КАНЕВСКИЙ ПОЛК (1648-1712)

На сайте ВГД собираются люди, увлеченные генеалогией, историей, геральдикой и т.д. Здесь вы найдете собеседников, экспертов, умелых помощников в поисках предков и родственников. Вам подскажут где искать документы о павших в боях и пропавших без вести, в какой архив обратиться при исследовании родословной своей семьи, помогут определить по старой фотографии принадлежность к воинским частям, ведомствам и чину. ВГД - поиск людей в прошлом, настоящем и будущем!

КАНІВСЬКИЙ ПОЛК
(1648-1678; 1702-1712)
==========================

Один з найстаріших, ще реєстрових козацьких полків Речі Посполитої, який мав охороняти переправи через Дніпро в районі Стайок, Трахтемирова, Іржищева та Канева.
Полковий центр - місто Канів над Дніпром. Нині це районне місто Черкаської області. За відомими реєстрами полків 30-х pp. XVII ст. ми знаємо про таких канівських полковників, як Кулага Іван (1630), Данило (1632-1634), Лагода Андрій (1637), Боярин Іван Іванович (1638), Сікиринський Амвросій (1638), Голуб Юрій (1644-1646).

Від початку 1648 р. полк став складовою армії Б. Хмельницького, а після Зборівської угоди 8 серпня 1649 року і адміністративною одиницею Війська Запорозького. Межі полку були дотичні до кордонів Київського, Білоцерківського, Корсунського, Черкаського, Кропивнянського та Переяславського полків на лівому і правому березі Дніпра.
А до 1648 р. - це була територія Київського воєводства, Переяславського, Черкаського та Канівського староств.

За Зборівським реєстром Канівський полк мав 3167 козаків особового складу та 16 сотень - одну полкову, дев'ять іменних та по сотні у Межирічі, Трахтемирові, Ржищеві, Стайках, Михайлівці, Масловому Ставі [Маслівці].
А саме:
1. Стародуба - Стародуб Іван;
2. Волинця - Волинець Павло;
3. Кулаги - Кулага Яким;
4. Богданенка - Богданенко Фесько;
5. Гуняка - Гуляк Федір;
6. Рощенка - Рощенко Петро;
7. Климова - Малашенко Клим;
8. Юхимова - Рощенко Юхим;
9. Андрійова - Андрій;
10. Межиріцька (147 козаків) - Супрун Михайлович;
11. Трахтемирівська (167 козаків) - Цепковський;
12. Ржищівська (222 козаки) - Чугун;
13. Стаєцька (170 козаків) - Шеремет Тарас;
14. Михайлівська (98 козаків) - Данило Юхимович;
15. Маслівська (100 козаків) - Євлашенко Семен;
16. Канівська полкова - Іван Голота.
Полковим писарем у реєстрі значиться Герасим Савич, а полковим осавулом – Богдан Шабельниченко.

В цілому Канівський полк за кількістю особового складу і стратегічним значенням займав третє місце у Війську Запорозькому після Корсунського та Чигиринського полків. В одному лише Каневі концентрувалося десять сотень і 2263 козаки.
Від Білоцерківського миру 18 (28) вересня 1651 р. і до Переяславської ради 8 січня 1654 р. адміністративний склад полку зазнав змін. Були ліквідовані Маслівська та Трахтемирівська сотні, скоротилася кількість Канівських сотень до п'яти, а також з'явилися дві нові сотні - Бубнівська (на Лівобережжі) та Конончанська (створена, ймовірно, з однієї Канівської та з Маслоставської сотень). Всього ж у 1654 році Канівський полк нараховував 11 сотень, з яких 9 тих, що виникли 1649 року, та 3152 реєстрових козаки.

У період Руїни полк зазнав нових значних змін, часто переходячи із рук одного гетьмана до іншого.
Підчас бувало по два, а то й по три полковники, мінявся сотенний склад. За Андрусівським перемир'ям 1667 р. полк мав відійти до Речі Посполитої. Від 1668 р. він входив до вілаєта П. Дорошенка і з його здачею у 1676 році фактично припинив існування, за винятком вузенької придніпровської смуги із сотнями у Ржищеві, Трахтемирові та Каневі, які очолював полковник Давид Пушкаренко. Після Чигиринських походів 1677 і 1678 pp. за умовами Бахчисарайського миру 1681 р. полк було остаточно ліквідовано. Козаки перейшли на Лівобережжя і розселилися у Переяславському полку.

Відроджений у кінці 80-х pp. XVII ст. як зійськовий підрозділ правобережного козацтва С. Палієм. Центр полку розмістився у місті Богуславі (нині райцентр Київської області), тому його в цей період іменують Богуславським, а 1702 р. створюють окремий Канівський полк. Проте спроба приєднати Правобережну Україну до Гетьманщини тоді не вдалася і Канівсько-Богуславський полк був остаточно ліквідований 1712 року за Прутським миром.
====================================

Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648-1782 рр. – Дніпропетровськ, 2007. – С. 52-53.

Вот информация по полковнику Юрию Голубу.

Народився Юрій Голуб в сім’ї одного з найвпливовіших васалів кн. Юхима Корецького Івана Андрійовича Голуба . Іван Голуб тримав в заставі від князя ряд маєтків, перетворюючись з залежного від князівської волі шляхтича, до одного з кредиторів родини. Іван Голуб обіймав посаду корецького намісника (“титульного” маєтку князів), що свідчить про ступінь довіри князя Юхима до останнього. Проте кар’єра Івана Голуба розпочалась задовго до настання його повноліття. Батько Івана Андрій Ілліч Голуб з Морозович, був в свій час удостоїн ласки короля Сигизмунда-Августа за виявлену сміливість в бою. Як зазначав сам король у своєму привілеї “нешкодуючи крові та горла свого” Андрій Голуб в битві із москвинами полонив одного з командуючих московської армії Захара Плєщєєва . Це дало початок його блискавичної кар’єри, проте, остання і завершилась із смертю Сигізмунда ІІ. Під час виборів нового короля, яким став Стефан Баторій, Андрій Голуб належав до “православної партії” на сеймі . У 1576 р., коли Річ Посполита, після правління Генріха Валуа недорахувалась скарбниці, Андрій Голуб виступив на сеймі з промовою проти “іноземного” претендента Іштвана Обатура, та намагався схилити депутатів на користь московського царя . В результаті маштабних бойових дій, про які згадувалось вище, Королем Речі Посполитої став Стефан Баторій. Андрій Голуб, як політик, покинув Варшаву, залишивши батькові нашого героя значний грошовий статок. Іван Андрійович Голуб мав велику сім’ю – сім синів та дві доньки, а саме: Софія, Регіна, Роман, Юрій, Данило, Петро, Павло, Самуель та Іван . Від Павла Івановича Голуба, буде походити ще одна визначна гілка родини Голуби-Богаті (Голубенки), які в XVII – XVIII ст., порідняться із гетьманськими родинами Самойловичів та Скоропадських . З сім’ї Івана Андрійовича син Юрій з території Волині, де осіла ця гілка Голубів, разом із братом Данилом переберається до Київщини. Не виключено, що освіту Юрій Голуб отримав в Київській братській школі, адже у 1631 р., виступає одним з фундаторів майбутньої Києво-Могилянської Академії, підписавшись в Акті про об’єднання Братської Богоявленської з Лаврською Могилянською школами . Кількома роками раніше Юрій з Морозович одружується із вдово Павла Стрибеля Маґдаленою Бутович. Через це одруження він набуває кілька маєтностей, що дістались по-першому шлюбу його дружини, а також від спадка її померлого батька . Володів Голуб ще і рядом маєтностей, які були надані йому Королем за вислугу, що її він ніс у чині ротмістра . Тож, на кінець 1630-тих рр. Юрій Голуб перетворився на місцевого магната, тримаючи до початку Визвольної Війни Богдана Хмельницького цілу низку маєтків, а саме: м.Білилівка , м.Новий Брусилів , м.Волчков , м.Ясногородка , с.Жаболовка , с.Кошелево , с.Морозівка , с.Дивин , с.Вепринське , с.Богданівка , с.Григорівка, біля Трахтимиріва .
Утримаючи значні маєтки, Юрій Голуб вів активні торгівельні операції з місцевою шляхтою. Так відомі справи про посточання Голубом сільськогосподарських продуктів .
Значне економічне становище, дозволило Юрію Голубу відігравати не другорядну роль в місцевій політиці. Території Київського воєводства в другій третині XVII ст., стали ареною багатьох подій: її південні краї – Поросся, стали осереддям концентрування козацького стану; колишні пустки, почали активно заселятись шляхтою, козацтвом та селянами-втікачами. Адміністрація Речі Посполитлї не була спроможньою контролювати ці територі. Місцева шляхта, знаходячись під патронатом так званих “корольків землі руської” – князівських родин та великих магнатів нерідко чинила свій суд та жила за предківськими законами. Тож і не дивно, що на цьому прикордонні – на межі християнського та мусульманського світів право сили привілюювало над писаним правом. Через пів сторіччя, це явище влучно охарактеризує в своїй думі “Всі покою щиро прагнуть...” Гетьман Іван Мазепа, пишучі: “...Же през шаблю маєм права!”.
В 1630 р. Юрій Голуб робить кілька “рейдів” на маєтки своїх ворогів, які всі мали фатальний вихід, для останніх. Так від 7 травня фіксується скарга в суді від п. Л. Олизар-Волчкевича за наїзд на його грунти Ю. Голуба разом із Адамом Дворецьким та відомим Самуелем Лящем . А 9 травня скарга від пп. Сичевських за наїзд на його маєток Голуба із іншою шляхтою серед яких бачимо еліту Київщини, колишніх київських братчиків: Р. Сокора, Ф. Воронича, П. Стрибиля, Ю. Сила-Новицького . В 1632 р. Голуб із власним загоном нападає на будинок чоловіка Олени Лішки (сестри його дружини) – Криштофа Лішки, вбиває останнього, при чому було забито до двох десятків людей . Проте, Голуб, окрім сили вирішував справи і через суд. Відомі судові справи із родиною Стрибелів, які тягнулись понад 16 років ; М.Лишком ; Олизар-Волчкевичем ; навіть із власним братом Данилою спілкування інколи відбувалось через суд .
Військова кар’єра Юрія (Єжі) Голуба почалась так-само в кінці 1620-тих рр., коли він знаходився на службі в Короля ротмістром . За вислугу Король дарував йому м. Білилівка, на яке Голуб мав право спадку ще по-батькові . В 1634 р., Юрій Голуб став учасником королівської місії на Січ. Щоб запобігти козацьким рухам, король вислав до останніх своїх комісарів: Адама Киселя, ротмістра Голуба та Лукаша Жолкевського. Комісари, мусили зупинити розпочату підготовку січовиків до чергового морського походу. До цього ж, паралельно були зустрічі із московськими делегатами, що до встановлення кордонів . Але Киселю довелось невдовзі їхати з реляцією на сейм, тож він залишив Голуба на Січі із наказом, аби він простежив, щоб всі новозбудовані човни були попалені . Бачимо, що Голуб тут виконував місію королівського комісара, разом із двома високопоставленими особами Речі Посполитої. Не допускаємо тієї думки, що Голуб на 1634 р., міг за своїм соціальним статусом бути рівним, ані Киселю, ані Жолкевському. Наголошується, що Голуб їде до січовиків, окрім як комісаром, предусім ротмістром. Де саме він ніс обов’язки ротмістра невідомо. В нашому випадку можна запропонувати думку, про те, що Голуб командував однією з польських військових одиниць, що уряд їх почав розташовувати безпосередньо поруч із козацькими землями .
Тлумачити вищенаведений факт, як боротьбу Юрія Голуба з українським козацтвом – є перебільшенням. Голуб виконував королівський наказ. Казати, що він є типовим зпольщеним шляхтичем теж не можна. Адже, він, це приклад тієї української шляхти з державницьким спрямуванням політичної думки, до яких належала переважна більщість тогочасної української аристократії, як-то: А.Кисель, кн. Є.Вишневецький, Ю.Немирич, І.Виговський та інші. Юрій та Маґдалена Голуб були донаторами українських православних монастирів та церков, Київської школи. Так, на початку Визвольної війни Хмельницького, тільки Маґдалена Голуб передає значні суми, на: Печерський монастир – 2 тис. пол. злот.; Святої Софії – 3 тис. пол. злот.; Межигірський монастир– 1 тис. пол. злот.; Канівський монастир – 1 тис. пол. злот.; Братство Київське – 1 тис. пол. злот.; до того ж для калік у шпиталях – 300 пол. злот . Як бачимо, серед цих пожертвувань згадано і козацький – Межигірський монастир. Для таких людей, як Юрій Голуб, Річ Посполита – це дійсно була “мати”, а Король “батько рідний”. Це була їх держава, де місцева шляхта укріплювала свої права, вела боротьбу за православну церкву та просвітництво . І хоча жили вони в краї русинів – третьої, не визнаної політичної нації Речі Посполитої, але через такі роди, як Острозькі та Вишневецькі – ці краї користувались нечуваною, ані для жодного іншого регіону держави власною самобутністю. Звісно велику роль відігравало козацтво. Певним чином ці два стани доповнювали один одного в спільній боротьбі за православну церкву. Проте, розходились, як раз в методах прожиття – якщо для шляхти це рента та податки з маєтностей, то для козаків – це військові походи. Тож, уряд, намагався вселяко перешкодити несанкціонованим походам козаків, за якими слідувала ціла низка дипломатичної перепалки Султана з Королем.
Нам невідома доля Юрія Голуба в часі останнього великого повстання козаків 1638 р., хоча певно, що він воював на боці польської армії. Як зазначалось вище, за постановами “Ординації Війська Запорозького”, старшину реєстрового козацтва став призначати уряд. Одним з таких призначень, стало посідання Юрієм Голубом уряду “полковника канівського полку реєстрового Війська Запорозького”. Дата, коли Голуб отримав цю посаду, невідома. Проте, знаємо, що тримав він булаву полковника реєстровців досить довгий час і серед інших реєстрових полковників з боку польського уряду мав найбільше довіри, про що буде нижче. Найраніша дата, яка фіксує Юрія Голуба з Морозович полковником Канівським – це квітень 1644 р. Через два роки (не раніше 30.10.1646р. , ця посада, на певний час, лишається вільною. З невідомих нам причин, в 1646 р., полковником стає Самуель Залєський . Проте, за півтора роки, посада повертається до Голуба . Маємо досить прозорі згадки, про діяльність Ю. Голуба та його козаків, разом із С. Лащем у 1637 р. Тоді ціла “армія” козаків, татар, сербів та циган діяла на Київщини, розпраляючись із небажаними сусідами Бачимо його активні дії в перші місяці повстання Хмельницького . Яким був полковник канівський в поводженні з козаками, яку роль відігравав сам полк, нам не відомо. Хоча, перед Хмельниччиною велика кількість селян-втікачів знаходить своє пристанище в маєтках реєстрового полковника, втікаючи саме від польських урядовців . До цього, зазначимо, що полк Голуба, з початком повстання 1648 р., не перейшов відразу на бік Хмельницького, а був готовий до придушення повстання. Це може свідчити про високу дисципліну в полку та повагу до свого керманича.
На початку нового, 1648 р., Січ почала готуватись до повстання. Коронний гетьман М.Потоцький, вирішив придушити козацьке повстання з самого його початку. 13 лютого він віддає в розпорядження канівського полковника Голуба ще два полки: Чигиринський й Переяславський, і, до цього ще 20 драгун з кодацької залоги. Об’єднані під началом Юрія Голуба реєстровці мусили швидким маршем досягнути Запоріжжя і приборкати повстанців. Але, Я.Шемберко – комісар Війська Запорозького – не довіряючи реєстровцям, розпустив полки і похід було відмінено . Десь в ті ж часи, Голуб і був позбавлений булави – новим соціально-політичним рухом, що виллється в Революцію під кермом Богдана Хмельницького.
Смерть Голуба, в різних джерелах фіксується різним часом, так деякі дослідники погоджуються що це був 1649 р. , деякі згадують його ще у 1658 р.
Для повноти характеристики Ю.Голуба, дозволими вийти за встановлені в роботі хронологічні межі та роботи і в підтвердження вищевикладеної тези про “територіальний патріотизм” місцевої еліти процитуємо “Словник географічний” в якому за словами “Хронічки” Юхима Єрлича написано:
W 1648 r. po rozgromie korsuńskim, orda tatarska udała się w zagony na Polesie kijowskie. Szlachta też w wielkim popłohy z tych miejsc uciekała; jeden tylko Jerzy Hołub, krewny Butowiczow, zbił tatarow pod Brusilowym i “kilka tysięcy więzniow oswobodził i odgromił, a inszych psow poganskich, jednych pozabijano, drugich żywcem do więzienia pobrano”

Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IX. – Warszawa, 1912. – S. 128; Słownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krajow słowianskich. – T. ХІІ – Warszawa, 1892. – S. 454.
ЦДІАК України ф. 25, оп. 1, спр. 522, арк. 43 – 43 зв.
РГАДА ф. 389, оп. 1, спр. 38, арк. 539 зв.
Źrodła dziejowe. – T. IV. – Warszawa, 1877. – S. 19 – 20.
Соловьев С. М. Сочинения. – Кн. 3. – Т. 5-6. – М., 1989. – С. 617.
Boniecki A. Herbarz Polski. – T. VII – Warszawa, 1904. – S. 319; Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IV. – Warszawa, 1912. – S. 171. Алфьоров О. Рід Голубів у світлі Житомирських актових книг (перша половина XVII ст.) // Житомиру 1120 (884 – 2004). Науковий збірник «Велика Волинь». Житомир, 2004. – Т. 31. – С. 58 – 64.
Алфьоров О. А. Показачення роду Голубів-Княжицьких, як вияв соціально-політичних змін на українських землях у XVII ст. // Nad Wisłą i Dnieprem: Polska i Ukraina w przestrzeni europejskiej – przeszłość i teraźniejszość. № 2-3. – Toruń – Kijów, 2003 – 2004. – S. 22 – 27.
Памятники, изданные кіевскою коммиссіею для разбора древних актовъ. – Т. 1-2. – К., 1898. – С. 414.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 53, 56.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 364, 449 зв.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 364, 449 зв.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 56; Кривошея В. В., Орел В. М. Українська шляхта напередодні визвольної війни середини XVII століття (історико-географічні та історико-генеалогічні матеріали). – К., 2000. – С. 26; ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 13, арк. 404 – 406.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр.189, арк. 61.
Яковенко Н. М. Склад шляхти-землевласників Київського воєводства напередодні Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. // Феодалізм на Україні. – К., 1990. – С. 85.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 53; ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 13, арк. 404 – 406.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 825.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 56.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 56.
ЦДІАК України, ф. 220, оп. 1, спр. 126.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр.189, арк. 61.
Селянський рух на Україні: 1569 – 1647 рр.: Збірник документів і матеріалів / від. ред. М. Г. Крикун. – К., 1993. – пп. 1669, 1670; Słownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krajow słowianskich. – T. V – Warszawa, 1884. – S. 46.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 56.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 364.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 364-365зв., 366 зв., 367.
Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IX. – Warszawa, 1912. – S. 128.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 53; ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 44; ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 10, арк. 6 зв. – 7; ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 191, арк. 54 – 55; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Білоцерківський полк. – К., 2002. – С. 30.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 9, арк. 129.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 44.
Кривошея В. В., Орел В. М. Українська шляхта напередодні визвольної війни середини XVII століття (історико-географічні та історико-генеалогічні матеріали). – К., 2000. – С. 28.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 364, 449 зв.
Там само; Кривошея В.В., Орел В.М. Українська шляхта напередодні визвольної війни середини XVII століття (історико-географічні та історико-генеалогічні матеріали). – К., 2000. – С. 28.; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Білоцерківський полк. – К., 2002. – С. 30.
Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т. 8. – Ч. 1. – К., 1995. – С. 210.
Іванцов І. О. Повстання українського народу проти шляхетської Польщі 1635-1638 рр. – К., 2002. – С. 62-63.
Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т. 8. – Ч. 1. – К., 1995. – С. 210.
ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 13, арк. 404 - 406.
Яковенко Н. Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2005. – С. 304 – 310.
Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: нариси історії козацьких полків. – Вид. 2-е, доп. – К., 2004. – С. 64.
ІР. НБУ ф. 61, № 1101, арк. 1 зв.
Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т. 8. – Ч. 2. – К., 1995. – С. 131.
Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. – T. II. – Cambridge – Massacgusetts, 1978. – P. 606.
ЦДІАК України, ф. КМФ-36, оп. 1, спр. 219, арк. 52 – 56 зв., 162 – 172 зв.
Степанков В. Михайло (Станіслав) Кричевський // Полководці Війська Запорозького: Історичні портрети / відп. ред. В. Смолій. – К., 1998. – Кн. 1. – С. 181.
Селянський рух на Україні: 1569 – 1647 рр.: Збірник документів і матеріалів / від. ред. М. Г. Крикун. – К., 1993. – № 1670.
Степанков В. Михайло (Станіслав) Кричевський // Полководці Війська Запорозького: Історичні портрети / відп. ред. В. Смолій. – К., 1998. – Кн. 1. – С. 181.
Тесленко І. Родинний клан Єрличів // Соціум. Альманах соціальної історії. – Вип. 4. – С. 173.
Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IX. – Warszawa, 1912. – S. 128
Słownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krajow słowianskich. – T. І – Warszawa, 1880. – S. 389 - 390.

Вот весьма интересный материал по Каневскому полку.

Юрій Горбаченко
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ
КАНІВСЬКОГО ПОЛКУ (1648 – 1678 рр.)
==========================================
(Козацька скарбниця. Гетьманські читання. Вип. 4. –
Чернівці: Видавничий дім „Букрек”, 2007. – С. 120-140.)

Адміністративно-територіальний поділ козацьких полків постійно знаходиться під уважним поглядом дослідників. Щодо Канівського полку стосуються праці Ю. Гаєцького, Ю. Мицика, В. Кривошеї.
Ю. Мицик, В. Заруба за І. Крипякевичем подають на карті 8 сотень крім тих, які знаходилися в Каневі.

КАНІВСЬКА ГОРОДОВА СОТНЯ
-----------------------------------------------
Чернище село до Канева на землях Халецьких за люстрацією 1616 р. ґвалтовно осаджене міщанами канівськими. В інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село, де мешкали три посполитих і три підсусідки. Сучасне село Канівського району Черниші.
Ходорів село Київський повіт Канівського староства в 3 милях від замку - 1536 р. на прохання господарського дворянина Гридка Олексійовича йому надано селище Ходорово з островом і землею Русинівською. Володів киянин Онкович (1552). 1612 р. шляхтич Йозеф-Ян Халецький заставив його своїй дружині Єві Хучиковні, він же власник за люстрацією 1616 р.
Туліблє на Дніпрі в 1 версті від замку - селище Київський повіт до канівського замку, 1492 р. надане Богдану Глинському Княжна Владимирова Путивльська (Глинські) (1552), 6 сімей, які півроку проживали в замку. Потім тримав князь Богуш Корецький.
Соркланов - вислуга Євстафія Дашкевича при Сигізмунді І, яку він 1510 р. відписав Київському Пустинно-Микольському монастирю, який тому і належав (1552).
Студенець - канівський війт Ілляш Стороженко в першій половині XVII ст. подарував канівському монастирю свій хутір Студенець неподалік м. Канева, підтверджений князем Яремою Вишневецьким 3 жовтня 1646 року. Сучасне село Канівського району.

1-а СОТНЯ КАНІВСЬКОГО ПОЛКУ (ЛИТВИНЕЦЬКА)
-------------------------------------------------------------------------------
Литвинець в інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з одним посполитим і одним підсусідком. Сучасне село Канівського району.

2-га СОТНЯ КАНІВСЬКОГО ПОЛКУ (ПЕКАРСЬКА)
----------------------------------------------------------------------------
Пекарі - на усті р. Рось. Є згадка про Яська Пекареня (1552). Пекарів Боярин Семашко - можливо, одна і та ж особа з Боярином Іваном Івановичем - полковником канівським (?-1638), а потім сотником канівським (1638-?) надав Канівському монастирю млини два, мучний та ступний, у котрих розмір повинен іти їм отцям і борошника тримать їм свого; однак замкову повинність отправлять повинні, млин, поле і сіножать називаємі Пекарськими, дані від козака і полковника Семашка, по правам тримати мають. Сучасне село Канівського району.

3-я СОТНЯ КАНІВСЬКОГО ПОЛКУ (КОСТЕНЕЦЬКА)
-------------------------------------------------------------------------------
Костенець у козацькому володінні (1622).
РОЗКОЛУПИ Гаврило, Андрій - жителі костенецькі (середина XVII ст.). Андрій - козак сотні Кулаги (1649). Карпо Розколупенко - козак сотні Кулаги (1649).
ЛИТВИШКИ Андрій - житель костенецький (середина XVII ст.).
БОРОВИЧЕНКИ Марко - житель костенецький (середина XVII ст.).Роман Боровик - в 1741 р. продав у Липляві свій плец. У Лепляві 1767 р. проживала одна родина Боровиків, а в 1900 р. - 44 господарства цього роду.
ЖИДКО Яків - житель костенецький (середина XVII ст.).
ЖИДЧИШИНИ Іван - житель костенецький (середина XVII ст.).
СИЛЬЧЕНКИ Степан - житель костенецький (середина XVII ст.).
ТИМОШЕНКИ Семен - житель костенецький (середина XVII ст.). Остап, Данило, Прокіп - козаки сотні Кулаги (1649).
ЧОРНОМАЗИ Петро - житель костенецький (середина XVII ст.). -N - козак келебердинський - NN - козак келебердинський, Іван - сотник наказний домонтівський (1705) - Михайло N (?-1736) - отаман келебердинський (1735), Омелько N -1736) - козак 3 статті келебердинський (?-1732-1736), брат Михайла. Ярема (?-1711-1748-?) - отаман городовий бубнівський (?-1741-?), козак бубнівський 6 статті (1748). Стефан (1665-1735.17.05.) - козак бубнівський. Михайло - отаман келебердинський (1749), Яким (1694-1762) - значковий товариш.
Назарій Костенецький (?-1630-1664) - шляхтич у м. Капустиному Корсунського полку, "имея там довольныя шляхетскыя имения, служил воєнно в знатных того полку товарищей".
Ратки Мітченко Василь - козак сотні канівської Кулаги (1649), сотник канівський (?-1659-?), нобілітований при Виговському, отримавши млини в Каневі і с. Ратки. Наказний обозний полковий (1664-1665). Денис - козак сотні канівської Кулаги (1649). Артюх - козак сотні канівської Кулаги (1649).
Рудка Королівський привілей 12 червня 1659 р. уродженому Василеві Мітченку, сотнику канівському, с. Рудки з млином кричевським у воєводстві київському правом ленним. 23 червня 1660 р. королівський привілей на села Рудка, Бойхила і Ринки по смерті уродженого Борисова уродженому Пеському і Гориєвському товаришу корогви воєводи київського.

4-а СОТНЯ КАНІВСЬКОГО ПОЛКУ (КЕЛЕБЕРДИНСЬКА)
---------------------------------------------------------------------------------------
Керебердеї в інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з шести посполитами і трьома підсусідками, там же млин в одне коло. В Каневі поминався рід Тараса з Керебердеїв, боярина канівського. Вірогідно від Керебердеїв походить назва населеного пункту Калеберда. Келеберда - сучасне село Канівського району.

5-а СОТНЯ КАНІВСЬКОГО ПОЛКУ (КЛЕПАЧІВСЬКА)
-----------------------------------------------------------------------------------
Клепачі в інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з двома посполитами і чотирма підсусідками. Клупуч Канівського староства. В 1664 р. король підтвердив право на маєтності Хлонча, Доманчиць і Клепані за шляхтичем Яном Чижевським.
Доманчиць. 30 грудня 1663 р. в Острі був виданий королівський привілей на села Хлончу (Хлончич), Доманчиць і Клупуч у воєводстві Київському, старостві Канівському, яким закріплялися права на ці села шляхтичу Яну Чижевському.

6-а СОТНЯ КАНІВСЬКОГО ПОЛКУ (ЛЕПЛЯВСЬКА)
------------------------------------------------------------------------------
Леплява. 12 липня 1578 р. Лепленські Богуш і Іван отримали королівське підтвердження на маєтності Лепляну, Радаєвщичну, Врековщичну в Київському повіті. Леплява в інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з трьома посполитами і трьома підсусідками, там же млин в одне коло. 1643 р. скарга від Леплянського на ксенза Єльця про 15 000 злотих і на заставу даних с. Леплян. Леплянський притягувався в 1646 р. ксензом Єльцом про недотримання контракту про село Стара Леплява. 1646 р. двір у Лепляві під Каневом Каспра Жабокрицького. Сучасне село Ліплява Канівського району.
Решотки за Дніпром в інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село без замкових посполитих, а міщани мали свої хутори. У козацькому володінні містечко Канівського полку з 100 козаків у 1649 р. Радлінський Адам тримав у Канівському ключі с. Решотки (1646), 1646 р. його позивав коронний хорунжий за насилання людей на містечка Хоцьки і Комарівку в Переяславському старостві. Отримав привілей на с. Решотки в тракті Канівському і добра Хоцьки і Комаровка в повіті Переяславському. Адам у 1646 р. позивав Станіслава Борецького за напад на його с. Решотки в ключі Канівському і розігнав підданих. 1646 р. Олександр Конецпольський позивав у с. Решотки Адама Радлінського про вчинення справедливості з с. Коцкова і Комаровки за грабунок. Решотки (Решотка) Леплявської сотні.

7-а СОТНЯ КАНІВСЬКОГО ПОЛКУ
---------------------------------------------------------
Навіть у спеціальній монографії В. Кривошеї в сотні подано лише родовід Мокрієвичів, чим автор вказує на можливе знаходження основоположника роду священика Івана на Канівщині. Серед названих 42 шляхтичів зустрічаються Корзуни.

8-а СОТНЯ КАНІВСЬКОГО ПОЛКУ
(БУБНІВСЬКА, іноді називалася ПРОХОРІВСЬКА)
------------------------------------------------------------------------
Бубнів - село до Канівського замку. Балакирі володіли Стрельськом і Селищем у Мозирському повіті, які обміняли у Гаштольда на Вельчу під Любечем. Федір Балакир був писарем земським і поборцею (1576). Тримали також Бубнів (1552), 1578 р. підтверджений родині Балакирів. Мабуть, син Федора Яна Балакир, де в укріпленому містечку Бубнів в 1629 р. мав 8 димів. За даними на 1618 р. містечко належало Федору Богушу, 1628 і 1631 pp. - Яну Балакиру, який сплачував подимне з 8 димів. У "Книге большому чертежу" (1627) - "город Дубков, на Московской стороне Днепра"; на картах Боплана - укріплене містечко. 1636 р. староста переяславський Лукаш Жолкевський позивав Самуеля Сокора про заволодіння добрами 1/3 частини м. Бубнів, сс. Сушками і Прохоровим від старости канівського осаджених і у володіння Яна Балакиря надане.1636 р. позов від Кароля Корецького до старости канівського Станіслава Конецпольського про показ прав на Мліїв і Бубнів.163 8 р. Бубнівка призначена на утримання відкритого в Переяславі єзуїтського колегіуму. 1654 р. на чолі 11 міщан стояв війт, козацтво ж сотні складали сотник, 8 отаманів, 1 хорунжий, 384 козаки. За свідченням Евлія Челебі (1657) "фортеця Бубново - це невелика дерев'яна паланка, огороджена частоколом. Вона розташована на березі Дніпра і перебуває під владою польського короля. У ній 500 будинків і дві церкви". 12 серпня 1660 р., за проханням Юрія Хмельницького та ігумена Канівського монастиря Іова Зайончковського цар Олексій Михайлович подарував Канівському Успенському монастиреві містечко Бубнів. Бубнів - "по свидетельству старожилов ... з давних времен войсковіе свободніе, к диспозицій гетманской надлежат и под виденіем сотников Бубновских обретаются и люде тамошніе посполитіе употребляются на общенародних повинностях в подводах и в датках на компанейци месячного".
Прохорівка село Київський повіт, Прохорово (Прохорівка) за Дніпром в інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з двома посполитами і трьома підсусідками. Було надане (раніше 1636 р.) старостою переяславським і миргородським Лукашем Жолкевським Переяславському єзуїтському колегіуму "на вечние времена". Сучасне село Канівського району.

ТАГАНСЬКА СОТНЯ
--------------------------------
Таганча селище Київський повіт - татарське слово, яке означає трикутник". Лежить у глибокій продовгуватій долині з усіх боків оточеної досить високими горами, покритими лісом. Належало до канівського замку, який тримав Гнат Шумаков, а 1451 р. князь Олелько Володимирович надав боярину Григорію. Його сини Івашко і Петро Григоровичі передали своїм синам Кузьмі Івашкевичу та Івану Петровичу. Петро Григорович помер і між його сином Іваном і братом Івашком розпочалася судова тяганина за спадок. Таганча відійшло Івану Петровичу, а потім переходили його сину, онуку Богдану, правнукам Єську, Григорію та Івану, які ним володіли ще 1572 р. 2 квітня 1572 р. король підтвердив землянам київським Григорію, Івану і Яську Потаповичам попередні листи князя Олександра Володимировича київського, великого князя київського і короля Жигимонта. 1612 р. Клещовський позивав про збіглих підданих з добр Клещова до добр Карпилівка, які лежать під с. Таганча. 1619 р. баніція від Проскур на Островських про віддалення прав і привілеїв на добра Товаров, Григоріїв чи Григорівку і на містечко Таганча і на добра у р. Дніпра Григорія Мощеницького до сховання і добра привласнити хотів. 1643 р. позов у містечко Междуріччя від Гульшовського до Турейського про забрання селітри в байраці, від підданих с Таганчі і Осетрова про побиття їх і утримання у в'язниці. 1643 р. зиск від підданих староства Корсунського с Таганчі і Галяна на Щасного Турчевського про побиття їх приїжджаючих до с. Воробйовки і до добр і побранії речей їх і їх самих до замку мозирського. 1644 р. позов Федора Паскевича державець орендованого м. Осетрова, Сахновки і с Таганчі до Корсуня належачих на Андрія Огія-Тишкевича підстарости чи осадчого бірківського про наїзд на грунти таганські і опустошения полів і сіножатей і забор в копах різного збіжжя та інші кривди. 1646 р. княгиня Катаржина з Леснева третя дружина Стефана Четвертинського, підкоморна брацлавська здійснила впис до луцьких земських книг князю Яремі Корибуту Вишневецькому. 1646 р. жид корсунський, державця осетрівський позивав Федора Пашкевича про оплату боргу за оренду містечок Биркаївки, Осетровки і Таганчі. 15 квітня 1659 р. староста корсунський, воєвода познанський Ян Лещинський отримав привілей на це село з присілками. 8 травня 1659 р. королівським привілеєм село Таганча в Корсунському старостві відійшло шляхтичу Ніцевичові доживотним правом після смерті воєводи сандомирського. Таганча - сучасне село Канівського району.
Голяки. 26 лютого 1612 р. запис від Йозефа-Яна Халецького своїй дружині Єві Хузаковні на заставу Ржищева, Ходорова, Гуляки, Воронова за 15 000 злотих і того ж дня здійснили взаємний доживотний запис у випадку смерті чоловіка передати кошти "кревним". Сучасне село Канівського району.
Воронне, (Вороново) село Київського повіту, Канівського староства. Спочатку тримав зем'янин Мизя. 1552 р. належало до Канівського замку, власник князь Андрій Тимофійович Капуста, за донькою Мизі як віно (це його перший шлюб), там було 15 сімей. Сам князь Андрій був старостою овруцьким і каштеляном брацлавським, крім того вдруге одружився з Ганною Шимківною, що віддаляло його особисто від цього села. З часом перейшло до Халецьких і в гродській книзі київській 26 лютого 1612 р. зафіксований запис від Йозефа-Яна Халецького своїй дружині Єві Хузаковні на заставу Ржищева, Ходорова, Гуляки, Воронова за 15 000 злотих і того ж дня здійснили взаємний доживотний запис у випадку смерті чоловіка передати кошти "кревним". Воронович Іван - козак сотні 1649 р.
Мельники - Гаврило Мельниченко - козак сотні 1649 р.
Ключники (Поташня).
Пшеничники з іванковим і Бучак. Добра Київського повіту згадані 20 червня 1645 р. у декреті між Кшиштофом Радецьким і підстаростою корсунським Презейським, слугою Станіслава Конецпольського про наслання підданих на добра Бучак. Королівський привілей 15 жовтня 1660 р. про "заховання" прав на державу Бучак у Канівському старостві королівського полковника Габріела Войниловича. Сучасне село Канівського району.
Трощин СОТНИКИ: Андрій (?-1649-?), Трощенко Стефан (?-1659.12-?). Трощин Степан - козак сотні 1649 р.
Синявка. 1646 р. Софія Ласковська позивала підстаросту білоцерківського Сигизмунда з Войтовець Чорного про притримання банітів у Білій Церкві і Синявці. Сучасне село Канівського району.
Беркозівка село в 5-ти верстах від Таганчі, на безіменному струмку, серед гір покритих лісом. В інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з одним посполитим і двома підсусідками. 15 квітня 1659 р. староста корсунський, воєвода познанський Ян Лещинський отримав привілей на це село. Гетьман Ю. Хмельницький 22 грудня 1660 р. надав універсал Канівському монастиреві Пресвятої Богородиці на два млина: один Колачинський, називаємий Черетянка, а другий Біркозовський на річці Росаві стоячі. 30 грудня 1670 р. королівським привілеєм був наданий млин у Беркозівці шляхтичам-козакам Тичиненку та Івану Дем'яненку. Тичини Іван і Семен зафіксовані серед покозачених шляхтичів Овруцької сотні Білоцерківського полку (1649). Мабуть, з Овручини вони з'явились на Канівщині, де вже 1638 р. Гнат Тичина став сотенним отаманом у Канівському полку, за реєстром 1649 р. у полковому товаристві канівському. Ничипір Тичина, Костянтин і Матвій Дем'яненки були козаками Юхимової сотні Канівського полку (1649). Це засвідчує, що с Беркозівка входила до складу Юхимової сотні. Сучасне село Канівського району.

МЕЖИРІЦЬКА СОТНЯ
--------------------------------------
Товарів (Межирічка) село Київський повіт Канівського староства чи Вороб'ївка за люстрацією 1616 р. Межерич між р. Росавою і р. Россю, з яких перша впадає в другу за півверсти від нього, в 15 верстах від Канева. Центр Межиріцької волості. Князь Олелько Володимирович надав боярину Григорію. Його сини Івашко і Петро Григоровичі передали своїм синам Кузьмі Івашкевичу та Івану Петровичу. Петро Григорович помер і між його сином Іваном і братом Івашком розпочалася судова тяганина за спадок. Товарів відійшов Івашку Григоровичу. Його син Кузма продав Товарів Богдану Глинському і 1552 р. цим селом канівського замку володіла княжна Глинська. 2 квітня 1572 р. король підтвердив землянам київським Григорію, Івану і Яську Потаповичам попередні листи князя Олександра Володимировича київського, великого князя київського і короля Жигимонта. 1598 р. це село у володінні Проскур77 (очевидно, через шлюб Проскури з якоюсь Потапович). В 1616 р. як державця села згадувався писар земський київський Федір Проскура, а 1629 р. у цій маєтності Ф. Проскури було 2 дими і 2 городники. З 1633 р. маємо декрет, в якому означено, щоб Мартин Длужка Федору Проскурі доплатив гроші за оренду добр його Товарова або Воробйовки. 1636 р. той же Федір Проскура позивав потомків Миколая Лисневського, колишнього старости канівського про багаторазове насилання підданих канівських і козаків, через свій проступок на грунти дідизні с. Товаров і Воробйову і причинения різних шкод і самовільного посадження слободи. Єлизавета Тучевська скаржилася на старосту овруцького Немирича за межеріцькі грунти (1645). 1645 р. возний їздив про голодания поранених підданих межеріцьких Тучевської од с. Бориця і спустошення сл. Коленико. Баніція Вигурів від Краковського про наслання на містечко Межиріч. 1646 р. Кашевські позивали Вишневецького за вибиття з містечка Межирічки і с Вороб'їв. 1646 р. княгиня Катаржина з Леснева третя дружина Стефана Четвертинського, підкоморна брацлавська здійснила впис до луцьких земських книг князю Яремі Корибуту Вишневецькому. 1654 р. тут отаман на чолі 35 міщан. Козаки у 1649 р. було 147, а 1654 р. на чолі з сотником, отаманом, хорунжим, 125 козаками. Межирічку 12 серпня 1660 р. за проханням Юрія Хмельниць¬кого та ігумена Канівського монастиря Іова Зайончковського цар Олексій Михайлович подарував Канівському Успенському монастиреві містечко Межирічка. 8 серпня 1661 р. у Варша¬ві відновленно втрачений привілей на державу Межирічку в Київському воєводстві по уродженому Самуелю Черніховському даний уродженому Олександру Іздебському, підстолію луковському (з 1658), а потім судді військовому (з 1669). Містечко Межирічка 28 травня 1665 р. після смерті Каського шляхтичу Юрію Леплянському дожиттєвим правом. Сучасне село Межирічка Канівського району.
---------------------------------------
(окончание следует)

Окончание статьи.

Юрій Горбаченко
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ
КАНІВСЬКОГО ПОЛКУ (1648 – 1678 рр.)
==========================================
(Козацька скарбниця. Гетьманські читання. Вип. 4. –
Чернівці: Видавничий дім „Букрек”, 2007. – С. 120-140.)

ТЕРЕХТЕМИРІВСЬКА СОТНЯ
------------------------------------------------
Терехтимирів. До історії трехтемирівського монастиря варто додати, що 26 січня 1665 р. королівський привілей на ігуменство після смерті Стефана Креховецького наданий Сильницькому. Стефан Максиміліанович Креховецький походив з старої червоноруської родини, яка у Галицькій землі мала родовий маєток Крехів. Його матір'ю була княгиня Ядвіга Козека. Один із синів 1694 р. став архимандритом слуцьким.
Підсінне. Велике і Мале до канівського замку терехтемирівської волості Служки тримали (1552). 12 жовтня 1641 р. підтвердження права через Самійла Лаща Тучапського, стражника коронного, старости овруцького і канівського, правом ленним, на сина свого Михайла. 1646 р. Микола Лащ-Тучапський позивав за заволодіння ним Михайла Лаща. Підсінне належало до Терехтемирівської сотні. В Іллінській церкві священиком був Іван Кармановський (1745).

ІРЖАВЕЦЬКА СОТНЯ
-----------------------------------
Іржавець. 1644 р. слобода Іржавець згідно королівського декрету від хорунжого новгородського Миколи Киселя передана судді земському київському Стефану Аксаку. 1661.07.20, Добра Ржавець і Монедонівка [!], Лазарщиця в старостві канівському шляхтичам Степану і Андрію Держановським. Іржавецька сотня - 222 козаки, серед них сотник Чугуй (?-1649-?). 1654 р. Міщани на чолі з війтом, отаманом, 49 міщанами, а козацтво сотник, 6 отаманів, 259 козаків. Вігура Ничипір - козак сотні Іржищівської Канівського полку (1649).
ЧОРНІ Чорнишенко Лук'ян - козак сотні Іржищевської (1649). Поминальник його роду: Петро, Лук'ян, Павло, Федір, Йосоп, Самійло, Гафія, Павло. Олександр Сулима 4 березня 1703 р. у Параски Петрихи та її синів Мокія і Артема Петренків на правому боці Дніпра під Іржищевом на річці Легличі купив греблю зі ставом.
Полстин (Ржавець), городище Київський повіт, село на правому боці р. Росаві 1455 р. князь Олелько Володимирович надав городище Олехну Сохновичу. Дістався його доньці Орині, заміжній за Проскурою Сущанським. 1616 р. за нього вели суперечку міщани канівські і київський земський писар Федір Проскура. Належало до Канівського староства (1616). 1708 р. священиком був Пилип Прокопович, висвячений ще 1703 р. Варлаамом Ясинським. Полстин - сучасне село Канівського району.
Ржавець. В інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з п'яти посполитами і п'яти підсусідками. У 1663 р. тут млином володів Канівський богородицький монастир. Ржавець Малий - сучасне село Канівського району.
Македонець. В інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село Македонці і Процьки з шести посполитами і семи підсусідками. 20 липня 1661 р. королівський привілей на добра Ржавець, Македонівка, Лазарчиці шляхтичам Степану і Андрію Держановським.
Лазарщиця. Лазурці - сучасне село Канівського району.
Бабичі. 1616 р. за це село вели суперечку канівські міщани і київський земський писар Федір Проскура. В інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з семи посполитами і шести підсусідками, у цій волості млин в три кола. В 1622 р. у селах Бабичі і Ржавці підданих 10, інші - козаки. 1646 р. княгиня Катаржина з Леснева третя дружина князя Стефана Четвертинського, підкоморна брацлавська здійснила запис до луцьких земських книг князю Яремі Вишневецькому. Слуцькі, луцькі і канівські маєтності її першого чоловіка старости луцького Ієроніма Харленського передані йому від Федора Сущанського-Проскури у вічність Городише і селище Товарів над р. Рось: містечко Межиріч осаджене, селище Таганча і грунт при ньому таганицький на якому містечко Вороб'ївка осаджене, а при ньому два городища: Повітов і Кізяків над р. Росава. Крім того с Бабичі подарувала Вишневецькому. Згідно королівського привілею 20 липня 1661 р. млин бабичський з селами Бабичі і Молчиці в старостві Канівському передано за проханням місцевого козацького полковника-шляхтича у володіння Канівського богородицького монастиря. Сучасне село Канівського району.

МАСЛІВСЬКА СОТНЯ
-------------------------------------
Маслів Став - Лащ-Тучапські Михайло і Микола - на їх грунти у м. Маслів Став Корсунського староства напав підстароста Блонський (1646), володіли м. Маслів Став, Колесичі, Букрин Великий і Малий, Зарубинці, Підходня Велика і Мала, м. Сквира Канівського староства. Містечко 1646 р. староста канівський Микола Лащич-Тучапський позивав за заволодіння ним Михайла Лащича. Центр сотні (1649). Привілей 27 березня 1663 р. добра Маслівка в старостві Канівському шляхтичу, писарю полковому канівському Євстафію Полоницькому доживотним правом. Священик с Маслівка Канівського староства Ничипір Терешкович (? - ран. 1778).

СТАЙКІВСЬКА СОТНЯ
---------------------------------------
Стайки на Дніпрі - Онук Мамая Лекса з сином Іваном, похрещені в Києві отримали с. Стайну. Спадало на князя Путивльського, княгині Володимирській, а потім князям Корецьким. Стайки і Койлов містечка каштеляна волинського князя Кароля Корецького 300 злотих (1629). 1645 р. Ян Дабровський позивав князя Самуїла-Кароля Корецького про надання йому від князя в заставу за 20 000 злотих містечка Стайок з належачами до нього сел Китова, Рудникова, Шуловки в Київському воєводстві і не заставлені права на майно Федора Воронича, грунтів над р. Дніпром і від добр Вороничівських дідизних міст Ржищова і Грантів між Ржищевом і Стайками. Федір Олександрович Воронин підчаший київський (1619), ротмістр, тримав Старий і Новий Троянів. Д.: Ганна Пілавська - син Олександр - Костянтин - чесник, а потім підкоморій київський. 30 березня 1626 р. Ганна Янівна Ходкевич, удова князя Іоахіма Богдановича Корецького заповіла своїм дітям, а потім воно спало онуку (сину Кароля) Самуелю - Каролю Корейскому. Стайки князя Петро до кляштора домініканців село З дими (1629). Отсрочка князя Самуеля Корецького в справі з Максиміліаном Бржожовським про Стайки, Трипілля та ін. 1644 р. в містечку Стайки позов до кн. Корецького від Вороничів про наслання на грунти ржищевські, спустошення лісів. Стайки... де є пором для переправи через ріку... - Деякими дослідниками походження поселення пов'язується з літописним містом Святополч, зведеним кн. Святополком на "Вытечеве холму" 1095 p. Перша документальна згадка - в заповіті кн. Богуша Корецького (1576), за яким маєток Стайки в першій половині XVI ст. належав кн. Богдану Володимировичу Глинському. На початку XVII ст. фіксується як містечко. Подимний реєстр Київського воєводства 1631р. називає два поселення під такою назвою: село і містечко. На картах Богшана Стайки подані як укріплене містечко. Нині - село Кагарлицького р-ну Київської обл. Поромна переправа, як і в інших місцях - Трахтемирові, Каневі, Черкасах - на картах не показана. До кінця XVI ст. Стайківський перевіз на відтинку Дніпра від Києва до Канева залишався основним на магістральному шляху з Волині на Лівобережжя (через Житомир, Ходорків, Фастів, Переяслав і далі на Путивль). Друге важливе місце переправи через Дніпро - під Трахтемировом, де сходилися північний шлях з Києва, західний - з Волині, південний (відгалуження Чорного шляху) - з-під Звенигорода. На лівому березі від Трахтемирівського (Зарубського) перевозу шляхи розходилися: один прямував до Путивля, інший, перетинаючи в нижній течії Супій і Сулу, через Санчарівський перевіз на Ворсклі з'єднувався з Муравським шляхом у верхів'ях Орелі. Згодом зростає значення Ржищівсько-го перевозу, більш зручного, ніж два попередніх. На Спеціальній карті і карті течії Дніпра Боплан підкреслює стратегічне значення Ржищева, фіксуючи тут перевіз через Дніпро (transitus) на шляхах з Волині, Поділля і Півдня через Паволоч, Фастів, Германівку а також через Білу Церкву, Германівку до Переяслава і далі на північний схід. Міщани на чолі з війтом , отаман і 124 міщани. Козаки 1649 р. 174 козаки,1654 р. з сотником, отаманом, хорунжим і 49 рядовими козаками.

МИХАЙЛІВСЬКА СОТНЯ
-----------------------------------------
Михайлівка, містечко - 1645 р. три маніфеста князя Вишневецького до Мартина Свідерського про наслання на містечко Михайлів над р. Удай. Центр козацької сотні. 1654 р. тут був 1 війт, в якомусь селі отаман і 56 міщан. Козацтво ж сотні, що тут мало сотника, 3 отаманів, 1 хорунжого, 106 козаків. Сучасне село Канівського району.

КОНОНЧАЦЬКА СОТНЯ (1654)
-------------------------------------------------
Кононча Кононівщизна, село Київський повіт Канівського староства на лівому березі р. Рось в двох верстах нище Межиріччя. Існувало 1510 р. Староста житомирський, князь Богуш Федорович Корецький (1552), тримав з пасіками бортними, орною землею, озерами, ріками, лісами, дубровами, рибними і бобровими ловами, луками. За люстрацією 1616 р. село належало Київському Микольсько-пустинному монастирю за заповітом князя Корецького (тримали ще за люстрацією 1570 р.). 1629 р. належало йому з одним огородником. 1645 р. Лукреція Драбович Андрієва Замаська подала зиск на жида Януса про ґвалтовний наїзд на млин її в с. Михайлові з челяддю і грабунок збіжжя, на жида кононецького орендара про вилучення мита на греблі кононецькій. Кононча належала до Михайлівської сотні. В 1654 р. у ній присягу прийняли війт, 33 міщани, а також 40 козаків. В XIX ст. "в селении находится древнєє замковище в роде огромной могилы". Кононча - сучасне село Канівського району.
Бобриця в інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з трьома посполитами і двома підсусідками, а також млин при Бобриці в одне коло і на Бучаку в одне коло; Гетьман Павло Тетеря у 1663 році ствердив попередні володіння з сільцем Бобрицею що на Дніпрі, яке і пізніше (1670 р.) належало Канівському богородицькому монастирю. Сучасне село Канівського району.
Богородична слобода. Гетьман І. Виговський у 1658 р. дозволив архімандритові кобринському, ігуменові канівському Іові Зайончковському заселяти людьми слободу Богородичну, що знаходилась поруч. 23 грудня гетьман Ю. Хмельницький універсалом затвердив монастирю ярмарки в Слобідці Богородичній на день Різдва Пресвятої Богородиці та на день св. Миколая.
Глинча в інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з семи посполитами і семи підсусідками. Сучасне село Канівського району.
Григорівка село Київського повіту, до Канівського замку. Вислуга боярина Григорія від князя Олелька Володимировича. Його сини Івашко і Петро Григоровичі розподілили пополам, передали свої частки синам Кузьмі Івашкевичу та Івану Петровичу. По жіночій лінії перейшло зем'янину Богушу Морозу (1552). 1616 р. як власне земське державця Федора Проскури, писаря земського київського. 1643 р. Федір Проскура позивав
Івана Луцкевича про починення кривд підданим коли тримав с. Григорівку. 1645 р. Проскура записав це село Голубу. Полковник канівський Юрій Голуб отримав вічистим правом добра Григорівку у тракті (ключі) Канівському від Федора і Юрія Проскур (1646). Сучасне село Канівського району.
Бурнелівщина. Боярин Потапович Федір Григорович у 1566 р. отримав привілей на Бурнелевщину в Канівській волості, яка раніше перейшла до його померлого кревного Івана Григоровича від Миколи Блажка.
Дударці село до Канева. На землях Халецьких за люстрацією 1616 р. ґвалтовно осаджене міщанами канівськими. В інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з двома посполитами і п'ятьма підсусідками.
Колтягаєв на р. Росі з озером Звершнім до замку Канівського. Отримав як вислугу від Сигізмунда І Остап Дашкевич, за його заповітом отримав Київський Микольсько-Пустинний монастир, підтверджене грамотою 30 червня 1536 р. 1552 р. тут 6 сімей, які півроку проживали в замку. Києво-Пустинний монастир володів з людьми, озерами, пасіками, бобровими і рибними ловами (1570). За люстрацією 1616 р. село було за монастирем.
Курильчиці. Згідно інвентаря 1622 р. Канівського староства зазначено як село з трьома посполитами і двома підсусідками, інші - козаки.
Лука селище за Євстафієм Дашкевичем як вітчизна і материзна, вислужене за Олександра і Сигізмунда. Спало на єдину сестру Євстафія Милохну, яка від другого шлюбу мала доньку Богдана заміжню за Іваном Волчковичем Олізаром, її ж донька Богдана Іванівна стала дружиною князя Ружинського. Сучасне село Канівського району.
Малудовче Канівського староства село до Канева. На землях Халецьких за люстрацією 1616 р. ґвалтовно осаджене міщанами канівськими.
Процьки Канівського староства село до Канева. На землях Халецьких за люстрацією 1616 р. ґвалтовно осаджене міщанами канівськими.
Романівку в Канівському старостві. Перед Хмельниччиною був польський кляштор чи монастир, в якому за повір'ям, було 30 ченців. Знищений під час бойових дій.
Россохате село до Канева. На землях Халецьких за люстрацією 1616 р. ґвалтовно осаджене міщанами канівськими. Россохи село 2 дими, 2 городники КПЛ (1629).
Совін на р. Росі Канівського староства в 3 милях від замку - Семен Романович відписав по небіжчику брату своєму Київському Пустинно-Микольському монастиреві. 1552 р. за ним рахувалося 9 сімей, які весь час проводили в замку. За люстрацією 1616 р. згідно тестаменту Семена Романовича належало Київському Микольсько-Пустинного монастря. 1646 р. Києво-Микольський монастир позивав Ольшевського - державця сахновського в старостві Корсунському про наслання з с. Сахновки на добра і грунти с. Совин монастирські.
Степанчинці - в інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з двома посполитами. Сучасне село Канівського району.
Тулинці Канівського староства село до Канева. На землях Халецьких за люстрацією 1616 р. ґвалтовно осаджене міщанами канівськими. В інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з двома посполитами і семи підсусідками. Сучасні Тулинці Миронівського району.
Піє Канівського староства село до Канева. На землях Халецьких за люстрацією 1616 р. ґвалтовно осаджене міщанами канівськими. Піє У 1622 р. 10 підданих, а інші - козаки. Сучасне Пії Миронівського району.
Хмільна - в інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з п'яти посполитами і семи підсусідками. 28 липня 1661 р. "інкорпорація" с. Хмільна з млином у місті Каневі згідно рішення сейму полкові Канівському очевидно перейшло на полкову канцелярію чи, скоріше, на полковника. В той час полковником був Трушенко Степан.
Чаплинці село до Канева. На землях Халецьких за люстрацією 1616 р. ґвалтовно осаджене міщанами канівськими. В інвентарі 1622 р. Канівського староства зазначено як село з тринадцяти посполитами і шести підсусідками.
Черленків село Київський повіт до канівського замку, тягнули до Колтегаєва. Остап Дашкевич, Пустинний монастир (1552), міщани сіяли і десятину на монастир давали. 5 лютого 1585 р. королівське підтвердження слугам замку канівського на селище Черленковське на р. Росі. Воно ж назване Чаркланов селище Канівського староства. За люстрацією 1616 р. згідно заповіту Євстафія Дашкевича належало Київському Микольсько-Пустинному монастирю. 28 квітня 1663 р. Павло Тетеря надав підтверджуючий універсал на володіння млином "на потоци Черленымъ" Семена Петровича.
Юсків Млинок Канівського староства село до Богуслава. На землях Халецьких за люстрацією 1616 р. ґвалтовно осаджене міщанами богуславськими.
Яриловичі село Київський повіт до канівського замку, тягнули до Колтегаєва. Через Євстафія Дашкевича перейшло Київському Микольсько-Пустинному монастирю (1552), міщани сіяли і десятину на монастир давали.
Сушка (Сушки). 20 квітня 1708 р. гетьман Іван Мазепа надав універсал на с. Сушку бубнівському сотнику Денису Деркачу. В 1781 р. у селі проживали 2 шляхтичі, 3 різночинці, 1 священик, 1 церковник, було 20 хат виборних козаків, 42 хати козаків підпомічників, 80 хат посполитих. У 1787 р. тут було 432 душі у володінні бунчукових товаришів Івана Максимовича і Івана Деркача. В 1787 р. в селі Сушки було 432 душі державних людей. Сушки - сучасне село Канівського району.
================================================

Меня интересует информация о моём предке из Канева, он был "Канівський курінний Роман Строц". Буду очень признателен любой информации о нём. Заранее благодарен.

чи є шановні в кого яка інформація про село Яблунів на канівщині, зокрема про такі прізвища як Веризуб, Ярмош, Підгайний, Положний.

Красно дякую, kolovrattt . . .

kolovrattt
за період козаччини, окрім списків в сусідній темі, мабудь нічого на форумі і не знайдете. Тема, як то кажуть, чекає на свого невтомного і наполегливого дослідника.

kolovrattt

kolovrattt написал:

[q]
в кого яка інформація ...про такі прізвища як Веризуб, Ярмош, Підгайний, Положний.
[/q]

Каневский уезд, село Яблунов
1796 год
-Посполитие и их домашние-
Подгайний Семеон Андреевич, 92 года с многочисленным семейством
Ярмош Сидор Евстафиев, 31 год с семейством
Ярмош Николай Евстафиев, 56 лет с семейством
Ярмош Яков Евстафиев, 39 лет с семейством

Elena80 написал:

[q]
Разыскиваю своих предков по фамилии Балацкие. Известно, что моя прабабка – Балацкая Екатерина Ювменовна, родилась примерно 1903-1905, умерла в возрасте 24 года в 1927 году. Жили, по моим данным, в Корсунь-Шевченковском (с. Квитки или г. Корсунь Каневского уезда ). Меня интересует метрические записи или любая информация, за сведенья буду очень благодарна
[/q]

Ваш вопрос не в Тему. Сведений за 1903-1927 г. здесь Вы не найдете. Это тема:
Украина козацкая - полки » Полки » Каневский полк » КАНЕВСКИЙ ПОЛК (1648-1712)
Вглядитесь в даты!! Каневский полк - не есть Каневский уезд

Квитки

— село Киевской губернии, Каневского уезда. В 1765 г. при люстрации Корсунского старотства именовалось местечком, в 1789 г. называлось уже селом. Около села, в небольшой лощине, по преданию, был монастырь. Дворов 611, жителей 3125, школа, 5 лавок, 5 водяных мельниц.

Вам СЮДА

Фонды государственного архива Черкасской области
Ф. 253. Николаевская церковь, с. Квитки Каневского уезда Киевской губернии (1798–1914) [1/43]
Ф. 59. Квитковское сельское управление, с. Квитки Каневского уезда Киевской губернии (1913–1918) [1/2]
Ф. 247. Ильинская церковь, м-ко Корсунь Каневского уезда Киевской губернии (1737–1914) [1/50]
Ф. 262. Спасская церковь, м-ко Корсунь Каневского уезда Киевской губернии (1834–1910) [1/13]
https://forum.vgd.ru/1464/49707/

Это, правда, не Каневский у. но... фамилия довольно приметная, может еще пригодится Вам в поиске.

Церковные Ведомости с прибавлениями за 1897 г. -2
По Киевской Духовной консистории симъ объявляется, что в оную 20 сентября 1897 г. вступило прошение крестьянки с. Поддубновки Прилуцкого уезда Полтавской губернии Мелании Павловой Балацкой, жительствующей в г. Киеве о расторжении брака ея со Стефаном Давидовом Балацким, векнчанного причтом Всехсвятской церкви с. Туровки Прилукского уезда Полтавской губ. 8 ноября 1887 г. По заявлению просительницы Мелании Балацкой, безвес тное отсутстсвие ея супруга крестьянина Стефана Балацкого началось изъ с. Поддубновки въ 1888 г. Силою сего объявления все лица могущие иметь сведения о пребывании безвестноотсутствующего крестьянина Стефана Давидова Балацкаго,
обязываются немедленно доставить оныя вгь Кіевскую духоввую консисторію.

Elena80
Только что встретила Вашу фамилию 2 раза - Иван Балацкий в Теме:
Лубенский полк.

https://forum.vgd.ru/289/24921/#last

Общие вопросы