка) — село в Кобелякском районе Полтавской области Украины. Является административным центром Чорбовского сельского совета, в который, кроме того, входят сёла Белоконовка, Комаровка и Червоное.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

МІЖУСОБИЦІ : полковник проти гетьмана

У листопаді 1657 року амбітний полтавський полковник Мартин Пушкар, котрий прагнув добути гетьманську булаву, змовившись з кошовим отаманом Яковом Барабашем, написав у Москву донос на гетьмана Виговського, котрий ніби то замислив віддати Україну під протекторат Польщі. Все це відбувалося на фоні невдоволення запорожців через те, що їх не запросили на вибори нового гетьмана. Січовики на знак протесту вийшли Січі й поли грабувати та палити хутори зимівники заможних козаків. Постраждали тоді й Дмитренки, поки січовики розібралися, що це їхні хутори, постачальницькі, козаки вже запалили млин і кілька хат. Але хутір вцілів.

Гетьман Виговський послав до царя своїх посланців, водночас намагався перехопити листа до Московії від Пушкаря та Барабаша.. Кількома залогами він перекрив шляхи під Кременчуком, Максимівкою, Говтвою, Хоролом і Потаками, але загін від Пушкаря, що складався з трьох старшин та 11 козаків пройшов долиною Лузерки, через Дмитренки, де перечекали день, очікуючи сотника та 12 запорожців від Бородавки супроводу, а вночі поминувши кордони на шляхах, відправилися далі.

Царський московський уряд прийняв посланців від обох ворогуючих сторін, щедро їх нагородив, порадівши з нагоди укріпитися в Україні .

27 листопада 1657 року обидві депутації обнадієними виїхали з різних московських воріт на Україну. Але ставку московіти зробили на Пушкаря, до якого прибув царський уповноважений Богдан Хитрово і пообіцяв підтримку.

В цей час запорожці почали розсилати по Україні своїх представників, котрі , залякували селян відновленням польського панування над ними, піднімали селянські повстання і в свою чергу обіцяли підтримку повстанцям проти Виговського. Симпатії рядових козаків розділилися.

Пушкар залучив на свій бік більше 20 тисяч повсталих «проти поляків» та державної політики Виговського селян, озброєних рогатинами, вилами, косами, дрючками(денеками). Їх прозвали дейнеками. Ці загони очолювали С.Довгаль, І.Довгаль, М.Стрижна, І.Іскра, М.Зеленський.

Повстанці виступали за повернення їм козацьких вольностей, права вільно вести лови і рибалити, варити горілку, вільно відходити на Запоріжжя і обирати гетьмана Чорною радою.

Підсиливши дейнек 20 тисячами запорожців, пушкарівці 6 лютого 1658 року розбили невеликі гетьманські частини, що складалися особистої найманої охорони гетьмана Виговського(волохи, серби, валахи, німці…) під началом Якова Черкаса та півтори тисячі козаків під командуванням відомого в ті часи воєначальника Івана Богуна та зятя Івана Сірка – Івана Сербина.. .

Іван Богун з козаками виступили проти полтавців і запорожців без особливого бажання. Про це Виговський знав, тому, не довіряючи козаками, закликав на допомогу ногайську кінноту мурзи Карач-бея.

В середині квітня 1658 року 40-тисячна татарська орда перейшла Дніпро біля Кременчука. Щоб прогодувати її Виговський наказав відібрати у кременчужан та жителів довкруж них сіл та містечок волів, але цього було мало. Татари кинулися грабувати місцеве населення. Потім вони рушили під Полтаву, фактично полишаючи на своєму шляху пустелю.

Слідом за татарами через Кременчук йшов з козаками Барабаш. В свою чергу підійшовши до Полтави гетьман Виговський розділив своє військо на три частини. Татар залишив у Соколиному Байраці, німців – у долині річки Полузера( в архівних польських і російських документах назву часто переплутують : « Пустозера», « Полуозера», «Ползера»? тощо, ), а козаки стали між Жуками та Рибцями, в долині річки Лузерки між Полтавою та Полузерськими хуторами.

Сутички розпочалися 18 травня 1658 року . Дейнеки Іскри розгромили німців за Дмитренками і Шевцями й рушили на оборону Полтави.

Бої тривали до 18 червня й переросли в облогу Полтави. Виговський зумів виманити строкате воїнство Пушкаря й Барабаша в урочище Жуків Байрак під Полтавою, де 7 червня 1658 року і розгромив повстанців.

У бою загинув полтавський полковник Пушкар. Його голову татари на списі принесли Виговському. Яків Барабаш теж був схоплений і відправлений до Москви, але дорогою його відбили у московських драгун козаки Данила Виговського(брата гетьмана) і відправили в Чигирин, де стратили.

Полтаву зруйнували й спалили до щенту. Татари забрали в полон кілька тисяч місцевих жителів, спустошили села й містечка, що траплялися їм дорогою.

Не минула лиха доля й цього разу Полузерські хутори. Вони були майже повністю розграбовані й спалені. Проте частина жителів Дмитренок, Гергелів, П’ятаків, Галіїв, Шпортьків, Оборожних, Шевців, Білоконів та інших хуторів-зимівників урятувалася в Полузерсько-Різничківських болотах і плавнях.

В міжусобиці загинуло до 50 тисячі селян і козаків, були пограбовані, знищені, спалені сотні сіл і містечок. І це був лише початок братовбивчої війни 1657-1663 років, у якій територія нинішньої Полтавщина та її населення , в тому числі Санжарських(Полузерських) хуторів опинилися в центрі подій.

16 вересня 1658 року після тривалих переговорів гетьман Виговський зібрав під Гадячем козацьку раду з участю комісарів Речі Посполитої.

Тут було підписано Гадяцький трактат, написаний Юрієм Немиричем(1612-1659), соратником Івана Виговського, людиною високої європейської освіти, вихідцем зі старовинної аристократичної родини, одним з найбагатших людей Речі Посполитої… Це був один з перших документів державотворчого, конституційного характеру, реальної значимості й цінності тоді сучасники не зрозуміли.

За Гадяцьким трактатом Чернігівщина, Полтавщина, Київщина з частинами Волині й Поділля, вступали в унію з Литвою і Польщею, утворюючи федерацію Велике князівство Руське зі своїми власними законодавчими та виконавчими органами, військом, судами, скарбницею і монетним двором. Релігії урівнювалися в правах, освітні заклади, гімназії, колегії та друкарні мали відкриватися там, де в них виникне потреба…

Але Запоріжжям і козаками України Гадяцький трактат не був сприйнятий виключно через непопулярну ідею спілки з Польщею, тому він лишився невиконаним.

Хто знає, можливо козаки, добре знаючи віроломство польської шляхти й вчинили правильно. А можливо саме тоді було втрачено ще один реальний шанс відродити гетьманську державу.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

МОСКОВСЬКА ОКУПАЦІЯ: розподіл України

Між тим анти гетьманські виступи в Україні продовжувалися. Московські війська окупували частину Лівобережжя і підтримували повстання Івана Безпалого та Івана Іскри проти Виговського.

Більш як стотисячна армія московітів під командуванням князів Г.Ромодановського і О.Трубецкого разом з повстанцями зруйнували Ромни, Пирятин, Чорнухи, Горошин та інші міста й містечка, жителі яких підтримували Виговського.

9 липня 1659 року під Конотопом Виговський з татарами розгромив російські війська на чолі з відважним князем Пожарським, якого татари стратили через зухвалість і сміливість під час допиту. В бою загинуло більше 50 тисяч росіян.

Наступні заворушення проти Виговського на Полтавщині очолив переяславський полковник Тиміш Цюцюра(1658-1660).

Він підняв козаків у тилу гетьмана, організувавши промосковські пункти опору у Ромнах, Гадячі, Лохвиці та Полтаві. Його підтримали два свояки Богдана Хмельницького Василь Золотаренко та Яким Сомко, котрі почувалися ображеними, що не вони стали регентами при Юрасю Хмельницькому , а Виговський.

Цюцюра розгромив кілька гетьманських залог у прикордонних містах, в одному з цих боїв загинув сорокасемирічний Юрій Немирич. Це остаточно підломило Виговського. Він зрозумів, що більшість козаків не бажає бачити його гетьманом і орієнтуватися на Польщу.

Після Чорних козацьких рад під Германівною та в Білій церкві, Виговський відсилає гетьманську булаву і бунчук Юрію Хмельницькому.

Однак цим гетьманські роздори в родині Хмельницьких не закінчилися.

Рідний дядько Юрія Хмельницького складає у Переяславі присягу на вірність російському цареві і проголошує себе наказним(тимчасовим) гетьманом України.

Другий дядько сина Богдана Хмельницького -- Василь Золотаренко, мріючи про гетьманську булаву, пише на Сомка донос в Москву. Собко в свою чергу посилає донос на Золотаренка. А ситуацією користується Іван Брюховецький, колишній слуга Богдана Хмельницького, якого наприкінці червня 1663 року, в полі під Ніжином на Чорній раді проголошують гетьманом. Він заарештовує Сомка та Золотаренка , проголошує їх зрадниками, і страчує, повідрубувавши голови їм та їхнім прихильникам зі старшин.

Як пише полтавський історик М.І Солодовник: « Воєнно-політичне протистояння перетворило Полтавський регіон Козацької держави на арену жорстокої, безглуздої та хаотичної війни, в якій зійшлися старшинські угрупування, місцеві повстанці, запорожці, підсилені московськими ратниками, татарвою та польськими корпусами. В Україні це стало наслідком тієї ситуації, коли гетьмана могли обирати паралельно три ради: рада козацької старшини, козацька рада, та так звана Чорна рада, що видавалася за раду всього народу, хоча й зрозуміло, весь народ ніхто не збирав і не міг зібрати. Тому на Україні бувало й по два, а то й по три гетьмани одночасно…»

…1661 року було утворено Кременчуцький полк до складу якого, якщо вірити актам Юго Западной Русі(т.5 с. 90) увійшли Максимівна, Лукомль, Поток, Омельник, Остап’є, Балаклея, Білоцерківець, Новий Санжарів, Окишек(Кишенька), Біляків, Кобеляк, Перевалочна…

В самому Кременчуку було розташовано військова залога росіян, драгунський полк Адама Єля та російський кінний козацький полк Івана Мозиря. В 1662 році Кременчуцький полк очолив Кость Гавриленко. Полк проіснував до 1963 року.

В 1663 році , скориставшись козацькими міжусобицями, Польща та Московія розділили між собою Україну. Це вони юридично оформили 9 лютого 1667 року так званим Андрусівським перемир’ям, спрямованими проти бусурман(татарів і турків) укладеним на 13 років. Україну розділили на Лівобережну та Правобережну, а Запоріжжям вирішили правити разом.

Згідно договору, Кременчук відійшов до Росії й на століття став сотенним містечком Миргородського полку.

Доведені до відчаю селяни й козаки Лівобережної України не раз ще повставали протягом 1667-1670 років, брали участь у селянській війні Степана Разіна 1667 року.

В травні 1668 року військо під началом Петра Дорошенка переправилося через Дніпро на Полтавщину. Полузерською долиною, обхідним маневром вийшло під Полтаву в урочище Сербине поле під Диканьку…

18 червня 1668 року гетьман Правобережжя Петро Дорошенко зустрівся біля Сербинської могили з гетьманом Лівобережжя Іваном Брюховецьким. Дорошенко пригадав Брюховецькому те, що той перший серед гетьманів їздив на поклон до Москви, зламав козацькі звичаї і став боярином і підписав ганебні Московські статті, за якими податі в Україні з селян і міщан мали збирати під контролем московських воєвод, та спричинило розміщення московських окупаційних військ у Полтаві, Кременчуку, Каневі і навіть у Запоріжжі(Кодаку). Причому, проект цих Московських статей Брюховецький привіз у Москву сам і подав царю, як чолобитну. В суперечці дорошенківці посікли Брюховецького шаблями.

Не зумівши порятувати Брюховецького від самосуду своїх козаків, Дорошенко звелів відвезти його понівечене тіло до Гадяча, аби з честю поховати у Соборній Богоявленській церкві, яку гетьман Лівобережжя сам і побудував. Після цього Петро Дорошенко проголосив себе гетьманом обох сторін України і почав тіснити з її території військо московського воєводи Ромодановского. Однак звістка про зраду дружини заважила для Дорошенка більше, ніж доля України, й він подався в Чигирин виясняти стосунки з невірною жінкою. Це коштувало йому гетьманства.

Наприкінці липня 1668 року запорозькі козаки скликали раду й проголосили на ній замість вбитого Брюховецького гетьманом Петра Вдовиченка( Суховієнка). Той , прикликавши на поміч кримських татар, ввів свої війська в Миргород, Лубни та Полтаву. Боротьба між Дорошенком та Вдовиченком за булаву розтяглася майже на рік.

В березні 1669 року в Глухові, у присутності царських послів, гетьманом було проголошено Дем’яна Многогрішного, який добився певного пом’якшення Московських статей, ухвалою Глухівських .

В цей період Дмитренки та довкружні хутори встигли в котрий раз відбудуватися. Знову запрацювало на узгір’ї та прудкій Полузері кілька вітряних та водяних млини.. Осілі в Полузерських хуторах козаки продовжували займатися скотарством, землеробством, бджільництвом, конярством, кувати шаблі, виготовляти збрую, вози та поставляти продукти на Січ.

135 років, з 1648 по 1782 рік Полтавщина перебувала в складі Гетьманської держави, якою фактично було Військо Запорізьке. Московіти у документах царського уряду нарекли Україну в ті часи Малоросією. На вершині влади в Гетьманаті був Гетьман, якого обирали на раді. Управління на місцях було в руках у полковників та сотників. Дорадчим органом при гетьманові була Рада генеральних старшин: писар. Суддя, обозний, бунчужний, підскарбій. Виконавчим апаратом була, підпорядкована гетьману, Генеральна військова канцелярія, що здійснювала все військове, адміністративне, судове і фінансове управління. Найвищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд, рішення якого міг оскаржити лише гетьман.

Територія України була поділена на полки, сотні та курені. Козацькі ради вважалися вищим органом місцевого самоуправління, а містами управляли виборні магістрати та ратуші.

Населення Гетьманщини на 1700 рік становило 1, 2 млн. чоловік, четверту частину тогочасної України.

На Полтавщині проживало 600 тисяч чоловік, козацького війська було 30 тисяч. В Полузерських хуторах жило трохи більше 100 сімей , з них – 34 сім’ї в Дмитренках.

Столицями Гетьманщини в різні часи були: Чигирин(1648-1660), Гадяч(1663-1668), Батурин(1669-1708), Глухів(1708-1722).

Структура основних соціальних станів за переписом 1700 року була така: козацька старшина(шляхта); духовенство; міщани, купці, цехові ремісники; козаки; селяни(посполиті)…

Подібне розшарування на соціальні стани і відповідно на різні умови життя стало головним чинником зростання соціальної наруги, чому , певною мірою сприяли, стихійні лиха, загарбницькі та міжусобні війни.

Козацька старшина прагнула закріпити за собою володіння маєтками, закріпачити селян і козаків, чому останні , звісно, не могли цьому не противитися.

Гетьман Мазепа сам будучи власником 19 654 маєтків, щедро роздавав дарчі на козацькі землі. У Скоропадського було 18 882 маєтки, у Апостола- 9 103 маєтки. Збагачення шляхти відбувалося за рахунок нещадної експлуатації посполитих і намагання обмежити права козаків. Тому масовими селянсько-козацькими заворушеннями 1687-1689 років були охоплені південні полки Полтавщини.

Найвідоміших з них стало повстання Гадяцького полку 1687 року. Повстанці вбили осавула Кияшка та кількох старшин, відбирали у шляхти й ділили між збіднілим людом землі та худобу. Козаки Прилуцького полку, обурені жорстоким ставленням до них полкової старшини, вбили полковника Лазара Горленка і полкового суддю.

Невдоволені політикою Мазепи та старшин запорожці в 1668 році підбурювали на повстання селян у Лубенському ти Миргородських полках.

У 1690 році збунтувалися проти перегляду козацьких привілеїв і виключення з них осілих козаків та селян козаки та селяни Миргородського полку.

1691 -1692 роки проти політики старшин протестували Лубенський і Полтавський полки. В цих заворушеннях трали участь і козаки Санжарських хуторів, в тому числі й Дмитренок. Так , козак Карпо Дмитренко був у складі депутації, що подавала вимоги повстанців гетьману Мазепі.

Гетьман пішов на поступки повстанцям і видав Універсал, яким гарантував козакам недоторканість їхніх володінь і обмежив селянські повинності двома днями на тиждень. Карпо Дмитренко привіз копію цього Універсалу в Дмитренки й зачитав на сільському майдані на Зборі(колі) козаків Санжарських хуторів.

Головною проблемою політичного життя Гетьманської України у ХУІІІ столітті була боротьба проти імперського централізму Росії за свою автономію. У гетьманській Україні практично всі від гетьмана до рядового козака Росію, котра вибудувала своє північну столицю на козацьких кістках і посилала козаків у найнебезпечніші війни, драла непомірні податки й посягала повсякчас на козацькі вольності, не любили. Полтавщина, як центр Гетьманщини потерпала від окупантів чи не найбільше. Ситуацію ускладнювала й нескінченна міжусобиця старшини за гетьманську булаву бодай навіть під московським протекторатом.

Величезного розорення Полтавщина зазнала під час антиросійського повстання , очолюваного військовим канцеляристом, нашим земляком Петром Іваненком(Петриком).Так запевняють нас проросійські історики.. А як же все було?

Петро Іваненко народився у Нових Санжарах у родині старшини Полтавського полку. Служив старшим писарем у Генеральній військові канцелярії. У січні 1961 року виїхав на Запоріжжя. На Січі був обраний кошовим писарем. Виступав проти союзу України, як з Московською державою, так і з Польщою. Засуджував тогочасну політику гетьмана Івана Мазепи.

В 1692 році від імені «Удільського князівства Київського, Чернігівського і всього війська Запорозького, Городового й народу малоросійського» у Бахчисараї уклав договір з Кримським ханом про захист спільних інтересів і взаємну оборону від посягань Московської держави.

Крим визнав Петрика гетьманом України і надав у його розпорядження кількатисячну орду. Петрик за допомоги кримських татар здійснив три походи на Гетьманщину…

Характерно, що всі три наступи Петрика закінчувалися зрадою його татарами, як тільки надходили війська Івана Мазепи та Петра Герцика з Полтавським полком.

У липні 1662 року кримчаки на чолі з Петриком підійшли до Китайгородка, Маячки, Царичаннки.

На початку 1693 року татари спустошили Полтаву, Старі та Нові Санжари, в тому числі й Полузерські хутори.

В січні 1696 року, під час третього походу, розгромили Кременчук, Потоки, Омельники, Говтву, Решетилівку, переправившись під Санжарами через Ворсклу обклали Нехворощу.

Утікаючи, кримчаки перетворювали протимосковський виступ Петрика у спустишливі набіги за ясиром, що принесли нашому краєві страшні руйнування …Розгніваний гетьман Мазепа послав козацького розвідника, щоб той ліквідував бунтівного новосанжарця. У 1696 році посланець Мазепи заколов Петрика кинджалом.

Татарські набіги з Петриком значно збільшили кількість втікачів з Полтавщини на Запорозьку січ.

Одним зі своєрідних пересильних пунктів за Дніпровські пороги для втікачів стали Ново-Санжарські(Полузерські) хутори, жителі яких були тісно зв’язані з запорожцями, бо постачали їм коней, зброю, продукти, тощо. До того ж все доросле чоловіче населення Дмитренків та довкружніх хуторів за традицією служило , здебільшого, саме на Січі.

Петро Іваненко(Петрик), як і багато хто з поміж інших лідерів народних повстань не міг зрозуміти, чому його , здавалося б цілком вмотивований і на часі виступ проти російських гнобителів не підтримав народ України. А причина була доволі проста.

За 45 років безперервної боротьби і козаки й селяни зневірилися у своїй перемозі й бажали хоч і підневільного, але спокійного життя.

З цих же причин задихнулася хвиля опору більшовицьким окупанта і в 20-ті, і в 50-ті роки минулого століття.

З цих же коренів зросла і апатія до розбудови незалежної української держави в нас час. Народ стомився і знемігся від нерівної , здавалося б, боротьби за свою свободу і воліє жити ліпше в ярмі всесвітнього єврейського капіталу, та спокійно. Але це – спокій кладовища. І весь хід історії України тому підтвердження.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ПОЛТАВЩИНА при МАЗЕПІ: Полтавська баталія

З Полтавщиною тісно пов’язано ім’я ще одного . чи не найвідомішого в світі гетьмана України Івана Мазепи, що кермував нашою державою 1687-1709 роках.

Іван Степанович Мазепа-Калединський народився близько1640 року в Мазепинцях під Білою Церквою, неподалік Києва у сім’ї шляхтичів білоцерківського отамана Степана-Адама Мазепи і Марії Мокевської. По смерті батька мати стала ігуменею Флорово-Вознесенського монастиря в Києві. Іван здобув освіту в Києво-Могилянській колегії, продовжив навчання у варшавській єзуїтській колегії. Певний час служив пажем при дворі короля Яна Казимира, котрий послав його вчитися у Францію. Мазепа удосконалював свою освіту у Німеччині, Італії та Голландії. Він вільно володів російською. Польською. Латинською, італійською, французькою, німецькою та турецькою мовами.

В молоді роки Івана Мазепи польський король Ян Казимир часто залучав до переговорів з гетьманами України Іваном Виговським та Юрієм Хмельницьким.

1963 року під час чергової спроби поляків упокорити Лівобережну Україну Іван Мазепа полишає королівське військо і повертається в Білу Церкву. Звідти він направляється на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка на посаду ротмістр, згодом стає Генеральним писарем. Знання мов виводить його на дипломатичну роботу й він часто виступає посередником у переговорах з керівниками Туреччини, Польщі, Росії…

Під час однієї з поїздок до Туреччини через Крим, Івана Мазепу, котрого супроводжував невеликий татарський загін і 14 невільників. Яких везли в подарунок султану, захопили запорожці. Запорожці хотіли стратити Мазепу, але кошовий отаман Іван Сірко наказав подарувати високо сановного полоненого гетьману Лівобережжя Івану Самойловичу… Хитрий і розумний Мазепа зумів увійти до Самойловича в довіру й став генеральним осавулом. Шляхом інтриг він добився відсторонення Самойловича від влади.

25 липня 1687 року на Коломацькій раді в присутності московського князя Голіцина, козацької старшини, гетьманом Лівобережної України було обрано генерального осавула Івана Мазепу. Тоді ж були підписані Коломацькі статті, своєрідний договір між Україною та московським царем, що посилював владу царського уряду в Україні, обмежував самостійну політику України, забороняв гетьману мати зносини з іншими державами.. Влада гетьмана звелася до поліцейських функцій сприяти виконанню численних царських заборон.

1689 року під час перебування гетьмана Мазепи в Москві. Владу в Росії захопив молодий Петро І. Покровитель Мазепи князь Голіцин був заарештований і засланий до Сибіру. Однак український гетьман зумів знайти підхід і до нового царя. Петро ! довіряв старому гетьману, а той вірою і правдою служив царю. Придушував селянські повстання. Присилав козаків для війни з Кримом та Турцією, на будівництво Петрограду…

1700 року Петро І вирішив будувати на запорізьких земляк біля Кам’яного затоку фортецю, чим були дуже невдоволені запорожці. Того ж року московський цар розпочав війну зі Швецією й наказав запорожцям разом з реєстровими козаками Мазепи йти в Лівонію. Більшість січовиків не захотіли цього робити, а ті що зголосилися на похід майже не брали участі в бойових діях. Зате натерпілися від московських командирів.

Безперечно, українцям стало зрозуміло, що «самобутній Гетьманській державі», як назвав її Микола Гоголь в статті « Роздуми Мазепи» у 1834 році, добра від нового царя не чекати. « …чого можна було очікувати народу, так відмінному від росіян, що дихав вільністю й молодецьким козацтвом, котрий хотів жити власним життям,? - писав славетний український письменник, автор «Тараса Бульби», - Йому загрожувала втрата національності , більша чи менша зрівнялівка з власним народом російського самодержавця.»

Цікаво Гоголь передає у вищезгаданій статті, міркування Мазепи, в тодішній ситуації. « Проголосити незалежність? Протистояти грізній силі деспотизму силою єдино думців, покласти мужній опір на самих себе?...Та й не відомо, озброїлася б проти Петра вся нація і притому – нація вільна, яка не завжди в спокої, тоді як самодержавець завжди міг ніяти, не звітуючи ні перед ким. …без допомоги кого-небудь з європейських держав неможливо було реалізувати цей намір. Але до кого звернутися? Кримський хан був дуже слабким і вже зневажений запорожцямим. Та й допомога його могла бути тимчасовою. Гроші можуть схилити його на будь-який бік. Тоді коли тут потрібна була дружба такої держави, яка завжди могла б стати посередником і заступником.

Кому б це не зробити, як не Польші, сусідці, однодумиці… Але царство Баторієве було на краю провалля і це провалля викопало саме собі. Безрозсудні магнати забули, що вони живуть в одній державі, сильній тільки єдністю, і були деспотичні до власного народу й непокірні короні. І тому Польща рішуче діяти не могла. Залишалася держава, що завжди була у великому шануванні козаків, яка хоч і не граничила з Малоросією, але, розміщуючись на далекій півночі, на межі з Росією, могла бути дуже корисною малоросіянам, турбуючи безкінечно кордони й тримаючи, так би мовити, в руках Московію. При цьому шведські війська, що здивували подвигами своїми Європу, увірвавшись в Росію, могли перешкодити цареві діяти на півдні проти козаків, відволікши сили на себе.».

1708 року Іван Мазепа розпочинає таємні переговори з шведським королем Карлом ХІІ. До них залучене обмежене коло осіб: генеральний писар Пилип Орлик, і прем’єр-міністр Швеції Піпер.

8 листопада 1708 року в Новгород-Сіверському шведський король дає українському гетьману слова, що « …не складе зброї. Поки не забезпечить Україні незалежність».. За кілька днів об’єднане шведсько-козацьке військо рушило до гетьманської столиці Івана Мазепи – Батурина. Але першим до нього дістався Меншиков.

Вражений зрадою мазепи Петро І наказав негайно обрати нового гетьмана України. 17 листопада 1708 року у Глухові ним стає Іван Скоропадський. Того ж дня в Глухові відбулася символічна страта Мазепи. Повісили опудала в гетьманському одязі.

Виступ Мазепи проти Москви здивував і запорожців, які вважали гетьмана московським прихвоснем. Провагавшись, Запорожжя виступило на стороні шведів.

Важким тягарем на плечі наших земляків лягли кровопролитні війна Росії проти Туреччини і Кримського ханства(1686-1699) та Північна війна(1700-1721) між Росією та Швецією, котрі ділили контроль над Балтійським узбережжям. Козацькі Полки з Полтавщини, в яких служили і козаки з Полузерських хуторів, добували турецькі фортеці Кизи-Кермень, Аслам-Кермень, Муберек-Кермень, Мустрик-Кермень, Азов, брали участь у боях під Очаковим, Буджаком, Перекопом.. 12-ти тисячний корпус полтавського полковника Івана Іскри та Івана Обидовського(небіж Мазепи) брав участь у битві під Нарвою. Шляхи військової слави Петра Першого щільно вистелені козацьким кістками.

В 1701-1704 роках наші краяни під командуванням гадяцького полковника Михайла Бороховича, миргородського полковника –Данила Апостола воювали в Естляндії, Лівонії, Литві, беручи участь у здобутті фортець Нотебург, Нієшанц, Кінгісепп, Дерпт(Тарту).. Активні дії в Галичині та Білорусії вели козаки під началом переяславського полковника Івана Мироновича, який там і загинув.

У 1706 році козаки полтавських полків посилаються на прискорене будівництво Петром І Києво-Печерської фортеці. Московіти ставилися до упокорених українців зверхньо і жорстоко, як на війні, так і при будівничих роботах. Полковники скаржилися гетьману, що московські пристави « б’ють козаків палками, вуха шпагами відтинають, а тим часом по їх домівках великоросійській люди грабують , розбирають і палять їхні хати, жінок і дочок ґвалтують, коней і всілякі поживності забирають, старшину б’ють до смерті…».

Відступаючи перед шведами територією Полтавщини, російська армія Петра І застосовувала традиційну для російських армій всіх часів тактику випаленої землі, знищуючи все і вся. Тому Карл ХІІ, не маючи ні фуражу, ні продуктів, вирішив перечекати зиму на території, як він вважав, підконтрольній союзнику, гетьману Івану Мазепі..

Гетьману було мало радості від такого рішення. Як писав його писар Пилип Орлик, Мазепа розумів , що шведський король приведе на Україну вслід за собою всю московську рать Петра І і всі незгоди військового часу впадуть на плечі українців. До того ж гетьман не міг не усвідомлювати того, що його відкритий виступ проти Москви на боці шведів українська знать і козаки сприймуть неоднозначно. І у випадку вторгнення шведів в Україну їх розглядатимуть як окупантів. Так і сталося.

Як тільки у жовтні 1708 року в Україні стало відомо про спілку Мазепи і Карла ХІІ, у багатьох містечках та селах, селяни й міщани усували від влади бургомістрів та старшин, відмовлялися сплачувати податки, виконувати повинності.

Мазепа роз’яснював свої надії при допомозі шведів створити незалежну Україну в Універсалах, звертаючись до народу із закликом до повстання проти Московії, роз’яснював причини війни Росії з Швецією. У листопаді 1708 року сотник Іван Дмитренко зачитав Універсал Мазепи в Дмитренках. Оскільки на той час було вже відомо, що Запоріжжя підтримує гетьмана, то козаки Дмитренківської сотні теж вирішили підтримати проти російський виступ Мазепи. Тут же зголосилися добровольці в лави козаків Костя Гордієнка. На чолі з Іваном Дмитренком вони направилися назустріч запорожцям, що вийшли з Січі на допомогу гетьману. Але більшість селян , міщан і козаків Полтавщини понуро тягли руку за свого потенційного кривдника Петра І. Сильний спротив Мазепі спричинили його жорсткі намагання примусово зібрати на Полтавщині провіант для шведів і запорожців. Тому на території Полтавщини розгорнувся широкий партизанський рух проти шведів, у якому активними були жителі Гадяча, Зінькова, Опішні, Великих Будищ, Жуків, Решетилівки, Нових і Старих Санжар…То ж козаки Полузерських хуторів у числі 15 тисяч інших полтавців стали винятком, бо підтримали запорожців Гордієнка-Головка і Мазепу.

12 березня 1709 року в містечку Перевалочній Полтавського полку козацька рада ухвалила приєднатися до Мазепи й виступити проти московітів. Переволочанська запорозька залога на чолі з полковником Нестулієм(Нестулею). Кошовим отаманом запорожців у той час був уродженець Полтавщини Кость Гордієнко-Головко, Він отримав вищу освіту в Київській академії та був досить освіченою і впливовою людиною з передовими поглядами. Як і Мазепа він мріяв про автономію України від Росії. Петро І пробував схилити Гордієнка на свій бік. Ще в листопаді 1708 року він надіслав на Запоріжжя листа, в якому умовляв запорожців залишитися вірними царю та упокореними обраному в Глухові гетьману Івану Скоропадському. Та ні лист, ні дорогі подарунки, ні 500 червінців , надіслані особисто кошовому, не прихилили Гордієнка до Москви. Тоді Петро і наказав українським козацьким полкам передислокуватися в північні краї, до Росії, аби вони не пристали до запорожців. Меншиков, щоб перекрити запорожцям Гордієнка шлях в Україну захопив Омельник, Кременчук, Потоки, Манжелію та містечка по Орілі.

Приєднавшись до Мазепи січовики під Царичанкою розбивають три полки російських драгунів Кепмеля, згодом виграють бій під Келебердою, звідки надіслали Карлу ХІІ 115 полонених росіян. Гордієнко приходить з козаками в Диканьку до Мазепи і вже 27 березня 1709 року разом з ним у Великих Будищах зустрічається з Карлом ХІІ.

Цікавий факт. Кость Гордієнко передає гетьману Мазепі провідниками швецького короля Карла ХІІ півсотню полтавських козаків, родом з Полузерських хуторів на чолі з сотником Карпом Дмитренком.

29 березня 1709 року шведський король дає запоріжцям грамоту про те, що бере Запорізьке військо під свою опіку, а також гарантує права і вольності Козацької держави і зобов’язується не підписувати угоди з Росією без участі козацьких представників. Таким чином гетьманом Іваном Мазепою та кошовим отаманом Запорізької Січі Костем Гордієнком-Головком робиться ще одна спроба відновити Українську козацьку незалежну державу. Й вже тільки за це вони достойні шани та пам’яті.

30 березня 1709 року запорожці розташовуються табором у Нових Санжарах. Цікавий факт. Кость Гордієнко передає гетьману Мазепі провідниками швецького короля Карла ХІІ півсотню( точніше 23 ) полтавських козаків, родом з Полузерських хуторів на чолі з сотником Карпом Дмитренком.

Між тим російські війська генерала Рене вибили запорожців з Маячки, Нехворощі та Орелі, вирізавши все населення , в тому числі дітей і жінок, та спаливши містечка до тла. Однак у наступному бою під Сокілками козаки розгромили частини російських окупантів, вони втратили 1 500 солдатів.

Новообраний кошовий Запорізької січі Петро Сорочинський проголосив Запоріжжя незалежним від Москви. Розлючений Петро І наказує Меншикову послати три полки під началом полковника Яковлєва щоб зруйнувати Запорізьку січ.

16 квітня 1709 року Яковлєв громить козацьку залог та вирізає до ноги жителів Калеберди, місто спалює.

18 квітня 1709 року Меншиков обкладає козацьку фортецю в Переволочній. Козаки на чолі з полковником Зінцем бороняться до останнього живого. Розлючений Меншиков вирубує всіх жителів фортеці з немовлятами включно, палить будівлі й річкову флотилію січовиків. Потім так само жорстоко веде себе в захоплених Кодаках та Кам’яному Затоні.

8 травня 1709 року полки Яковлєва підійшли до Чортомлинської Січі. Петро Сорочинський в цей час вів у Криму переговори з ханом, намагаючись схилити його на виступ проти Петра І. В Січі , де залишалось менше тисячі козаків, старшував наказний гетьман Яким Богуш. Щоб зберегти козаків, більшість серед яких були старі та покалічені, Богуш тихцем вийшов з Січі й закріпився на острові, в руїнах. Три дні успішно боронилися запорожці, але були зраджені полковником Галаганом, і взяті підступом. До рук москалів потрапило 278 поранених запорожців., яких Яковлєв наказав після катувань стратити. Поранених козаків четвертували, саджали на палю, відрубували голови, вішали, здирали з голови шкіру…Москалі, сподіваючись роздобути коштовності, розкопували козацькі могили й розкидали домовини по Січі. Було розграбована й могила кошового отамана Івана Сірка. Дніпром попливли на плотах шибениці зі страченими. Навіть татари ніколи не знущалися так над козаками, як брати-росіяни…

Так була знищена Стара(Базавлуцька, Чортомлинська) Січ. Колишні запорізькі землі Петро І приписав до Миргородського полку. Про запорожців видав наказ у якому проголосив їх поза законом і вимагав. Щоб кожен, хто б де «…не запопав запорожця, катував його на смерть.» Зрадник запорожців Петро Галаган отримав за вірну службу село Боровицю…

Кінець намаганням українців відокремитися від Росії поклала поразка Швеції та її союзників у Полтавській битві. Після перемоги в ній царська Росія остаточно й на довго поглинула українську Гетьманщину. З її недружніх, ведмежих обіймів ми не вирвалися й до цього часу.

Шведи обклали Полтаву 1 квітня 1709 року. Облога тривала до 27 червня 1709 року... Шведам Полтава була потрібна з кількох міркувань. Ще за Мазепи тут зосередилися величезні запаси провіанту і амуніції. Взяття Полтави давало контроль над басейном річки Ворскла, точніше над переправами біля Крутого Берега, Писарівки, Кунцева, Санжар, Кам’яних потоків…, в тому числі й над переправою через Дніпро у Переволорчній. Ці переправи відкривали безперешкодний вихід до потенційних союзників Кримського Ханства, Туреччини, Польщі…

У Петра І було 72 гармати , сорок тисяч солдатів і 40 тисяч калмицької кінноти хана Аюки. Саме калмики вели бої на територій нинішнього Новосанжарського району. 15 червня 1709 року долиною Ворскли вони увірвалися в Старі Санжари, де відбили у шведів полонених російських солдатів, що потрапили в неволю в боях за Веприк. 26 червня 1709 року калмики хана Аюка повернулися під Полтаву, встигнувши пограбувати місцеве населення Поворскля.

Один з невеликих калмицьких загонів налетів 26 червня 1709 року було на Дмитренки, але сторожова сотня села, відбила папад . Оскільки калмики поспішали під Полтаву, вони не стали ув’язуватися в бійку, обігнули Дмитренки й Більки та напали на беззахисні Шевці.

Для участі в битві Петро перший викликав козацьке військо на чолі з вірним йому гетьманом Іваном Скоропадським. Козаки Миргородського, Полтавського, Ізюмського, Харківського, та інших полків, розташувалися неподалік Решетилівки та Малих Будищ, перекриваючи шведам і запорожцям шляхи відступу на правобережну Україну через Переяслав і Кременчук.

В Полтавській битві брали участь козаки Білоцерківського, загони Лубенського та Полтавського полків. Сотні Миргородського полку на чолі з Данилом Апостолом вели бої з шведами під Полтавою, Новими Санжарами та Перевалочною, стояли на підходах до Дніпра.

У шведів було 32 гармати і 32 тисячі вояків, але в битві взяло участь 20 тисяч і всього 4 гармати. Не було боєприпасів.

Війська гетьмана Гордієнка-Головка участі в Полтавській баталії не брали. Вони охороняли шведський обоз та забезпечували шведам захист від вилазок вояків Кельвіна з фортеці. Частина козаків з сотні Івана Жалія служила в особистій охороні гетьмана.

Вони стали при нагоді, коли разом з козаками Карпа Дмитренка довелося супроводжувати Карла ХІІ після поразки в битві знайомими місцями й вивели шведів повз московські пости через Нові Санжари на Переволочну. Частина козаків загинула під Новими Санжарами, прикриваючи переправу шведів. Нині на місці цих боїв у Нових Санжарах загиблим козакам півсотень Івана Жалія та Карпа Дмитренка встановлено пам’ятний знак.

Втрати шведів у битві за Полтаву становили 9 234 чоловіки, росіян – 1 345. Розбиті шведи відступали вздовж Ворскли до Дніпра, маючи намір знайти прилисток в Туреччині. До Перевалочної першими дісталися Гордієнко-Головко з писарем та півсотнею старшин і козаків та Мазепа з особистою охороною. Пораненого Карла ХІІ запорожці несли на ношах, тому рухалися повільніше кінних запорожців, і прибули до Дніпра пізніше.

30 червня 1709 року запорожці переправили Карла ХІІ на західний берег. Цього ж дня припинив опір росіянам головний загін прикриття відступу шведів – 13 тисяч козаків. Їм нічим було переправитися. 500 з них потрапило в полон, решта ж пробувала подолати Дніпро вплав, знаючи про люті розправи московітів над полоненими козаками. Серед уцілілих було й з десяток козаків з сотні Івана Дмитренка, котрі зуміли повернутися додому, де вимушені були переховуватися. Сам сотник загинув, прикриваючи відступ товаришів.

Гетьман Мазепа разом з Карлом ХІІ й невеликою групою старшин та козаків 7 липня 1709 року перейшли турецький кордон і 8 липня 1709 року прибули в Бендери. Петро І вимагав від Султана видачі Мазепи, але той оголосив українського гетьмана недоторканим гостем. Знесилений поразкою і тяжкими умовами втечі Мазепа захворів і в ніч на 22 вересня 1709 року помер.

Трагічною була доля наших земляків. Іван Жалій загинув на переправі через Дніпро. Карпо Дмитренко з кількома козаками опинився за кордоном. За невідомих нам обставин його видали туркам. Ті викололи сотнику очі й відпустили. Карпо Дмитренко став сліпим кобзарем і повернувся пізніше в Дмитренки. Йому належить кілька козацьких дум та пісень, що дійшли до нашого часу.

Розлючений «зрадою» гетьмана Івана Мазепи і тим, що турки відмовилися видати опального гетьмана, Петро І наказав Меншикову спалити Батурин – гетьманську столицю Мазепинської України. Два дні Батурині оборонялися , росіяни понесли значні втрати залишили Батурин.. Знову ж таки знайшовся зрадник, сотник Прилуцького полку Ніс, він послав козака Соломаху догнати росіян і показати їм потаємний вхід до фортеці. За один день Меншикові винищили до 15 тисяч батуринців, в тому числі жінок і дітей. Батурин розграбували, знищили й спалили вщент. Та це був тільки початок терору, який Петро І розгорнув проти України. Загони москалів палили, грабували, ґвалтували убивали всюди, де тільки були. Тоді то й пригадали українці, що шведи на території України не пограбували жодної хати, нічого ні в кого не вимагали і тим більше не відбирали, хіба що купували. Та було вже пізно чесати потилиці з того, що випустили шанс вирватися з пазурів московських окупантів.…

Усі маєтки мазепинців російський цар наказав конфіскувати й роздав московським генералам: Меншикову, Головкіну, Долгорукому, Шереметьєву, Шафі рову… З близько тисячі старшин Гетьманщини, на катування потрапили 900. Але ті, хто першими втік до царя(Д.Апостол, І.Сулима, Г.Галаган, Гамалія, Кандиба, Антонович, І. Бутович) , було обдаровано та залишено при посадах.

17 липня 1709 року в Решетилівці, де отаборилася царська армія та розмістили полонених шведів, Петру І проросійська козацька верхівка запропонувала так звані Решетилівські статті, своєрідний законодавчий акт по управлінню Лівобережної України зі значними обмеженнями козацьких вольностей. Але цар так їх і не підписав. Він і так взявся знищити Гетьманат. Привілейованими лишилися лише козаки Українських дивізій царської армії. За станом це продовжувала бути станова армія, бо спадкову службу відбували тільки власники козацьких грунтів. Їх вважали привілейованими, дозволяли вільно займатися промислами й торгівлею, навіть горілчаною, без сплати податків. На випадок військових виступів кожен козак, занесений до списку полків, куренів, сотень, «…мусив мати мушкет, шаблю, спис, кілограм пороху і півсотні куль, двоє верхових коней, віз з тягловими кіньми й погоничем для транспортування провіанту.»

Не всі могли дотриматись таких вимог, тому українське козацтво поділилося на виборних, під помічників та підсудків( людей козацького звання, які не мали іноді навіть власної садиби, а наймалися до багатих козаків і, нерідко, відбували за них військову повинність. Так само структурувалося козацтво і в Полузерських хуторах, такі не втративши свого статусу аж до 1918 року, коли Прєдсовнарком сіоно-більшовицької Росії товаріщ Янкель Шварцбаум , більш відомий як близький соратник несамовитого Владіміра Ульянова(Лєніна) Яків Свердлов, почав розкозачувати колишню Російську імперію та Україну. Чого не вдалося зробити з Дмитренками за п’ятсот років , Янкель Мойсеєвич зробив за якихось три: козаки воліли не згадувати, що вони козаки. І так ця кривава наука була дієва, що й нині родові козаки, або ж вже не знають хто вони такі, або ж бояться відкрито визнати себе козаками.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ПІСЛЯ МАЗЕПИ…

Тоді, після пірової перемоги в Полтавській битві проросійські українці та козаки, що стали на бік Петра І, не відразу ще зрозуміли, що вони наробили. А в Україні відразу запанували ненажерливі царські ставленики і розмістилися 11 російських полків. В 1735-1739 роках їх буде вже 75 і утримання їх обійдеться Україні в півтора мільярди карбованців на рік, тобто в десять річних бюджетів України. Воістину, не хотіли утримувати власну армію, утримуйте окупаційну…

У квітні 1722 року Петро І видав указ про Малоросійську колегію – центральний орган російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні, який очолив С.Веніамінов-Зернов. Лояльний до Петра І гетьман Скоропадський фактично був усунутий від влади, Україною правив Меншиков. Такої наруги серце 76 річного гетьмана не витримало й він після кількох невдалих спроб добитися у царя справедливості, помер від серцевого нападу.

У жовтні 1727 року гетьманом маріонеткової України обрали 73-річного Данила Апостола. Півроку добивався він у нового російського 13-річного царя Петра ІІ розширення козацької автономії. Отримав «Решітєльниє пункти», таку собі куценьку конституцію життя українського народу за царату.

Статей 1654 року Богдана Хмельницького ці «пункти» не підтверджували, вольностей козацьких не повертали. Хіба що впроваджували трішечки м’якший варіант підлеглості. Вибори гетьмана залежали від волі царя, який затверджував генеральну старшину.

Полтавчанин Дмитро Апостол проявив себе розумним, кмітливим і далекоглядним політиком. Він уміло маневрував між роздвоєними між Росією та Україною владними структурами, різко зменшив кількість чужинців у своїй адміністрації, старшинами поробив виключно патріотів-мазепинців, добився повернення в Україну після 25 річного поневіряння запорожців, здійснив фінансову і судову реформи, скоротив обтяжливі мита експорту українських товарів, провів ревізію земельного фонду…

17 січня 1734 року гетьман помер і поховали його на рідній Полтавщині, у Сороченцях…

На середину ХУІІ століття в Україні вільних. Козацьких сіл за офіційними даними залишалося всього 10 відсотків, в реальності їх було трохи більше, але Полузерські хутори в ці відсотки потрапили насамперед через свою потрібність царському Українському війську.. Тут знову відновили кінний завод для Полтавського полку, в трьох кузнях виготовляли шаблі, піки, кинджали.. Столярі майстрували вози, в селі виготовляли кінську збрую, сідла.

Між тим козацька старшина перетворювалася в панів та поміщиків і активно наступали на права і вольності ще до недавна козацької, а тепер переважно селянської України.

1727 року в Україні вийшов закон, за яким селяни при переході до іншого господаря, в інше село чи хутір, чи на нові місця в Дикий степ або в Запорожжя, лишалися свого майна і землі. А з 1760 року селяни вже повинні були мати письмовий дозвіл пана на переїзд.

Подібні закони значно збільшили кількість втікачів з Полтавщини на Запорозьку січ. Одним зі своєрідних пересильних пунктів за Дніпровські пороги для втікачів стали Санжарські хутори, жителі яких були тісно зв’язані з запорожцями, бо постачали їм коней, зброю, продукти, тощо. До того ж все доросле чоловіче населення Дмитренків та довкружніх хуторів за традицією служило , здебільшого, саме на Січі.

Протягом 1731-1738 років за часів імператриці Анни Іоанівни при гетьмані України Данилові Апостолові між Сіверським Дінцем і Дніпром, вздовж рік Берестової, Орелі, тяжкою працею українських козаків і селян, котрих щороку направлялося на її будівництво більше 30 тисяч, під командуванням царського генерала Мінха була зведена так звана Українська оборонна лінія з 16 фортець на віддалі 30 верст одна від одної , 200 редутів, багатьох сторожових постів та укріплень. Лінія бере початок біля витоків Орелі, тягнеться сучасним Кобеляцьким районом і по річці Берестовій до Харківської області. Фортеці були зведені в м.Орлик, Китайгород, Царичанка, Нехвороща, Костянтиноград, між Нехворощою і Орчиком, біля сіл . Ряського, Лебединого, Расковець.

Залишки її збереглися й дотепер у Машівському, Новосанжарському, Кобеляцькому районах. На цьому будівництві через виснаження, від недоїдання та хвороб загинуло чимало козаків з Полузерських хуторів.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ЗАГИБЕЛЬ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

1783 року Катерина ІІ заборонила лівобережним селянам залишати своїх панів-феодалів. Так через 130 років після свого визволення у 1648 році більшість селян знову стали кріпаками. Поміщик міг робити з ними будь-що: продавати, обміняти на майно, коней чи собак, розлучити чоловіка з жінкою, батьків з дітьми…

Однак у місцях свого компактного проживання в деяких регіонах Полтавщини козацький стан таки зберігся. Попри так званих реєстрових козаків, колишні запорожці , що верталися з розгромленої Січі по далеких хуторах не збиралися підкорятися новоявленим панам. Та й гетьмани остерігалися віддавати козацькі села та хутори у власність. Особливо ті, з яких було родом чимало реєстрових козаків, козаків гетьманської охорони, війська. Тому, наприклад, отримавши Судівку у власність колишній генеральний суддя не претендував на землі й вольності козацьких Санжарських хуторів, найбільшим з яких були Дмитренки. Аж до 1918 року існували чіткі межі панських і козацьких земель.

До військових послуг козаків з Полтавщини, в тому числі й з Санжарських (Полузерських) хуторів зверталися всі гетьмани України, а пізніше – московський царські російські окупаційні уряди від Петра Першого до Ніколая второго..

Мої пра…прадіди у ХУІІІ столітті брали участь у всіх 12 походах війська Мазепи на турків і татар, де багато з них загинуло. Вже в минулому столітті, мій прадід Влас Дмитренко в першу світову 1914 року війну разом з багатьма земляками-козаками з Полтавщини, служив у козацькій кавалерії, в драгунах, був нагороджені кількома Георгіївськими хрестами.

16 листопада 1764 року Катерина ІІ видала маніфест, за яким влада в Україні від гетьмана Олексія Розумовського переходить до Малоросійської колегії(Другої) на чолі з генерал-губернатором П.Румянцевим. Двадцять років він буде русифіковувати Україну і остаточно ліквідує залишки її автономії. Згідно перепису населення 1765-1769 років в Лівобережній Україні залишилось 176 тисяч виборних козаків, 198 тисяч козаків-підпомічників та 80 тисяч підсудків(бідних козаків). Однак міцним форпостом козацтва залишалася Запорізька Січ.

Протягом 1768-1774 року від Дніпра до Азовського моря була зведена Дніпровська оборонна лінія, довжиною близько 200 кілометрів, що теж не оминула територію Полтавщини. Лінія мала 7 фортець. І втратила своє значення , як і Українська оборонна лінія в 1783 році.

15 червня 1775 року , повертаючись з російсько-турецької війни, за наказом Катерини ІІ генерал Петро Текелія(Текелій) силами з 2 полків зруйнував Запорізьку Січ. Наших земляків – останнього кошового Петра Калнишевського було на 25 років заточено у Соловецькому монастирі, а військового писаря –Івана Глобу, якому належало сучасне Глобино, заслали в Тобольський монастир, де він через двадцять років помер.

Замість традиційного поділу України на 10 полків, цариця запровадила Малоросійське генерал-губернаторство в складі трьох намісництв: Київського, Чернігівського. Новгород-Сіверського, а з 1783 року і Катеринославського. Кожна губернія складалася з 11 повітів, а Катеринославська – з 15-ти. Замість козацьких полків були створені карабінерські у складі регулярної російської армії з 6-річним строком служби. Для відбуття військової служби брали трьох рекрутів з 500 душ населення. Нерідко небідне населення наймало заміть себе на службу збіднілих козаків.

Указом від 1783 року Катерина ІІ перетворила селян України в кріпаків, а козацьку старшину зрівняла в правах з російськими дворянами у додачу до вже отриманого звільнення від військової служби…

Оскільки практично всі козацько-польсько-російсько-турецько-татарсько-шведські війни, що тривали більше ста років , відбувалися на терені України, тому й Полтавщина була за ці роки зруйнована, спалена, знекровлена безкінечними реквізиціями збіжжя, коней, волів… Близько 200 містечок Гетьманщини перетворилися на збіднілі села, села – в хутори, а чимало хуторів зникли з лиця землі. Однак місця, що у свій час приглянулися Дмитру Вишневецькому та його козакам хоч і піддались, як усі інші , руйнації, все ж не згинули. Полузерські хутори, й поміж них -- Дмитренки почали поволі вже в котре відбудовуватися. Однак до розквіту часів Хмельницького вони так і не піднімуться. Щоправда, основне заняття осідлих нереєстрових козаків – конярство – збережеться.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

КАТЕРИНА ІІ у Кременчуку й Полтаві

Навесні 1787 року , до дня народження цариці Катерини ІІ (5 травня) її фаворит Григорій Потьомкін влаштував їй подорож в Україну, до Херсону та Криму. Шлях цариці проліг і полтавськими землями. Дніпровська флотилія з 80 суден зупинялася в Кременчуку. Який , як і всі інші місця, де побувала цариця, терміново ремонтувалися та обставлялися бутафорією. Потьомкін проявив себе великим майстром замилювати Катерині ІІ очі. Відомий воєначальник Росії тих часів Олександр Суворов був командиром третьої дивізії Катеринославської дивізії, що базувалася в Кременчуці. Він ублажав царицю маневрами 12 тисячного російського війська. Можна тільки здогадуватися, в що ця подорож обійшлася українському люду й полтавцям зокрема, яких обклали страшними поборами й змусили брати участь в спектаклі щасливого життя в Малоросії.

30 квітня 1787 року цариця прибула в Кременчук. На березі хор зі 186 українських співаків виконав спеціально написану до цієї події італійцем Сарті кантату. Шлях від трапу корабля до карети вислали килимами. Разом з царицею прибула величезна свита, тут були статс-секретар Храповицький, князі Долгоруков та Текелія, графи Румянцев і Лева шов, барони Волков і Ферзем, генерал-майори Кутузов, Аршеневський, Дунін, вельможі Безбородько, Шувалов, графині Чернишова і Браницька, іноземні посли, правитель намісництва І.Сінельников та інші.

Три дні, по 3 травня 1787 року тривали урочистості з нагоди приїзду цариці. Вона дала бал, на якому було присутні до 800 осіб.

« …Кременчук – прелестнейшая местность, какую я только видела в свей жизни:все здесь приятно.» -- записала цариця в щоденнику.

На зворотному шляху Катерина ІІ знову на два дні заїхала до Кременчука, потім – в Полтаву, де Суворов з Кутузовим розіграли перед нею виставу Полтавської битви. В Полтаві Потьомкін отримав титул «графа Таврійського», Олександру Суворову подарувала табакерку зі своїм портретом , вартістю у 2,5 тисячі рублів.

Потьомкінська показуха дорого коштувала нашим землякам. Один з сучасників Лонжерон пізніше написав: « Все було досягнуто за допомогою насильства і страху і спричинилося до зруйнування кількох провінцій. Із заселених губерній Малоросії, де імператриця мала проїздити, вигнали все населення, щоб розташувати його в цих пустелях. Тисяча сіл була позбавлена на певний час своїх мешканців, яких перевели разом з їхньою худобою на різні тимчасові станції. Для них нашвидкуруч побудували села, на пагорбах поблизу Дніпра. Коли імператриця проїхала, цих нещасних малоросів знову погнали на старі домівки».

Брали участь у потьомкінському маскараді й жителі Старих та Нових Санжар, Полузерських хуторів. З ним та інших жителів довкруж них сіл , створювали по Кременчуцькому тракту натовпи селян, які вітали каретний поїзд цариці. А він був чималенький: тридцять коней тягли карету люкс з кабінетом і салоном на 8 осіб, столиком для гри в карти і навіть маленькою бібліотекою; 14 карет з вельможами, послами та ще 124 вози почету.

У серпні 1787 року Туреччина розпочала нову війну з Росією. Її початок застав Потьомкіна в Кременчуку. В місці , де Тагамлик впадав у Дніпро граф Таврійський розпочав розбудовувати флот. Вже до кінця 1790 року Херсон отримав 130 суден різної тонажності й призначення: від козацьких чайок до фрегата.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

У СКЛАДІ ГУБЕРНІЇ

2 березня 1802 року царський уряд утворив Полтавську губернію, 39-ту за розміром з губерній Росії. В губернії було 10 повітів: Гадяцький, Золотоніський, Кременчуцький, Лубенський, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Пирятинський. Роменський, Хорольський. Згодом утворено Костянтиноградський, Миргородський, Зінківський, Лохвицький і Кобеляцький повіти На час утворення на Полтавщині проживало 1 мільйон 343 тисячі чоловіки, основне населення становили селяни та козаки.

В 1833-1834 роках в Полтавській губернії після 28 неврожаїв з початку століття, спіткав голод, але більшість жителів Полузерських хуторів, завдяки тому, що розводили і продавали коней, волів, овець, вижили.

У свій час Полтавщина вважалася центром чумацтва з столицею в Крюкові, де були велетенські склади солі. В Полузерських хуторах, і в першу чергу в Дмитренках вирощували й продавали в Крюків воли, робили чумацькі вози(мажари), діжки для солі. Козак Максим Дмитренко з Дмитренок був одним з відомих у свій час чумацьких отаманів, валка якого доставляла сіль у Полтаву. Один зі складів солі він зробив у рідному хуторі.

У війні 1812 року брало участь 11 384 козаки та 16 тисяч ополченців з Полтавської губернії. Були серед них і козаки Новосанжарської сотні. Полузерські хутори постачали 9 полтавських полків кіньми, збруєю, возами, продуктами.

Полтавськими ополченцями командував генерал Петро Жевахов, учасник двох російсько-турецьких воєн. У серпні 1814 року ополчення було розформовано й з Франції повернулося на Полтавщину. Після повернення з війни генерал П.С.Жевахов жив у Біликах нині Кобеляцького району.

1815 року в селі Жуки та ряді інших сіл під Полтавою і Решетилівкою, повстали селяни. Заворушення тривали до 1821 року. Активну участь в них брали козаки Полузерських хуторів.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ДМИТРЕНКИ в ХХ столітті(фрагменти)

ОСТАННІ КОЗАКИ

Навесні 1902 року Полтавщиною прокотилася хвиля проти поміщицьких повстань. Бунтували жителі 337 сіл. В яких проживало більше 160 тисяч чоловік. Оскільки Полузерські хутори не знали влади поміщика, вони не бунтували і навіть не підбурювали на заворушення жителів сусідньої Судівки, що належала нащадкам генерала Зелінського(Зеленського). Пан ставився до селян непогано й козацькі вольності не зазіхав. У Дмитренках він навіть побудував цегельну, де платив за роботу козакам пристойні гроші.

Революцію 1905 року козаки Полузерських хуторів зустріли несхвально. Більшовицького агітатора з Кременчука , який приїхав їх агітувати 17 лютого 1905 року вислухали й наказали забиратися з хутора.

ДРУГИЙ ГЕТЬМАНАТ

16 жовтня 1918 року Гетьман Павло Скоропадський своїм Універсалом відновив, скасоване більшовиками козацтво. До козацтва мали належати нащадки колишніх козаків. Козаки однієї губернії об’єднувалися в Кіш з кошовим отаманом, який підлягав Гетьманові. Кіш складався з кількох полків з полковим отаманом на чолі. Козацтвом управляла Велика Козача рада, головою якої був гетьман. Спочатку Кошів було 9: Київський, Полтавський, Слобідський, Запорозький, Ново запорозький та Подільський. Першим полковником Полтавського коша був полковник Кобинець.

Козаки Полузерських хуторів входили до Старосанжарської та Новосанжарської сотень. Близько сотні їх під командуванням півсотника Дмитра Дмитренка брали участь у обороні Полтави від військ більшовиків під командуванням Михайла Муравйова та Юрія Коцюбинського. Частина з них загинула, приблизно третина відступила до Києва.

З літа 1919 року більшовицька влада Новосанжарщини почала активно винищувати козацтво в повіті. Більшість козаків загинули на фронтах першої світової війни та війни проти більшовицьких окупантів.

В двадцяті роки Полузерські хутори дали Україні кількох козацьких отаманів -- Георгія Дмитренка, Івана Білоконя, Якова П’ятака, Стефана Дмитренка, Семена Жалія, Миколу Оборожного, Анатолія Дмитренка, Василя Гергеля , жінку- отаманшу Марусю ( Марусич) та інших. Це лише кілька імен, які дійшли до нас зі сторінок протоколів допитів повстанців, арештованих ГПУ в 1927-1932 роках.

Діяли ці отамани на території Старосанжарського, Новосанжарського, Решетилівського, Кобеляцького, Кременчуцького та Полтавського повітів. Повстанські загони з Полузерських хуторів влилися в Повстанську армію Нестора Махна, військ Симона Петлюри, частково примкнули до отаманів Григор’єва, Середи, Кикотя, Христового та інших відомих тепер ватажків національно-визвольного руху... Всі полузерські отамани загинули , або в боях, або від рук провокаторів, або в застінках Полтавського ГПУ на вул. Жовтневій, невідомо де поховані, а їх імена більшовики намагалися викреслити з історії.

Більшість документів про повстанських рух на території Полузерських козацьких хуторів на жаль, знищені в 1988-1990 роках за наказом з Москви полтавським КГБ. Чимало родичів повстанців були репресовані й виселені в Росію, в Сибір, до так званого Зеленого клину. Але й там вони заснували хутір Дмитренки( не знаю, чи зберігся він дотепер) і село Полтавку.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

ОКУПАЦІЙНІ ЧАСИ

В совєтські окупаційні часи, період колективізації, центром Дмитренок був невеликий майдан, де сходилися дороги з хуторів Оборожних, Білоконів(Грекопавлівки, Старих Санжар ( це приблизно там, де нині знаходиться перехрестя між садибами Якова Дмитренка та Олександра Марусича) та Полтави стояли комори й реквізована окупантами під контору хата Михайла та Тетяна ( прозвище Гусаківська) Оборожних, та відібрана більшовиками під клуб хата Йосипа Дмитренка.

Аби не накликати репресій і призначення в хутори чужого, козаки доручили головувати в створеному більшовиками колгоспі одному зі своїх. Але більшість козаків у колгосп не вступили. Окупантам довелося присилати колгоспників у Дмитренки з Росії, Молдавії… Їх селили в – Більках, хуторі по шляху на Полтаву. Контора колгоспів довгий час знаходилася в Дмитренках.

Так тривало аж поки одну з бригад , місцевого колгоспу, куди входили Полузерські хутори, де головував Василь (Якович) Дмитренко, не очолив Василь Білокінь. Він був з козаків , але вірою і правдою пішов служити більшовикам. Брав активну участь у розбудові колгоспу В 60-роках він був бригадиром рільничої бригади в Дмитренках і Більках.

Більки були на той час найменшиим з хуторів, куди на «вільні землі», відібрані у козаків в 1921 році, активно переселяли «колгоспників» з Росії та інших регіонів більшовицької імперії( козаки з хуторів не хотіли йти в колгосп). Білокінь же фактично й переніс центр села з бунтівних і непокірних Дмитренок, у Більки, що активно почали розбудовуватися, і стали називатися Полузерям, і де козаків на той час вже практично не було.

Таким чином загальна назва території– Полузерря, козацьких поселень Полузерські( Санжарські) хутори, що проіснувала з 15 століття, була використана для назви сільради - Полузеря, куди увійшли всі довкружні хутори , в тому числі й Дмитренки Але , оскільки Дмитренки і на той час були найбільшими з колишніх хуторів, їм було надано статус села, як і Більцям, перейменованими у «Полузір’я» та Бондурам, що стояли при шляху Кременчук-Полтава. Згодом якийсь грамотій перехрестив Полузеря в Полузір’я. Що теж зрозуміло. Переселенцю чиновнику назва Полузерря , Полузерські хутори ні про що не говорила й була незрозумілою. Тому він транскриптував його не то до «полу» озера, не то до «полу» сузір’я. Десь з 5—60 років ця безглузда назва й закріпилася . Так Полузерря, тобто територія, на якій були розміщені Полузерські хутори з цілком зрозумілою і логічною збірною назвою від річки названої в честь Лузері Диметрової(Дмитренкової), дружини Дмитра Вишневецького, перетворилися в незрозумілу назву неіснуючого, власне, села Полузір’ я. Бо насправді це село мало б називатись як і раніше – Більки.

Насправді це нібито випадкове словоблудство з назвами має цілком прагматичну мету: стерти з пам’яті населення колишніх Полузерських хуторів не тільки назви їхніх прадавніх козацьких хуторів і прізвищ, але й будь яку згадку про козацтво.

…Повернувшись в 2006 році у село , я був вражений тим, що ніхто тут не знає ні історії села, ні навіть історії свого роду. Добре хоч дехто пам’ятає, що їхні прадіди ще були таки козаками. Але усвідомлення і гордість від того, що в жилах сучасних Дмитренків, Оборожних, Марусичі, Бридунів, П’ятаків, Жаліїв, Марусичів, Скрилів, Козубів, Білоконів, Більків, Гергелів та інших корінних жителів Прилузеріївщини тече кров запорізьких козаків – зникло. І це, на мій погляд, страшно.

З 357 жителів села Дмитренки козаків за походженням залишилося лише 123. З них 51 – чоловік і 71 жінка переважно пенсійного віку. Найстарша – Надія Федорівна Онищенко з 1911 року народження .

Мої земляки навіть не помітили, як з їхніх паспортів зникла національність! Більшість з тих з ким довелося говорити, були переконані, що в паспорті написано , що вони – українці! І що ж виявлялося, коли вони гортали сторінки русифікованого навіщось паспорта ? А те, що ми фактично люди без національності, без роду, без племені і живемо , виявляється зовсім не в прадавньому козацькому хуторі Дмитренки з надзвичайно цікавою історією, а в якомусь вигаданому совєтськими окупантами «Полузір’ї»!

Навіть табличка з назвою Дмитренки перед загубленим селом зникла не так давно! І де ж подівся славний рід запорізьких козаків Старосанжарської та Новосанжарських сотень Полтавського кошу Війська Запорізького, котрий живе на цих землях з 15 століття? П’ять віків були козаки й Полузерські хутори і раптом на 16 році проголошеної незалежность України -- зникли.

Відомо, що багато моїх родичів обох колін брало участь у першій світовій війні 1914-1918 років та боротьбі проти більшовицької окупації, Другій світовій війні 1939-1946 років.. В тому числі й мої прадіди та діди з братами . І воювали добре. Дід по батьковій лінії, наприклад, мав за першу світову війну два Георгіївських хреста, в другій – орден Червоної зірки…

Козаками рід Дмитренків, як й інші роди – Оборожних, Гергелів, П’ятаків тощо, визнавався аж до жовтневого перевороту 1917 року, після якого в 1921 році козацький стан більшовики скасували. Козаків фізично винищили, повиселяли за межі України. І, створюючи комуни та колгоспи, почали посилено підселяти в козацькі хутори переселенців, переважно з Росії, частково – з територій, що були під Польшою.

Але на місцях козаки продовжували вважати себе козаками і дуже неохоче йшли в колгоспи. Значна частина козаків вимушена була залишати хутори, жінок та дітей й переховуватися від репресій на Донбасі чи в Росії. Дехто з них повернувся на батьківщину вже після Другої світової війни. Але вціліло козаків дуже мало. Між тим Полузерря - хутори між Різничкою та Лузерею, активно заселяли переселенці.

Задум совєтської влади був зрозумілим: вона всілякими засобами, від репресивних до провокативних , виживала з рідних місць непокірних і вольнолюбивих козаків, а на їхніх землях розбудовували комуни та колгоспи з переселенців з голодної Росії.

Переслідувалася мета всіма способами ліквідувати козацтво як ворожий більшовицько-єврейській владі прошарок населення України, особливо в місцях їх давнього і компактного проживання. Одним з таких прадавньо козацьких територій і були хутори по річці Лузеря, Полузерські хутори з центром сотні в Дмитренках. Робилося все, щоб ми забули хто ми є в Україні, якого роду-племені, якої національності й звідки росте коріння наших родових дерев. Тому то й не знає більшість жителів нинішніх Дмитренок зовсім нічого про історію села, козацьке коріння його жителів. Нічого не чули про героїчну козачку, подругу першого гетьмана Запорізької Хортицької Січі, українського князя Дмитра Вишневецького-Байди - Лузерію Диметріву-Вишневецьку, амазонку часів зародження козацтва, жінку-воїна в честь якої була спочатку названа річка Лузерею, а згодом і козацькі поселення по ній, по Лузерські хутори, Полузерря.

Корінні жителі не усвідомлюють і не горді з того, що їхні предки живуть на цій землі щонайменше з 15 століття, завжди були людьми вільними, ні від кого не залежними аж до 1918 року! І тільки під час третьої більшовицької окупації України орлами Льови Бронштейна(Троцького) та кривавого полковника Міхаіла Муравйова потрапили в гніт до сіоно-більшовиків.

Про свого діда й батька я знаю небагато, значно менше, ніж про своїх предків запорожців. Батько згадував своє минуле неохоче, більш-менш розповідав про давнє роду, почуте від родичів. Знаю, що жилось моєму батькові нелегко. Мати померла рано, батько привів у дім мачуху, котра була невдоволена великою сім’єю. Жили дуже бідно, впроголодь. Батько рано, до школи, навчився читати, вчився відмінно, збирав всюди, де тільки міг книги(купувати було ні за що). Навіть псля війни батько не мав змоги вчитися в технікумі , куди ще до війни вступив, довелося кидати навчання, вертатися в село. І хоч директор технікуму вмовляв батька(мого діда) залишити сина вчитися, бо той був здібний і вчився дуже добре й легко, дід сказав що не може його вчити, бо нічим годувати навіть. Батько повернувся в Дмитренки. Робив завклубом, касиром в колгоспі, підзаробив трохи на харчі й знову поїхав учитися. Коли одружувалися, в батька окрім солдатського котелка, шинелі та солдатського ременя більше нічого не було.

Мати моя з іншого збіднілого козацького роду, теж мала хист до навчання, закінчила , як і батько і школу , й медтехнікум відмінницею. Відпрацьовувала диплом на Донбасі, фельдшером в шахті, а коли батька по закінченню таки ним технікуму гідромеліорації в Полтаві направили на роботу в с. Глодоси Кіровоградської області, поїхала з ним. Там в 1951 році , я і народивсь.

Пам’ятаю, жили ми небагато, одягу , іграшок в мене було мінімум. Ці кілька дешевеньких іграшок я зберіг…Майже три роки, з невеликими перервами, поки батьки будувались, я жив на хуторі Оборожні, в діда – Степана Марковича Оборожного разом зі своїми не на багато старшими «дядьками» Льонею і Валентином…А потім років з 5-6 переїхав у Хмельове, де тепер вже в райцентрі в райвиконкомі працювали мої батьки… Хмелівський період нашого життя пам’ятаю вже добре.

Батько в мене був надзвичайно розумною і мудрою людиною, дуже начитаною на той час чудовим спеціалістом. Але будучи справжнім козаком не визнавав окупаційної влади більшовиків, бідкався тим, що зживали з світу українських патріотів, , журився тим, як нахабно винищують, розселяють козаків, щоб вони й не згадували про козацтво, як таке, добре розумів, хто такі Лєнін, Сталін, вболівав за незалежність України, кохався в її історії, намагався відновити історію нашого роду, зібрав цілу бібліотеку історичної та української літератури на якій виховав і мене. Скільки не нагинали його на втуп до Компартії, він все відмовлявся, посилаючись на свою «політичну незрілість», тому великої кар’єри не зробив. Був інженером гідротехніком, інженером-будівельником у місцевому колгоспі, а повернувшись по виходу на пенсію в наші Дмитренки, які фактично вже знищили, як козацьке село, попрацював кілька років інженером-будівельником, лишивши про себе пам’ять нову школу та дитячий садок…

…Повернувшись на батьківщину після смерті батька в березні, 9 травня 2006 року я підняв над селом козацький прапор на знак того, що більшовикам та їх нащадкам і ідеологічним спадкоємцям поки що не вдалося повністю винищити наш козацький рід.

Правда, вони багато чого встигли. Змогли ліквідувати, стерти з лиця землі цілі козацькі хутори, замовчуванням і забуттям знищили козацтво, як соціальний стан. Навіть назви козачих родових гнізд вперто й наполегливо піддають забуттю. Ті ж самі мої Дмитренки вони вже стерли з географічних карт, переліку сіл, підленько замінивши навіть дорожні знаки при в’їзді до села .Було ще рік тому село Дмитренки, стало абстрактно вигадане – Полузір’я. Між тим Дмитренки навіть нині залишається найбільшим з колишніх Полузерських хуторів. На 1 січня 2006 року в селі проживало 357 жителів. А в Полузері – 293. Статус села вдалося зберегти й Бондурам, нині там 36 жителів.

Давно, з часів колгоспщини, населивши Дмитренки приїжджими, намагаються геть зітерти в пам’яті козацьку історію села. Спочатку в Україні космополіти силоміць і проти нашої волі зробили нас людьми без національності в паспорті . Тепер вони та їхні підлабузники нахабно прибирають з карт назви найдавніших козацьких сіл. Прагнуть зітерти з пам’яті назви козацьких хуторів.

Зникли давні казацькі хутори, яким більше п’яти сотень літ -- Оборожні, Гергелі, Шевці, П’ятаки ,Білоконі, Більки, Марусичі та інші… Про Жалії нагадує лише назва провулку – Жаліївський. Тепер під ефімерне Полузір’я, намагаються заховати останній козацький хутір Дмитренки. ….

Тепер на місці останнього з відомих нам хуторів нащадків Дмитра, прозваних по батькові – Дмитренками, хутора –ДМИТРЕНКИ, луки, і єдина верба, знищена блискавкою, намагається вижити, пускаючи зі згорілого стовбура зелені пагони. Оця верба та двухсотлітня здичавіла, надшмалена блискавицею теж, груша – єдине, що збереглося від двору мого пра…прадіда.

Історія кількох поколінь Дмитренків після Дмитра Вишневецького-сина, мені, на жаль , не відома. Наступний з продовжувачів роду сучасних Дмитренків , про якого мені розповідали діди та хуторяни , був півсотник Тиміш Дмитренко часів дохмельниччини.

http://www.c2n.info/registrati...g_id=16568

Півсотник Тиміш ДМИТРЕНКО по закінченню служби в Старосанжарській сотні Полтавського полку через поранення від запоріжської старшини отримав, завірену грамотою, власність -- землі від Мачух по річці Лузері до Судівки, від Різнички до Полтавського шляху(нині траса Полтава-Кременчук, яку згодом , залишивши за собою вкотре спалені татарами Дмитренки, поділив між трьома синами – Дмитром, Петром та Тимошем, та ще один наділ (тепер його межі проходять приблизно від лісосмуги біля Бредунів до Дмитренок( де нині міст через балку ), до дороги з Нових Санжар на Полузеря) віддав у придане дочці Оксані, що вийшла заміж за козака Обережного в хутір Обережних. Інші дочки, вийшовши заміж відселилися на інші хутори, що за переказами стали називатися за прізвиськами їх чоловіків, П’ятаки, Жалії, , Гергелі, Шевці та Вісичі. Чоловіка Марусі вбили татари й вона сама продовжувала господарювати в хуторі, що прозвали спочатку Марусиним хутірцем, пізніше – Марусичами.

При Тимошеві Дмитренку-молодшому хутір перебрався на другий берег річечки Лузерки, на пагорб, який почали забудовувати вже його сини, й розтягнувся по її березі. Сини всі служили в Старосанжарській сотні. Грамота ця довго переходила з покоління в покоління, оновлювалася й дійшла аж до наших днів. Її в діда Власа бачив мій батько. Вона похована в могилі мого діда разом з ним.

Про одного з Дмитренків – Карпа, розповідають таке. В одному з походів на Крим він потрапив у полон, був прикованим на галерах. По старості його звільнили, викололи очі й відпустили. Він став кобзарем повернувся в Дмитренки, де в нього була дружина, з полонянок, татарка Зульфія й діти. Прожив 68 років. Карпові Дмитренку приписують авторство пісні «За світ встали козаченьки…», яка довгий час , аж до 1918 року, була стройовою піснею козаків Полузерських хуторів. Правда, слова в ній дещо різняться від тих, які співають нині.

Про цілий ряд поколінь Дмитренків дальшого періоду детально мені нічого не відомо. Аж до Степана ДМИТРЕНКА.

Степан ДМИТРЕНКО, (вуличне прозвисько Тимошенків, Тимошенко), син козака Старосанжарської сотні Полтавського кошу Запорізької січі. Прожив 78 років . Жив у Дмитренках, хата стояла на бугрі, приблизно там де нині кладовище. Мав ,за переказами, п’ятеро синів і чотири дочки, всім дочкам наділив землю довкруг хутора .Сини будувались поруч з батьківською хатою.

Хутір на цей час був уже великим, заможнім, з млинами, гуральнею, шинком, кількома кузнями, кінзаводом, забезпечував на ряду з іншими Полузерськими хуторами борошно, овес, гречку, мед, рибу, коней, збрую, нагайки, шаблі, піки, кинджали, для Новосанжарської сотні Кременчуцького полку, Старосанжарської сотні Полтавського кошу Війська Запорізького.

Хутори Гергелі та Дмитренки приблизно з 1562 року, спеціалізувалися по вирощенню коней, виготовлення збруї. заготівлі борошна, меду, риби та кували в трьох кузнях шаблі. Цікаво, що конярство протрималося в Дмитренках аж до 1970 року. Як і свято виводки коней на пасовища в квітні-травні та ярмарок коней, яке збирало козаків з усіх хуторів і сіл довкруги.

Відомо про участь полузерських козаків у російсько-шведській війні на боці гетьмана Мазепи та Кошового Запорізької Січі Костя Гордієнка. Дмитренківські козаки були провідниками шведського короля Карла ХІІ під час його втечі в 1709 році з-під Полтави. Вони героїчно прикривали під Новими Санжарами переправу гетьмана Мазепи і шведського короля через Ворсклу. За це Меншиков повністю зруйнував у 1709 році кілька найбільших козацьких хуторів, в тому числі й Гергелі, Шпортьки, Лелюхи, Бредуни, Дмитренки…Нещодавно саме козакам Костя Гордієнка з Полтавського куреня Запорізької січі, поставлено на березі Ворскли в Нових Санжарах пам’ятник.

Відзначилися козаки Полузерря й під час війни 1918-1921 роках проти більшовицьких окупантів. Козацькі хутори дали опору більше десяти хоробрих козацьких отаманів-повстанців з прівищами Гергель, Оборожний, Лелюх, Дмитренко, Шпортько, Бредун, Марусич, П’ятак, Жалій, Козуб, Шевченко, Білько, Коркішко…Тому то Полузерські хутори були не раз і не два обстріляні з гармат бронепоїзда Льови Бронштейна-Троцького зі станції Нові Санжари та з бронепоїзда Міхаіла Фрунзе зі станції Решетилівка.

Козаки Полузерських хуторів чинили збройний опір колективізації. Тому майже все чоловіче населення хуторів, старше 14 років у 1921-1923 роках було насильно виселено в Сибір, на Зелений Клин. Звідки частина козаків утекла на Дон та Кубань, де ними були засновані нові хутори в яких й дотепер зустрічаються прізвища Гергелі, Дмитренки, П’ятаки, Скрилі , Марусичі та інші полтавські…

В роки голоду 1933-34 року козаки густонаселеного Полузерря з села Греко-Павлівка, хуторів Стовбина Долина, Гергелі, Шпортьки та Лелюхи першими в Полтавщині вчинили збройний опір активістам, що намагалися відібрати у козаків хліб( так званий «гергелівський куркульський заколот 1933 року»).

Кобелякский уезд

уезд по АТД в составе Полтавской губ., существовавший в 1781 — 1923 годы. Уездный город — Кобеляки