realdozor написал:
[q]
Василя (Базеля) Івановича Сподарика (1910-1991), що похований у Війську разом з другою дружиною на ім'я Каземира (також на цвинтарі, що біля кірхи). У Каземири з Василем був син, який жив в с. Муроване Самбірського району (це той директор школи) - це племінник Миколи Івановича, а також донька Марися, що жила біля Перемишлю (померла у 2018 році від раку).
Перша дружина Василя начебто була француженкою, дітей вони не завели; вона повернулася у Францію ще до Другої Світової війни (подейкують, що вона приревнувала чоловіка до однієї жінки з Війська та якось, щоб помститися, підпалила їй сарай у дворі; але хтось з селян її побачив та дав свідчення проти жінки у суді; наразі вона була засуджена десь до декількох місяців тюрьми - саме ця історія, начебто, і зруйнувала їх шлюб).[/q]
Історія Мурованської ЗСШ І-ІІ ст.. сягає початку минулого століття. Розташована була у маленькому будиночку (теперішнє обійстя родини Козирів). На жаль, світлина школи не збереглася. Навчання велося польською мовою. Навчалися разом діти українців і поляків. Усі класи навчало подружжя учителів на прізвище Щигель. Одна із найстаріших жителів села Михайлина Шведик згадує, що разом у класі навчалося 25-30 дітей. Навчали дітей польської, української мови, історії, географії, природи, математики (рахунків). Населення не ворогувало між собою, діти – теж.
Коли поляки виїхали із села (внаслідок операції «Вісла»), школу перенесли у гарний цегляний будинок, який належав польському виселенцю Феліксу Райтру. Але це тривало недовго. Будинок перейшов у власність переселенця із Польщі ( село Устяново ) Федора Лешковича Юркевича.
З 1949 року школа займала два будинки: перший, одноповерховий – початкові класи, другий, двоповерховий – старші класи.
Двоповерхова будівля спочатку була попівством для римо-католицьких священиків. Останнім проживав у ньому польський ксьондз Урбанек. Потім приміщення було передане школі.
Добру згадку про себе залишив один із перших директорів школи Йосип Іванович Бобкович. У школі працювала і його дружина Стефанія Іванівна, навчалася їхня донька Марія. Подружжя приїхало до села у 1937 році. Степанія Іванівна була призначена вчителькою початкових класів на місце учителя Щигеля. Між подружжями Бобковичів і Щигелів на цьому грунті виникали конфлікти, доки поляки не виїхали із села. Йосип Іванович був призначений директором школи у Мурованому у 1946 році.
Спочатку школа була семирічною, потім восьмирічною, а з кінця 90-х - дев'ятирічною. У 1965 році було збудоване велике двоповерхове приміщення нової школи, у якому учні навчаються і тепер. А в 2015 році школа відзначала свій 50-літній ювілей, на якому відбулася зустріч поколінь.
Усі ці села належали і належать до Мурованської сільської ради. У школі навчалось понад 300 дітей, були паралельні класи.
Більше 30 років (до 29.07.1986) очолював школу Сподарик Михайло Степанович, переселенець із села Війська (тепер село Нови Сади, Польща). Математик за фахом, був великим гуманістом, патріотом України. За його керівництва у селі широко відзначали шевченківські свята. Учні школи вивчали напам'ять поезії великого Тараса, а за перемогу у різних конкурсах чи змаганнях дітям дарували «Кобзар» Шевченка. На керівних посадах Михайла Степановича змінили Червінський Роман Богданович, Товстенко Валентина Іванівна, Качмар Андрій Михайлович, Дзюбінська Ірина Степанівна, Бобельський Юрій Богданович. У даний час керівником школи є Турій Віра Геннадіївна, яка, як і її вчителька Дзюбінська І.С., є учнями даної школи.
Економічні процеси, які відбуваються в країні, призвели до зменшення кількості населення в селі, а разом з тим і учнів. Тепер у школі навчається 54 учні і 10 учнів у дошкільній групі. Навчання здійснює 22 вчителі і 7 техпрацівників. Серед учителів 1 вчитель-методист (Дзюбінська І.С.), 2 – старші вчителі (Турій В.Г. і Мацько І.М.). 5 учителів мають вищу кваліфікаційну категорію (Турій В.Г., Дзюбінська І.С., Червінська Б.О., Страп Н.М., Вовк І.І.).
Школа розташована у мальовничому куточку села, біля замку Марини Мнішек, російської цариці, яка розпочала своє сходження на російський престол із нашого села. Тут кожен куточок дихає історією, спокоєм, захищений від шуму машин.
ДЖЕРЕЛО 