Азовские казаки

МАЛЕНКО Л.М.
ПРИЧИНИ ЛІКВІДАЦІЇ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА ТА ПЕРЕСЕЛЕННЯ АЗОВЦІВ НА КУБАНЬ

Козацтво, яке протягом кількох століть було головним форпостом у боротьбі з мусульманським світом, в умовах XIX століття мало майбутнє і перспективи розвитку тільки за умови "загальнодержавної користі" та строгої підпорядкованості військовим та цивільним структурам держави. В цей період козацькі формування активно залучалися до військових дій за опанування узбережжями Азовського та Чорного морів, їм відводилася роль охоронців південного та південно-східного кордонів Російської імперії. Уряд планував за допомогою козацьких формувань колонізувати відвойовану в ході військових кампаній територію і
забезпечити на ній постійне, прихильне до Російської держави, населення в стратегічно важливому регіоні. В оселенні козацьких формувань на неспокійному порубіжжі уряд вбачав потрійну користь: 1) козаки, що мали вікові традиції по охороні кордонів були здатні самостійно захищати порубіжжя і самих себе від ворога; 2) в стратегічно важливому регіоні козаки ставали постійним населенням, спроможним самостійно себе утримувати і забезпечувати всім необхідним для нормального функціонування і несення військової служби; 3) сконцентрувавши козацькі війська на обмеженій території, уряд позбувся осередків "бунтарства і непокори" всередині держави.
Тому, коли населення Задунайської Січі в 1828 році перейшло в межі Російської імперії і зорганізувалось в козацьке з'єднання, уряд, не вагаючись, прийняв рішення оселити задунайців на східному узбережжі Чорного моря. Саме для огляду місць остаточного поселення козаків наказний отаман Окремого Запорозького війська Й. Гладкий у цьому ж році був відправлений з наказу імператора на Кубань. Водночас, не тільки уряд, але й задунайське козацтво плекало надію оселитися "на Чорному морі, поблизу України" серед чорноморців. Задунайські козаки не відчували себе чимось окремим і відмінним від чорноморців, а лише складовою частиною колишнього запорозького суспільства. Тому й намагалися приєднатися до чорноморських козаків, що уособлювали собою колишніх запорожців, які змогли вижити після горезвісних подій 1775 року в умовах зміцнення абсолютизму.
Попередні масові переходи задунайських козаків закінчувалися приєднанням до Чорноморського війська і поширенням на вихідців із-за Дунаю прав та привілеїв чорноморських козаків. У поселенні на Кубані задунайці вбачали певну гарантію збереження свого становища і перспективи подальшого розвитку. Тільки на Кубані, яка стала новим осередком козацтва, задунайські козаки могли сподіватися на збереження прав і привілеїв козацького стану, отримання достатньої кількості придатної для обробки землі в сприятливих для ведення господарства умовах, а отже, мали більше шансів на економічну спроможність власних господарств, змогу виконувати пряме призначення козацьких військ – охорону прикордонної території, участі в бойових діях. Використання козацьких формувань за призначенням збільшувало його шанси на тривале існування і давало можливість козакам успішно просуватися по службі. Саме тому прагнення задунайців оселитися на Чорноморському узбережжі були цілком виправданими і зумовленими бажанням залишитися тими, ким вони повернулися з-за Дунаю – козаками певного статку, а не тими ким були – втікачами-кріпаками, гнаними з батьківщини людьми. Яскравим свідченням того, що задунайські козаки прагнули зберегти свою належність до козацького стану є їх згода на прийняття до складу війська липовансько-некрасівського населення і посильне сприяння
некрасівцям в переселенні. Вікова ворожнеча між задунайцями і некрасівцями була "забута", через спільну мету – зберегти себе як козацтво, що добровільно повернулося в межі Російської держави із-за Дунаю.
Наміри задунайського населення оселитися в Чорноморії всіляко підтримувалося урядом. З наказу імператора вище кавказьке керівництво для поселення задунайців мало надати козакам зручну місцевість. Однак обставини на Кавказі складалися несприятливо для здійснення прагнень задунайців. Намічені для поселення задунайських козаків околиці Анапи виявилися ще повністю не відвойованими. Вони регулярно піддавалися нападам горців і були вкрай небезпечні для поселення вихідців із-за Дунаю, більша частина яких була мирним населенням колишньої Задунайської Січі. Оселити погано озброєних, без засобів існування, задунайців навколо Анапи означало б віддати в руки ворога. Уряд піти на таке не міг. Кавказьке керівництво також хвилювалося з цього приводу. В разі поселення задунайців навколо Анапи воно змушене було б відізвати з лінії фронту військові підрозділи, які мусили б захищати нових поселенців. До уваги бралася слабка боєздатність і мала кількість вихідців із турецьких володінь. Гостро стояло і фінансове питання. Був очевидним той факт, що для підтримки новоприбулих будуть потрібні значні кошти. Кавказьке керівництво не виключало такої можливості, що гроші задунайцям "на обзаведення господарством" наказано буде видати із кавказького відомства. Це йшло в розріз з планами кавказьких військових чиновників. Стає очевидним, що в разі переселення задунайців в передгір'я Кавказу
керівництво краю мало б багато зайвого клопоту щодо захисту і утримання нових поселенців.
Ускладнювали ситуацію і ті обставини, що вибрана Й. Гладким місцевість під поселення мала дуже обмежену кількість джерел з питною водою [5, арк.15, 17]. Відповідь командира Окремого Кавказького корпусу Паскевич-Єреванського на запит вищого керівництва щодо можливостей оселення задунайських козаків на Кубані була однозначною.
Він вважав такий крок передчасним і аргументував це тим, що землі Анапської округи ще повністю не контролюються російськими військами. Тому, щоб не спровокувати "великих хвилювань у краї цьому", Паскевич-Єреванський вважав, що з поселенням задунайських козаків навколо Анапи треба почекати до закінчення військової кампанії на Кавказі [5, арк.46]. Уряд врахував застереження командира Окремого Кавказького корпусу. Несприятливі для оселення задунайців обставини на Кавказі, змусили керівництво держави поселити козаків "на пустопорожній ділянці землі між Маріуполем і Бердянськом" [1]. У "Положенні про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї" зазначалося, що поселення задунайських запорожців у Катеринославській губернії є тимчасовим. Після закінчення
військової кампанії на Кавказі задунайці мали піти на новоприєднані до Російської імперії землі для остаточного поселення.
Невизначеність становища вихідців із-за Дунаю призвела до нових втеч у Туреччину і не сприяла активному освоєнню відведеної під тимчасове поселення Бердянської пустоші.
Згодом козаки зрозуміли, що саме існування козацького формування певною мірою залежить від рівня економічного розвитку війська. Тільки економічно себе забезпечуючи, козаки могли сподіватись на збереження свого становища та свого формування. Тому вони взялися за активне освоєння Бердянської землі та прилеглих до неї ділянок.
В процесі господарювання азовські козаки дуже скоро продемонстрували не тільки свою економічну життєздатність, а й створили господарство, яке сміливо могло конкурувати із господарствами заможних державних селян та іноземних колоністів. Добробут азовських козацьких господарств не міг не контрастувати зі становищем навколишніх кріпосних селян.
А якщо врахувати й те, що серед азовців було багато колишніх кріпаків, які успішно позбулися особистої та економічної залежності від поміщиків, стає зрозумілим прагнення кріпаків приєднатися до азовців і незадоволення поміщиків існуванням в регіоні козацького формування, що успішно розвивалося.
Азовське козацьке військо, ядром якого стали вихідці з-за Дунаю, уособлювало військову, суспільну та господарську традицію Запорожжя на півдні України. Задунайські козаки протягом всього періоду проживання в південному регіоні відстоювали свої права та козацькі традиції. Вони вимагали мати на посаді наказного отамана не "чужинця", а "свого чоловіка". Козаки протестували проти призначення на посади у військову канцелярію офіцерів регулярної армії і вимагали повернути в орган внутрішнього управління власних офіцерів. Коли це не вдалося, вони відмовилися прийняти у станичні управи, присланих у військо армійських офіцерів. Спільними зусиллями козаки відстояли право на вибір станичних наглядачів зі свого середовища. Азовці намагалися уникнути служби малими військовими одиницями під зверхністю армійських командирів. І це їм вдавалося. Але навіть такі пасивні форми протесту проти наступу на права та привілеї нащадків Запорозького козацтва, викликали негативну і різку реакцію з боку уряду. "Заколотників" і "правопорушників" неодноразово викликали до губернії "для особистих пояснень". Звичайно ж це не могло залишитись поза увагою навколишнього населення, яке вбачало в азовцях
гідних продовжувачів традицій Запорозького козацтва.
Навколишні селяни неодноразово були свідками того, як поміщики, знайшовши серед козаків своїх кріпаків, не могли їх повернути. Так було із колишніми кріпаками генералмайора Сандерса, графині Бравницької, із козаком Сірчаком – колишнім кріпаком пана Мальчевського та іншими [6, с.161; 2, арк.106; 1, арк.164-165]. Населення оруги бачило, як козаки відстоювали права своїх товаришів, запевняючи чиновників, що переслідувані ними є задунайськими козаками, а не розшукуваними дезертирами та різного роду втікачами.
Знаходилося багато свідків, які могли підтвердити належність того чи іншого козака до січового задунайського товариства. Так було у справі козакаПономаренка, колишньогоміщанина із Борисова, який втік від рекрутчини [10, с.333]. Дії козаків по захисту своїх прав і традицій, а також досягнення азовців у господарстві, приваблювали селян-кріпаків та інше податкове населення і сприяли прагненню нижчих верств суспільства приєднатись до козацького формування.
Згідно з розпорядженням вищих інстанцій, Азовському козацькому війську суворо заборонялося переховувати чи утримувати втікачів у межах військових земель. Військовий чиновник, що виконував поліцейські функції, повинен був суворо стежити за наявністю людей сторонніх відомств у війську. Коли ж на військових землях знаходили втікачів, то їх під конвоєм відправляли в повітову поліцейську дільницю. Азовці, що переховували втікачів, підлягали суду і каралися високими штрафами, а то й ув’зненнями. За весь період існування війська було багато таких випадків, коли козаки надавали притулок втікачам. Людей сторонніх відомств найчастіше переховували на хуторах, рибних заводах, млинах, вітряках.
Були випадки, коли під час повстань, та збройних виступів навколишні кріпаки вимагали включення їх до складу Азовського козацтва. Так, у 1839 р. під час масових заворушень в Олександрівському повіті селянські "заколотники" Опанас Грицай та Семен Прудников просили наказного отамана прийняти їх та інших селян до свого війська.
Загальна мобілізація, що почалася на початку Кримської війни, тільки посилила впевненість навколишнього податного населення в можливості приєднатися до війська і стати "козаками". Так розпочався ніким не оголошений "запис до козацького війська". Звичайно ж добровольці не були включені до військових одиниць Азовського формування.
Однак навколишнє селянство і надалі продовжувало складати списки, бо не полишало надії увійти до складу Азовського козацтва. Вже саме перебування козацького формування на частині колишніх запорозьких земель створило специфічний клімат Запорозьких Вольностей, що розглядався частиною суспільства як взірець волелюбних змагань народу. Незадоволення поміщиків перебуванням Азовського війська в регіоні додавало напруженості в краї і переконувало вище керівництво в необхідності перевести військо на окраїну держави і з користю для імперії використати військовий і господарський досвід у стратегічно важливому регіоні. Саме фактори соціально-економічного характеру, що створювали особливу специфіку регіону, були однією з головних причин переселення азовців на Кубань. Не могло не звернути на себе увагу і виконання азовцями набагато менших, у порівнянні з іншими козацькими формуваннями, військових функцій та обов'язків.
Малочисельність Азовського з'єднання, невідповідність місця поселення статусу козацького формування, відмінності у несенні зовнішньої та внутрішньої служби, особливості менталітету значно виділяли Азовське козацьке військо у системі іррегулярних військ Російської імперії. Все це обумовило досить незначне місце Азовського козацтва у військовій структурі Російської держави.
Однак частину азовців цілком задовольняло місце поселення, тому що воно дозволяло основну увагу приділяти власному господарству та добробуту. Тому військове формування із азовських козаків з часом набуло господарського та військово-резервного відтінку. Воно перетворилося на зразок військового поселення і досягло значних успіхів в освоєнні, наданої для тимчасового поселення, Бердянської пустоші. Саме завдяки рівню господарського розвитку, що створив можливість економічно самозабезпечити козацьке формування і заощадити державні кошти, Азовському козацькому війську вдалося зберегти себе як окреме іррегулярне з'єднання і проіснувати на мирній і віддаленій від кордонів території 33 роки.
Проте як для уряду, так і для самих азовців було очевидним, що військо не виправдовує себе як окреме військове формування. Питання про переселення азовців на Кубань не сходило з порядку денного протягом всього періоду існування війська в Приазов'ї.
В 1837 році, після приєднання до Росії чорноморської берегової лінії на південному схилі Кавказького хребта, на найвищому рівні розглядалося питання про поселення азовських козаків на правому мисі Геленджинької бухти. Після довгих дебатів від проекту довелось відмовитись, щоб не зробити азовців "жертвою війни з неприборканими племенами черкеського народу" [8, с. 1-11].
Наступного року начальник Чорноморської берегової лінії М.М. Раєвський розробив проект, за яким передбачалося із азовських козаків та інших поселенців утворити військо берегових козаків і оселити його по всьому східному березі Чорного моря. Проти цього проекту виступило керівництво Кавказького краю, побоюючись, що азовці не зможуть себе самостійно утримувати і поповнювати ряди берегових гарнізонів [8, с. 1-11].
Створені в 1843, 1844, 1851 роках проекти передбачали оселення азовців в західній частині Кавказького хребта. Але вони не набули сили закону через складну ситуацію на Кавказі. Згідно з проектами азовці мали сколонізувати територію, що ще частково належала натухайцям. Малочисельність війська, незнання місцевості змусили вище військове керівництво відмовитися від поселення азовських козаків на неповністю контрольованій російськими військами території.
Реальні перспективи переселення азовців з'явились після закінчення Кримської війни. У травні 1857 року військовий міністр сповіщав головнокомандуючому Кавказькою армією волю імператора про переселення азовських козаків на Кубань з метою надати можливість війську виконувати своє пряме призначення і тим самим послабити напружену ситуацію на півдні України, що виникла через присутність козацького формування. Кавказьке керівництво, в особі головнокомандуючого Кавказькою армією князя Барятинського, сповіщало Військове міністерство, що обставини краю не дозволяють поселити все Азовське військо на одній якійсь місцевості і надати йому статус окремого самостійного війська через малочисельність останнього. На думку кавказького керівництва найбільш оптимальним кроком у вирішенні проблеми, пов'язаної з азовцями, було б поселення азовських козаків у вже існуючі населені пункти з метою поповнення їх населенням, в якому є гостра потреба.
Для керівництва Кавказького краю це означало позбавитись цілого ряду проблем, пов'язаних з пошуком місцевості для поселення війська та значними витратами на будівництво громадських і господарських споруд.
З наближенням до кінця військової кампанії на Кавказі з'являється можливість здійснити переселення азовських козаків на Кубань. В ході цілого ряду успішних військових походів під контроль російської армії підпала значна територія, яку треба було заселити і освоїти. В зв'язку з цим, головнокомандуючий Кавказькою армією Варятинський повідомляв Військове міністерство, що з'явилася можливість перевести Азовське козацьке військо на Кубань і оселити його на обіцяній ще Миколою I території. Водночас князь Барятинський зауважував, що доречно було б об'єднати це малочисельнс військо з більш чисельним
козацьким формуванням, боєздатність якою не викликає сумнівів і випробувана в ході кавказької кампанії.
На відміну від імператора Миколи І, Олександр II наполягав на розформуванні Азовського козацького війська і приєднанні азовців до інших козацьких формувань. Гостра потреба в нових поселеннях на Кавказі надала можливість розв'язати проблему щодо остаточного місця поселення Азовського формування. Як наслідок – Найвища воля імператора про поетапне переселення азовців на Кубань, яке треба провести "з належною поступовістю, протягом декількох років, викликом охочих і призначенням за жеребом. Переселення слід розпочати, коли це дозволять зробити обставини на Кавказі". Про таку волю імператора сповіщав 28 травня 1861 року керуючий Військовим міністерством командуючому Кавказькою армією [3, арк.7].
З літа 1861 року Військове міністерство разом з військовим керівництвом Кавказького краю активно розробляє широкомасштабний проект заселення західної частини Кавказького хребта новими козацькими станицями з метою остаточного підкорення горських племен.
Під час роботи над проектом військове керівництво зажадало думки Новоросійського та Бесарабського генерал-губернатора О.Г. Строганова про переведення Азовського козацького війська в повному складі на Кубань. Генерал-губернатор зауважував, що значна кількість азовських козаків переселятися на Кавказ не бажає, бо вважає, що переселення буде рівноцінне їх розоренню. О.Г. Строганов вважав, що на Кавказ слід перевести тих, хто хоче переселитися, а інших – залишити на місцях їх теперішнього помешкання з переведенням до цивільних відомств [11, с.183].
Треба віддати належне Новоросійському та Бесарабському генерал-губернатору О.Г. Строганову, який сміливо виклав свою точку зору на питання переселення Азовського козацького війська на Кавказ у повному складі, коли вже була відома воля імператора щодо подальшої долі азовців.
Результатом роботи комісії, яка розробляла проект заселення російської території на Кавказі, став указ від 10 травня 1862 року, що затверджував "Положення про заселення західної частини Кавказького хребта". Згідно з "Положенням...", в Кубанську область передбачалося переселити 17000 козацьких сімей. Основну частину переселенців мало дати Кубанське військо. Від цього формування в передгір'я Кавказу повинно було піти 162 офіцерські сім'ї і 12400 сімей служилих козаків. До названої кількості офіцерських і козацьких сімей Кубанського війська мали приєднатися 808 сімей Азовського козацького
війська, 1200 сімей донських козаків, 2000 державних селян та 600 сімей одружених нижніх чинів Кавказької армії [7, с.406-407; 9, с.59-62]. З інших козацьких військ переселенців не призначали. Однак козаки інших іррегулярних формувань могли за власним бажанням переселитися на Кубань.
Отже, з Азовського козацького війська мало переселитися в західну частину Кавказького хребта 8 офіцерських і 800 козацьких сімей, що становило 33% загальної кількості азовських сімей. Згідно з "Положенням" 1862 року, на поселення повинні були йти такі сім'ї, які мали не менше одного служилого козака. Був встановлений і віковий бар'єр щодо козаків-переселенців. Від участі в жеребкуванні звільнялися ті козаки, що досягай 45 - літнього віку і не мали синів старше 17 років. На 1862 рік у війську вже була значна кількість сімей відставних нижніх чинів та офіцерів. Якщо рахувати тільки сім'ї, що мали одного і більше служилих козаків, то на Кубань повинна була піти майже половина сімей служилих козаків війська. Вище військове керівництво розраховувало на те, що коли офіцери Азовського козацького війська, як люди більш досвідчені, "подадуть приклад готовності до виконання монаршої волі", то, без сумніву, все населення війська "до останнього козака з бажанням піде разом зі своїми начальниками" на Кавказ [3, арк.11].
Безперечно, починаючи широкомасштабну кампанію по переселенню козацьких формувань із внутрішніх губерній на Кавказ, уряд не міг одразу виселити Азовське козацьке військо в повному складі. Урядовими інстанціями, при прийнятті такого рішення, до уваги брався цілий ряд моментів, як-от: 1) неспроможність війська профінансувати переселення всього особистого складу одразу; 2) селянське походження переважної частини азовських козаків; 3) необхідність несення азовськими козаками постійної патрульної морської служби вздовж східного узбережжя Чорного моря; 4) присутність у війську значної кількості сімей відставних козаків та офіцерів; 5) наявність у війську матеріальних цінностей, нерухомого приватного майна, яким потрібно було належним чином розпорядитися.
"Положенням" 1862 року передбачався механізм переселення. Головнокомандуючий Кавказькою армією завчасно, але не пізніше як за рік, мав повідомляти Новоросійського генерал-губернатора про кількість офіцерських і козацьких сімей, які призначаються для переселення у наступному році. З кожною сотнею козацьких сімей мала йти одна офіцерська сім'я, яка погоджувалась на це за власним бажанням, або вибиралася по жеребу. Від обов'язкового переселення на Кубань звільнялися сім'ї відставних офіцерів: відставних козаків, що не мали синів, яким не виповнилося 17 років; сорока п'ятирічних козаків сини яких не досягли сімнадцятирічного віку; удовиці, які мали тільки дівчат; круглих сиріт, що не досягли двадцятиріччя [7, с.406-424; 9, с.59-67].
Новоросійський генерал-губернатор на правах корпусного командира робив всі необхідні розпорядження щодо призначення переселенців і збору їх до кінця квітня у Бердянську (в разі слідування морським шляхом) і в Керчі (якщо переселенці мали йти суходільним шляхом). Посімейні списки переселенців завчасно направлялися до командуючого військами Кубанської області. Призначення родин для переселення робилося через виклик бажаючих, а за їх нестачею – по жеребу. Азовські переселенці, що слідували морським шляхом, збиралися у Бердянську, звідти зі своїм майном і майном всіх інших
переселенців на пароплавах кавказького відомства повинні були перевозитися до призначених для поселення місць на східному березі Чорного моря. Переселенці, що йшли сухопутним шляхом і вели із собою худобу, мали прибувати до Керчі, а потім через протоку на місцевих баржах переправлялися на Тамань і далі слідували на місце поселенім. Під час подорожі переселенці знаходилися під наглядом своїх офіцерів, які після прибуття партій, здавали сім'ї, згідно зі списками, кавказькому керівництву. Усім новим поселенцям надавалася грошова допомога. Крім того, декларувалися службові пільги (для служилих козаків і офіцерів), провіант, порційні гроші, за першою категорією, від казни служилим і неслужилим козакам. "Положеннями" гарантувалися безплатний проїзд на пароплавах кавказького відомства, безкоштовний перевіз майна, безкоштовне надання квартир, пасовиськ, підвод для хворих.
Переселенцям відводилися ділянки від 20 до 30 десятий землі на кожну ревізьку душу і по 200 десятин на кожну офіцерську сім'ю. Спадкові дворяни і відставні козаки, що вислужили 22 роки на зовнішній службі отримували право придбати визначені ділянки землі в 200 десятин для офіцерів і 30 десятин – для козаків в повну власність [7, с.406-424; 9, с. 59-67].
Уряд сподівався, що такі пільги та привілеї привернуть увагу козаків і стимулюватимуть їх переселення в Кубанську область. Вищі військові чиновники, доводячи до відома азовських козаків указ від 10 травня 1862 року, особливо наголошували, що переселення корисне як для держави, так і власне для самих козаків, бо буде сприяти добробуту війська та власних господарств [3; арк. 11].
Кавказьким керівництвом були попередньо визначені місця для поселення азовських козаків. Планувалося весною 1862 року оселити 100 сімей азовців навколо Анапи; 100 сімей – біля укріплення Костянтинівського; наступного 1863 року 400 сімей азовських козаків розселити по станицях в долинах річок Суко і Озерейки, на місці колишнього укріплення Кабардинського і далі в околицях Геленджика; в 1864 році відвести для поселення 200 азовським сім'ям по морському березі південніше Геленджицької бухти. В 1864 році планувалося оселити разом із запланованими переселенцями і ті азовські сім'ї, що за власним бажанням прийдуть на Кавказ [3, арк.7-8]. Так уряд сподівався протягом 1862-1864 років перевести в Кубанську область майже половину війська, за якою послідують на Кубань й інші
козаки. їх планувалося оселити по узбережжю поміж тих станиць, де вже проживатимуть азовські козаки.
Указ від 10 травня 1862 року не був несподіванкою для азовців. Протягом всього періоду існування війська в Приазов'ї, питання про переселення азовських козаків на Кавказ поставало не раз. 31 січня 1862 року наказний отаман отримав від Новоросійського та Бесарабського генерал-губернатора повідомлення про Найвищу волю імператора поетапно переселити із Азовського козацького війська 808 сімей на Кубань і розпорядження підготувати першу партію переселенців, яка й повинна відбути в Кубанську область 15-20 квітня [11, арк.1-6]. В зв'язку з цим Новоросійський та Бесарабський генерал-губернатор О.Г.
Строганов просив наказного отамана і військову канцелярію попередньо провести роз'яснювальну роботу серед козаків про переваги добровільного переселення на Кавказ. О.Г. Строганов зауважував, що переселення війська неминуче і добровільний перехід козаків на Кубань надасть їм можливість отримати всі ті пільги, грошову допомогу, привілеї і кращу землю під козацькі станиці, що надаються переселенцям. На думку генерал-губернатора все це сприятиме кращому влаштуванню азовців на нових місцях поселення і подальшому їх розвитку.
Після отримання розпорядження від О.Г. Строганова, наказний отаман К. Решетілов видає укази по війську. Згідно них всі офіцери та нижчі військові чини війська повинні були 8-9 лютого 1862 року обов'язково з'явитись до Петровського посаду на термінову нараду.
Офіцерів, як людей більш досвідчених і грамотних, тих, хто краще знає місцевість майбутнього поселення війська, канцелярія за проханням Новоросійського та Бесарабського генерал-губернатора закликала "подати собою приклад щирої готовності виконати монаршу волю" [3, арк. 11]. Офіцери війська запевняли керівництво, що вони "цілком зрозуміли мету уряду і необхідність цієї міри для загальнодержавної користі" і "всіма силами будуть сприяти виконанню [волі государя], переконуючи станичників в необхідності добровільного переселення" [7, арк.99]. Від поселення війська в Кубанській області офіцери звичайно ж мали б користь. Оселення на Кубані гарантувало їм приватну власність на землю, швидке просування по службі і можливість більшого матеріального статку, ніж вони мали в Приазов'ї. Виказуючи одностайне бажання йти на переселення, офіцери Азовського війська разом з тим сподівалися на справедливу винагороду за господарства, що лишають в Приазов’ї і прохали імператора не залишати без уваги їх дітей. Вони сподівалися, що їх діти і надалі будуть за казенний рахунок навчатися в навчальних закладах, які визначить вище керівництво. На думку офіцерів, таке рішення уряду буде "першим і найголовнішим кроком на поприщі добробуту азовських переселенців та корисним для держави" [3, арк.106]. На відміну від офіцерів війська, козаки та їх сім'ї неоднозначно зустріли повідомлення про
поетапне переселення азовських сімей на Кубань.
Протягом 1862-1866 років від Азовського козацького війська в Кубанську область на переселення послідувало 1093 сім'ї. В 1862 році 208 азовських сімей були поселені серед інших поселенців на землях Адагумського полку в станицях Анапській, Новоросійській, Благовіщенській та в Аналському селищі.
В 1863 році 504 сім'ї азовських козаків керівництво Кубанської області разом з іншими переселенцями оселило в станицях Абинській, Хабльській, Грузинській, Ільській Абинського полку. Під час поселення азовські козаки намагалися відстоювати свої інтереси. Вони вимагали поселити їх на землях, обіцяних царем Миколою І, в окремих станицях. Відмова керівництва Кубанської області виконувати прохання азовських козаків привела до стихійних виступів азовців. З великими труднощами, погрожуючи зброєю, керівникам краю вдалося переконати азовських козаків припинити "неподобства". Наслідком таких дій керівництва Кавказького краю щодо переселенців була відмова мешканців Азовського війська добровільно переселятися в Кубанську область. Тільки після того, як кавказьке керівництво зобов'язалося уважніше ставитися до переселенців із Азовського формування і оселити козаків на вибраних їх депутатами землях в окремих станицях, в Кубанську область на поселення послідувало 358 азовських сімей.
В кінці 1864 року уряд держави відмовився від своїх намірів переселити Азовське військо в повному складі на Кубань. Рішення мотивувалося майже повністю заселеною західною частиною Кавказького хребта і великою кількістю бажаючих оселитися на Кубані.
В 1865 році переселенців на Кубань від Азовського козацького формування вже не призначалося. Водночас керівництво краю зобов'язалося прийняти азовських переселенців, які побажають приєднатися до своїх станичників. В 1866 році в Кубанську область послідували останні переселенці від Азовського козацького війська у складі 23 сімей. Вони були поселені між своїми станичниками в станицях Хабльській, Сіверській, Абинській Абинського полку і в Анапському селищі Адагумського полку.
На поселення в Кубанську область в повному складі пішли мешканці тих станиць, які були засновані вихідцями із-за Дунаю. Бажання переселитися поближче до Чорноморського козацького війська підтримувалося серед козаків протягом всього періоду існування війська в Приазов’ї. З переселенням на Кубань задунайські козаки та їх нащадки пов'язували надії зберегти право та привілеї козацького стану. На це сподівалися і представники малоросійського козацтва – мешканці Стародубської станиці, переважна частина яких також послідувала на Кубань. В Приазов'ї, на місцях попереднього поселення війська, залишилися колишні новоспаські селяни та петровські міщани. З переселенням в Кубанську область 48% населення Азовського війська (5244 чоловік), козацьке формування із азовців було скасовано. 5667 душ обох статей було переведено до цивільних відомств і зараховано: рядових козаків – до розряду державних селян, офіцерів війська – до дворянства Катеринославської губернії.
Таким чином, причинами ліквідації Азовського козацького війська та переселення азовців на Кубань були: по-перше, досить незначне місце Азовського формування у військовій структурі Російської імперії, що було зумовлене невідповідністю місця поселення статусу козацького війська, малочисельністю, відмінністю у несення зовнішньої і внутрішньої служби, виконанням набагато менших в порівнянні з іншими козацькими формуваннями військових функцій. По-друге, рівень економічного розвитку Азовського війська, форми і методи господарювання, організація внутрішнього життя азовських козаків
дали підстави сприймати козацьке формування як вагомий фактор збереження історичної традиції козацтва на Україні. Азовське військо уособлювало військову, суспільну та господарську традицію Запорожжя на українських землях. Фактори, що створили особливу специфіку регіону, були однією з головних причин переведення азовців на Кубань, бо розглядалися урядом як недопустимий взірець волелюбних змагань українського народу. Потретє, гостра потреба в більш лояльних до Російської імперії поселенцях на південних окраїнах держави, переселення яких давало можливість заощадити значні державні кошти. Азовське козацьке військо було здатне майже самостійно профінансувати своє переселення на Кубань, а маючи досвід в господарській діяльності, спроможне було і повністю себе
утримувати. По-четверте, переселення азовців на Кубань відповідало основним напрямкам політики російського уряду, спрямованої на поступове переселення козацьких формувань із внутрішніх губерній на найбільш небезпечні окраїни держави з метою використати там військовий та господарський досвід козаків і нейтралізувати тим самим неспокійний елемент козацтва.

Джерела та література
1. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Оп.218. – Спр.2.
2. ДАОО. – Ф.1. – Оп.218. – Спр.5.
3. РДАКК (далі – Російський державний архів Краснодарського краю). – Ф.390. – Оп.1 – Спр.4.
4. РДАКК. – Ф.252. – Оп.2. – Спр.617.
5. Російський державний військово-історичний архів (далі – РДВІА). – Оп.8. – Спр.9.
6. Повне зібрання законів Російської імперії. Зібрання друге (далі – ПЗЗ). – Спб., 1830. – Т.4.
7. ПЗЗ. – Спб, 1865 – Т.37.
8. Фелицын Е.Д. Материалы для истории Кубанской области. – Екатеринодар, 1879.
9. Бойко А.В., Маленко Л.М. Матеріали до історії Азовського козачого війська. – Запоріжжя, 1995.
10. Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1913. – Т.2.
11. Короленко П.П. Азовцы // Киевская старина. – 1891. – №8.

Л. М. Маленко
Сьогодні в межах Запорізької області існує понад двадцять козацьких громадських організацій, що дає підстави в черговий раз замислитися над проблемами козацького руху в Україні й зокрема на Запоріжжі. Останнім часом з’явилося доволі багато публікацій різного спрямування про стан та перспективи розвитку сучасних козацьких об’єднань. Однак суттєвих зрушень у пожвавленні козацького руху в Запорізькому краї, як і в Україні, не спостерігається. Спробуємо дослідити, як зміна пріоритетів у козацькому середовищі може вплинути на його роль і місце в сучасному суспільстві. Як показує досвід попередніх століть, тільки ті українські козацькі формування в складі польської, а згодом російської держав забезпечували собі довге життя, які мали самодостатнє господарство і з гідністю виконували свій військовий обов`язок. І навіть якщо козацькі з`єднання були боєздатними, але на їх утримання держава витрачала значні кошти, то такі козацькі формування незабаром реорганізовувалися чи ліквідовувалися. Прикладом можуть слугувати південноукраїнські козацькі війська останньої чверті ХVІІІ-ХІХ століття. Тривале існування забезпечувалося тим іррегулярним формуванням, населення яких притримувалося давніх традицій у господарюванні і здатне було створити такі господарства, які дозволяли задовольняти потреби не тільки окремо взятих сімей, а й забезпечити добробут війська в цілому та створити належні умови для виконання козаками військового обов`язку. Тому й бралися козаченьки спочатку за облаштування козацьких станиць, хуторів, військових земель, а згодом вже клопотались і про визначення військової служби. Прикладів з історії щодо господарських успіхів, культурних надбань козацтва та гідного виконання ними військового обов’язку маємо вдосталь. Ось хоч би взяти Азовське козацьке військо, що було поселене в ХІХ столітті на теренах сучасних Запорізької та Донецьких областей. На початку 30-х років ХІХ століття на Бердянському пустищі, що являло собою “простору відкриту рівнину, яка непомітно знижується до моря і пересікається в багатьох місцях річками, балками та байраками” [1, с. 26], з'явилося козацьке військо. Його поява викликала неприховане здивування і неабияку зацікавленість не тільки з боку навколишніх мешканців, а й населення південного регіону в цілому. Ще б пак! Адже воно з'явилося на частині земель колишньої Кальміуської паланки тоді, коли козацтву, згідно з Маніфестом Катерини ІІ, навіть місця в пам'яті народу не відводилося; коли Чорноморське військо було переселене на віддалену ділянку російського кордону, а ті козацькі формування, що виникли в останній чверті ХVІІІ століття, були безповоротно ліквідовані. Аж тут раптом на віддаленій від кордонів і осередків бойових дій території, серед мирного населення з'являється козацьке військо, яке вже своєю появою ладне було сколихнути населення не тільки Олександрівського повіту, а й усієї Катеринославщини. Більш того, основу козацького формування становило населення козацької вольниці за Дунаєм, яке на початку російсько-турецької війни 1828-1829 років на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким повернулося на батьківщину. Безперечно, уряд зовсім не планував оселити вихідців із турецьких володінь на Півдні України, а мав намір одразу після закінчення російсько-турецької кампанії перевести на Кавказ. Однак обставини в Кубанській області складалися несприятливо для намірів урядової адміністрації. Намічені для поселення задунайців околиці Анапи виявилися ще повністю не відвойованими. Вони регулярно піддавалися нападам горців і були вкрай небезпечні для поселення вихідців із-за Дунаю, більша частина яких була мирним населенням колишньої Задунайської Січі. Оселити погано озброєних, без засобів існування, задунайських козаків навколо Анапи означало б віддати їх у руки ворога. Враховуючи міжнародний резонанс переходу Задунайського Коша в межі Російської імперії, уряд піти на таке не міг. Кавказьке керівництво також хвилювалося з цього приводу. В разі поселення задунайців на східночорноморському узбережжі воно змушене було б відізвати з лінії фронту військові підрозділи, які б захищали нових поселенців. До уваги бралась і мала кількість вихідців із турецьких володінь. Ситуація з поселенням задунайського населення навколо Анапи ускладнювалася і через спалах у 1829 році чуми. Гостро стояло і фінансове питання. Тому керівництво держави змушене було оселити козаків “на пустопорожній ділянці землі між Маріуполем і Бердянськом”. Так 2.319 осіб обох статей опинилося на Бердянському пустищі, що не мало жодного стаціонарного житла [2, арк. 30; 3, с. 82]. Тільки на березі моря стояв Петровський посад, мешканці якого з осторогою віднеслися до розпорядження уряду приписати їх до козацького стану. Щоб не загострювати ситуації з петровцями, задунайські козаки вирішили селитися окремо і створити власні населені пункти. Фактично прийшлося починати з напівземлянок та жагучого бажання зберегти свою належність до козацького стану. А мали хіба що невелику державну грошову позику для придбання необхідного реманенту, будматеріалу, робочої худоби та посівне зерно. Водночас слід зазначити, що з-за Дунаю у 1828 році виходило населення різного матеріального становища. Були серед них як заможні козаки та представники райї, так і бурлаки – "голоколінчики", "безштаньки". Однак поневіряння протягом п'яти років по Півдню України призвело до зубожіння усіх вихідців із турецьких володінь. Держава ж, надавши задунайцям незначну грошову позику та окремі пільги, на деякий час "забула" про них. За таких умов козаки мали не тільки вижити, але й створити таке господарство, яке було б спроможне задовольняти як власні потреби мешканців військових земель, так і підготувати належні умови для виконання ними головного свого призначення – військової служби. Існування козацького війська на Півдні України було можливим тільки в разі щонайкращого виконання козаками свого військового обов'язку та самодостатнього господарства. На перших порах азовців охоплювали безвихідь і паніка. Були навіть стихійні виступи, що мали на меті привернути увагу урядовців до потреб і бажань нових мешканців Бердянської пустощі. Азовці вимагали переселити їх на Кубань з приєднанням до Чорноморського козацького війська. Та згодом зрозуміли, що рішення на найвищому рівні прийняте і майбутнє козацького формування в їх руках. Тож і не стали чекати на допомогу державних інстанцій, а взялися до справ. Приєднання до війська нових земель та мешканців сусідніх населених пунктів стимулювало розвиток козацьких господарств. Приписані до Азовського формування міщани Петровського посаду та селяни Новоспасівського селища допомогли задунайцям звернути увагу на переваги місцевості й окремих галузей виробництва. Наближеність військових земель до морських портів, жвава торгівля навколишнього населення переконали азовців в перевагах відведеної їм під поселення території. У процесі господарювання в Приазов`ї азовські козаки показали не тільки свою економічну життєздатність, а й створили таке господарство, яке сміливо могло конкурувати з господарствами заможних державних селян та іноземних колоністів. За 33 роки свого перебування на Півдні України вони влаштували 5 станиць і 60 хуторів [4, арк. 137, 142], мали нерухомої власності – 1.699 кам`яних і 4 дерев`яних будинків, 2 церкви, 3 молитовні будинки, 2 інструментальні заводи [5, с. 113], 49 млинів і вітряків [6, с.305], 2 рибні заводи [4, арк. 49]; 15.144 голови домашніх тварин [4, арк. 33, 145; 5, с. 104-107; 6, с. 349] і значну суму грошей, із якої 26.225 карбованців 50 копійок було виділено на переселення станичників у західні передгір`я Кавказького хребта. На момент ліквідації Азовське козацьке військо мало 92.679 карбованців 10 ¾ копійки. Ця сума майже така, як річні витрати держави на всі 12 козацьких військ Імперії [7, с. 281]. І хоча Азовське військо виявилося ще й боєздатним та ефективним козацьким формуванням і його військові заслуги високо були оцінені урядом Російської імперії (визнанням доблесті азовців стали три царські грамоти та три прапори), сьогодні хочеться звернути увагу саме на господарські досягнення козаків. Адже азовцям за досить короткий термін свого існування на Півдні України вдалося зробити те, чого не вдалося досягти жодному колгоспові за 72 роки існування радянської влади. Говорячи про господарські успіхи азовських козаків, ми повинні перш за все звернути увагу на їх уважне ставлення до землі. Саме вона стала основним багатством козаків. Тому й робили азовці все можливе, щоб із бердянської пустки зробити по-господарськи доглянуту територію. Мешканці військових земель насаджували лісосмуги, сади, чагарники з метою попередження утворення байраку чи рову (насадження сприяли як збереженню вологи в ґрунтах, так і попереджували їх ерозію), слідкували за джерелами з питною водою, доглядали за штучно зробленими водоймищами та руслами рік. Для отримання добрих врожаїв азовці застосовували переважно двопільну систему обробітки землі. Свої наділи козаки ділили на 2 частини: перша відводилася під посіви, друга – під пасовиська чи толоку. Землі, що пускали в толоку чи під випас худоби, не розорювали протягом 2- 3-х років. Це дозволяло за допомогою тієї ж худоби позбутися бур`яну і добре удобрити органікою землю. Після цього терміну на ділянці сіяли високосортну пшеницю або льон, який також користувався значним попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках. Земля, яка за 2-3 роки відпочила і добре вдобрилася, за умови врахування сівозміни, давала можливість протягом 3-5 наступних років вирощувати високі врожаї. Кількість посівів залежала від числа робочих рук, кількості худоби й положення самої ділянки відносно зручностей для збуту зерна. У 30-х роках ХІХ Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2009, вип. XXVI 202 століття під посіви зернових в Азовському війську відводилося 33,8 % всіх військових земель (20.000 із 59.022 десятин). Поступово посівні площі під зернові збільшуються [4, арк.30-31; 8, арк.6]. Із збільшенням посівних площ збільшується і кількість зібраного зерна. З кінця 30-х років ХІХ століття у межах військових земель помітна тенденція до поширення інтенсивного господарювання, де при зменшенні посівних площ урожаї поступово зростають. Аналіз документів із Канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора свідчить, що показники врожаю в Азовському війську вищі за показники врожаю в найкращих господарствах німецьких колоністів, де з 1848 по 1858 роки врожай хліба озимого доходив до сам-5, а ярового до сам-7. В Азовському козацькому війську в 50-х роках середній урожай тримався: озимого – близько сам-5 ½ з долями і ярового – близько сам-8 ¾ з долями [6, с.134,138; 8, арк.6,16-17,40]. Маємо можливість порівняти і зростання населення та врожайності зернових Азовського козацького війська в межах Катеринославської губернії. У 1838 році населення війська становило 0,8 % всього населення губернії і вирощувало 0,4 % всього зерна Катеринославщини. Через 20 років – у 1857-1858 роках – азовці складали 1 % населення губернії і вирощували 1,2 % зернових. Отже, за 20 років врожаї зростали в 4 рази швидше за населення Азовського війська [3, с.102]. Причинами збільшення врожаїв при зменшенні посівних площ були: 1) застосування двопільної системи обробітку землі; 2) використання природних добрив; 3) дотримування чіткої сівозміни; 4) застосування основ агротехніки та інше. Саме завдяки таким факторам Азовське козацьке формування мало стійку тенденцію збільшення врожаїв. Із року в рік для засіву досвідченими козаками вибиралося найкраще зерно. Перед косовицею серед полів знаходили “острівки” рослин із добірним якісним зерном. Його збирали, просушували, зберігали у відповідних умовах, а навесні після свята Благовіщення висівали. Як наслідок – пшениці, вирощені на військових землях, високо цінувалися. А передусім, жовтоколоса та чорноколоса болгарська із синіми остюками, принесені козаками з-за Дунаю. Під цими сортами було більше 20.000 десятин. Її вирощували переважно на чорноземних та піщаних ґрунтах станиць Петровської та Новоспаської. Болгарська жовтоколоса та чорноколоса пшениця коштувала вдвічі дорожче за звичайні сорти. Недаремно військо представило на Всесвітній виставці виробів сільського господарства й промисловості, яка проходила в Лондоні в 1851 році, саме сорти болгарської пшениці, за які Лондонська королівська комісія нагородила азовців медалями 2-го ступеня [9, арк.59-65]. Землі азовці отримали вдвічі менше за установлену законодавством кількість. З часом виявилося, що для вправного господаря досить і половинного паю, щоб отримувати прибутки. У межах військових земель була поширеною оренда землі під різні види сільськогосподарських робіт. Близькість Бердянського та Маріупольського портів підвищувала ціни на землю і стимулювала розвиток товарного виробництва на землях Азовського козацького війська. Оренда військових земель була вигідною справою і для війська, і для станиць, і для самих азовців. Офіцерські та козацькі сім`ї постійно здавали земельні ділянки в оренду, бо самі не могли обробити наданої їм у користування землі через військову службу на східному березі Чорного моря. Від оренди строкових ділянок вони мали значні гроші. Адже оренда кожної десятини в 50-х роках ХІХ століття давала прибуток до 3-х карбованців сріблом щорічно. Головним у справі оренди було правильно скласти “кондиції”, в яких детально були б обговорені права й обов'язки кожної зі сторін. Військова канцелярія – орган внутрішнього управління військом – постійно наглядала за дотриманням умов та виконанням правил оренди. За будь-які порушення нараховувався штраф, що відшкодовував збитки. Позитивним моментом було й те, що орендовані землі не розорювалися, а використовувалися переважно під пасовиська та толоки. Так, земля за термін оренди відпочивала, а згодом добре родила. Оренда землі в межах Азовського війська була вигідною не тільки для козаків, а й для самих орендарів, які не шкодували 100 карбованців сріблом на внесок за право брати участь у торгах [10, арк.5]. Враховуючи значний попит на хліб на внутрішньому й зовнішньому ринках, азовці відмовилися від вирощування на своїх ланах городини у повному обсязі, а необхідну для споживання й заготовки на зиму кількість овочів закуповували на недільних базарах і сезонних ярмарках. Вони засівали свої земельні ділянки тільки злаковими культурами, на які був великий попит. Витрати на купівлю овочів були незначними у порівнянні з розмірами прибутку від проданого зерна. Шанобливе ставлення азовців до землі приємно вражає. Адже вони не були власниками землі. Її власником виступало Азовське козацьке військо. По відношенню до війська азовці були тільки землекористувачами. Водночас слід зазначити, що козаки намагалися використати будь-яку можливість, щоб закріпити за собою надану при першому розподілі ділянку землі, а згодом і стати її повним господарем. Першим кроком у досягненні цієї мети було отримання ділянки під хутір. У станичному юрті дозволялося заводити хутори, але лише там, де вони не могли заважати громадському землекористуванню і тільки за згодою станичної громади. Азовці, отримавши ділянку землі під хутір, намагалися якомога швидше засадити її насадженнями або ж збудувати греблю, млин. Такі прагнення азовських козаків мають пояснення. За існуючою на Півдні України законодавчою традицією за власниками заводських і фабричних підприємств, водяних млинів, греблей, фруктових садів чи лісосмуг земля закріплювалась у довічну власність. Щоб мати більше аргументів на закріплення за собою землі в довічне володіння, азовці намагалися водночас збудувати на хуторах греблю та млин, а поруч посадити фруктові дерева чи лісосмуги. Таким, наприклад, був хутір Олександра Сергєєва. На відведених козакові під хутір 15 десятинах землі він збудував греблю, добротний млин, виростив сад із 150 фруктових дерев та посадив понад греблею 1.000 осокорів і верб [11, арк.19]. Хутори азовських офіцерів вражали сучасників своїми фруктовими садами великих розмірів, значною кількістю лісосмуг, вітряками та млинами. Майно таких хуторів оцінювалося щонайменше 3.000 карбованців сріблом. Через малу кількість військових земель азовці змушені були постійно регулювати кількість поголів'я худоби. Тому і використовували у своїх господарствах ті породи тварин, які могли повноцінно виконувати різні функції. При цьому господарства азовців були добре забезпечені худобою і на одну родину припадало по 4 воли, 2 корови з телицями, по 6 штук овець і по одному коневі [3, с. 104]. Дійсно хороший показник і по сьогоднішніх стандартах! Для задоволення, переважно, власних потреб козаки Азовського війська займалися різного роду промислами. Одним із найрозвинутіших був традиційний рибальський промисел. Оскільки берег Азовського моря вважався складовою частиною військового надбання, то віддавався в оброчне утримання для збільшення прибутків козацького формування. Військо мало й 2 інструментальні заводи, де виробництвом було зайнято 70 осіб. Ними виготовлялося продукції на 27.065 карбованців [5, с.113]. Ці заводи також були прибутковими. Особливо якщо врахувати попит на продукцію і порівняти з найближчими промисловими підприємствами, наприклад, із Штейндорфським машинобудівним заводом, який наприкінці 50-х років ХІХ століття займав 2-е місце (після Луганського ливарного заводу) серед промислових підприємств Катеринославської губернії та Таганрозького градоначальства. Завод належав приватній особі – ротмістру Шуману, і спеціалізувався на виробництві сільськогосподарських машин та знарядь. На заводі працювало близько 70 чоловік, які щорічно виробляли продукції на 30.000 карбованців. Як бачимо, прибуток заводів, що знаходилися в межах Азовського козацького війська, лише на 1.935 карбованців менший за щорічний прибуток одного з найбільших у Катеринославській губернії та Таганрозькому градоначальстві за розмірами виробництва сільськогосподарських машин та знарядь. З розвитком хліборобства в Азовському козацькому війську великого значення набуває млинарство. Про його значний розвиток свідчить кількість млинів та вітряків на військових землях. У 1862 році в межах Азовського формування було 49 водяних млинів і вітряків. Вони приносили значні прибутки їх власникам. Суми, витрачені на їх будівництво, покривалися протягом 2-3 років. На зведення вітряка чи млина витрачалося в середньому 800 карбованців сріблом, а чистого прибутку вони давали близько 200-300 карбованців сріблом щорічно. Різноманітні промисли, якими займалися козаки, не мали вирішального значення для загального розвитку господарства, але були суттєвою допомогою і підтримкою. Наявність землі, умови виробництва, форми й методи господарювання, досягнення в хліборобстві та в інших галузях господарства дають підстави говорити як про прибутковий характер козацьких господарств, так і про певний рівень добробуту азовців. Матеріально військо виправдало своє існування і не потребувало повного державного утримання. Азовці змогли повернути всі позики, надані державою в перше десятиліття існування війська. Рівень господарювання дозволяв це зробити вчасно і в повному обсязі. Позики державі поверталися з військових прибутків, значний внесок, до яких робили козаки, їх наполеглива праця. В останні два десятиліття свого існування на Півдні України козацьке формування й зовсім перейшло на повне самозабезпечення і не обтяжувало державну казну проханнями надати матеріальну допомогу. Загальний рівень розвитку господарства дозволяв козакам поступово налагоджувати внутрішнє життя війська, збільшувати витрати на медичне обслуговування, освіту, церковні справи, на утримання громадських організацій. Завдяки цьому можемо говорити про певні здобутки азовців як у господарській діяльності, так і в забезпеченні власного добробуту. Безперечно, приклад азовських козаків у господарюванні й сьогодні гідний наслідування. Водночас присутність Азовського війська на Півдні України, в розумінні уряду, дестабілізувала обстановку в регіоні. Задунайське козацтво, що становило основу козацького з`єднання, протягом усього періоду його існування намагалося відстоювати свої права та привілеї. Діяльність задунайців, направлена на створення монолітної системи, яка могла б успішно відстоювати свою належність до козацького стану, з одного боку, і намагання нижчих верств населення регіону приєднатися до козацького з`єднання, яке уособлювало собою традиції Запорожжя, з другого боку, напружували обстановку на українському Півдні. Ситуація в краї загострювалась і через незадоволення поміщиків перебуванням Азовського козацького війська в Катеринославській Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2009, вип. XXVI 204 губернії. Масові козацькі рухи з устремлінням на Південь тільки переконували уряд у необхідності переселити козаків подалі від південного регіону, саме туди, де можна з користю для Імперії використати військовий та господарський досвід азовців, а згодом викоренити козацтво як стан. Усі ці фактори та гостра потреба Російської імперії у колонізації південно-східної окраїни держави, яка набувала значення найважливішого стратегічного регіону країни, визначила подальшу долю азовців. З переселенням майже половини населення козацького війська в західну частину Кавказького хребта доля Азовського формування була вирішена. Воно ліквідовувалось, а козацьке населення, що залишилось на попередньому місці поселення, було переведене до цивільних відомств: рядові козаки до розряду державних селян, а офіцери – до дворянства Катеринославської губернії. На Катеринославщині залишилися переважно ті мешканці, які примусово були приєднані до задунайців і змушені були виконувати військову повинність. На думку автора статті, ситуація в сучасному козацькому середовищі може змінитися лише за умови зміни пріоритетів із військових на господарські і культурні. Це не означає, що козакам на державному рівні не може бути довірено охороняти кордони країни чи наглядати за правопорядком усередині держави. Сучасні козацькі формування можуть стати повноцінною національною гвардією, яка буде поставлена на службу народу. В цьому випадку необхідна і допомога держави – не стільки матеріальна, скільки юридична. Саме на державному рівні мають бути вирішені питання щодо юридичного статусу козацьких військ. Переконана, відродженому козацтву на Україні бути! Справжньому відродженню козаччини сприятимуть також й інші чинники, а саме: коли до його лав увіллється молодь, що вболіває за народні справи, прагне кращого сьогодення та працює на духовно і матеріально багате майбутнє; коли теперішні козаченьки чітко усвідомлять, що по них судять про все козацтво і народ у цілому, відмовляться від своїх користолюбних цілей і на перше місце поставлять служіння народу; коли між козаками і науковцями встановляться тісні зв’язки та налагодиться співпраця на ниві дослідження історикокультурної спадщини козаччини. І тоді відроджене козацтво стане тією широкою суспільнополітичною і культурницькою течією, яка згуртує всі верстви українського народу і зможе цивілізованими методами вирішувати нагальні питання сьогодення в ім`я народу і для народу.

Ссылки.
1. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Екатеринославская губерния. – СПб., 1850. – Т. ХІ. – Ч. ІV.
2. Російський державний військово-історичний архів (м. Москва) (далі – РДВІА). – Ф. 405. – Оп. 6. – Спр. 366.
3. Маленко Л.М. Азовське козацьке військо (1828-1866). – Запоріжжя, 2000.
4. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф. 1. – Оп. 218. – Спр. 3.
5. Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 год. – Катеринослав, 1864.
6. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального Штаба. Екатеринославская губерния. – СПб., 1862. – Т. 6.
7. Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1867. – Т. 39.
8. РДВІА. – Ф. 877. – Оп.1. – Спр. 50.
9. РДВІА. – Ф. 877. – Оп.1. – Спр. 55.
10. РДВІА. – Ф. 877. – Оп.1. – Спр. 346. 1
1. РДВІА. – Ф. 877. – Оп.1. – Спр. 185. S

Азовское казачье войско