Забытый архив Скоропадских

24 листопада 2009 року голова Служби зовнішньої розвідки України Микола Маломуж та співробітники архіву спецслужби, виконуючи Указ президента Ющенка «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні», урочисто передали Музею гетьманства в Києві оригінальні речі родини Скоропадських (фото, приватні листи Павла, Данила, Олександри, Єлизавети Скоропадських), а Українському інституту національної пам’яті – цифрові копії 2247 невідомих документів канцелярії гетьмана Павла Скоропадського, впорядковані у велику 19-томну архівну справу. На жаль, жодної анотації до останньої не було, а відтак невідомо, як документи потрапили до радянських спецслужб, хто і коли комплектував справу, розсекречені всі документи чи лише якась їхня частина. Однак, оскільки нумерація томів починається з другого, можна припустити, що деякі з них були вилучені. Можливо, ті, що якимось чином викривали чекістську агентуру. З виступів керівників Служби зовнішньої розвідки відомо лише те, що канцелярія гетьмана Скоропадського була захоплена в Берліні органами «Смерш» після капітуляції нацистської Німеччини у 1945 році, а в 1946–1947-му цей документальний комплекс передали в МГБ УРСР.

Історики, архівісти й музейники в один голос тоді заявляли, що віднайдені документи є унікальними для розуміння діяльності гетьмана Павла Скоропадського та його сина Данила, сутності й генези гетьманського руху в еміграції. Утім, за три з половиною роки, що минули відтоді, вони так і не були опубліковані й фактично забуті. Більшість документів становить листування Данила Скоропадського з батьком, родиною та чільними діячами Союзу гетьманців-державників, датоване другою половиною 1930-х.

У листах описані подробиці подорожі гетьманича Данила Скоропадського місцями осідку української еміграції в Канаді й США, що відбувалася у 1937–1938 роках. Її мета – підтримка позицій гетьманського руху в середовищі української еміграції, популяризація спадкоємця й прилучення гетьманича до керівництва монархічним рухом, налагодження зв’язків із впливовими політиками й бізнесменами за кордоном, пропаганда ідей визволення України.

Данило Скоропадський виступив із доповідями в Чикаго, Детройті, Філадельфії, Нью-Йорку, Торонто, Оттаві, Монреалі та багатьох інших містах Північної Америки. На честь гостя влаштовували прилюдні прийняття, бенкети, концерти й академії, на які приходили не лише українські поселенці, а й голови міст, представники американських і канадських збройних сил, лідери тамтешніх партій та організацій. Газети стежили за подорожжю гетьманича, супроводжували публікації коментарями та світлинами. Як стверджував сам Данило Скоропадський, лише в Канаді йому довелося виступати понад 50 разів. За цей самий час у пресі з’явилося понад 100 заміток і матеріалів, присвячених згаданій подорожі й українському питанню загалом.

Документи з архіву Служби зовнішньої розвідки в деталях висвітлюють заходи, у яких брав участь Данило Скоропадський в еміграції, його зустрічі із заокеанськими політиками, дипломатами, військовими, бізнесменами, керівниками і рядовими членами Союзу гетьманців-державників Америки й Канади. Приміром, 12 вересня 1937 року гетьманич був присутній на посвячені літака СГД в Америці «Київ», на якому сам і здійснив перший політ. Згодом відбулися оглядини першого літака СГД в Америці «Україна» та другого під назвою «Львів». 29 квітня 1938-го в багатьох містах Канади й Сполучених Штатів відбулося масштабне відзначення 20-ї річниці гетьманату. Серед корисних знайомств, набутих за океаном, Данило Скоропадський називав зустрічі з відомим на весь світ Генрі Фордом, колишнім прем’єром Канади і лідером Консервативної партії Беннетом, прем’єром провінції Квебек Дюплессі, кардиналом Вільневом, мером Торонто Роббінсом і Монреаля Адемаром Рено. За їхньої підтримки Скоропадські планували розвивати гетьманський рух за океаном і в самій Європі, домагатися вирішення «українського питання».

Оприлюднені 2009 року, але забуті документи канцелярії Скоропадських свідчать про те, які цінні й цікаві матеріали містять українські архівні установи, що, на жаль, досі є важкодоступними для науковців.

Джерело